Війна, якої не було

Останні півроку доволі часто натикаюся до думки пересічних громадян, котрі втомилися від війни. Такі люди скиглять про мир за будь-яку ціну, але забувають одне — саме така думка ідеально вписується у план ворога, що чекає на нашу загальну втому. Та чи готові ми всі проміняти за кусень хліба з маслом державну самостійність, котру окропили кров'ю тисячі наших захисників упродовж останніх 5 років?
   На правду, не готові, бо так склалося історично, що у нас присутній ген свободи та справедливості, котрий загострюється раз на кілька десятиріч. Справді, війна — це жах, що несе з собою руїну та смерть. Але як можна знайти спільну мову з тим, хто хоче твоєї смерті й загарбання твоєї домівки?!
   З іншого боку, чого слід очікувати від обивателя, що й дня не бачив, якою може бути розверзнута паща справжньої війни, а не її гібридний шлейф з екрана телебачення. Можливо, кожен із нас забагато хоче. Адже спорожнілий день за днем гаманець змушує замислитися над плинністю буремного буття, яке не стає кращим.
   Та попри це мир за всяку ціну (про жодну капітуляцію не може йти мови!) не завершить війну Московії проти України. Будьмо реалістами — конфлікт продовжиться, перейшовши з короткотривалої гарячої фази у довго плинну окупацію та очищення нашої Батьківщини від усього українського. То скажіть, шановні земляки, чи хочете ви повернутись у кремлівське ярмо, від якого ми та наші пращури щодуху виривались не один рік, чи все ж жити у вільній та заможній державі Україна?

Автор — Денис Ковальов

"Перемир'я" і війна у Донецькому степу

Тиждень тому мої друзі Ярема Галайда та Анастасія Кузнецова відвезли мене в зону ‪АТО‬ для появи в мене творчого натхнення. І в них це вдалось!

   Рівно 8 днів пробув я на базі підрозділу "‪Сармат‬" Руху за ‪‎Гетьманат‬ у селі Водяне поблизу Донецька, чув розриви мін та далекі перестрілки. Але все це стає таким далеким, коли бачиш навколишню красу донецького степу з його штучними горами - териконами!
   Дорога від Січеслава до місця призначення була довга, адже донецький напрямок обліпили блок-постами для конролю та безпеки українців, тому замість 2-х годин на дорогу було витрачено 6. Але воно було того варте!

 Краса нашого східного степу та щогодинні каравани військової техніки зі сходу на захід і навпаки, повертали нас у минуле, коли князі київські з дружиною ходили сюди бити хазарів, половців, печенігів та орду...
   З того часу пройшло майже тисячу років, а ми й досі воюємо з ордою в донецьких степах, який і досі животворить. Попри так зване "перемир'я", бойові дії не стихають, але це не зупиняє природу... Вовки, лиси, фазани, орли, зайці, сови та миші - ось лише невеликий перелік звірів, що мешкає у степу поблизу розбомбленого Донецького аеропорту...

   Війна‬ повернула степу його природну насиченість - звірі плодяться і розмножуються, а свої нори роблять поблизу знищених москаліми українських хат у Первомайському та Невельському. А найголовніше, що українські захисники на передовій, мирно співіснують з відродженою фауною донецького степу, яка щодня набирає міць. Наші вояки, які тримають Східний ‪фронт‬, захищають не тільки Україну, її громадян та владу, але й ту красу природи, якою нашу землю наділив всевишній.

   Розуміючи, що кожна подальша спроба поневолити українців збройним шляхом для москалів стає неможливою, окупанти будуть не тільки зомбувати мирне населення, а й плюндрувати своїми "Градами" нашу землю, наш донецький ‪‎степ‬.
   Але Україну так просто не здолати! Нехай ми не живемо у часи Русі чи козаччини, нехай нашу чергову визвольну війну очолюють не Аскольди чи Виговські, проте ми знаємо свою справу і будемо робити її правильно. Адже сьогодні на Донбасі вирішується доля наступних поколінь українців, яким ми маємо подарувати життя на мирній українській землі і показати, що наша національно-визвольна боротьба не є марною, а споконвічною метою української нації.
   Слава Україні!

Автор - побратим Ревуч

Війна за незалежність. Рейд 95-ї бригади

Хоча в усіх офіційних документах події, які відбуваються на сході України, іменуються, як Антитерористична операція, усі ми розуміємо, що питання та проблеми, які вирішуються на Донбасі, значно глибші й важливіші, ніж нейтралізація терористів. Її величність, історія ще дасть свою оцінку цим подіям, але вже зараз зрозуміло, що це наша, вітчизняна війна за незалежність.

  На війні є місце крові, злочинам проти людяності, мародерству і братовбивству, і закривати очі на це, значить жити в інфантильному стані, відмовляючись сприймати дійсність. Але є й інший бік війни, той, який мобілізує суспільство, є супутником прогресу і творчого потенціалу. Армія – це братерство, героїчні вчинки і події, які міняють хід військових дій та обличчя планети. І сьогодні ми вам розкажемо про одну з найбільш вдалих операцій у військовій історії світу, а саме про рейд 95-ї десантної бригади.

   95-та окрема аеромобільна бригада стала справжнім символом відваги і гордістю жителів Житомира. Ще до початку війни "за незалежність", армійці приймали участь у програмі "Партнерство заради миру" в колишній Югославії, а згодом у складі миротворчого контингенту відправились в Республіку Ірак. В спекотні серпневі дні минулого року, коли ЗСУ вели наступальну війну і визволяли міста на сході нашої країни від козачих загонів і чеченських шахтарів, близько чотирьохсот сміливців з 95-ї бригади під керівництвом полковника Михайла Забродського зробили те, що можна вважати першим подвигом сучасної вітчизняної армії. 11 серпня передові загони житомирських десантників здійснили блискавичний рейд в 470 км, при цьому, близько 170 км (!!!), пройшли в тилу сепаратистів.

   Згідно інформації американського військового експерта Філліпа Карбера, комбриг Михайло Забродський, який вчився в американській військовій школі, особисто розробив і план рейду та очолив групу, яка вирушила для його виконання. «Ми просто зробили свою роботу», – слова полковника Забродського. Виважено і лаконічно, як і личить офіцеру елітних частин збройних сил України.

   Першим на шляху ударної групи опинився Лисичанськ, що на Луганщині. Місто було укріплене за всіма правилами сучасної інженерної фортифікації – з дотами, замаскованими вогневими позиціями і комунікаціями. Зачистка Лисичанська пройшла блискавично, як повідомляють учасники рейду. Бойовики, впевнені в непрофесійності українських військових (російська пропаганда протягом довгого часу годувала цим впевненість "апалчєнія" у власних силах), просто не були готові до комплексної оборони. Поповнивши боєкомплект і захопивши з собою трофейну техніку, наші десантники рушили далі, в тил ворога.

   Одним з основних завдань спецоперації було виведення українських підрозділів з-під вогню російської артилерії, яка в цей час підло била з-за кордону. На цей момент військові довгий час знаходились в оточені і під шквальним вогнем як з боку РФ, так і сепаратистів. Зволікати з виведенням цих частин означало їхнє повне знищення. Проте під час проведення рейду бійцями 95-ї бригади було також добуто цінну розвідувальну інформацію та знищено десятки блокпостів, сотні одиниць живої сили та техніки. Також операція в тилу призвела до того, що сепаратисти були змушені відтягувати свої сили з фронту, що допомогло іншим частинам армії, яка постійно була під обстрілом бойовиків.

   Житомирський десант рушив в тил ворога. Ворожі блокпости були зрівняні з землею, знищені тилові канали постачання продовольства та боєприпасів, а згодом відчайдухи пройшли під шквальним вогнем артилерії між Шахтарськом і Торезом, які на той момент були епіцентрами сепаратистської діяльності.

   Проте найскладнішим було встановлення понтонного мосту для переправи через річку Міус. Шалена канонада реактивної артилерії, та самохідних артилерійських установок зі всіх боків (до кордону з РФ було менш як двадцять км.) з кожною хвилиною наближали можливість перетворення переправи у братську могилу. Декілька раз міст був пошкоджений і десантникам приходилось нашвидкуруч його латати. Загалом, по переправі пройшли сотні одиниць техніки та декілька сотень деблокованих військовослужбовців. 95-та бригада, як і належить, прикривши відхід інших частин, перейшла переправу останньою.

   Повернувшись із рейду, десант привіз немало трофейної техніки та зброї, а також безцінний досвід проведення подібних операцій. Полковник Забродський заслужено отримав звання Героя України з врученням ордену золота зірка. Цей бойовий командир, який володіє беззаперечним авторитетом серед своїх бійців достойний стати прикладом для нового покоління офіцерів.

   Сьогодні 95-а окрема аеромобільна бригада, за словами очільників генштабу, є одним із ключовим підрозділів ЗСУ, яка здатна виконувати будь-які завдання за призначенням. Хлопці, залишивши спогади про свій подвиг для дітей та онуків, продовжують нести службу в найбільш гарячих точках фронту, борючись за нашу з вами свободу і незалежність.

Автор – Олександр Бронсон

Забутий Донбас

В Україні та за її межами Донбасом частіше за все називають 2 східні області Української Держави – Донецьку та Луганську. Але насправді Донеччина і Луганщина це, так би мовити, центр Донецького кам’яновугільного басейну. Існують ще Західний Донбас, до якого належать декілька східних районів Січеславщини (окупаційна назва Дніпропетровська область) та кілька південних районів Харківщини. А от у складі сусідньої РФ знаходиться Східний Донбас, який деякий період своєї історії знаходився у складі Української соціалістичної республіки совєтів.

   Нині Східний Донбас окупований РФ та входить до складу Ростовської області. Найбільшими містами Східного Донбасу є Шахти, Новошахтинськ, Кам’янськ-Шахтинський і Донецьк. Як бачимо, навіть самі назви міст Східного Донбасу вказують на те, що тут також, як і на українському Донбасі, займаються переважно здобиччю вугілля. Цілком, увесь Донбас, а точніше Донецький кам’яновугільний басейн розподіляється на 30 вугленосних районів. З них 11 районів Східного Донбасу окуповані РФ. Проте, більша частина вугленосного району знаходиться у складі України.

   Заселення українцями Східного Донбасу розпочалося ще у другій половині XVIII ст., тоді як після зруйнування Запорoзької Січі та встановлення кріпацтва московською владою, українські козаки та селяни перебираються на Донські землі, займаючись тут сільським господарством. Але спалах економічного життя у цьому краї, як і на всьому Донбасі, припадає на середину ХІХ ст., коли швидкими темпами, за допомогою іноземних спеціалістів, починає розвиватися вугільна промисловість в Російській імперії.

   Лише за кілька десятиліть напівпорожні до того землі розбудовуються шахтами та шахтарськими селищами, залізницями та вугільними підприємствами. На берегах р. Сіверський Донець та по його притоках, що впадає у Дон, неподалік від старих козацьких поселень Гундорівська, Кам’янська, Сулинівський, тощо, виникають нові селища при копальнях та заводах – Свинарівська Копальня, Сулинський Завод, а також залізничні станції – Біла Калитва, Коксова, Гукове, Сулин, Гірна, Власівка, Шахтна. Тут, на площах поширення кам’яного вугілля та антрациту будуються кам’яновугільні копальні та окремі шахти і металургійні заводи.

   Значне збільшення українського населення на Східному Донбасі призвело до того, що з приходом до влади більшовиків було ухвалено рішення про об’єднання усіх донбаських земель у складі совєцької України. Визвольний рух в Україні у 1917-1921 рр., і бажання великої частини українців до створення незалежної української держави, змусили більшовиків включити до складу УССР як можна більше пролетарських районів Донецького кам’яновугільного басейну, аби таким чином за допомогою солідарного з комуністичною владою робітничого класу нейтралізувати українське селянство та українських самостійників.

  Столиця УССР була перенесена зі схильного до незалежності Києва у більш комуністичний та зросійщений Харків, а 23 березня 1920 р. Рада Народних Комісарів РСФСР ухвалила рішення про об’єднання всього Донбасу в складі Донецької губернії УССР з центром у Луганську. Східний Донбас увійшов до складу Шахтинського повіту цієї губернії, який згідно з новою адміністративною реформою 1923 р. став Шахтинською округою з центром у місті Шахти.

   Та вже наступного після реформи року Східний Донбас було відібрано від України. Політична ситуація кардинально змінилася – визвольний рух в Україні було приборкано силою: голодом у 1921-1923 рр. та репресіями. Проте, у Донському краї місцеві козаки ніяк не хотіли приймати совєцької влади, тож тепер більшовикам було вкрай необхідно пролетаризувати окуповану Донщину. І в Харкові, і в Бахмуті (тодішній столиці Донецької губернії), виступали рішуче проти розділу єдиної шахтарської області, наполягаючи, що розрив структури промислового регіону негативно відіб'ється на економіці, але Москва не хотіла чути України. 2 червня 1924 р. більшу частину Шахтинської і Таганрізької округ, було приєднано до Південно-Східної області РСФСР з центром у Ростові-на-Дону, яка у жовтні того ж року була перетворена в Північнокавказький край.

   Для того, аби зменшити відсоткову кількість українців в адміністративній одиниці, восени 1925 р. до Шахтинської округи приєднали більшу частину Морозівської округи, де переважну більшість складали етнічні росіяни, та перейменували округ в Шахтинсько-Донецький. В результаті, згідно з переписом 1926 р., українців в окрузі виявилося тільки 13,1%, менше, ніж у сусідньому Донецькому округу, з центром у Міллерові, де українці переважали – 55,1%.

  Після низки нових адміністративних перетворень, Східний Донбас опинився у складі Ростовської області РФ. За часів Хрущова, 1954 р., на недовгий період, шахтарські райони РФ стали основою новоутвореної Кам’янської області, з центром спочатку у Кам’янську-Шахтинському, а потім у Шахтах, але 1957 р. ці землі знову повернуто під керування Ростова-на-Дону, і таким чином утворення 3-ї області на Донбасі, поруч із Донецькою та Луганською областями України, так і не відбулося.

   Зараз Східний Донбас є депресивним район Ростовської області РФ. Вугільна промисловість краю зазнала великого занепаду. Залишається сподіватися тільки на майбутнє, якого у населення Східного Донбасу немає через політику кремлівської та місцевої влади.

За матеріалами "Гайдамаки"

"Навароссії" не існує, є лише Україна!

Напевно, багатьом людям, навіть Українським патріотам, за буденним життям, сімейними та професійними справами лишається не так багато часу на пошук інформації і осмислення того, що відбувається зараз на сході – Донецьку, Луганську і неконтрольованих Українських землях біля них. Навіть військові, що б’ються там за нашу землю і мир для Українців Донецької і Луганського країв та безпеку решти Українців у тилу, не завжди чітко уявляють, що ж там відбувається у цих “республіках”.

   Ніяких “республік” насправді не існує. Явища, що називають “Новороссия”, “ДНР” та “ЛНР” не мають ознак ані державності, ані сепаратизму (не дотягують). Ніякої самобутності, ніякої самостійності вони не мають. Виплати отримують з України, воду, світло, тепло – теж. З нею і воюють. Ані власної культури, ані мови, ані єдності між собою там не спостерігаємо. Те, що вони називають культурою чи традиціями яскраво демонструють їхні “весілля” – п’яні збочені дебоші. Їхня самобутність – це тільки ненависть до мало не всього світу, а особливо України.

   Жодних власних армій ці збіговиська не мають. Їхня “армія” – це купка мародерів, з якою пліч-о-пліч воює армія РФ. Війна, яку розв’язали проти нас, користуючись моментом політичної нестабільності після краху влади Януковича – це війна артилерії. Основний фактор цієї війни – артилерійські обстріли. Зіткнення піхоти зі стрілецькою зброєю – рідкість. Такі воєнні епізоди були під час утримання позицій у Донецькому аеропорту та під час штурму будівель. Загалом – це рідкісне явище.

   Кожному має бути ясно, як ясно військовим, що шахтар чи офісний менеджер не здатний миттєво опанувати оперування реактивною системою залпового вогню “Град” чи важкою вогнеметною системою “Буратіно” на базі танка. Це важка артилерійська зброя, смертельну дію якої відчувають на собі солдати ЗСУ, Національної гвардії України, батальйони МВС, добровольчі формування і що найбільш трагічно – мирні Українці.

  Саме такою зброєю війська РФ обстрілюють Українські позиції і населені пункти Донеччини і Луганщини. Саме такою зброєю 13.01.2015 p. під Волновахою були вбиті пасажири автобуса і численні жителі Маріуполя 24.01.2015 p. серед яких навіть кількарічні діти.
   Це справа рук професійно укомплектованих досвідченими військовими розрахунків важкої артилерії. Це вже підтверджено численними доказами у ЗМІ і соцмережах – Українців вбивають безчесні тварини – регулярні війська дикої і спраглої до крові московської держави. Без жодного почуття сумління, без жодного співчуття…

   Без жодної військової честі чи совісті вони зі своїми прихвоснями-“ополчєнцамі” звинувачують у своїх смертних гріхах – убивстві Українців – самих же Українців. Вони знімають на відео, хизуючись, понівечені тортурами трупи наших героїв, що боролись не за щось чуже і не за винагороду, а лише за безпеку своїх осель і сімей та мир для донецьких і луганських співвітчизників. Обов’язковою умовою цього миру є відсутність на сході України чужих військ і злочинців, які стали на їх сторону. Інакше – вся Україна запалає вогнем смертей і руйнувань, спричинених ненавистю москалів до всього Українського і до моралі, вищої за їх примітивну варварську мораль – захопити, пограбувати, знищити.

   Прикриває ці ганебні нелюдські злочини купка низьких і підлих “міністрів народних республік” і “апалчєнцов”, яких набрали серед місцевих і присланих з РФ бомжів, алкоголіків і асоціальних елементів. Їм вручили автомати, стрічки і обіцянку грошової винагороди за “сопротівлєніє украм”.

   Саме місцеві зазомбовані московською пропагандою люди поширюють нісенітниці про “каратєлєй”, що вбивають своїх же співвітчизників з неясної причини. Саме вони використовують у якості доказів цих нісенітниць убитих ними ж Українців і їхні поруйновані будинки. Саме ці люди проголошують “народне” бажання відокремити Українську Донеччину і Луганщину від України, аргументуючи це тими ж доказами – смертями, що на руках них самих і військових РФ, чиї шеврони, посвідчення, артилерію і танки уже десятки або навіть сотні разів ми спостерігали на території України. 
   Звісно, для них це не аргументи. Вони оголошують це брехнею "кривавої фашистської хунти", оскільки самі знають реальний стан речей. Вони чітко усвідомлюють своє завдання – спричинити якомога більше кривавого хаосу Українцям, а особливо жителям Донеччини і Луганщини, які тепер хочуть лише одного – миру у своїх оселях та на вулицях і спокою від терористичних банд і ворожих обстрілів.

   У Донецьку ж відбувається повний хаос. Банди терористів, серед яких “Оплот”, “Народная полиця”, “Батальон Восток” та інші, ділять райони, якими вони “заправляють”. Вони грабують і визискують підприємців, продавців на базарах і простих людей. 
   Вже давно ми перехоплюємо розмови цих угруповань, до яких звертаються прості донеччани і просять повернути своїх рідних, яких ті просто “забрали”.

   На блокпостах ці терористичні угруповання відбирають у мирних жителів автомобілі, гроші, документи і мобільні телефони. Те, що відбувається у Донецьку – цирк. Кривавий цирк. Для донеччан організували цілу виставу з фальшивою республікою. І все у ній фальшиве: фальшива незалежність, фальшиве керівництво, фальшива поліція, фальшива самостійність і фальшиві ополченці-захисники. Люди, які повірили у цей театр абсурду мають шанс дуже швидко зрозуміти, що денеерівці – це звичайні московські наймані бандити і злочинці, завдання яких – сіяти хаос і горе для прикриття банального і віроломного військового вторгнення РФ в Українську державу. Але цей шанс – єдине, що ми, Українські військові, маємо намір у наших донецьких і луганських братів забрати. Це огидне збіговисько найманих злочинців, окупантів і вбивць буде викинуте з Донбасу, або просто знищене.

Автор – побратим "Вирій"

Україна – останній форпост Європи

Вже давно не секрет, що Європа переживає свій занепад, а всі спроби місцевих борців виправити цей процес – марні. Мислителі останніх років часто сперечаються між собою і роблять ставки на те, звідки ж прийде спасіння. Ще 3 роки тому, багато хто з надією дивився на грецьку ультраправу партію “Золота Зоря” (грець. Χρυσή Αυγή), говорили про те, що Греція – це колиска націоналізму, і чекали початок визвольної боротьби саме з півдня Балканського півострова. Цей рух подавав величезні надії і вселяв упевненість, на відміну від тих же італійців з CasaPound Italia, які скоріше намагаються зберегти свою самобутність, а не Європейську.

   Ніхто не міг і уявити собі, що в Східній Європі, в бідній і нещасній країні, відбудеться раптовий ментальний вибух, який змінить не тільки цей нещасний народ, а й по суті – весь світ. У цій країні сидів дуже поганий президент, який грабував своїх підданих, принижував їх, не цікавився їхньою думкою. Все, здавалося б, зазвичай і “правильно”. Нікому не були цікаві ці нудні мітинги з прапорцями і транспарантами, вони є скрізь і не несуть ніякого поступу. Однак цей мітинг під назвою Майдан знайшов сакральне значення, після того, як його прикрасили коктейлі Молотова, саморобну зброю, саморобні требушети і несамовите бажання битися за свою честь.

   Майдан нагадав українцям про те, що вони нащадки одного з найбільш непокірних і невгамовних народів на Землі, про те, що вони сильніші декількох тисяч ментівських кийків і якихось жалюгідних гумових куль. Цього не очікував ніхто! Навіть, самі українці!

Вся ця історія давно описана самими красномовними фразами і не має сенсу повторювати все в цій статті. Все гранично просто і водночас до неможливості складно. Однак, тільки в Україні зараз праві націоналісти і прихильники відродження Європи мають легальну зброю, отримують бойовий досвід у війні з путінською московською ордою і захищають цивілізацію від чергової навали дикунів зі Сходу.

   Весь правий світ починає свою війну на Українському фронті. Всім ясно, що Ненька – це останній рубіж. Тільки українці зараз відправляються воювати за сакральні сенси, за абстракції і віру, а не за гроші і слова: «У нашому батальйоні добре годують і видають нові черевики…». Українці нарешті навчилися захоплюватися абстрактними речами, а саме ця особливість білих європейських народів в минулі часи рухала людей на найбільші звершення.

   Коли кажуть "Середньовічна Європа" – в нашій пам'яті спливає купа різних образів: лицарі в обладунках, торговці в дорогих одежах, дівчата з косами, замки і романські і ґотичні собори. У надрах пам'яті кожен може розкопати навіть імена звучать як музика – Людовік Святий, Фрідріх Барбаросса, Ґотфрід Бульонський, Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький.

   А коли говорять Царгород, який 1000 років так багато для нас означав, що ми згадаємо? Які імена або образи? Тисячі воєн вела Візантія – ви спробуйте згадайте хоч одного полководця. Ми знаємо значення єгипетського скарабея, але не символіку охри українських степів. Німці інтенсивно займалися археологією в Приазов'ї та Причорномор'ї – стріляють танки, переміщуються мільйонні армії, а вони копають кургани.

Війни Соборної України

   Інститут археології України повинен спонсоруватиметься не менше, аніж армія. Коли через сторіччя наш спадкоємець добереться до зірок, щоб гасити і запалювати їх – він буде бачити відблиск степових багать, а в руці у нього буде шматок охри. Діти всіх шкіл від Далекого Сходу до Каліфорнії вивчатимуть героїчні біографії Шевченка, Гонти, Залізняка, Махно, Петлюри, Шухевича, в тому випадку, якщо ми з вами і ті, що прийдуть нам на зміну, зможуть струсити цей жалюгідний світ. І ті імена, які сьогодні відомі лише в Україні – завтра стануть знайомі всій планеті.

За матеріалами RECONQUISTA

Священна війна, а не мирний хаос!

   Священна війна, а не мирний хаос! Це те, що зараз конче необхідно для порятунку Української Держави!

   Консервація конфлікту на Сході, котру по домовленості з Путіним проводить Порошенко, коштувала нам, не багато не мало, невиправданих втрат, посилення угрупування окупантів, остаточних втрат території, а найголовніше поразки Національного масштабу.

   Ми, а не наші нащадки, повинні відвоювати загарбані ворогом землі! Тим часом держава продовжує деградувати, а олігархи збільшувати статки. Економіка на грані повного краху, репресивні органи в рази міцніші ніж за часів Януковича, ЗМІ під повним контролем великого капіталу. Це не паніка і розпач, це тверезий та холоднокровний погляд на екстремальну ситуацію, котру суспільство вже звикло не помічати.

   Наразі питання нашого виживання, його ключ та вирішення лежить у війні. Війні котру починають забувати та з якою змирились. Війні яка лише почалась...

   Єдине чим можна визначити успіх в національно-визвольній боротьбі яку, попри все, веде український народ - це кількість вбитих ворогів, а не кількість підписаних папірців на черговому круглому столі, де голова держави тисне криваві руки винуватця смерті наших друзів, батьків, синів та братів. А чи не бере він на себе тоді частину нашої крові та частину відповідальності на себе? Відповідь очевидна.

   Ми не просимо багато, ми просимо лише не заважати звільнити нашу країну від окупації, адже така війна Священна! Влада стоїть на заваді, а це означає, що рано чи пізно, і байдуже скільком нашим побратимам доведеться сісти або ж бути закотованими псами режиму, нація звільнить Україну!

За матеріалами РЕВАНШу

Перманентний майдан

В революцій завжди гіркий присмак. Перемога далась важкою ціною, але антиукраїнський режим повалено. Тепер саме час дати відповідь на питання, які позитивні зміни мають статися та, що загрожує реалізації волі українського народу?

  Спершу, ще раз згадаємо подвиг Героїв України, який відбувся 20 лютого, а також усіх загиблих поборників правих ідей, що загинули за часи останніх протистоянь. Саме їх звитяга дозволила подолати спротив корумпованого, авторитарного та антинародного режиму внутрішньої окупації. Ці люди боролись супроти та поклали себе в жертву, задля того, щоб живі отримали бодай можливість жити у вільній та соборній Україні. Це важливий момент для усвідомлення, зараз українці отримали лише проміжну перемогу, яка відкриває критично важливі можливості:

1) забезпечити прихід до органів центральної влади, представників громадськості, які походять із середовища вільних духом людей із високими цінностями;

2) оновити соціально-економічну систему, спрямувати потік коштів із центрального бюджету не в напрямку обмеженого кола високо посадовців та преференційованих олігархів, але забезпечити підтримку соціально-економічного розвитку громад країни;

3) забезпечити реалізацію принципів професіоналізму та особистої відповідальності на всіх рівнях управління бюджетних установ та організацій;

4) сформувати те саме громадянське суспільство, яке ладне забезпечити докорінні зміни на рівні всіх міст та містечок України.

  Звичайно, кожен зможе навести ще по декілька пунктів тих змін, що він жадає, і які притаманні будь-якій незалежній національній державі, яка дбає про добробут всіх своїх громадян. Однак метою даної статті є привернути увагу читачів до тих дій, які забезпечать невідворотність позитивних змін в житті нашої нації, яку я розумію виключно як позитивну органічну єдність активних патріотів України, які вільно реалізовують свій творчий потенціал у різних сферах життя спільноти.

    На разі ми маємо дві групи загроз: внутрішні та зовнішні. Серед внутрішніх я розумію як саму кризову ситуацію з точки зору ризику обвалу національної економіки, так і загрозу відсутності необхідних докорінних змін у всіх органах влади. Україна виходить із протистояння з величезними втратами. Національний бюджет виявляється непідкріпленим, різко скоротилися золотовалютні резерви, продовжується стрімка інфляція гривні, все це каже про загрозу в майбутньому голодних бунтів. Самостійно з цієї ситуації ми не вийдемо і за заявами потенційного нового прем’єр-міністра ключовим завданням нового уряду стають перемовини про отримання значної фінансової допомоги від МВФ та ЄС. Україна потрапляє у ситуацію нової економічної залежності й це є вимушеним кроком, від якого ми навряд чи можемо ухилитись і наслідки чого ми будемо оплачувати ще багато років.

  Будувати нову державність надзвичайно складно. І це відбувається на фоні приходу до влади нових облич. На щастя зараз склад уряду проходить через процедуру консультації з Майданом, тому принаймні зараз верхівка центральної влади залишається підзвітною громадськості. Однак, що можна говорити, коли власне Арсеній Яценюк сам говорить про новий уряд, як про уряд камікадзе? Такий стан речей говорить про те, що на разі утворюється технічний тимчасовий уряд, який розійдеться після вживання першочергових заходів. В ситуації стабілізації економічної системи можна очікувати витіснення посадовців вже постійними міністрами.

    І тут ми переходимо до наступної загрози: життя українців може залишитись на тому ж рівні, до влади просто прийдуть нові обличчя, які будуть заспокоювати громадськість заявами про піклування розвитку самостійної української держави, яка повернеться у зашморг корупції, бюрократії, олігархії. Вітчизняні мільярдери дійсно не бажають розколу країни, визнають нинішню владу, але тільки через вкоріненість на території України власних бізнесів. Українську спільноту вони не забажають бачити в вигляді дійсно незалежної та творчої національної сили. Їх значно скоріше влаштує повернення до старої розподільчої системи, коли національні кошти розпилюються із врахуванням інтересів олігархів.

 Ситуація ускладнюється вельми небезпечними зовнішніми загрозами. Уже достеменно відомо, що Російська Федерація надала притулок біглому псевдо президенту Януковичу. Він дозволяє собі заяви щодо своєї легітимності, вважає себе законно обраним та незаконно усуненим. Вже реалізується сценарій дестабілізації традиційної порохової діжки у вигляді АР Крим, нині на Донбасі, у Харкові та в Луганську. По території Криму роз’їжджали представники ЛДПР, агітуючи людей отримувати російське громадянство та голосувати за перехід до складу Російської Федерації. Разом із тим Путін ляскає зброєю на кордоні, проводячи "планові" військові вчення. Зараз ми як ніколи близькі до втягнення у збройний конфлікт, у ситуації перехідних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Тому ми вже зараз маємо зробити все належне, щоб забезпечити внутрішню єдність перед обличчям тих, хто не бажає вільного життя для українського народу.

   Всі події почались на Майдані, зараз свої Майдани є в більшості великих міст України. Це за влучною аналогією реінкарнація Січі, тут акумулюється та вивільнюється чиста енергія української нації. Сьогодні це наші цитаделі єднання, основа майбутнього розквіту, центр вільного життя та творчого потенціалу нації. Ми вже змінили свою ментальність, я впевнений, що кожен, хто запустив у свої легені та думки повітря Майдану не підкориться ані ворожій агресії, ані тиску власних органів влади та корумпованих чиновників, можновладців та олігархів.

   Майдани є і будуть, вони стануть постійним дорадчим та контролюючим органом влади на центральному та місцевому рівнях. З рештою, я вважаю доречним легалізувати Майдан спеціальним законом. Вільний український народ вже не придушать ані власні корумповані чиновники та олігархи, ані ворожа інтервенція. Зараз і надалі заборона Майдану є початком широкомасштабної партизанської війни. Тільки громадськість знає і дбає про свої інтереси. Ми вже вийшли зі стадії терпіння, сподівання, що щось нам дасться за волею долі. Українці самі творять свою долю.

   У сьогоднішній ситуації ми маємо підтримувати проукраїнські сили в центральних та місцевих органах влади, а вони мають керуватись у своїй діяльності волею Майдану. У ситуації жорстких економічних та мілітаристських загроз українці мають показати приклад соборності для всіх націй у всі часи.

Автор – Левко Писарчук

Як фіни Донбас розбудовували

   Сьогодні всі провідні канали нашої держави (1+1, ТРК "Україна", Інтер, ICTV) піарили, сплачену українськими платниками податків, подорож віце-прем'єр-міністра та міністра інфраструктури України Бориса Колєснікова зі своєю свитою (голови Львова, Одеси, Києва, Дніпропетровська та Харкова) до заможної європейської країни – Фінляндії, аби навчитись там будувати тут в нас соціально доступне житло! Бачите, українці такі неспроможні, що треба в когось вчитись! Не буду сперечатись, фіни, напродчут дуже ретельні у сфері житлобудівництва, однак в нас є власні сили, які наразі або занепадають, або полишають країну.

Герб Юзівки (сучасного Донецька)

  Україна, за словами Бориса Колєснікова, може замовити розробку першого проекту будівництва соціального житла в Фінляндії, щоб залучити їх архітекторів, які навчать українську молодь, яка навчається у ВНЗ або працює в майстернях. Перші проекти соціального житла можуть бути запущені в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та Запоріжжі, додав віце-прем'єр-міністр та міністр інфраструктури України. За його словами, схема придбання соціального житла повинна бути простою і зрозумілою. На думку чиновника, вартість квартири з повною внутрішньою обробкою повинна становити до 6 тис. грн. за 1 м².

    Одне і беззаперечне те, що фінський досвід може реально стати дуже важливим для України у переддень можливого запуску національного проекту зі зведення доступного житла, але лише тоді, коли будувати і жити в таких будинках будуть не вихідці з країн Азії та Африки, а пересічні українці із заробітною платнею у 1,5 – 2 тис. грн. Все то було б файно, однак перед тим як запрошувати фінів будувати нові комфортні житла, спочатку треба відновити старі. Так, саме старі будинки, які на початку ХХ ст. в Україні архітектори з Фінляндії (Людвіґ Нобель, Ґеорґ Нуммелін, Нільс-Йоган Сеттерґрен, Уно Ульберґ та Олє Гріпенберґ) будували в робітничих містах Донбасу, зокрема у Юзівці, яка нині є Донецьком.

Українські чиновники у Фінляндії

   Як то було? А ось як. Українсько-фінські творчі контакти в галузі архітектури мають давні традиції. Підйом архітектури та містобудування в Фінляндії почався після того, як вона була відокремлена від Швеції і увійшла в 1809 р. до складу Російської імперії на правах автономного Великого князівства Фінляндського. Саме до болотяних фінських земель, після першого польського повстання у листопаді 1830 р., за наказом імператора Миколи І почали звозити бунтівників, особливо з Волині і Поділля. Однак це було лише одноразово, і за свідченнями тодішнього генерал-губернатора Великого князівства Фінляндського Арсенія Закревського: «Малоросы і поляки не были приспособлены к жутким финским холодам, потому такова депортація бунтовщиков не может иметь продолжения ибо суть ея безсмысленна!».

  Одже, повернемось до фінських архітекторів. В кінці ХІХ ст. правління Російського імператорського архітектурного товариства в Петрограді запросило для будівництва нового заводу поблизу селища Юзівка ​​архітекторів з Гельсінкі. Селище було розраховано на 7 тис. мешканців. За планом на тут мало постати Путилівське селище робітників, де змогли постати кругові й прямі вулиці. Їх планували зробити шириною в 10 сажнів, а квартали не довше 100 сажнів (1 сажень = 2,1336 м). Архітектори з Фінляндії запланували дві площі (одна з яких називалася Великою площею і була розташована безпосередньо біля заводських корпусів). Житлові будинки робітників об'єднувалися у так звані колонії. Покрівля будинків повинна була будуватися з негорючих матеріалів, водопостачання новозбудованого селища (до облаштування водопроводу) повинне було здійснюватися за допомогою колодязів.

Один з житлових будинків збудований фінами на початку ХХ ст.

   У селищах (Путилівка і Юзівка) здійснювалося жорстке функціональне зонування: житлова зона зі спортивними спорудами, зеленими насадженнями і місцями короткочасного відпочинку населення і виробнича частина. У перелік установ обслуговування входили початкові школи для дітей робітників, аптеки, лікарні, лазні, їдальні, хлібопекарні. Житло було двох типів: квартири для сімейних робітників і службовців, а також приміщення барачного типу для тих, хто не мав родини. Для старших службовців заводу (директора, прикажчика і начальників цехів) будулося окреме елітне селище в Путилівському лісі. Сади були обов'язковими елементами таких селищ.

   Таке селище будулося за принципами архітектурного прагматизму: міцність, користь, краса. Поселення являли собою нові міські скупчення, населені людьми одного соціального стану. Такі селища вже давно були побудовані у Великій Британії, Німеччині, Швеції. На початок 1918 р. в Путилівці та Юзівці було побудовано близько 600 житлових будинків для робітників і службовців заводу, готель, дві робочі їдальні, літній театр і розпочато будівництво будівлі головної контори заводу. Мали бути в селищі і церква, але через денікінську, а потім і більшовицьку навалу, вона так і не була побудована.

Фінське соціальне житло початку ХХ ст. у Донецьку

   На сьогодні, всі ці файні споруди та парки знаходяться у повному занепаді, і до них немає нікому справи, бо краса потребує вкрай великих фінансових жертв, а на Донбасі все вирішує відомо хто і як. Звичайно, що простіше знести старе архітектурне диво, і збудувати нове, але вже без різьби, та хіба власники великих грошових мішків мають почуття прекрасного? Мають, але виключно у власних інтересах, на людей їм плювати, як і на старі архітектурні пам’ятки, які з 2010 р. вже не мають такого статусу. Виникає просте питання, то хіба потрібно нараз поспішно будувати дороге соціальне житло. Коли таке ж саме, але більш прекрасне з історією гниє у нетрях столиці Донбасу? Все для ваших роздумів, шановні читачі!

   Моя думка така – поки в українських містах існують такі файні архітектурні споруди, впершу чергу треба відбудовувати за новітніми технологіями їх і заселяти туди людей, а не будувати нове, яке не буде вписуватись у архітектурне обличчя міста. Хто має почути, той почує! Все на розсуд читача!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту dnews.donetsk.ua)