Неконвенціональна війна

Європейські народи довгі століття вели незліченні та майже безперервні війни. У цих збройних конфліктах гартувався дух європейських націй, народжувалися їх герої і вожді. Але неважко помітити, що характер цих війн був цілком відмінним коли порівняти збройне протистояння двох європейських народів з протиборством у якому Європа ставала до бою з військовою потугою іншої цивілізації.

   У першому випадку ми мали справу з конвенціональною війною, що велася за певними правилами, передбачала повагу до супротивника, дотримання слова і всього того, що ми називаємо рицарським кодексом честі. Ці війни безумовно надають нам і приклади нерицарського поводження, зламання слова, підступного поводження з ворогом. Але подібна поведінка ніколи не мала схвалення. Підлі переможці ніколи не ставали героями епічних творів, їхні вчинки не наслідували, а їхніми іменами не називали дітей. На відміну від них переможені герої, що до кінця лишалися вірними рицарським чеснотам, не раз ставали об’єктом прославлення. Попри поразку їм віддавали належне як соратники, так і вороги.
   У внутрішньо європейських конфліктах у рівній мірі важили як сама перемога, так і шляхетний спосіб її досягнення. Для європейського воїна краще було програти у чесному поєдинку рівному собі супернику, ніж безчесно здолати останнього. Зовсім іншого типу були війни, які європейські народи вели на своїх рубежах. У зіткненні з військовим потенціалом інших цивілізацій європейські принципи конвенціональної війни переставали діяти. Інша ментальність, інші уявлення про добро, справедливість, шляхетність (за великим рахунком – відсутність уявлень про такі у наших супротивників) робили неможливими баталії за правилами.
   Європейські вожді (королі, князі, полководці), що звикли вести за собою своїх воїнів, перебуваючи на вістрі атаки, часто гинули від підступних пострілів монгольських чи турецьких вояків, чиї ватажки (хани, візирі, паші, султани) ховалися за їх спинами далеко у тилу. Досвід важких війн з арабами і тюрками, печенігами і половцями, сельджуками і монголами, османами і татарами, а згодом з іншими народами на підкорюваних європейцями континентах, давав приклади системних порушень з боку наших візаві найелементарніших приписів ведення війни, так як їх мислили європейці. Цей досвід настійливо доводив – не можна вірити жодним домовленостям і присягам, не можна проявляти безпечність, і у полон краще не здаватися.
   Наша країна, розташована на грані двох світів, мала чи не найдовшу історію ведення обох типів війни практично одночасно. Руські князі за своє життя могли встигнути повоювати водночас з ляхами і уграми з одного боку, а з іншого – з печенігами чи половцями; здійснити похід на Візантію і Болгарію, і спопелити степову імперію хозарів; втрутитися у династичний конфлікт у Чехії чи міжусобицю у Німеччині, а по тому "іспити шоломами із синього Дону". Згодом руська шляхта і запорожці в однаковій мірі здобували славу, як у війнах з західними сусідами, так і у виправах на Крим, Оттоманську Порту чи Москву. І щоразу одні й ті самі люди гостро відчували різницю в характері війн, які вони вели на Заході чи на Сході. Відповідно, цілком інакшим було й їхнє ставлення до супротивників, які знали, що таке воювати за правилами, на відміну від тих, що не мали уявлень про рицарську честь і вірність слову.
   По великій, майже сімдесятилітній, перерві ми знову маємо на своїх кордонах велику війну. Війну з могутнім супротивником, що загрожує самому нашому існуванню, але перемога над яким відкриває перед Нацією небачені перспективи панування, не "незалежного" існування між двома полюсами тяжіння, а саме – панування. Для перемоги у цій війні найперше варто оцінити її характер. І врешті зрозуміти, що у разі з путінським "New USSR" ми маємо справу не просто із супротивником, який слабко орієнтується у нормах міжнародного права чи різноманітних військових конвенціях, а органічно не може сприйняти саму ідею ведення конвенціональної війни, не те що її принципи і правила. Без цього розуміння ми не в стані адекватно оцінити перипетії нинішньої війни, та її перспективи. Можна зрозуміти бажання Путіна захопити Крим, але не можна збагнути, як лідер держави може пишатися таким винаходом, як прикривати своїх солдат тілами дітей і жінок. Подібне визнання було б ганебним для будь-якого європейського лідера, але не для правителя нової Орди.
   Наша нація болісно переживала трагедію під Іловайськом. Але нас вражав не так сам факт поразки, як те, що наших воїнів підступно виманили у зелений коридор під "чесне офіцерське" лише з тим, що б зручніше було розстріляти оточені сили. Один з наших військових у гніві та відчаї на похованні своїх побратимів говорив про безчесність російських офіцерів. Але чи не наївно було сподіватися на чесність від споживачів кремлівської пропаганди?

   Звичайно наші воїни сподівалися на дотримання слова, особливо після того, як під "чесне офіцерське" наше командування випустило російське угруповання зі Слов’янська – у такій самій ситуації, що згодом склалася під Іловайськом. Але ж наші солдати й офіцери знають, що таке слово честі. А от наші супротивники навіть не уявляють, що воно таке. Тож безсенсово навіть питати з них за це.
   Україна не повинна, не має, вести з путінським режимом конвенціональну війну. Інакше нас чекають лише поразки. Це звичайно не значить, що ми маємо так само як і кавказькі садисти різати голови чи знущатися над полоненими, або як "ДНР"-івські гопники відрубувати кінцівки лише за те що на них написані певні гасла чи символи, або як "РФ"-івські спецслужбісти страчувати мирних мешканців лише за їхні політичні переконання. І не тому, що це може не сподобатися комусь із корумпованих Путіним західних "спостерігачів". Лише тому, що це не в природі нашої рицарської нації. Знущатися над безсилим супротивником уділ "шарікових".
   Але на рівні прийняття політичних чи військових рішень ми повинні взяти за залізне правило – не вірити жодному слову, не дотримуватися жодних угод, діяти всіма можливими методами для досягнення своїх цілей, не мати жалю і не давати поблажок. У війні з силою, що не дотримується правил, таки не має бути жодних правил.

Автор – Олег Однороженко

Кінець держав третього стану

Від часів Римської імперії і до кінця Середньовіччя у Європі панувала індоарійська модель соціального і політичного устрою, в якій існувало три стани: перший стан духовенства, другий стан воїнів, третій стан – селяни, ремісники і торговців. В руках перших і других була влада духовна і світська, третіх – економічна, адже знаряддя праці переважно знаходились у їх руках, а грошові відносини не відігравали великої ролі.

   Однак, "Новий час" та епоха "просвітництва" перевернули все з ніг на голову. Буржуазні революції перекинули суспільну піраміду і систему цінностей. Поступово у політиці почали домінувати буржуа, у філософії: секулярні, світську, антирелігійні теорії, матеріалізм отримує своє філософське обґрунтування. Приходить час панування грошей в людських стосунках та економіки над політикою.

   Третій стан, що торжествує, розколюється на два табори: табір бариг і робітників. Перший представлений ідеологією лібералізму; другий, звісно, комунізму. Останній, створений баригами як інструмент управління робітництвом, починає жити своїм життям в руках тих, кого він покликаний був контролювати. З'являються держави бариг і держави робітників. Після Другої Світової Війни остаточно формуються два блоки-імперії, що їх представляють.

   Першою гине імперія робітників. Чому? – Бо неможливо людину, переконану в тому, що життя одне і конечне, змусити не грабувати і не обманювати ближнього свого. Бо віра у те, що є лише одне коротке життя, приводить багатьох до логічного висновку про необхідність встигнути все і наповнити життя насолодами, що можливо, звісно, тільки за рахунок інших. Так весь пафос робітництва і його інтересів зійшов до банального дерибану загального надбання найспритнішими і найпослідовнішими учнями кафедр наукового комунізму. Бо, насправді, приватизація – це єдиний логічний висновок із діалектичного матеріалізму.

   Імперія бариг впаде так само. Бо крім самих бариг вона, власне, нікому більше і не потрібна. Звісно, якби не існувало людей, вищих за бариг, така система могла б існувати вічно (або до самознищення). З усіх шарів суспільства виокремлювались би найспритніші, найпронирлівіші, найнахабніші і найбезчесніші ділки, пробивались би по головах на верхні щаблі суспільної піраміди, а інших би скидали вниз – у різому, в корневище – до скону тішитись ідеями рівності та заперечення ієрархії. І дійсно – в такому суспільстві немає ієрархії. Бо "ієрархія" – це у перекладі з грецької "священний порядок". А суспільну піраміду бариг "священним" порядком аж ніяк не назвеш.

   От тільки ламає цей несвященний порядок людина, створена і вихована для священного – воїн, поет, філософ, священик. Той, для кого матерія не первинна і не головна! Для кого гроші – лише засіб! Для кого влада – тягар, а насолода у ній не від панування, а від виконання свого призначення, тобто, служіння народу! Такі люди зламають суспільну піраміду бариг, витягнувши з неї підпірку (робітників та селян), тих, хто в силу свого народження і виховання не є ні таким спритним, ні аж настільки підлим, щоб опинитись на вершині піраміди. Вони призначені до простої і чесної праці – і це суспільство – також не їх, хоч і вони належать до третього стану.

   Тому суспільство і держава третього стану приречені. Нам залишається лише до кінця осмислити державу традиції на новому витку історії...

За матеріалами "Зентропа Україна"

Ставлення українського націоналізму до фашизму і націонал-соціалізму

Демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм  творили ідейні підвалини ХІХст. І довели до ослаблення поодинокі держави. Як Італію, Францію, Німеччину. Здорові елементи поодиноких націй шукали виходу з розбиття і ослаблення. По світовій війні, що виказала нежиттєздатність і слабість демолібералізму, капіталізму, соціалізму і реакційного консерватизму, почали наростати нові сили серед комбатантів і молоді, нові ідеї, що шукали нових шляхів виходу з розбиття й захитання основ цілого національно-суспільного і державного життя.

  В Італії назріває фашистівська революція, що різко протиставляється демоліберальній і соціалістичній анархії та слабій, безплідній клерикально-аристократичній реакції.

   В Німеччині бореться за її соборне об'єднання, внутрішню силу і велич, за визволення від версальського пониження та спутання національно-державних сил, за нову духовність, новий світогляд, нову політичну систему й соціально-економічний лад – націонал-соціалізм, що в рівній боротьбі проти соціал-демократичної веймарської республіки большевизму, жидівства і консервативної реакції Гугенбурга здобуває владу і залізною рукою трощить всі партійні групи й доктрини.
   Як ми мусимо поборювати всякі прояви демоліберального партійництва, соціалізму й консервативної реакції, так маємо критично ставитися до подібних націоналістичних рухів у інших країнах, щоби не попасти під їхню сугестію та вплив. Як фашизм, так і націонал-соціалізм є органічним витвором духа, історії та потреб Італії чи Німеччини і  мають  на увазі добро й силу своїх націй. Як фашизм є втіленням і виявом всіх  сил і вартостей італійської нації, а націонал-соціалізм є виявом і оформленням волі Німеччини до відродження сили й панування над світом, так український націоналізм є органічно творчим виявом українського духа, характеру, історії, життєвих потреб і волі нації до повного визволення й здобування могучої держави й нового українського світу на сході Європи. Як відрубний є національний характер, історичний розвиток, політичне положення, суспільний, господарський і культурний стан кожної нації, так відрубні є поодинокі націоналістичні рухи, хоча кожний з них змагає до внутрішньої й зовнішньої сили й всестороннього розвитку своєї нації, держави й людської особовості, але на інших засадах і в інших формах.

   Фашизм, націонал-соціалізм і український націоналізм мають багато подібних елементів, як відродження вартості духових первнів, ідеалізму, волюнтаризму, героїзму, честі, посвяти, войовничості; вони ставлять в основу життя і історичного розвитку чин, творчість, волю, на першому місці ставлять добро своїх націй, силу своїх держав, підчеркують значення сильних особистостей, проводу й вартість праці й поборюють демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм. Фашизм ототожнює націю з державою. Для нього держава є абсолютною вартістю. "Все в державі, нічого проти неї, нічого поза державою". Надмірно узалежнює все від провідних індивідуальностей, зокрема від волі свого творця й вождя Муссоліні. Державу й суспільно-господарське життя організує на синдикалістично-корпоративних засадах. Фашизм і вождь об'єднують націю, король – лучить імперію.

   Український націоналізм не є твором однієї людини, як фашизм твором Муссоліні, але до його ідеологічного й політично-організаційного оформлення спричинився цілий ряд провідних людей, а його очолив і своєю кров'ю освятив славної пам'яті Вождь Євген Коновалець. Український націоналізм є витвором поневоленої нації в її затяжній боротьбі за власну державність, знову, фашизм є плодом державної нації в боротьбі за її внутрішню перебудову й зовнішню могучість.

   Український націоналізм розуміє державу не як абсолютну вартість, але як природну форму життя й втілення нації, що служить для її добра, сили й розвитку. Український націоналізм має іншу концепцію не лише нації й держави, але провідництва й вождівства. Вождь є найвищим речником і символом єдності нації й руху. Його воля є нормована волею й добром Нації-Держави і засадами націоналістичного руху. При своїх рішеннях він керується думкою й рішенням націоналістичного активу. Тут рішає не форма вождівства, але сила й вартість провідної індивідуальності й доцільність справи. Іншою буде також організація української націократичної держави й суспільно-економічного устрою, бо інший є суспільний і господарський розвиток і культурно-цивілізаційний рівень України. Перед українським націоналізмом є куди більші і тяжчі завдання, тому націоналістична революція мусить бути куди глибша і більше далекосягла ніж фашистівська чи націонал-соціалістична революція.
   Український націоналізм мусить чуйно стежити, щоби серед українських кругів не наступило сліпе й безкритичне наслідування націонал-соціалізму, щоби в той спосіб не підпасти під духовний, а опісля політичний вплив Німеччини. Український націоналізм різниться від націонал-соціалізму світоглядово. Націонал-соціалізм приймає натуралістичний волюнтаризм, тотальну біологію, расизм, нордизм і окрему систему провідництва. Український націоналізм визначає націю не расою і кров'ю, але спільною волею, ідеєю й політичною активністю. Не расові первні визначають історичну вартість і силу нації та людини. Безперечно життєва сила і тугість раси відіграє велике значення при формуванні нації. Не раса, але сила нації є для нас підставою й метою. Надто домінування арійської раси й людини відтіснює вартість і силу української нації та української людини на друге місце. Таке почуття першості у світі та історичної місії германської раси є двигуном і підставою сили й здобувчості Третьої Німеччини. Селянство та праця, як джерело сили, є подібні погляди, тільки в українському націоналізмі випливає з інших підстав і причин. Упромисловлена Німеччина з великою технічною цивілізацією шукала свого відмолодження в повороті до оживчих сил раси й землі, що дає селянство як нова еліта землі та крові.

   Українська хліборобська нація відірвана від землі колективізацією під пануванням чужого міста мусить наново здобути землю, очистити від чужого расового, московського й жидівського елементу, упромисловити Україну та здобути українські міста. Українське селянство спролетаризоване та сколективізоване мусить оновитися й оформитися як окрема суспільна верства, резервуар сил українського народу й мусить стати корінем і зрубом, з якого виростуть паростки українського робітництва, міщанства й інтелігенції.

   Націонал-соціалізм будує суспільний лад на засадах становості і національної спільноти, організації поодиноких станів, як стану живителів, фронту праці й організації культури. Провідницький принцип розбудовує крізь ціле життя не лише політичне, але суспільне й господарське. Промислові підприємства організує на засадах "комірок", дружин з провідником на чолі.  В руки свого вождя складає повноту влади, ще більшу, ніж абсолютного монарха, бо оперту на довірі й силі цілої національної спільноти. Державу організує на засадах вождівства. Воля вождя творить закони та всім кермує; на засаді іменованого провідництва. Одної політичної партії, як провідництво ордену і станової організації. Націонал-соціалістична держава по своїй структурі є формою й засобом розвитку підставових елементів раси, а по своїй політичній організації – орденом провідників (Фюрерштат). В основу свого світогляду ставить націонал-соціалізм міт раси, крові, першенство германської раси й нордійської людини.

   Український націоналізм має свій відрубний світогляд, свою відрубну концепцію нації, держави, раси, провідництва, культури, цивілізації й виховання, свою окрему політичну програму й будову соціального ладу й окрему організацію господарства, як також свої окремі засоби й методи боротьби та праці.

 Перед українським націоналізмом отворяються епохальні перспективи нової великої революції – знищити большевизм і збудували новий світ нації та праці, нову культуру й цивілізацію українського ренесансу.

   Безперечно треба слідкувати за розвитком націоналістичних рухів у інших країнах, зокрема вчитися з досвіду фашизму й націонал-соціалізму, одначе все треба приноровити до українських відносин і потреб, органічно собі засвоїти й перетопити в горнилі українського духа й думки.

Автор – Дмитро Мирон-“Орлик”

Бойове хрещення

Перша точка на моєму бойовому шляху – штурм Марїнки, залишила мабуть найбільш яскраві спогади. Звучить команда «По бойовій, 5-ти хвилинна готовність!» і ти накидуєш на себе набридший за місяці тренувань бронік, затягуєш наколінники, які постійно намагаються сповзти, хапаєш зброю і боєкомплект і мчиш до свого КамАЗу, який за мить полетить кудись в темряву і повезе тебе на зустріч невідомому. У вухах пульсує приємне збудження, ось воно-перший бойовий. Радість змішується з легким мандражем.

   КамАЗ прибув на якийсь унилий блокпост, отримуємо карти і розвіддані. Значить – Мар’їнка. Колона наших КамАЗів зупиняється перед в’їздом в містечко і по нас відкривають вогонь. Вороги ще далеко і ти не сприймаєш їх як реальну загрозу. Хлопці пішли на штурм, а наш підрозділ залишився в резерві. Дивне відчуття, коли чуєш звуки війни – постріли з танка, ЗУшки, десь гупають тяжкі кулемети.

   І ось настав наш час – нас зривають і ми їдемо зачищати сєпарський блокпост. Йдемо в бойовому порядку за танком Т-64. Пройшли одну вулицю – чисто. Проходимо наступну – чисто. Завертаємо в перехрестя, йдемо приватним сектором і тут бах – по танку відкривають вогонь. Всі залягли і оцінюють обстановку. Танк відкриває вогонь і пробує просунутись вперед. Ми наступаємо. Над нами свистять кулі сєпарських АКМів, пролітають РПГшні “морквини”. Це відчуття, коли ти переборюючи власний страх, продовжуєш йти вперед – залишиться назавжди в памяті тих, хто це відчув.

   Погляд воїна – холодний і глибокий, світ стає набагато простішим. Тут немає брехні, понтів і гнилих людей. Є ти, твої побратими і війна. В кожному бою ти можеш загинути чи отримати поранення. Ти можеш втрачати товаришів. Моральна відповідальність перед побратимами не дає тобі навіть думати про відступ. Важко передати ту радість з якою бійці йдуть в бій. Тоді,з декількох спроб ми таки зачистили блокпост. 

   Мар’їнка – це дуже важливий крок в історії батальйону. Вона відсіяла всіх зайвих і багатьом залишила шрам на пам’яті, дала зрозуміти бійцям, що вони в своєму руслі. Військові намагались захопити Мар’їнку шість разів. Купка ентузіастів і фанатиків війни з вогнем в очах і униленькою совковою зброєю захопила Мар’їнку за декілька годин. Як на мене чудовий приклад того, що дух і воля вирішують набагато більше за кількість вояків і матеріально-технічне забезпечення.

   Присвячую Стафу, воїну який багато чого втратив в цій війні. До нових перемог!

(Лексику та пунктуацію оригіналу збережено)

Автор – Негідник, боєць полку "Азов"

Дбаймо про стиль

Коли говоримо про стиль, думаємо, звичайно, про мистецтво, або про письменство, що в різні часи дали людству різні стилі, які характеризу­ють окремі періоди людського життя, що в них з особливою силою позначилися духові властивості того чи іншого народу тієї доби. Знаємо стилі ассиро-вавилонський, єгипетський, клясичний греко-римський, візантійський, мавританський, Готич­ний, бароковий, рококовий, ренесансовий і т.д.

  Кожні часи, кожний окремий історичний пе­ріод мають і мусять мати свій окремий стиль, бо в кожному з цих історичних періодів люди інак­ше жили, цікавилися інакшими справами, фор­мували свої думки й почування навкруги інак­ших духових і матеріяльних інтересів. Стиль протиставляється звичайно невиразному, нефоремному хаосові, з якого мистець добуває гарну й закінчену мистецьку — стилеву — форму. Що більше гармонії між формою і мистецьким змислом, змістом, тим більше стилю в творі. Бо кож­ний стиль — це перш за все гармонія між фор­мою й змістом.

   З цього випливає, що осягнення стилю при­ходить не легко, а шляхом впертої боротьби між творчим змислом творця і нефоремним матеріялом, який він намагається так опанувати, щоб вийшов із нього гарний, досконалий твір.

   Але ж така боротьба творчого духа з нефоремним хаосом за гарну стилеву форму відбуває­ться не тільки в мистецтві, ми її знаходимо в кожній систематичній діяльності, що в ній твор­ча думка опановує й плязмуе нефоремний хаос безладдя й анархії, плязмує й оформлює його, зосереджуючи навкруги одного осередку, підби­ваючи його одній головній ідеї. Все те, що цій ідеї суперечить, або не стоїть із нею в безпосе­редньому зв’язку, повинне бути усунене, відкине­не.

  Хоч нам іноді це й тяжко, і боляче зробити, але справжня творчість, що має дати гарний твір, все вимагає жертви. Бо стиль — це ж наслі­док вибору, наслідок численних окреслень, обрі­зувань, відмов, що мають на меті позбавити твір усього зайвого і в той спосіб зробити його найдос­коналішим, себто найбільш відповідним до ви­значеної мети, до вжитих матеріялів і до засобів вислову творчого духу, щоб здавалося, що вже не можна до того твору нічого ані додати, ані від­няти.

  В кожному творчому процесі перед творцем з’являються тисячі всяких можливостей, сотки різних способів до того, як потрактувати безфоремний матеріял і саме з нього взяти, а що відкинути. Та кожний вибір несе за собою безпо­воротну смерть невикористаних можливостей, які вже ніколи не повторяться.

   Усе життя — це, зрештою, одна низка таких свідомих, чи несвідомих, актів вибору, які зали­шають по собі трупи невикористаних можливо­стей, бо все воно — тільки шукання кожним свого власного стилю, що без нього не може бути ані якоїсь визначної особистости, ані тривалої державности.

   Бо, як писав Кайзерлінґ в своїй «Всесвітній революції», «глибокий змисл і одночасно спі­льне явище всіх шукань, які б відмінні вони нам не видавалися, — це шукання нового національ­ного стилю. Бо стиль — це нація, так само, як, за виразом Бюффона, стиль — це людина. Як в осо­бистому стилі окремої людини всі вияви її особистости (а в стилі окремого архитвору мистецтва всі його раціональні й ірраціональні складники) формують в живій гармонії одну досконалу ці­лість, так і кожна нація намагається витворити свій особливий стиль, який виправдував би її осо­бовість...»

  В «Спектральному аналізі Европи» цей же філософ писав: «Життєвий матеріял, загально кажучи, був завжди той самий. Але що з того матеріялу ви­никли ті, а не інші народи та культури, це зале­жало від існування духу, який їх проникав, і від якости того духу. Він надавав кожного разу ма­терія лові ту форму й душу, яка йому відповідала. Тут було не інакше, як у малярстві. Фарби, фор­ми і їх закони знаходяться в розпорядженні кож­ного, а проте лише один Рембрандт зумів створи­ти з ними неповторні речі. Тисячі й тисячі наро­дів, створених з того самого матеріялу, або бодай дуже зближеного, пройшли землею. Але тільки незначне число з них витворили собі власну фор­му і ще менше їх число довго в цій формі про­трималося. Це були ніби твори Рембрандта в від­ношенні до творів посередніх малярів... Нарід без власної душі, себто без власного стилю, залишається сирим етнографічним матеріялом. Чергуван­ня панівних народів на землі — це чергування стилів, а не народів, бо народи все народжуються з часів Адама, як нефоремний матеріал, лише панівний дух надає їм кожного разу властиву їм форму...».

   Та ми вже бачили, що, щоб здобутися на власний життєвий стиль, треба пройти сувору й трудну школу самовиховання, самообмеження і дисципліни. Не можна бути дилетантом у всіх ді­лянках людської діяльности; не можна плавати тільки по поверхні, поверховність ніколи ні­чого цінного не створила, треба вміти в щось заглибитися, на чомусь зосередитися, багато чого від себе, як зайве й шкідливе, відкинути.

  Не можна, отже, бути одночасно українським патріотом, самостійником, державником, і при­хильником чи захопленим культивувачем куль­тур, себто стилів тих чужих народів, які роблять усе можливе, щоб заполонити й вихолостити ду­шу українського народу, вбити в ній всі зародки самостійної національної творчости, власного на­ціонального стилю — зробити з українців — ли­ше «малоросів» чи «малополяків». Тут необхідне самообмеження. Тут необхідний свідомий вибір, і хто того вибору не робить, той — зраджує.

  Щоб вибороти українську державність, ми повинні бути людьми українського стилю, ми по­винні бути людьми, що бодай шукають того сти­лю, який ще не так то легко схопити й визначи­ти. Бо ж кожному ясно, що він не може бути сти­лем українців ані XVII ст., ані XVIII ст., — він має бути стилем українців XX ст., від тих попередніх стилів значно відмінним. Не козацькі шаравари, ані селянські народні танки визначатимуть укра­їнський новий стиль, — а лише нова духовість, виплекана в гарті боротьби і в витривалому опорі переслідуванням, — нова духовість, що просвіт­лена стражданнями і осяяна перемогою, дасть на­решті світові неперевершені зразки українського творчого генія.

   20 років тому Є. Маланюк писав в «Літ. Наук. Вістнику» (за р. 1930, XI): «Коли Бог, перший Майстер і перший Мистець, створив із глини людську постать, вона стала Адамом, живою людиною, лише після того, як Бог «вдихнув в неї дихання життя». Так Біб­лія уймає питання стилю. І, може, в жодного ін­шого народу так гостро й болюче не стоїть проб­лема стилю, проблема духа форми (як саме в українського народу)... бо «нація, що осягнула форму, це державна нація)...».

   Проте, і Маланюк уже тоді заперечував жит­тєвість для нас тепер давніх українських стилів і зокрема писав про стиль козацького бароко: «Безвладний, розхристаний, двомірний, врі­вень із несито просторими степовими обріями, в такт із широкими помахами важких степових вітрів, — він фатальний, цей специфізовано ук­раїнський барок, стиль непевности, тривоги, та­тарських погонь і рвучих заграв вічних пожарів. В цей стиль Дикого Поля, землі, що століттями корчиться в лютих породильних муках навал, воєн, повстань, рабства, дошкульних канчуків і традиційно-євразійської обабічности («шатости»), він сам у собі несе каліцтво, несуцільність, руїнність, він сам у собі, як стиль, стоїть на гострій грані заперечення всілякого стилю...».

  Себто – на грані хаосу. Ні, до цього стилю, — хоч із його характери­стикою в Є. Маланюка ми й не зовсім погоджує­мося, — ми не маємо повертатися. Маємо творити новий в гармонії з новим світом, із новими часа­ми. І тут ми знову пригадаємо собі те, що було вже сказано спочатку: Кожний стиль, справжній стиль, — це перш за все гармонія між змістом і формою. Ми повинні, щоб бути стилевими, бути гар­монійними. Щоб у нас слово не розходилося з ді­лом, а діло з словом. Ніяке фарисейство не ви­творить ніколи стилю. Ми повинні ясно усвідо­мити собі свою велику мету і непохитно' йти до неї, відкидаючи все зайве, а тим більше — шкід­ливе.

 Вже Іван Франко тужив за цілісною, гармо­нійною людиною: «Як життя цілу путь чоловіком цілим. Не прийдеться тобі бути, будь хоч хвилечку ним!». Хоч хвилечку, але будь дійсно повною, ці­лісною, стилевою людиною, бо тільки такі цілісні стилеві люди здатні на великі діла самопожер­тви, героїзму, лицарськости, що їх вимагає від нас наша Батьківщина.

   Тільки такі стилеві цілісні люди, загартовані в унутрішній дисципліні і в самообмеженнях, ма­тимуть відповідну духову поставу, щоб не підпа­дати змінливим настроям та сумнівам, які вико­ристовує ворожа нам пропаґанда, щоб збити нас із нашого ясного шляху на манівці внутрішніх партійних фронтів та смертоносного розбрату.

   Пройшло 20 років, як писав Є. Маланюк про каліцтво, несуцільність, руїнність, від­носячи ці слова до стилю козацького барака, але. насправді, охоплюючи ними ввесь давній стиль українського життя, що від століть проходило під знаком нефоремности, руїнництва та духового упідлення... Але українська нація ще й досі му­сить пильно шукати за своїм новим стилем, па­м’ятаючи, що знайти його вона зможе тільки на шляху безнастанного самоокреслення, безнастан­ного самоочищування, безнастанного самовдоско­налення, безнастанного духового зросту й самопідвищення. «Власна хата», вживаючи слів Т.Г. Шевченка – це перша форма творчого духа кожної нації. Досконалість її прийде у дальшому творенні…

Автор – Євген Онацький

Націоналізм і нацизм: подібності та відмінності

Націоналізм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

  У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

  В силу того, що багато сучасних радикальних рухів підкреслюють своє націоналістичне забарвлення, націоналізм часто асоціюється з етнічною, культурною та релігійною нетерпимістю. Така нетерпимість засуджується прихильниками поміркованих течій у націоналізмі.

  Термін “націоналізм” був придуманий Йоганном Ґотфрідом Ґердером (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х рp. Точніше де і коли важко визначити, але його розвиток тісно пов'язаний із розвитком питання, що таке “держава”.

 Портал української мови та культури СЛОВНИК.НЕТ дає такі визначення терміну:

1. Ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і тощо; патріотизм.

  Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Націоналізм — це любов до своєї нації, а не піднесення її над іншими, гордість за національну культуру та історію, освіченість в цій сфері та банальне бажання жити за своїми традиціям. Націоналізм — це не ненависть, націоналізм — це любов. І його не можна пропагувати через цю саму ненависть. Націоналізм — це природна самоідентифікація окремої особистості як представника певної нації, любов до свого народу та прагнення служити на благо своєї нації. Націоналізм – це як імунітет нації, і якщо його немає, то нація приречена на розкладання та вимирання. Але націоналізм доти є націоналізмом, поки він не переростає в ненависть до інших націй, і представники цих націй не стають в очах “націоналіста” людьми другого сорту, тоді це вже не націоналізм, а нацизм.

  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацизм - ідеологія вищості однієї нації над іншими. Така ідеологія на рівні підсвідомості дозволяє її послідовникам заподіювати шкоду всім іншим націям. Нацизм – це заперечення рівності націй чи рас, з одночасним возвеличенням однієї нації чи раси. При цьому слід пам'ятати, що нацизм розглядає націю лише як расу, і ніяк не інакше. Саме тому, і лише тому говориться, що нацизм заснований на расизмі (бо нація – це раса).

  Націоналізм – це ідея нації + бажання власної державності. Нацизм – це ідея раси, при якій заперечується рівність між іншими расами, возвеличення панівної раси над іншими расами. Тому думка, що “від націоналізму до нацизму – один крок” – це, м’яко кажучи, дурість, бо націоналізм ніякого відношення не має до расизму. Різниця націоналізму і нацизму в тому, що: “Націоналізм – це, насамперед, любов до своєї нації, любов до своє країни, мови, культури, традицій, це любов до свого”.

     Нацизм – це, насамперед, не тільки любов до свого, а й насаджування цього "свого" скрізь. Націоналізм – це не ідеологія ненависті до інших націй і рас, це не расизм чи шовінізм. Це ідеологія збереження своєї нації і своєї раси, як виняткової і неповторної. Націоналізм не має нічого проти тих, хто показує повагу, або навіть прихильність з боку інших національностей, які приїжджають в їхню країну, але він немає нічого проти до тих пір, поки ті самі мігранти не починають переходити межу і окуповувати чужу територію. Насаджувати вже свою культуру в інший країні. А чи не є це шовінізмом, або навіть расизмом? А чи не є це тим самим нацизмом, тільки в трошки іншій формі?

За матеріалами "Українського Nаціоналістичного Руху"

Пряма дія

Криза правого руху не в останню чергу викликана невизначеністю тактики і форм боротьби. Відсутність концепції боротьби призводить до розпорошеності і безсистемності дій правих.

   На наш погляд єдиною стратегічною лінією націоналістів повинно бути завоювання вулиці. Завоювання симпатій, авторитету і сили в конкретному місті, селі, вулиці, будинку. Але завоювання вулиці – це тема окремої серйозної праці. Тут ми зупинимося на окремій формі боротьби за вулицю – Прямій Дії.

  Пряма Дія – це доповнення і самодостатня форма пропаганди правих. Щоб довести нашу правоту до наляканого і забитого “пересічного громадянина” нам треба довести реальну можливість змін тут і зараз, а також те, що ми і є та сила, яка може змінювати дійсність на користь населення.

  Пряма Дія – це тиск засобами постійного нарощення акцій, маршів, мітингів, блокувань, силових дій, патрулювань, який може бути спрямований на такі проблеми суспільства як: проблеми засилля мігрантів, витіснення торгівлі наркотиками, релігійні (побудова сектантських храмів) чи соціальні проблеми населення.

   Основними правилами Прямої Дії є: багаторазовість акцій (до повного вирішення проблеми), нарощуваність обертів і масовості акцій, різноплановість акцій (тиск на владу, моральний, силовий тиск) Етапи Прямої Дії:

1) після перших акцій ворог обурений і хоче протистояння;

2) після продовження акцій ворог, побачивши принциповість, хоче перечекати «хвилю» і повернути свій status quo;

3) морально і фізично заляканий ворог відступає і відмовляється від своїх планів.

 Щоб проілюструвати концепцію Прямої Дії наведемо приклад боротьби ВГО “Патріоту України” і українського населення з в’єтнамською діаспорою за парк “Зустріч”.
  В 2003 р. “помаранчевий” мер Шумілкін за відповідну суму доларів виводить парк “Зустріч” зі складу рекреаційних (паркових) земель, відтоді парк офіційно вважається пустирем.

  В 2004 р. в’єтнамська діаспора за допомогою в’єтнамського посла в Україні і тієї ж відповідної суми грошей отримує дозвіл на побудову на території парку буддистського храму.

 Ранньою весною 2006 р. починається будівництво. Проводяться акції протесту місцевих жителів. “Блакитний” мер Добкін обіцяє людям розібратися і дозволяє в’єтнамцям продовжувати будівництво. За справу береться ВГО “Патріот України”:

- в першу чергу налагоджуються контакти з місцевим населенням, з’яляється домовленість про координацію дій;

- 3 червня 2006 р. – марш ВГО “Патріоту України” через весь Комінтернівський район міста Харкова до самого парку “Зустріч”. Антив’єтнамську листівку і колону в формі люди зустрічають з радістю. В парку проходить зустріч Організації з двома сотнями місцевих мешканців. Після втечі з парку представників в’єтнамської сторони, члени Організації за допомогою місцевої молоді розчищають парк від будь-яких матеріалів, вкладають на місце зірвані плити. Міліція погрожує, але не діє;

- наступна акція – марш до суду, де розглядається позов місцевих жителів до в’єтнамської діаспори. Суддя, яка явно проводить справу на користь мігрантів, під тиском Організації залишає будівлю суду через запасний вихід;

- повторне пікетування суду. Суддя бере відпустку на місяць;

- пікетування Міської ради з вимогою припинення будівництва; 

- підготовка до основної акції. Вночі весь район проживання в’єтнамців забитий плакатами і графіті антимігрантського спрямування;

- ранок перед основною акцією – суботник у парку, наведення порядку після в’єтнамського свинства;

- середина того ж дня – велика колона вирушає маршем до в’єтнамського консульства, маршрут прокладено через місця проживання в’єтнамців.

Автор – Андрій Білецький

Український Горст Вессель

Цього тижня в різних куточках України (у Львові, Січеславі, Полтаві, Харкові, Чернівцях, Ужгороді, Вінниці, а головне, в Одесі) відбулись різного роду акції пам’яті молодого українського націоналіста, одесита Максима Чайки. Так сталось, що в часи незалежної України, коли ніби українські патріоти та націоналісти мають право вільно розпоряджатись своїм власним життям та боронити Батьківщину від окупантів та нелегалів, все стало з ніг на голову – українці і досі пригноблена нація на своїй землі, а особи неукраїнської національності панують над корінною титульною нацією.

   Не так давно, а саме 4 роки тому 17 квітня 2009 р. близько 22:25 від ножових поранень помер український націоналіст і наш побратим Максим Чайка, що обіймав посаду десятника Одеської обласної організації “Слава і Честь”. Пізніше, вже після кількох гучних акцій націоналістів в Одесі, нарешті стали відомі подробиці інциденту, протягом 3 тижнів працівники МВС та СБУ приховували факт вбивства Максима Чайки. Одже, пізно ввечері п’ятеро молодих парубків на чолі з Максимом Чайкою вийшли з клубу “Горіх” і попрямували Олександрівським проспектом в бік вулиці Дерибасівської, прямуючи через книжковий ринок вони натрапили на групу антифашистів, з сімох чоловік. Відчуваючи свою чисельну перевагу, дегенерати з “Aнтифа” кинулися на українських націоналістів, які в свою чергу дали їм достойну відсіч. Отримавши щедрого ляпаса, червоні вилупки з “Aнтифа” вирішили застосувати знаряддя нечесної гри – один із них дістав ніж. Виникла друга недовготривала сутичка, після якої дегенерати з  “Aнтифа” розбіглися, а Максим Чайка поранений впав на бруківку. Ножовий удар під праву пахву виявився фатальним. Попри всі намагання побратимів кров неможливо було зупинити. Швидка допомога приїхала за 20 хвилин і без особливого ентузіазму лікарі завантажили нашого побратима, українського націоналіста, що стікав кров’ю, до карети. Помер він за пів години в операційній.

Максим Чайка — борець з ворогами України

   Відеозапис сутички зберігся на плівці цілодобової камери спостереження книжкового ринку, і до ранку майже всі червоні вилупки з “Aнтифа” були затримані органами МВС і доправлені до Приморського райвідділу міліції. У своїй заяві організація дегенератів “Aнтифа” назвала вбивство українського націоналіста самообороною і заперечили політичний мотив вбивства, однак встановленно що вбивця Максима Чайки є членом цієї антиукраїнської організації — Андрій Довгань, який як щур втік і наразі його місце знаходження невідоме. Виродка-різака було оголошено у всеукраїнський розшук. Наразі розслідування і досі триває.

   Вже чотири роки минуло з дня загибелі Максима Чайки, який загинув як воїн, в боротьбі за все українське та проти всього антиукраїнського. Україна і досі спить! Українська нація у ХХІ ст. незважаючи на всі визвольні змагання несе хрест рабства. Але українські націоналісти не зупиняються на досягнутому – Україна здобула незалежність зовнішню, залишилась незалежність внутрішня! Боротьба триває!

   Сьогодні, український націоналістичний рух перебуває під шаленим тиском антиукраїнських сил, це дещо нагадує ситуацію у німецькій Ваймарській республіці в кінці 1920-х – на початку 1930-х рр., коли представники націонал-соціалістичного німецького руху намагались відстояти власну німецьку ідентичність та самостійність у боротьбі з червоною анти німецькою сіоністською гідрою.

   Як історик, пишучи цю статтю хочу провести паралелі і нагадати всім читачам про видатного націонал-соціалістичного героя Третього Райху – Горста Весселя, який так само, як і Максим Чайка, героїчно загинув у боротьбі з червониии вилупками.

Горст Вессель — герої Третього Райху

  Отже, було це пізно ввечері 14 січня 1930 р., коли на молодого штурмфюрера берлінського відділу штурмових загонів SA Горста Весселя в дверях його квартири на Александерплятц було скоєно напад членами забороненого, в той час комуністичного озброєного осередку, Червоний Фронт – Rоt Frоnt.

   Горст Вессель був поранений в голову Альбрехтом Гьолерем, активним діячем Комуністичної партії Німеччини, однак друзі Горста Весселя відмовилися від надання йому першої медичної допомоги, так як лікар був представником семіто-хамітської етнічної групи. Молодий штурмфюрер був доставлений в державну лікарню у Берлінер-Фрідріхсгайн і боровся за життя протягом місяця.

  Кілька днів по тому лідер Берлінського партійного відділу-гау NSDAP Пауль Ґьоббельс особисто відідав пораненого героя у лікарні. Він повільно ступав маленькою кімнатою на першому поверсі лікарні, крокуючи до ліжка Горста Весселя. Коли Пауль Ґьоббельс побачив тіло штурмфюрера SA, він був шокований від цього видовища – куля в голові наробила жахливої ​​шкоди цієї та непоправних втрат молодому берлінському націонал-соціалісту, який мав стати героєм нової Німеччини.

Пісня Горста Весселя – гімн SA та NSDAP

   Для яскравості і правдивості події наводимо авторські цитати Пауля Ґьоббельса взяті з його щоденика: «Його обличчя спотворене. Я насилу впізнав молодого Горста. Але він був щасливий. Його чіткі, яскраві очі сяяли мов зірки. Ми не могли говорити довго, так як лікар велів йому зберігати спокій, але його молода, яскрава посмішка долає кров і рани. Він все ще вірить у перемогу нашої великої ідеї. Йому не дозволяють читати. Він може тільки говорити. Чи побачу я його знову? Хто знає! Якщо зараження крові не буде активно і швидко прогресувати, все буде в порядку. Однак все склалось не на користь Горста, зараження крові розвивалось. У четвер я знов прийшов відвідати його. Він хотів поговорити зі мною. Лікар дав мені хвилину. Горст не знає, наскільки серйозним є його стан, але він відчуває, що це може бути його останнім разом. Його очі, його руки, його гарячі сухі губи, однак часу обмаль. Лікар просить мене залишити його і я їду з важким серцем. Я боюся, що бачив його штурмфюрера Весселя востаннє.»

   Горст Вессель помер о 6:30 у неділю, 23 лютого 1930 р. від зараження крові, після важкої боротьби не тільки із хворобою, але й з ворогами нової Німеччини. Молодий штурмфюрер SA помер, однак його героїчний дух боротьби залишився вічно жити у наступних поколіннях! Він знав це, а тому сам створив гімн нової Німеччини, увіковічнивши себе в словах: «У марші дух його, і в наших щільних рядах! Він крокує з нами, поруч…».

   Такі далекі і ніби різні – Максим Чайка і Горст Вессель, однак такі близькі по духу герої – вони не мають право на забуття! Слава, чин і дух їх боротьби за національну державу буде жити у сучасниках, які продовжують боротьбу з ворогами! Порівнюючі ці дві постаті, тобі, шановний читачу, хотілося б донести істину цієї трагічної миті: «У боротьбі народ перетоплюється у націю…» так само і два молодих героя Горст Вессель і Максим Чайка перетворились на героїв завдяки реальній боротьбі, дієї, а не словами!

Розповідь Максима Чайки про боротьбу в Одесі

  Сьогодні, ми не маємо право їх забути! Ми маємо пам’ятати поступ цих двох героїв! Українські націоналісти, прийшов час збудити приспаний народ! Піднімемо прапори перемоги! Дух Чайки та Весселя поведе нас вперід! У пам'яті залишається лише спогад про непересічну особистість (Максим Чайка і Горст Вессель), яка прагнула змінити світ, зробити його добрішим та кращим, не здати ні крихти території рідної Батьківщини. Молоді герої націоналістичного руху жили жадобою перемоги і не пасували перед труднощами, навіть коли це торкнулось власного життя.

   Про Максима Чайку багато можна згадувати як про активіста, громадського діяча, друга, товариша і побратима. Він жив для інших, для України. Його справою стала Україна для українців і за неї він поклав своє молоде життя з ворогом, що зневажав його як українця. Так само і Горст Вессель, що жив однією великою метою – побудовою націонал-соціалістичної Німеччини німецької нації, однак і йому завадили власноруч долучитись до націоналістичного будівництва вороги.

   Зразкові герої – Горст Вессель та Максим Чайка – сенсом їх життя не стали ні влада, ні кар'єра, ні гроші. Вони, приклад для наслідування! У них були інші, високі цінності, які, на жаль, сучасне українське суспільство не вельми цінує. Їх житєвим правилом було допомагати друзям, побратимам, українцям. Обидва лицарі одвічної стихії націоналістичної боротьби (Горст Вессель та Максим Чайка) не соромились своїх націоналістичних переконань. Навпаки, вони всіляко відверто і вперто відстоювали принципи націоналізму, чим викликали до себе повагу друзів і водночас ненависть ворогів. Вони були сильною і незламною особистістю, кожен окремо, однак по-своєму. Їх переконань не змінив навіть замах на життя, бо вони були готові прийняти смерть, навіть таку підлу, від одвічних ворогів своєї нації.

  Герої не вмирають, вони лише відходять у вічність, залишаючи за собою ідеї та справи, послідовників! І жоден з героїв, а ні штурмфюрер Вессель, а ні десятник Чайка не помер, вони лише відійшли у вічність, передавши свою справу нам, своїм наступникам, ідейним послідовникам. Тепер вага обов'язку лежить на наших плечах, а коротке життя Максима Чайки та Горста Весселя стане прикладом і дороговказом щоб сповнити своє приречення до кінця.

Буде колись в Україні так, як було колись у Третьому Райху: «В німецькій Німеччини робітники і студенти, селяни та вчителі будуть йти разом співати пісні. А молодий натхненник руху, який був здоланий фізично у бою ворогами, духовно буде з ними. І це буде моментом екстазу, часом натхнення нації!»

Пам'ятай: "Українці мають бути солідарні один до одного!"

   Згадуючи сьогодні, чотири роки після героїчної смерті молодого націоналіста Максима Чайку, хотілося б підкреслити, що героїчним робить його не світлини чи сторінка у соціальній мережі, а радикальна дія довжиною у коротке молоде життя робить його безсмертним – той момент як він жив, і як він помер.

   Українські націоналісти, цей заклики лунає для вас! Сьогодні, у часи внутрішньої окупації ми маємо згуртуватись, і побачити перед собою далекосяжну мету – Велику Україну, з українськими містами та селами, вулицями яких будуть марширувати нескінченні колони націоналістів, а дух їх буде просякнутий героїзмом молодого націоналіста – Максима Чайки. Настає час, коли пробудившись, нова Україна вимагатиме своїх законних прав: національної свободи та економічного процвітання! Антиукраїнські репресії будуть продовжуватися і надалі, тому що ми – українські націоналісти, продовжуємо справу Максима Чайки та інших наших героїв. Стає очевидним, що пункти Декалогу «Здобудиш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї» та «Пімстиш смерть Великих Лицарів» є близькими як ніколи!

   Смерть на те і є, аби зупинити життя, але найгірше, коли вона забирає молодих, повних сил і мужності, вірних синів рідної землі, котрі вирішили присвятити своє життя боротьбі за Ідею Nації і знайшли свою смерть у нерівній боротьбі із її підступними ворогами. Однак дух Максима Чайки йде з нами по духу, і сьогодні має звучати новий гімн, славень новітньої соціал-національної української революції! Нехай здіймаються прапори угору! Ми йдем вперід, здобути те, що нам належить!

   Слава нації! – Смерть ворогам! Вічна пам’ять воїнам-націоналістам! Вічна пам’ять полеглим героям!

Автор – Денис Поліщук