Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Рівняння на європейську Північ

Важко знайти якийсь міжнародний рейтинґ, в якому країни Північної Європи або інакше Фенноскандії не займали б провідних позицій. Норвеґія, Швеція, Данія, Фінляндія найчастіше входять до top-країни за різними показниками: економічний розвиток, якість інфраструктури, стан довкілля, соціяльна підтримка тощо. В умовах стрімкого розвитку постіндустріяльного проґресу підвищується роль і значення науки та технологій, які визначають ефективність держав у XXI ст.

   Але й тут країни Північної Європи перебувають в аванґарді. Так, наприклад, у галузі розробок близько 70% науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт на теренах Фенноскандії фінансується приватним сектором. Малий і середній бізнес активно підтримують стартапи, а зацікавлені у збільшенні власних прибутків транснаціональні корпорації вкладають кошти у дослідні й освітні центри, як от фінська "Nokia" чи данська "Vestas".

   На сьогодні шведська столиця Стокгольм є другим після Кремнієвої Долини місцем  за кількістю стартапів з оборотом $1 мільярд на душу населення. Сусідня ж Суомі лідирує серед країн Європи (власне, Євроспілки) у галузі цифровізації громадського сектора (електронний уряд, доступність цифрових державних послуг) та є першою у світі країною за рівнем розвитку людського капіталу. Норвеґія – перша у списку найбільш безнапасних країн світу, а Данія – лідирує за світовим індексом щастя.

   При цьому, жодна із цих країн за геополітичними мірками не є "великою державою". Їхні збройні сили не йдуть у жодне порівняння з арміями США, КНР чи РФ, а розмір їхніх територій можна порівняти із площею окремих американських штатів, китайських провінцій або суб'єктів московської ресурсної федерації... Та це не головно, головне – інтелектуальна спроможність і невпинний поступ кожної із північноєвропейських країн, які показують решті світу приклад для наслідування.

За матеріалами Центру Дослідження Фінляндії

Електронні петиції та після окупаційний патерналізм

Без кардинальних змін у суспільстві ми, а отже і наша держава, приречені завжди лишатися на місці, допоки інші прямують у майбутнє. Революція не можлива без єдності її рушійних сил (скажімо націоналістичного чи інтернаціоналістичного авангарду) з народними масами, які, навіть пасивно, але підтримують поступ. Інакший шлях еволюції — він менш радикальний і більш тривалий, однак так сам потребує великих зусиль для перетворення у "суспільства позавчора" у "суспільство завтра".
   Яскравий приклад змін — так званий процес "оцифрування державного і суспільного життя" (англ. digitalization). Нова влада в Україні так захопилася цим процесом, що хоч греблю гати від її ініціатив, які поки окрім суворого подиву і сміху викликають трохи огиди та жалю, адже за демагогією та популізмом реальних справ аж 0. А між тим, попередники Зе-команди теж не пасли задніх, наблизивши пересічних громадян до чиновників завдяки запровадженню інструменту електронних петицій.
   Ми не будемо деталізувати весь процес, годі буде сказати про те, що саме турбує українців, які ініціюють та підписують ці е-петиції. Ось до прикладу сайт Полтавської міської ради, де активні городяни пропонують владі розібратися з тими чи іншими нагальними проблемами. Умовно авторів петицій і їх підписантів можна поділити на 2 табори — тих, кого турбує інфраструктура і благоустрій міста (таких, звісно, більшість); і тих, хто заповзявся цементувати окупаційні символи в історичній пам'яті містян (цих меншість, але вони доволі активні).
   Саме останні, на нашу думку, є залишками старої системи (нащадками номенклатури), яка за будь-яких обставин намагається зберегти хоч щось від уже мертвого організму ім'я якого "колонія Україна", або УРСР. Ті, хто створюють і підписують е-петиції з закликами зняти українські прапори з символів московського царату чи зберегти монументи бійцям совєцької армії різних часів, навіть якщо останні були окупанти в сусідніх країнах (Мадярщина у 1956 р., Чехословаччина у 1968 р., Афганістан у 1979 р.) на правду свідомо підігрують нашим ворогам-україножерам. І це пояснюється доволі просто — наше суспільство досі не позбулося патерналістської моделі поведінки, яке зводить нанівець всі спроби його справжнього реформування!
   Цілком зрозуміло, що така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна. Люди, які нібито від неї втомилися, насправді хочуть привести її (війну) у свій дім — у даному випадку в Полтаву. Адже плекання чужих цінностей, як от збереження недоторканим монумента слави царської зброї чи Пєтру І, маркує цю землю під плацдарм, на який невдовзі можуть прийти танки Кремля з кривавими триколорами.
   Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього й зовнішнього ворога. А що ж до е-петицій, то варто, звісно, починати з малого — вимагати та ініціювати ремонт вулиць і покращення стану громадського транспорту, концентрувати увагу місцевої влади на нагальних потребах, які в її компетенції, але аж ніяк не розпорошуватися на те, чим управляють і що контролюють високі міністерські чини в Києві.

Автор — Денис Ковальов

Активісти не мішень!

Всі ми пам'ятаємо 2013-й рік. Тоді  пси режиму Януковича здійснили понад 20 нападів з кастетами на активістів націоналістичної організації "С14". Хто нападав? — Достеменно відомо, що це були перевдягнені у цивільне представники так званої правоохоронної системи.

   Минуло 4 роки. Революція. Війна. Реформи. Багато, що змінилось у країні. Тодішні активісти — стали військовими, вчорашні діти підросли та стали на їх місце, захищаючи від беззаконня вулиці українських міст...

   На дворі — 2018-й рік. І, що ж ми бачимо? А бачимо ті самі методи, які застосовували проти патріотів міліціянти та розформований "Беркут". Напади на активістів з ножами, травматичною зброєю, кислотою. Постійні залякування та справжній мусорський терор, який не цурається використовувати проти народу тітушок. Досить, активісти — не мішень! Час зупинити це поліцейське свавілля, яке перейшло червону лінію.

За матеріалами "C14"

Націоналістичний фундамент тотального реформування

"Нова-стара" влада в Україні вже 2 роки говорить про реформи, яких ніхто не бачив і яких ніхто не відчув. Незважаючи на косметичну реформу міліції – рівень вуличної злочинності зростає. Реформа армії "забуксувала" на старті і обмежилась новою, неякісною формою для солдат і тотальним відмиванням бюджетних коштів.

   Економіка країни перебуває в стані падіння, ціни і тарифи – в стані підйому. Зростає соціальна нерівність. Україну, яка сидить на "фінансовій голці" Заходу, змушують капітулювати перед москалями. Чи справді це і є обіцяне реформування, і як довго таке "реформування" може витримати країна? Запитання риторичне!
   Що ж таке це реформування? За визначенням, реформування – це комплексні заходи, з допомогою яких вводяться нові суспільні відносини, призводять до змін умов діяльності, викорінення негативних суспільних явищ, які стоять на заваді розвитку. Як бачимо, те що відбувається з країною, не є ніяким реформуванням.
   Втім, успіх і глибина справжнього реформування, залежить від наявності дуже важливих передумов. Перед тим, як почати "оздоровчий" комплекс заходів, мислення провідної верстви повинно бути спроектоване в майбутнє. Вона повинна "концентровано" цікавитись досвідом розвинутих країн, найновішими технологіями. Нова провідна верства, ще до приходу у владу, має створити собі цілісну і добре продуману картину майбутнього, на побудову якого, потім мають працювати всі ресурси і рішення. Інакше рішення матимуть ізольований, слабий і тимчасовий ефект. Важливо використати загальний ентузіазм, який прокине новий провід у нації, але також важливо – з цього ентузіазму виокремити найцінніші ініціативи і дати їм підтримку.

   Базою, фундаментом українського економічного стрибка – повинен бути націоналізм і тільки націоналізм! Саме націоналістична культура і виховання – мають закласти українській спільноті такі цінності, якими буде "перевага колективного над особистим", "альтруїстичного – над егоїстичним". Завдяки таким цінностям, всі українці повинні усвідомити, що насправді в них не різні інтереси, не "своя хата з краю", а інтерес в них тільки спільний – перезаснування цілої, величезної країни на цілком інших засадах, що в теперішньому колективному нещасті – важко відшукати особисте щастя. Особисте щастя і добробут – будуть віднайдені, лише після забезпечення колективного щастя і ніколи навпаки! Тоді, нова провідна верства може цілком розраховувати на підтримку своїх починань з боку всієї нації. Це допоможе витягувати з народної гущі відповідні таланти. Натхненна нація дасть соціал-націоналістичній владі міцне опертя і потужну "розгінну силу".
   Новий провід – має показати українцям приклад інтенсивної, бурхливої праці, щастя творчості на благо Нової України. Потрібно, щоб українець не заздрив становищу влади, потрібно, щоб він захоплювався, гордився і намагався наслідувати у всьому свій новий провід соціал-націоналістів. Влада повинна триматись не на формальному становищі, вона повинна бути лідером в очах українця, лідером завдяки своїй невтомній праці, широких знаннях, великих результатах в підйомі держави.

Автор – Ярослав Чорний