Суфлер Кекконена – залаштунковий диригент Війни-продовження

На початку совєцько-фінляндської війни 1941-1944 рр. (відома, як Війна-продовження) президент Ристо Рюті хотів, щоби Суомі та СССР не мали спільного кордону, терени довкруж Лєнінграда стали б фінляндськими, а саме місто – "вільним від червоної чуми" під контролем фінів і німців. Ці плани виявлено у записах маловідомого дипломата, які раніше не публікувалися. Мова про Ааро Пакаслагті.

   Сучасний історик і багаторічний співробітник міністерства закордонних справ Суомі пан Маркку Реймаа дослідив біографію так званого "суфлера" (радше, нашіптувача) Урго Калеви Кекконена. Дипломат Ааро Пакаслагті виявився "сірим кардиналом" у надскладні для фінської нації та фінляндської державности часи. Зокрема, у фокусі уваги події літа-осені 1941 р. і літа 1944 р., коли Третій Райх чинив тиск на свого північноєвропейського союзника.

   Виявилося, що президент Рюті у розмові із послом нацистів у Гельсинкі паном Віпертом фон Блюхером запропонував варіянт розмежування державних кордонів, після поразки СССР у війні. Головна лінія пролягала б від гирла річки Нева, річищем Сювярі й далі дрібними водоймами до Білого моря. Уряд Суомі за допомогу Німеччині в агресії мав намір здобути чималу територіяльну винагороду – приєднати цілковито Кольський півострів і тогочасну совєцьку Карелію; найкращим варіянтом для фінляндців стала б відсутність спільного кордону із залишками СССР чи іншою Московією.

   Натомість Третій Райх міг би розпоряджатися теренами Інґрії й сусідніми із нею південними та східними областями. Війна-продовження тривала вже кілька місяців на момент згаданої вище розмови Рюті із Блюхером, який доповів викладене телеграмою своєму начальству у Берлін. Своєю чергою, пан Пакаслагті згадує, що міністр закордонних справ Суомі пан Рольф Віттинґ координував майбутню демаркацію та делімітацію, що мала відбутися відразу із завершенням війни.

   Але, як тоді з'ясувалося, райхсканцлер Адольф Гітлер ще не був готовий займатися цими питаннями, оскільки був зосереджений на захопленні Москви. Плани про переділ земель і креслення кордонів у воєнний час розроблялися на нижчому рівні чиновники й дипломати у Гельсинкі. Доктор технічних наук Рейно Кастрен, який служив у розвідці Головного штабу та у військовій адміністрації Східної Карелії, пропонував зібрати у межах Великої Суомі всі спорідненні фінам у мовно-культурному вимірі народи: мокшан, ерзян, марійців, удмуртів, комі, ба навіть хантів і мансі.

   Вважалося, що на територіях, прилеглих до Суомі, проживало приблизно 850 тисяч фіно-угрів, а на інших впритул до Уральських гір – приблизно 2,5 мільйона. Попри всі труднощі воєнного часу, цю ґрупу потрібно було зібрати разом на фінляндській державній території, з якої водночас депортувався б "сторонній матеріял" (слов'яни та ґерманці, а також євреї й татари). Лєнінград, у планах Кастрена і Віттинґа названо "відверто штучним витвором і тягарем, який необхідно демонтувати за непотрібністю", на його місці мало б постати спільне німецько-фінляндське поселення, вільне від московських впливів.

   Як згадує пан Пакаслагті, знаменита "Клятва меча" Карла Ґустафа Еміля Маннергейма, виголошена 11 липня 1941 р. викликала роздратування у чиновників і деяких депутатів, зокрема Кекконена. Він зателефонував до інформаційного відділу Ставки Головнокомандувача у місті Міккелі та відчитав його співробітників за втручання у зовнішню політику. Пакаслагті та Кекконена у своїх відомствах вели запеклу боротьбу проти поширення військового впливу на цивільну сферу.

   Лише після завершення Другої світової війни з'ясувалося, що автором оригінального тексту "Клятви меча" був бойовий генерал Вільо Туомпо, який зробив це відповідно до вказівок маршала. Самому Маннергейму плани приєднати себе сусідню Карелію згадували  не лише критики та опоненти, а й ветерани із правими поглядами, котрі не пробачили невідповідність гучних слів зі справами. Фінляндські дипломати змушені були заспокоювати світову громадськість, особливо країни-переможці, які перекроювали Європу на власний розсуд, але то вже інша історія.

За матеріялами "Ilta-Sanomat"

Вклонитися Маннергейму, вибачитися перед фінами

Війна — справа мужніх і хоробрих, чиї серця сповнені прагненням справедливості. Але часи невблаганно змінюються, диктуючи нові правила, які створили люди, що і дня не нюхали пороху, мерзлого ґрунту та гнилої плоті. Тож благородний похід в ім'я високих ідеалів, оспіваний трубадурами та кобзарями, став надбанням підручників з історії, поступившись місцем антигуманній агресії задля матеріальної наживи.
   Ймовірно, що так розмірковував і фінляндський маршал, регент і президент вільної держави Суомі — Карл-Ґустаф-Еміль Маннергейм. Він наголошував, що нова (сучасна) доба приносить з собою нові обов'язки, але, як і раніше, всі основні питання людства вирішуються залізом та кров'ю. Ореол героїзму та святості ще довго буде супроводжувати цю постать сучасної історії Фінляндії, постать захисника державної незалежності.
   Саме з метою вклонитися маршалу Маннергейму та звернутися до фінської нації, у Гельсінкі завітав речник "Правого сектору" та директор видавництва "Zалізний тато" — Дмитро Савченко. Він, як персона відома у націоналістичному русі, від імені українців вибачився перед народом Фінляндії за участь наших пращурів у Зимовій Війні (30.ХІ.1939-13.ІІІ.1940) на боці агресора — армії СССР. Звернення було зроблено 26 липня цього року на могилі фінляндського маршала.

Звернення Дмитра Савченка до фінської нації

   Вчинок речника "Правого сектору" сміливо можна прирівняти до дипломатичного кроку окремо взятої людини, яка не дивлячись на політичну ситуацію у Європі, встановлює мости між дружніми Україні державами. І це не дивно, адже постать Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма для Фінляндії завжди актуальна так само, як для нашої країни постать гетьмана Павла Скоропадського. Тож попри будь-які спроби москалів розсварити наші вільні нації, ми не зупинимось на досягнутому, продовжуючи справу славних попередників.

Автор — Денис Ковальов

Смерть нечувана розкіш, коли ти такий молодий

Коли ми оголошуємо на усі усюди про війну проти сучасного світу, ми розуміємо, що за націоналізм можна вмерти!
   Я б’юся в пам'ять своїх предків, за тріумф Традиції тих, хто були до мене в розумах тих, хто буде після мене. Я воїн Христа! Я гайдамака Залізняка! Я солдат з кожного боку Другої Світової Війни! У мене влучає куля, яку вистрілив я ж... Я співаю про війну, бо вона дає найвище право — убити за своє, і найвищий обов’язок — бути убитим при обороні найріднішого. Я відчуваю зв'язок з тими, хто бився на цих полях до мого приходу сюди...
   Наша війна буде тягнутися спальними районами і забутими індустріальними центрами. Ми впадемо на холодний асфальт, і скривавленими руками не зможемо знайти навіть крихту ніжної землі. І буде страшне гавкання зашкарублої індустріальної говірки перемежованою благим матом. Війна у стилі постмодерн, міська ґерилья — що ви іще чекали?! У наших пращурів був молодий чорнозем під тілом товариша, що впав поряд з ними, тоді значно більше потребувалося від бійця хоробрості й відваги, і значно менше — терпіння і досвіду. Були мрійливіші літа і міцнішою була віра. Але на останньому подиху ми хрипітимемо ті ж слова, що хрипіли вони. Згадуватимемо матерів і коханих. Будемо дивитися у високе небо. Буде сонячно і тепло... А за нами лежатиме Україна, тріскотітимуть кулі і рватимуться снаряди!
   Ми будемо переможцями, навіть якщо наші війська програють! Ми будемо героями, навіть якщо наші імена очорнять! Ми будемо святими, навіть якщо гріхи наші не можна буде виправдати! — "А з мене виросте трава для коня того, хто прийде після мене". Колесо сансари від Юрія Горліса-Горського. Уроки мужності від тих, хто вмер надто давно, щоб розказати тобі про неї, коли ти ще хотів слухати...
   Любов до Батьківщини, тихі води, ясні зорі, Шевченко, рідний дім, мати, кохана, п’яна юність, поцілунки, міцні шеренги, перша бійка з ідеологічними опонентами, газ, кийки, знову поцілунки, ніжність, вороги, друзі, мрії про далеке. Гвинтівки, шанці, плями крові, порох, кулі, знову Шевченко, смерть, що пролітає над вухом, бої, гармати, сталь і вогонь, тепер вже перевірені часом і простором вороги і друзі, танки, панцерники, гранати, останній набій, полон, визволення з присмаком терпкості. Перші партизанські рейди, бомби в держустановах, тремтлива романтика підпільництва, динаміт, піроксилін, тротил, атестат, терористи, схвальні вигуки народу, зброя в сховищах, душі в тілі, шалене серце в клітці юнацьких грудей. Омріяна перемога!..

   Хіба можна так вмерти за лібералізм? Кров, пролита за права ЛГБТ-спільноти, не харчує землю, вона стікає пустими патьоками вниз. Кулі, випущені за фемінізм, не досягають цілі, змінюють траєкторію, падають хрущами в темний обшир бетонних джунглів. Життя, покладені за бодіпозитив, є марною втратою, вояком загиблим від нещасного випадку при чистці картоплі.
   Ідея за яку ти вмираєш, має мати хоча б назву рідною мовою! Смерть в ім’я англіцизму — нечувана розкіш, коли ти такий молодий! А боротьба лібералів смішна і карикатурна. Маніфестації фриків і ходи блазнів. За таке не хочеться дати і ламаного гроша, не те, що більше. Ліберал обтинає тонку нитку між ним і минулим, саме тому його смерть це одиничний випадок, коли смерть націоналіста — крапля в морі обірваних життів. Колись це море пересилить гатку, що тримає його, сильне й глибоке, в межах, встановлених Великим братом і розіллється навкруги. Тому ти, ліберале, вмреш... А я вічно житиму в просторах свого народу. Саме тоді у мене буде багато часу, щоб вичитати твоїх ідеологів і проаналізувати характер твого руху уважніше. Слава Богу, тоді тебе вже не буде...

За матеріалами "Реваншу"

Фінський мисливець за червоними

Коли підіймається тема видатних льотчиків Другої світової війни, то завжди згадують цілу низку німецьких професіоналів на чолі з Еріхом Гартманом, або совєцьких Івана Кожедуба та Олександра Покришкіна. І більшість навіть не підозрює, що у такої маленької країни, яка грала далеко не першу роль у цій війні, як Фінляндія були свої аси, які не поступалися іншим.

   Далі мова піде про найвідомішого спеціаліста-винищувача Суомі, Ейно-Ілмарі Юутілайнена... У 437 бойових вильотах хоробрий вояк Юутілайнен збив 94 ворожих літаків. Нагадаємо, що найкращий винищувач антигітлерівської коаліції українець Кожедуб має 64 підтверджені перемоги, а японський пілот Хіройосі Нісідзава 87. Тобто, фінський ас (фін. Ässien Ässä) є найкращим після німецьких профі. Варто відмітити, що він за всю свою кар'єру жодного разу не був збитий.

Ейно-Ілмарі Юутілайнен народився 21 лютого 1914 р. у містечку Лієкса. Рішення стати льотчиком молодий Юутілайнен прийняв після того, як прочитав книгу про "Червоного барона" Манфреда фон Ріхтгофена, найкращого німецького аса Першої світової війни. До початку війни з СССР, він пройшов гарний вишкіл у фінській авіашколі. До речі, Юутілайнен був непитущим, чого не скажеш про інших його колег , з якими він вчився. Може, саме тому він і досяг таких висот!?

   Першу свою перемогу у Зимовій Війні він одержав, збивши радянський бомбардувальник "ДБ-3". А основну кількість радянських пілотів він настріляв вже після початку війни між СССР та Третім Райхом. Останньою жертвою в кар'єрі фінського аса Юутілайнена став совєцький "Лі-2", який він збив 3 вересня 1944 р. По завершенню війни він написав книгу "Я бив сталінських соколів"...

   Після відставки Юутілайнен купив старий літак і відремонтувавши його, ще багато років брав участь в авіашоу. Справді, він був народжений літати! Помер великий льотчик 21 лютого 1999 р. як раз в день свого 85-ліття.

За матеріалами "Зентропи України"

Утворення та ідейна основа УПА

Національне Відродження України - це найхарактерніша риса сучасности, (що підтверджується результатами Всеукраїнського референдуму від 1 грудня   1991 р.) - стало можливим завдяки багатолітній політичній діяльності українських патріотів-націоналістів і збройній боротьбі Української Повстанської Армії.
  Покликана до життя з ініціятиви Організація Українських Націоналістів (Бандери), опираючись на всебічне сприяння народу (бо захист його життя ставила собі за основну мету), Українська Повстанська Армія, що стала всеукраїнською національною збройною силою, протягом більше десяти років вела важку, безпрецедентну в історії боротьбу проти двох мілітарних потуг того часу - гітлерівських націонал-соціялістів і московсько-большевицьких імперіялістів.
   Вороги України сіяли безсоромну брехню про національно-визвольну боротьбу українського народу, про її учасників, які у найскрутніший час не жаліли праці й крови, без вагань ішли на смерть в ім’я прийдешніх  поколінь.

  Минає 73 роки від утворення УПА. Найсправедливішу оцінку її діям дав народ, у часи боїв складаючи пісні про неї, а нині - насипаючи в кожному селі високі могили героям. Тепер, коли проголошення незалежности України стало доконаним фактом, правду про ОУН-УПА люди можуть дізнатися уже не з підпільних, а цілком легальних видань.
   Сьогодні весь світ знає, що підписаний 23 серпня 1939 р. у Москві пакт Молотова-Ріббентропа відчинив ворота Другій світовій війні. У вересні 1939 р. московські війська під гаслами “єднання єдинокровних братів” нахлинули на землі Західньої України. Результат цієї “месіянської” акції обійшовся нашому народові в півтора мільйона знищених і депортованих людей за неповних два роки. Десятками тисяч трупів наповнили “наші визволителі” тюремні підвали в червні-липні 1941 р. Багнетами та наганами імперія Леніна-Сталіна писала історію нечуваного у світі геноциду. Вже тоді тисячі українських завзятців поклялися: згинемо в боях,  а не дамо себе знищити! Такими були умови для формування самооборонних бойових загонів, які згодом зформувалися у військові частини Української Повстанської Армії.
   22 червня 1941 р. розпочалася війна між двома могутніми імперіялістичними державами за новий розподіл світу. А вже 30 червня 1941 р. з волі українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави, утворивши Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Гітлерівські окупанти не визнали цього Акту. Бандеру та Стецька, а згодом тисячі українських націоналістів вони запроторили в тюрми й концтабори.

   Акт 30 червня має епохальне значення у нашій історії. Заманіфестувавши перед світом, що єдиним правосильним господарем української землі може бути і є тільки український народ, Акт 30 червня 1941 р. став головною ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії.
  ОУН-УПА своїм першочерговим завданням завжди ставили захист народу, а не упривілейованої касти партократів, загальнонародню справу, а не вигоди якоїсь нібито вищої кляси. Своєю жертовністю, повною відданістю народові борці за волю України здобули міжнароднє визнання.
   Під час Другої світової війни в європейських країнах виник рух Опору, учасники якого боролися проти окупантів в ім’я загальнолюдських прав. В Україні розгорнулась аналогічна діяльність, проте вона набрала ширшого характеру: це була боротьба за життя нації, ґарантоване Українською Самостійною Соборною Державою. Така боротьба стала смислом діяльности кожного українського націоналіста (це виразно з’ясовано ще в Політичних Постановах Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 р.; читаємо: “Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи”.
   Перші українські бойові групи появилися ще восени 1941 р., але їх дії  були некоординовані. Найсприятливішим місцем злиття більших збройних груп було Полісся. Першу таку групу на Поліссі зорганізував військовий референт Крайового Проводу ОУН Північно-Західніх Українських Земель Сергій Качинський. На Волині подібну групу зформував сотник Іван Перегійняк (обидва вони загинули в боях з гітлерівськими окупантами).

   ІІІ-тя Конференція ОУН, яка відбулася у днях 17-21 лютого 1943 р., стверджувала: "Сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім’я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму і московського большевизму... це насамперед війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх імперіялістичної політики... Тому для українського народу є невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з іншими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільні інтереси західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського й інших імперіялізмів". Це визначення Конференції ОУН укріплювало ідейно-політичну основу УПА.
   З ініціятиви ОУН і УПА 21-22 листопада 1943 р. на Рівненщині відбулася Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи і Азії. На Конференції були учасниками представники 13 народів: грузини, осетини, вірмени, казахи, черкеси, кабардинці, азербайджанці, татари, чуваші, білоруси, узбеки й українці. Конференція закликала всі поневолені народи посилити політично-революційну боротьбу проти імперіялізму. "Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібен один спільний фронт усіх поневолених народів", - підкреслювалось у Постановах Конференції. Йшлося передовсім про те, щоб на територіях усіх уярмлених Москвою народів запалити вогонь національно-визвольної боротьби, подібно, як це сталося на всіх українських землях.

   Головний Військовий Штаб УПА складався з  оперативного, розвідувального, вишкільного, організаційно-персонального, тилового і політично-виховного відділів. Останній із них був найважливіший, бо УПА була не тільки військовою, а й політичною формацією.
   УПА - сила всенародня, оскільки всі її учасники, від рядового стрільця до Головного Командира, взяли на себе преважкий, але вельми почесний обов’язок служити інтересам народу і в боротьбі за народ життя віддати.
   УПА - сила високоідейна, бо шляхи її боротьби завжди освітлювала найвища Ідея Нації.
   УПА - сила, побудована на добровільних засадах, на глибокому почутті відповідальности перед українським народом, перед історією.
   УПА - непереможна сила, бо найголовніша її зброя - Ідея України, і ніяка фізична сила не спроможна її знищити.
   У народі УПА черпала нездоланну наснагу. Незламність духу бійців УПА окрилювала й окрилятиме всіх борців за вільну Україну.

Автор - Петро Дужий

Псевдо-окупація "русскай" Карелії

Нещодавно довелося робити статтю для фінського журналу про деякі епізоди війни в Карелії 1941-1945 рр. І ось виявила деякі цікаві факти про тих, хто чкурнув "за бугор". Одного разу росіяни понаїхали в Фінляндію всім населенням Карелії, навіть не виходячи з дому! – Уявляєте собі, яка радість і дивина – визирнули ви вранці за вікно – а там – Фінляндія…

  У москальській літературі та світовій мережі ця подія іменується не інакше як "крававая окупация белофіннскіх фашистов" і супроводжується описом злодіянь "зловісних" фінів над населенням, що потрапило під їх криваву руку, особливо, над бідними слов'янами. І фіни проявили тут просто-таки безмежні чудодійства жорстокості і нелюдяності!

  Фіни створили в Карелії заново систему охорони здоров'я, практично повністю розвалену росіянами-більшовиками. Спочатку місцеве населення обслуговувало тільки фінські військово-польові шпиталі, але вже з 1941 р. був відкритий перший медпункт для російськомовного населення. Персонал складався з росіян, у тому числі і військовополонених, всі вони значилися фінськими держслужбовцями і отримували фінську зарплату. Спеціальний циркуляр наказував надавати медичну допомогу всім хто звернувся по неї, не залежно від національності, причому абсолютно безкоштовно і приймати в тому числі анонімних хворих. У медпунктах були пологові відділення, операційні, їдальні і навіть стоматологічні кабінети. Таким чином фіни жорстоко принижували росіян. До середини 1942 р. весь медперсонал вільно говорив фінською мовою, близько 20 лікарів були відправлені до Фінляндії для підвищення кваліфікації. Вирізняються медбрати і медсестри, які також вирушали в медичні виші за рахунок фінською держави на навчання.

   Як ви думаєте скільки з них повернулося на батьківщину для продовження боротьби з фінською окупантами? Скільки "насільно угнанних" повернулось у комуністичний рай СРСР? – А ось і жодного!

  Фіни молодці, відкрили 53 школи в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) та навколишніх карельських містечках, навчання велося фінською мовою, серед 136 вчителів – 6 були колишніми російськими військовополоненими (уявіть собі як би у сталінському СРСР був хоча б один вчитель полонений німець, мирно навчає російських дітей німецької мови!). Практично всі вчителі були фінами, випускниками гельсінських вишів, школи були забезпечені навчальними посібниками і оснащені так само як школи Фінляндії і нічим не поступалися за якістю викладання.

  Протягом 1942-1943 рр. було відкрито більше 50 російськомовних шкіл по всій Карелії, вчителями в яких стали колишні радянські педагоги і навіть військовополонені, які також отримали статус держслужбовців. Викладання велося російською мовою, а фінською мовою викладались: основи фінської державності, історія Фінляндії, основи юриспруденції. Крім того, старшокласників вчили користуватися гвинтівками і протигазами, що дуже наочно показує, що з російськомовне населення виховували зовсім не як рабів-унтерменшів.

 У 1942 р. в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) було відкрито найбільший в регіоні хлібозавод, першими співробітниками були фіни і карели, проте вже за рік більше половини робітників були колишніми російськомовними мешканцями. При заводі була відкрита безкоштовна їдальня та вечірня школа, для навчання фінської і карельської мов і отримання дипломів середньої освіти фінського зразка для тих, хто не встиг закінчити школу в СРСР. Це безумовно чергове "кривавий" злочин окупантів!

  Також на окупованих карельських територіях було відкрито сільськогосподарське училище, видавати дипломи фінського зразка, не менше половини студентів були росіянами, як ви вже зрозуміли їх "жорстоко дискримінували і ймовірно мучили". Як гадаєте, скільки з них залишилося на батьківщині щоб радісно зустріти "радянських визволителів"?

  У 1941 р. право на володіння землею отримали тільки карели і фіни, але вже в 1942 р. "замучені окупантами" росіяни отримали право орендувати ділянки землі, а вже до початку 1944 р. були повністю зрівняні в правах з фінами. Ось так знущалися над російським населенням "криваві окупанти та підніжки нацистів" – фіни.

  У сучасній радянській літературі величезну увагу приділено тому як росіян жорстоко дискримінували і мучили у таборах. Фінський трудові табори, звичайно були не цукор, але в порівнянні з німецькими таборами смерті, відрізнялися феєрично – сімейним парам надавалися окремі кімнати, у всіх таборах були пральні, медпункти та курси фінської мови. Ймовірно ув'язнених збиралися не в газенваген заморити, а після перемоги Фінляндії випустити на волю у мирне життя! Ай-яй-яй, які жорстокі фіни!

  За час фінської окупації Карелії 1941-1944 рр. не менше 2 тис. осіб були випущені з таборів за хорошу поведінку і трудові успіхи, кілька сотень отримали середню або спеціальну освіту. З 1943 р. ув'язнені почали отримувати зарплату 3-7 фінських марок на день, а у 1944 р. – по 20 фінських марок на день. Ось так "кровожерливі" фінські буржуазні окупанти знущалися над пролетарським духом російського народу.

 Фіни продовжували знущатися над російським народом, відправивши 16 не в чому не винних росіян в поліцейську школу в Фінляндії, для підготовки слідчих кримінальної поліції Карелії. Як ви думаєте, в поліції і прокуратурі якої держави ці бідні мученники служили після війни? – Не в СРСР, це точно!

 У 1944 р. в Яанеслінні (сучасний Петрозаводськ) відкрилася школа водіїв, в якій до 25% учнів були росіянами. Школа готувала водіїв вантажівок, автобусів, танків і тракторів. Водії отримували статус держслужбовців, зарплату і призначалися працювати не тільки в Карелії але і в інших регіонах Фінляндії. Кілька "бідних і замучених" росіян, що освоїли управління танком, були призвані в армію, як ви думаєте в яку? Ви собі можете уявити, щоб наприклад полонених німців брали на службу в совєцьку армію?

  За час окупації Карелії ненависні "фінські фашисти" побудували на зло місцевому населенню 200 км доріг, електрoфікували більше 20 населених пунктів, працевлаштували 50 тис. осіб. Абсолютно незрозуміло тоді, чому чимала кількість не тільки карелів, але і здавалося б, принижених етнічних росіян, покидали Яанеслінну (сучасний Петрозаводськ) разом з фінськими військами. Люди користувалися будь-яким приводом, щоб бути переселеними в Фінляндію – цю можливість давала наявність фіно-угорських родичів або наявність посвідчення держслужбовця.

   За фактом, фіни приймали всіх, хто втік від наближення "рідної визвольної радянської армії". З якого це дива, як ви думаєте? Багато радянських військових, що звільнилися з полону, благали залишити їх хоч у фінському рабстві, але не видавати радянським військам, а один радянський полковник навіть попросив видати йому в разі звільнення пістолет з одним патроном.

  Є ще один цікавий момент, сучасна російська, як і колись радянська, література дуже любить розповідати про поділ населення Карелії на дві групи "кривавими білофінськими фашистами": фіно-угрів – уберменшей (25-27 тис. осіб) і слов'ян (65-67 тис. осіб). Поділ проводився часто за непрямими ознаками, так як карели носили російські імена та прізвища, сповідували православ'я – по суті критерієм було знання мови. Так от, росіян мабуть так сильно пригноблювали фіни, що до 1944 р. (всього за 3 роки окупації) пропорція змінилася у зворотний бік, і багато вчорашніх унтерменшів вже значилися фінами, та були держслужбовцями. Це все мабуть з ненависті до мерзотних окупантів, як гадаєте?

   Історія дивна річ, особливо, коли вона перебріхується, чи не так?

Автор – Ірина Жабицька

На захисті Естонії

На постсовєцькому просторі про події листопада 1939 р. – серпня 1940 р. у Фінляндії та Естонії відомо дуже мало – не більше ніж "Зимова війна" СРСР і Фінляндії та оксамитова про радянська революція в Естонії. Нажаль, більшість істориків України, а тим паче Росії та її сателітів – Білорусі та Казахстану, не зважають на те, що протягом вказаного вище періоду у Фінляндії та Естонії нації боролись за самовиживання, самостійність та незалежність власних держав проти червоної московської комуни.

   Однак де взятись розумним, якщо при владі дурні, або ще гірше – блатні кримінальні холуї?!

   Та як би там не було… Відгриміла "Зимова війна" і совкові потуги з непокірної Фінляндії переключились на більш маленькі та вразливі прибалтійські самостійні Естонську, Латвійську та Литовську республіки. Й. Сталін з партійної номенклатурою у московському Кремлі готували, зокрема для Естонії безболісну та беззбройну оксамитову революцію. Мета була проста – до влади замість демократичного пронаціоналістичного уряду Ю. Улуотса мали прийти маріонетки з нещодавно забороненої Комуністичної партії Естонії.

   7 червня 1939 р. в Берліні міністром закордонних справ Естонії К. Сельтером і райхсміністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом було підписано "Договір про ненапад між Німеччиною та Естонією".

   Пізніше, 23 серпня 1939 р. в Москві було підписано "Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР", секретним додатковим протоколом до якого були розмежовані сфери обопільних інтересів СРСР і Німеччини у Східній Європі. При цьому Естонія була віднесена до сфери інтересів СРСР.

  Як відголоском пакту Молотова-Ріббентропа, 28 вересня 1939 р. в Москві став підписаний "Пакт про взаємодопомогу між СРСР та Естонською Республікою", за яким СРСР одержав у своє розпорядження кілька військово-морських баз на естонській території на південному узбережжі Фінської затоки.

 Після неоднозначної псевдоперемоги у "Зимовій війні" московський уряд більшовиків знов повернувся до Естонії. 4-7 червня 1940 р. війська Білоруського Особливого, Калінінського і Прибалтійського військових округів були підняті за тривогою і під виглядом навчань почали зосереджуватись у кордону з прибалтійськими державами, одночасно в стан бойової готовності були приведені радянські гарнізони в Естонії.

 9 червня 1940 р. нарком оборони СРСР С. Тимошенко направив командувачу Червонопрапорним Балтійським флотом В. Трібуцу цілком таємну директиву №02622, в якій зазначалось, що 12 червня 1940 р. флот СРСР повинен забезпечити блокаду Естонії (як і решти країн Прибалтики) з моря і не дати Фінляндії та Швеції прийти на можливу допомогу. Також наказувалось забезпечити блокування повітряного сполучення і проведення операцій з висадки десанту СРСР в Таллінні і Палдіскі. З 9 на 10 червня 1940 р. в Ленінграді був зданий в друк "Короткий російсько-естонський військовий розмовник", тематика якого зводилася до лексики опитування полоненого, перебіжчика або місцевого жителя командиром РСЧА.

   16 червня 1940 р. в "Заяві уряду СРСР до уряду Естонії" естонська сторона була звинувачена у невиконанні "Пакту про взаємодопомогу" і їй було запропоновано невідкладно сформувати в Естонії лояльний до більшовиків уряд, а також, щоб було негайно забезпечено вільний пропуск на територію Естонії радянських військових частин для можливості здійснення "Пакту про взаємодопомогу".

  О 10 годині ранку 21 червня 1940 р. у Таллінні розпочався мітинг на площі Свободи. Мітингувальники тримали в руках плакати з написами: «Вимагаємо створення уряду, який би чесно виконувало договори, укладені з Радянським Союзом!» і «Вимагаємо робочим роботу, хліба і свободи!». Кількість мітингувальників складала до 5000 осіб, серед яких більшість складали робочі радянських військових баз і громадяни СРСР. Також на площі були присутні радянські військові підрозділи. З промовою виступили представник профспілок О. Пярн і представник радянської армії. Після закінчення виступу проспівали "Інтернаціонал".

  Однак мирно звалити легітимний уряд Пятса-Лайдонера-Улуотса більшовицьким зайдам не вдалось. Частина демонстрантів, у супроводі радянських броньовиків, попрямувала від площі Свободи до центральної в'язниці Таллінна, де окрім 27 політичних, було звільнено 274 кримінальні в’язні. До вечора 21 червня 1940 р. колона демонстрантів повернулася на площу Тоомпеа біля талліннської ратуші, де на головній вежі Естонії – Довгий Герман – був знятий державний синьо-чорно-білий прапор Естонії і вивішено червоне ганчір’я. Близько опівночі по радіо було оголошено склад нового маріонеткового уряду на чолі з комуністом Й. Барбарусом.

  Вніч з 21 на 22 червня 1940 р. в Таллінні, Палдіскі та Маарду розпочались запеклі бої захисників естонської незалежності та колишнього уряду проти радянських військових частин і загонів естонського союзу трудівників. Члени добровольчої воєнізованої організації "Союз оборони Естонії" (ест. Kaitseliit) почали проводити арешти комуністів та радянських нелегалів. Почалась організована з-за кордону несанкціонована громадянська війна.

Пісня естонського гурту Loits присвячена Soomepoisid

   Вже на ранок 23 червня 1940 р. про примусове призначення комуністичного уряду і початок масових збройних протестів у Таллінні, Палдіскі та Маарду знали не тільки громадяни Естонської Республіки, але й уряди сусідніх країн – СРСР, Фінляндії, Латвії та Швеції. Повітові дружини "Союзу оборони Естонії" у Нарві, Тарту, Пярну, Курессааре, Гаапсалу, Пайде, Петсері і Кярдлі почали захоплювати відділи поліції та муніципалітети аби не допустити до влади прорадянські сили. Однак на більшості території Естонії, де стояли багатотисячні озброєні загони РСЧА (повіт Іда-Вірумаа з Нарвою, повіт Сааремаа з Курессааре, повіт Гіюмаа з Кярдлою, повіт Гар’юмаа з Таллінном, повіт Пилвамаа, повіт Вирумаа та повіт Петсерімаа з Петсері) дії естонських борців за незалежність були зведені нанівець кількома сотнями пострілів з гвинтівок Мосіна. Прикордонні повіти вже належали совєцьким зайдам та оскаженілій голоті.

  Тим часом решта повітів ще вільної від червоних окупантів та їх помічників Естонії чинила опір більшовицькій комуні. Протягом 24-28 червня 1940 р. у Тарту, Пярну, Вільянді, Гаапсалу, Валзі, Раквере та Йиґеві місцева влада перейшла до рук активістів "Союзу оборони Естонії". У Таллінні та його передмістях колишні представники "Естонського союзу учасників Визвольної війни" (ест. Eesti Vabadussõjalaste liikumine) захищали північно-східні райони міста – південне узбережжя Фінської затоки – Віімсі, Уускюла, Піріта, Мууґа та Маарду. У ці портові райони нова "червона" влада Естонії не лізла, так як головним завданням уряду Й. Барбаруса було організувати вибори до парламенту, аби остаточно легітимізувати радянізацію маленької прибалтійської країни. Тому воєнізовані загони червоних облаштовувались у Таллінні та Палдіскі – морських воротах Естонії.

   Пам’ятаючи звірині пазурі більшовицької Москви на допомогу естонських братам 30 червня 1940 р. вирушили фінські добровольці, які хотіли зупинити червону наволоч і тут, у невеличкій прибалтійські країні. Зранку 1 липня 1940 р. з західного порту в Гельсінкі вийшов пасажирський паром у напрямку південного узбережжя фінської затоки. Пасажирами парому були 480 перевдягнутих у цивільне активісти фінського "Корпусу самооборони" (фин. Suojeluskunta) та 70 членів молодіжної націоналістичної організації "Синьо-чорні сорочки" (фін. Sinimustat/Mustapaidat), які мали при собі валізи з військово-польовим вбранням та легкою зброєю  – пістолет "Лагті L-35" (фін. Lahti L-35) і радянський трофей – ручна осколкова граната Ф-1.57-Г-721. Паром з фінськими добровольцями досяг Таллінна за 6 годин.

  Так повелось, що естонські історики завжди називали своїх добровольців, яки приймали участь у війнах на боці Фінляндії – "фінськими хлопцями" (ест. Soomepoisid). Цього разу, десант фінських добровольців, який приєднався до боротьби з червоними окупантами в Таллінні утворив батальйон, якому лідер "Союзу оборони Естонії" Й. Орасмаа дав назву Soomepoisid I. pataljon за те, що тепер фіни допомагають естонцям відвойовувати незалежність.

 Батальйон фінських добровольців по прибуттю парому в порт Таллінна зустрів шалений опір загонів РСЧА, що охороняли порт, які вже знали через свою розвідки про дії фінів. На допомогу фінам підоспіли активісти "Союзу оборони Естонії", які до цього не мали змогу активно битись в центрі Таллінна. Фіни та естонці намагались відбити атаки вояків РСЧА, які вже подали сигнал на радянську військово-морську базу в Палдіскі. На ранок 2 липня до Таллінна увійшов 3-х тисячний стрілкові-винищувальний полк РСЧА, який одразу почав трощити бакалійні та продуктові кооперації навколо талліннського порту аби не дати об’єднаним фінсько-естонським загонам запастись фуражем та відступити.

   В подіях кінця червня – початку липня 1940 р. жодна політична партія Естонії та навіть уряд і президент участі не брали – всі вони спостерігали, чи подужає більшовицька каральна машина національний опір естонців. Нажаль, саме через спостерігання за подіями, збройний масовий опір окупанту почав згасати. В ніч з 3 на 4 липня 1940 р. прикордонні частини РСЧА, які донедавна здобули Нарву та Петсері, увійшли в Тарту, Раквере, Гаапсалу, Вільянді, Йиґеву та Пярну. Націоналістична влада, яку утримували в цих містах представники "Союзу оборони Естонії" перейшла до червоних. Близько 3 тис. націоналістів та тих, хто їм співчував, було відправлено до прикордонної в’язниці у Яанілінн.

 Залишились непокірними тільки кілька охоплених національним повстанням районів Таллінна і повітові міста Рапла та Пайде. Головні бої жовнірів Soomepoisid I. pataljon відбувались 2, 3 та 4 липня 1940 р. у талліннських припортових районах Каламая, Коплі, Кар’ямаа та Палйясааре. Тут фінські добровольці та естонські загони "Союзу оборони Естонії" мали знищити паливні доки, які використовували радянські військові судна. Командири РСЧА зігнали на захисні барикади в доки багато беззбройних робітників талліннського порту, позаду них мали стояти вишколені в зимових боях з Фінляндією бійці РСЧА.

   Бої були не рівні. На ранок 4 липня 1940 р. “червоний” прем’єр-міністр Естонії Й. Барбарус дав наказ поліції Таллінна та військовим частинам естонської армії, яка базувалась в Маарду дати відсіч інтервентам та “фашистським” контреволюцінерам. Протягом дня у портових районах Коплі, Кар’ямаа та Каламая було знищено до 500 націоналістів та 300 фінських добровольців, захоплено в полон 150 активістів "Союзу оборони Естонії" та 45 фінських добровольці. Залишились непокірними лиш 200 націоналістів та фінських добровольці в районі Палйясааре, які тримали оборону району до ранку 5 липня 1940 р.

  А вже на ранок 5 липня 1940 р. президент К. Пятс нарешті виступив з заявою, яка засуджувала дії активістів "Союзу оборони Естонії" та фінських “інтервентів”. Крім того президентом Естонії було підписано "Указ про проведення позачергових виборів до Державної думи Естонії (ест. Riigivolikogu) та про формування нового складу Державної ради (ест. Riiginõukogu)", а також віддав наказ уряду про вжиття необхідних заходів для забезпечення прискореної організації проведення виборів та ліквідації націоналістичних заколотів у Таллінні, Раплі та Пайде. В ніч з 5 на 6 липня 1940 р. близько 100 активістів "Союзу оборони Естонії" та 50 фінських добровольців були вимушені сісти на човни і відплисти по інший бік Фінської затоки.

 14-15 липня 1940 р. було проведено позачергові парламентські вибори на однопартійній основі. У бюлетенях були лише прорадянські кандидати. Обраний таким чином парламент рішенням від 21 липня 1940 р. проголосив Естонську Радянську Соціалістичну Республіку. А 22 липня 1940 р. депутати обох палат естонського про радянського парламенту виступили із заявою про прийняття ЕРСР до складу СРСР. 6 серпня 1940 р. ЕРСР була включена до складу СРСР. Заарештовані заколотники-націоналісти, активісти "Союзу оборони Естонії", та фінські добровольці одразу ж були вивезені з території ЕРСР до РРФСР. Подальша їх доля на сьогодні не відома.

  Але факт залишається фактом – фіни завжди намагались побороти червону більшовицьку московську гідру, як у себе вдома у 1918-1921 рр. чи у 1939-1940 рр., так і у сусідів естонців. Сьогодні на лісовому цвинтарі в Таллінні кожен відвідувач може побачити гранітну стелу, над могилою захисників естонської незалежності 1940 р., серед яких є й імена фінських добровольців, жовнірів Soomepoisid I. pataljon – так звані "фінські хлопці".

   Вічна слава героям!

Автор – Денис Ковальов

За Родіну! За Гітлера!

   Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки…

  5 липня 2012 р. Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті. А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: «Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого».

  Що це означає? А те, що навіть переслідування за заперечення Голокосту є неприпустимим для країн, що підписали Конвенцію з прав людини. Дивно, що демократичні ЗМІ "не помітили" цього сенсаційного документу.

   «Мислю – отже існую!», – сказав Декарт. А я уточню: помиляюся – отже мислю. Нормальна річ помилятися. Але одна річ помилятися через недостатнє володіння матеріалом, а друга – навмисне спотворювати історичні факти або ж свідомо вилучати щось, що тобі не до вподоби чи не вкладається у твою концепцію.

   Депутат від ПР Вадім Калєснічєнка розіслав днями нардепам цілу бібліотечку книжечок про "пасобнікав нєофашистов". Аякже – тема ж така гаряча! Нема гарячішої. Те, що продукти в Україні дорожчі, ніж на Заході, не тема. Те, що й ліки дорожчі інколи в десять разів – теж не тема. І те, що наживаються на цьому саме брателли Вадіка – теж не тема. А от фашизм – це якраз те. Нагадаю, що це ми вже проходили у 2004 р., коли Ющенка малювали на бігбордах у формі гітлерівця з піднятою рукою. Однак "пасобнікав" фашистів Вадік бачить якось дуже однобоко. Він чи то соромиться, чи то завдання такого не мав, але чомусь уникає ширшої розмови про російських "пасобнікав". А тим часом українцям до росіян, як до неба рачки.

  Ось яку статистику подає історик Вадим Махно: «20 советских граждан стали русскими фашистскими генералами; 13 советских генералов и комбригов; 3 генерал-лейтенанты: Власов А., Трухин Ф., Малышкин В.; 1 дивизионный комиссар: Жиленков Г.; 6 генерал-майоров: Закутный Д., Благовещанский И., Богданов П., Будыхто А., Наумов А., Салихов Б.; 3 комбрига: Бессонов И. Богданов М.; Севостьянов А.». І це не рахуючи білогвардійських та тих, що отримали генеральські звання вже у німців.

  «Я нарахував на службі у Гітлера,»  – розповів В. Махно газеті "Експрес",  – «19 генералів-євреїв, 10 генералів-українців і 155 генералів-росіян. А командувати було ким! Якщо підбити підсумки, то сучасні російські науковці вважають, що у складі Вермахту (військ СС, допоміжної поліції і самооборони) служило 500  – 600 тисяч росіян! І, зважте, близько 250 тисяч українців».

  Правда, українцями їх вважати можна умовно, бо, коли з концтаборів почали випускати мешканців окупованих теренів, українцями записувалися й росіяни з Курщини, Брянщини, Орловщини й Дону. Ці люди не знали і не розуміли української мови. Загалом на боці німців українці складали 10-15%. "Галичина" була єдиною українською дивізією СС. Російських дивізій СС було 7 і одна змішана російсько-німецька!

  Першою есесівською частиною, сформованою в Україні, було севастопольське відділення "русской криминальной полиции". Город-гєрой виправдав свій титул: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні. Росіяни та їхні українські блазні витворили справжній міф довкола Другої світової війни. Виходить, що це лише росіяни звільнили Європу від фашизму. А от прибалтійські та деякі кавказькі народи, кримські татари і західні українці стріляли в спину. Але насправді половину усіх східних легіонів вермахту складали росіяни.

  Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині. У 1944 р. РОНА бере участь у придушенні Варшавського повстання, відзначившись небувалим звірством щодо цивільного населення. Навіть самих німців убивства та грабунки вивели з рівноваги, і Камінський постав перед трибуналом СС та був розстріляний. Цікаво, що цей факт розстрілу німецькі генерали наводили у своє виправдання на Нюрнберзькому процесі.

  Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки. Ці мали дуже почесне завдання виловлювати українців, які ухилялися від примусової відправки в Німеччину, а потім конвоювати їх. При цьому утікачів розстрілювали на місці. А ще грабували продукти на селах та воювали з партизанами. Ну, і звісно ж палили села, які запідозрено у контактах із партизанами. Коли ж німці почали відступати, то й тут згодилися гарні російські вояки – вони палили села уже просто так, при відступі. І щойно на Волині цим русскім витязям дали відсіч партизани УПА – вони їх почали нещадно вбивати. Так що до Галичини дійшли уже не дивізії та бригади, а лише кілька полків. То хто ж кому стріляв у спину?

  Колаборанти були й серед євреїв. «Наряду с Еврейскими комитетами в гетто были созданы Еврейская вспомогательная служба правопорядка, которая подчинялась местным руководителям СС и полиции,» – пише В. Махно. – «Самыми крупными из них были подразделения еврейской полиции Львова  – 750 человек. Начальник Дубровицской городской украинской вспомогательной полиции Ровенской области К.Коваленко, активный участник "решения" еврейской проблемы в Ровенской области, казнён в 1950 г. под своей настоящей фамилией Хаим Сегал. Одессит Карцев, организовавший банду коллаборантов из 60 человек, казнён в 1947 г. под настоящей фамилией Гершман. Русский старший полицай Иванов, активный ликвидатор евреев в Смоленске, казнён под своей настоящей фамилией Фридман».

   А у Криму? Гадаєте там лише татари були колаборантами? Ні, росіяни теж співпрацювали.

«В местечке Тавель Симферопольского района в декабре 1941г. сформирован казачий (русский) разведовательно-диверсионный отряд – первое коллаборационное формирование Крыма, – пише В. Махно. – 11-й полевой армией в феврале 1942 года в г. Симферополе был сформирован 5-й Казачий (русский) эскадрон Вермахта Таким образом, по состоянию на март 1942 года, в Крыму на службу немцам перешло около 25-30 000 человек».

   Але! Татари та місцеві вірмени й німці складати тільки трохи більше половини, а решта – росіяни. Після звільнення Криму і після депортації кримських татар, греків, болгар та вірмен, в Криму за колабораціонізм було засуждено 2 882 осіб. В тому числі: росіян – 1917, українців – 340, циган – 311, євреїв – 17.

   Сама ж УПА ніколи не була галицько-волинською. Бійцями УПА було чимало українців з усіх регіонів, ба навіть в УПА воювало 3 000 російських козаків, 3 000 бійців Туркестанського легіону і до 1000 осіб з кавказьких частин Вермахту й поліції.

   По війні з совєтською владою воювали не тільки українці і прибалтійці. «В Орловской, Брянской и Курской областях РСФСР до начала 1951 года под именем "Зелёная армия Роздымахи" действовали остатки РОА, РОНА, РННА и частей "Русской народной стражи" и полиции. В Белоруссии антисоветские отряды действовали до 1956 года».

   Отакі цікаві відомості можна почерпнути з книжки Вадима Махна "СПРАВОЧНИК. Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины".

   Коли, товаришу Вадік, почнете його розсилати нардепам?

Автор – Юрій Винничук