Вітаємо у післякоронавірусному світі!

Пандемія коронавірусу вплинула на міжнародні ринкові відносини, поставивши під сумнів поточну форму капіталізму. Захворювання спонукало найбагатших і найвпливовіших людей на планеті до вироблення нової схеми зміцнення глобальної диктатури, контролю за збіднілими масами. Фактично, повернення до нормального життя, яким воно було рік чи два тому, вже неможливе.

   Станом на тепер найбільші транснаціональні компанії, зокрема у сфері інформації (Google, Facebook, Twitter) беруть на себе більше суспільної відповідальності, впливаючи на політичне життя тієї чи іншої країни (згадаймо останні події у США). Клуб мільярдерів під назвою Всесвітній економічний форум, що відбувається щороку у швейцарському Давосі, працює над перетворенням акціонерного капіталізму у капіталізм "зацікавлених сторін", де глобальні корпорації крім строго економічної діяльності активно втручатимуться у життєдіяльність громадянина кожної держави на планеті відповідно до власних інтересів. А пандемія коронавірусу тільки на руку цим спритним ділкам, адже вона знаменує різкий поворот нашої глобальної траєкторії.

   Найзаможніші мешканці Землі, як-от Сорос, Рокфеллери та їм подібні, формують для всіх нас "нову нормальність", радикально відмінну від тієї, яку ми потроху залишимо позаду. Іншими словами, світова політика й економіка постраждають настільки серйозно, що шлях назад буде відрізаний. Якщо раніше можна було говорити про Нове Середньовіччя, то тепер ситуація все більше нагадує первісний світ, коли криза посилиться, а всіх нас спіткають незворотні руйнування разом із bellum omnium contra omnes!

   Уся політична опозиція, включно з маргінальними радикальними групами, буде розчавлена всіма доступними засобами. Спонсори Всесвітнього економічного форуму мають намір насадити COVID-диктатуру культурмарскистського чи ліволіберального штибу, де сім'ї, релігії та традиційним цінностям не буде місця, як і здоровому мисленню. Можна мати певність, що це нова "класова війна" за масову примусову передачу влади та багатства від широких верств робочого і середнього класу до вищого з повною зачисткою інакодумства.

   Якщо ліберальна демократія (у тому вигляді, якою вона є тепер) і глобалізація будуть розширюватися, то й національній державі місця не залишиться. Вихованці псевдоінтелектуальної Соросівської школи вже працюють над цим, насаджуючи всюди ЛҐБТ-тоталітаризм і заґратовуючи при цьому незгідних, поки що поодиноких дисидентів консервативних настроїв. Якщо зараз не дати бій цій необмеженій диктатурі фінансового капіталу, то ми станемо заручниками втіленої у життя химерної Орвеллівської антиутопії "1984".

За матеріалами "Steigan"

Московія вагітна руїною, штовхнемо її до прірви!

Затяжні війни в Україні, Сирії та Лівії позбавили Кремль права надягати на себе мантію "світового жандарма". Наш східний сусід вже немає достатніх можливостей вести тривалу агресивну політику зовні та всередині. Останні тому приклади — ситуація в Хабаровську, Білорусі, Киргизстані та Нагірному Карабасі.

   Дехто сприймає кволе реагування Москви на нові виклики наслідком пандемії коронавірусу. Не варто скидати з рахунків і невдачі путінського режиму у воєнній сфері — НАТО (переважно США з Туреччиною) сильно дали по руках агресору, показавши, що буде, коли РФ сунеться за власні межі з бойовою технікою і "зеленими чоловічками" наводити лад. Падіння світової ціни на нафту і газ також слід згадати, бо без валюти за паливо економіка Кремля буде стрімко просідати.

   Знаково, що на відміну від влади, пересічні громадяни Московії нарешті почали усвідомлювати, до якої прірви їх підвів власний уряд на чолі з ґебістами. Бюджетні кошти, котрі мали йти на соціальне забезпечення, Кремль спрямував на дотації маріонеткових режимів (Абхазія, "ДНР/ЛНР", Південна Осетія, "ПМР", Сирія під проводом Башара аль-Ассада) і фейкове переозброєння армії. Не варто дивуватися тому, що зараз тереном від Калінінграда до Владивостоку блукає привид "нещадного російського бунту", який путінський режим вперто не помічає чи удає, що його немає.

   Усвідомлення того, що РФ знаходиться у стані важкої кризи, з'явилося задовго до пандемії коронавірусу. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного у кінці 2019 — на початку 2020 рр. у Приморському краї. 72% респондентів із різним рівнем доходу найсхіднішого регіону країни вважають, що Московія існує в умовах кризи, на подолання якої підуть не роки — десятиліття!

   Відтак менше ніж рік знадобилося для того, щоби прикра дійсність увійшла у домівку майже кожного московита, крім хіба заможних мешканців Рубльовки, Грозного, Санкт-Петербурга і Казані. Решта — мусить скніти у злиднях через власну дурість і відмову виходити на вуличні протести, ховати у труні ґебістський режим. Маємо надію, що системні проблеми в економіці, істотне падіння рівня життя, зростання цін і податків унаслідок неясності перспектив на майбутнє все ж дадуть поштовх внутрішній руїні в РФ, а її керманичі, нарешті, полишать нас у спокої та займуться власними проблемами (хоча, це малоймовірний сценарій).

За матеріалами "Тлумача"

Рузвельтівський "Новий курс" нам всім у поміч

Замість пошуків реформаторів і файних ґазд владі України слід зазирнути у минуле, щоби побачити як з подібними до сучасної кризи справлялися уряди заможних нині країн Заходу, скажімо США. Нічого не треба вигадувати, все давно за нас зробили спритні до підприємництва американці: беремо "Новий курс" (англ. New Deal) Франкліна Делано-Рузвельта — і вперед. А запрошення чи завезення до нас іноземних і дорогих фахівців, як і не українських футболістів, лише демонструє нашу нездатність подолати кризу власними руками.
   Ті, хто з історією на "ти" добре знають, що на початку 1930-х рр. США довелося зіткнутися з масштабним економічним колапсом, що призвів до спаду виробництва, інфляції, масового безробіття, краху фондового ринку і банківської системи. Влада, яку по виборах 1932-го р. очолив президент Ф. Делано-Рузвельт, мала застосувати рішучі заходи, спрямовані на відновлення економіки країни з досягненням докризового рівня розвитку. Лідер США пішов на такі дії — проведена у 1933-1936 рр. політика містила комплекс реформ, спрямованих на відновлення різних сфер народного господарства.
   Підвалиною американського соціально-економічного відновлення слугувала загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей авторства Джона-Мейнарда Кейнса. Її головна теза — необхідність стимулювання сукупного попиту населення за допомогою розширення обсягу державних інвестицій. Втручання державних органів в економіку (особливо у діяльність монополістів й так би мовити олігархічних підприємств) і регулювання процесів, які відбуваються всередині неї, мали забезпечити американцям відновлення загальної зайнятості та стимулювати подальший розвиток країни у цілому.
   Ті, хто побачить у цьому марксизм-лєнінізм-маоїзм, нехай запропонує свій план порятунку! До слова Беніто Муссоліні та Адольф Гітлер, попри свою приналежність до правого табору, у практичній площині все ж іноді користали з лівого. Вони ж-бо, як і Ф. Делано-Рузвельт, також жорстко регулювали діяльність великих корпорацій, обмежували можливість здійснення їхніх дій із метою запобігання монополій, контролювали банківську систему країни й витрачали значний обсяг державних коштів з метою підтримки малозабезпечених верств населення (але, якщо американська влада роздавала долару усім, хто цього потребував, то італійська і німецька лише тим, хто відповідав тогочасній панівній ідеологічній доктрині).
   Чи варто згадувати, що результатом здійснення інвестиційних вкладень з боку уряду США у межах політики "Нового курсу" за державні кошти було побудовано значну кількість об'єктів інфраструктури: 480 аеропортів, 78 тисяч мостів, 780 лікарень, 572 тисяч миль автошляхів, понад 15 тисяч шкіл. Рузвельтівські реформи торкнулися практично кожної сфери господарювання й були спрямовані на усунення наявних проблем, що заважають сталому розвитку країни (девальвація національної валюти, стимулювання дрібних і середніх селянських господарств, забезпечення державного страхування вкладів тощо). Відтак на тлі нової економічної кризи та світової пандемії COVID-19 знову набули актуальності питання про необхідність втручання держави в економіку, але ж ми знаємо, що за теперішньої влади про це годі й мріяти, бо олігархічна система в Україні не дозволить віддати себе на поталу справжнім реформаторам, а не профанам, які у нас були в уряді останні 30 років.

Автор — Денис Ковальов

Каракас — двері у світ для маріонеток Кремля

Південноосетинські маріонетки Кремля намагаються скинути з себе тавро ізоляції та отримати міжнародну підтримку. Нещодавно ватажок сепаратистів цього бунтівного регіону Грузії Анатолій Бібілов відвідав інавгурацію Ніколаса Мадуро у Каракасі. Подія мала на меті продемонструвати всьому світу, у першу чергу країнам Заходу, видимість налагодження стратегічних відносин чинного венесуельського режиму з вигнанцями міжнародної арени.
   Як повідомляють місцеві ЗМІ, усього на інавгурацію Ніколаса Мадуро до венесуельської столиці прибуло п'ять президентів дружніх держав. Серед них — Міґель Діас-Канель (новий очільник Куби), Даніель Ортеґа (нікарагуанський диктатор-марксист), Ево Моралес (незмінний вже кілька каденцій індіанський лідер Болівії), Сальвадор Санчес (президент Сальвадору) і вже згаданий осетин Анатолій Бібілов. Цікаво, що стратегічні партнери Венесуели (Сирія, РФ, Іран і КНДР) відправили на урочистий захід лише своїх послів у Каракасі, чим вкотре підкреслили обмеженість геополітичного курсу Ніколаса Мадуро.
   Присутність ватажка південноосетинських сепаратистів, на тлі економічної стагнації регіону непідконтрольного Грузії, мало засвідчити, у першу чергу самим маріонеткам Кремля, їхню значущість та відкриття нової сторінки власної квазідержавності. Адже окрім президента Венесуели, так званий "цхінвальський уряд" визнали зовсім недемократичні країни "третього світу": Нікарагуа, Науру, Вануату, Тувалу і Сирія. На нашу думку, участь Анатолія Бібілова на інавгурації Ніколаса Мадуро є пробним кроком для більш масштабної гри, що замислили у Москві.
   Однак не варто навіть припускати, що наступним кремлівським козирем стануть терористичні угруповання "ДНР/ЛНР", ватажків яких можуть відправити скажімо у дружню РФ і таку схожу на неї африканську країну Зімбабве. Наголосимо, що історія має немало аналогічних подій, коли маріонетки великих держав (СССР, Третій Райх, США) імітували бурхливу діяльність напередодні глобальних змін. Адже те, що Каракас став новим місцем збору для вигнанців з "третього світу", просто демонстрація їхнього існування "усім ворогам на зло" і не більше. 

За матеріалами "TalCual"

Пограбування як специфічний хист

Розповідають, як колись, у далекій американській провінції, грабіжники зайшли в банк... Один з них вигукнув на вході: «Не рухатись! Гроші належать банку, а життя належить вам!». Всі присутні стрімголов лягли на підлогу. Це приклад того, як термін змінює сприйняття світу!
   Одна жінка провокативно лягла на стіл, але грабіжник сказав їй: «Це пограбування, а не згвалтування. Ведіть себе відповідно!». Це приклад того, як повинен вести себе професіонал — концентруватися на цілі.
   У процесі втечі з місця пограбування, наймолодший з грабіжників (з академічним ступенем) сказав самому старому, який ледь закінчив початкову школу: «Гей, старий, може порахуємо, скільки ми взяли?». Старий відповів сердито: «Не будь дурнем, тут дуже багато грошей, щоб їх перераховувати. Почекаємо, поки оголосять у новинах, скільки банк втратив». Це називається досвід — на сьогоднішній день досвід важливіше академічного ступеню.
   Після того, як грабіжники зникли, директор банку сказав бухгалтеру, щоб той подзвонив в поліцію. Бухгалтер відповів: «Стривай, давай спочатку додамо до вкраденої сумі ті 5 млн. доларів, які ми викрали минулого місяця і скажемо, що їх теж вкрали». Це називається — використовувати будь-яку можливість.
   Назавтра в новинах оголосили, що банк було пограбований на суму 100 млн. доларів. Грабіжники перерахували здобич, але нарахували всього 20 млн. доларів. Вони почали бурчати: «Ми ризикували життям за нещасних 20 млн. доларів, у той час, як банківська начальство вкрало 80 млн. доларів не моргнувши оком. Напевно краще вивчати, як працює система, замість того, щоб бути простим грабіжником». Це називається — знання — сила!
   Директор банку був дуже задоволений, а особливо тим, що його втрати на біржі були замасковані пограбуванням. Це називається — не боятися ризику. Дай людині пістолет, і він зможе пограбувати банк. Дай людині банк, і він зможе пограбувати всіх.

Автор — Сергій Чаплигін

Марксизм – служка капіталізму

Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
   По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
   По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
   По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
   По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
   До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
   Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
   Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
   Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
   Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
   У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
   Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.

   Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
   Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології  – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Економіка в умовах фашизму

Чим фашизм принципово відрізняється від лібералізму та соціалізму? Останні два світогляди сформувались під впливом диктату економізму у політиці, просто одні кажуть що треба все поділити порівну, а інші, що воно і саме поділиться, за тим, хто які економічні здібності матиме.

  Фашизм же, навпаки, намагається ніби усунути ідеологічний диктат економіки в політиці, кажучи, що у політики є власна, така собі позаекономічна сутність, яка її детермінує. Філософія політики називає цю особливу сутність "Політичне" (очевидно, на противагу "економічному").

   Якщо подумати про метафізичну сутність фашизму, то вона може бути однозначно схарактеризована як бунт проти раціоналістичного виміру суспільного розвитку - проти відмирання всього, що не приносить прибуток. Власне, марксистська теорія безкласового суспільства (читай - суспільства лише пролетаріату) і прагне позбутися усіх, хто не здатний приносити гроші - усі, хто задіяні у невиробничій сфері. Ані поет, ані філософ, ані воїн такому суспільству не потрібні, аристократія відмирає тому, що не здатна приносити прибуток. Політично аристократія надважлива і "політичне" усіляко намагається її зберегти, у той час як економічно-раціональний вимір політичного всіляко намагається скасувати значення ієрархії та аристократичності, позаяк ці речі заважають чи-то вільному ринкові, чи-то безкласовому суспільству.

   Окреме питання про політичні координати, бачення економіки як детермінанти зводить до розуміння протистояння в політиці ліві-праві до суперечки між лібералами та соціалістами на економічному підґрунті.

  У той же час політичне, більш незалежне від економіки бачення, пропонує модель ліві-праві не на економічних підставах, а на суто політичних (наприклад, під лівими розуміються егалітаристи-космополіти, під правими елітаристи-націоналісти). Ідеологічна ревізія фашизму, яка йому просто необхідна, скоріше за все, прийде висновку, що новий фашизм може бути локалізований і в умовах соціалістичної економіки (як, наприклад, у Ля Рошеля, Ернста Нікіша, Штрассерів), і в умовах несоціалістичної (режим Піночета у Чилі, Іспанія часів Франциско Франко, хустисіалістська держава Перона в Аргентині). Це пов'язане, мабуть, з особливою рисою доби постмодерну, яка каже про поліпарадигмальність, поліідеологічність сучасної політики.
   Питання також стоїть дещо в іншому. Фашизм це понад усе емоція,а не система. Пристрасть, а не холодний розрахунок - стиль фашиста. Мабуть саме тому, економіка не детермінує фашизм як першочергова ознака.

Автор – Ярослав Божко

Реформи під час війни як показник повноцінної держави

Дід пам’ятає як у 2005 р. курс долара був 5 грн. Потім відбулись всілякі грандіозні події, революція, скинення президента та інші пертурбації і зараз отой клятий долар по 7,6 грн. Отакий він нестабільний, отой єгипетський фунт. Тих, хто зараз набрав у груди повітря і приготувався починати у всьому звинувачувати “хунту”, і все таке інше, дід просить – видохнути, будь ласка! І послухайте, що дід зараз розкаже. Діда давно просять висказатися про гривню, то дід і висказується. Чай-каву заваріть, читати трошки є що. Попереджаємо – все нижчевикладене просто власні думки, опінія, спостереження простого сільського хлопа.

   Якщо у вас вдома на кухні перестає текти вода, або лише дзюрчить ржава й вонюча, то можна безкінечно міняти краники – вода все одно не потече. Можна навіть поставити платиновий краник із стразами, але і від цього якість води не покращиться. Можна навіть отого клятого крана зняти і при всій сім’ї суворо топтати його на кухні ногами – результат буде той же. Це вам любий слюсар скаже. Висновок – треба розбирати стіну і змінювати труби. І бажано, по всьому стояку.

   Наведений приклад, звичайно, не досконалий. Економічна система України набагато складніша матерія, ніж простий водопровід. Проте, аналогія простежується достатьно чітко. Тобто, можна оту нещасну Гонтарєву без кінця топтати ногами і щодня відкривати проти неї карні провадження, а чи від цього укріпиться гривня? Сільська аналітика дає однозначну відповідь – ні, не укріпиться.

   Курс національної валюти – це дуже складна річ. Дід не буде глибоко лізти в цю матерію, але візьмемо, наприклад, Єгипет. Єгипетський фунт покоїться на 3-х китах: Суецький канал, туризм та експорт деяких товарів. При тому 2 перші статті доходів гарантують надходження валюти в саму країну, а держава вже знає як зробити так, щоб валюта не сильно витікала з Єгипту. Звідси і курс 7,6 грн. навіть після революцій, тощо. Бо Суецький канал працює на відмінно, а валюта притікає. І щодо туризму – ми ж бачимо, що в будь-яких ситуаціях єгиптяни кістьми ляжуть, аби забезпечити туристам максимальний комфорт, щоб вони в Єгипет їздили і валюту привозили.

   А що ж у нас? Суецького каналу в України нема, предки нам пірамід не настроїли, то і туристів не так багато. Крим москалі відібрали, то весь потік туристів з Ялти та Алушти тепер у Одесі та Буковелі. Внутрішній ринок в нас теж не такий, якби всім нам хотілось. Тому, економіка в України, а значить і курс гривні, залежать від експорту. Експорт давно організовано через посередницькі фірми, а валюта в країну поступає лише в тих кількостях, які необхідні для оплати місцевої робочої сили, послуг, сировини і податків та зборів. Решта виручки від експорту осідає за бугром. У момент погіршення внутрішньої ситуації приток валюти зменшується, забезпечення гривні слабне, Національний Банк України починає щось регулювати і забороняти, експортери жахаються ще більше, валюти стає ще менше, населення панікує і забирає вклади і пішло-поїхало – ажіотаж і все таке інше. Тим часом у московському Кремлі пан Хуйло радісно потирає руки.

   Теперішню систему починав створювати Леонід Кучма в далекому 1994 р. на руїнах совецької моделі, яка на той час дійшла до свого логічного гаплика. Кучмі треба було економіку якось ратувати, тому він не довго думаючи пішов по простому і зрозумілому йому російському сценарію: феодально-олігархічна модель при сильному папі-президентові. Треба визнати, що на тому етапі система себе виправдала – економіка потроху укріпилася, в країну зайшла певна кількість валюти, були створені умови для запровадження власних повноцінних грошей. Але економічна система імені Кучми-Юща-Яника, яка на 2013 рік вичерпала свій ресурс, труби повністю засмітися, перержавіли, почали суттєво протікати, тобто – хомутами і фільтрами проблему вже не вирішити. Пора розбирати стіну, брати в руки болгарку, вирізати труби по всьому стояку і змінювати систему водопостачання нашого будинку згідно із вимогами сучасних технологій.

   Дід не збирається кричати й репетувати, тим більше когось там критикувати. Дід ставить діагноз і показує, що конкретно слід лікувати. І ще дід каже, що теперішній обвал гривні – шанс для України змінити економічну модель. При чому – шанс унікальний, бо зійшлися в купу всі необхідні передумови для швидких і радикальних реформ. Для цього наш управдом має чітко повідомити мешканцям будинку, що система водопостачання в нас засмітилася, будемо ставити нові труби, фільтри і другі системи очистки та контролю. Ну, щоб як у людей було, як у тому ж ЄС. Але для цього будуть проведені деякі роботи, які викличуть дискомфорт у громадян. З водою проблем не буде, управдом вже договорився і, МВФ та інші країни на час проведення ремонту завозитимуть в наш дім воду бутлями в у потрібній нам кількості.

   Найкращий період для проведення ремонту – весна 2015 р. Якщо цей шанс буде втрачено, ну що ж… шкода, але не смертельно. “Хунта”, звичайно замінить краник, поставить нові фільтри, завезе ще пару бутлів води від МВФ і літо якось пройде. Але восени почнеться все по новому, проте, вже із значно гіршими симптомами. Тому дід радить все ж робити якісні реформи та ремонт водогону цієї весни.

   Кожна криза – це набір можливостей. Рік тому Кремль почав проти нас війну і в результаті ми вже маємо армію, а через деякий час наша армія буде кращою на континенті! І озброєна та оснащена так, як треба армії солідної держави. Так само і з економічними проблемами – падіння гривні має дати поштовх для системної реформи економіки, яка давним-давно назріла. І тут нема чого соромитися, Україна має всі шанси розраховувати на успіх: світове суспільство нас розуміє, підтримує і готове сприяти. Особливо, якщо побачить, що “хунта” взялася за справу всерйоз. Небайдужі громадяни також вимагають замінити економічну систему, бо це вже не можливо витримати, тобто розуміння громадськості теж буде. Важливо лише весь час розказувати людям, що саме робиться і які результати. Навіть той факт, що іде війна, теж дуже сприятлива обставина. 

   Війна – це найкращий час для проведення радикальних економічних реформ – все одне до одного. Ну а олігархи… По-перше, їх хоча і шкода, але не дуже сильно. А по-друге, вони самі підставились так, що нехай звиняють, народ їх рятувати не збирається. Ну, а по-третє, серед олігархів теж є розумні люди, які в душі розуміють, що втратити частину краще, ніж втратити усе. Так що, краще їм із “хунтою” співпрацювати.

   Тому, як-то кажуть, шановна “хунта”, в тебе зараз намітився класний шанс. А якщо ти маєш сумніви, то відкинь їх усі. Дід ще раз каже – весна 2015 р.! Тому, дій! І пам’ятай, “хунта”, що вдала заміна в Україні економічної моделі буде найстрашнішим ударом по усім прагненням Кремля заковтнути Україну, хоч і частинами, якщо не всю повністю. Нанеси цей удар, шановна “хунта”, хоча б тому, що нам остогид наш східний сусід-окупант.

   Українці, шановні читачі, друзі, зберігаємо бойовий дух та слідкуємо, щоб був хоча б візуальний порядок! І нехай Господь Бог береже наших бійців у зоні АТО від ворожою кулі та міни!

   Слава Україні!

Автор – Свирид Опанасович

Єврозона — приховані тенета світової економічної кризи

   Економіка України тісно повязана як з економікою Російської федерації, так і з економікою країн Європейської співдружності. Це безперечний факт. Але грошова одиниця України – гривня, попри такий зв'язок привязана не до рубля чи євро, а до американського доллара, що корінним чином впливає на економічні відносини між Україною і країнами ЄС. Після того, як у єдиному європейському наддержавному просторі було введено в обіг єдину грошову одиницю – євро. За невеликий термін існування – 12 років, євро спіткало вже дві кризи та спади, що вплинуло на економіку країн так званої Єврозони.

Євро - єдина європейська валюта

   Єврозона – умовна назва території 17 країн Європейського союзу, офіційною валютою яких є євро. Ці держави мають право випускати монети і банкноти, номіновані в євро. Європейський центральний банк (ЄЦБ) відповідає за грошово-кредитну політику країн Єврозони. 1 січня 1999 р. рівно опівночі за європейським часом 11 з 15 країн Європейського економічного і валютного союзу (ЄЕС/ЄВС) ввели єдину валюту євро і почали використовуватися її для безготівкових розрахунків. З цієї миті жорстко зафіксувалися курси національних валют країн учасниць по відношенню до євро, а євро стала самостійною повноправною грошовою одиницею. На цьому етапі паралельно і рівноправно функціонували як євро, так і національні валюти. Торги по євро почалися 4 січня 1999 р. А вже 1 січня 2001 р. до Єврозони приєдналася Греція і стала 12-ою країною, що затвердила на своїй території єдину європейську валюту. Після 1 червня 2002 р. євро стає єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони. Крім того, євро також введені в обіг у карликових державах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу (Ватикан, Сан-Маріно, Андорра і Монако), у заморських департаментах Франції (Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана, Реюньйон), на островах, що входять до складу Португалії (Мадейра і Азорські острови), у сербському краю Косово, контрольованому міжнародними миротворчими силами та у Чорногорії.

Єврозона

   На даний момент до складу Єврозони входять 17 країн-членів ЄС. Данія і Великобританія, які є членами ЄС, отримали спеціальне послаблення чинного маастрихтського договору щодо вступу у Єврозону: вони не потребують в обов'язковому порядку приєднання до неї до тих пір, поки їх уряди не вирішать це питання – або голосуванням у парламенті, або провівши референдум. Певні країни за межами ЄС прийняли євро як своєї валюти. Для формального прийняття до Єврозони, включаючи право на чеканку власних монет, має бути укладена грошова угода. Така угода була укладена з Монако, Сан-Маріно і Ватиканом. Ці країни раніше мали власні валюти, які були прирівняні до валют країн-сусідів. Така угода також враховує дві заморських території Франції – Сент-П’єр і Мікелон біля узбережжя Канади, Майотта в Індійському океані – вони розташовані за межами Євросоюзу, але їм було дозволено використовувати євро як своєї валюти. Тим не менше, їм не дозволили самим випускати грошові знаки.

Економічна криза Єврозони

   У Андорри немає офіційної валюти, а отже, немає офіційних європейських грошей. Раніше в Андоррі при угодах користувалися французькими франками і іспанською песеттою, які фактично були узаконені державними валютами країни. У Андорри ніколи не було грошової угоди ні з Іспанією, ні з Францією, тим не менш, у даний час Євросоюз і Андорра ведуть переговори про надання офіційного статусу євро в Андоррі. Що стосується Чорногорії та Косова, вони також використовують євро з моменту його виходу як державну валюту, раніше використовувались німецькі марки, отримуючи таким чином допомогу ЄС. Євро було введено в обіг, коли німецька марка була замінена. На територіях не підконтрольних албанським сепаратистам у Косово в обігу діє сербський динар.

   Повернемось до проблем країн-членів Єврозони. Основне завдання фінансової політики полягає у розподілі податків усередині Євросоюзу, при проведенні економічної політики, складеної для кожної країни-члена ЄС, але з урахуванням специфіки для 15 дійсних членів Єврозони. Для взаємної гарантії і стабільності валюти члени Єврозони дотримуються ''Договору про стабільність і розвиток'', який встановлює узгоджені обмеження на дефіцити і державний борг з відповідними санкціями за порушення. Спочатку згідно з договором встановлювалося обмеження всім країнам-членам Єврозони в 3% від ВВП для річного дефіциту, а перебування у Єврозоні слабких акторів, на кшталт Греції, Португалії чи Ірландії підриває всю систему фінансової стабільності самого ЄС.

Державні борги країн-членів Єврозони на січень 2011 р.

   Греція могла б уникнути економічної кризи, якщо б країна не входила до Єврозони. Взяті країною зобов'язання, а також величезний обсяг кредитів, які посунули після вступу країни до Єврозони, спровокували погіршення економічного становища Греції. Цікаво, а була б взагалі настільки гостра криза в Греції, якби ця середземноморська країна не входила в Єврозону? Адже проблеми виникли тому, що країна була економічно непідготовленою до сильної європейської валюти, а також до припливу зовнішнього боргового капіталу. Значне збільшення зовнішнього боргу і роздування соціальних зобов'язань бюджету спровокувало накопичення таких проблем, які прорвалися з кризою. Якби Греція не увійшла до Єврозони, то це була б просто відносно небагата європейська країна, але, можливо, з більш збалансованою фінансовою системою. Державний борг навряд чи дійшов би до таких загрозливих величин (142% ВВП за підсумками 2010 р.), оскільки кредитори раніше перестали б видавати нові позики, відчуваючи загрозливе зростання боргового навантаження. Інвестори та рейтингові агентства оцінювали б виключно суверенні ризики Греції, не розраховуючи на підтримку з боку Єврозони і рефінансування боргів в ЄЦБ, і раніше почали б реагувати на ознаки боргової кризи. Навіть з кризою Греція б швидше впоралася, якщо б вона не була присутня в Єврозоні. Вона могла б проводити незалежну грошову політику, в крайньому випадку, девальвувати свою національну валюту і за рахунок цього полегшити тягар боргу, а тепер вона цього зробити не може.

Банкноти євро-валюти

   Тим часом за Грецією на підході до економічного колапсу вже стоїть Португалія, яка також просила допомоги у Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Євросоюзу. Причому ще весною цього року в Лісабоні до влади прийшов новий уряд, який продовжить реалізацію заходів по стабілізації бюджету і скорочення витрат. Ця програма є необхідною умовою для отримання кредиту в 78 млрд. євро. Ще однією країною, де вже рік очікують на дефолт є Ірландії, якій може також знадобитися додаткова підтримка. Інвестори вже почали турбуватися, що скоро стати в чергу на отримання допомоги від ЄС доведеться таким європейським гігантам як Іспанія та Італія. Швидше за все, європейські регулятори не тільки будуть пильно стежити за скороченням витрат у цих країнах, але також змусять прийняти жорсткі програми приватизації, як це зараз відбувається в Греції. Фактично за борги державам доведеться задешево розпродати державну власність.

   Дивлячись на цю економічну вакханалію, деякі країни, які раніше прагнули вступити до Єврозони, стали відмовлятися від своїх колишніх планів. Буквально днями про такий намір заявила Польща. Голова Національного банку Польщі Марек Бєлка в інтерв'ю Financial Times заявив про те, що з урахуванням кризи, яка в даний час переживає загальноєвропейська валюта, Польща поки не бачить підстав для вступу до Єврозони. Раніше уряд Польщі планував приєднатися до Єврозони в 2012 р., але через кризу в Греції уряд вирішив поки почекати зі вступом. Треба зазначити, що про вступ до Єврозони активно думають Латвія, Литва, Румунія, Болгарія, Мадярщина. Латвія планує вступити у Єврозони до 2014 р., Румунія – до 2015 р. Болгарія поки теж пригальмувала підготовку до вступу в Єврозону, вважаючи на краще стежити за розвитком подій в період економічної кризи з боку.

Європейський центральний банк

   Повноцінний перехід на єдину європейську валюту може зробити негативний вплив на економіку колишніх країн соціалістичного табору. Перехід з національної валюти на євро часто може привести до підвищення інфляції і зниження купівельної спроможності населення в східноєвропейських країнах. До того ж занадто сильна валюта призведе до зниження конкурентоспроможності місцевих товарів, яка і так невисока.

   На відміну від інших колишніх країн соціалістичного табору, Естонія увійшла в Єврозону в самий розпал економічної кризи, так як у неї було краще становище з усієї трійки прибалтійських країн, що претендують на входження в Єврозону. Всі країни, які приєдналися до Європейського союзу, обов'язково мають увійти в Єврозону. Справа в тому, що перехід на єдину валюту – це наріжний камінь європейської інтеграції. Деякі країни можуть розтягнути цей процес, але увійдуть всі – це неминуче. Одна з причин, чому країни Східної Європи так прагнуть увійти в Єврозону – це високий рівень безробіття в цих країнах. З приєднанням до Єврозони ринки праці більш розвинених країн Європи виявляться ще більш відкритими. Як приклад, нещодавно відкрився для трудових мігрантів зі Східної Європи ринок праці Німеччини, який розраховує прийняти близько 1 млн. людей. У Латвії зараз усі автобуси забиті людьми, які їдуть до Німеччини на заробітки. Справа в тому, що в прибалтійських країнах все збудовано таким чином, що люди змушені бігти, тому вони змушені перекидати свою безробіття в Західну Європу. У Литві трудова еміграція складає десь третину всієї робочої сили. Так, за 10 років виїхало близько 800 тис. чоловік. Однак очікується, що з грецьким досвідом європейські країни стануть більш пильно придивлятися до кандидатів у Єврозону, і, швидше за все, країнам-претендентам доведеться зачекати, поки їх економічне становище буде відповідати більш жорстким вимогам європейських регуляторів.

Другий голова ЄЦБ, ініціатор впровадження євро – Жан-Клод Тріше

   Пік кризи Литва і Латвія пройшли, але бюджетний дефіцит значно перевищує ті 3% ВВП, що передбачені Маастрихтськими угодами. У 2010 р. дефіцит бюджету у Латвії становив 7,7% ВВП, а у Литви – 9,5% ВВП. Отже, до відповідності Маастрихтським угодам ще далеко. Але можна з впевненістю сказати, що криза гостро поставила питання про те, яким чином далі буде йти процес інтеграції Європи. Мабуть, у бюджетній, соціальній, пенсійній політиці буде більше делегуватися повноважень саме європейським наддержавним органам управління, що обмежить суверенітет країн ЄС. Поки уряди периферійних країн насилу справляються з невдоволенням населення, але як далеко воно зайде, невідомо, оскільки порятунок проблемних країн Єврозони супроводжується зниженням рівня життя, зміною соціальних стандартів. Для консервації економічної стабільності у ЄС та Єврозоні слід відновити економічну конвергенцію, а для цього необхідно відновити конкурентоспроможність, інакше периферія просто впаде в стагнацію. Вибір варіантів вкрай вузький:Природно, сьогодні ця ідея вважається немислимою навіть в Греції і Португалії. Але через 5 років, особливо в умовах стагнації все може змінитися. Реструктуризація боргів неминуча, але навіть її недостатньо для відновлення конкурентоспроможності та зростання. Вихід з Єврозони стане вигідніше, ніж перебування в ній. В Європі має бути сильний пан'європейський регулятор, що терміново вплинув би на цю кризову ситуацію, але навіть ЄЦБ не тягне навіть на ілюзію такого регулятора. Залишається сподіватись, що економічна криза не буде роковою не тільки для країн ЄС а й для її сусідів, серед яких і Україна.
 1. Прирівняти курс євро до американського долара (цей крок малоймовірний, оскільки ЄЦБ проводить жорстку політику, а лідер ЄС – Німеччина, має сильні позиції в торгівлі);
 2. Реформи з підвищення росту продуктивності праці при стримуванні зростання зарплат (в короткостроковій перспективі зростання лише сповільниться);
 3. Дефляція, але вона лише збільшить реальне тягар боргів держави і приватних осіб.

  Отже, насправді залишається лише один спосіб відновити конкурентоспроможність і економічне зростання в периферійних країнах: вийти з Єврозони, повернутися до національних валют, провести масоване номінальне і реальне знецінення. Природно, сьогодні ця ідея вважається немислимою навіть в Греції і Португалії. Але через 5 років, особливо в умовах стагнації все може змінитися. Реструктуризація боргів неминуча, але навіть її недостатньо для відновлення конкурентоспроможності та зростання. Вихід з Єврозони стане вигідніше, ніж перебування в ній. В Європі має бути сильний пан'європейський регулятор, що терміново вплинув би на цю кризову ситуацію. Однак існуюча ілюзія такого регулятора у вигляді ЄЦБ не надає позитиву, так як банк може збанкротувати і тоді наступить повний колапс європейської економіки. Але наразі бачимо критичну ситуацію у країнах Єврозони і сподіваємось, що нова економічна криза омине Україну.

Автор – Денис Ковальов

(світлини надані сайтом financial-times.net)

Криза у Греції як можливість її рецидиву в Україні

     На початку червня 2011 р. з особливою силою економічна криза розгорілася в Греції. Певні проблеми країна відчувала і раніше, але останні події поставили державу на межу дефолту, а її населення – обличчям до серйозних труднощів. Непопулярні кроки керівництва Греції, уряду прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу, жорсткі умови Євросоюзу, соціальні катаклізми привели до потужних спалахів протестних настроїв. У різних районах Греції одночасно спалахнули масові заворушення, що супроводжуються і сьогодні зіткненнями з поліцією і появою потерпілих.

Протести в Афінах

     Вперше економічні проблеми в Греції позначилися в 2009 році, коли дефіцит бюджету перевищив 13% сукупного ВВП країни. При цьому загальний борг держави перетнув критичну межу в 300 млрд. євро. Такі причини поставили економіку Греції на межу дефолту. Тоді ситуацію допоміг виправити терміновий кредит в 110 млрд. євро від ЄС і МВФ. Керівництво країни, в свою чергу, пішло на ряд непопулярних у народі заходів, покликаних скоротити витрати і підвищити доходи бюджету.

     Проте, як показали наступні 2 роки, дефолт в Греції виявився просто тимчасово відкладеним. Ключові проблеми вирішити не вдалося, і навесні 2011 року проблеми оголилися з новою силою. На початку червня уряд Греції вирішилося на ряд екстрених заходів. Зокрема, було вирішено продати сотні великих туристичних об'єктів, курортної нерухомості, інвестиційних проектів, новобудов. Однак, як вважають експерти, навряд чи такими локальними рішеннями вдасться зупинити економічну кризу в Греції.

     Тим часом, ЄС, здається, вже змирився, що кредит, виданий до 2013 року, навряд чи буде повернений у визначений термін. Експерти МВФ та ЄС розглядають різні варіанти, якими можна пом'якшити економічну кризу, аж до повного або часткового списання позики. Втім, зрозуміло і те, що влітку 2011 року економіка Греції буде гостро мати потребу в додатковому фінансуванні. Інакше дефолт в Греції стане більш ніж реальною перспективою.

     Критична ситуація в Греції, що склалася в червні 2011 року, цілком передбачувано провокує уряд прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу на непопулярні антикризові заходи, які надиктовані кредиторами в Євросоюзу. Так, наприклад, неминучою вважається тотальна приватизація державних підприємств і скорочення витрат на бюджетну сферу. Зрозуміло, що без таких заходів економічна криза в Греції загрожує вилитися в повноцінний дефолт з усіма витікаючими наслідками. Незважаючи на це, не всі жителі країни згодні з необхідністю таких заходів.

     З 10 по 15 червня 2011 року акції протесту, маніфестації, демонстрації, масові заворушення в Греції прокотилися всією країною. На вулицях Афін журналісти все частіше фіксують зіткнення незадоволених з поліцейськими. У хід ідуть камені, «коктейлі Молотова» з одного боку і сльозогінний газ – з іншого. У лікарні міст надходять поранені, проте маніфестанти налаштовані агресивно, знають, як врятуватися під час зіткнень з поліцією, і не мають наміру здаватися. У числі мітингувальників помічені представники всіх грецьких профспілок, різних опозиційних політичних партій, серед яких більшість – це націоналісти і анархісти.

Протести в Афінах

     15 червня 2011 року в серйозні масові заворушення переросла демонстрація на площі Синтагма перед Парламентом Греції. На межі 30-тисячного натовпу і 5-тисячної армії поліцейських раз у раз спалахувало насильство. Крім того, від рук демонстрантів виникали пожежі і стихійні погроми в різних районах Афін.

     В даний час в країні тривають запеклі обговорення щодо майбутніх кроків, а перспективи Греції, як і раніше, туманні. Втім, прогнози фахівців не вселяють особливого оптимізму. Світові економісти практично впевнені, що дефолт в Греції неминучий. Незрозуміло й те, як збирається уряд  прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу справлятися з обуреним натовпом. Масові заворушення в Греції, які сьогодні можуть перерости у соціальну революцію, тільки набирають силу, і загрожують людськими жертвами. Греція сьогодні є плацдармом для масових протестів і заворушень. Ситуацію в країні розпалює влада, яка приймає непопулярні заходи для вирішення економічних проблем.

     Невдоволення серед населення зростає, масла у вогонь підливають різні провокації, які розходяться через соціальну мережу Facebook. Саме за допомогою цього ресурсу вже 19-й день поспіль Греція – територія акцій протесту, які провокують неминучі зіткнення з поліцією. Найбільша активність відзначається в Салоніках, а також в Афінах, де на центральну площу Синтагма до стін грецького парламенту прийшло близько 20 тис. осіб. Вони вимагали скасування приватизації та відкликання внесеної 9 червня в парламент для розгляду "Середньострокової програми заходів економії" в розмірі 28,4 млрд. євро на 2011-2015 роки. У Салоніках акції протесту під аналогічними гаслами традиційно проходять біля головної туристичної пам'ятки міста – Білої вежі.

     Уряд Греції під жорстким пресингом ЄС і МВФ схвалив 9 червня вищезгадану "Середньострокову програму заходів економії". Вона, зокрема, передбачає введення нових податків, зміни в оплаті і трудових відносинах у державному секторі, поширення програм добровільної часткової зайнятості, скорочення пенсій, скасування або різке скорочення випадків звільнення від сплати податків, підвищення зборів за володіння нерухомістю. Планується, що приблизно 150 тисяч осіб будуть звільнені з держсектора до 2015 року. Передбачається злиття і ліквідація різних державних служб та органів Греції, нове підвищення вартості проїзду в усіх видах транспорту, зростання тарифів держпідприємств і транспортного збору. Підвищується ПДВ на продукти харчування з 13% до 23% з 1 вересня цього року і вводяться спеціальні податки на потужні автомобілі, елітну нерухомість, яхти і басейни.

     Через такі заходи уряд прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу поступово втрачає підтримку в суспільстві, що призводить до подібних акцій протесту. Як і раніше, єдину надію уряд  прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу покладає на Євросоюз та його фінансову допомогу. Нові кредити і реструктуризація старих дозволить утримати економічну кризу Греції і не допустити дефолту. В іншому випадку, крах однієї з європейських економік загрожує серйозними наслідками для інших, чого не хотілося б жодному уряду. Таким чином, на поточному етапі легше вкласти астрономічні суми в Грецію, ніж через лічені місяці боротися з наслідками цілого ланцюжка дефолтів в різних країнах Європи.

Протести в Афінах

     Що ж стосується нашого суспільства, то можна прослідкувати деяку паралель між економічними заходами для стримування падіння економіки та розростанням фінансової кризи в Греції і в Україні. Уряд Азарова-Тігіпка введенням нових, нібито соціально захищених, Податкового, Трудового і Житлового кодексів намагається не допустити в Україні дефолту. Новий транш від МВФ, який має надійти у серпні-вересні 2011 року навряд чи дійде до державної скарбниці, і може осісти у кишенях наших можновладців. Звичайно, підвищення прожиткового мінімуму надихає, однак ні в якому разі не зупиняє духу протестів серед населення.

     За статистикою ООН, за межею бідності в Україні перебувають 78% людей. Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова каже, що українці збідніли за останній рік на 10%. Чи може Україні загрожувати "грецький синдром"? Відповідь – так! Адже сьогодні влада намагається прикрити свої соціально-економічні недоліки ідеологічною напругою між Заходом і Сходом України, але люди і там, і там не дурні. Вони знають, що дні цієї прогнилої системи не тривалі. Тому, не тільки націоналісти, але, як не дивно, і комуністи чекають від уряду Азарова-Тігіпка якоїсь похибки, аби вивести людей на вулиці. Нам треба як найшвидше йти "у народ" і популяризувати ідеї ВО ''Свобода'' аби не дати знов прийти до влади олігархам і комуністам.

     Перемога буде за нами!

     Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов