Регіоналізація Європи

  Історично так склалося, що тривалий час Європа була джерелом нестабільності й конфліктів: дві найбільш руйнівні та географічно поширені війни минулого сторіччя розпочалися в центрі Європи, а післявоєнний мир в Європі тримався лише загрозою постійної небезпеки виникнення третьої, ще страшнішої війни. У часи "Холодної війни", коли Європа була поділена на зони впливу двох наддержав, розколи та тертя між різними європейськими націями були припинені. Сьогодні ж міжнародна політика розвивається на різних рівнях: від створення великих між- та наддержавних структур до утворення міжнародних асоціацій та спілок на місцевому, регіональному рівнях.

Сучасна мапа Єсвпропейського Союзу

   Процес глобалізації у розвитку сучасного суспільства призвів до утворення кількох найбільших конкуруючих регіонів у світі. Організаційно їм відповідають три політико-економічні структури: ЄС, НАФТА та АСЕАН. Західна частина географічної Європи, об’єднана Європейським Союзом, прямує до створення Європи політичної, об’єднаної Європейським Союзом. Від порівняно невеликого утворення до пан’європейської структури ЄС подолав значну частину шляху, але сьогодні ще залишається чимало країн Європи, не охоплених ним.

  Закінчення "Холодної війни" поставило міжнародну спільноту перед об’єктивною необхідністю побудови нового устрою, котрий би спромігся забезпечити атмосферу взаємоповаги, відчуття безпеки, стабілізацію, розвиток демократії та поглиблення міжнародної співпраці. Власне 1989 р. увійшов в історію Європи як annus mirabilis – рік, коли повоєнний порядок було зруйновано, що принесло не тільки демократичні свободи народам Східної Європи, але також непевність щодо природи європейських політичних структур та структур безпеки в майбутньому. Глибокі зміни в Східній Європі сталися у той самий час, коли головна регіональна організація Західної Європи, також зазнавало змін, перетворюючись на сучасний ЄС: Європа намагалася довести до кінця створення єдиного внутрішнього ринку, поглибити рівень інтеграції, прокладаючи шлях до економічного, монетарного і політичного союзу.

Сучасне бачення "Холодної війни"

  Після Другої світової війни Європа еволюціонувала як автономний регіон міжнародної політики, котрий характеризувався ліберальними демократичними формами урядування та ринковою економікою із значним рівнем соціального забезпечення. Повоєнний поділ Європи призвів до утворення надто різних економічних, політичних та соціальних систем у двох її частинах. У Західній Європі з’явилося багато формальних регіональних організацій, які склали мережу політичних та економічних зв’язків між західноєвропейськими країнами. Оскільки ЄС виникло як головна регіональна організація, існувала тенденція розглядати його як аналог Західної Європи або навіть і Європу назагал. Такий погляд ігнорує існування та роль таких організацій, як Європейська асоціація вільної торгівлі, Рада Європи, Північна Рада та інших організацій з перехресним членством.

  Разом з тим, ані ЄС, ані інші західноєвропейські організації не є продуктом поточної геополітичної ситуації. Сучасна ідея європейської єдності через співпрацю, а не через гегемонію, передує Другій світовій війні. Після Першої світової війни вийшла друком книга австрійця Ріхарда Куденгове-Калергі "Пан’Європа" (1923 р.), у травні 1930 р. французьким урядом була зроблена формальна пропозиція Лізі Націй заснувати федеральний європейський союз. Аристид Бріан, міністр закордонних справ Франції, просував ідею створення "постійного режиму спільної відповідальності за раціональний устрій Європи".

Ріхард Куденгофе-Калергі автор маніфесту "Пан’Європа"

   І міжнародна співпраця, й інтеграція є способами залучення держав до спільної діяльності, але остання відрізняється більшою інтенсивністю взаємовідносин між державами-учасницями та методами організації відносин. Міждержавна співпраця здійснюється у чітких межах та контролюється державами. Інакше кажучи, організації, які здійснюють міждержавну співпрацю, не намагаються порушувати державний суверенітет. Організації, створені для розвитку міждержавної співпраці, не формують центру влади, незалежного від держав-учасниць. Інтеграція ж, навпаки, є процесом створення політичних спільнот, або, процесом трансформації раніше окремих одиниць в компоненти узгодженої системи.

   Вивчення регіональної інтеграції пов’язане із поясненням, як і чому держави перестають бути повністю суверенними, чому та як вони добровільно змішуються, зливаються, об’єднуються зі своїми сусідами, так що втрачають фактичні атрибути суверенності, набираючи нових технік вирішення взаємних конфліктів. Регіональна співпраця, спільні організації, системи та підсистеми можуть допомогти описати кроки на цьому шляху, але їх не можна сплутувати із прикінцевим станом. Суверенітет у міжнародному праві означає, що держава має під своєю юрисдикцією певне населення та територію і що державна влада має контроль над легітимним використанням сили та тиску. Коли держави включаються у процес інтеграції, вони передають частину індивідуального суверенітету для спільного його здійснення з іншими державами.

Європейський Центральний Банк – економічний центр Європи

   Безперервне економічне зростання було запорукою політичної та соціальної стабільності у цьому регіоні. Економічна інтеграція в Європі відбувалася паралельно з посиленням ролі держави в управлінні економікою та реалізацією програм соціального забезпечення. Інтеграція країн із розвинутими змішаними економіками є значною мірою фактом політичним, тому що функціонування економіки є ключовим чинником у виборчій тактиці партій. Потенційні економічні переваги від посилення спеціалізації, позитивного ефекту збільшення масштабу, покращання умов торгівлі та посилення конкуренції забезпечують логічне обгрунтування інтеграції. Коли відбувається групування економіки на регіональному рівні, доступ до ринків через членство чи через асоціацію стає головним пріоритетом всіх країн поза тим угрупованням.

   Економісти визначили декілька рівнів економічної інтеграції:

1) Зона вільної торгівлі: скасування тарифів і квот на торгівлю між країнами-учасницями, але в торгівлі з третіми країнами вони залишаються.

2) Митний союз: країни усувають обмеження на торгівлю та встановлюють спільні зовнішні тарифи стосовно третіх країн.

3) Спільний ринок: передбачає вільний режим розвитку виробництва — рух робочої сили, капіталу та послуг, крім того, вільне переміщення потоків товарів.

4) Економічний та монетарний союз: стадія глибшої інтеграції, аніж спільний ринок. Економічний та монетарний союз включає гармонізацію деяких галузей національної економічної політики та єдину валюту чи сталий фіксований обмінний курс валют.

Євро – символ економічної євроінтеграції

   Повна економічна інтеграція: включає не тільки інтеграцію продуктів та засобів виробництва, але й єдину економічну політику. Політична інтеграція має багато граней, але зазвичай описується виникнення політичної спільноти, що грунтується на довірі, лояльності та спільних цінностях. Інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції є необхідними для розвитку та адміністрування правил та регуляцій, котрих вимагає економічна інтеграція. Ухвалення рішень передбачає дотримання певних правил щодо ролі та владних повноважень окремих інституцій. Наднаціональні інституції можуть залучати до співпраці громадян країн-учасниць прямо і можуть ухвалювати рішення незалежно, а часом і всупереч бажанням країн-учасниць.

   Інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється або координується на кількох рівнях. Межі, міра та узгодження спільної державної політики мають найбільше значення для політики інтеграції. Належний рівень управління для виконання різних функцій є ключовим питанням для пошуку нових форм економічної інтеграції, особливо для укладення економічного та монетарного союзу. Інтеграція ставлень пов’язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю та політичною й економічною елітами. Ставлення громадян впливає на розвиток інституційної та політичної інтеграції.

Сучасний поділ Європи на регіони

   Майже п’ятдесятирічний історичний розвиток процесу свідчить, що європейська інтеграція є еволюційною, а не революційною. Країни ЄС в процесі нелегкої і довготривалої взаємодії навчились забезпечувати динамічну рівновагу між загальними і сепаратистськими інтересами шляхом ухвалення компромісних рішень і здійснення кроків, які дозволяють їм просуватись вперед по тривалому тернистому шляху інтеграції. Інтеграція країн Західної та Східної Європи до європейських структур різних рівнів супроводжується створенням міцного підгрунтя для взаєморозуміння країн-сусідок. Належну увагу привернув особливий характер стосунків у межах прикордонних співтовариств, їх регіональна індивідуальність. Підтримка місцевих та регіональних об’єднань, розташованих по обидва боки кордону, допомагає реалізувати прагнення до взаєморозуміння, демонструючи, якою повинна бути об’єднана Європа з усім притаманним їй розмаїттям.

   Регіональна інтеграція в сучасній Європі втрачатиме свій сенс, якщо не сприятиме консолідації континенту. Саме тому велика увага приділяється міжкордонній співпраці із європейськими країнами, що не входять до складу ЄС. На міждержавному рівні важливу роль в об’єднанні Європи відіграють такі організації, як Рада Європи, ОБСЄ тощо. Розгортання та поглиблення співробітництва із країнами Центрально-Східної Європи відбувається не тільки в різних галузях, але й на різних рівнях суспільства.

Віденська штаб-квартира Організації з безпеки і співробітництва в Європі

 Зараз, коли створені досить ефективні прагматичні програми співробітництва, чіткіше усвідомлюються тактичні й стартегічні цілі інтеграції, цей процес набуває характеру сталого поступу. Звертаючися до питання взаємодії різних європейських регіональних організацій, бачимо, що хоча на початковому етапі створення їх повноваження та функції перетиналися, дублювалися, то на сучасному етапі спостерігається певна гармонізація цих функцій.

   Досягнення ЄС — це наслідок раціонального використання об’єктивних чинників і результат цілеспрямованої діяльності урядів країн-учасниць. Лідери країн по-новому вирішують проблему розв’язання суперечностей, які супроводжують інтеграційний процес. Суперечки і кризи є не лише певним гальмом на окремому відрізку шляху інтеграції, але й дієвим стимулом ії розвитку. Кожна спіраль ускладнень дає поштовх до зростання інтелектуального, наукового і політичного потенціалу учасників ЄС з метою подолання цих бар’єрів.

Автор – Олеся Бесараба

(cвітлини взяті з сайту wikipedia.org)

Єврозона — приховані тенета світової економічної кризи

   Економіка України тісно повязана як з економікою Російської федерації, так і з економікою країн Європейської співдружності. Це безперечний факт. Але грошова одиниця України – гривня, попри такий зв'язок привязана не до рубля чи євро, а до американського доллара, що корінним чином впливає на економічні відносини між Україною і країнами ЄС. Після того, як у єдиному європейському наддержавному просторі було введено в обіг єдину грошову одиницю – євро. За невеликий термін існування – 12 років, євро спіткало вже дві кризи та спади, що вплинуло на економіку країн так званої Єврозони.

Євро - єдина європейська валюта

   Єврозона – умовна назва території 17 країн Європейського союзу, офіційною валютою яких є євро. Ці держави мають право випускати монети і банкноти, номіновані в євро. Європейський центральний банк (ЄЦБ) відповідає за грошово-кредитну політику країн Єврозони. 1 січня 1999 р. рівно опівночі за європейським часом 11 з 15 країн Європейського економічного і валютного союзу (ЄЕС/ЄВС) ввели єдину валюту євро і почали використовуватися її для безготівкових розрахунків. З цієї миті жорстко зафіксувалися курси національних валют країн учасниць по відношенню до євро, а євро стала самостійною повноправною грошовою одиницею. На цьому етапі паралельно і рівноправно функціонували як євро, так і національні валюти. Торги по євро почалися 4 січня 1999 р. А вже 1 січня 2001 р. до Єврозони приєдналася Греція і стала 12-ою країною, що затвердила на своїй території єдину європейську валюту. Після 1 червня 2002 р. євро стає єдиним законним платіжним засобом в країнах Єврозони. Крім того, євро також введені в обіг у карликових державах Європи, що формально не входять до складу Євросоюзу (Ватикан, Сан-Маріно, Андорра і Монако), у заморських департаментах Франції (Гваделупа, Мартініка, Французька Гвіана, Реюньйон), на островах, що входять до складу Португалії (Мадейра і Азорські острови), у сербському краю Косово, контрольованому міжнародними миротворчими силами та у Чорногорії.

Єврозона

   На даний момент до складу Єврозони входять 17 країн-членів ЄС. Данія і Великобританія, які є членами ЄС, отримали спеціальне послаблення чинного маастрихтського договору щодо вступу у Єврозону: вони не потребують в обов'язковому порядку приєднання до неї до тих пір, поки їх уряди не вирішать це питання – або голосуванням у парламенті, або провівши референдум. Певні країни за межами ЄС прийняли євро як своєї валюти. Для формального прийняття до Єврозони, включаючи право на чеканку власних монет, має бути укладена грошова угода. Така угода була укладена з Монако, Сан-Маріно і Ватиканом. Ці країни раніше мали власні валюти, які були прирівняні до валют країн-сусідів. Така угода також враховує дві заморських території Франції – Сент-П’єр і Мікелон біля узбережжя Канади, Майотта в Індійському океані – вони розташовані за межами Євросоюзу, але їм було дозволено використовувати євро як своєї валюти. Тим не менше, їм не дозволили самим випускати грошові знаки.

Економічна криза Єврозони

   У Андорри немає офіційної валюти, а отже, немає офіційних європейських грошей. Раніше в Андоррі при угодах користувалися французькими франками і іспанською песеттою, які фактично були узаконені державними валютами країни. У Андорри ніколи не було грошової угоди ні з Іспанією, ні з Францією, тим не менш, у даний час Євросоюз і Андорра ведуть переговори про надання офіційного статусу євро в Андоррі. Що стосується Чорногорії та Косова, вони також використовують євро з моменту його виходу як державну валюту, раніше використовувались німецькі марки, отримуючи таким чином допомогу ЄС. Євро було введено в обіг, коли німецька марка була замінена. На територіях не підконтрольних албанським сепаратистам у Косово в обігу діє сербський динар.

   Повернемось до проблем країн-членів Єврозони. Основне завдання фінансової політики полягає у розподілі податків усередині Євросоюзу, при проведенні економічної політики, складеної для кожної країни-члена ЄС, але з урахуванням специфіки для 15 дійсних членів Єврозони. Для взаємної гарантії і стабільності валюти члени Єврозони дотримуються ''Договору про стабільність і розвиток'', який встановлює узгоджені обмеження на дефіцити і державний борг з відповідними санкціями за порушення. Спочатку згідно з договором встановлювалося обмеження всім країнам-членам Єврозони в 3% від ВВП для річного дефіциту, а перебування у Єврозоні слабких акторів, на кшталт Греції, Португалії чи Ірландії підриває всю систему фінансової стабільності самого ЄС.

Державні борги країн-членів Єврозони на січень 2011 р.

   Греція могла б уникнути економічної кризи, якщо б країна не входила до Єврозони. Взяті країною зобов'язання, а також величезний обсяг кредитів, які посунули після вступу країни до Єврозони, спровокували погіршення економічного становища Греції. Цікаво, а була б взагалі настільки гостра криза в Греції, якби ця середземноморська країна не входила в Єврозону? Адже проблеми виникли тому, що країна була економічно непідготовленою до сильної європейської валюти, а також до припливу зовнішнього боргового капіталу. Значне збільшення зовнішнього боргу і роздування соціальних зобов'язань бюджету спровокувало накопичення таких проблем, які прорвалися з кризою. Якби Греція не увійшла до Єврозони, то це була б просто відносно небагата європейська країна, але, можливо, з більш збалансованою фінансовою системою. Державний борг навряд чи дійшов би до таких загрозливих величин (142% ВВП за підсумками 2010 р.), оскільки кредитори раніше перестали б видавати нові позики, відчуваючи загрозливе зростання боргового навантаження. Інвестори та рейтингові агентства оцінювали б виключно суверенні ризики Греції, не розраховуючи на підтримку з боку Єврозони і рефінансування боргів в ЄЦБ, і раніше почали б реагувати на ознаки боргової кризи. Навіть з кризою Греція б швидше впоралася, якщо б вона не була присутня в Єврозоні. Вона могла б проводити незалежну грошову політику, в крайньому випадку, девальвувати свою національну валюту і за рахунок цього полегшити тягар боргу, а тепер вона цього зробити не може.

Банкноти євро-валюти

   Тим часом за Грецією на підході до економічного колапсу вже стоїть Португалія, яка також просила допомоги у Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Євросоюзу. Причому ще весною цього року в Лісабоні до влади прийшов новий уряд, який продовжить реалізацію заходів по стабілізації бюджету і скорочення витрат. Ця програма є необхідною умовою для отримання кредиту в 78 млрд. євро. Ще однією країною, де вже рік очікують на дефолт є Ірландії, якій може також знадобитися додаткова підтримка. Інвестори вже почали турбуватися, що скоро стати в чергу на отримання допомоги від ЄС доведеться таким європейським гігантам як Іспанія та Італія. Швидше за все, європейські регулятори не тільки будуть пильно стежити за скороченням витрат у цих країнах, але також змусять прийняти жорсткі програми приватизації, як це зараз відбувається в Греції. Фактично за борги державам доведеться задешево розпродати державну власність.

   Дивлячись на цю економічну вакханалію, деякі країни, які раніше прагнули вступити до Єврозони, стали відмовлятися від своїх колишніх планів. Буквально днями про такий намір заявила Польща. Голова Національного банку Польщі Марек Бєлка в інтерв'ю Financial Times заявив про те, що з урахуванням кризи, яка в даний час переживає загальноєвропейська валюта, Польща поки не бачить підстав для вступу до Єврозони. Раніше уряд Польщі планував приєднатися до Єврозони в 2012 р., але через кризу в Греції уряд вирішив поки почекати зі вступом. Треба зазначити, що про вступ до Єврозони активно думають Латвія, Литва, Румунія, Болгарія, Мадярщина. Латвія планує вступити у Єврозони до 2014 р., Румунія – до 2015 р. Болгарія поки теж пригальмувала підготовку до вступу в Єврозону, вважаючи на краще стежити за розвитком подій в період економічної кризи з боку.

Європейський центральний банк

   Повноцінний перехід на єдину європейську валюту може зробити негативний вплив на економіку колишніх країн соціалістичного табору. Перехід з національної валюти на євро часто може привести до підвищення інфляції і зниження купівельної спроможності населення в східноєвропейських країнах. До того ж занадто сильна валюта призведе до зниження конкурентоспроможності місцевих товарів, яка і так невисока.

   На відміну від інших колишніх країн соціалістичного табору, Естонія увійшла в Єврозону в самий розпал економічної кризи, так як у неї було краще становище з усієї трійки прибалтійських країн, що претендують на входження в Єврозону. Всі країни, які приєдналися до Європейського союзу, обов'язково мають увійти в Єврозону. Справа в тому, що перехід на єдину валюту – це наріжний камінь європейської інтеграції. Деякі країни можуть розтягнути цей процес, але увійдуть всі – це неминуче. Одна з причин, чому країни Східної Європи так прагнуть увійти в Єврозону – це високий рівень безробіття в цих країнах. З приєднанням до Єврозони ринки праці більш розвинених країн Європи виявляться ще більш відкритими. Як приклад, нещодавно відкрився для трудових мігрантів зі Східної Європи ринок праці Німеччини, який розраховує прийняти близько 1 млн. людей. У Латвії зараз усі автобуси забиті людьми, які їдуть до Німеччини на заробітки. Справа в тому, що в прибалтійських країнах все збудовано таким чином, що люди змушені бігти, тому вони змушені перекидати свою безробіття в Західну Європу. У Литві трудова еміграція складає десь третину всієї робочої сили. Так, за 10 років виїхало близько 800 тис. чоловік. Однак очікується, що з грецьким досвідом європейські країни стануть більш пильно придивлятися до кандидатів у Єврозону, і, швидше за все, країнам-претендентам доведеться зачекати, поки їх економічне становище буде відповідати більш жорстким вимогам європейських регуляторів.

Другий голова ЄЦБ, ініціатор впровадження євро – Жан-Клод Тріше

   Пік кризи Литва і Латвія пройшли, але бюджетний дефіцит значно перевищує ті 3% ВВП, що передбачені Маастрихтськими угодами. У 2010 р. дефіцит бюджету у Латвії становив 7,7% ВВП, а у Литви – 9,5% ВВП. Отже, до відповідності Маастрихтським угодам ще далеко. Але можна з впевненістю сказати, що криза гостро поставила питання про те, яким чином далі буде йти процес інтеграції Європи. Мабуть, у бюджетній, соціальній, пенсійній політиці буде більше делегуватися повноважень саме європейським наддержавним органам управління, що обмежить суверенітет країн ЄС. Поки уряди периферійних країн насилу справляються з невдоволенням населення, але як далеко воно зайде, невідомо, оскільки порятунок проблемних країн Єврозони супроводжується зниженням рівня життя, зміною соціальних стандартів. Для консервації економічної стабільності у ЄС та Єврозоні слід відновити економічну конвергенцію, а для цього необхідно відновити конкурентоспроможність, інакше периферія просто впаде в стагнацію. Вибір варіантів вкрай вузький:Природно, сьогодні ця ідея вважається немислимою навіть в Греції і Португалії. Але через 5 років, особливо в умовах стагнації все може змінитися. Реструктуризація боргів неминуча, але навіть її недостатньо для відновлення конкурентоспроможності та зростання. Вихід з Єврозони стане вигідніше, ніж перебування в ній. В Європі має бути сильний пан'європейський регулятор, що терміново вплинув би на цю кризову ситуацію, але навіть ЄЦБ не тягне навіть на ілюзію такого регулятора. Залишається сподіватись, що економічна криза не буде роковою не тільки для країн ЄС а й для її сусідів, серед яких і Україна.
 1. Прирівняти курс євро до американського долара (цей крок малоймовірний, оскільки ЄЦБ проводить жорстку політику, а лідер ЄС – Німеччина, має сильні позиції в торгівлі);
 2. Реформи з підвищення росту продуктивності праці при стримуванні зростання зарплат (в короткостроковій перспективі зростання лише сповільниться);
 3. Дефляція, але вона лише збільшить реальне тягар боргів держави і приватних осіб.

  Отже, насправді залишається лише один спосіб відновити конкурентоспроможність і економічне зростання в периферійних країнах: вийти з Єврозони, повернутися до національних валют, провести масоване номінальне і реальне знецінення. Природно, сьогодні ця ідея вважається немислимою навіть в Греції і Португалії. Але через 5 років, особливо в умовах стагнації все може змінитися. Реструктуризація боргів неминуча, але навіть її недостатньо для відновлення конкурентоспроможності та зростання. Вихід з Єврозони стане вигідніше, ніж перебування в ній. В Європі має бути сильний пан'європейський регулятор, що терміново вплинув би на цю кризову ситуацію. Однак існуюча ілюзія такого регулятора у вигляді ЄЦБ не надає позитиву, так як банк може збанкротувати і тоді наступить повний колапс європейської економіки. Але наразі бачимо критичну ситуацію у країнах Єврозони і сподіваємось, що нова економічна криза омине Україну.

Автор – Денис Ковальов

(світлини надані сайтом financial-times.net)

Криза у Греції як можливість її рецидиву в Україні

     На початку червня 2011 р. з особливою силою економічна криза розгорілася в Греції. Певні проблеми країна відчувала і раніше, але останні події поставили державу на межу дефолту, а її населення – обличчям до серйозних труднощів. Непопулярні кроки керівництва Греції, уряду прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу, жорсткі умови Євросоюзу, соціальні катаклізми привели до потужних спалахів протестних настроїв. У різних районах Греції одночасно спалахнули масові заворушення, що супроводжуються і сьогодні зіткненнями з поліцією і появою потерпілих.

Протести в Афінах

     Вперше економічні проблеми в Греції позначилися в 2009 році, коли дефіцит бюджету перевищив 13% сукупного ВВП країни. При цьому загальний борг держави перетнув критичну межу в 300 млрд. євро. Такі причини поставили економіку Греції на межу дефолту. Тоді ситуацію допоміг виправити терміновий кредит в 110 млрд. євро від ЄС і МВФ. Керівництво країни, в свою чергу, пішло на ряд непопулярних у народі заходів, покликаних скоротити витрати і підвищити доходи бюджету.

     Проте, як показали наступні 2 роки, дефолт в Греції виявився просто тимчасово відкладеним. Ключові проблеми вирішити не вдалося, і навесні 2011 року проблеми оголилися з новою силою. На початку червня уряд Греції вирішилося на ряд екстрених заходів. Зокрема, було вирішено продати сотні великих туристичних об'єктів, курортної нерухомості, інвестиційних проектів, новобудов. Однак, як вважають експерти, навряд чи такими локальними рішеннями вдасться зупинити економічну кризу в Греції.

     Тим часом, ЄС, здається, вже змирився, що кредит, виданий до 2013 року, навряд чи буде повернений у визначений термін. Експерти МВФ та ЄС розглядають різні варіанти, якими можна пом'якшити економічну кризу, аж до повного або часткового списання позики. Втім, зрозуміло і те, що влітку 2011 року економіка Греції буде гостро мати потребу в додатковому фінансуванні. Інакше дефолт в Греції стане більш ніж реальною перспективою.

     Критична ситуація в Греції, що склалася в червні 2011 року, цілком передбачувано провокує уряд прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу на непопулярні антикризові заходи, які надиктовані кредиторами в Євросоюзу. Так, наприклад, неминучою вважається тотальна приватизація державних підприємств і скорочення витрат на бюджетну сферу. Зрозуміло, що без таких заходів економічна криза в Греції загрожує вилитися в повноцінний дефолт з усіма витікаючими наслідками. Незважаючи на це, не всі жителі країни згодні з необхідністю таких заходів.

     З 10 по 15 червня 2011 року акції протесту, маніфестації, демонстрації, масові заворушення в Греції прокотилися всією країною. На вулицях Афін журналісти все частіше фіксують зіткнення незадоволених з поліцейськими. У хід ідуть камені, «коктейлі Молотова» з одного боку і сльозогінний газ – з іншого. У лікарні міст надходять поранені, проте маніфестанти налаштовані агресивно, знають, як врятуватися під час зіткнень з поліцією, і не мають наміру здаватися. У числі мітингувальників помічені представники всіх грецьких профспілок, різних опозиційних політичних партій, серед яких більшість – це націоналісти і анархісти.

Протести в Афінах

     15 червня 2011 року в серйозні масові заворушення переросла демонстрація на площі Синтагма перед Парламентом Греції. На межі 30-тисячного натовпу і 5-тисячної армії поліцейських раз у раз спалахувало насильство. Крім того, від рук демонстрантів виникали пожежі і стихійні погроми в різних районах Афін.

     В даний час в країні тривають запеклі обговорення щодо майбутніх кроків, а перспективи Греції, як і раніше, туманні. Втім, прогнози фахівців не вселяють особливого оптимізму. Світові економісти практично впевнені, що дефолт в Греції неминучий. Незрозуміло й те, як збирається уряд  прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу справлятися з обуреним натовпом. Масові заворушення в Греції, які сьогодні можуть перерости у соціальну революцію, тільки набирають силу, і загрожують людськими жертвами. Греція сьогодні є плацдармом для масових протестів і заворушень. Ситуацію в країні розпалює влада, яка приймає непопулярні заходи для вирішення економічних проблем.

     Невдоволення серед населення зростає, масла у вогонь підливають різні провокації, які розходяться через соціальну мережу Facebook. Саме за допомогою цього ресурсу вже 19-й день поспіль Греція – територія акцій протесту, які провокують неминучі зіткнення з поліцією. Найбільша активність відзначається в Салоніках, а також в Афінах, де на центральну площу Синтагма до стін грецького парламенту прийшло близько 20 тис. осіб. Вони вимагали скасування приватизації та відкликання внесеної 9 червня в парламент для розгляду "Середньострокової програми заходів економії" в розмірі 28,4 млрд. євро на 2011-2015 роки. У Салоніках акції протесту під аналогічними гаслами традиційно проходять біля головної туристичної пам'ятки міста – Білої вежі.

     Уряд Греції під жорстким пресингом ЄС і МВФ схвалив 9 червня вищезгадану "Середньострокову програму заходів економії". Вона, зокрема, передбачає введення нових податків, зміни в оплаті і трудових відносинах у державному секторі, поширення програм добровільної часткової зайнятості, скорочення пенсій, скасування або різке скорочення випадків звільнення від сплати податків, підвищення зборів за володіння нерухомістю. Планується, що приблизно 150 тисяч осіб будуть звільнені з держсектора до 2015 року. Передбачається злиття і ліквідація різних державних служб та органів Греції, нове підвищення вартості проїзду в усіх видах транспорту, зростання тарифів держпідприємств і транспортного збору. Підвищується ПДВ на продукти харчування з 13% до 23% з 1 вересня цього року і вводяться спеціальні податки на потужні автомобілі, елітну нерухомість, яхти і басейни.

     Через такі заходи уряд прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу поступово втрачає підтримку в суспільстві, що призводить до подібних акцій протесту. Як і раніше, єдину надію уряд  прем’єр-міністра Йоргоса Папандреу покладає на Євросоюз та його фінансову допомогу. Нові кредити і реструктуризація старих дозволить утримати економічну кризу Греції і не допустити дефолту. В іншому випадку, крах однієї з європейських економік загрожує серйозними наслідками для інших, чого не хотілося б жодному уряду. Таким чином, на поточному етапі легше вкласти астрономічні суми в Грецію, ніж через лічені місяці боротися з наслідками цілого ланцюжка дефолтів в різних країнах Європи.

Протести в Афінах

     Що ж стосується нашого суспільства, то можна прослідкувати деяку паралель між економічними заходами для стримування падіння економіки та розростанням фінансової кризи в Греції і в Україні. Уряд Азарова-Тігіпка введенням нових, нібито соціально захищених, Податкового, Трудового і Житлового кодексів намагається не допустити в Україні дефолту. Новий транш від МВФ, який має надійти у серпні-вересні 2011 року навряд чи дійде до державної скарбниці, і може осісти у кишенях наших можновладців. Звичайно, підвищення прожиткового мінімуму надихає, однак ні в якому разі не зупиняє духу протестів серед населення.

     За статистикою ООН, за межею бідності в Україні перебувають 78% людей. Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова каже, що українці збідніли за останній рік на 10%. Чи може Україні загрожувати "грецький синдром"? Відповідь – так! Адже сьогодні влада намагається прикрити свої соціально-економічні недоліки ідеологічною напругою між Заходом і Сходом України, але люди і там, і там не дурні. Вони знають, що дні цієї прогнилої системи не тривалі. Тому, не тільки націоналісти, але, як не дивно, і комуністи чекають від уряду Азарова-Тігіпка якоїсь похибки, аби вивести людей на вулиці. Нам треба як найшвидше йти "у народ" і популяризувати ідеї ВО ''Свобода'' аби не дати знов прийти до влади олігархам і комуністам.

     Перемога буде за нами!

     Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов