Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

Відчуття Вітчизни

У цю пору травичка на дворах виглядає настільки зеленою, наче її додатково фарбують. Рівна, немов її підстригає професійний садівник з детективів Аґати Кристі. Таким чином, навіть у тих дворах, де б, здавалося, запущене хазяйство, трава тримається молодцем.

   Мої фаворити – двори без парканів і з охайним інтер'єром і побіленими стінами хат. На щастя, таких чимало. Люди, як на підбір – усміхнені й місцями навіть щасливі.

   Попри напружені обставини, вони будують плани на майбутнє, у магазинах затарюються дай Божé, орють городи, доглядають за худобою. Придніпров'я... Відчувається край аграріїв і так само відчувається, що тут не встигли зловити депресуху сусідів – донецьких.

   Одні дороги німецьких колоністів чого варті. Їх я за простотою душевною кличу німцями-гуґенотами або менонітами; ну, так хочеться. На мій щасливий подив – абсолютна більшість українськомовні; ну, бо степовий діалект, ну, бо південний, ну, бо соковитий коротше і цікавий.

   Вершиною свідомості місцевих жителів стала зустріч біля магазину з бабусею на велосипеді. Перед цим ми з друзями чемно пригостили дітлахів морозивом і закинули їхні чеки. Далі чекали компаньйонів.

   Аж тут ця бабуся. Ми по формі та на вдоволених щах, а вона на велосипеді, усміхається, наближається і видає: «Ну що, хлопці, а ми ж тую Україну розвесéлимо?». Аякже, для того ми й воюємо.

Автор – Дмитро Дудка

Як січеславці майже 70 діб боронять Рубіжне

Колючий дріт зв'язує небо і землю. Згорілі автівки – сучасні трупи промислової війни, що розсіяні краєвидом. Земля обстріляна та посічена кратерами: Східну Україну потрощили обстріли небратнього народу.

   Рубіжне на Луганщині боронить підрозділ "Дніпро-1", один із бійців якого на псевдо "Діма" розповів про поточну ситуацію на фронті. За словами цього 32-річного вояка, котрий став на захист Батьківщини ще весною 2014-го, кінцева мета москалів – створити "сухопутний міст" від кордону РФ до тимчасово окупованого Криму із повним знищенням нашого народу. Тá вже очевидно, що ворог удавиться навіть тією територією, яку поки що контролює.

   «Зараз ми б'ємось за Рубіжне. Це одна з найгарячіших точок зараз. Ми відчайдушно намагаємося втримати місто, але воно близько до Сіверськодонецька і Луганська, тому звичайно важко. Москалі не цураються на нас кидати все, що мають: ракети, артилерію, танки, людей, дрони... Один знайомий хлопець, який двічі був в Афґаністані, сказав, що це схоже на дитячий садок у порівнянні з бойовищем на Сході України. Навіть, якщо вони скинуть ядерну бомбу на Київ, вони не переможуть», – розмірковує під час ворожого обстрілу боєць "Діма".

   Степові краєвиди Донбасу похмурі, де-не-де видніються терикони... Тут, на околиці Рубіжного, зачаївся невеличкий командний пункт у польовому бункері, яким командує досвідчений ветеран Юрій Береза. Довкола входу неквапом простують вояки у зелено-бежевому камуфляжі: хтось сидить і курить, хтось чистить зброю, а хтось майструє бронетехніку, вкриту брудом і кров'ю.

   Колишній політик, відомий тим, що прийшов до парламенту у військовому однострої, є одним із найвідоміших і заслужених бійців України. Сам Юрій Береза на вигляд моцний дядько: у нього велика голова і щира велика посмішка велика, а його руки величезні та жорсткі. Це і не дивно, ними він б'є ворога.

   Комбат "Дніпра-1" згадує, як командував українськими силами у битві за Іловайськ. У ній загинуло багато його побратимів – катастрофі, в якій Юрій Береза ​​звинувачував експрезидента Петра Порошенка. Він сповнений люті, коли згадує ті трагічні події, а затим починає говорити про свого кумира Джона Маккейна. З ним комбат приятелював до раптової смерті американського сенатора від хвороби.

   Юрій Береза має власні – неприкрашені – думки про війну: «Коли я був у совєцькій армії, то багато москалів тоді мені казали, що вони підкорять нас, "бісових бандерівців". Я знав, що нам доведеться боротися з цими проклятими педофілами. У 2014 році я знав усіма фібрами, що буде війна, тому що Україна, як Ізраїль, оточена. Тоді під час спілкування з Петром Порошенком як попередив: це тільки початок; ми повинні мілітаризувати суспільство; всім потрібно озброюватися. Але мене не почули й ось маємо... Подивіться, нині ми своєю кров'ю стоїмо за західні цінності. Чим більше ви зосереджуєтеся на нас, тим більше ми ламаємо хребет телевізору, пресі, туманному розуму – всього цього колективного Путіна всередині москалів».

   Сонце вже сіло за небосхил, а це означає, що ніч буде освітлена смертельною загравою від ворожих обстрілів. Бійці "Дніпра-1" розходяться по позиціях, командир лишається у штабі керувати обороною зайнятих рубежів. За ними простягається "нічийна земля", над якою з вранішніми променями лунатимуть слова Тараса Шевченка, ніби прикликаючи дух Великого Кобзаря допомагати боронити рідний край від загарбника.

За матеріалами "UnHerd"

Втрачені можливості добровольчого руху

Рік тому один із засновників батальйону "Донбас" Семен Семенченко оприлюднив власну стратегію територіальної оборони України. Він запропонував організувати ешелоновану систему — зміцнювати не тільки підрозділи, що перебувають у зоні бойових дій на Сході, але й вибудувати стратегічні межі у так би мовити мирному запіллі. Правильні, дуже правильні речі актуалізував та тільки пусте це все...

   Не будемо кривити душею — українські пасіонарії, що рушили на фронт весною-влітку 2014 р. ще тоді проґавили свій шанс. Всій цій камарильї, що перебуває після Майдану при владі озброєний народ, самоорганізованість громадян, патріотизм страшніші за московитські танки, окупацію та руїну. Страшніші за Вову Путіна, що тільки й вміє, аби погрожувати.

   Бо такий народ, що має в руках хоча б пістоля, може спитати у цих ворюг та їхніх представників у Верховній Раді та Кабінеті міністрів, у чергового рятівника-Президента за розграбовану за майже 30 років Неньку-Україну. А тим часом, той самий кремлівський карлик з ними ж однієї крові та плоті. Він такий самий ворюга і совок — рідна душа, не те що той сякий-такий нарід.

   А "ветеранський рух" чи пак добровольчо-волонтерський рух, спитаєте ви? — Ну покладімо руку на серце: нема його. От нема і все тут! Є розпорошені гуртки з цілком шкурними інтересами з-поміж колишніх учасників бойових дій. Земля, пільги, пенсії, соціальні виплати та програми, політичні ґешефти, зі, знову ж таки, "прикоритними танцями" — ото і все навколо чого обертаються всі їхні інтереси.

   Залиште свої мрії та надії про вільні загони озброєних молодих ветеранів, на кшталт німецьких "Freikorps" чи "Stahlhelm". І про територіальну оборону, в решті решт. Погляньте і послухайте, що говорять ті, хто донедавна "душу й тіло клав за нашу свободу": «Народ мені винен! Держава мені дай, бо я ворога мочив, я воював». Ото і вся риторика.

   А ще, деякі так звані "ветерани", що не знайшли себе у мирному житті, взялися за пошук грошей. А в кого ті гроші? — Абсолютно вірно, у точку, я б сказав! У тих, хто розпилює бюджет на районних державних і не дуже посадах: від якогось районного чи міського чиновника до народного депутата і міністра. Ну звісно, іноді можна і погомоніти, що війна, що хлопці гинуть, а ви, сволота така позабували! Що от якби по тим зажерливим тиловим пацюкам та й з БМ-21 "Град" вжарити, щоби прочуняли... а те, що самі вже тими пацюками поставали, то таке.

   Я оце подивився на весь той нещодавній "ветеранський" гендель навколо того червоно-чорного прапора біля обласної державної адміністрації у Дніпрі й просто очманів. Подія, сама по собі, нейтральна. Аж ні! — Наша заява, не наша заява, ми "за", ні — ми "проти"! Три дні суперечок, сварок. І між ким, між своїми: «Не дамо втягнути себе в маніпуляції та спекуляції!». І пішло-поїхало...

   Це, взагалі, те, чим має займатися Рада ветеранів московсько-української війни? Це та подія, на яку ветеранам взагалі варто було б увагу звертати? Чи чиїсь політичні інтереси обслуговують браві воїни АТО/ООС? Бляха-муха! Та вони між собою про якийсь флагшток із прапором домовитися не можуть, про які загони "Freikorps" чи територіальної оборони, швейцарські чи ізраїльські моделі мова?!

   А, ну так, ще вони записали якесь страшенне відеозвернення до Володимира Зеленського. Погрожують йому бунтом, новим Майданом через "очолюване ним повернення" прокремлівської наволочі до влади. Ага, ніби не за попереднього президента у політику вигулькнув кум Вови Путіна і решта українофобів. Ото і вся діяльність.

   До речі, а подібні суто політичні демарші — це теж справа, якою має займатися Рада ветеранів? Чи вона створена для того аби обслуговувати політичні амбіції конкретних осіб? Коли займеться ця Рада об‘єднанням ветеранів і створенням ветеранського руху, а не виступатиме танцпідтримкою у чергового політичного афериста? Чи, хоча б, розв'язуватиме проблеми травмованих на війні бійців, медиків і волонтерів? За сприяння обороні України я вже мовчу. Там цим і не пахне.

   Хоча, про що це я розмріявся?! — Це ж всього-на-всього дорадчий, консультативний орган, який фактично позбавлений будь-яких можливості щось вирішувати як на рівні громади (села, міста), так і на рівні всієї держави. Толку від нього, як з козла молока. А ви й далі сподівайтеся на нездійснений український "Freikorps".

За матеріалами "Реваншу"

"Заморозити" Донбас за прикладом Карабаху не вийде

Всі конфлікти на постсовєцькому просторі, крім московсько-української війни, переходили у так званий "заморожений стан" тільки після поразки однієї зі сторін. Одна з них, de facto, але аж ніяк не de jure, визнавала втрату території та заспокоювалася на певний час аби накопичити нові сили для відновлення суверенності. Як, приміром, Азербайджан на 25 років.

   Ситуація на Донбасі істотно відмінна від тієї, що має місце у Нагірному Карабасі. По-перше, у нас на Сході досі тривають які-не-які бойові дії (тобто конфлікт малої інтенсивності). А по-друге, Україна не визнала своєї поразки, всупереч значним людським і територіальним втратам, хоча по суті ми й далі ведемо війну з Московією, яку змогли зупинити — у нас звільнено 2/3 окупованих весною-влітку 2014 року земель Донеччини та Луганщини.

   Наявний інструментарій укладених у Мінську угод не передбачає обов'язкове її виконання обома сторонами конфлікту. Цей пакет документів радше покликаний зупинити активну фазу війни, аби зменшити смерті наших громадян (військовослужбовців із цивільними), підготуватися й думати далі, що робити, скажімо "заморозити" Донбас за прикладом Придністров'я. Однак, як показують останні події на Південному Кавказі, будь-яке "замороження" конфлікту завжди передбачає, що він колись неодмінно знову буде "розморожений".

   Для того, щоби змусити Московію піти на цей процес у Східній Україні, слід використати принцип холодильника. Українська дипломатія має "розігріти" проблемні точки на території країни-агресора. Увага Кремля має переключитися з Донбасу, скажімо на Інгушетію чи Татарстан.

   Зараз, коли путінський режим демонструє слабкість, треба чимдуж бити його у больові місця, щоби виграти час для відновлення нашої територіальної цілісності, включно з Кримом. Україна має посприяти виснаженню ресурсно Московії, чия економіка демонструє стрімке падіння. Допоки цього не станеться, ні про яке "замороження" конфлікту, чи повернення наших окупованих земель не може йти мови.

За матеріалами "Еспресо"

Не дамо забалакати війну!

Теперішня влада в Україні, яка прийшла на гаслах про "мир і завершення війни за будь-яку ціну", фактично підігрує агресору зі Сходу, при цьому здаючи інтереси не тільки держави, але й української нації. А тим часом війна на Донбасі як тривала так і продовжує тривати з не меншою інтенсивністю ніж весною-влітку 2016 р. Пандемія коронавірусу дала чудову можливість Києву вкотре продемонструвати свою силу проти Москви, вдарити з усіх наявних стволів по окупантах, але команда Володимира Зеленського бажає за краще відсидітись у кущах.
   Адже не є таємницею, що ворог наразі немає ресурсів, щоби вести активні бойові дії. Цьому також сприяло падіння цін на нафту та запровадження карантинних обмежень, що вдарило по економіці не лише України, ЄС і США, але й РФ також. Станом на тепер Кремль заслабкий, аби не те що дійти до Києва, але й навіть пробити сухопутний коридор до Криму, цим маємо користатися на повну.
   Однак, де там!? Урядовці з Печерських пагорбів, яких фінансують всім відомі олігархи-українофоби, вирішили забалакати тему війни, спустити на гальма окупацію частини Донбасу та всього Криму. З екранів телевізорів і радіоприймачів дедалі менше лунають фронтові зведення, ніби у нас вже 6-й рік не має військової присутності агресора зі Сходу, а якийсь "внутрішній конфлікт інспірований націонал-фашистами та колективним Заходом".
   А проте, війна — це коли ти виконуєш свій обов’язок, а сцикливий працівник МВС вдома шиє тобі нову справу, при цьому починаєш бачити відверту різницю між баригами та ідеалістами. Війна — це коли на складах гниє купа зброї та техніки, а ти бігаєш із відремонтованим АКМ і їздиш на зламаному позашляховику, купленому волонтерами. Війна — це коли мінометний обстріл скидає всі маски й показує, хто є хто – герой, побратим, або лайно.
   Більшість громадян, якимось дивним чином втомилось від війни, жодного дня не бувши ні на фронті, ба навіть на звільненій території Донбасу. Але війна — це коли практика руйнує всі міфи та байки, а закон природного відбору повністю не працює. Війна також — це коли розчаровуєшся у матеріальному, починаєш цінувати інші речі (хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро), граючи у лотерею зі своїм життям, поки одні твої співвітчизники хочуть перемоги, інші — нажитись, а переважній просто все одно, аби був "мир і повний шлунок".

За матеріалами "АТО-шних знайомств"

Степові кентаври з лав підрозділу "Сармат"

В останні дні грудня безліч людей підбивають підсумки року і згадують те, що не вдалося здійснити з раніше запланованого. Радий, що попри істотні суспільно-політичні зміни в країні, нам вдалося реалізувати свій просвітницький проєкт. А це — 2 місяці фільмування і пошуку додаткових відеороликів; 5 місяців монтажу і корегування звукових ефектів; згаяні тижні, щоб вкластися у власний термін...
   Висловлю нині непопулярну думку про те, що новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом. Це визнають як наші вороги на Сході, так і наші партнери на Заході. Радий, що зміг долучитися до цього феномену і стати співучасником нині легендарної української військової формації — "Сармату".
   У цілому видалася нелегка, але потрібна праця з метою увічнити бойовий шлях маловідомого українського добровольчого підрозділу "Сармату". Про бійців, з цього військового формування казали, що вони ніколи не були на передовій московсько-української війни. Їх не визнавали та цурались через їхню жертовність і безмежну любов до України.
   А проте, саме вони були тими добровольцями, які першими стали на захист Батьківщини, коли ворог прийшов загарбати нашу землю весною 2014 р. Вони є ті, для кого війна не була лише словом у підручнику з історії, але щоденним Чином. Без сумніву вони — живе втілення козацького духу, відчайдухи, яких не злякав і не зломив наш одвічний ворог.

Документальна стрічка "Степові Кентаври"

   Степові кентаври підрозділу "Сармат" — воїни, чий героїчний Чин увійде у новітню історію України. І наша документальна стрічка — своєрідна посвята їм, мужнім захисникам. Це також наша подяка за пролиту на Сході кров в ім'я української самостійності та соборності!

Автор — Денис Ковальов

Українські націоналісти – страшний сон Кремля

Нещодавно очільник Кремля новоявленому Президенту України, що останній не може приборкати націоналістів, які блокують розведення військ в Золотому. Тим самим В. Путін мимоволі розкрив свої основні страхи. Єдина сила, яку він по-справжньому боїться – це українські радикали з-поміж патріотів, націоналістів і добровольців.
   Не випадково перший командир добровольчого полку "Азов", а нині лідера партії "Національний Корпус" згадав про Іловайськ. Тоді, наприкінці серпня 2014-го Кремль дав гарантії так званого "зеленого коридору" для виходу з оточення українських бійців, що насправді виявилося банальною кривавою пасткою. А от якби мова йшла про регулярні частини ЗСУ, можливо оточення натиснуло б на В. Путіна і не був настільки прямолінійним.
   Однак, коли мова заходить про безумовну вітальну силу, про пасіонаріїв, то тут вчорашній чекіст і за сумісництвом президент країни-агресора завжди безжалісний. З бійцями Чеченської Республіки Ічкерія та грузинами в Південній Осетії була подібна ситуація. До слова, усі в оточенні В. Путіна знають, що він боїться субкультури та людей, з якими не можна (ну або важко) домовитися, оскільки вони нерідко готові йти до кінця — за Вітчизну до загину чи просто, заради переконань.
   Хто такі, здавалося б, члени "Національного Корпусу" для керівника найбільшої та найагресивнішої держави світу? — Дрібнота, зовсім не його рівень коментування. Однак його аж затрясло, коли сотня бійців з усієї України почала з'їжджатися у прифронтове містечко задля захисту населення від окупантів. Володимир Зеленський ж-бо, бачте, не справляється, у той час як агресивні радикали-націоналісти йдуть у наступ.
   Ось він головний путінський страх! Українські націоналісти, добровольці, патріоти та навіть волонтери є тим ключовим фактором, який зупиняє московську орду від повномасштабного вторгнення. Адже сам В. Путін сподівається, що влада в Україні здатна вгамувати та приручити радикалів, як очільник Кремля зробив у себе вдома, але ж ми цього їм не подаруємо, правда?!

За матеріалами "Русской Фабули"

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Пам'ятаймо, що війна — це жертви

Ми часто обманюємо дорогих нам людей. Вони хвилюються за нас, а ми не говоримо їм правди, щоб не робити боляче. Адже не можна сказати дівчині, що відпочиваєш після бою, в якому поранили твого друга, коли сам ти — дивом залишився цілим.
   Не можна говорити матері, що знаходишся за сто метрів від московських виродків. І розказуєш про перебування на полігоні чи на другій лінії оборони. Проте, мовчати теж не хочеться, адже поряд з твоїми близькими, живуть ватні особи, яким начхати на Україну і все що в них є українського — це запис в паспорті.
   А проте, війна — це жертви! Вона приносить біль усім: тим, хто воює і тим, хто чекає. Не забуваймо про це!

Автор — Михайло Ухман

Імена, закарбовані у вічність

Буденні справи та післявиборчий вир нової дійсності для України все більше відгороджують нас від війни. Хтось прагне не думати про бойові дії на Сході, комусь окупація та московська агресія видаються чимось далеким, а хтось взагалі закриває очі на війну і прагне свою умовну втому від неї потішити подорожами закордоном. Однак навіть попри ці там на Донбасі гинуть люди, а наш з вами спокій вже 6-й рік оберігають мужні воїни — добровольці!
   Нещодавно саме про доблесних бійців з передової вийшла книга-сповідь "Герої сучасності". Її автор — Сергій Адаменко (на псевдо "Патрік") нині живе та працює в Ірландії, однак влітку 2014-го він був одним із тих, хто поповнив лави добровольців, що йшли визволяти Схід від московської окупації. Йому довелося повоювати у складі 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" і саме імена побратимів — полеглих смертю героїв та ще живих — ірландський козак "Патрік" закарбував на сторінках власної книги.
   Серед великого загалу тих, кого автор називає Героями сучасності, можна виділити тендітну і в той сами час вольову дівчину, чиїй хоробрості може повчитися не один чоловік. Аліна Михайлова — волонтер і боєць, яка залишила мирне життя не заради авантюрних пригод чи особистої вигоди, а свідомо обравши шлях добровольця. Вона одна з тих, кому ми з вами зобов'язані мирним небом над головою й розголосом про війну на Сході далеко за межами України.
   Усміхнене дівоче обличчя у пилу та поросі, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками, у руках — приладдя для надання невідкладної допомоги бійцям. Її ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого Донецького степу і сльози від втрат серед побратимів не зупинили її. Вона не здалась і продовжує захищати свою Батьківщину як вміє, як може, як їй велить серце, бо вона — вірна донька України!

Автор — Денис Ковальов

Війна, якої не було

Останні півроку доволі часто натикаюся до думки пересічних громадян, котрі втомилися від війни. Такі люди скиглять про мир за будь-яку ціну, але забувають одне — саме така думка ідеально вписується у план ворога, що чекає на нашу загальну втому. Та чи готові ми всі проміняти за кусень хліба з маслом державну самостійність, котру окропили кров'ю тисячі наших захисників упродовж останніх 5 років?
   На правду, не готові, бо так склалося історично, що у нас присутній ген свободи та справедливості, котрий загострюється раз на кілька десятиріч. Справді, війна — це жах, що несе з собою руїну та смерть. Але як можна знайти спільну мову з тим, хто хоче твоєї смерті й загарбання твоєї домівки?!
   З іншого боку, чого слід очікувати від обивателя, що й дня не бачив, якою може бути розверзнута паща справжньої війни, а не її гібридний шлейф з екрана телебачення. Можливо, кожен із нас забагато хоче. Адже спорожнілий день за днем гаманець змушує замислитися над плинністю буремного буття, яке не стає кращим.
   Та попри це мир за всяку ціну (про жодну капітуляцію не може йти мови!) не завершить війну Московії проти України. Будьмо реалістами — конфлікт продовжиться, перейшовши з короткотривалої гарячої фази у довго плинну окупацію та очищення нашої Батьківщини від усього українського. То скажіть, шановні земляки, чи хочете ви повернутись у кремлівське ярмо, від якого ми та наші пращури щодуху виривались не один рік, чи все ж жити у вільній та заможній державі Україна?

Автор — Денис Ковальов

Чому окупований Донбас — гангрена на тілі України?

Чим довше триває гібридна війна, тим частіше виникає думка, що окупований Донбас — наче гангрена на тілі України. Про це знають всі, але постає ряд питань, головне з яких: що ж з цим робити? І ось тут існують можливі варіанти...
   Варіант перший — залишити все як є та спробувати відгородиться від сепаратистських квазідержавних утворень "залізною завісою", намагатися будувати "щасливе майбутнє" без цих територій. За теперішнього розвитку подій між Україною, РФ та її маріонетками ("ДНР/ЛНР") окупований ворогом Донбас перетвориться з гнійника на ракову пухлину, яка буде збільшувати свої хворобливі метастази на мирну українську територію. Тому кремлівський сценарій 2014-го може бути реалізований у найближчі роки — Схід та Південь самовільно відійдуть окупанту і не факт, що вдасться утримати уражені цими новими метастазами території України.
   Варіант другий — спробувати домовитися з сепаратистами та їхніми кремлівськими кураторами. Але домовитися про мир можна буде, тільки прийнявши умови Москви, які полягають в "особливому статусі Донбасу" (іншою мовою Україна стане федеративною державою під протекцією РФ). Москва та її маріонетки на Донбасі від такого розвитку подій будуть тільки раді: наприклад, РФ перекладе фантастичні витрати, пов'язані з утриманням скаліченого війною регіону на наші з вами плечі; утримувати громадський порядок та бути владою на місцях продовжать ті, хто роками вбиває наших громадян з ненавистю до всього українського; на додачу до всього, у Верховну Раду увійде натовп "депутатів"-сепаратистів, які об'єднавшись з уже наявними колаборантами, просуватимуть кремлівський сценарій з ліквідації України як суверенної європейської держави.
   Виходячи з вище сказаного, залишається тільки третій варіант — військовий. Це найоптимальніше вирішення ситуації, яка склалась на буремному Сході. Так, він найскладніший і жорсткий, але він єдиний з усіх можливих варіантів, що дає надію на розв'язання питання по Донбасу на користь України: наступ українського війська по всьому фронту повинен бути в стилі "Blitzkrieg", тобто приховане зосередження сил, котрі значно перевершують противника із застосуванням всіх наявних у розпорядженні ЗСУ та ГенШтабу засобів і ресурсів; населені пункти та осередки опору ворога мають бути блоковані, а основною метою буде блискавичний вихід на українсько-московський кордон.
   Однак слід розуміти, що РФ завжди зможе (спираючись на свої ресурси) перекинути будь-яку кількість військ і техніки, щоб не допустити розгрому квазіутворень "ДНР/ЛНР". Тому, після виходу на державний кордон, в найкоротші терміни повинна бути створена "лінія відчуження" глибиною в 30-40 км, котра повинна стати зоною тотального мінування за прикриття максимальної кількості української артилерії та засобів ППО. Зрозуміло, про наявність, будь-якого мирного населення на даній території мови бути не може.

   Виконання всіх цих заходів дозволить не поспішаючи покінчити з блокованими сепаратистами, а потім "вдумливо" навести лад на тимчасово окупованих територіях Донбасу. До слова сказати, подібна тактика була успішно застосована Францією в Алжирі! Там теж вдалося навести порядок з терористами, які засіли у містах: тільки після створення мінних полів і зон відчуження на кордонах з Марокко і Тунісом, звідки йшло постачання арабським сепаратистам, військова складова війни в Алжирі однозначно завершилася перемогою Франції.

За матеріалами "Sarmat.Today"

Хоробрий "Пастир" з лав добровольців Божої чоти

Війна – слово, яке увірвалося в життя кожного українця весною 2014-го. Розриви "ГРАДів", вибухи мін, кулеметні черги та постріли з автоматів заполонили інформаційні випуски, що з кожним днем, тижнем і місяцем стали чимось буденним, непоміченим. А проте, на фронті й досі вмирають люди – наші захисники, що боронять Україну від одвічного ворога ціною свого життя.
   Вбиті війною, але не забуті нами! У ці січневі дні ми згадуємо полеглих смертю героїв-добровольців, пам'ять про яких не має згаснути. Одним з когорти відчайдушних і незламним духом був й Андрій Лепехін на псевдо "Пастир".
   Боєць Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" влітку 2014-го брав участь у визволенні селища Піски під Донецьком. Разом із побратимами на початку 2015-го він допомагав кіборгам обороняти летовище, відволікаючи загони московських окупантів. Однак доля не дала другу "Пастиру" пройти шляхом перемоги до кінця – у серпні 2016-го зупинилося серце пораненого вояка, якому був лиш 51 рік.
   Відданий син Україні віддав за Неньку життя. Як і тисячі інших добровольців, друг "Пастир" прагнув бути вільним і щасливим у своїй Батьківщині. Його ім'я ви не почуєте в офіційних зведеннях ГенШтабу ЗСУ, однак воно вирізане гострим лезом у нашому серці, де також знайшла прихисток пам'ять про друга "Сєвєра", "Міфа", "Лісника" та інших незламним духом Героїв України.
   У той час як демократична Європа насолоджується своєю безтурботною і мирним життям, на Сході України триває запекла боротьба. Імена наших захисників, оборонців цілої цивілізації рвуть рани, які ніколи не загояться, змушуючи стискати зуби й не здаватися, не дивлячись на біль і втрату. Адже ці українські солдати, добровольці Божої чоти, стали для нас справжніми людьми честі та незламності.

Автор — Данило Катраник

Військовий парад як вияв здорового мілітаризму

Майдан. Музиканти у піксельці п'ють каву і курять, розмістивши інструменти на парапетах. Хлопці у розгрузках та нових беретах їдять у фастфудах. Простір дороги заполонила урочиста сцена. Спекотний день репетиції параду. Приємний пейзаж.

   Та й парад до Дня Незалежності це приємно. Більше того гарно. Здоровий державний мілітаризм. Чиста техніка, яка пізнала або скоро пізнає бойову багнюку. Дійсно бойові прапори частин.

   Що святкувати, коли триває війна? — Принаймні те, що українська армія не переходить Збруч, а знаходиться за тридцять кілометрів від кордону. Та й треба більше святкувань, бо якось дістала ця українська вічна незадоволеність. Тому парад — це круто!

Автор — Олексій Бешуля

Наш вибір — свобода, а не хліб!

Українські націоналісти — праві добровольці впевненні у перемозі України! Непохитну певність дає нам віра — віра в Бога. А ще, віра в українську націю, в її правду...

   Вірність ідеї українського націоналізму — це найбільша сила української визвольної революції! Її жодними способами не може зламати підступами необільшовицька Московія та внутрішні окупанти. Ведучи тепер боротьбу проти одвічного ворога та його посіпак всередині країни, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію.

   Не дарма казав Степан Бандера: "Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний..." Тож наш шлях — це свобода!

За матеріалами НВР "Правий сектор"

Як Армія УНР визволяла Донбас

Бої за донецьку заглибину 1918 року — це героїчний військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Володимиром Сікевичем. У квітні 1918 р. на східні терени Катеринославської губернії почався наступ українського війська проти більшовиків з метою встановлення української влади. Під час походу спеціальна група Запорізького корпусу Армії УНР звільнила Придніпров'я, Харківщину та Донеччину від більшовиків.
   Перші успіхи на фронті українське військо здобуло 10 квітня 1918-го. А вже наступного дня після переформування Запорізької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду УНР, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Було сформовано Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків. Група мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування запорожців поводив сам генерал Олександр Натієв.
   Після 12-годинного бою 15 квітня українські війська здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених; 17 квітня 3-й піхотний полк зайняв Слов'янськ, а 18 квітня — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами зайняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. На ранок 30 квітня вояки Армії УНР дійшли до станції Ковпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків поневоленого українського Донбасу...

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!

Автор – Олександра Скляр

Чому українці забули про війну на Сході?

Сьогодні пересічні українці живуть звичайним сірим життям. Таким же, як 5 років тому, 10 чи навіть 20... Все стало буденщиною з гірким присмаком сірості та однаковості. Не існує радісного вчора, чи світлого завтра – є гидке сьогодні!
   Проте між Україною зараз і Україною десь так років 5 тому є одна разюча різниця – це відкрита військова інтервенція східного сусіда. Колись більшість українців вважали його майже братом, їздили в гості, а він – підступно, до речі як і завжди, встромив ножа у спину і нині посміхається від заподіяної шкоди.
   У січні-лютому 2014 р. був сплеск активності української громадськості. Більшість боялась, переживала, допомагаючи фронту, чим могла. Але для тієї ж більшості війна завершилась вже за 9 місяців – у вересні 2014 р., коли були підписані сумнозвісні "Мінські угоди". Однак, насправді, військові дії продовжуються, люди гинуть, загроза залишається...
   Влада держави Україна та підконтрольні олігархам ЗМІ цілеспрямовано відволікають громадян від проблеми війни. В масовій свідомості проектується образ ефемерного "АТО", яке триває одночасно з постійними липовими "перемир'ями". Це спантеличує та дезорієнтує широкий загал суспільства. Як наслідок, більшість населення просто відмежовується від далеких та незрозумілих подій на фронті.
   Зрештою, самим українцям не надто подобалось думати, що в них державі йде війна, оскільки це жахає. Значно простіше забути цей факт і не згадувати, як страшний сон. Проте між сном і реальністю є різниця - сон не несе справжньої загрози.

За матеріалами "Національний Корпус – Львівщина"

Остання цитадель європейської цивілізації

Після закінчення Другої світової війни світ почав судити нацистів за їх нелюдське ставлення до інших: газові камери, "голокост", масові розстріли... Увесь світ визнав нацизм злом, і на тому визнанні був створений Нюрнберзький процес. Саме на мовчазній згоді, але аж ніяк не на підставах справедливості. Світ, у вигляді союзників та СССР, звинуватив Третій Райх у мізантропії, антигуманізмі, уособленні зла всесвітніх масштабів і, вважаючи себе кращими за них, виносив вироки на Нюрнберзькому процесі!..
   Саме тому сучасний світ збудований на фальсифікації, на брехні. Бабин Яр став місцем масових розстрілів не в 1941 р., а за кілька років до цього. Німці не винаходили велосипед, вони користувалися совєцькими місцями масових розстрілів. Третій Райх звинуватили у злочинах ті, хто розстрілював цвіт української нації протягом 1920-х рр., заморив голодом кілька мільйонів людей в 1930-х рр., проводив масові розстріли в Биківні та Катині. Третій Райх судили ті, хто практикував расову сегрегацію у себе дома, проводили авіанальоти на житлові квартали Дрездена та скидували атомні бомби на японські міста з цивільним населенням. Ті хто засуджував нацистів за антигуманізм, були не більшими гуманістами за них.
   Коли ж почали розбиратися, звідки з’явився нацизм, виявилось, що він заснований на кращих інтелектуальних творах німецької нації: Геґель, Ґьоте, Фіхте, Ніцше, Гайдеґґер. Використовуючи німецьку інтелектуальну спадщину та символіку скандинавського язичництва, нацизм перетворився в неймовірний естетичний проект. Передусім, це був європейський проект, на відміну від московського комунізму та американської демократії. Поразка Третього Райху означала поразку не лише Гітлера – 9 травня 1945 р. капітулювала Європа!
   Новий західний світ, перелякавшись антилюдських нацистів і впевневшись у гуманності своїх дій, вирішив, що всьому виною ідеалізм. Ідеалізм – це те, чого потрібно уникати, це те, що радикалізує. Якщо в СССР довго намагались створити "homo soveticus", то в поствоєнній Європи швидко створили обивателя. Обиватель – спокійний цинік, агностик, людина яка задовольняється комфортом та своєю невизначеністю, це людина, для якої позиція "все складно" є прийнятною, для якої невирішеність власної позиції є задовільною. Обиватель – це міщанин Ґессе; це той, хто завжди шукає рівновагу. Він ніколи не віддасться буянню почуттів, так само як не віддасться аскетизмові. Обиватель намагається зберегти своє "Я", але інтенсивно жити можна лише за його рахунок. Тому він завжди екзистнційно помиляється...
   У 1991 р. на екрани вийшов культовий фільм "Європа" данського режисера Ларса фон Трієра (символічно, що в цьому ж році Україна стала незалежною!). Чого вартий лиш один діалог у кінці фільму: «- Але, здається, єдиний злочинець тут ти! - Але ж я нічого не зробив, я не був нічиїм спільником! - Отож бо й воно...». Головний герой фільму – американець, який приїжджає в післявоєнну Німеччину. Висновок, до якого приходить режисер – головний герой є найбільшим злочинцем через те, що він нічого не зробив, він не був ні на чиїй стороні, він не був чиїмось спільником. Бути причетним, бути винним, бути спільником – є сенсом Європи. А європейці сьогодення – не хочуть такими бути, європейці вже не хочуть бути європейцями. «Що ж тоді сталося з європейцями?» – подумаєте ви. А з ними сталося те, через що ми вже пройшли. Майбутнє європейської людини – минуле совєцької України.
   Культурна політика СССР була побудована навколо "простої людини". Художники повинні малювати так, щоб це розуміла "проста людина". Музиканти мають співати такі пісні, які будуть зрозумілі "простій людині". Музика не повинна обтяжувати ані складними текстами, ані потребувати від слухача музичної освіти. Треба щось таке просте, що можна запам’ятати та проспівати. Філософ має говорити просто, або взагалі нічого не говорити, бо "простій людині" не зрозуміти ні Геракліта, ні Гегеля. Відповідно, всі хто говорить занадто складно, незрозуміло – вороги "простої людини", класово несвідомі люди. «Земля належить народу!» – говорили вони. Виявилось, що не лише земля, але й мистецтво – для народу, для простої людини. Зрештою, сталося так, що "проста людина" знала краще за митців, яким має бути мистецтво: такого малювати не треба, бо "простій людині" незрозуміло; такого писати не треба, бо занадто складно.
   Теж саме спіткало Європу – її захопила "проста людина". Тільки завоювання Європи відбулося не через ідеологію, як то було в СССР, а через ринок. Попит породжує пропозицію. Не пишіть занадто розумних книг, вони не будуть продаватися. Не травмуйте читатача своєю ерудованістю, не змушуйте його ніяковіти. "Проста людина" тому і є простою – вона не хоче не розуміти, але й не хоче переступити через себе, щоб зрозуміти. "Маленькі люди", захопивши Європу, знищили все, що було вище за них. Від того, суспільство не зацікавлене в продукуванні "високої культури". "Висока культура" оголошена неправильною, нетолерантною, ідеалістичною, утопічною, максималістською, середньовічною – обирайте будь-яке слово, що вам подобається. Лицар більше не є героєм романів, він стає їх жертвою. Його знищують через іронію, або сарказм, він – лох, який не може знайти собі місця.
   Та найцікавіше в тому, що ми хочемо бути європейцями і знаємо як ними бути краще за європейців. Війна завжди зобов’язує; вона не дозволяє "простій людині" повторно захопити Україну, бо "проста людина" не може добровільно йти на війну – це "не її війна". Війна – справа тих, хто хоче бути причетним, бути винним, бути чиїмось спільником. Питання причетності – це питання життя. Українці будуть існувати до тих пір – доки вони будуть своїми спільниками.

   Зрештою, де ще початися новому циклу, як не в окраїні? Коли сонце сідає на Заході – воно встає на Сході. З цих людей, із жителів прикордоння, Європа отримує другий подих. Мандрівники повертаються з України, приносячи душу в бездушні міста. Вони відмічені пограниччям, вони – перші провісники іншого. Ви й не зчуєтесь як на околицях ващого міста з’являться мавки та чугайстри, а у відьомських підвалах будуть готуватися державні перевороти.
   Не зважаючи на бідність інтелектуальної традиції, ми маємо дещо дуже важливе, те, що може компенсувати її. Українці – архаїчні. Європейці пережили різноманітні фашизми ХХ ст. і "спростились", а ми – ні. Ми відстали від "сучасного світу" і тому маємо перевагу. Ми бідніші – і тому ми маємо перевагу. Ми ще "нецивілізовані" гумовою жвачкою, що розтягнулась від Сан-Франциско до Берліну після 1945 р., так само ми відмовляємось від совєцької спадщини в ім’я того, щоб бути цивілізованими Європою. Однак перед тим, як плекати європейську ідентичність, треба виплекати українську. А за українську ідентичність поговоримо іншим разом!

За матеріалами "Окраїни"