З вулиць у кабінети, або як деґрадувала лівиця

Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.

   «На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.

   Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.

   Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.

   Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).

   Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.

   Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.

За матеріялами "Jacobin"

Майдан як місце свободи та антимосковщини

От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.

   Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.

   Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.

   Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.

   Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.

Автор – Олеся Яхно

Революція скасовується, готуймося до зрежисованих бунтів!

Я люблю революції, повстання, люблю громадянські війни, ну і просто війни, звісно. Не закоханий у них, просто люблю, особливо, в художньому оформленні як людина, котрій цікаві певні явища, котрі не дають старіти, лоскочуть нерви, спонукають до гормональних вибухів. Як у громадянина, у мене ставлення до цього складніше і ось тому я іноді думаю про пріоритети.

   Не треба бути геополітичним стратегом, щоби не розуміти — ​що наразі Україна є хоч і розграбованим від душі, але все ще жирним шматком у самісінькому центрі Європи! Що зараз вона в такому становищі (останні 7 років — це однозначно), за якого більш-менш розгорнута дестабілізація приведе до широкого і тотального громадянського конфлікту. А це, своєю чергою, призведе, як мінімум, до масштабного зовнішнього вторгнення з різних боків і, звісно, з благородними цілями: для збереження миру і демократії; для забезпечення прав людини та порятунку життя громадян; для запобігання техногенним і екологічним катастрофам; ну і тому подібне.

   І у зворотному порядку теж слід очікувати неприємностей: будь-яка ескалація війни на Сході України, її швидке розгортання — приведе до громадянського конфлікту. І навіть турбулентність від омріяного "розпаду РФ" приведе до всього цього, що описано вище, хоч і з різних боків, а ми знову опинимося "не готові", зокрема на рівні державних інституцій. І тоді така тоді "децентралізація" почнеться — ​мама не горюй, на рівні: «Дайош більше Україн, веселих і гарних»!

   Не скажу, що мене це не зацікавлює або не розбуркує як людину, не як громадянина. Як громадянин я за інше — пора посилювати Державну прикордонну службу, не на "вхід", а на "вихід", аби ні одна "зараза" не втікла від цього омріяного шабашу вогню, крові й металу. Від військкомату з повісткою, від голоду і холоду, від братніх пострілів по ногах і в спину, від розуміння — що все, край, там зі Сходу (і з Заходу) таке посунуло, що колись про нас будуть складати легенди й міфи, як героїчно ми все просрали, бо були такими "шаленими патріотами", не розставивши своєчасно і по ситуації пріоритети.

   Бо воювати з дверми та вікнами Офісу Президента вихідними, та ще й у балаклавах, та з селфі на смартфони — це аж ніяк не системна революція, жертовність і виважений терор; це не так страшно, як прямо бити Віктора Медведчука або Андрія Портнова; це навіть не так небезпечно, як "насрати в автозаку". Видихаються, та й весна ж на дворі, скоро городи підуть, шашлики, посівна... Ні, не буде революції, а от бардак — ​можливий, бо гегемонів не вбачається, лише одні бенефіціари всюди!

Автор — Ігор Куліковський

Уява штовхає на подвиги

Бунт найкращої молоді прекрасної та грізної тотальної епохи проти песимістичного детермінізму. Повстання проти запрограмованості перемоги темряви над світлом, грошей над ідеями, індустрії над духом... Туга за архіпелагами вічних зоряних світів.
   Земля і кров, буря і натиск, воля до життя, так казав Заратустра, Зиґфрід та Нібелунги. Чорні штандарти з черепом та кістками, мертві імператори Священної Римської імперії німецької нації, легендарні лицарі Флоріан Ґейер та Ґетц фон Берліхінґен із залізною рукою, скандинавські руни та солярні знаки... Це той світ, що сповнений авантюр і ризиків!
   Світова скорбота, надлюдина, присмерк Європи. Консервативна Революція, Вічне Повернення і Велика Пригода поєднали героїчний реалізм, загибель богів, ресентимент, весела наука, смерть цивілізації. Сучасний світ — як воля та уява, по той бік добра і зла, це народження трагедії з духу музики, остання ранкова зоря напередодні сутінки Богів.

За матеріалами "Карпатської Січі"

Права пост-людини

Ідеологія так званих "прав людини" на ділі захищає всі відозміни людських індивідів до рівня в якому вже важко зауважити риси властиві людині. Людям властивий поділ на дві статі; людям властиво належами до спільнот за ознакою раси, етносу та релігії; людям властиві емоції та дії, зокрема такі які розглядаються толератними моралістами як насильство (не говоримо добре це чи погано, така вже природа людей); людям властиво вигадувати, брехати чи надихатись прекрасним; людям, як й іншим живим істотам, властивий інстинкт захищати свій життєвий простір...
   Ідеологія так званих "прав людини" захищає індивіда у відриві від його раси, етносу, культурного тла, релігії, тепер вже й статі. Змінювати релігію вже можна, можна навіть почути, що в кожного вона індивідуальна. Можна виявляється змінювати національність (хоча б у "цивільному" сенсі пов'язаному з поняттям громадянства). Якщо ці фундаментальні приналежності дозволено змінювати, "прогрес" приніс подальші "покращення" — зміну статі. Це вже удар не тільки по "духовній" складовій людської сутності, а й по біологічній!
   Так, процес видається абсурдним, якщо не оминути нову (псевдо)філософію розкручувану глобалістами: мова йде про трансгуманізм! Тобто проголошення людини не вінцем творіння/еволюції, але лише ланкою, яку слід подолати та переступити на шляху до пост-людини "покращеної" винаходами науки та техніки (штучний інтелект, генні модифікації тощо). До речі, релігію було оголошено перешкодою до такого "світлого майбутнього" самим автором терміну "трансгуманізм" Джуліаном Гакслі, що і пояснює антирелігійну істерію лібералів та їх позашлюбних дітей з усього лівого спектру.
   На справді йдеться про штучне проектування пост-людини як ідеального споживача та виробника, який не буде ані любити, ані ненавидіти, ані проявляти агресії, ані вірити в Бога, не матиме емоцій, не брехатиме, а головне справно платитиме податки. Цю рису біоробота-постлюдини було названо чи не найвижливішою його корисною рисою на з'їзді філософів та економістів в Амсетрдамі, який відбувся весною 2018 р. за участі таких знакових постатей постмодерної філософії як Петер Слотердейк та Славой Жіжек. Транс-люди будуть звісно ж позбавлені статі та сексуальності, адже ці дві ознаки "старих" людей (ну таких як у кривавому Середньовіччі) заважають економіці (і звісно породжують сексуальні домагання на робочому місці).
   Пост-люди не матимуть статі, а тому менеджер буде працювати. Дивлячись на пики активістів рухів на захист статевих збоченців, розумієш, що ці пророцтва цілком реальні. Народження дітей заміниться на їх вирощення в лабораторних умовах і з генетикою потрібною для глобального естеблішменту, хоч звісно спершу споживачам розповідатимуть, що генетична модифікація їх дітей це просто ще один спосіб уникнути можливих хвороб, і так далі, і тому подібне... Люди з генами страуса, щоб швидше бігати, чи очима протезами, щоб далі бачити цілком вписуються в ще одне явище — трансабільності, тобто свідомого самокаліцтва, що дає змогу до того здоровим людям встановлювати собі протези.

   По суті модифікація організму технічними пристроями за задумом глобалістів має стати прийнятним явищем, що перетворює людину, чи то пак симбіоз людини й машини, в засіб виробництва вже в буквальному сенсі. І цей широкий відступ від заявленої теми статті потрібен був для того щоб описати весь ряд запланованих перетворень зі знищення людськості. Ось далеко не повний перелік: атеїзм, антирасизм, масова міграція та змішання рас та етносів, ГМО, зрощення фарма-корпорацій та виробників харчів, пропаганда змін статі та статевої орієнтації тощо. Ідеологія прав людини є лишень юридичною обгорткою для забезпечення цих процесів та майбутнього урегулювання пост-людського суспільства напівлюдей-напівроботів без віри, етносу, раси, статі та інших людських "недоліків"! Ідеальних рабів глобального капіталу, як "заповідав" Джордж Орвелл.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Метод революції

Питання про свободу волі знов і знов постає протягом тисячоліть і по духу часу отримує позитивну або негативну відповідь. Матеріалістична епоха, з якої ми походимо, повинна була визнати її, а у самій людині вбачати рухливий принцип історичного звершення. Здається, що в наші дні чималий ступінь переживання війни викликає якийсь внутрішній рух, а тому виникла якась нова установка. Звідусіль нас наздоганяє якесь сподівання щодо поглибленої релігійності, бажання увірувати в вищі сили; воно позначається і в оживлянні наших старовинних церковних спільнот аж до високоінтелектуальних кіл у великих містах, де відшукуємо своє втамування в окультизмі, спіритизмі та інших дивовижних різновидах.
   Водночас у біології намагаються звільнитися від механістичних теорій дарвінізму і вважають за краще сприяти віталізму як вченню про особливу життєву силу, котра має свої творчі закони. Освльд Шпенґлер у своїй праці "Загибель Абендланда" розгорнув перед нами потужну картину, на якій культури, великі життєві єдності світу, проростають наче рослини, цвітуть і блякнуть, викликані таємничою рушійною волею. Прийняти такий світогляд зовсім не означає кинутися в обійми бездіяльного фаталізму. У ставленні до особистого доречний, скоріше, досвід судді, який у відповідь на спробу вбивці захиститися тим, що його неминуча доля вбивати, відповів: «А моя доля –засудити тебе до смерті». І якщо ми визнаємо внутрішню необхідність революції, то це аж ніяк не означає, що ми визнаємо революціонерство і його форми.
   Коли ми у великому обрамленні долі виходимо на маленьку політичну сцену і намагаємося досліджувати питання провини, ми повинні почати з себе. Розділова лінія, якою розрізнені народ і революція, на відміну від інших революцій, протиставила один одному не класи, не віросповідні спільноти, вона протиставила національній людині ненаціональну. Водночас і національна людина несе провину за революцію, оскільки вона допустила її появу, майже не опираючись буремному часу. Проте, якщо державне керівництво спасує вже при першому спалаху повстання, якщо воно не наважиться використати з належною гостротою всю повноту своїх владних повноважень, що ж тоді може зробити окрема людина, до того ж вихована у дусі послуху? Однак те, у чому революція дорікнула своїм священним вождям, є її великої виною.
   Оскільки тут ми судимо з точки зору фронтовика, його позиція щодо революції для нас найбільш істотна. Людина, яка повернулась на батьківщину після чотирьох років запеклої боротьби, яка навмисно залишилась фронтовиком до останнього подиху, яка жила і воювала в міцному єднанні зі своїми побратимами, зіткнулася з новим, чужим натиском урбанічних міст і не може зрозуміти цього. Ця людина, яка звикла відмовлятися від усього, що придає цінність життю, заради цих самих цінностей, більш великих ніж окрема доля, не знаходить собі місця в цій розбещеності голого, ненаситного індивідуалізму. Тип революціонера він одразу почав протистовляти як смертельного ворога із дієвим виразом. Також людина-фронтовик змушена вчитися думати в нових тезах, що обрушилися на неї потоком помітних слів, аби внутрішньо подолати їх і знайти стійкість у шаленому коловороті подій.
   Серед таких помітних тез була і так звнаа "на ґрунті даних фактів", яка означає, що діяльна людина має зважати на жорстоку дійсність і пристосовуватися до будь-якої зміни обставин. Але не було і не має жодного підґрунтя, на якому міг би стояти фронтовик. Так, якби революція опанувала цілим суспільством, якби вона не тільки вимагала прав, а й брала на себе обов'язки, тоді в її рамках знайшлося б місце і для фронтовика. Для цього досить було, щоб вона розподіляла посади, займала вакансії та пожирала старі капітали; їй слід було б взяти на себе оборону країни, щоб довести війну, якщо не до переможного, то хоча б до гідного завершення. При цьому революція не тільки не могла б не зберегти ядро ​​народної мужності, а й знайшла б для себе традицію, якої до сих пір їй явно не вистачає.
   Іноді запитують, чому ця революція з часом не опанувала молодими національними вождями та перш за все хоча б частиною офіцерського корпусу, щоб їх робота забезпечила збройною силою здійснення її ідей, як це з успіхом відбулося в Парижі в 1789 р. та в Росії Леніна в жовтні 1917 р. Відповідь проста: тоді не було жодних ідей, а без ідеї до революції можна залучити ще менше людей, ніж зулучити їх без грошової винагороди. З'явилися люди досить сильного революційного запалу, але вони вирушили туди, куди мали вирушити, а саме у лави добровольчих корпусів, які продовжували воювати на східному кордоні. Там вони виконували роботу, яка на даний момент ще не оцінена. Решта була навіть рада позбутися їх так само, бо, захопивши владу без боротьби, вже ніхто не прагнув подальшого розвитку, а виключно спокою.
   Поводирі революції задовольнялися фразами, на кшталт "революція на марші", яких було цілком достатньо, щоб тримати в страху безсиле бюргерство. Один тільки Ґустаф Носке обдумував спробу підкріпити революційний рух владою. Але і він за своїм форматом не був тією людиною влади, подібною до більшовика Льва Троцького. Адже перед обома сторонами конфлікту він вважав за краще постати в білій жилетці, сидячи поміж двома стільцями: для робітників він був "кривавою собакою", а для офіцерів – партійним секретарем. Його дії не доросли до вогневої проби, розпочатої в дні путчу Каппа. Та й "Червона армія", яка виступила в дусі тих днів, через брак професіоналів виявилася безпечною.
   Поки комунізм працює в основному з пролетарськими масами під керівництвом тонкого шару інтелектуалів, він буде поступатися порухам, в яких діє природжений вождь, особливо якщо цей вождь до того ж досвідчений офіцер. Не виключено, що у комуністів була можливість, спираючись на Росію, оголосити війну Франції й таким чином залучити на свою сторону більшу частину національних сил, бо питання про власність не належить до того суттєвого фактора, що роз'єднує нас з комунізмом. Безсумнівно, комунізм як бойовий рух нам ближче, ніж демократія, і, без сумніву, між нами було б яке-небудь залагодження, мирне або збройне. Але не можна не підкреслити: люди того часу зовсім не хотіли боротьби, не хотіли особистої залученості, не хотіли крові, вони хотіли спокою...
   Німецький комунізм не був російським комунізмом! Там була ідея, і її здійснювали незважаючи ні на що. Боролися всередині країни та воювали за нові кордони, робили історію, а у нас робили балаканину. У Росії заради цілей, які можна схвалювати або не затверджувати, викорінювали цілі верстви населення і під керівництвом царських офіцерів вдерлися в Польщу, тоді як у Німеччині в коливанні між стилем кафе і ганебними, але нудними вчинками визначною була тільки внутрішня слабкість. Не вистачало породи, мучеників, драматичного розвитку, тієї переконливої логіки, з якою нещадна хода великої ідеї поєднує діяння; коротко кажучи, не вистачало революції! Цілком можна припустити, що недовгий потужний розвиток без огляду на жалюгідну долю одинаків завів би нас далі, ніж заклеювання великих гнійних виразок пластирами парламентських заходів. Російська революція мала би бути національною, але її інтернаціоналізм став ідеальним методом для розширення можливостей більшовизації Європи. Якби у німецьких комуністів було стільки витримки та впевненості, що вони могли обпертись на наполеонівський інтернаціоналізм, тоді Берліном замість Москви панував би на континенті, тоді б з ними варто було розмовляти на рівних.

   У всякому разі, так званій "листопадовій революції" не вдалося послужити фронтовикам, і це для неї є доволі характерно. Хитрі паньки дозволили собі відмовитися від таких символів, як мужність, честь, доблесть, символи, які приводили та призводитимуть до перемоги... Те, що революція з необхідністю зайняла ворожу позицію по відношенню до справжніх фронтовиків, небезпечно для неї й для тих, хто взяв на себе її духовний і матеріальний спадок.
   Якби творці революції дійсно зробили висновки, мали б у запасі безкорисливі ідеї, що виросли не з інстинктів, а з внутрішнього сподівання, тоді б ядро ​​мужності само собою повинно було випасти на їх частку. Адже фронтовик у кінці війни, виснажений жахливими зусиллями, відчув себе раптом зовсім самотнім у повній духовній занедбаності. Якби при цьому було хоч що-небудь відповідне здатності цих людей до саможертви, вони б з радістю протягнули руку помочі владоможцям. Але на цьому ярмарку революції, дешевому розпродажі держави, були не потрібні тверді натури. Так сила, яка показала себе настільки грізною на всіх кордонах і фронтах, розсіялася, як можуть розсіюватися сили тільки в Німеччині.
   Якщо відбулися протести, часом доволі криваві, то тепер вже не на часі досліджувати, чия в цьому вина. Будуть ще поставлені пам'ятники, про які сьогодні годі й мріяти. Ця революція після такої війни не залишила в нас нічого, щоб підносило дух, тільки гнітючу відразу до часу. Адже коли людина йшла, хитаючись, крізь події, вона виявила себе тільки в оголеній користі, спрямованій лише на власну вигоду.

Автор – Ернст Юнґер

Занепад Європи

Сучасна "цивілізація" Заходу потребує кардинального повороту, без якого вона рано чи пізно приречена на загибель. Ця "цивілізація" перекрутила існуючий розумний порядок речей. Вона перетворилася в царство кількості, матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла!..
   Захід забув про сенс таких слів як наказ і покора. Він забув про сенс дії та роздуми. Він забув про сенс ієрархії, могутності духу, людських богів... Він більше не знає природи! Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів і ритуалів – блискучим космосом, в котрому, як "царство в царстві", вільно рухається людина. Природа стала каламутною, фатальною поверхнею, а її таємниці профани науки намагаються обійти за допомогою своїх нікчемних законів і незначних гіпотез.
   Захід більше не відає мудрістю: він не знає шляхетної безмовності тих, які подолали самих себе; не знає світлого спокою тих, "які бачать"; не знає гордої "сонячної" реальності тих, в кому відродились ідеї крові, життя, могутності... На місці мудрості постала риторика "філософії" і "культури", світ професорів, журналістів, спортсменів, а отже – схема, програма, гасло. Місце мудрості заступила сентиментальна, релігійна, гуманістична скверна та плеяда порушених бюлетенів, які зі сп'янінням вихваляють "становлення рівності" і славлять "практику міжнаціональної єдності", тому що бояться мовчання та роздумів...
   Головна проблема сьогодення, це те, що Захід більше не знає держави! Держава як цінність, як імперія, як синтез духовного і королівського, як шлях до "над-світу", яким вона була у всіх великих культурах давнини – від Китаю до Єгипту, від Персії до Рима, від Візантії до Священної Римської Імперії Німецьких Націй – потонула в міщанській убогості суспільства рабів і торговців.
   А що ж тоді є війна? Війна, за своєю власною волею, це найвища цінність (чи то в перемозі, а чи ж у поразці), як священний шлях духовної реалізації; це доступ в небесну оселю Бога, якщо хочте, Вальгаллу, відкритий перед героями, полеглим на полі битви. Чомусь в ісламі "священна війна" (джихад) є синонім "божественного шляху". Так само і в арійської Індії воїн завжди уподібнюється аскету, а в класичній стародавності війна символізувала собою "mors triumphalis" (у перекладі – "перемога через смерть"). Що означає така війна, боротьба за цивілізацію, не знають боягузливі європейські "активісти". Вони не знають воїнського чину, вони знають тільки солдат, і досить невеликої сутички, локального конфлікту, щоб привести їх у жах і викликати зворотну реакцію – потік гуманістичної, пацифістської та сентиментальної риторики.
   Європа втратила свою простоту, вона втратила центр своєї діяльності, вона втратила своє життя! Демократична, ліберальна недуга й отрута культурмарксизму просочились у її тіло аж до самого коріння, ця хвороба всюди: в юриспруденції, у науці, у мисленні...

   Водночас, славетних вождів-істот, які стали до влади не за допомогою підступності та насильства, не з користолюбства, не як спритні гнобителі рабів, а в силу своїх незаперечних трансцендентних життєвих гідностей, майже не залишилося більше на теренах від Біскайської затоки до Карпат. Європа нині уособлює величезне шарлатанське місиво, яке стискається й тремтить від страху, про який ніхто не сміє заявити відкрито. З грошима замість крові, з машинами та фабриками замість плоті, з газетами замість мізків, Європа сьогодні являє собою безформне тіло, яке неспокійно кидається з боку в бік, рухається під впливом сумнівних і невідомих сил, які перетворюють на пил будь-кого, хто наважиться протистояти або хоча б спробує ухилитися від впливу.
   Все це – плоди настільки огидної та водночас ославленої західної "цивілізації", про яку не сміємо говорити вголос. Все це – прославлені результати забобонної віри у безжальний "прогрес", яка суперечить римській королівській владі, суперечить давній Елладі, суперечить всім іншим формам великої арійської традиції. Тому не дивно, що з кожним роком все щільніше змикається кільце навколо тих небагатьох, які здатні до великої відрази та великого піднесення, до повстання проти сучасного світу. Тільки об'єднання народів поза сумнівними союзами є запорукою перемоги майбутньої Європи!

Автор - Юліус Евола

Самурай Заходу: українське відкриття

Нещодавно харківські націоналісти з руху "Renovazio" анонсували появу україномовного перекладу ґрунтовного антисистемного твору відомого ідеолога французьких "нових правих" – Домініка Веннера, "Самурай Заходу: Бревіарій бунтівників" (фр. Un samouraï d'Occident: Le bréviaire des insoumis). Ця книга є доволі потужною розумовою зброєю у руках тих, хто воює із мультикультурним засиллям і прагне відродження справжньої традиції. Тим же, хто вперше чує ім'я полум'яного французького традиціоналіста та назву його останньої вже посмертної книги, варто прочитати цей допис, аби бути у всеозброєнні!
   Почнемо з того, що Домінік Веннер, котрий народився в квітні 1935 р. у столиці Франції, протягом всього свого життя, аж до вчинення самогубства у соборі Паризької Богоматері в травні 2013 р., захоплено проповідував консервативні та традиціоналістські ідеї в споживацькому суспільстві модерного світу. Протягом 1970-2000-х рр. він своїми статтями-закликами у власному журналі "La Nouvelle Revue d'histoire" протестував розпочатого ідейними нащадками "покоління 1968 р." встановлення гомо-диктатури, постійної деградації інституту сім'ї, плюндрування елітарного духу суспільства та заплямовування героїчної минувшини. Домінік Веннер став в обороні традиційних цінностей загиблого "покоління 1914 р.", до яких він відносив Юліуса Еволу та Ернста Юнґера, тож не дивно що саме квінтесенцією його ідейного шляху є публікація "Самураю Заходу…" вже після самогубства.
   Про що ця книга? – Сама назва наштовхує читача на свій зміст! Як відомо, Бревіарій (від лат. Breviarium) – це збірник канонічних щоденних молитв Римо-Католицької Церкви, тож праця Домініка Веннера є своєрідним молитовником сучасного борця з деградацією сучаного світу зі встановленням традиціоналістської справедливості. Автор з перших сторінок книги запрошує свого читача зробити перший крок у двобій добра (традиції, націоналізму, ієрархії) зі злом (рівність, розпуста, споживацтво, мультикультуралізму, гомо-диктатура) для захисту сучасної Європи, аби було що лишити нащадкам. Він також пропонує нам сформувати власну мрію без ідеологічних штампів, пропонуючи свій власний шлях "медитативного історика", загартованого у пустельній війни в Алжирі та політичної боротьби 1968-го р.
   Домінік Веннер, сам того не знаючи, стає сучасним середньовічним лицарем – захисником традиції, але вже в образі самураю Заходу. І тут варто наголосити, що для нього як і для багатьох інших "нових правих", поняття Заходу це не американізований, споживацький, дикий "West", а навпаки – європейський, цивілізований, християнський "Occidens", котрий має протиставлятись ординському, нецивілізованому, мусульманському Сходу – "Oriens". Домінік Веннер у своїй книзі наголошує, що вина за сучасну людську деградацію в Європі лежить на винятковому інтелектуальному і моральному пануванні ідеологів-вестенрнізаторів з "покоління 1968-го", яким ненавістні традиція, національна ідентичність та патріотизм, бо прагнуть вони вторгнення масової імміграції для змішування і залюднення європейської моно раси. На думку французького самураю Заходу, варто відродити дух елітаризму опертого на стоїчну етику, самоконтроль, мораль, які відкривають шлях для возз'єднання з нашою давньою ідентичністю, занурену в своє християнське лоно.
   "Самурай Заходу…" – проста книга, котра подає "чітку лінію", розкриваючи приховані істини сучасного світу: 1) налагодити добрі відносини з природою, не шкодячи їй; 2) відбудувати етичну модель, яка дозволить людині знайти найкраще в себе. Основна частина посмертної книги Домініка Веннера упорядкована з опублікованих в останні роки життя автора розрізненних есе, присвячених темі енвайронменталізму та стоїчній моралі. В першу чергу французький самурай Заходу наголошує на красі природи, тієї природи котру ще еллін Геракліт називав «та, що любить ховатись у тіні…», бо ж в абсолютному розриві з давньою мудрістю про навколишній світ, наголошує Домінік Веннер, сучасна цивілізація прагнула покласти край чарівності природи, заполонивши весь існуючий терен промисловістю та житлом, не залишаючи шансів тваринам та лісам.

   Проте, він вважав, що великі цивілізації Європи – від хороброго Риму до дисциплінованої Пруссії – як "різні світи" не вагаючись стають "самураями Заходу" наслідуючи у своєму розумінні кодекс честі "Būshi-Dō". Необхідно зауважити, що Домінік Веннер пропонує читачу об'їздити Японію, аби зрозуміти приклад її інакшості в порівнянні з Європою: «Для того, щоб існувати, щоб боротися, варто заперечувати самому собі, своїм примхам і забаганкам! Я сподіваюся, що ми перестанемо шукати прощення і милість, щоб звернутися до сили, гідності та енергії. Традиція є джерелом основних енергій. Це походження! І походження передує початку. Той, хто вважає, що традиція це – минуле, помиляється! Традиція – це те, що завжди відбувається в різних формах».
   І на останок: автор цього допису лише стисло проаналізував Magnum Opus ідеолога французьких "нових правих". Колись, під час туристичної мандрівки до Берліну весною 2015 р., вдалося власноруч побачити паперовий варіант "Самураю Заходу…" на одному з блошних ринків німецької столиці. Погортавши сторінки та розгледівши обкладинку книги Домініка Веннера стало зрозуміло – ця праця не є "молитовником", "катехізисом" або "книгою рецептів" здійснення націоналістичного повстання. Це скоріше компас, орієнтир, дороговказ для майбутніх поколінь. Самурай з Окциденту, славної пам'яті Домінік Веннер, запрошує свого читача стати тими, ким є насправді – без фальші та пафосу: «Природа наш фундамент, історична перевага як мета, а краса культури – горизонт!». Тож вперед, до сторінок чудового фоліанта, гортаючи одну за одною сторінки у пошуках спраглої істини!

Автор – Денис Ковальов

Наша Революція

Будь-яка революція є свого роду битвою еліт, а не мас! Це, на противагу марксистам, має розуміти кожен традиціоналіст та прихильник ідей українського націоналізму. Саме тому, наші активні та дієві читачі, кидайте різні популістські лозунги в топку і пишіть власні книги!

   Ліві поки перемагають, бо пафосні типи набираються якихось незрозумілих знань про політику з книг авторів-марксистів. Адже знайти на полицях праці німця Карла Маркса нині куди простіше аніж француза Рене Ґенона чи італійця Юліуса Еволу. Ви знаєте багато правих авторів, яких знають маси? Отож-бо й воно... Маси у кращому випадку назвуть всім відому і жодного разу нечитану працю "Mein Kampf" Адольфа Гітлера у якості книги для правих.
   Яка ж тоді може початися революція справа, якщо люди не знають нічого про це? Як тоді можна формувати інтелектуальне поле для вдалого правого виступу, якщо тотально і по усім фронтам усі праві (від радикальних націоналістів і фашистів до поміркованих традиціоналістів і консерваторів) програють навіть у бібліотеках? Колись француз Жан-Жак Руссо сказа: "Революції починаються у бібліотеках!", - і не прогадав.
   Різного роду ліві публіцисти та просто письменники змогли за тривалий час створити тонни літератури і заспамили нею університетські бібліотеки. Колись вони робили це так само, як нині роблять сектанти. Дійшло до того, що українські праві навіть революцію розуміють з лівих позицій, а саме як "масовий стихійний виступ народу". У той час як дійсно цікаві праві режими приходили внаслідок переворотів чи навіть демократичних виборів (згадайте того ж австрійського художника з його боротьбою!), праві вирішили діяти інструментами лівих.

   В сучасному українському суспільстві насправді є лише два інститути, досі придатні для формування правого дискурсу в суспільстві: українське вояцтво, що захищає нашу землю від московської орди, та наука. Лише перші зможуть повернути хід подій вправо, якщо їм допоможуть другі. Вірити у праві перевороти внаслідок того, що наприклад ВО "Свобода" потрапила у Верховну Рада є марною справою. У суспільстві завжди є критичний відсоток тих, хто здатний завадити правим чи лівим прийти до влади демократичним шляхом без інформаційної обробки. Це все антикорупційні групи, правозахисники, неурядові громадські організації та інші рухи. А їх потужність куди більша, аніж у більшості правих сил країни. Бо увесь цей час замість формувати дійсно сильний інтелектуальний правий дискурс українські праві намагалються кинути в активістів ЛГБТ-спільноти якомога більше петард чи лайна (річ звичайно похвальна, але її мають робити прості обивателі під впливом нашої пропаганди). А ось пропаганду вже мають створити виключно праві сили...

За матеріалами "Чорної Ради"

За Реновацію!

Століттями Європа жила запахами крові, заліза та морської солі. Невід’ємними атрибутами нашими тоді була сталева віра у першість з-поміж інших народів та безпрецедентний для людської історії героїзм. Звитяга, авантюра, дух змагання – приводили в рух кров тисячолітньої раси.

   Душа Європи жила в мармурових титанах епохи Відродження, в янголоподібних образах з фресок Секстинської капелли та картин маньєристів, в нескінченних гарматних канонадах та сталевому гуркоті битв. Нами керувала жага до завоювання та відкриття нового, готовність захищати нашу культуру до останнього, бодай навіть у ході оборони нічого, крім випаленої пустелі, не лишиться.

   Наша Європа: Римський імперський принцип, освячений благодаттю Церкви Воскреслого Бога! Наша Європа: фатальність та динамізм фаустівського духу, що зробили можливими історичний драматизм у всесвітньому масштабі!

   Сьогодні – фанатичне слідування кострубатим міфам лібералізму та конформістській сутності рихлого буржуазного суспільства веде Захід до неминучої загибелі. Погрожує відправити в могилу не лише актуальну політичну організованість Європи, але й її багатотисячолітній культурний спадок. Останній, власне, і є сутністю нашого Континенту, нашої Цивілізації. З ним не можуть зрівнятися інші культурно-історичні типи, формотворчою базою яких є або релігійні системи, як у випадку з ісламом, або ж відносно сталі філософські конструкції, котрі не виділяються динамікою в часі, що характерно для конфуціанства.

   Натомість Європа – це символ, що об’єднує теперішні покоління з величними мармуровими ликами наших предків. Єдиний, нерозривний ланцюг культури пов’язує тріумфальний поступ легіонів Римської імперії з сучасністю. Що, як не спадкоємність духу, що, як не спадкоємність образів та сюжетів слугує скріпленню цієї грандіозної історичної структури?

   Від Платона і Аристотеля до Гайдеггера, від Фідія та Праксителя – і до Бурделя, Європа рухалася єдиним фронтом смислів. Зараз цей фронт терпить тотальну поразку, і найжахливішим є те, що її причина – не стільки в успішності ворожого натиску, скільки у боягузницькій поведінці власного авангарду. Вони декларують, що стара Європа, агресивна та динамічна, давно похована в руїнах Райхстаґу. Вони декларують, що те посміховисько, яке виросло з маастрихтських угод, та має у якості ідейної основи самогубську пародію на гуманізм, і є істинною Європою. Ця "істинна" Європа не має права битися, не має права взивати до предковічної стихії Крові, тривожити серця людей та пробуджувати у них трепет. Нам начхати на таку "європу". Зрадницька порода тих, хто сміє претендувати на наше минуле, робить ненависть до сучасних європейців ще більш гарячою.
   Нехай орел Імперії злетить над руїнами сучасних мегаполісів Заходу! Ми проголошуємо: пустота форм та відсутність змісту, брак культурного натиску та поклоніння псевдомистецьким канонам викликає протест та відторгнення в серцях тих, хто плекає любов до величних шпилів Нотр-Даму та дзвонів Печерської Лаври.
   Сьогодні, тут і зараз, ми ставимо перед собою доленосне завдання – очистити Велику Європейську Культуру від гнилі лібералізму. Наша мета – пробудження старої арійської крові, що застигла в венах середньостатистичного представника третього стану. Необхідно змусити її закипіти, змусити її заповнити собою ріки та озера, викликаючи з тіней забуття Доблесть, Гідність та Велич! Подібно великому римському пробудженню, що врятувало еллінську культуру після втрати греками можливості до спротиву, подібно германському пробудженню, що прийшло на заміну Риму – варварська Україна повинна стати тією ордою, що у майбутньому наповнить, наче повінь, старовинні міста Заходу та оновить пристарілий та занепалий континент.

   Класик чудово окреслив головний смисл цієї акції – Вкради її! Вкради культуру, подібно тому, як Зевс вкрав Європу з берегів Фінікії. Лишаючись поза історією протягом кількасот років, ми були тією картою, яку Господь беріг до сучасності. На батальних полотнах світової історії, що розгортатимуться у новому тисячолітті, саме ми мусимо, можливо – в останній раз, зайняти гідне місце для Європи. Культурницький штурм, що матиме на меті переосмислення кривавих та чаруючих образів нашого великого минулого, – піднімемо ж на рваних полотнах стягів, знаменуючи цим останній ривок Заходу до відстоювання свого буття!
   В ім’я Божественної Волі, що направляє нас, що направляла руки художника, перо поета та меч лицаря. В ім’я полеглих у безкінечних боях на просторах Великої Батьківщини героїв. В ім’я руїн, що дихають великими подвигами наших предків, нашої раси та цивілізаційної єдності... – ми ВИСТУПАЄМО, несучи за собою знамення великого Оновлення, великої Реновації!

Автор – Deimos Phobos

Memento mori!

Сьогодні еліта має говорити про смерть! Якщо сенс існування людини полягає в якомога довшому і якіснішому існуванні, то ніщо, окрім погибелі, не може її налякати.
   Мистецтво минулого зображало життя, прагнучи відобразити його якнайточніше. Але воно не змогло перейти прірву власного бажання до реальності, себто до життя. Реалізм - це завжди кінець мистецтва. Вихід знайшов невідомий православний художник-русин, Андрій Варгола, нащадок мігрантів із Закарпаття. Він почав клепати зображення невеличких, але поширених предметів, повторюючи їх на полотні, насміхаючись над самою структурою реальності. Але жарти не можна повторювати, тож і ця метода є недоречною. Тим більше, сміятися сьогодні або небезпечно, або нецікаво. Усе, що становило Західну цивілізацію, вже давно висміяне. А чому не можна жартувати з іншими цивілізаціями, вам розповість залишок редколегії однієї паризької газети з карикатурами.
   Справжнє задоволення полягає в небезпечних крайнощах. Після легалізації наркотичних речовин у людей майже не залишиться засобів для отримання насолоди. Насолоду відчуває той, хто володіє недоступним, ховає його в кулак, коли поряд зупиняється доля, шукаючи, де саме вона припустилася помилки, де саме дала можливість дійти до самого краю і не впасти. Коли доступним стає все, залишається лише стрибнути з краю вниз. Сучасник боїться лише смерті. Сучасника зачаровує лише смерть. Сучасник насолоджується лише смертю. Відмінювання цього чорного погибельного слова дозволяє народжувати афоризми навіть частіше, аніж вони набридають. Тому його треба використовувати усюди, де тільки можна. Не забувайте лишень, що смерть завжди потребує плати за те, що стоїть за вашими плечима, задовольняє найгірші потреби і охороняє сон незчисленної орди близьких та рідних.
   З такого ракурсу життя здається всього лише однією з незчисленних середньовічних гравюр періоду спалахів чуми. Майже всіх їх пронизує сюжет Mortis Saltatio, коли персоніфікована смерть веде за собою представників усіх груп населення: купців, чиновників, духовенство, дітей, чоловіків, жінок, знать. Але тут є одне але... Лише через чорну плащаницю смерті видно справжнє життя. Це розуміли і середньовічні лицарі, і бійці українських добробатів. Проблема в тому, що тоді це ще не був єдиний спосіб побачити життя в усій красі. Сьогодні все не так просто.
   Мало лишень дійти до краю. Треба триматися на ньому до останнього. Мало лишень вмерти. Треба жити на кордоні між життям і смертю. Жити небезпечно - єдиний спосіб жити! Говорити про смерть - єдиний спосіб дати масам надію на життя! А тому, memento mori любий сучаснику, memento mori...

За матеріалами "Реваншу"

Свобода і право на зброю

Втративши право на володіння зброєю - наші чоловіки конституційно змінилися! Якщо раніше українець, вступаючи в діалог, хапався за шаблю, то вже сьогодні він може хапатись лиш за серце. Швидкість пострілу ми замінили дальністю плювка. Лідери не бояться відплати. Беззахисність маси чоловіків розклала націю. Дріб'язковість загрози визначила нову якість еліти, а отже, нашого життя.

   Горе не в тім, що в нас керівництво слабке, але в тім, що ми не розбираємося в нарізної зброї. Приклад: американській еліті неважко виправдовувати довіру народу. Там, де зберігається 20 млн. снайперських гвинтівок - не може бути інакше. Адже ж справа тут не в політичних вбивствах та репресіях (подібно до вбивства Пінуса-"Морґана" та репресій проти вінницьких месників!), а саме - у відчутті справжнього права особистості на захист свого життя, честі та гідності, виключаючи посредників. Те, що не можна захистити - люди просто воліють не мати.
   Тому найменше зазіхання на особисту зброю в США - сприймається як зазіхання на все, що є в людини. Готовність індивідуума у будь-якому випадку перетворитися на озброєну опозицію, визначає ступінь його соціальної повноцінності. Чого ж можна очікувати від нації, коли в чоловіках виховують комплекс провини за природне бажання поторкати "Люґер"? - Нічого, окрім покірності тупого стада... Підсумок: в результаті юридичних хитрувань, український чоловік зараз став схожий на півня, якому відрубали дзьоб та вирвали шпори. Маючи право на протест (згідно з Конституцією) - він не має права на зброю (лиш за винятком мисливської). Тобто одружуватися можна, але секс заборонений.

   Україна - територія старих традицій народовладдя. Тут поняття свободи було невід'ємне від права володіння зброєю. Нема зброї - нема загрози, але й отже - нема сміливих лідерів і прогресу. А найголовніше - нема почуття власної значимості.
   Ми живемо за законами, що заперечують нашу генетичну пам'ять. Відсутність селекції загрозою опустило з нас кожного. Чоловіки стали боятися того, чого раніше не боялися жінки й діти. Ми всі розучилися відповідати за свої слова і робимо вигляд, що так завжди й було. Але так не було... І сподіваємось - не буде, якщо товариш "Кольт" підтримає нашу бесіду.

За матеріалами "Арійського Права"

"Реванш", що єднає українських революціонерів

Переможцями з поля битви в умовах наближених до постмодерних завжди перемагає той, хто виступає під знаменом домінуючого дискурсу. Все менше і менше ваги має чисельність активістів. Ліберали перемагають, бо у них в руках ЗМІ, а у нас — транспаранти. Правий рух може змінити цю ситуацію двома способами — або забрати у лівих і демократів чільне місце в ЗМІ, або змінити транспаранти на автомати.
   При цьому, варто зазначити, що друге не матиме ніякої користі без першого, адже наразі у світі відбувається лише та подія, яку побачили об’єктиви телекамер, і відбувається вона саме так, як це покажуть передові телеканали. І якщо щодо того, як така ситуація має впливати на те, що ми творимо, сказано багато, то про саме організаційні моменти нічого не говориться. Нинішній світ прямо вказує на те, що великі організації не здатні добитися успіху. Чим більшою є організація, тим менш радикальними є її дії. Більше того, великий розмір привертає значну увагу адептів режиму, сбушників, правоохоронців та інших ворожих елементів.
   У символіці старих правих часто використовувався лев. Сильна, велика і горда тварина, що своїми сталевими пазурами та іклами і сильним тілом відвойовує життєвий простір. Не дивно, що старі організації асоціювали себе з цією твариною. Єдина проблема полягає в тому, що в умовах урбанізованої площини сучасних країн леви можуть існувати хіба що в клітці. Мотуззя переплетених темних вуличок стягують міцну левову шию, громадини бараків і цегляних багатоповерхівок здавлює грудну клітину, пил багато чисельних машин забивається у легені. У клітці йому живеться легше, але в цих умовах цареві звірів відводиться хіба що роль забавки для дітей. Чого варта можливість вирячивши щелепи кинутися на незграбних людисьок, якщо твій кидок раз у раз зупиняють грати, встановлені місцевою адміністрацією. Тому нові праві, розуміючи ці категоричні зміни взяли собі у символ щура. Маленькі тварини — суть і сіль міських вуличок. Їх акції швидкі і майже непомітні до того моменту, поки не будуть помічені їх небезпечні результати. Великі ватаги щурів, що атакують зі сміливістю лева — ось приклад для послідовників. Кінець-кінцем лев на головній площі великого міста виглядає самотнім, нещасним і… жахливо несвоєчасним та занадто величним для сьогодення. В залежності від щурів.
   Щось подібне варто взяти на озброєння нашим побратимам з правих організацій. Не варто створювати великих партій. Виходом є мережа маленьких організацій з новими для українського націоналістичного руху ідеями та різними задачами і цільовою аудиторією. Цей спосіб діяльності має кілька переваг!

   Передусім, такий ти організаційної діяльності має значну перевагу у вигляді меншої ймовірності репресивних заходів. Якщо, судять учасника свободівського агітвідділу, то під репресії потрапляє вся ВО "Свобода". Якщо за грати потрапляє один з організаторів курсу лекцій з консервативної революції, то важко пов’язати його з головою націоналістичного політологічного клубу в одному з провідних університетів, або членом групи дослідників націонал-маоїзму. Сталося б це за умов існування єдиної ультраправої структури, всі троє мали б проблеми з законом. А так, лекції підло зірвано, але чорні сорочки миготять в інших залах, на інших лекціях, і на інших акціях. Окрім цього, головна задача правих сьогодні, це поширення ідей. Максимального різноманіття дискурсу можна досягнути лишень не зв’язуючи активістів путами партійної ідеології. Правим взагалі треба нав’язувати, стиль, а не примат Дмитра Донцова чи Рене Генона. При цьому ця група спільнот може, має і буде діяти спільно. Чорна сорочка і витончене вуличне насильство об’єднують більше, ніж членський квиток. 

   Сьогодні "Реванш" є тою школою, що готує керівні кадри для такої системи. Приєднуйтесь до нас, адже ми впевнені, що навчання — це цікаво!

За матеріалами харківського "Реваншу"

Хвороба європейської культури

Говорячи про цінності особистості і новий реалізм, нам вже доводилося вказувати на особливий характер, властивий культурі і мистецтву в сучасному світі. Сьогодні варто розглянути європейську культуру з дещо іншої точки зору, головним чином для того, щоб зрозуміти, яке значення може мати ця приватна сфера, нас цікавить особливий тип людини.

   Щоб проілюструвати зв'язок, який існує між мистецтвом і культурою останнього часу і процесом розпаду в цілому, можна звернутися до основного положення, висунутого Крістофом Штедінґом в своїй роботі "Імперія і хвороба європейської культури", в якій досить докладно розглянуті походження і характеристики культури, що сформувалася в Європі після заходу її традиційної єдності. Пан Штедінґ розкриває, що відправною точкою для зародження цієї культури стало роз'єднання, нейтралізація, емансипація і абсолютизація приватних сфер, які були раніше органічними частинами єдиного цілого. Однак особливу увагу він приділяє тому центру, який ставив форму для всього існування цілком та повністю, що надавав сенс життя і забезпечував в повній мірі органічний характер, в тому числі і культурної сфери. Позитивний і необхідний прояв цього центру на політичному рівні автор співвідносить з принципом імперії, що розуміється не тільки в суто світському (тобто в вузько політичному), але і в духовному сенсі, який він зберігав ще за часів середньовічної європейської ойкумени і який мав першорядне значення в політичної теології великих ґібеллінів і того ж Данте Аліґ'єрі.
   В Європі цей процес розпаду, колишній, як зазвичай, є наслідком втрати різних вищих точок відліку і торкнувся, в тому числі, зазначену сферу діяльності, яка мала 2 взаємопов'язані причини. Перша полягала в своєрідному паралічі ідеї, перш ніж служила центром тяжіння для всього навколишнього, що складало європейську традицію, що супроводжувалось помутнінням, матеріалізацією і занепадом імперського принципу та його колишнього впливу. Другою причиною, настільки тісно пов'язаної з першою, що проявляються вони практично одночасно і виглядають як певне ціле, став відцентровий рух, роз'єднання і автономізація приватних сфер, що було обумовлено саме ослабленням і зникненням початкової сили тяжіння. З політичної точки зору, відомим наслідком цього процесу, на якому ми не будемо тут зупинятися, став кінець загального єдності, яка в суспільно-політичному сенсі, незважаючи на широку систему окремих автономій і наявні тертя, була колишнім європейським світом. Зокрема, сталося те, що Штедінґ називає "швейцарізацією" або "голландізацією" територій, раніше органічно включених в імперське ціле, а отже сталось партикуляристське дроблення, яке зазвичай супроводжується зародження національних держав. В інтелектуальному плані це з усією неминучістю мало призвести до виникнення розколотої, "нейтральної" культури, геть позбавленої всякого об'єктивного характеру...

   Дійсно, саме такі є сьогодні генезис і панівний характер культури, науки та мистецтва, що переважають в сучасну епоху. Однак тут не місце для більш докладного аналізу цього питання! Якщо повернутися до сказаного про сучасну науку і її прикладне застосування, можна було б легко відшукати в даній сфері риси того, що стало автономним самому процесу, які не контрольовані і не стримувані ніякою вищою інстанцією, яка була б здатна обмежити і направити в задане русло. Тому нерідко створюється враження, що науково-технічний розвиток, образно кажучи, тримає людину в їжакових рукавицях, нерідко заганяючи його в тяжкі, непередбачені і повні несподіванок обставини. Зайве навіть нагадувати тут про такі аспекти сучасної науки як крайня спеціалізація і відсутність вищості,, що об'єднує принципи, настільки вони очевидні... Це природні слідства однієї з догм прогресистської думки, що відстоює "свободу науки" і наукових досліджень, які не підлягають жодним обмеженням, що, в свою чергу, є просто злегка пом'якшеним способом виправдати і узаконити цю розрізнену діяльність.
   Цій "свободі" відповідає практично таке ж значення, більш відома як "свобода культури", звеличувана нібо якесь "прогресивне" завоювання, що також відкриває шлях руйнівним процесам, які йдуть на повну силу в неорганічну цивілізації за для завоювання (все це є цілком протилежнм тій свободі, яка, на думку Джамбатісти Віко, була властива "героїчним періодам" колишніх товариств). Одним з найбільш типових виразів цього прагнення нової культури до "нейтралітету" є протиставлення культури політиці. Відстоюється ідеал чистого мистецтва і чистої культури, які не повинні мати нічого спільного з політикою. У діячів культури, котрі намагаються відстояти лібералізм і культурний гуманізм, цей розрив нерідко обертається прямою опозиційністю. Добре відомий тип інтелектуала або гуманіста, що зазнає критики по відношенню до всього, що має хоча б найменший зв'язок зі світом політики: з ідеалом і авторитетом держави, суворою дисципліною, війною, владою і пануванням - майже істеричну нетерпимість, навідріз відмовляючись визнавати за подібними ідеями якусь або духовну або "культурну" цінність. В результаті окремі культурологи прагнуть категорично відокремити "історію культури" від "політичної історії", перетворивши першу в абсолютно самодостатню наукову сферу діяльності. Звичайно, антиполітичний пафос і відчуження, які властиві "нейтральним" культурі і мистецтву, багато в чому виправдані деградацією політичної сфери, тим низьким рівнем, на який скотилися політичні цінності останнім часом. Однак, крім цього, мова йде про якусь принципову позицію, завдяки якій ніхто вже не помічає аномалії подібної ситуації, оскільки "нейтральний" характер став основною рисою сучасної культури...
   Тож, щоб уникнути непорозумінь, має сенс уточнити, що протилежною ситуацією, за якої слід визнати нормальний і творчий характер, є не те положення, при якому культура ставиться на службу державі і політиці (тут, як і вище, ми використовуємо це поняття в сучасному здеградованому сенсі), але така ситуація, коли єдина ідея, в якій втілений основний, центральний символ даного суспільства, виявляє свою силу і одночасно надає відповідне, нерідко незримий, вплив як на політичну сферу (з усіма властивими їй, далеко не тільки матеріальними, цінностями, як це буває в сучасній державі), так і на сферу мислення, культури і мистецтва; це виключає будь-який розкол або принциповий антагонізм між культурою і політикою, а отже, і необхідність зовнішнього втручання.

   З огляду на повну відсутність сьогодні цивілізацій органічного типу і майже беззастережне торжество процесів розпаду у всіх сферах існування, подібна ситуація видається практично немислимою, і єдиною, хоча й фатальною (оскільки сама по собі вона є помилковою і згубною), альтернативою виявляється або "нейтральна" позиція мистецтва і культури, позбавлених всякого вищого узаконення і значення, або прислуговування воістину виродковим політичним силам, як це відбувається при "тоталітарних режимах", особливо тих, які були сформовані під впливом теорій "марксистського реалізму" і супутньої полеміки проти "декадентства" і "відчуження" буржуазного мистецтва.
   Як ми вже говорили, розглядаючи проблему "цінностей особистості" та їх подолання, природним результатом, що випливають з цього відчуженого характеру мистецтва і культури, стає суб'єктивізм, тобто повне зникнення в цій сфері об'єктивного і безстороннього стилю і, в більш загальному сенсі, втрата всякого вимірювання глибини...

Автор - Юліус Евола

Звернення до української молоді

Останні кілька років українська молодь масовано і цілеспрямовано отруюється слабкоалкогольними напоями і тютюном — це елемент генетичної війни.

   Нинішня система влади суперечить українській традиції, вона безвідповідальна, а тому неефективна, антинародна і аморальна. Соціальною базою нинішнього режиму є криміналітет, який підтримується міжнародним криміналітетом. Це прояв організаційної війни. Найвпливовіші ЗМІ належать не українському народу, а кільком неукраїнським олігархам. Сформована ними інформаційна картина світу нахабно спотворена і має мало спільного з реальністю. Об’єктивну інформацію можна знайти лише в Інтернеті та через особисте спілкування.
   Українська і світова історіографія — це вже давно не наука, а хронологічна зброя. Витоки Європи знаходяться у Трипільській цивілізації 7-тисячолітньої давності, тут сформувалося ядро європейської культури, тут прабатьківщина індоєвропейців. Ви часто про це чуєте? Навряд чи, бо література, присвячена цій тематиці, виходить накладами по 500 примірників, а в олігархічних ЗМІ на цю тему накладено табу. Метою ж духовної війни є руйнування вольового начала українського народу через нав’язування йому хибного, нереалістичного світогляду. Тут головною мішенню ворога стають священні тексти і сакральна історія.
   Як ви вважаєте, скільки років мали апостоли, коли їх покликав Ісус Христос? На більшості картин з релігійної тематики апостоли навколо Христа зображені сивочолими старцями, яким саме пора готуватися не до проповіді нового вчення, а до смерті. Та чи ж так воно було насправді? Чи могли б старі люди здійснювати стрімкі переходи по горам і долинам Палестини, в мороз і спеку, під вітром і дощем? Насправді християнство почалося як молодіжний рух. Цей факт відомий серйозним історикам і теологам, проте у наш час він систематично заглушується. Більшість апостолів, коли пішли за Ісусом, були двадцятилітніми хлопцями. Сам же Христос тоді був 30-річним молодим чоловіком, тому в ранньому християнстві його зображали як молодого пастуха на ранкових схилах. Ніхто як Він так не розумів молодих людей з їхніми веселістю і хоробрістю, щедрістю і надіями, несподіваною самотністю і постійною мрійливістю, внутрішніми конфліктами і спокусами. Ніхто, крім Ісуса, так ясно не усвідомлював, що юність життя, коли людиною оволодівають незвичні для неї думки і перед нею відкривається весь світ — це найкращий час для контакту душі з Богом. Читаючи оповідання про перших дванадцяти, ми насправді читаємо про переживання молодих людей — світлих, жвавих, допитливих.

   Сьогодні суспільству нав’язується думка, що з молодими людьми не можна говорити на серйозні теми, що їх цікавлять лише розваги, секс, алкоголь, наркотики, телескандали і модні шмотки. Яка підла брехня! Саме молодих людей найбільше цікавлять питання: Хто я? Як я потрапив на цю землю? Що мене чекає? Майже 20 років ми шукали відповіді на ці запитання, по крихті збираючи до купи правдиву картину нашого світу, продираючись через завали брехні та інформаційного сміття. Та лише тепер починаємо розуміти природу нашої реальності, і це надає нам життєвої сили та оптимізму. А як багато могли би ще зробити, якби отримали ці знання в юнацькі роки!? Якщо ми, українці, хочемо стати сильною і передовою нацією, нам потрібно створити таке суспільство, в якому кожна втілена душа з дитинства отримувала б правдиві знання про природу людини і світу. Нам потрібне суспільство, в якому культивувалися б пошук істини, шанобливе ставлення до Бога, батьків, предків. На цьому грунтується вільний і здоровий спосіб життя, свідома потреба у самовдосконаленні та самореалізації.
   Але кому вигідно, щоб приховувати правду про християнство як молодіжну революцію? Лише тим, кого задовільняє існуючий стан справ, всезагальна ситуація духовного рабства, брехні і лицемірства. Брехня потрібна тиранам і паразитам. Вони бояться молоді, бо молодь не знає лицемірства, вона щира і прагне негайно здійснити те, у що вірить. Будь-які серйозні зміни у суспільстві відбуваються тоді, коли їх підтримує молодь. Оновлення України відбудеться лише тоді, коли воно стане справою масового молодіжного руху.
   Молодь є соціальною групою, яка найбільше зацікавлена у зміні пануючого режиму. Сьогодні у неї немає ні вибору, ні перспективи. Після відносної динаміки початку 1990-х рр. країна увійшла в фазу застою. Молода людина поставлена у такий стан, коли вона постійно відчуває свою приниженість і неповноцінність. Вона живе у бідній і приниженій маріонетковій державі, яка не має власних ні зовнішньої, ні внутрішньої політики, з річним бюджетом, який менший за рекламний бюджет "Coca Cola" чи "Pepsi Co". Молода людина хоче заробляти гроші, але в неї немає цієї можливості, бо рівень зарплат у цій країні розраховано так, щоб ледве вистачало лише на їжу і одяг. І все! Кожен молодий знає, що він пропрацює все життя як проклятий, але все одно не купить собі ні квартиру, ні машину — якщо не переступить закон. Тому що, виявляється, всі гроші і матеріальні цінності вже поділили після розвалу СССР, але без його участі. У країні склалася система замкнених каст, коли діти бідних батьків приречені все життя лишатися бідними. Це диявольська система, бо при ній генералами стають діти генералів, а можновладцями — діти можновладців. Бо навіть якщо твої батьки кров’ю і потом нашкребуть тобі грошей на освіту, то єдиний варіант для молодої людини вирватися з бідності — емігрувати або піти в обслугу до транснаціональних корпорацій, забувши про свої мрії і переконання.

   Українська молодь більше всіх потребує і прагне змін. Тому головні зусилля нинішнього режиму спрямовані на дезорієнтацію молоді, на її духовне розкладання, на підрив її фізичного здоров’я і каналізацію її киплячої енергії в русло дріб’язкових справ або штучно сконструйованих фантомів.
   Головним засобом підриву вольового начала української молоді стало нав’язування їй переконання, що людина — це лише розумна тварина, яка проіснує відпущений їй час, умре і на цьому все закінчиться. Яка підла брехня! Людина — це втілена духовна сутність, яка багаторазово приходить у наш фізичний світ для власного розвитку і впорядкування цього світу. В євангельській термінології феномен багаторазового втілення людського духу називається палінгенезією, що є точним синонімом терміну “реінкарнація”. На простодушне запитання апостолів, що вони отримають, ідучи за Учителем, Христос відповів: "Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії (тобто під час наступних втілень) стократно одержите і життя вічне успадкуєте" (Матвій, 19.28-29). Багаторазове втілення — це наріжний камінь Христового вчення і світогляду життєспроможного суспільства!
   Більше того. Оскільки подібне притягується до подібного, то людина, за рідкими винятками, втілюється на своїй рідній землі, в середовищі свого рідного народу. Тож коли нашим духовним сутностям доведеться черговий раз прийти у фізичний світ, то ми прийдемо не в Африку чи Австралію, а сюди, на рідну землю Матінки-України. Що залишимо після себе, те і успадкуємо. Залишимо чисту природу — прийдемо у земний рай. Залишимо здорових і красивих дітей — народимося у здорових і красивих тілах. Залишимо після себе культуру — народимося у світлі, знаючи з самого дитинства, хто ми, яких батьків, звідки прийшли і куди йдемо.

   У Бога немає інших рук, окрім наших. Розвиваючись і розвиваючи навколишній світ, Творець дедалі більше опановує наш фізичний простір. Він це робить за допомогою нас — дітей Божих, бо в серці кожного з нас горить Божа іскра, яка є частинкою Вишнього. Тож маємо усвідомлювати, що ми є частиною Бога, його воїнством. А головним, найпотужнішим загоном цього Війська Бога є молодь. У неї найбільший потенціал віри і вона найбільше зацікавлена у перетворенні нашого світу, бо від цього залежить її майбутнє.
   Все, сказане вище, вистраждане мною у напружених роздумах і боротьбі за своє місце у цьому світі. Ми добре розуміємо вас, українські хлопці і дівчата. Ми віримо у вас і нашу спільну перемогу. Ми змінимо Україну і побудуємо державу, якою будемо пишатися, бо її знатиме весь світ як державу вільних, сильних і красивих людей. Вірю, що на цьому шляху нас не зупинять ні страх, ні перешкоди!

За матеріалами "Арійського Права"