Медійні ресурси як засоби масової пропаґанди

Доволі часто чуємо, що сучасна глобалізована доба несе людству різні небачені досі загрози. Нас лякають штучним інтелектом, який у разі своєї появи, без аргументовано зробить населення планети Земля своїми рабами. Нам втовкмачують, що сьогодні свобода не варта за те, щоб за неї боротися, бо безпека від тероризму важливіша за право особистості висловлювати свої думки, сповідувати власну релігію та відстоювати зі зброєю у руках Богом дані життя, гідність та волю.

   Якщо в стародавні часи людей контролювали через забобони та стереотипи, що передаються з покоління в покоління, то зараз основний інструмент управління працьовитими людьми — це ЗМІ (преса, ТБ, інформагентства, радіо), кінематограф, інтернет і соціальні мережі. Скажімо, кожен медія-ресурс, чи то шкільна стінгазета або телеканал "1+1", видає тільки ту інформацію й тільки під тим кутом, що диктують його власники. У глобальному світі ХХІ-го ст. ЗМІ, вірніше ЗМП (засоби масової пропаґанди) є інструментом боротьби за владу!

   Сучасні медіа покликані не виражати, а створювати громадську думку; продажні журналісти формують хибні враження, що у світі відбуваються саме ті, а не інші явища, і що світ саме такий, як про нього розповідають нам ЗМП. Від більшості політико-економічних новин правди чекати не варто. У них швидше, замовчать одні факти, але розкажуть про інші, а ще можуть накачати читачів емоціями й описати те, що відбувається так, аби ми це любили або ненавиділи.

   Один зі способів емоційного накачування — це використання ярликів, визначених слів, що виражають суб'єктивне ставлення до якогось об'єктивного явища. Ми живемо у світі вигаданих кимось ярликів, понять, назв, оцінювальних визначень. Як наводиться в класичному прикладі — лісоруб, художник і ботанік побачать в одному і тому ж лісі три різні ліси...

   Ми сприймаємо світ через фільтри переконань і вірувань, які беруться з інформації, яка завжди нас оточує. «Ти — те, що ти читаєш!», — говорить приказка. Деякі держави прагнуть обмежити різноманітність точок зору в публічному інформаційному полі, а громадяни таких країн повинні сприймати однакову інформацію, думати однаково й вірити в одне і теж саме.

   Типовий приклад цьому — суспільство сусідньої з нами РФ. Мешканці цієї країни з двоголовою куркою на багряному паспорті одна велика юрба рабів. Усі вони знаходяться у своїй божевільній реальності, не помічаючи, що за парканом їхнього ГУЛАГу зовсім інший світ, ніж з екранів ТБ.

   Влада РФ прагне сформувати у населення певний світогляд і систему цінностей — хворі точки, натискаючи на які воно буде керувати. Звісно, що у Європі та Україні є прокремлівські сили, які хочуть повторити аналогічний сценарій у власній державі, але поки що це не дуже їм вдається. А між іншим, людина у своїх рішеннях і діях виходить зі свого світогляду. То чому б не скористатись цією можливістю і не сформувати його під своє бачення?..

За матеріалами "Січовика"

Нащадки Бісмарка воліють "сильної руки"

Політична криза у Німеччині на фоні останніх місцевих виборів може суттєво змінити ситуацію у країні, де останні 14 років керує пані Анґела Меркель. Особливо гострим питанням, що не один рік поляризує німецьке суспільство, є прийняття урядом ФРН мільйонів мігрантів з мусульманських країн Азії та Африки. Адже не секрет, що так звані біженці принесли у Німеччину етнічну злочинність та масові вуличні зґвалтування, які корінні мешканці хочуть побороти "сильною рукою" повернувшись до правої диктатури.
   Останні дослідження, результати яких нещодавно опублікував Університет Ляйпциґу, доводять, що 70% опитаних німців висловилися на користь обмеження власних конституційних прав, аби зупинити міграційну кризу та соціальну нестабільність, викликаною нелегалами. Причому запровадженню диктатури на чолі з відвертим націоналістом чи патріотично налаштованим представником генералітету будуть радіти 40% опитаних зі Східної Німеччини (колишня НДР), у той час як із Західної — всього 21%. У цілому більшість учасників дослідження (66% від усіх опитаних) погодилися замінити чинну парламентську демократію на жорсткіший політичний устрій з метою порятунку не тільки ФРН, а й всієї Європи від навали мусульман.
   Варто наголосити, що така розбіжність у поглядах мешканців, скажімо того ж Ляйпциґу і Дюссельдорфу є закономірністю. Адже не секрет, що федеральний уряд об'єднаної Німеччини упродовж останніх 30 років замість цементування нації провадив політику мультикультуралізму та асиміляції корінного населення з мусульманськими мігрантами. Підкреслимо, що і Ґергард Шрьодер, і його наступниця у кріслі німецького канцлера Анґела Меркель створили вкрай полярне суспільство, що досі не вилікувалось від багаторічного поділу на Східну (соціалістичну) і Західну (ліберальну) Німеччину, яку добивають нелегали та  замовні статті у підконтрольних великому капіталу ЗМІ.
   У підсумку серед нащадків Бісмарка, Гінденбурґа й Аденауера виникають цілком адекватні, але водночас доволі радикалі настрої, які вони воліють проектувати на події 85-річної давнини. Мусульмани з Азії та Африки, котрих захищають ЗМІ та ліволіберали, є найсерйознішим викликом для німецького суспільства з часів Другої світової війни. Втрата ж довіри та легітимності низки громадянських інституцій (як органи самоврядування, поліція, благодійні організації тощо) та суспільно-політичної еліти, на нашу думку, є ключовим фактором успіху правих сил.

   На нашу думку, вище наведена ситуація може бути загрозливою для чинного порядку речей не тільки у Німеччині, але й у Європі в цілому. По-перше, майже третина німецького суспільства у тій чи іншій формі поділяє праві погляди (націоналізм, консерватизм, неонацизм), тому завтрашні потенційні виборці без краплі сумнівів приведуть до влади лиш тих, хто запевнить їх у викоріненні міграційної хвороби, навіть якщо це будуть будівничі нової диктатури. А по-друге, зашкарублість усталеної парламентської системи, яку представляють найбільші партії (ХДС/ХСС, Ліві, СДПН, Зелені), на правду знищує німецьку державність зсередини, бо ігнорує деструктивну діяльність культурмакрсистів, ЛГБТ-спільноти й великої мусульманської громади, тому пересічні громадяни вкотре шукають порятунку у правих ідеологіях, воліючи "сильної руки".

Автор — Данило Катраник

Європа, то зрадлива тітка

Я не вірю Європі! От не вірю - і баста! Всю нашу історію Європа ставилася до нас... ну дуже препогано. Ні, звісно, коли одного разу турки перли аж під Відень чи там Хотин, або татари лізли до Польщі чи Мадярщини, то про нас українців згадували. Навіть хвалили! А потім відмахувались від наших проблем - свої ж бо порішали нашими шкурами. 

   Далеко не ходитимемо. От хоча б взяти славетне ХХ-те ст. Визвольні змагання 1920-х років? Не помітила Європа, точніше, зробила вигляд, що не помітила наших самостійницьких прагнень. Хоча один "дурналістик" активно про це писав і багато, в пресі та по радіо виступав. Як-то ж його? Ім'я таке чудернацьке... А! Беніто, ще й прізвище дивакувате: Муссоліні. Дивак, та й годі...

   А тим часом державника Петлюру вбив голодранець Шварцбарт у Парижі серед білого дня, на очах купи народу застрелив українського отамана, що там Європа гунділа? Засудила? Обурилася нахабством і зухвалістю кремлівського агента? Ну хоча б, висловила занепокоєння?! Та ви шо? З якого переляку? Це ж украінець! Націоналіст! Ну і, звісно, таких "героїв", як Швартбарт треба відпускати, бо він же за справедливість, типу, проти жидоненависників. І перетворили суд над вбивцею у суд над жертвою, і зробили з жертви злочинця, навіть не заморочившись доказами!

   А що там Голодомор? - Ні, не знає Європа про таке! Про те, що Сталін "сміливий реформатор та інтелектуал" або "єфєктівний менеджер" - це так, чули від усіляких червоних борзописців. До речі, чомусь Гітлер з Ґьоббельсом про Голодомор і чули, і заявляли на весь голос. Та майбутні антифашисти їх не почули, а пізніше теж не хотіли й слухати. Бо що може сказати проклятий пропагандон крім брехні? А воно, он як вийшло...

   Знову визвольні змагання, тепер вже 1938-1946-х років і знову Європа відмовчалася. Ну а як же? Воно ж тільки війна закінчилася, спокою хотілося. Чого ж зважати на якихось там украінців? Тут он Сталіну 10 тисяч польських офіцерів не пригадують, а ви про ще один мільйон, нікчемних українців, яких голодом заморили і ще мільйон, яких постріляли, повиганяли з батьківських хат у Польщі чи погноїли по Сибірах нагадуєте. Ні, вже якось самі.
   А зараз оце... Воюємо з московітами. Наче ж за європейські цінності, в тому числі. Європа знову на морозі. Санкції - це класно, санкції - це відпад, але вже третій рік наша напівжива армія стримує натиск третьої по силі армії світу... А нам все про мир та про мирне вирішення конфлікту. Наче ото складемо зброю і підемо додому, то й конфлікт закінчиться. В принципі, якщо здамося то для Європи це теж відмінний вихід - однією проблемою менше. Вона ж так само Чехословаччину з Австрією здала Гітлеру. І нічого, совість досі не муляє...

Автор - Сіґурд Сварт

Барви революційної єдності націй

Європу огорнули темно-зелені сутінки… Колись войовничий та героїчний континент Фрідріха Барбаросси, Річарда Левового Серця, Фердінанда Араґонського та Ґустава Вази, нині животіє від навали ісламських мігрантів та хижих намірів московських ординців знищити все цивілізоване. Коли кров вільної нації закипає від несправедливості та жалю, замість демократичних і ліберальних методів гуманізму приходить войовничий поступ у вигляді народного гніву, бунту, повстання та революції.

   Саме таке напруження ми неодноразово бачили на вулицях українських міст за останні 25 років! З початком війни на Донбасі українці втратили природне відчуття страху, а нація прокинулась і доблесно йде у кривавий бій із одвічним ворогом. Те саме відчуття нині огортає і вільні нації Європи, що опинились в становищі мирної мусульманської окупації у себе вдома, та народи Латинської Америки, уряди яких є покірними маріонетками Вашинґтону.

   Остання українська революція, що була здійснена під національним синьо-жовтим і повстанським червоно-чорним прапорами, в тім не завершилась перемогою української нації, а вкотре довела одвічну аксіому – народ був використаний у корисливих цілях кланово-олігархічних сил та їхніх закордонних верховодів.
   Пробудження української нації, попри наміри україножерів, все ж відбулось – кривавий режим впав, почалось патріотичне відродження серед народних мас, відбулось становлення сильної української армії. І попри незакінченість Революції Гідності, український майдан став прикладом для наслідування серед інших пригноблених народів світу, які потерпають від урядової корупції своїх можновладців та засилля ісламських мігрантів. Ось чому нині всі протестувальники та революційні активісти від Лондона та Праги до Ріу-ді-Жанейру та Сантьяґо-де-Чилі в якості путівної зірки повсталих народних мас використовують барви українського прапору…

   Отже, ми бачимо, що це призвело до зміни ідейного бачення та національного пробудження у всьому світі – замість червоної ганчірки, за якою насильно тягли пролетарів у більшовицьке ярмо продовж останніх 150 років, пост модернові революціонери обрали своїм символом прапор бунтівного українського народу. Синя та жовта барви нині єднають усіх пригноблених, хоча ще 10 років тому цього не можливо було уявити.

   Одразу тоді постає питання: «Чому?», і відповідь буде такою – згадаймо недавню історію! Так, європейські національні революції 1848-1849 рр., яких обізвали "Весною народів", що виявилися у формі непокори влади та збройних повстаннях, декларували появу нової історичної дійсності в європейських країнах. Хоча ідейними натхненниками та лідерами повстань в Парижі, Берліні, Мілані, Будапешті були ліберально налаштовані патріоти, але народи, які вони вели за собою у борню революції, були просякнуті новими хворобливими ідеями всюдисущої соціальної рівності – марксизму. "Весна народів" спалахнула відразу в декількох європейських монархіях, а тому революції носили антифеодальний і національно-визвольний характер. Учасники виступів вимагали демократизації суспільного життя, висували гасла національного об'єднання і державної самостійності для окремих націй. Все відбувалось як під стягами національними, зокрема серед прусської буржуазії, так і з червоною ганчіркою в руках паризьких робітників та неапольських люмпенів. Хоча в основному революції були швидко придушені, вони мали істотний вплив на подальші політичні процеси в Європі: у Франції постала республіка, в італійських та німецьких країнах розпочався інтеграційний процес зі створення національних держав, Австрія стала дуалістичною конституційною монархією.

   На початку ХХ ст. соціалістична хвороба захопила весь світ, і почала пускати свої хижі пазурі у розклад демократичних буржуазних суспільств в Російській імперії, Німеччині, Італії, Франції, США, Бразилії, Мексиці та Австро-Мадярщині. З початком Першої світової війни червона ганчірка стала символом визволення пригнобленого пролетаріату у світі проти усього буржуазного та імперіалістичного – люмпени від Буенос-Айресі до Гельсінкі мали об’єднатись єдиною метою – світовою пролетарською революцією та знищенням усіх усталених державницьких і культурних традицій. Так тривало аж до початку 1990-х рр., і лиш з падінням залізного муру соціалістичного ГУЛАГу марксівсько-ленінський стяг відійшов на смітник історії. Деякі одіозні сталіністи та маоїсти в РФ, Білорусі, КНР, Індії, В’єтнамі, Венесуелі, Кубі, Болівії, Зімбабве та Ефіопії ще досі мріють про нездійснену мету своїх політичних попередників, збудувати великий концтабір та полонити вільні народи світу, хоч для цього терба згинути самим…
   Але, як це не дивно, світ змінився на краще і нині про це говорять українські національні барви на вулицях бунтівних міст Європи та Латинської Америки. Так влітку 2014 р., коли у Чилі почалися масові протести студентів, незадоволені урядовою політикою активісти, окрім своїх національних  та чорних прапорів, на вуличні барикади та сутички із поліцією винесли українські прапори – символ новітньої революційної єдності націй у боротьбі з гнобителями. Тим часом у Лондоні, на початку листопада 2015 р., молоді люди масках відзначили Ніч Ґая Фокса сутичками із поліцією з українським прапором у руках. Бунтівні англійці відзначаючи чергову річницю порохової змови проти короля прагнули донести своїм урядовцям та народним обранцям показати, хто є головним у домі співдружності головним – не заїжджі мігранти з Африки чи Азії, а корінні мешканці Британських островів!

   Вочевидь, на тепер, український прапор став одними із найголовніших символів народного гніву серед усіх пригноблених націй у світі. Наші синя та жовта барви стали, свого роду, есенцією революційного духу взагалі. І ось, саме на прикладі українського прапора та українського національного бунтівного характеру, як найкраще розкривається сутність утопічних ідей марксистів-народовбивць. Ті, хто колись із гаслами соціальної справедливості та світової революції пролетарів прагнув червоною ганчіркую закрити вільним націям сонце, нині скніє на смітнику історії та здригається від одного вигляду українського прапору, під яким молоді революціонери та добровольці здобувають собі волю та державну самостійність. Най з нашої героїчної борні беруть приклад інші пригноблені народи Європи та світу!
   Єднаймося під новітніми барвами революційного націоналістичного інтернаціоналу!

Автор – Денис Ковальов

Економіка в умовах фашизму

Чим фашизм принципово відрізняється від лібералізму та соціалізму? Останні два світогляди сформувались під впливом диктату економізму у політиці, просто одні кажуть що треба все поділити порівну, а інші, що воно і саме поділиться, за тим, хто які економічні здібності матиме.

  Фашизм же, навпаки, намагається ніби усунути ідеологічний диктат економіки в політиці, кажучи, що у політики є власна, така собі позаекономічна сутність, яка її детермінує. Філософія політики називає цю особливу сутність "Політичне" (очевидно, на противагу "економічному").

   Якщо подумати про метафізичну сутність фашизму, то вона може бути однозначно схарактеризована як бунт проти раціоналістичного виміру суспільного розвитку - проти відмирання всього, що не приносить прибуток. Власне, марксистська теорія безкласового суспільства (читай - суспільства лише пролетаріату) і прагне позбутися усіх, хто не здатний приносити гроші - усі, хто задіяні у невиробничій сфері. Ані поет, ані філософ, ані воїн такому суспільству не потрібні, аристократія відмирає тому, що не здатна приносити прибуток. Політично аристократія надважлива і "політичне" усіляко намагається її зберегти, у той час як економічно-раціональний вимір політичного всіляко намагається скасувати значення ієрархії та аристократичності, позаяк ці речі заважають чи-то вільному ринкові, чи-то безкласовому суспільству.

   Окреме питання про політичні координати, бачення економіки як детермінанти зводить до розуміння протистояння в політиці ліві-праві до суперечки між лібералами та соціалістами на економічному підґрунті.

  У той же час політичне, більш незалежне від економіки бачення, пропонує модель ліві-праві не на економічних підставах, а на суто політичних (наприклад, під лівими розуміються егалітаристи-космополіти, під правими елітаристи-націоналісти). Ідеологічна ревізія фашизму, яка йому просто необхідна, скоріше за все, прийде висновку, що новий фашизм може бути локалізований і в умовах соціалістичної економіки (як, наприклад, у Ля Рошеля, Ернста Нікіша, Штрассерів), і в умовах несоціалістичної (режим Піночета у Чилі, Іспанія часів Франциско Франко, хустисіалістська держава Перона в Аргентині). Це пов'язане, мабуть, з особливою рисою доби постмодерну, яка каже про поліпарадигмальність, поліідеологічність сучасної політики.
   Питання також стоїть дещо в іншому. Фашизм це понад усе емоція,а не система. Пристрасть, а не холодний розрахунок - стиль фашиста. Мабуть саме тому, економіка не детермінує фашизм як першочергова ознака.

Автор – Ярослав Божко

Балто-Чорноморський Cоюз як альтернатива східно-західному вектору

Сьогодні уже всім і в Україні, і в світі зрозуміло що США, Великобританія та європейські держави не виконали своїх союзницьких зобов’язань щодо України згідно з будапештським меморандумом, фактично як і Росія, порушивши свої обіцянки гарантій безпеки Російську військову агресію проти суверенної демократичної держави в центрі Європи ніхто з західноєвропейських держав не збирається зупиняти силовими методами, обмежившись декларативними санкціями. Єдиними державами, які закликають підтримати Україну військовими засобами є Польща та країни Прибалтики. Це і має стати для українців новим зовнішньополітичним вектором.

   Незважаючи на багатократну економічну, демографічну і військову перевагу над Росією, країни Заходу не хочуть поки що вступати у пряме військове протистояння з росіянами, хоча сьогодні, поки Росія не набрала ще більше потужності, вирішити проблему агресора у Східній Європі ще можна порівняно невеликою ціною.

  Однак США та Європа не збираються воювати за Україну. Директор кризового центру Верховного командування військовими силами NATO в Європі (SHAPE) бригадир Гаррі Дікен (відповідаючи на запитання про дії альянсу в разі просування російських військових підрозділів в Україну, пояснив, що в цьому випадку дії NATO будуть спрямовані на забезпечення поінформованості про ситуацію і на гарантування безпеки союзників.

  «Я не припускаю, що ми дислокуємо підрозділи в Україні», – сказав Гаррі Дікен. Безпрецедентна агресія Росії та пасивна політика президента Б. Обами зробили гарантії ядерної безпеки США дешевшими за папір на якому написані, і стали латентним сигналом до всезагального ядерного озброєння. Захід проявив слабкість і не збирається застосовувати силу.

  Країни Заходу продемонстрували всьому світові, що готові захищати демократію лише там, де є нафта, як це сталося в Кувейті, Іраку та Лівії. В 1991 р. після нападу Саддама Хусейна на багатий нафтою Кувейт, через кілька місяців 600-тис. армія США та європейських союзників нанесла нищівні удари по військах агресора. Продемонстрували свою військову спроможність у війні за лівійську нафту Франція та Італія, авіація яких здійснювала авіанальоти на лівійські міста. Як бачимо, проблеми демократії в Північній Африці та в Азії хвилюють наших західноєвропейських партнерів більше, аніж загрози демократії і російської анексії в європейській Україні.

   До судетського “референдуму” 1938 р. Wehrmacht був досить слабким, після десятиліть військових обмежень. Однак, з приєднанням Чехословаччини, військові й автомобільні заводи Сілезії та Моравії значно підсилили воєнний потенціал Вермахту і дали можливість завоювати ресурси решти європейських держав, зокрема промислові райони Північно-Східної Франції. Західна Європа не виконала своїх зобов’язані щодо Чехословаччини, проігнорувала загрози анексії Австрії, радянську агресію проти країн Прибалтики та Фінляндії, пасивно поставилася до нападу Гітлера на Польщу в 1939 р. й дозволила розподіл польської держави, ведучи пасивну “дивну” війну. Англійці і французи запропонували тоді Польщі єдину військову допомогу – 10 тис. застарілих гвинтівок. Незважаючи на формальне оголошення війни Німеччині, фактично бойові дії у Європі розпочалися лише коли Гітлер напав на Бельгію та Францію, однак тоді вже зупинити німецьку військову машину було значно важче.

   У відносинах з Україною на протязі ХХ ст. Європа періодично виступала у ролі зрадника. Антанта не хотіла підтримати ні УНР у боротьбі проти найжорстокішого тоталітаризму в історії людства, ні ЗУНР, не давши шансу на існування хоча б клаптика незалежної української держави. У 1990-х рp. позиція Європи щодо незалежної України зводилася лише до повчань демократії та до вимог здати ядерну зброю, без жодних конкретних гарантій. Злиденні Румунію і Болгарію, маленькі Литву, Латвію та Естонію без особливих вимог прийняли і в ЄС, і в NATO, а Україні вже 20 років висувають безліч вимог і обіцяють розглянути це питання у “середньостроковій перспективі”.

  Всі розмови про те, що просування NATO на схід до кордонів Росії, викликатиме роздратування Кремля є не чим іншим як дипломатичним фейковим конструктивізмом, оскільки Польща та країни Прибалтики як члени NATO вже давно біля самих кордонів РФ, а Естонія з натівськими літаками взагалі знаходиться за 160 км від Санкт-Петербурга, і нічого Росії не сталося. Тому всі спроби не допустити Україну в NATO є не захистом безпеки Росії, а збереженням України в зоні російського впливу.

  Очевидно, європейці або забули як танки харківського виробництва за наказом з Кремля давили повсталих німців в НДР, демонстрантів на вулицях Праги та Будапешта, або вважають що принісши в жертву Україну, Путін зупиниться на досягнутому. Провівши “розвідку боєм”, Росія зрозуміла, що США не наважиться її зупиняти військовим чином, то ж з огляду на кримський прецедент, в багатьох аналітиків немає впевненості, що черговій російській агресії не піддасться Естонія чи Литва, в яких мешкає 25-30 етнічних росіян, які між іншим позбавлені права громадянства без знання місцевої мови. США та Європа в разі появи “зелених чоловічків” у Прибалтиці звичайно висловлять “дуже глибоке занепокоєння”, однак захищати Естонію, як свою землю, однозначно не будуть.

   Ну для чого піддавати небезпеці ядерного удару американські міста і ставити світ на межі атомного апокаліпсису заради маленького Криму чи Естонії, де й так живе багато росіян. Очевидно, що обмежаться сумно відомими санкціями, внаслідок яких, наприклад Білорусь, Іран чи Куба себе досить добре почувають, а Росія з її багатими ресурсами відчує лише незначний дискомфорт.

 Фактично єдиними потенційними союзниками України, як і потенційними жертвами російського тиску є наші найближчі сусіди Польща, Румунія і Молдова, а також Грузія, Литва, Латвія та Естонія. Від російської експансії прагнуть себе захистити також Азербайджан та Туреччина. Грузії та Молдові ніякі міжнародні гарантії та обіцянки США не допомогли зберегти територіальну цілісність і безпеку своїх громадян. Штучно створені російськими спецслужбами невизнані республіки – Абхазія, Південна Осетія та Придністров'я стали постійними інструментами дестабілізації та російського тиску на колишні “братні народи”. Попри усю демократичну та правозахисну риторику про необхідність поважати державний суверенітет, Захід так і не зміг захистити ні Молдову, ні Грузію, ні Україну від російської агресії.

   Серйозні підстави для формування оборонного союзу з сусідами регіону є у Польщі, яка вже має історичні приклади “допомоги” західних союзників у 1939 p. та з 1945 p. по 1989 р. У той час, як Німеччина і Франція рахують гроші від партнерства з Газпромом, не вбачаючи у Росії загроз для власної безпеки, для Польщі недопущення просування Росії до своїх кордонів є питанням виживання, що й зумовлює всебічну підтримку офіційною Варшавою України. Польща та Литва є єдиними країнами, які розглядають можливість військової допомоги Україні у захисті від російської агресії. Окрім того, ще в березні, польські дипломати на засіданнях структур ЄС наголошували на необхідності відновлення Україною ядерного статусу, що є ще одним прикладом демонстрації справжніх союзницьких відносин, а не “глибокої стурбованості”.

  Рішуче виступає за територіальну цілісність України і Туреччина, яка, між іншим, вже виграла одну кримську війну й має з Росією давні антагоністичні відносини. Захист кримських татар, а також всього тюркомовного та мусульманського населення РФ, зокрема татар, башкир, чувашів, волжсько-камських булгар, як етнічно-споріднених народів, Туреччина вважає своїм головним цивілізаційним завданням. Зоною спірних інтересів між Росією та Туреччиною є також Азербайджан, Кавказ і тюркомовні мусульманські країни Середньої Азії, які всупереч історичній та культурологічній логіці потрапили під вплив “русского мира”, проти чого активно бореться Туреччина.

  Всі ці обставини та спільність інтересів країн Балтійського та Чорноморського регіонів зумовлюють об’єктиві підстави для формування принципово нового військово-політичного союзу на території Східної Європи. Окрім згаданих держав, до нього в теоретично в перспективі могли б вступити Румунія, Болгарія, Сербія, Білорусь (після ліквідації режиму Лукашенка), а також Швеція та Фінляндія, яка взимку 1939-1940 рp. також чекала допомоги від західних союзників.

   Між іншим, обидві ці держави так і не вступили в НАТО, що робить актуальним для них питання пошуку союзників. У такому Центрально-Східноєвропейському, або Балто-Чорноморському союзі будуть об’єднані більшість слов'янських і православних народів, багато з яких історично й генетично споріднені, а також мають спільні економічні, культурні та військово-політичні інтереси. Релігійна і мовна різноманітність країн учасниць сприятиме гарантуванню рівноправності кожної держави та не дозволятиме домінувати в Союзі одній з них – так як це бачимо в NATO та Митному Союзі.

  Ідея геополітичної єдності навколо Балто-Чорноморської осі висловлювалася ще за часів УНР Михайлом Грушевським, а також ідеологом українського націоналізму 1930-х pp. Юрієм Липою. В своїй праці “Орієнтація чорноморська”, що входила у трактат “На порозі Нової України”, M. Грушевський виклав основні ідеї щодо ролі Чорного моря у визначенні політики України, що фактично стало геополітичною концепцією. Уряд УНР в екзилі покладав надії на антиросійський союз разом з Кубанню, Доном, Тереком, народами Кавказу. Юрій Липа став автором геополітичної «Чорноморської доктрини», в якій вказував на історичну спільність орієнтації за віссю Північ — Південь — від Скандинавії та балтійських країн до Чорного моря і Малої Азії.

   Однак балто-чорноморська геополітична спільність не була лише теоретичним конструктом інтелігентів-публіцистів, а століттями існувала у формі потужних супер-держав, в надрах яких і народилася українська нація та культура. Праобрази цієї спільності існував з часів Київської Русі, що сформувалась уздовж торговельного шляху “із варяг у греки”, а в часи походів князя Святослава і включення у зону інтересів Києва Кавказу та Балканського півострова, зокрема Болгарії, цей союз повноцінно існував тисячу років тому. Велике князівство Литовське у складі Литви, Білорусі й України простягалося від Балтійського по Чорноморське узбережжя і було мабуть одним з найсвітліших періодів історії українського народу після занепаду Київської Русі. Ця епоха відзначалася вільним розвитком православ’я, української мови та культури без будь-яких східних чи західних культурних гегемоній.

  Ще одним, але менш успішним проектом втілення балто-чорноморської єдності стала Річ Посполита, яка зазнала розколу та колапсу через надмірний польський імперський шовінізм. Сьогодні польські публіцисти, зокрема Юліуш Мірошевський, обгрунтовують необхідність визволення від Росії територій, ULB (Україна, Литва, Білорусь), причому без перегляду існуючих повоєнних кордонів Польщі на засадах мирного співіснування. Ця концепція, стала засадничою для сучасної східнополітичної дипломатії Польщі. Відмовившись від імперських амбіцій, Польща, вміло перезавантажує свої історичні стосунки з українцями, білорусами та литовцями, що дає шанс народам, які колись творили Річ Посполиту на порозуміння. Після розпаду СРСР так звана ідея “міжмор'я” і, зокрема, відродження Речі Посполитої, знову набула популярності в колах польської інтелігенції.

   Спроби побудови такого військово-політичного союзу засвідчують дипломатичні взаємини Хмельницького і Мазепи зі Швецією та Туреччиною, успіх яких, міг би кардинально по іншому повернути колесо історії та долю українського народу. Можливо при домінування сильної Україні в союзі з Швецією чи Туреччиною Московія ніколи б не стала великою державою, і разом з незалежними Татарстаном, Марій Ел, Карелією, Башкирією, Удмуртією та Чувашією мирно животіла б собі на задвірках Північно-Західної Євразії.

  За часів Л. Кучми, який, як свідчить подальша історія, непогано розумівся на геополітиці, у 1997 р. утворюється ГУАМ у складі країн Чорноморського регіjну Грузії, України, Молдови, Азербайджану — альтернативна структура інтеграційним проектам Москви на теренах СНД. Білоруський Народний Фронт і Народний Рух України на початку 1990-х рp. також активно просували проект Балто-Чорноморского Союзу (БЧС).

 У соціально-економічному та демографічному аспекті Балто-Чорноморський геополітичний блок міг би стати потужним світовим гравцем, адже наприклад Туреччина займає 17 місце в світі за рівнем економічного розвитку. Інша потенційна учасниця Польща перебуває в межах перших 25 розвинутих держав, що в поєднанні з відновленим аграрно-промисловим потенціалом України може скласти гідну конкуренцію провідним економічним союзам типу ЄС, АСЕАН чи МЕРКОСУР, а Митний Союз Росії та Казахстану за основними сумарними еконономічними показниками цих держав вже сьогодні залишається далеко позаду. Для порівняння – бюджет Бельгії чи Голландії більший за бюджет Росії та Казахстану.

  У демографічному відношенні лише 70 млн. населення Туреччини, разом з 45 мільйонами українців та 38 млн. поляків перевищують 136 млн. населення Росії, значна частина якого є тюркомовними мусульманами та сепаратистами. У військовому аспекті такий союз потенційно перевищуватиме російські збройні потужності і стане вагомим стримуючим фактором у подальших експансіоністських планах Кремля. Військово-морський флот Туреччини, побудований німецькими компаніями є найпотужнішим в регіоні й значно випереджає за озброєннями російські застарілі радянські зразки.
   За необхідності і ядерний арсенал може бути в найкоротші строки створений технологічними центрами цих потенційних країн учасниць, від яких європейська спільнота більше не матиме навіть морального права вимагати без’ядерного статусу в умовах власної безсилості перед російським агресором.

  Сьогодні Україна в черговий раз за 300 років намагається вирватися з російської зони впливу під гаслами “Назад до Європи”, якій українці навіть як дешева робоча сила не особливо потрібні. Під час Революції Гідності, українці гинули і зазнавали побиттів, арештів за прапори Європейського Союзу, у той час як жоден німець чи француз за цей синій шмат тканини і пальцем безплатно не поворухне. А чиновники ЄС натомість ще рік думатимуть та носитимуть папери по кабінетах щодо доцільності запровадження безвізового режиму з Україною.

   Фактично ЄС сьогодні більше потрібен країнам Центрально-Східної Європи, аніж наприклад Франції, впливові політики якої обіцяють виборцям вивести свою країну з Євросоюзу, щоб французи не годували грецьких чи прибалтійських «дармоїдів». Отож різниця у інтересах між Західною та Центральною Європою дедалі поглиблюється, при чому країни Центральної Європи стараються бути більшими європейцями аніж французи чи німці, яким об’єднана Європа не є духовною цінністю.

Роздуми білорусів про Балто-Чорноморський Союз

  Можливо, Україні варто змінити східно-західний вектор зовнішньополітичної орієнтації, який окрім цивілізаційного розколу держави не приносить ефективних результатів, і почати будувати насамперед військово-оборонний союз з країнами, в яких питання захист від російської агресії як і у нас, стало національної ідеєю.

Автор – Валерій Майданюк