Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Як січеславці майже 70 діб боронять Рубіжне

Колючий дріт зв'язує небо і землю. Згорілі автівки – сучасні трупи промислової війни, що розсіяні краєвидом. Земля обстріляна та посічена кратерами: Східну Україну потрощили обстріли небратнього народу.

   Рубіжне на Луганщині боронить підрозділ "Дніпро-1", один із бійців якого на псевдо "Діма" розповів про поточну ситуацію на фронті. За словами цього 32-річного вояка, котрий став на захист Батьківщини ще весною 2014-го, кінцева мета москалів – створити "сухопутний міст" від кордону РФ до тимчасово окупованого Криму із повним знищенням нашого народу. Тá вже очевидно, що ворог удавиться навіть тією територією, яку поки що контролює.

   «Зараз ми б'ємось за Рубіжне. Це одна з найгарячіших точок зараз. Ми відчайдушно намагаємося втримати місто, але воно близько до Сіверськодонецька і Луганська, тому звичайно важко. Москалі не цураються на нас кидати все, що мають: ракети, артилерію, танки, людей, дрони... Один знайомий хлопець, який двічі був в Афґаністані, сказав, що це схоже на дитячий садок у порівнянні з бойовищем на Сході України. Навіть, якщо вони скинуть ядерну бомбу на Київ, вони не переможуть», – розмірковує під час ворожого обстрілу боєць "Діма".

   Степові краєвиди Донбасу похмурі, де-не-де видніються терикони... Тут, на околиці Рубіжного, зачаївся невеличкий командний пункт у польовому бункері, яким командує досвідчений ветеран Юрій Береза. Довкола входу неквапом простують вояки у зелено-бежевому камуфляжі: хтось сидить і курить, хтось чистить зброю, а хтось майструє бронетехніку, вкриту брудом і кров'ю.

   Колишній політик, відомий тим, що прийшов до парламенту у військовому однострої, є одним із найвідоміших і заслужених бійців України. Сам Юрій Береза на вигляд моцний дядько: у нього велика голова і щира велика посмішка велика, а його руки величезні та жорсткі. Це і не дивно, ними він б'є ворога.

   Комбат "Дніпра-1" згадує, як командував українськими силами у битві за Іловайськ. У ній загинуло багато його побратимів – катастрофі, в якій Юрій Береза ​​звинувачував експрезидента Петра Порошенка. Він сповнений люті, коли згадує ті трагічні події, а затим починає говорити про свого кумира Джона Маккейна. З ним комбат приятелював до раптової смерті американського сенатора від хвороби.

   Юрій Береза має власні – неприкрашені – думки про війну: «Коли я був у совєцькій армії, то багато москалів тоді мені казали, що вони підкорять нас, "бісових бандерівців". Я знав, що нам доведеться боротися з цими проклятими педофілами. У 2014 році я знав усіма фібрами, що буде війна, тому що Україна, як Ізраїль, оточена. Тоді під час спілкування з Петром Порошенком як попередив: це тільки початок; ми повинні мілітаризувати суспільство; всім потрібно озброюватися. Але мене не почули й ось маємо... Подивіться, нині ми своєю кров'ю стоїмо за західні цінності. Чим більше ви зосереджуєтеся на нас, тим більше ми ламаємо хребет телевізору, пресі, туманному розуму – всього цього колективного Путіна всередині москалів».

   Сонце вже сіло за небосхил, а це означає, що ніч буде освітлена смертельною загравою від ворожих обстрілів. Бійці "Дніпра-1" розходяться по позиціях, командир лишається у штабі керувати обороною зайнятих рубежів. За ними простягається "нічийна земля", над якою з вранішніми променями лунатимуть слова Тараса Шевченка, ніби прикликаючи дух Великого Кобзаря допомагати боронити рідний край від загарбника.

За матеріалами "UnHerd"

Степові кентаври з лав підрозділу "Сармат"

В останні дні грудня безліч людей підбивають підсумки року і згадують те, що не вдалося здійснити з раніше запланованого. Радий, що попри істотні суспільно-політичні зміни в країні, нам вдалося реалізувати свій просвітницький проєкт. А це — 2 місяці фільмування і пошуку додаткових відеороликів; 5 місяців монтажу і корегування звукових ефектів; згаяні тижні, щоб вкластися у власний термін...
   Висловлю нині непопулярну думку про те, що новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом. Це визнають як наші вороги на Сході, так і наші партнери на Заході. Радий, що зміг долучитися до цього феномену і стати співучасником нині легендарної української військової формації — "Сармату".
   У цілому видалася нелегка, але потрібна праця з метою увічнити бойовий шлях маловідомого українського добровольчого підрозділу "Сармату". Про бійців, з цього військового формування казали, що вони ніколи не були на передовій московсько-української війни. Їх не визнавали та цурались через їхню жертовність і безмежну любов до України.
   А проте, саме вони були тими добровольцями, які першими стали на захист Батьківщини, коли ворог прийшов загарбати нашу землю весною 2014 р. Вони є ті, для кого війна не була лише словом у підручнику з історії, але щоденним Чином. Без сумніву вони — живе втілення козацького духу, відчайдухи, яких не злякав і не зломив наш одвічний ворог.

Документальна стрічка "Степові Кентаври"

   Степові кентаври підрозділу "Сармат" — воїни, чий героїчний Чин увійде у новітню історію України. І наша документальна стрічка — своєрідна посвята їм, мужнім захисникам. Це також наша подяка за пролиту на Сході кров в ім'я української самостійності та соборності!

Автор — Денис Ковальов

Імена, закарбовані у вічність

Буденні справи та післявиборчий вир нової дійсності для України все більше відгороджують нас від війни. Хтось прагне не думати про бойові дії на Сході, комусь окупація та московська агресія видаються чимось далеким, а хтось взагалі закриває очі на війну і прагне свою умовну втому від неї потішити подорожами закордоном. Однак навіть попри ці там на Донбасі гинуть люди, а наш з вами спокій вже 6-й рік оберігають мужні воїни — добровольці!
   Нещодавно саме про доблесних бійців з передової вийшла книга-сповідь "Герої сучасності". Її автор — Сергій Адаменко (на псевдо "Патрік") нині живе та працює в Ірландії, однак влітку 2014-го він був одним із тих, хто поповнив лави добровольців, що йшли визволяти Схід від московської окупації. Йому довелося повоювати у складі 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" і саме імена побратимів — полеглих смертю героїв та ще живих — ірландський козак "Патрік" закарбував на сторінках власної книги.
   Серед великого загалу тих, кого автор називає Героями сучасності, можна виділити тендітну і в той сами час вольову дівчину, чиїй хоробрості може повчитися не один чоловік. Аліна Михайлова — волонтер і боєць, яка залишила мирне життя не заради авантюрних пригод чи особистої вигоди, а свідомо обравши шлях добровольця. Вона одна з тих, кому ми з вами зобов'язані мирним небом над головою й розголосом про війну на Сході далеко за межами України.
   Усміхнене дівоче обличчя у пилу та поросі, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками, у руках — приладдя для надання невідкладної допомоги бійцям. Її ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого Донецького степу і сльози від втрат серед побратимів не зупинили її. Вона не здалась і продовжує захищати свою Батьківщину як вміє, як може, як їй велить серце, бо вона — вірна донька України!

Автор — Денис Ковальов

Війна, якої не було

Останні півроку доволі часто натикаюся до думки пересічних громадян, котрі втомилися від війни. Такі люди скиглять про мир за будь-яку ціну, але забувають одне — саме така думка ідеально вписується у план ворога, що чекає на нашу загальну втому. Та чи готові ми всі проміняти за кусень хліба з маслом державну самостійність, котру окропили кров'ю тисячі наших захисників упродовж останніх 5 років?
   На правду, не готові, бо так склалося історично, що у нас присутній ген свободи та справедливості, котрий загострюється раз на кілька десятиріч. Справді, війна — це жах, що несе з собою руїну та смерть. Але як можна знайти спільну мову з тим, хто хоче твоєї смерті й загарбання твоєї домівки?!
   З іншого боку, чого слід очікувати від обивателя, що й дня не бачив, якою може бути розверзнута паща справжньої війни, а не її гібридний шлейф з екрана телебачення. Можливо, кожен із нас забагато хоче. Адже спорожнілий день за днем гаманець змушує замислитися над плинністю буремного буття, яке не стає кращим.
   Та попри це мир за всяку ціну (про жодну капітуляцію не може йти мови!) не завершить війну Московії проти України. Будьмо реалістами — конфлікт продовжиться, перейшовши з короткотривалої гарячої фази у довго плинну окупацію та очищення нашої Батьківщини від усього українського. То скажіть, шановні земляки, чи хочете ви повернутись у кремлівське ярмо, від якого ми та наші пращури щодуху виривались не один рік, чи все ж жити у вільній та заможній державі Україна?

Автор — Денис Ковальов

Хоробрий "Пастир" з лав добровольців Божої чоти

Війна – слово, яке увірвалося в життя кожного українця весною 2014-го. Розриви "ГРАДів", вибухи мін, кулеметні черги та постріли з автоматів заполонили інформаційні випуски, що з кожним днем, тижнем і місяцем стали чимось буденним, непоміченим. А проте, на фронті й досі вмирають люди – наші захисники, що боронять Україну від одвічного ворога ціною свого життя.
   Вбиті війною, але не забуті нами! У ці січневі дні ми згадуємо полеглих смертю героїв-добровольців, пам'ять про яких не має згаснути. Одним з когорти відчайдушних і незламним духом був й Андрій Лепехін на псевдо "Пастир".
   Боєць Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" влітку 2014-го брав участь у визволенні селища Піски під Донецьком. Разом із побратимами на початку 2015-го він допомагав кіборгам обороняти летовище, відволікаючи загони московських окупантів. Однак доля не дала другу "Пастиру" пройти шляхом перемоги до кінця – у серпні 2016-го зупинилося серце пораненого вояка, якому був лиш 51 рік.
   Відданий син Україні віддав за Неньку життя. Як і тисячі інших добровольців, друг "Пастир" прагнув бути вільним і щасливим у своїй Батьківщині. Його ім'я ви не почуєте в офіційних зведеннях ГенШтабу ЗСУ, однак воно вирізане гострим лезом у нашому серці, де також знайшла прихисток пам'ять про друга "Сєвєра", "Міфа", "Лісника" та інших незламним духом Героїв України.
   У той час як демократична Європа насолоджується своєю безтурботною і мирним життям, на Сході України триває запекла боротьба. Імена наших захисників, оборонців цілої цивілізації рвуть рани, які ніколи не загояться, змушуючи стискати зуби й не здаватися, не дивлячись на біль і втрату. Адже ці українські солдати, добровольці Божої чоти, стали для нас справжніми людьми честі та незламності.

Автор — Данило Катраник

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!

Автор – Олександра Скляр

Кругова оборона України

Українці повинні готуватися до найгіршого! Кожен громадянин нашої країни повинен розуміти, що ми знаходимося в оточені держав, які мають до нас територіальні претензії. Польща хоче Галичину (а саме Львів), Мадярщина – Закарпаття, Румунія – Буковину і Південну Бессарабію (Буджак), Московія – Причорномор’я і Слобожанщину (поки-що), Білорусь – українське Полісся! Така ситуація, в перспективі, загрожує нашій незалежності. Але чому ми дивуємось!?
   Нам, українцям, необхідно існувати як незалежна держава, тим більше з сильною і досвідченою армію. До 2014 р. Україна існувала лише формально, агонізуючи на руїнах УРСР. У нас не було справжніх національних ідей і завдань, які б могли об’єднати все українське суспільство. Більшість наших громадян вважали, що наша державність слабка і здатна лише на обслуговування олігархічних структур. Багато з нас до цих пір вважає ганьбою іменувати себе "громадянином України".
   Але ситуація різко змінилася. Завдяки агресії на Сході, ми стали більш згуртованішими, рішучими та впертішими. Ми стали почуватися господарями на своїй землі. Проте це зовсім не сподобалося сусідам, які звикли бачити в нас лише як майбутню частину своєї імперії, з безоплатною робочою силою і величезними ресурсами. Україна починає ставати все більш незалежною і сильною. І більшість наших сусідів готові виправити цю ситуацію. Та чи дамо ми їм це зробити?

Автор — Кирило Калашник

Чому українці забули про війну на Сході?

Сьогодні пересічні українці живуть звичайним сірим життям. Таким же, як 5 років тому, 10 чи навіть 20... Все стало буденщиною з гірким присмаком сірості та однаковості. Не існує радісного вчора, чи світлого завтра – є гидке сьогодні!
   Проте між Україною зараз і Україною десь так років 5 тому є одна разюча різниця – це відкрита військова інтервенція східного сусіда. Колись більшість українців вважали його майже братом, їздили в гості, а він – підступно, до речі як і завжди, встромив ножа у спину і нині посміхається від заподіяної шкоди.
   У січні-лютому 2014 р. був сплеск активності української громадськості. Більшість боялась, переживала, допомагаючи фронту, чим могла. Але для тієї ж більшості війна завершилась вже за 9 місяців – у вересні 2014 р., коли були підписані сумнозвісні "Мінські угоди". Однак, насправді, військові дії продовжуються, люди гинуть, загроза залишається...
   Влада держави Україна та підконтрольні олігархам ЗМІ цілеспрямовано відволікають громадян від проблеми війни. В масовій свідомості проектується образ ефемерного "АТО", яке триває одночасно з постійними липовими "перемир'ями". Це спантеличує та дезорієнтує широкий загал суспільства. Як наслідок, більшість населення просто відмежовується від далеких та незрозумілих подій на фронті.
   Зрештою, самим українцям не надто подобалось думати, що в них державі йде війна, оскільки це жахає. Значно простіше забути цей факт і не згадувати, як страшний сон. Проте між сном і реальністю є різниця - сон не несе справжньої загрози.

За матеріалами "Національний Корпус – Львівщина"

Остання цитадель європейської цивілізації

Після закінчення Другої світової війни світ почав судити нацистів за їх нелюдське ставлення до інших: газові камери, "голокост", масові розстріли... Увесь світ визнав нацизм злом, і на тому визнанні був створений Нюрнберзький процес. Саме на мовчазній згоді, але аж ніяк не на підставах справедливості. Світ, у вигляді союзників та СССР, звинуватив Третій Райх у мізантропії, антигуманізмі, уособленні зла всесвітніх масштабів і, вважаючи себе кращими за них, виносив вироки на Нюрнберзькому процесі!..
   Саме тому сучасний світ збудований на фальсифікації, на брехні. Бабин Яр став місцем масових розстрілів не в 1941 р., а за кілька років до цього. Німці не винаходили велосипед, вони користувалися совєцькими місцями масових розстрілів. Третій Райх звинуватили у злочинах ті, хто розстрілював цвіт української нації протягом 1920-х рр., заморив голодом кілька мільйонів людей в 1930-х рр., проводив масові розстріли в Биківні та Катині. Третій Райх судили ті, хто практикував расову сегрегацію у себе дома, проводили авіанальоти на житлові квартали Дрездена та скидували атомні бомби на японські міста з цивільним населенням. Ті хто засуджував нацистів за антигуманізм, були не більшими гуманістами за них.
   Коли ж почали розбиратися, звідки з’явився нацизм, виявилось, що він заснований на кращих інтелектуальних творах німецької нації: Геґель, Ґьоте, Фіхте, Ніцше, Гайдеґґер. Використовуючи німецьку інтелектуальну спадщину та символіку скандинавського язичництва, нацизм перетворився в неймовірний естетичний проект. Передусім, це був європейський проект, на відміну від московського комунізму та американської демократії. Поразка Третього Райху означала поразку не лише Гітлера – 9 травня 1945 р. капітулювала Європа!
   Новий західний світ, перелякавшись антилюдських нацистів і впевневшись у гуманності своїх дій, вирішив, що всьому виною ідеалізм. Ідеалізм – це те, чого потрібно уникати, це те, що радикалізує. Якщо в СССР довго намагались створити "homo soveticus", то в поствоєнній Європи швидко створили обивателя. Обиватель – спокійний цинік, агностик, людина яка задовольняється комфортом та своєю невизначеністю, це людина, для якої позиція "все складно" є прийнятною, для якої невирішеність власної позиції є задовільною. Обиватель – це міщанин Ґессе; це той, хто завжди шукає рівновагу. Він ніколи не віддасться буянню почуттів, так само як не віддасться аскетизмові. Обиватель намагається зберегти своє "Я", але інтенсивно жити можна лише за його рахунок. Тому він завжди екзистнційно помиляється...
   У 1991 р. на екрани вийшов культовий фільм "Європа" данського режисера Ларса фон Трієра (символічно, що в цьому ж році Україна стала незалежною!). Чого вартий лиш один діалог у кінці фільму: «- Але, здається, єдиний злочинець тут ти! - Але ж я нічого не зробив, я не був нічиїм спільником! - Отож бо й воно...». Головний герой фільму – американець, який приїжджає в післявоєнну Німеччину. Висновок, до якого приходить режисер – головний герой є найбільшим злочинцем через те, що він нічого не зробив, він не був ні на чиїй стороні, він не був чиїмось спільником. Бути причетним, бути винним, бути спільником – є сенсом Європи. А європейці сьогодення – не хочуть такими бути, європейці вже не хочуть бути європейцями. «Що ж тоді сталося з європейцями?» – подумаєте ви. А з ними сталося те, через що ми вже пройшли. Майбутнє європейської людини – минуле совєцької України.
   Культурна політика СССР була побудована навколо "простої людини". Художники повинні малювати так, щоб це розуміла "проста людина". Музиканти мають співати такі пісні, які будуть зрозумілі "простій людині". Музика не повинна обтяжувати ані складними текстами, ані потребувати від слухача музичної освіти. Треба щось таке просте, що можна запам’ятати та проспівати. Філософ має говорити просто, або взагалі нічого не говорити, бо "простій людині" не зрозуміти ні Геракліта, ні Гегеля. Відповідно, всі хто говорить занадто складно, незрозуміло – вороги "простої людини", класово несвідомі люди. «Земля належить народу!» – говорили вони. Виявилось, що не лише земля, але й мистецтво – для народу, для простої людини. Зрештою, сталося так, що "проста людина" знала краще за митців, яким має бути мистецтво: такого малювати не треба, бо "простій людині" незрозуміло; такого писати не треба, бо занадто складно.
   Теж саме спіткало Європу – її захопила "проста людина". Тільки завоювання Європи відбулося не через ідеологію, як то було в СССР, а через ринок. Попит породжує пропозицію. Не пишіть занадто розумних книг, вони не будуть продаватися. Не травмуйте читатача своєю ерудованістю, не змушуйте його ніяковіти. "Проста людина" тому і є простою – вона не хоче не розуміти, але й не хоче переступити через себе, щоб зрозуміти. "Маленькі люди", захопивши Європу, знищили все, що було вище за них. Від того, суспільство не зацікавлене в продукуванні "високої культури". "Висока культура" оголошена неправильною, нетолерантною, ідеалістичною, утопічною, максималістською, середньовічною – обирайте будь-яке слово, що вам подобається. Лицар більше не є героєм романів, він стає їх жертвою. Його знищують через іронію, або сарказм, він – лох, який не може знайти собі місця.
   Та найцікавіше в тому, що ми хочемо бути європейцями і знаємо як ними бути краще за європейців. Війна завжди зобов’язує; вона не дозволяє "простій людині" повторно захопити Україну, бо "проста людина" не може добровільно йти на війну – це "не її війна". Війна – справа тих, хто хоче бути причетним, бути винним, бути чиїмось спільником. Питання причетності – це питання життя. Українці будуть існувати до тих пір – доки вони будуть своїми спільниками.

   Зрештою, де ще початися новому циклу, як не в окраїні? Коли сонце сідає на Заході – воно встає на Сході. З цих людей, із жителів прикордоння, Європа отримує другий подих. Мандрівники повертаються з України, приносячи душу в бездушні міста. Вони відмічені пограниччям, вони – перші провісники іншого. Ви й не зчуєтесь як на околицях ващого міста з’являться мавки та чугайстри, а у відьомських підвалах будуть готуватися державні перевороти.
   Не зважаючи на бідність інтелектуальної традиції, ми маємо дещо дуже важливе, те, що може компенсувати її. Українці – архаїчні. Європейці пережили різноманітні фашизми ХХ ст. і "спростились", а ми – ні. Ми відстали від "сучасного світу" і тому маємо перевагу. Ми бідніші – і тому ми маємо перевагу. Ми ще "нецивілізовані" гумовою жвачкою, що розтягнулась від Сан-Франциско до Берліну після 1945 р., так само ми відмовляємось від совєцької спадщини в ім’я того, щоб бути цивілізованими Європою. Однак перед тим, як плекати європейську ідентичність, треба виплекати українську. А за українську ідентичність поговоримо іншим разом!

За матеріалами "Окраїни"

Революція сьогодення

Бойові дії на Сході України довели, що на даний момент ми — українці не є мілітарною нацією на кшталт громадян Ізраїлю, США чи КНР. Як не дивно, але подвиги тисяч героїв губляться в непричетності та байдужості мільйонів "співвітчизників". Соцмережі майорять гнівними постами про гулянки в клубах та купи грошей, викинуті на святкування та відпочинок...

   Добре, перший крок зроблено — ми бачимо проблему, ми розуміємо проблему. Та далі розуміння та висвітлення ми, напевне, ще не доросли. Бо ж мало просто бачити проблему, потрібно шукати шляхи її вирішення, і, в кінцевому результаті — "лупати сю скалу". Але ж тут постає нова проблема — мізерна кількість як ідеологічних праць, так і самих ідеологів. Треба залишити в спокої прах Івана Мазепи, Тараса Шевченка та Євгена Коновальця — звісно, віддавши їм належне, поставивши на справедливо заслужене місце в пантеоні Українських Героїв. Вони зробили свою справу, запаливши полум'я України — вогонь повстання та боротьби...

   Ось тільки даремно сподіватися, що "Бандера прийде — порядок наведе!". Залишимо це аморфним масам псевдо-націоналістів та любителям "вишиванки-на-свята". Часи змінюються, і перед нами постає потреба нових провидців, філософів та полководців. Адже як нерозумно було б використовувати озброєння Козацької Доби проти РСЗО, так само нерозумно використовувати праці ідеологів минулого без огляду на сьогодення.

   Як відомо, революції проводять не натовпи студентів та пролетаріїв, революції проводять мислителі та ідеологи. Саме потреба в нових, сьогоднішніх ідеологах так гостро постала сьогодні. Звісно, традиція має залишатись традицією, але нам потрібно поєднати її з реаліями сьогодення. Козаки мають змінити вишиванку на однострій A-TACS, а старовинні гармати на БМ "Оплот", але при цьому лишитися козаками... Немає нічого поганого у фото зі штандартом! Погано — тримати штандарт лише для фото, чи якоїсь іншої принагідної світлини!

   Озброїтись сучасними технологіями — ось завдання сьогоднішнього революціонера. Адже розповсюджувати матеріали через інтернет набагато швидше й зручніше, ніж переписувати маніфести й передавати їх з рук в руки.

   Прийшов час створювати Нову Українську Думку!

Автор — харківський "Реванш"

Наш впертий Донбас

...Витривалий та впертий український Донбас завжди ходив босоніж по горчій золі ворожих багать. Так, de-facto узаконений та дозволений третьою республікою за Доби Януковича-Порошенка другий кремлівський анклав майже в самому українському Гартленді не передбачав найдрібнішого шанса для правдивого українства у чорних межах своїх...
   Проте, грімуча суміш неолібералізма, націонал-більшовизма, євразійства та й простого скотства жирно помножена на звіролюдську пролетарську расу залізноголових морлоків, інтуїтивно відчувала ворога!
   Низка жорстоких вбивств та зубодробильних терактів, підпалених будівель "Просвіти", розгромлених штаб-квартир таких партій як ВО "Свобода" та "Народний Рух України", загрозливо велика кількість зарізаних людей, людей, забитих до смерті ногами, молотками, кастетами, людей, спалених заживо у своїх помешканнях та й просто покалічених за мову та вишиту сорочку тяглася криваво, лячно та нескінчено ще від ранніх 1990-х рр.
   Маємо сказати відверто, наш український Донбас був на лінії вогню вже від 1991-го р., з моменту путчу членів ГКЧП і падіння СССР. Війна для нього фактично не припинялася... У 2010-2014-х рр. донецький картель підім'яв Київ та спробував зробити з усіма українцями те, що робив з донецькими українцями увесь час. Не вийшло!
   Донецькі та луганські українці воюють у добробатах, створюють безжальне підпілля на окупованих землях, кияни, які голосували свого часу за оновлених "регіоналів" з "Опозиційного Блоку" та перефарбованих комуняк гидливо ж відмовляються здавати їм житло, тому на них нападають у київських передмісттях через надто правильну кацапську вимову. Їм палять автомобілі через донецькі або луганські номери, хворі на габсбурґівщину головного мозку галиційсько-манірні письмаки-андрогіни вимагають віддати їх на поталу кацапам, але вони вперто, зчепивши зуби продовжують воювати за Україну! Вони до цього звикли...
   Український Донбас постане ж з попелу Кремля та його біснуватих бандитсько-олігархічних кривавих анклавів!

За матеріалами "Карпатської Січі"

Невидимі війни і сучасні тенденції

Невидима війна – це один з найпотужніших різновидів війн, що її активно застосовує проти України, як глобалізований Захід, так і агресивна імперіалістична еРеФія. Характеризується цей вид ворожих дій, захопленням контролю над вітчизняною елітою і спрямуванням її діяльності в збиток рідній державі при збереження зовнішніх національних атрибутів.

   Це ситуація, в якій, у незмінну форму підкладають чужий шкідливий зміст, на зразок того, як зозуля підкидає свої яйця в чуже гніздо. Захоплення державної еліти може супроводжуватись її підкупом, грошовим закабаленням через кредити, економічним шантажем, просуванням у її владні щаблі своєї "п’ятої колони". Через українську продажну еліту, Захід, розкладає українську націю деструктивними цінностями, антикультурою, руйнує підвалини здорової родини і особистості, денаціоналізує, руйнує освіту, культивує споживання, виводить капітал руками перевертнів, залишаючи злидні і економічну руїну. Цей удар по країні обчислюється багатомільйонними демографічними втратами для народу і еквівалентний геноциду. Російський імперіалізм, руками зрадницької бюрократії, активно русифікує українське населення і намагається знищити навіть цю формальну незалежність.

   Останнім часом, у світі спостерігаються сплески неоімперіалізму, інтенсивне озброєння, об’єднання держав у військові союзи-блоки, розбудову ССО або Сил Спеціальних Операцій (відбірних, відмінно тренованих, диверсійно-повстанських, антитерористичних, високомобільних військ), які краще воюють в локальних конфліктах, швидше розгортаються, завдають ворогу великих втрат малими силами, дешевше обходяться в утримані і служать чудовим ядром для створення масової армії за потреби. Загострюється світова боротьба за мінеральні ресурси. Енергетичні війни ввійшли уже в звичність. Захоплені колись гігантські простори Росією, дають зараз свої щедрі девіденти у вигляді грандіозних, покладів нафти і газу. Це приносить Москві колосальні доходи для фінансування своїх мілітарних програм та імперіалістичної експансії. Збереження російського контролю над цими мінеральними ресурсами, дає Росії владу над європейськими і азійськими покупцями, загрожує перетворенню України у розмінну монету, живить її войовничість, перешкоджає незалежності пострадянських республік. Модерним диверсійним загоном є також іноземний бізнес (інвестори), який використовує фінансово-економічні важелі впливу на політику уряду країни. 

   Війна – це загальнолюдське і природнє явище. Вона точиться в тисячах і мільйонах проявів, вічно. Вона точиться між добром і злом; між старим і новим; в людській душі – між різними її рисами: завзятістю і ледачістю, радикальністю і поміркованістю; між різними думками; науковими концепціями; релігійними течіями; політично-економічними устроями…
   Обрій її виявів неосяжний і збройна війна між народами – це лише один з фронтів, цього фундаментального вселенського явища. Видима війна – це результат невидимої війни – війни інтересів, принципів, амбіцій, ідеологій, рівняння міжнародних сил. Бачимо, що світ тримається на боротьбі суперечностей, яка і є війною.

   Однією з найзапекліших війн – є війна старого і нового. Щоб перемогти, нове, мусить у всьому протиставлятись старому, всюди робити розлам – чітке розмежування. Нове мусить бути такої сили, розгону, енергії, нетерпимості, самовіддачі, творчості, ідейного магнетизму, ораторського гіпнозу, інтелектуальності, унікальності, новизни та утопічності – щоб при зіткненні збити з ніг старе і швидко задушити. Адже старе дуже сильне. Воно має глибоке і міцне коріння в душах і свідомості. Воно ненавидить зміни, швидку течію, вторгнення, галас. Воно ненавидить майбутнє і зорієнтоване в минуле, знищує кожного хто посягнув на його спокій. Воно вважає себе Богом теперішнього. 
   Якщо нове з недостатньою силою вдарить по ньому, то воно акумулює цей удар, розсіє його, втопить у в’язкості свого консерватизму. Тому сильного удару недостатньо – потрібен нищівний удар, щоб збудувати новий світ. Це революція і контрреволюція! Нове змагає до кращого життя, пробиває собі хід на верх і штовхає історичний поступ цивілізації вперед. Коли нове переможе в одній країні – вона стане Нова. Та на цьому війна нового зі старим не зупиняється. Сусідні країни ще старі, тому зіткнення цих стихій сходиться вже у міжнародній площині і вхід йдуть гвинтівки, танки, літаки…
   Війна нового зі старим – це обов’язково війна на знищення, знищення поточного балансу сил, устроїв і світоглядів і їх заміна на нові. Без війн нового зі старим, поступ історії зупиняється...

Автор – Друг Огнен