Сценарії атаки РФ на країни НАТО

Нині пріоритетом Північноатлантичного альянсу (на випадок майбутньої війни проти Московії) залишається захист Естонії, Латвії та Литви. Військові планувальники блоку передбачають різні сценарії. Зокрема, російські війська можуть захопити держави Балтії під час вторгнення, або ж вони можуть зайняти невеликі ділянки території, щоби перевірити й підірвати готовність NATO захищати невеликі держави від росії.

   У контексті окупації країн Балтії військові планувальники Альянсу також розглядали можливість нападу або окупації Московією так званого Сувальського коридору – географічної ділянки вздовж литовсько-польського кордону, що простягається приблизно на 100 кілометрів між Білоруссю і Кьоніґсберґом (тимчасовий Калінінград). У разі війни російські війська можуть зайняти цю ділянку суші, відрізавши Естонію, Латвію і Литву від решти частини NATO. Такий звичайний військовий крок може бути підкріплений гібридними заворушеннями серед російськомовної громади у країнах Балтії.

   Проте, швидше за все, стратеги Альянсу, помиляються, оскільки Московія не потребує багато часу і ресурсів, щоби зважитися на перевірку славнозвісної 5-ї статті. Слід розуміти, що російська атака на NATO – це не обов'язково марш суходолом на Берлін. Щоби занурити блок у глибоку кризу, РФ необхідно продемонструвати всьому світу неготовність NATO захищати своїх членів.

   Відсутність відповіді на окупацію кількох прикордонних міст умовної Естонії назавжди підірве репутацію всього блоку. Додайте до цього ядерний ультиматум, який виступить додатковою "мотивацією" для Альянсу не чинити опір. Велика проблема в тому, що члени NATO по різному сприймають загрозу РФ, тому блоку важко напрацювати спільний план на випадок агресії.

   Якщо країни Балтії тверезо готуються до вторгнення, та ж Німеччина останнім часом дедалі частіше наголошує на своєму небажанні бути втягнутою у війну в Україні навіть опосередковано. Прагматизм німців слід сприймати як наслідок поразки у Другій світовій війні, окупації союзниками та подальшій денацифікації кількох поколінь. Це загалом демонструє низьку готовність превентивно стримувати Московію, а також ставить під сумнів рішучість ключових членів у захисті 5-ї статті NATO.

За матеріялами "Foreign Policy"

Повітряний простір як фактор геополітики

Розширення власного життєвого простору протягом всієї історії було головною метою кожного народу. Але придатними для існування були тільки 2 типи геополітичного простору – суходіл, як територія безпосереднього мешкання, та море, як джерело ресурсів та шлях комунікацій. Протягом останніх 200 років збільшення кількості населення, обмеженість життєвого простору та бажання розширити придатні для використання ресурси спонукали людство до освоєння наступної природної стихії – повітря.

   Чому повітряні ресурси сьогодні займають чи не найважливіше місце у геополітичних планах великих держав? Освоєння повітря є одним з найбільш актуальних напрямків зовнішньої та внутрішньої політики багатьох держав, тому є необхідність детальніше розглянути ці процеси у світовому масштабі. Використовуючи теоретичну базу геополітики як науки, можна констатувати, що повітря є геополітичним простором; воно відповідає всім запропонованим критеріям: має територію з окресленими певним чином межами, є джерелом могутності та ресурсів держави, потребує контролю та захисту.

   Використання повітря як геополітичного простору зараз відбувається у двох протилежних за змістом напрямках. По-перше, це економічна експлуатація повітря для транспортування вантажу і пасажирів; а по-друге, цей простір має необмежені ресурси для швидкісного пересування, що разом з наявністю певних технічних засобів відкриває можливості для активних та ефективних військових захоплень. Останнім часом все чіткіше спостерігається загальносвітова тенденція переходу гегемонії від континентальних і морських держав до повітряних.

   Таким чином, повітря може бути як джерелом економічного прибутку через транспортування, так і являти собою військову загрозу окремим регіонам чи світові в цілому. Відтак виникає необхідність чіткого регулювання використання повітряного простору. Це знайшло відображення у низці міжнародних, регіональних і локальних документів – Паризька конвенція (1919), Варшавський договір (1929), створена у 1944 р. Міжнародна орґанізація цивільної авіації (IKAO) та інші.

   Україна як транзитна територія між Сходом та Заходом, за своїм геополітичним положенням має всі шанси для ефективного використання власного повітряного простору з економічною метою. Совєцька "спадщина" у вигляді технічної бази для створення літаків та іншої техніки за умов необхідного фінансування може стати основою для активної експлуатації повітряної стихії як джерела матеріального прибутку. Дотримання регіональних та міжнародних договорів забезпечує участь України у процесах світового розвитку.

   Поза тим, повітряна стихія є геополітичним простором, яка разом із суходолом і морем становить "життєвий простір" (нім. das Lebensraum) людства. На сучасному етапі вона може змінити розподіл сил на світовій арені – гегемоном може стати тá держава, яка максимально ефективно використовує повітряний простір для військово-політичного розширення, контролю території та отримання матеріальної користі від його експлуатації.

За матеріалами "Світовиду"

Українці мусять ставити перед собою глобальні завдання

Усі біди самостійної держави Україна від того, що нею керують не ті, кому вона потрібна і кому болить її доля, але ті, для кого вона — об'єкт щоденного визиску й упослідження. Не варто дивуватися тому, що за останні 30 років політична еліта так і не змогла випрацювати національну ідею, якою б торувала шлях українська нація. Відтак метання між одіозними режимами, яким на сьогодні є РФ і ЄС, ні до чого доброго не приводять, а констатують безхребетність нас як суб'єкта міжнародні політики.
   Що й казати, маленькі нації (до прикладу словаки) переймаються дрібними (локальними) питаннями. Натомість великі нації (скажімо українці чи турки) мають значні амбіції та переймаються величними питаннями. Тож на порядок денний сьогочасного українства виходить давно назріла проблема — наша національна ідея (Ідея Nації, якщо хочете) мусить бути наступальною, активною, а головно не пацифістською, але агресивною (згадаймо добу Козаччини та Гетьманщини XV-XVIII ст., коли наші пращури розширяли українську ойкумену на всі сторони світу).
   Окрім того, щоб зрозуміти себе тут і зараз, необхідно виходити за наявні межі, головно — усталені державні кордони. Скажімо, з вибухом нового Майдану (сценарій цілком імовірний, враховуючи теперішній стан справ у країні) варто поставити собі за мету експортувати революційну хвилю, першочергово — на Схід до РФ, яка вже 6 рік здійснює окупацію наших земель. Експансія українського повстання відбуватиметься вже не як бунт скривджених народних мас (здебільшого його освічених верств) проти олігархічної влади, але як революція Русі-України проти Московської орди.
   Українство, як і взимку 2013-2014 рр., здатне знову показати гарний приклад і стати лідером для європейських націоналістів. Адже ми — спадкоємці федерації вільних скіфів, демократії Січі, республіки Гуляйполя, котрі своєчасно дали світу досвід самоорганізації Майдану. Нині це може стати джерелом органічного опору системі, як всередині держави, так і зовні.

   Те, що наближається революційна ситуація — абсолютний і безумовний факт, котрий не варто ігнорувати. Ланцюг раніше "неможливих явищ" вже почав збуватися, тому тепер його можна спокійно передбачати, а відтак підготуватися. Швидше за все повторення подій 2013-2014 рр., а тим паче 2004 р. не передбачається, бо зміни матимуть не регіональний (локальний), але планетарний (глобальний) характер, як 100 років до нас, тож приготування до наслідків розхитаного балансу мають розпочатися свідомими людьми вже зараз, допоки не стало запізно.

За матеріалами "Facebook"

Українська "Пруссія": традиція войовничого духу

Сподівання на те, що саме Галичина стане вкраїнською "Пруссією" (справжнім мілітарізованим оплотом, а не провансальською околицею держави) у тій Великій Війні, яка не могла не початися і яка врешті-врешт почалася у 2014 р. не справдилися ще у 1990-х рр., коли славнозвісний "П'ємонт" не спромігся на організацію потужного Руху Спротиву новій хвилі окупації, тепер вже внутрішній та українізованій...

   Дивним чином, але не лише Долішня, але й Горішня Галичина не подолали пасіонарного надлому, який спіткав карпатські субетноси після програшу у Другій Визвольній Війні в період суперництва комуністичної Москви та націоналістичного Берліну...
   У той же час, спроби польских лібералів континентально-пробрюссельского напрямку торпедувати ідею "Іntermarium" (мається на увазі звернення Сенату до Сейма із проханням визнати волинську операцію УПА справжнім "геноцидом" польського народу!?) співпадають у часі із активізацією євразійського підпілля у Польщі, яке вихлюпується фізичними розправами над польскими українцями. Тішить одне - у сучасній Польщі є наявним обережний авторитаризм, помножений на потужне атлантистське лоббі і тому варто очікувати, що впродовж найближчих тижнів і брюсельська фракція і євразійське підпілля отримають по зубах - їм варто очікувати нових арештів та политичних скандалів....
   Що ж стосується України, то наразі ж на роль вітчизняної "Пруссії" претендує стара Гардаріка, а, власне, Київ із його ближнім сакрумом та лівобережна Гетьманщина - сакральний трикутник Київ-Чернигів-Трахтемирів продовжує існування своє попри те, що власне сакрум Трахтемірова перебуває під водою. Особливу вагу має сіверський кут згаданого трикутника, а також козацькі столиці Січеслав і Запоріжжя...
   Галичину, не в останню чергу, підвела зрада власної аристократії себто власної воїнської верстви, яка добровільно погодилася на поголовну полонізацію, а спроба Габсбургів виростити новітню шляхту на базі брахманської верстви, урівнявши греко-католицьке священництво у правах зі шляхтою не була отстаточно успішною, про що свідчить відверто антиморокобісний характер сучасної УГКЦ.
   Українською "Пруссією" наразі є Київ, вище згаданий сакральний трикутник, землі лівобережної Гетьманщини, Війська Низового Запорозького та слобідських полків від Миргорода і Полтави до Харкова і Чугуєва. До того ж приписи та кодекси лівобережної козачої верстви, дивним чином, мають багато паралелей із кодексом прусського дворянства....

За матеріалами "Третьої Позиції"

Україна – не геополітичний вектор

(Стаття написана навесні 2014 р. світлої пам'яті Героєм України Павлом Левчуком, що загинув від рук московських окупантів під Луганськом, який мріям побачити Велику Україну від Сяну до Дону).
Сьогодення гостро ставить питання зовнішньополітичного вектору. Однак чи можемо ми на нього відповісти, коли не маємо власної геополітичної стратегії? І ми підходимо до цього питання у ситуації, коли маємо достатньо не вирішених внутрішньополітичних питань. До що ж ми маємо робити? Відповідь на це питання намагається надати дана стаття.

На початку, з’ясуємо, що означає саме поняття геополітики. Звичайно, тлумачень цього вислову достатньо, але, як на мене, то це перш за все як сама боротьба за розширення життєвого простору нації, так і методи цієї боротьби. А ось чи присутня вона у зовнішній політиці нашої держави?

 Перш за все, ми маємо негативну державницьку традицію маятника, що постійно тягнеться то в бік "цивілізованої Європи", то в бік "братських народів". Від самого початку наші політики не змогли здійснити більш рішучих кроків, ніж просте визнання позаблоковості держави. Насправді це мав бути лише перший крок, крок не для творчої реалізації будь-якої високої мети, чи то ліберальної, чи націоналістичної, чи соціалістичної. Ні, цей крок йшов від напівколоніальної, напівефімерної УРСР, яка не мала ані будь-якого суверенітету, ані навіть статусу поважної автономії. Крок на позаблоковість, відтак, був часом самоусвідомлення себе як самостійної країни, держави, нації. А далі була тиша, яку час від часу бентежили такі амбіційні утворення як ГУАМ, пізніше зближення українських та грузинських зовнішньополітичних інтересів, однак це все можна віднести лише до проб пера. Адже кожний такий період закінчувався відкатом до попереднього стану постійної залежності від геополітичних амбіцій більш потужних держав або їх об’єднань.

Далі, сьогоднішні події, коли суспільство, а не створена для цього величезна бюрократична машина із численними відомствами та управліннями, яку мі називаємо державою, намагається вказувати вектор тяжіння до одного з полюсів геополітичного впливу, говорить про, те що влада розплачується як за власну бездіяльність, так і за відсутність у попередніх керманичів спроб налагодити зовнішню політику.

Причиною такої ситуації і є довготривала не принциповість зовнішньої політики, її тяжіння до суто нагальних проблем. Тому напередодні підписання нових газових контрактів наші політики стають не на жарт уважними до позицій північного сусіда, натомість, коли мова починає заходити про отримання конче необхідних кредитів МВФ, то державні діячі схильні досить швидко говорити про важливість прав людини та тяжіння до цивілізованого західного світу.

Виклад цих думок, не має на меті вказати на вразливі місця української політичної еліти, хоча й не обходиться без цього, вони надаються читачеві для розуміння того, що подібна ситуація можлива лише за однієї умови – відсутності геополітики як такої. Вона, як і багато чого іншого, не була цікава для попередніх і нинішнього урядів та президентів.  Подібна легковажність була б звісно можлива, за умов, коли поза кордонами України існувала лише занедбана пустеля, що не представляла б інтересів для занадто віддалених наддержав. Однак на разі ми залишаємось об’єктом боротьби достатньо потужних геополітичних центрів: Російської Федерації та Європейського Союзу, до того ж час від часу потрапляємо в зону інтересів США та стаємо об’єктом територіальних претензій збоку, вкоріненої в європейський простір Румунії чи Польщі.

Для того, щоб зрозуміти принаймні перші кроки успішного становлення себе в світі, звісно необхідно визнати певні об’єктивні факти. Перш за все, світ дійсно стає глобальним, ми не можемо вирішувати внутрішні проблеми й забути про зовнішню політику. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), штаб-квартири та виробництва, яких знаходяться будь-де на світовій мапі, також має свій економічний інтерес до наших територій.

Тож зовнішня політика має доповнюватись і зовнішньою економічною діяльністю, експортом власної культури і т.д. Замкненість у своїх кордонах не є виходом із ситуації залежності, оскільки означає позбавлення самого себе нових перспектив розвитку. Так, ми маємо ризикувати на чужій території, однак варто позбавитись міфу, що національна економіка, на разі, є захищеною від проникнення зовнішніх економічних сил. Їх природа не визнає державних кордонів, а досвід маніпулювання із законодавством окремих країн уже давно є загально розповсюдженим серед ТНК.

Тому в цьому питанні необхідно визначити як однозначну важливість захисту національної економіки, так і її експансії принаймні на територію сусідніх країн. Навряд, хтось не помічав широку експансію білоруських брендів, що представляють харчову промисловість, на теренах України. Це і є вдалий приклад експорту власного виробника на міжнародній території, який необхідно наслідувати. З рештою, дестабілізація соціалістичної системи також починалась із популяризації Кока-коли, ПепсіKo, левайсів, вранглерів та тому подібного. Світ стає компактним, рішення штаб-квартири вітчизняних корпорацій, вступають у дію в філіях, розташованих на територіях сусідніх держав миттєво.

Далі, світ сприймає культурні впливи. Принаймні цей тренд вітчизняні політики підхопили доволі швидко, "шароварщина" вилізла із збіднілих сільських клубів, вишиванка стає достатньо модною, щоб спонукати сучасну молодіж до її придбання, звичайно із 100% екологічних матеріалів. І це також позитивне явище, сучасна українська музика, друкарництво, образотворче мистецтво й т.д. має вилазити із андеграунду й творити нові смисли, новий контекст буття українського суспільства. І це також має йти на озброєння в питаннях геополітики. Чимало етнічних українських земель знаходяться принаймні на території Росії, Румунії, Польщі. Якщо ми зможемо запропонувати конкурентний український культурологічний проект, то ми зможемо його винести у зовнішній простір, розпочати повзучу експансію етнічно українських земель. Сучасна історія пропонує масу альтернатив! Англомовна культурна експансія зі своїми лед зепеллінами, ролінг стоунзами, стенлі кубриками й т.д. не може бути вічною, тим більше не може бути єдиною.

Якщо ж ми поглянемо на стереотипні російські культурологічні проекти, то ми маємо визнати, що ми можемо це робити краще. На разі шоу-бізнес, кінематографія та інший притаманний північному сусіду "творчий продукт" є заскарузлим та не витримує жодної критики. Все що потрібно, щоб йому протистояти – це підвищення загального рівня розвитку вітчизняного суспільства, що не є надзадачею при державній підтримці. А це поміж іншому виключна можливість повернути левову частину етнічно українських земель, що знаходяться на території Росії, обличчям до своєї дійсної батьківщини.

І це лише, економічні та культурні аспекти, сучасний світ дає безліч можливостей! Далі, найбільш важливий пласт – власне геополітика. Україна є буфером і в цьому, знову таки як і в усьому об’єктивному, не має нічого однозначно злого та неправдивого. Просто ми ще не навчились отримувати від цього дійсні зиски. Маленька держава може зіштовхувати лобами великі та отримувати від цього свою користь.

Україна має значні перспективи в якості панівної держави на території, що розділяє Схід та Захід. Від нас можуть бути залежні, за висловами класиків геополітики, морські держави заходу та сухопутні – сходу. Починати звісно необхідно з малого, на разі, біля нас знаходиться Молдова, яка є предметом як наших геополітичних інтересів, так і Румунії. Звичайно сама по собі ця надзвичайно мала держава не може нас цікавити. Однак, якщо ми виграємо змагання за нею із Румунією, президент якої Траян Бесеску відверто заявляє про плани інкорпорації Молдовії до складу власної держави, то це буде перша заява про себе як про незалежну самостійну державу. Далі поширення впливу на території Білорусі, її політичний режим здається вічним, тому що ми слабкі. Чому ми відверто заявляємо, що ПР – це проросійський проект, а Віктор Ющенко був проамериканським, однак самі не спроможні створити проукраїнській проект на території Білорусі?

Таким чином, ми можемо говорити про значні майбутні перспективи становлення України в якості важливого геополітичного актора.

Автор – Павло Левчук

Багата і велика Росія – це міф

  Завдяки радянським, а пізніше і російським вченим, у всьому світі існує міф величезної територіальності Росії, нескінченною у просторах – від моря до моря. Сьогодні люди в світі ділять воду, яка є життєво важливою для всього живого, так ось, якщо розділити всі річки Росії на її населення, то води буде менше, ніж в середньому у всьому світі. Начебто Росія така дощова, а сибірські річки повноводні, але насправді з водою у Росії є проблеми.

Росія як вона є

  Мешканці РФ кажуть: «Росія – безкрайня країна!». Але згідно із даними Всесвітньої продовольчої організації (IMO) нормальною землею вважається та, на якій людина може прогодуватися плодами цієї землі. Тобто, умовно кажучи, якщо кожна людина окремо взятої земельної ділянки зможе посадити картоплю, а потім цю картоплю з'їсти, то це нормальна земля, а якщо ця земельна ділянка шматок льоду чи гірська місцевість, де ця картопля може тільки зберігатися в замерзлому вигляді, то, природно, що це ніяка не нормальна земля. Люди проживають на непридатних для життя шматках землі з двох причин: або їх туди заслали, або це місце їхньої військової служби. Це не місце для проживання.

   Повернемось до Росії, де всього 4 млн. км², за даними IMO, придатних для постійного проживання. Це територія земель, які можна зорати і на яких можна щось посіяти. Таких країн – з площею 4 млн. км² – досить багато. У США придатної для проживання території – 9 млн. км². У Бразилії  та Австралії придатної для проживання території – 4-5 млн. км². Розділіть 145 млн. осіб на 4 млн. км² площі, і додайте щільність населення Росії, яка завдяки вихідцям з Кавказу і Середньої Азії різко зростає. Тобто можна сказати, що Росія – це країна абсолютно не порожня, землі для проживання не так багато, і до цієї землі потрібно ставитися дуже дбайливо.

Динаміка населення путінської Росії

   Коли говорять, що в Росії безкраї ліси – це обман. Насправді ліси в Росії дуже навіть "крайні" і мають свої межі. Те ж саме з корисними копалинами. У Росії уранових родовищ небагато, про це кажуть власне самі російські фахівці. Країна географічно велика, але це не означає, що в Росії багато запасів, і ними можна бездумно розпоряджатися, як це робиться в Україні. Росія – це фактично край населеного світу, особливо з кліматичної точки зору. По суті, Росія – це Марс: влітку +45°С і -65°С взимку. На Марсі розмах температури сягає 110°С, теж саме і в Росії. Науковці всього світу шукають марсіан, а марсіани – це мешканці Росії, тому що вони живуть в таких ось неприродних умовах. І це сталося не тому, що люди прагнули мешати у таких безкрайніх просторах, просто тоталітарна московська влада розширяючи кордони свого імперіалізму заселяла власні кордони людьми насильно, без їх на то згоди чи бажання.

   Росія має найбільші у світі кліматичні проблеми. Тут дійсно унікальна ситуація – клімат дуже нестабільний. Тут територія схильна до крайніх змін клімату: кожен градус може мати значення. Клімат Росії як і всього світу змінюється.

1) Зима починається в листопаді, випадає мало снігу, лютують морози, все вимерзає.

2) Весна приходить в кінці квітня, особливо на початку травня, дощі стають нормою, темпертура не піднімається до +20°С.

3) Літо видається сухим і засушливим, дощів немає, ліси вигорають і перетворюються на пустелі.

4) Осінь спочатку дощова, особливо в кінці серпня на початку вересня, температура падає до +10°С.

Мапа газових родовищ Росії

   Давайте змоделюємо ситуацію! Якщо осінь в Росії дощова, а потім може так статись, що прийде тепло в грудні, то вже в січні повинні вдарити морози, щоби тільки після них випав сніг, потім необхідна пізня весна: оскільки земля промерзла, а снігу багато, коли настає весна, вода не просочується в землю, а скопичується в річки тоді всі озимі померають Після цього слід саджати ярові, але оскільки земля холодна, проростати вони будуть погано, і ніщо не виросте. А потім настане спекотне літо – і до осені не буде врожаю взагалі. Два таких цикла для Росії – і все, населення або вимре, або почне імігрувати туди, де є щось поїсти і попити.

   Кажуть, що сучасні війни можуть початися через нафту. Так вже було – американці у 2003 р. почали військове вторгнення до Іраку, і що сталося – нафта подешевшала для всіх? А ні, просто уряду США необхідно самим контролювати нафтові поклади у всьму світі. Нафта – цікава річ. Наприклад, можна поставити таке питання: «Чому нафти багато там, де знаходяться мусульмани?» Мусульманство і нафта пов'язані геологічно, тому що там, де зіткнулися плити і з'явилися умови для формування нафти, утворилися пустелі, на яких можна займатися нічим, окрім кочового скотарства – бедуїнство. Саме на території, де було кочове скотарство, з'явився іслам. Таким чином, вийшло, що зіткнення континентів привело і до появи нафти, і до появи людей, які сповідують іслам. Ну, це лише одна зможливих теорій!

Світові ресурси і запаси нафти (дані за 2006 р.)

   Насправді нафти багато. Більш того, чим далі зараз йдуть вчені у своїх дослідженнях, тим сильніше сумніви в справедливості старих теорій. Нафта не закінчиться через двадцять чи тридцять років, як кажуть. Але вона стане настільки дорогим продуктом, що спалювати її в автомобілях стане просто енергетично невигідно. І вже давно пора було б використовувати газ. Але у всьому цьому є одна особливість. Справа в тому, що нафта сама по собі в процесі переробки дає дуже великий спектр різних продуктів. Навіть якщо всі ми пересядемо на електромобілі, нам все одно доведеться добувати нафту, тому що змащувальні масла ніхто не відміняв, а крім цього потрібні різноманітні хімічні речовини, які люди використовують в промисловості.

   Виходить, що крива зростання споживання нафтопродуктів все одно йде вгору. І ось парадокс: навіть якщо люди їздять на машинах, які не споживають бензину, вони при цьому споживають нафту! Електромобіль не рятує в цій ситуації, людям у будь-якому випадку буде потрібно більше нафти, і вона буде дорожчати. Навіть якщо станеться диво, і автомобілі почнуть літати завдяки енергії вітру чи сонячного тепла, в якийсь момент ці автомобілі все одно зжеруть усю нафту. На Землі вже мільярд машин. Скоро ця цифра ще зросте.

Верхоянськ – місто на вічній мерзлоті не пригодний для життя

  Отже, підведемо підсумки. Росія є дійсно величезною країною, але заселена вона нерівномірно: більшість населення населяє європейську частину, а саме Москву, Санкт-Петербург, Поволжжя та Північний Кавказ; переходячи Уральські гори маємо різке падіння – тут населення скопи чується у великих промислових центрах (Єкатеринбург, Новосибірськ, Красноярськ, Тюмень); на крайньому сході лише три великих міста – Чіта, Хабаровськ і Владівосток. Чому ж інша територія Сибіру малозаселена? Просто виходячи з путінської доктрини по життєвого правління – територія між Уралом і Охотським морем має використовуватись у промислових цілях – неконтрольоване видобування корисних копалин і їх реалізація за межі Росії.

   Вже прийшли в Україну морози. Настав опалювальний сезон. А український уряд і досі не домовився з московським царем Владіміром Путіним про постачання газу. Як би там не було, але в Росії газу мало, і нам постачають газ середньо-азійського виробництва (казахський, узбецький, туркменський). Весь російський газ йде на промисловість. Постає цікаве питання: «Чи росіяни не бачать, що їх дурить власний уряд, розповідаючи казки про багаті поклади газу?». Нажаль, відповіді ми не можемо отримати, так як одразу відчуваємо, що за цію недосказанністю стоять "високі ідеали" московського імперіалізму.

Транзит газу з Росії до Європи

   Шановний читачу, у цей осінній день хотілося б у подальшому застерегти – досить дивитись і вірити продажним ЗМІ! Озерніться люди! Українці, ми маємо такі багаті землі, про це говорять всі вчені світу, і це доведено реальністю! Досить годувати всіх підряд, слід почати відроджувати велич України! Не будемо у на колінах у Москви, Тель-Авіва, Брюсселя, Вашингтона чи Пекіна, настав час відрубати голови цій фінансовій гідрі. Час до промислового, аграрного і національного відродження України настав!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)