З вулиць у кабінети, або як деґрадувала лівиця

Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.

   «На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.

   Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.

   Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.

   Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).

   Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.

   Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.

За матеріялами "Jacobin"

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес

Україна у розрахунку Наполеона I Бонапарта

Східна кампанія французького імператора Наполеона Бонапарта була значно інспірована дипломатичним меморіалом від 1808 р., що закликав відштовхнути московитів вглиб їхньої території, як це зробив Карл Мартелл у VIII столітті з Омеядами. Тоді король франків зупинив експансію ісламу в Європу. На жаль, мусульмани повернулися за "боргом" у XXI ст.

   Але повернімося до Наполеона. Вважалося, що Україна – ключ перемоги Франції над монархією Романових. Щоби найкраще скористатися ситуацією, безліч французьких аґентів збирали цінну інформацію про можливості наступу у бік Києва, надходили анонімні свідчення про стан міст, переправ та населення, зокрема, вирізнялася пропозиція:

   «Кілька слів імператора Наполеона до мешканців України, які треба передати таємно, зроблять якнайкращий вплив на їхню поведінку, бо вони страждають під владою Росії та тільки й мріють, щоби скинути це ярмо». Французи слідкували за антимосковськими настроями, що вже у 1811 р. охопили Волинь та переростали у повстання. Інші аґенти просувалися також вглиб країни – до Херсону, Черкас, Полтави, де збирали дані про розміщення військ.

   Ресурси країни мали цілком забезпечити потреби наступального війська. Відновлена державність у формі потенційно суверенного Королівства на землях України закономірно стала б східною фортецею наполеонівської Європи. Найкраще, але не без огріхів, цю тему дослідив Ілько Борщак у праці "Наполеон і Україна" (1937): «Якби армія Наполеона ввійшла була на Україну, певно, знайшовся б новітній Мазепа серед колишньої української старшини...».

За матеріялами часопису "Гетьманат"

Жерці наставляють, вояки захищають, ремісники працюють

Теорія трьох станів дуже проста: суспільство людей розділене на тих, хто молиться, тих, хто воює та тих, хто працює! Французький лінґвіст, міфолог і філолог-компаративіст, автор цієї теорії Жорж Дюмезіль відомий своїми порівняльними дослідженнями релігій та міфологій індоєвропейських народів. Виходячи з тези, що структура релігійно-міфологічних уявлень має відображати соціальну структуру, він сформулював так звану трифункційну модель, яка, після запеклих наукових дискусій, стала загальновизнаною серед дослідників міфології.

   Дюмезілева теорія ґрунтується на загальновідомому факті існування трьох соціальних функцій індоєвропейських народів: культової (представники – жерці), військової (представники – військові вожді) та господарчої (представники – землероби та ремісники). Найчіткіше це прадавнє членування збереглося в Індії (три основні варни): "брахмани", "кшатрії" та "вайшії", яким відповідають три ґуни: "саттва", "раджас" і "тамас". Тобто три форми,  елементи, якісні модуси чи прояви пластичної субстанції, "пракріті".

   У кастовій моделі під виглядом людини приховані різні реальності. Це різні сутності, різні світи, у кожного із них – свої власні, відведені їм місця, оскільки вони представляють собою втілення різних енергій і різних сумішей буття. Ці енергії циркулюють крізь них і кожен може досягти досконалості в своєму власному роді, в своєму власному вигляді.

   Відповідно до цього Дюмезіль реконструював тричленну структуру пантеону богів у міфологіях кількох індоєвропейських народів. У давніх римлян це були: Юпітер – Марс – Квірін; в аріїв – Мітра та Варуна – Індра – Ашвіни; у скандинавів – Одін – Тор – Фрейр; у скіфів, відповідно, – Колаксай – Ліпоксай – Арпоксай. Французький дослідник вважав, що повноцінних каст є три, а четверта є змішанням деградованих представників перших трьох.

   Оскільки у традиційному суспільстві з торгівлею існувало дуже багато табу та сакральних обмежень, то зберіганням коштовностей займалися брахмани, проблемами розподілу та обміну – кшатрії. Вайшії ж були ремісниками та землеробами. За Дюмезілем поява професійних торговців, купців в складі третьої касти стало ознакою деградації індоєвропейської цивілізації.

   Прикметно, що одним з таких факторів на ці процеси є вплив юдеїв, які перебуваючи в четвертому вигнанні ("трефному" світі), почали застосовувати у відношенні до нього ті господарські методи, що забороняються в рамках самої юдейської громади. Середньовічна Європа знала три основні стани – духовенство (лат. oratores), войовників (лат. bellatores) та трудівників (лат. laboratores) – міщан, селян. Церква також поділяє людей на духовних ("пневматики"), душевних ("психіки") і плотських ("саркіки").

   І вся ціннісна система була заснована саме на цій тричленній структурі суспільства! Теорія Дюмезіля справила величезний вплив на подальші дослідження в області індоєвропеїстики та на становлення структуралізму (Дюмезіль сприяв просуванню кар'єри молодого Мішеля Фуко). Також Дюмезіль вплинув на Клода Леві-Стросса (але останнього відрізняє інтерес до структурної динаміки, до механізму варіацій міфологічних конфігурацій).

   Дюмезілеву теорію підтримував й високо оцінював Мірча Еліаде. "Новий час" або ж Modern скасовував релігію, стани, сакральне розуміння світу і це стало початком занепаду та кінця індоєвропейської цивілізації. Їй на зміну прийшли капіталізм, матеріалізм, економізм, егалітаризм, фемінізм, ґендеризм тощо.

Автор – Сергій Чаплигін

Леся Петлюра — життя на вигнанні

Єдиною дитиною у родині Отамана військ УНР Симона та Ольги Петлюри була донька Леся. Народжена у 1911 р., дівчинка стає сучасницею блискавичних подій на скрижалях історії Першої світової війни. Прізвище "Петлюра", статус її тата, його відповідальність змушує маленьку Лесю поступитися українському народу батьківськими плечима.

   Вона відійшла у тінь і чекала. А коли у варшавській квартирі родині не вистачатиме грошей навіть на їжу, то Леся розділятиме батьківську долю політичних вигнанців. Її життя — це переїзди з міста у місто, з країни до країни — чим старше вона ставала, тим далі була від України.

   Вже у Парижі дівчинці врешті вдається хоч трохи набутися з татком. Там Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, не маючи великих статків, скромно мешкає із родиною на 5-му поверсі готелю у Латинському кварталі, біля Університету Сорбонни (на вулиці Тенар, 7). Він не припиняє своєї діяльності й на еміґрації.

   14-річна Леся спостерігає за батьком і вбирає його мудрість. Великим потрясінням для родини стає вбивство Симона Петлюри у 1926 р. Душевні переживання, втрата близької людини, брак коштів — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою дівчина бореться довгі роки.

   Початок Другої світової війни подарував сім'ї Петлюри надію на повернення до рідної Полтавщини. Леся мріяла поїхати до цілющого повітря Криму. Проте вже у листопаді 1941 р. у Камбо-ле-Бен, де, здавалося б, Лесі ставало вже ліпше, вона помирає на 30-му році свого життя; згодом була похована разом із батьками на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

За матеріалами "Women of freedom"

Кінець безбар'єрної Європи

Європейський Союз вперше за історію свого існування може поновити контроль на внутрішніх кордонах між країнами-членами. Головна причина, як виявилося, не тероризм, масова міграція чи загроза московської агресії, але спалах коронавірусу. Крім того, зовнішні межі ЄС будуть зачинені на в'їзд/виїзд до кінця літа поточного року, що й окрім COVID-19 вдарить сильно по економіці цього наддержавного утворення, яка вже увійшла у стан рецесії.
   Що спонукало Брюссель і так званий франко-німецький домен (осердя євроінтеграційних рухів) до такого кроку? — По-перше, світова пандемія, яку, до слова, у комфортну та заможну Європу завезли мігранти. По-друге, відновити державний контроль над системою охороною здоров'я, що виявилась не здатною попри технологічні новації, до зустрічі з коронавірусом, і головно — порятунок спільної економіки всередині ЄС, коли у низці країн-членів зростають летальні випадки, а відтак зменшується кількість робочих рук.
   Не дивно, що патріотично і націоналістично налаштовані політичні кола деяких європейських держав на цьому тлі порушують питання доцільності подальшого існування наддержавного утворення на теренах Старого Світу. Як приклад євроскептики наводять нещодавній вихід Великої Британії з лав ЄС, котра тепер знову буде прагнути здобути власну індивідуальність та відновити колишню міць. Для багатьох же громадян ідея "єдиної Європейської держави" виявилась такою, що не відповідає дійсності та бажанням більшості (масова міграція упродовж 2014-2019 рр. і пандемія COVID-19 оголила кволість ЄС як наднаціональної структури), звідси — Brexit, Fixit і тому подібні відцентрові від Брюсселя рухи.
   Відповідно до поточної ситуації можна стверджувати, що Україні більше не слід прямувати шляхом шаленої євроінтеграції, яку ми обрали (швидше — нам накинули охочі до нового ринку торгаші) у 2013-2014 рр.,оскільки Старому Світу зараз буде не до нас. У тому вигляді, в якому зараз існує ЄС — це подоба, мавпування СССР з панівною ліволіберальної, ґендерною і мультикультурною ідеологією, що нівелює національну ідентичність та мурує на національних економіках континентальну, як частину глобальної. У гонитві довести свою приналежність до європейської цивілізації, ми не бачимо як обнуляємо нашу державність, оголюємо її не тільки перед байдужими політиками Заходу, але, що головніше, перед хижаком зі Сходу, руки якого по лікоть у крові наших співгромадян.
   Стосунки України та ЄС, які доволі тісно тривають з осені 2013 р., чіткіше дають зрозуміти, що нас там, (скажімо собі чесно) не чекають — ні найближчим часом, ні взагалі. Українці для вгодованих європейців не більше ніж мийники туалетів в Італії чи будівельники в Естонії, адже самі досі не здатні осмислити насущну кризу своєї колективності (національної солідарності), яка присутня у тих самих італійців чи естонців. З усіма мінусами та плюсами нашого суспільства, воно не потрібно нікому, окрім самих нас: українцям треба стати сильними, показати усім — наше суспільство може вижити та збудувати сильну, заможну державу без чужої фінансової чи військово-політичної допомоги, відтак наша нація гідна на щось більше, а ніж членство в ЄС чи Шенґенська безбар'єрна (безвізова) до нині зона, не кажучи вже про новий СССР.

Автор — Денис Ковальов

Останній бунтівник Заходу

Для українського читача постать, а тим паче творчий доробок, француза Домініка Веннера — це справжнє відкриття. Скажімо, як і німець Ернст Юнґер, чи італієць Юліус Евола. Не дивно, що цьогорічне видання одразу двох монографій колишнього бойовика Організація таємної армії (франц. Organisation de l'armée secrète) і представника ідейної течії "нових правих" викликало певний розголос, хоч він був помітний лише у соціальних мережах.

   А між тим, нам усім слід уважно приглянутися до цього непересічного уродженця Франції, що покінчив життя самогубством на вівтарі Соборі Паризької Богоматері у травні 2013 р. То був його особистий виклик надто мінливій сучасності, яка занедбавши надбання попередніх поколінь, взялася до саморуйнації (тобто деконструкції цивілізації) під мультикультурними гаслами. Всупереч вказаній трагедії, Домінік Веннер лишається справжнім останнім бунтівником Заходу, що кличе у новий похід, зокрема через власні книги — "Бунтівне серце" і "Самурай Заходу" (українському перекладу цих творів завдячуємо київському видавництву "Пломінь"), — білих європейців за збереження своєї ідентичності та традицій.

   Отже, про творчу спадщину Домініка Веннера! Перша книга є своєрідною авторською саморефлексією на події 50 річної давнини: програна французами ганебна війна в Алжирі, студентські бунти 1968 р. й невдала спроба державного заколоту бійцями Організація таємної армії, — в яких нечисельні "бунтівні серця" (франц. le cœur rebelle) з берегів Сени, Рони та Луари не знайшли підтримки широкого загалу, так і лишившися vox clamantis in deserto (причому у буквальному сенсі — в пісках Сахари!), бо все ще марили застарілими, не своєчасними прикладами успіхів правих, а отже національних сил в Європі (як от режими А. Салазара у Португалії чи Ф. Франко в Іспанії), котрі йшли до свого логічного занепаду під шаленим тиском ліволіберальної глобалізації. Друга книга — так званий настільний "бревіарій непокірних", зміст якого насичений неостоїчними роздумами про зародження і поступ метафізики Заходу й філософії Сходу, руйнування пам'яті європейської цивілізації та її відновлення шляхом "революції/реставрації" (сказати б, бунту!) традиції, самобутності, історії, через повернення європейців (до нас-бо звернено заклик автора) до духовних джерел цивілізації Старого Світу, після переосмислення безсмертних давньогрецьких поем: "Іліади" й "Одіссеї".

     Як представник ідейно-політичної течії "нові праві", колишній бойовик Організація таємної армії демонструє на сторінках вище наведених праць силу своїх протидемократичних, протиєвроінтеграційних, протиліберальних, протимультикультуралістських, ба навіть ніцшеансько-ґрамшістських переконань. Усупереч тому, що особисто Домінік Веннер, після низки поразок французьких патріотів здобути владу силою, відмовляється займатися практичною політикою, все ж спонукає своїх читачів не стояти осторонь суспільного, а отже і державного життя власної батьківщини, що опинилися у щільних лабетах чужинецьких ідеологій. «Сучасні європейці є, передовсім, жертвами душевних хвороб, і лише потім цілком реальних небезпек й антиєвропейських інтересів та настроїв, що постійно посилюються — це, безперечно, основна причина їх слабкості», — відзначає автор на початку книги "Самурай Заходу".

   Безліч корінних мешканців Європи, зокрема й України, давно позбавлені міфологічного мислення, на зміну якого по стількох роках ідеологічного втовкмачування ліваками своєї "правди" пришли вульгарність і банальщина, проти яких виступив Домінік Веннер. На цьому він наголошує у своїх книгах, закликаючи нас із вами повернути свіжість живого сприйняття через вищість, традицію, символ та дію осягнути безперервний перебіг теперішньої повсякденності. «Кожна людина несе в собі традицію, що й робить із неї те ким вона є; варто лишень відкрити, бо традиція — це вибір, це шепіт геройської минувшини та того, що буде, розповідаючи про те, ким ми є насправді й звідки ми родом», — підсумовує автор наприкінці "Бунтівного Серця", ніби ставить три крапки своїх незавершених справ, котрі мусять продовжити наступні покоління захисників європейської цивілізації.

Автор — Денис Ковальов

Юнґеріана крокує Україною

Він прогулювався під час сталевих гроз шанцями у Пікардії, Артуа і Фландрії. Він збирав вкрай рідкісних і дивовижних представників флори та фауну поблизу мармурових скель. Його взору були доступні химерні скляні бджоли з майбутнього, про які не можливо й помислити...
   Молодий штурмовик Імперської Армії Німеччини, а згодом — капітан збройних сил Третього Райху з околиць Ганновера на ім'я Ернст із родини Юнґерів пройшов уздовж та впоперек пів-Європи, щоб згодом розповісти про свої пригоди нащадкам. Його перу належить не одна солідна праця, якою зачитувались не тільки палкі прихильники, але й затяті опоненти, ба навіть — вороги. Сьогодні його творча спадщина по своєму закохує у фронтове життя і воєнні будні українців: відчайдушних добровольців з полку "Азов"; не звиклу до будь-яких змін академічну спільноту; турботливих панянок, що бажають пізнати дійсність крові та вогню; а головне — спраглих до буремного життя авантюристів!
   Книга "Feuer und Blut", видана торік українською мовою завдяки літературному клубу "Пломінь", нарешті має свого читача. Meine Grüße an Sie, leidenschaftliche Bewunderer des Krieges! Це справді гідна, без перебільшення — достойна праця, яка поєднала у собі не тільки маленький уривок великої битви світової бійні, але й фронтові листи автора до родини, яка позбавлена можливості відчути "радощі війни".
   Хтось знайде на сторінках лиш опис розпатраних кулями тіл вояків і розореної снарядами довколишньої природи. Комусь припаде до душі точне змалювання бою між англійцями (Tommies) та німцями (Boche), коли стройові колони жовнірів у повному обмундируванні прямо з маршу вступали в запекле протиборство за нічийну землю (Niemandsland). Бо ж, «мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під щільним вогнем, що дух часу розпадається на шмаття, мов крихке вбрання» (Ернст Юнґер "Вогонь і кров" стор. 149).
   Блискавичність подій, які описує ідеолог Консервативної Революції, наводить на думку, що війна є не стільки витвором чийогось злого умислу, скільки місцем, де переплітаються воєдино сотні, тисячі, мільйони доль і життів людей, які добровільно чи примусово беруть у ній участь. Ймовірно через позитивне, а іноді — нейтральне ставлення автора книги до війни як руйнівного і смертоносного явища, хочеться читати на одному диханні кожне виведене ним чорними літерами на білому папері, які далебі просякнуті духом свого войовничого часу, кров'ю і вогнем. Бо ж історію конкретної події, а надто — маленької битви великої війни у переліску, що її оповів ганноверський майстер Ернст Юнґер на сторінках книги "Feuer und Blut", необхідно всотувати з її серця, так би мовити з її епіцентру!

   Для мене особисто, Юнґер — це порив, Юнґер — це воля до життя, Юнґер — це запал... Не дивно, що його творчість, навіть по смерті, не втрачає, а навпаки — збільшує свою авдиторію. Гортати сторінки праці "Feuer und Blut" і співпереживати автору одне задоволення, бо ж спонукає не тільки до роздумів, але й до дій, а це, товариство, вагома причина, аби читати й бути частиною великого всесвіту на ім'я Jüngeriana.

Автор — Kalev Korpinen

Корсика вимагає більшої самостійності

Довготривала міграційна криза кардинально вплинула на політичну арену Європи, що склалась у післявоєнну добу та період розвалу соціалістичного табору. З кожним місяцем нерозуміння урядовцями Франції, Німеччини, Великої Британії, Швеції, Нідерландів тієї ситуації, яка склалась на вулицях їхніх міст через недбалу міграційну доктрину, призводить до зростання націоналізму, шовінізму, расизму та ксенофобі. У деяких окремих регіонах справа доходить навіть до сепаратизму!

   Останні загальні вибори до обох палат італійського парламенту продемонстрували бажання більшості населення здихатися нелегальних мігрантів шляхом підтримки відвертих популістів з правого табору. Серед них є й сепаратистські налаштована партія "Ліга Півночі" (італ. Lega Nord per l'Indipendenza della Padania), члени якої відверто пропагують не тільки розширення автономії для таких провінцій, як П'ємонт, Венето та Ломбардія, але і їх повне унезалежнення від Риму, тобто решти Італії.
   Не пасуть задніх і сепаратисти з французького острова Корсика. Минулого літа до Національної Асамблеї Франції (нижня палата парламенту) потрапили 3 корсиканських націоналісти з партії "Pè a Corsica". Тепер вони з найвищої трибуни держави будуть проголошувати не тільки власні популістські гасла, а й вимагати більшої автономії для свого острову. Потрапляння корсиканських сепаратистів вперше до французьких Національних Зборів є свідченням того, що мешканці цієї середземноморської провінції хочуть більше самостійності, у першу чергу в соціально-економічній сфері.
   Варто наголосити, що прямі вказівки корсиканським народним депутатам дає голова виконавчої ради (регіонального уряду) острова, націоналіст Жиль Сімеоні. Минулого місяця він особисто закликав президента Франції Еммануеля Макрона розпочати переговори про більшу автономію для Корсики, але не повну незалежність як сусідня Каталонія від Іспанії. За словами лідера корсиканських сепаратистів, вони вимагають рівноправного визнання корсиканської мови поряд із французькою, амністію для ув'язнених побратимів, яких вони вважають політичними та депортації нелегальних мігрантів назад до країн Азії та Африки. Адже останні становлять реальну загрозу ісламізації не тільки середземноморської провінції, а й всієї Франції, яка у недалекому майбутньому може перетворитись та європейський халіфат.

Автор − Денис Ковальов

"Нові праві": історія, постаті, ідеологія

Серед сучасних українських єврооптимістів поширена магічна формула "як в Європі". Класичним прикладом цієї омріяної Європи чомусь називають Німеччину – німецьких пенсіонерів, німецькі зарплати, німецькі заводи, німецьку культуру. Насправді ж, еталонно "європейською" країною є Франція!
   Річ у тому, що є певний загальний концепт історичного розвитку Європи – від феодалізму до абсолютизму, згодом до республіки і так далі. Історія Франції якраз є прикладом повної відповідності такому концепту (У Німеччині зокрема не було загальнодержавного абсолютизму і дуже пізно виникла республіка).
   Відтак "земля галлів" може стати чи не найбільш зручним полігоном для історичних досліджень, адже достатньо знати, що відбувалося тут, і тобі вже відомо, що відбудеться чи відбувається в інших західних державах. Зокрема, для того, щоб в загальних рисах зрозуміти феномен "нових правих", необхідно вивчати якраз передусім Францію. Адже їхні ідеї сьогодні транслюють безліч рухів – від "Front National" і "Alternative für Deutschland", до "Alt-Right" і Дональда Трампа... І цим ідеям ми, до речі, зобов’язані витонченій країні Рабле і Рембо!
   У 1962 р. група молодих учених, журналістів і політичних активістів правих поглядів на чолі з Аленом де Бенуа і Домініком Веннером, активними учасниками "Федерації студентів-націоналістів", беруть участь у створенні маніфесту "За позитивну критику". Це перша спільна публікація тих інтелектуалів, які створили вчора, сьогодні й, вірогідно, завтра європейського націоналістичного руху. Тоді ще симпатії правого руху покладалися на нову Французьку революцію, що знищить демократичну номенклатуру. Місяці проходили у вуличних зіткненнях і кристалізації власної ідеології…
   І тут вибухнув червоний травень 1968-го! Перегороджений барикадами Латинський квартал Парижу і відставка Шарля де Ґолля стали символом змін. Увесь західний світ помітно "полівішав", ідеї екзистенціалізму, фемінізму й взагалі культурного марксизму вийшли за межі університетів. Їх разом з прапорами несли студенти-заколотники. Від проявів правої риторики відмовляються всі відомі культурні діячі – якщо раніше у редакції журналу режисерів нової хвилі "Cahiers du cinéma" панував "правий анархізм (французький варіант фашизму) у дусі Дрійо ля Рошеля, то тепер всі режисери – Ґодар, Трюффо, Маль – вийшли на барикади разом з героями своїх нових творів: комуністами, маоїстами, троцькістами. Будь-які згадки про письменників правого спектра починають вважатися ознакою поганого тону. Ці події та наростання лівих настроїв, що їм передує, заважають посмертному виданню "Рігодону" Луї-Фердинанда Селіна.
   Кінець 1960-х рр. був апофеозом протестів лівих за лібералізацію, як би парадоксально це не звучало. За ними підіймалася овіяна димом заграва терактів свинцевих 1970-х рр. Тогочасне суспільство змушене було "перетравити" ідеї лівих. Вони не отримали серйозної політичної влади, але стали домінантною силою в мистецтві та науці. Старі праві монархісти (Шарль Моррас), консервативні католики (Жан-Марі ле Пен), германофоби та шовіністи старого штибу не були готові протистояти цим викликам. Причинами такої слабкості стали численні апеляції до минулого, недовіра до вигід культурної боротьби та взагалі нових методів партійної, ідеологічної роботи, а також відсутність сильних лідерів. До того ж, майже всі представники цих сил мали травматичний досвід програшу у Другій світовій війні, а потім і денацифікації, що надломили їх. У цих умовах ініціативу захопило молоде покоління правих активістів, які не застали війну у зрілому віці та принесли абсолютно новий підхід до старих питань.
   Так на політичну сцену вийшла та сама група націоналістів: з 1962 серед учасників студентських організацій з небезпечною активністю бродила в’язка матерія нових ідей. Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П'єр Віаль, Жан Мабір, Ґійом Фай, Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі, Армін Мьолер – французи, італійці та швейцарці. Європейці відкинули міжнаціональні суперечності, щоб досягнути спільної мети – сильної традиційної Європи. Так, 17 січня 1969 р. з’являється "Група вивчення європейської цивілізації" (франц. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE). Сонце античної Еллади цього разу зійшло у Ніцці саме під час офіційної процедури реєстрації нового об’єднання. Це товариство почало діяльність з надважливої речі – своєрідної ревізії витоків правої думки. Якщо старі праві спиралися радше не на теорію, а на практику реально чинних режимів, то нові праві значну увагу звернули на тих, хто формував ідеологічні тези, які вже в 1930-х виголошували на велелюдних промовах вожді похованих під будинками Берліну режимів.
   Відтак новий клуб зайнявся дослідженням спадщини: 1) Ернста Юнґера, Освальда Шпенґлера, Ернста Нікіша, Едґара Юнґа, Артура Мьоллера ван ден Брука і Карла Шмітта (тобто ідеологів так званої німецької "консервативної революції", свого роду "нових правих початку сторіччя", молодих консерваторів); 2) Юліуса Еволи – представника інтегрального традиціоналізму; 3) Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівери (лідерів правих рухів з особливо глибокою духовно-містичною складовою); 4) Вільфердо Паретто і Жоржа Сореля (творців фашистських соціально-економічних доктрин); 5) Конрада Лоренца та Іренеуса Эйбл-Эйбесфельдта (біологів, що вивчали спадковість і специфіку поведінки людей різних культур). Всі ці мислителі були представниками старої епохи, одначе на думку нових правих, ідеологічні побудови цих мислителів є актуальними завжди, на відміну від тих режимів, що втілювали їх в життя.
   Порятунок Європи члени GRECE бачили в приході нових загальноєвропейських еліт. Проте ці еліти мали повністю відмовитися від примітивного расизму і жорсткого авторитаризму. Значну увагу члени GRECE приділяли вивченню європейського язичництва та античності. Так, Домінік Веннер навіть пропонував оголосити Біблією європейців "Іліаду" та "Одіссею" Гомера. Це означало відсутність зайвих симпатій до християнства – значна частина нових правих оголосила себе язичниками. У свою чергу Ален де Бенуа так визначав ворогів руху: «Я бачу ворога не в лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновиди якої, релігійні та світські, метафізичні або нібито "наукові" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789" – лише етап її розвитку, а комунізм – її неминучий наслідок!». Це дуже важлива цитата. Адже вона означала, що частину нових лівих ідей можна використовувати. Відтак список засобів практичної діяльності правих поповнився практиками міської герильї та сквотування будівель, а список ідеологічної – правим ґрамшизмом (ідеєю комуніста Аноніо Ґрамші, що полягала в приматі культури над політикою і навіть симпатіями до Ґі де Бора – ультралівого творця концепції абсолютного відчуження і штучності сучасного суспільства).

   Радикально було реконструйовано і геополітичні ідеї правих. В умовах боротьби США з СССР, члени GRECE робили ставку якраз на "імперію зла", сподіваючись, що Східна Європа (в тому числі Московія та Україна) повернеться до своїх коренів і відкине ліву мішуру. Глибоку відразу у всіх членів GRECE викликав глобальний капіталізм, осердям якого були якраз США, саме тому вони були оголошені найбільшим ворогом Європи. Для "нових правих" основними об’єктами публічної боротьби стали також імміграція та гомосексуальні шлюби. Саме на ці теми дозволяли правим піднімати свої рейтинги ще з кінця 1960-х рр.
   На жаль, нові ідеї не вибухнули так само, як ідеї "нових лівих". Причиною тому було небажання зрозуміти нові ідеї з боку традиційних правих партій, ліве лоббі в культурі і науці, а можливо навіть і занадто ранній розпад руху – він закінчив своє існування у 1980-х рр. Проте ідеологічне зерно, висіяне у ХХ ст., неочікувано проросло вже у ХХІ-му. До правого перелому, свідками якого ми стали, доживуть не всі уже зовсім старі "нові праві". Але ця Reconquista почалася під знаменням саме їх ідей!

За матеріалами "Renovazio"

Шлюб та діти - товари для споживання?

Спочатку всі думали, що проект закону про гомосексуальні шлюби був однією з тих мін-пасток, за допомогою яких політикани шукали собі чергової дози дешевої популярності, не в змозі вирішувати реальні проблеми. А потім ми швидко зрозуміли, що за цим підступом прослизнув реальний проект, за допомогою якого фанатики хочуть знищити те підґрунтя, яке підтримує уклад європейського суспільства, зробити його таким же хворим, як вони самі.
   Це питання не має нічого спільного з толерантністю або повагою до своєрідних почуттів чи сексуальних меншин. Гомосексуалізм не є чимось новим в історії. Легко порахувати прославлених персон - королів, королев та інших знатних осіб давніх часів, які надавали перевагу інтимним втіхам з особами своєї статі, за що часто піддавалися осуду в стародавніх літописах. Приватне життя є особистою справою кожної людини, і до тих пір, поки не перетворюється в провокаційні події та кричущі звернення, цьому немає ніяких заперечень. Дотримання таємниці "приватного життя" - потрібне. У Франції ж зі створенням так званого "громадянського партнерства і спільного проживання" (фр. pacte civil de solidarite et de concubinage, скорочено PACS), закон створив правову базу, що дозволяє двом людям однієї статі (або протилежної статі), жити разом з рядом соціальних і податкових пільг. Це соціальне визнання прагнення до любові.
   Інша справа шлюб. Мова йде не про любов, навіть тоді, коли він є наслідком кохання. Шлюб - це союз між чоловіком і жінкою для продовження роду. Якщо прибрати секс і продовження роду - нічого не залишається, крім любові, яка може випаруватися. На відміну від PACS, шлюб є інститутом, а не простим контрактом. Інститут шлюбу визначається набором взаємних прав і обов'язків не тільки подружжя, але також і ще не народженої дитини. Місто (тобто закон і його представники) втручається в урочисту церемонію, тому що це в загальних інтересах. Досі жодне суспільство ніколи не думало , що гомосексуальні пари дітородні.
   Варто підкреслити, що шлюб не є святом любові. Шлюб є установою на основі родоводу і спорідненості, навіть якщо обставини іноді допускають відсутність дітей. Презумпція батьківства є фундаментальною. Сьогодні ми думаємо про себе, як сини і дочки тих, хто народив нас так само, як героїв Іліади (Ахілл, син Пелея, Одіссей, син Лаерта, тощо) 3000 років тому. Не має значення - хороші чи погані відносини між поколіннями. Втрата походження завжди трагедія! Для дітей, народжених поза шлюбом, дослідження батьківства в меншій мірі пов'язане з потенційною спадщиною, ніж нагальна потреба знати, звідки ми прийшли і чиї ми діти. Слід також зазначити, що усиновлення завжди ризиковане. Деякі гомосексуальні пари вимагають право усиновляти дітей, як купувати собаку, кішку або секс-іграшку. На даний момент, закон забороняє аналогію між усиновленням гомосексуальної парою і парою, що складається з чоловіка та жінки в шлюбі. Він вважає, справедливо, що дитині для його подальшого розвитку потрібні батько і мати. Таким чином, до уваги береться інтерес дитини, а не примхи чи бажання деяких дорослих.

   Ясно, що змінити визначення батьківства і сім'ї, щоб задовольнити потреби егоїстичної меншості гомосексуальних пар було б руйнівним актом. Вони мають право на повагу їх відмінностей, за умови, що вони не руйнуватимуть інститут, який був розроблений в інтересах дітей. Якщо ми приймаємо "шлюб для всіх", чому б не поширити його на мавп або улюблену собаку, свого брата або сестру, батька чи матір? Чому б не уявити собі весілля жінки з двома або трьома чоловіками? Всі ці новації можуть здійснюватися більш-менш приховано поза шлюбом. В кінцевому рахунку, потрібно пам'ятати, що шлюб не є споживчим товаром відкритим для всіх фантазій.
   Потужним чинником є мода статі. Гендерні дослідження прийшли зі Сполучених Штатів і тепер є частиною вищої освіти. Ця мода стверджує, що статева належність соціально сконструйована. Симона де Бовуар писала у “Другій статі”: "Людина не народжується жінкою, вона нею стає". Вона була натхненна теорією Сартра, що ми бачимо себе так, як інші бачать нас. Це був ідіотизм, але книга була цікавою, тому й продалася. 
   Гендерні дослідники - феміністські і гомосексуальні екстремісти, які прагнуть виправдати свої особливості, заперечуючи, що є чоловіки і жінки. Без сумніву, є вівці і є барани. Так як ця частина населення володіє високою купівельною спроможністю, її вплив на громадську думку є значним. Тим більше, що їхні забаганки ретранслюються ЗМІ, просувають новинки і примхи, які живлять ринкову систему. Очевидно, для них сімейна модель, заснована на гетерогенності статі та дітей також питання "соціальної думки", яка повинна бути усунена. Це буде складніше, ніж вони уявляли...

Автор - Домінік Веннер

Хто володіє інформацією, той володіє світом

Ми живемо в епоху постмодерну, коли первісну роль відіграють не якісь умовні матеріальні цінності, а семе те, що не можливо взяти до рук, а саме інформація та інтелект! Існує дуже влучна приказка на цю тематику: "Хто володіє інформацією, той володіє світом!". Цю фразу, яку ми так часто звикли чути зідусіль, що й ніхто точно не пам'ятає, яка видатна історична постать сказала ці слова...

   А проте, витоки даного висловлювання лежать не у такому далекому минулому, як наприклад латиснькі висловлювання римських полководців чи давньогрецьких філософів. Однак і тут не обійшлося без відомих дотепер закулісних сил. Вважається, що ця фраза, стала знаменитою завдяки прагненню єврейських заможних магнатів з династії Ротшильд першими дізнаватися новини. Саме це їхнє прагнення, а також єдине (крім грошей!) хобі - розведення поштових голубів - одного разу допомогло їм зробити ціле багатство! Це було в 1815 р., коли після тріумфального повернення Наполеона І Бонапарта, так званих "100 днів", фондові біржі чекали результату вирішальної битви при Ватерлоо. Чекали його і брати Ротшильди: Натан - в Лондоні, а Якоб - в Парижі, попередньо неабияк поповнивши свої голубники в північно-західній Європі. Початок битви явно було за французьким імператором, про це сповістили Лондон. Але спостерігачі не передбачали, що на допомогу армії генерала Артура Веллінґтона прийде прусський корпус Гебхарда фон Блюхера, який і вирішить результат бою...

   Наполеон І Бонапарт був повалений. Голуби з шифрованими донесеннями про це були терміново відправлені Ротшильдам. Вранці Натан Ротшильд уже журився з приводу успіхів французького імператора і продавав свої акції. Той же трюк виконав в Парижі і Якоб Ротшильд. На біржі почалася паніка - адже Ротшильди, які всі новини дізнавались першими, продавали папери. Продавати почали всі, стався обвал англійських, австрійських, прусських цінних паперів. А в цей час агенти Ротшильдів скуповували ці ж папери за безцінь! Тільки через 2 доби на біржі дізналися, що насправді Наполеон І Бонапарт битву програв. Люди втрачали все майно, а Ротшильди за один день заробили 40 млн. фунтів стерлінгів і стали володарями значної частини британської економіки.

   І це тільки початок історії головних ляльководів... Сьогоднішні реалії куди складніше, проте політичні процеси здійснюються не без їх участі.

Автори - Друг Арій та Ревуч Січовий

Французька революція і зрада

Відразу після перемоги Майдану в політичному словнику частини українців міцно утвердилося слово “зрада”. І не важливо, чи це помилка влади, чи це поразка військових, чи це відверта некомпетентність в деяких питаннях керівників держави і армії.

   Дане політичне кліше розкручується до небезпечних і небувалих розмірів, що адепти думки “зраданасзливають”, починають поводитися інколи, мов релігійні фанатики, і абсолютно перестають сприймати чи навіть намагатися зрозуміти іншу точку зору. Люди стають агресивними й відразу звинувачують своїх опонентів у продажності чи розумовій відсталості та просто ображають. Це нове модне слово звучить не лише від простого народу, а часто з уст досить серйозних політиків, які підкидають дров у вогонь зради, будуючи собі політичні рейтинги, користуючись ситуацією, що склалася в державі.

   Спочатку здавалося, що можливо проблема лише в українському менталітеті. Мовляв, скидати і не любити владу – це наша національна традиція, а владу яка не виправдує очікувань народу й поготів. Але ми не одинокі в своїй зраді. Це характерна риса багатьох постреволюційних суспільств, тому що часто люди, пройняті романтичним революційним духом, починають жити в такому ж романтичному революційному ідеальному світі. Але дійсність не така. І, зустрічаючись з дійсністю, у революціонера-романтика виникає відчуття незакінченості революції та її зради. «От, якби нас не зрадили, все було б добре», «Якби революція дійсно закінчилася, все було б чудово».

   Візьмемо до прикладу матір всіх революцій – "Велику Французьку Революцію". Після прийняття Людовіком ХVI сторони народу і виконання ним вимог революціонерів (скасування привілеїв дворянства і духовенства, прийняття декларації прав людини і громадянина, і так далі) Франція фактично перетворилася конституційну монархію.

   Після цього в середовищі революціонерів почався розкол: жирондисти та монтаньяри бачили по-різному зовнішню і внутрішню політику, що привело до постійних конфліктів між ними. Першим зрадником став генерал Лафайєт, який був прихильником конституційної монархії і посередником між Національними зборами та королем, його ув’язнили. Після повалення монархії в національному конвенті починає лідирувати Якобінський клуб – найбільш радикальне крило революції, яке завдяки популістським гаслам отримує найбільші симпатії серед народу.

   Якобінці під керівництвом Робесп’єра починають боротися з контрреволюцією. «Перше треба розібратися зі зрадниками всередині країни, а потім воювати з зовнішнім ворогом» – заявив Робесп’єр. Спершу під гільйотину потрапили роялісти, але цього виявилося мало – зрадники страчені, а економіка не піднімається, війна не виграна. І починається те, що в російській мові називається “мракобєсіє” : поміркований – зрадник, не ненавидиш короля – зрадник. На рахунок останнього, це вершина ідіотизму, бо на законодавчому рівні було закріплено, що кожен має ненавидіти короля. Були справи, коли людей страчували за те, що вони “недостатньо сильно ненавиділи покійного Людовіка XVI”. Через свою поміркованість (небажання займатися терором) під гільйотину потрапили навіть батьки революції Дантон та Демулен. Дісталося навіть трупові графа Мірабо, якого визнали зрадником посмертно та провели ексгумацію.

   Закінчилась епоха боротьби з уявними “ворогами революції” після страти самого Робесп’єра. Тисячі невинних та хороших людей стали жертвами підозр Якобінців та різних доносів. В революційному запалі апологети світлого майбутнього чинили розправи з ворогами революції не тільки у Франції: це було в Росії, Німеччині, Італії, Аргентині, Чилі, Камбоджі – список можна продовжувати. Десь це були сотні людей, десь мільйони.

   Річ у тому, що у постреволюційний ейфорії можна будь-кого заклеймити зрадником чи ворогом, стратити чи посадити без суду і слідства, а фанатичний натовп, який боровся за свободу, за справедливість буде схвально підтримувати злочинні кроки, які здійснюються в ім’я революції. Сподіваємося, що Україна не стоїть на порозі подібних подій…

Автор – Михайло Верховинський

Як народжуються консервативні революції

У своєму соціологічному дослідженні, яке дійсно є дослідженням, а не набором історичних поглядів, Моннеро, використовуючи загальну назву для всіх схожих подій, і не забуваючи, звичайно ж, про все те, що розділяє і протиставляє різні революції XX ст., більшовизм, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, революцію 1944 р. і революцію 1968 р., піддає соціологічному аналізу вплив пов'язаних із подіями феноменів натовпу, що дозволяє виявити чітку різницю між консервативними і деструктивними революціями. Основною перевагою роботи є те, що Моннеро розкриває кілька загальних важливих концептів, застосовних до будь-якої революції.

   По-перше, це "історична ситуація" – те, що ніколи не повторюється двічі, як це і було в певні періоди 1789 р., 1917 р., 1922 р., 1933 р. або 1968 р. Наступне поняття, другорядне – "катострафічна ситуація", яка характеризується не контрольованістю процесів і надзвичайно заплутаною соціальною структурою, коли її елементи більше не знаходяться на своїх місцях.

У стабільному суспільстві розрізняють нормальні (“гомогенні”) і маргінальні (“гетерогенні”) соціальні елементи. Маргінальні елементи знаходяться на периферії через те що перебувають під постійним тиском з боку елементів “гомогенних”, але коли досягається критичний поріг умов для перевороту, гомогенна частина починає розпадатися, спостерігається поширення якоїсь подібності хворобливого хаосу.

  Цікаве зауваження застосовне до консервативних революцій: «Гомогенне, навіть розпадаючись, залишається гомогенним…». Коли потрясіння радикальні, «в самому фундаменті суспільства з'являється запит на владу…». Наприклад, в 1922 р. або 1933 р. відповіддю на такий запит високорозвиненого суспільства (суспільства, яке характеризують індустрія, наука, культура) став фашизм або націонал-соціалізм. У суспільстві, де порушений порядок, гомогенні консервативні елементи тимчасово стають революційними у своєму прагненні до встановлення порядку і в запитах на владу.

  Чим зумовлена “революційна ситуація”? Загальну відповідь дав Моннеро: дефіцитом у політичній верхівці. Криза режиму характеризується цілою "різноманітністю конфліктів"; коли все вислизає від повноважень можновладців, безлад стає ендемічним, та, згодом, суспільство “закипає”. Хвилювання самі по собі ще не є революцією, це не що інше як чергова фаза, проміжок часу зі своїми початком і кінцем (охолодження), коли середовище вже “більшe не є паливом”. Після того як хвилювання вщухають, приходять нові лідери (Робесп'єра замінив Наполеон, Сталін замінив Троцького, Муссоліні замінив Бальбо).

   Далі, революційна ситуація і процес закипання починають задіяти “маси”, відбуваються короткочасні коагуляції, з'являються солдати революцій. Щоб повести маси за собою, наділити їх нервовою системою, якобінці, а пізніше і Ленін (набагато більш ефективно) використовували такий інструмент як партії.

   Те, що леніністи називали “радикалізацією мас” є тенденції політизації категорій людей, які до цього моменту були конформістськими і не охоче захоплювалися громадськими справами (насамперед, такі групи просто вимагають від держави виконання всіх його державних функцій). Потім настає фаза закипання, «суспільство пронизується цілою купою інтенсивних емоційних реакцій, подібно до того як частки залізної стружки пронизуються магнітним потоком…».

  Тяжкість ситуації виводить на авансцену радикальні силові еліти, “гетерогенних руйнівників”, аномальниx і маргінальниx настільки, що їх не зупиняють жодні звичні бар'єри. Вони сприяють наданню руйнівної сили руху. Недолік і хвороблива потреба у владі, характерні для революційної ситуації, можуть поставити на революційний шлях ті соціальні елементи, які прагнуть тільки до порядку як до такого.

  «Приходить час, коли Ардiтi, молоді ландскнехти Балтії, які все менш і менш будуть розцінюватися як негідники, стануть здаватися набагато більш обнадійливими, ніж найбільш гомогенна частина населення. Здається, що в них, наперекір усім бідам, втілені мужність, доблесть та інші якості, без яких не може існувати жодна велика країна... Навіть ті, хто не є їхніми прихильниками, стануть допускати можливість їхнього підприємства…». Гарне завершення для унікальних історичних ситуацій. Але, як уточнює Моннеро, “історична ситуація” ніколи не повторюється двічі.

   Входимо ми зараз, у Франції 2013 р., в "історичний момент"? Звичайно, поки ще немає, але вже є деякі ознаки того, що події можуть до нього привести. Чи збудуться ці передбачення? Поки ще занадто рано говорити про це, але немає нічого неможливого…

Автор – Домінік Веннер

Кримська війна – бої за Балтику

Восени 1853 р. між Російською та Османською імперіями розпочалася війна. В історії війна отримала назву Кримської, проте бойові дії велися не тільки в Криму, але і на Камчатці, і в Дунайських князівствах (Молдавія, Волощина), і на Кавказі та в Балтійському морі – біля берегів Фінляндії.

На Балтиці дві дивізії Балтійської фльоти Російської імперії були залишені для посилення оборони Кронштадта, а третя – розташована у фортеці Свєаборг (Суоменлінна).

З очищенням моря від льоду, сильна англо-французька фльота (11 гвинтових і 15 парусних лінійних кораблів, 32 пароплаво-фрегата і 7 парусних фрегатів) 11 березня 1854 р. під командуванням віце-адмірала Ч. Нейпіра та віце-адмірала А. Парсеваля-Дешена увійшла в акваторію Балтійського моря і блокувала Балтійську фльоту Російської імперії. Не зважившись атакувати бази Балтійської фльоти, англійці та французи рушили в глиб Фінської затоки. Коли вони опинилися біля берегів Фінляндії, місцеві мешканці почали озброюватися.

«Буря війни наближається до наших берегів. Для шляхетної душі не важко дотримуватися голосу честі, коли цей голос закликає до благородної справи. Ніхто з наших моряків не спокусився англійським золотом, а фінський морський екіпаж сформувався так легко, як ніби ми вже давно чекали небезпеки. Сьогодні, ми можемо тільки благословити мужність, з яким ви захищаєте свою Вітчизну, і вічно шанувати вашу пам'ять, якщо майбутній бій буде для вас останнім!..» – з такими словами звернувся до моряків професор Цігіус 16 квітня 1853 р. на прощальному святі в Гельсінґфорсі (Гельсінкі), влаштованому для І-го та ІІ-го фінських морських екіпажів.

Британська карикатура ''Двоголова ворона у Криму''

Передчуваючи небезпеку дворянство і землевласники будували сховища для зберігання хліба і лазарети для поранених, фінляндські жінки створювали товариства сестер милосердя. Для уточнення – абоський купець Берстнер віддав під батареї на острові Рунсало свою мизу (садибу) і надав для розміщення російських військ власний будинок; бйорнеборзькій купець Ольденбурґ влаштував за свій рахунок телеграфну лінію – 35 верст від острова Ревсе до Бйорнеборґа (Порі).

Не зважившись напряму атакувати Кронштадт та Свєаборґ (Суоменлінна) через російські мінні загородження, англо-французька фльота почала блокаду узбережжя Фінляндії та бомбардування ряду населених пунктів.

18 травня 1854 р. англійці на трьох фрегатах підійшли до міста Брагестад (Раахе). Наблизившись до човнів, що стояли на рейді, і прогнавши всіх робочих з верфі, англійці почали палити з гармат в напрямку міста.

26 травня 1854 р. два англійських пароплаво-фрегата здалися поблизу міста Ґамлакарлебю (Коккола). За годину до опівночі почався наступ російської армії. Дві гармати залогової артилерії, дві роти фінляндського лінійного батальйону №12 і близько 100 місцевих мешканців відбили атаку англійців. Особливо відзначились при обороні міста – радник комерції Доннер і селянин Канкконен, які ​​були відзначені в імператорському указі. З волі імператора Миколи І відставному поручику художнику Володимиру Сверчкову, уродженцю Фінляндії, були замовлені портрети Доннера і Канкконена, які згодом прикрасили стіни Гельсінґфорского палацу.

Фінська пісня присвячена Кримській війні на Балтиці

У червні 1854 р. недобудована фортеця Бомарсунд на острові Аланд виявилася ізольована від решти Російської імперії і представляла привабливу мішень для першого удару англо-французької фльоти на Балтійському морі.  Англія мала парові човни, які дозволяли більш легко переміщатися вузькими каналами і таким чином зайти в тил російської фортеці.

Перша пробна спроба атаки Бомарсунда була зроблена 21 червня 1854 р.

Залогою фортеці Бомарсунд, в якому налічувалося в 2200-2500 чоловік, командував полковник артилерії Яків Бодіско, який походив з дворян Орловської губернії. Вступивши на службу в 1811 р. сімнадцятирічним юнаком, він брав участь у боях при Тарутині, Вязьмі та Дрездені у часи наполеонівських війн. Комендант фортеці – полковник Яків Бодіско був переведений в чин генерал-майора за вдалу відповідь супротивнику і героїчність під час бою.

З 10 липня 1854 р. англо-французька фльота (25 лінійних кораблів) блокуючи острови, почала перегрупування у затоці Лумпарн перед фортом, очікуючи прибуття десанту з Франції.

3-4 серпня 1854 р. французькі війська і англійська морська піхота, всього близько 12 тисяч чоловік, висадилися на острові Аланд за 7 верст на захід від фортеці, в затоці в той час знаходилося близько 40 човнів союзників. Залога спалила всі дерев'яні будівлі в безпосередній близькості від фортеці і приготувався до оборони.

10 серпня 1854 р. фортеця Бомарсунд була з усіх сторін блокована військами англійців та французів, а вже за п'ять днів залога та комендант Я. Бодіско здались на милість переможців…

Взявши довготривалим та виснажливим штурмом фортецю, англо-французькі союзники прийнялися грабувати не тільки Бомарсунд, але й найблищі до фортеці поселення – Фьорштаден, Грінкарудден та Фінбю.

Після взяття фортеці Бомарсунд і фактичної окупації Аландських островів, англо-французькі союзники запропонували вступити у володіння островами Швеції, однак шведський король Оскар І вирішив дотримутися нейтралітету і відмовитися від пропозиції щодо Аландських островів.

Мапа фортеці Суоменлінна (Свєаборґ)

У січні-лютому 1855 р. фортеця Свєаборґ (Суоменлінна) кілька разів піддавалася бомбардуванню з боку англо-французької фльоти.

9 серпня 1855 р. почалося інтенсивне бомбардування південних фортечних укріплень. Людські втрати гарнізону Свєаборґ (Суоменлінна):

1)      вбитими нижніх чинів 44 особи;

2)      пораненими 110 осіб, штаб-офіцерів 2 осіб, обер-офіцерів 3 особи;

3)      контужених – штаб-офіцерів 4 особи, обер-офіцерів 12 осіб, нижніх чинів 18 осіб.

      Таким чином війна англо-французької коаліції в Балтійському морі проти росіян закінчилась у серпні 1855 р. протривавши 519 днів. Паризька мирна угода 1856 р. вперше в історії присвоїла Аландським островам статус демілітаризованої зони, який зберігається і в даний час. Цей акт, як частина угоди на сьогодні відомий як – "Аландський сервітут".

Автор – Денис Ковальов