Уламки сакральної архаїки у тлінній сучасности

Останнім часом помічаю, що дедалі більше віддаляюся від публічного інтелектуального простору й знаходжу притулок у власній "хатинці буття" – просторі перевірених текстів, контекстів та смислів. У час тотальної відкритості й інформаційного розмаїття це чи не найкраща стратеґія. Але дедалі частіше стикаюся з тим, що публічні платформи, які могли б бути джерелом якісного знання, натомість пропонують поверховість і спрощення.

   Особливо це стосується таких складних тем, як реліґія, міфологія, маґія чи філософія – загалом сфер, де хоч трохи розбираюся. На перший погляд, масовий інтерес до цих тем позитивний. Українськомовний інтелектуальний простір справді потребує більше ориґінальних голосів; це краще, ніж продовжувати споживати московитські імперські наративи, які ховаються за фасадом академічности.

   Однак уважніший погляд відкриває іншу дійсність: дедалі більше контенту, попри зовнішню привабливість, транслює старі ідеологічні схеми. Парадокс: публічні спікери апелюють до сучасних критичних чи постмодерних підходів, але в їхній риториці присутній виразний слід редукціонізму й аґресивного викриття реліґійного досвіду, властивого совєцькому атеїзму чи пізньомодерним соціяльно-критичним теоріям. Проблемою є навіть не сама критика реліґії, а спосіб її подачі!

   Відсутня наукова чесність щодо походження методів і концептів, які використовуються. Теоретичні терміни не пояснюються, автори майже ніколи не згадуються, джерела відсутні, а самі теорії постають у вигляді поверхових гасел чи метафор. Маємо справу зі споживанням вторинного чи третинного продукту, що циркулює у популярній культурі, створюючи ілюзію глибини.

   Автори такого контенту пояснюють це нестачею часу й пропонують читати наукову літературу. Так і робимо, однак... Ще одна риса цього феномену – аґресивна риторика, тому реліґія автоматично постає як щось архаїчне, негативне, патологічне чи підозріле.

   Це не аналіз, а дискредитуючий дискурс, мета якого – не пояснити феномен, а показати його недолугість, зайвість чи несучасність. Такий підхід провокує поляризацію авдиторії: одні пропаґують атеїзм, інші – віру. Сакральний досвід конфіскується: все, що не вписується в раціональну схему, маркується як несвідоме або маніпуляція, втрачаючи культурний контекст і екзистенційну глибину.

   Ця тенденція симптоматична для ширшої культурної ситуації й свідчить про кризу не лише інтелектуального середовища, але й загалом культури, що звикає до простих відповідей і швидких пояснень. Культура споживання переноситься на інтелектуальний рівень: теорії використовуються як брендовані інструменти для створення іміджу експерта. У такому випадку знання стає товаром, що легко продається, але не створює простору для справжнього осмислення.

   Тому так легко деякі спікери говорять про реліґійні ринки й капіталізацію віри. Проблема ще й у тому, що такі дискурси формують псевдокритичну свідомість. Людина звикає до того, що критичність – це не поглиблений аналіз, але аґресивна позиція зверхности та деконструкції без реконструкції; це веде до інтелектуальної безвідповідальності й знецінення самого поняття "мислення".

   У перспективі це шкодить українському публічному дискурсу, створюючи середовище, в якому складні теми редукуються до гучних заяв і кліше. Людина, що переглянула багато відео в YouTube, може спокійно вважати себе експертом без відповідних знань, або ж автор з освітою може почати транслювати абсурдні тези лише для збільшення переглядів і впізнаваности. Існує й інша крайність у ставленні до реліґійного та сакрального досвіду, не менш дивна, ніж описаний вище редукціонізм.

   Ідеться про тенденцію до надмірної "сакралізації" світу, реальности й особистого досвіду, коли будь-який прояв життя неодмінно розглядається як сакральний (хоч чіткого розуміння, що це таке не існує). Прихильники цього підходу схильні беззастережно приймати духовний досвід, спираючись переважно на популярні концепції архетипів, колективного несвідомого, вічного повернення чи епох занепаду, запозичених із юнґіянства або східних традицій. Так складні культурні та релігійні феномени «перекладаються» зрозумілою мовою, але при цьому втрачають свій автентичний контекст.

   Подібне спрощення проблематичне тим, що сакральний досвід стає ще одним товаром, який легко споживати й поширювати без належної освіти чи знань про традиції, їх носіїв і культурний контекст. Типовий приклад – активне використання термінів із таких мов, як санскрит чи арабська, якими автори контенту зазвичай володіють поверхово або й зовсім не володіють. Вирвані з початкового контексту поняття перетворюються на порожні форми, що легко наповнюються власними сенсами, підлаштовуючись під модні віяння чи політичні потреби.

   У результаті сама ідея "традиції" перетворюється з живого процесу передачі знання на набір символів і термінів, якими можна довільно маніпулювати. На відміну від атеїстично налаштованих редукціоністів, які демонструють швидку відкриту аґресію або сарказм чи іронію, представники традиціоналістичної течії зазвичай уникають критичного діалогу. Оскільки вони вже мають сформовану ієрархію смислів, в якій незручні запитання сприймаються як недоречні чи порожні.

   Це ще більше посилює поляризацію аудиторії. Також варто зазначити, що подібний осмислений "духовний досвід" є наслідком сучасних ґлобалізаційних процесів та інформаційної доступности. Простий доступ до інформації створює ілюзію легкості опановування складними темами. Сьогодні достатньо поверхово ознайомитися з кількома популярними книжками чи статтями, аби почуватися експертом із питань реліґії, міфології, культури чи антропології.

   Однак, такий підхід суттєво девальвує поняття експертности та інтелектуальної відповідальности. Адже глибоке вивчення культурних і реліґійних традицій потребує системної освіти, ретельного аналізу першоджерел та поваги до досліджуваної культури. Без цього дискурс стає карикатурним і поверховим.

Автор – Віталій Щепанський

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес

Вигадане протистояння Просвітництва і Романтизму

Часто доводиться читати й чути, що, мовляв, Просвітництво і Романтизм – антиподи. Нібито Просвітництво – це "доба розуму", натомість Романтизм – це буяння почуттів. На жаль, цей поширений опис (штучна дихотомія) абсолютно хибний.

   Слід наголосити, що вся доба Просвітництва культивувала чуттєвість і опікувалася почуттями не менше за будь-якого романтика. У релігійній площині вже на початку XVIII ст. (тобто за століття до Романтизму) це вилилося у пієтизм; у театральній – у "слізну комедію" (франц. comédie larmoyante). Загалом же у літературі – у мистецтво сентименталізму.

   Тому насправді пропорція уваги до ratio та чуттів із переходом від Просвітництва до Романтизму практично не змінилася. Змінилося інше, і цю зміну найкраще можна описати метафорою: «Романтизм почався тоді, коли типові персонажі літератури Просвітництва самі стали авторами». Розумієте сутність штучної проблеми, якою згодом жонглюватимуть мислителі Декадансу?

   Щоби отримати типову романтичну прозу, достатньо уявити собі, що "Історію Тома Джонса, знайди" написав сам Том Джонс, а "Черницю" Денí Дідрó справді написала ця черниця (а не Дідро, який пише цей твір від її імені). Наприкінці XVIII ст. ця грань між автором та персонажем починає стиратися аж настільки, що Йóґанн Вóльфґанґ фон Ґьоте пише свого "Вертера" як "альтернативну автобіографію" (опис того, що з ним не сталося, але могло статися). А натомість читачі "Вертера" починають вкорочувати собі віку за його прикладом, намагаючись вже суто практично стати "авторами власного життя" (хай навіть за готовим взірцем) і самотужки поставити у цьому житті "фінальну крапку".

   Тому, якщо Романтизм для Просвітництва і є чимось "іншим", то це, безумовно, "своє інше" – у діалектичному розумінні Ґеóрґ Вільгéльм Фрíдрих Гéґеля, який мав не менше раціоналізму, ніж будь-хто з мислителів Просвітництва, і водночас описав розвиток свого Абсолютного Духа у цілком романтичному ключі. А оманлива казочка про "раціоналізм Просвітництва" найчастіше зумовлена тим, що інформацію про суть Просвітництва багато хто отримує із других рук Іммануїла Канта, який насправді проспав у своєму "доґматичному сні" чи не всю цю добу. Тож, мітичний "раціоналізм Просвітництва" – це зазвичай всього лише раціоналізм Канта, неправомірно екстрапольований на цілу епоху культурного розвитку.

Автор – Олексій Панич

Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Українцям насадили штучну систему координат

Ну, що знову здивовані результатом виборів? Як за таких голосувати можна? Чому такі люди дурні, чому з ними ніхто не працює?

   Та штука ж не в людях, а в системі координат. Якщо загнати сотню академіків на молочну ферму – це навряд підвищить її ефективність. І навпаки, якщо трудовий колектив шахти №3 загнати в науково-дослідний інститут, то це так само вплине на інноваційну діяльність як академіки на ферму.

   Система координат, у якій перебуває політична система України, називається ліберальна демократія. Обидві складові: й ліберальність, і демократія свідомо брешуть. І якби вони брехали виборцям, то це було б ще пів біди, але вони брешуть самим собі у головному компоненті – у своєму погляді на те, що є людина.

   З точки зору лібералізму людина є доброю істотою. Зверніться до класиків цього вчення на триста років вглиб, якщо не вірите. І добру людину треба звільнити від пригноблення її доброти з боку монархії, аристократів, церкви (на початках лібералізму) та патріархату, стереотипів, буллінґів із шеймінґами (на даному етапі лібералізму). Бо суто через пригноблення своєї доброти людина може чинити зло.

   З точки зору демократії людина є раціональною істотою. Так, саме на такому твердженні базується виборче право. Не вірите – зверніться до джерел, тільки не до античності – вона з сучасною демократією має тільки спільну назву, позаяк раціональність тут береться як те, що людина у своїх діях керується розумом, розуміє причинно-наслідкові зв’язки та робить вибір зваживши альтернативи.

   Тож вибори, на які всі нарікають, відбуваються у системі координат зі свідомою брехнею про те чим є людина, а це десь те саме, як назвати миш’як рахат-лукумом, ґрунтуючись на цьому твердженні почати його жерти, а потім дивуватися отруєнню організму. Щоб усе було добре тут або ліберальної демократії потрібно позбутися, або для участі в ній людина має довести свою доброту та раціональність. Але обидва варіанти – обмеження загального виборчого права та ієрархізація суспільства.

Автор – Олексій Бешуля

Інтелектуальне піратство губить українську книгу

Цікаво спостерігати за дискусією, де так багато говорять про принципи та цінності. Поділяю стурбованість, обурення та занепокоєння. Водночас для мене показовими є не лише ідейні коментарі, але здебільшого ідейні вчинки.

   Без узагальнень, лише конкретика. Взяти хоча б, такий вузький сегмент, як військово-історична література. Роками спостерігаю за тим, коли українці, чиє серце крається від покривдженого становища української мови, сканують і викладають у відкритий доступ все те, що видає "Темпора" чи інші принципово україномовні видавництва.

   Одного лише історика Ярослава Тинченка на кількох українських торентах – 20 книжок! Під кожною роздачею безліч коментарі на кшталт «Дякую! Чудовий реліз. Давно чекала на цю книгу». Особисто знаю людей, які чекають не на вихід книги, а на такий-от реліз на сайті "Гуртом" і паралельно палають праведним гнівом щодо безпринципності книгарні "Є".

   Це ж саме стосується і книжок Віктора Моренця, Романа Коваля, Юрія Юзича та багатьох інших дослідників. "Волонтери" та "активісти" чесно крадуть зі справді цінних книжок все, включно з ілюстраціями, завантажують всюди, куди можна завантажити, часто навіть без посилань на книгу. Натомість паперові видання лежать в авторів і у видавництвах – нещасних 500-1000 примірників не можуть продати роками, чи не ганьба?!

   Також особисто знаю ідейних і фахових авторів, для яких роялті в 3000-5000 гривень – це їхній місячний бюджет на прожиття. Напевно зайвим буде казати, що піратство для таких авторів є не просто трагедією, а питанням побутового існування. Знищують, негідники, українське книговидання, тоді як справжні українці ж принципово підтримують українську книгу гривнею, тому й мають право на праведний гнів.

Автор — Павло Подобєд

Не можливо обманювати ціле людство в усі часи

Самі лише фахівці читають старі книги. Але ми тепер так виховали цих фахівців, що вони менше за всіх здатні витягти звідти мудрість. Домоглися ми цього, прищепивши їм історичний погляд.

   Той таки історичний погляд, коротко кажучи, означає наступне: коли фахівець знайомиться з думками давнього автора, він не думає про те, чи вважати написане істиною. Йому важливо, хто вплинув на цього давнього автора. А також, наскільки його погляди узгоджуються з тим, що він писав в інших книгах.

   Відтак, яка фаза в його розвитку або в загальній історії дýмки цим ілюструється, чи як все це вплинуло на більш пізніх письменників. А отже, як це розуміли (особливо колеги цього фахівця), що сказали вчені в останнє десятиліття та яким "наразі є стан проблеми". Бачити в авторі джерело знань, припускати, що прочитане змінить думки або поведінку, ніхто не стане!

   І це сувора прикрість сучасності. Оскільки це все "по-справжньому наївно". Ми не можемо обманювати ціле людство в усі часи.

   Дуже важливо відокремити кожне покоління від попередніх і наступних, адже там, де знання призводить до вільного спілкування поколінь, завжди є небезпека, що помилки, характерні для певного покоління, будуть виправлені істинами, характерними для іншого. Проте завдяки отцю нашому та історичному погляду великі вчені зараз так мало живляться минулим. До слова, як і найбільш неосвічений підмайстер, котрий вважає, що "в давнину була сама дурня".

Автор — Клайв Стейплз-Льюїс

Хотіли як краще, а отримали деградацію

Країни Європи охопила нова пошесть — молоде покоління віком від 10 до 20 років щороку стає тупішим. Такі невтішні висновки роблять експерти посилаючись на результати нещодавно оприлюдненого дослідження рівня освіти "PISA 2018". Цікавим видається і те, що окрім вкрай низьких показників України, свої лідерські позиції втратила й Фінляндія, влада якої пишається своєю реформою в галузі шкільного навчання.
   Як виявилося, організатори дослідження оцінювали грамотність і математичну компетенцію, а також знання у сфері природничих наук. Так от, з 1000 необхідних балів 15-річні учні українських шкіл набрали в середньому 466, а їхні колеги з Фінляндії мають результати на рівні 520. Крім того, результати "PISA 2018" виявили, що найслабшим місцем будь-якого українського школяра є математика, тому не дивно що кожного літа тисячі абітурієнтів стають в чергу на гуманітарні факультети, а не на технічні.
   Тривожним моментом дослідження стало і виявлення так званої сегрегації за місцем проживанням і соціальною приналежністю. Спільним для України та Фінляндії стало те, що міські школярі показують кращі результати у читанні, математиці та природничих науках, ніж учні з сільської місцевості. А погіршення грамотності дітей із малозабезпечених сімей також відбивається на загальних результатах, адже середня різниця у порівнянні з підлітками з благополучного оточення становить 75-85 балів.
   Які ж висновки маємо зробити з оприлюднених результатів? — По-перше, головною причиною падіння рівня грамотності слід вбачати у надмірній прив'язаності школярів до новітніх технологій і світової мережі, оскільки увага дитини концентрується не на необхідних їй знаннях, а на короткочасному задоволенні. По-друге, що стосується України, то це існування недореформованої системи шкільної освіти, коли вчителі з диплом насправді фахово не придатні до педагогічної діяльності, а дехто з них продовжує сповідувати відверто антиукраїнську ідеологію, засмічуючи мізки учнів інформаційним непотребом замість знань; у Фінляндії, на щастя, з цим проблем поки немає. Ну і по-третє, це відсутність самодисципліни у школярів, які нерідко спізнюються, а то і прогулюють уроки, проводячи важливий для навчання час невідомо за якими справами.
   Щоб не бути голослівним і просто навести тут всім відомі факти про кризу в шкільництві, пропоную взяти до уваги актуальну засаду про реформування системи освіти згідно з сьогочасними потребами України. Адже навчання, знання все ж мають гарантувати кар'єру і готувати кожного представника молодого покоління бути компетентним спеціалістом у його сфері, потрібній для розвитку держави. Бо, на жаль, дебілів із дипломами в Україні вистачає, і це доволі прикра ситуація яку маємо вирішувати довго і спільно.

Автор — Ревуч Січовий

Гетьманат і реформа шкільної освіти

Україна вже понад чверть століття — незалежна держава. Однак і досі у нас діє запроваджена ще совєцькою номенклатурою система загальної освіти. Представники націоналістичних сил, зокрема й "Руху за Гетьманат", спільні у думці, що від будь-яких "ініціатив" накиненої українцям Москвою та її агентами необхідно відмовитись.
   Ми відштовхуємось від того, що усі люди від народження нерівні. А якщо це так, то не може бути не тільки рівності у правах усіх людей, а й рівності в освіті. Відбувається дискримінація кращих на користь гірших і навпаки. Скажімо, для розумних дітей планка занадто низька і школа їм лише заважає. Водночас ті, хто відстають у навчанні, навпаки з навантаженням не справляються.
   Ми впевнені у тому, що з першого класу потрібна певна диференціація за рівнем розвитку дітей. Після приходу у школу діти складатимуть тести та в залежності від кількості набраних балів потравлять у:
1) "А" клас — для дітей з високим рівнем інтелекту (майбутні кваліфіковані фахівці);
2) "Б" клас — для дітей з середнім рівнем інтелекту;
3) "В" клас — для дітей з низьким рівнем інтелекту (майбутні представники робочих професій).
   Програми для цих категорій, відповідно, будуть відрізнятись. Класи також будуть розділені за статевою ознакою. Ми переконані у різних соціальних ролях та біологічних відмінностях жінок та чоловіків, тому програми у них будуть різні. Приблизно до 6-го класу учні, як і зараз, будуть отримувати такі базові знання, як вміння читати, писати, рахувати, а також базові свідчення про деякі науки. Після — напрямок згідно з інтересами та здібностями дитини.
   Освітня програма не має і не буде ґвалтувати поверхневими знаннями про нецікаві учню предмети "заради галочки". Освіта буде гарантувати кар'єру і готувати кожного представника Української Nації бути компетентним спеціалістом у його сфері, а не випускати щороку дебілів, які після 11 років в школі не можуть обґрунтувати (саме обґрунтувати аксіому, а не знати!), чому (-1)*(-1)=1; або не знати призначення знаків пунктуації.
   А Гетьманат буде збудовано за всяку ціну!

За матеріалами "Правого Гетьманату"

Лекція українського інтелектуального націоналізму

Чому сучасний націоналізм має бути інтелектуальним? Що взагалі означає це "повідомлення", який ми намагаємось донести до якнайширших мас? Отож, націоналізм з'явився разом (або майже разом) з націями. Ці процеси сягають давніх часів епохи Просвітництва, коли насаджувався культ інтелекту, переваги людського розуму над статками і суспільним становищем.
   Саме Просвітництво породило націоналізм як такий, і до речі, першу націю теж (французьку). Народ це народ, він існує тисячоліттями, над ним змінюються володарі і династії, монархії і деспотії, він майже не втручається в політику. Позаяк, його основне заняття ‒ обробляти землю, розводити худобу, займатись торгівлею, прясти, ловити рибу (потрібне підкреслити).
   На фоні законодавчо закріпленої суспільної нерівності, наявності провідної верстви ,яка всім заправляє і інших до керма не підпускає на гарматний постріл, народ просто не був настільки причетний до політики і до держави взагалі, як у наш час. Чому? Бо були над народом ті, хто читав книги, наймав собі домашніх вчителів чи вступав до університетів. Ось вони і були провідною верствою ‒ дворяни, духовенство та вищі чини воїнства. Неукам-селянам не слід було лізти в державні справи, бо вони неуки.
   Поширення початкової і середньої освіти в Європі кінця XVIII ст. сприяли тому, що нарешті зявились освічені люди і серед простолюду. Ті перші з них, хто прийняв свою причетність до держави як честь, ось вони і стали першими націоналістами (звичайно, націоналістами далекими від сучасного розуміння цього слова, у якого море інтерпретацій).
   Націоналізм, суспільна рівність стали дітьми освіти. Отож, і сучасний націоналізм не може обійтись без інтелектуалізму. Власне,чим націоналізм відрізняється від лібералізму? Лібералізм ‒ влада усіх і одразу. Націоналізм ‒ влада розумних, згуртованих, як певний орден, навколо деякого ідеалу, котрим не поступляться навіть ціною життя.

Інтелектуальний Nаціоналізм ‒ їжа для вашого розуму

   Націоналісти – ті, хто хоче зробити з суспільства націю. Суспільство є аморфна пасивна маса, яка складається з усіх підряд. Один вибух, один спалах, невелика війна або розруха ‒ суспільство вже лежить в руїнах. Нація ж вигідно відрізняється від суспільства гнучкістю, певним рівнем агресії і (головне!) стійкістю. Суспільство гине за тиждень війни. Нації ж здатні боротись століттями... До нації належать ті, хто має клепку. Ті, хто має мету. Нація – ота одвічна сила, яка бореться з державою за те, щоб було більше національного у суспільному житті. Суспільство ж – отой натовп, який бореться за те, щоб його залишили в спокої.
  Український інтелектуальний націоналізм ‒ рух за утвердження національних прав українців в Україні і України у світі, що спирається на інтелектуальну сторону національної ідеї. Саме інтелект має керувати діями націоналіста, холодний розум, обачність, яка допоможе уникнути помилок. Звичайно, добре буває зацідити українофоба по пиці. Але закидати його аргументами і довести до внутрішніх роздвоєнь, неприємного відчуття хибності власної позиції – це набагато витонченіше і солодше. 
   Інтелект передусім, інтелект сам по собі – це просто якась хмара з думок і поглядів. Інтелект, поставлений на службу національній ідеї – це інтелектуальний націоналізм. Український інтелектуальний націоналізм це життя за формулою "Пізнав – Почав революцію – Переміг". Не можна йти на вулицю з "коктейлем Молотова", якщо ти не знаєш, яку ідею несеш в руках. Чому? Бо завтра ти повалиш владу і утвориш в Україні вакуум, заповнити який не стане інтелектуальних сил. І ще гірше, цим вакуумом ти просто дискредитуєш націоналізм. Ось така, проста як три рублі, правда.
  Можна, звісно, піти з голими руками на ведмедя. Просто піддатись волюнтаристським настроям і без особливого пієтету до теорії національної ідеї почати революцію. Та який тоді сенс? Це методи наших ворогів, методи які породили собі таких жорстоких ворогів, як ми. Будемо діяти так само ‒ звалимось в могилу наших мучителів. Неуцтву можна протиставити лише інтелектуалізм. Масовий і хаотичний. Прочитав книгу ‒ передай камраду. І завтра в тебе вже не буде багато клопоту, з ким йти на мітинг або у бій. Жодне прочитане вами слово ніколи не нашкодить вам.

За матеріялами ukrainianjournal