Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес

Людина потребує посередника для спілкування із Богом

У наші часи існують мільйони "своїх вір", що не чоловік – то віра. «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу», – часто чуємо від друзів та знайомих. Зрозуміло, що такі люди, які подекуди навіть називають себе християнами, є продуктом попередніх періодів занепаду релігії, у тому числі активної боротьби проти неї; але водночас у них відчувається бич останніх декількох століть світової історії – індивідуалізм, коренем якого є гординя.

   Не варто дивуватися, що адепти тези – «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу» – поміж іншим люблять говорити, що не повинно існувати "посередників" між людиною і Богом. Як і в багатьох інших подібних випадках, тут важливо розуміти, що саме мається на увазі під поняттям посередника. Найперше потрібно сказати, що посередником між людиною і Богом є Христос.

   Щоби примирити з Собою людей, Бог сам стає людиною. Ми примирені з Богом завдяки Відкупителю-Христові, Втіленому Божому Слову. У цьому сенсі Христос є єдиним посередником між, з одного боку, людьми в цілому та кожним із нас зокрема та, з іншого боку, Богом, але в інших сенсах ми також маємо посередниками один одного.

   Посередником між певною людиною і Богом є той, хто навертає цю людину своєю молитвою, словом та прикладом. Василь не вірить у Бога, живе аморальним життям, вживає наркотики й уже стоїть на межі втрати людської подоби, проте його брат Петро регулярно за нього молиться. І ось, у критичний момент, з огляду на Петрові молитви, Бог вливає у серце Василя каяття, і той стає на шлях благочестивого життя.

   Зрозуміло, що у певному сенсі Петро є для Василя посередником отримання Божої благодаті; можна сказати, що "посередництво" є тим, що творить Церкву. «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!», – звертався у 1-му Посланні до Солунян апостол Павло (5:15). Церкву творить, у тому числі постійна молитва християн один за одного і за всю Церкву, причому молитися можуть не лише живі, але й померлі.

   У певних скрутних чи особливо відповідальних ситуаціях ми можемо просити про молитву наших друзів та знайомих. Так само ми можемо просити про молитву тих наших братів і сестер у вірі, які вже померли та яких Церква шанує як святих. Діва Марія, апостоли, мученики, мільйони святих... Всі вони є такими ж членами Церкви як ті люди, яких ми бачимо на землі – лиш вони уже зараз споглядають світло Божої Слави, і їхні молитви за нас особливо цінні.

   Тому ми не повинні соромитися прохати святих про молитву, розглядаючи їх як особливих посередників між собою та Богом. Нарешті, особливими посередниками є священники та ієрархи. На їхніх плечах лежать особливі функції у житті земної Церкви – збереження чистоти віри та обдаровування вірних Божою благодаттю через Таїнства і обряди (видимі знаки невидимої благодаті). Апостол Павло навчає нас із цього приводу: «Благаємо ж, браття, ми вас: шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони; у великій любові їх майте за їхню працю» (1-ше Послання до Солунян 5:12-13).

   Господь установив священство задля нашої користі, і ми маємо цінувати цей дар – навіть якщо хтось зі священників та єпископів не поводиться так, як має поводитися. Існує дуже гарна фраза: «Якщо Бог буде на першому місце, все буде на своїх місцях». На своєму місці має бути й наше "ego", інакше, воно заступатиме нам не лише Бога, але й досить очевидні для нашого розуміння речі.

Автор – Ігор Плохой

Екзистенціалізм versus марксизм

У травні, в один день із різницею у 5 років, народилися – основоположник екзистенціалізму Сьорен К'єркеґор (1813) і творець політекономії та матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс (1818). Мабуть, за цей час якось інакше склалися на небі зорі, бо ідеї ​​обох, які радикально змінили світ, мають прямо протилежне ставлення до людини. Ми відчуваємо їхній вплив прямо зараз.

   К'єркеґор побачив у людині найскладнішу натуру, якій властиві: страх, відчай, самотність, усвідомлення своєї недосконалості та обмеженість свого існування. Але разом із тим і – прагнення краси, любов до світу, загострену радість життя... І головне – людина К'єркеґора є вільною, бо вона просто приречена на свободу.

   Маркс же відніс людину до продуктивних сил, зробивши її лише гвинтиком соціального механізму, – який забезпечує технологічний прогрес. Тобто, прагне лише справедливого розподілу соціальних благ. Людина Маркса проста, безлика, завжди об'єднана у колективи та цілком не вільна.

   Екзистенціалізм перевів основний інтерес філософії від створення цілісних картин світу і від вивчення соціального устрою на окрему людину. Людина є унікальною і безцінною! Адже все, що пов'язане з нею, надзвичайно важливо: кожна мить, усіляка дрібниця, будь-яка думка, швидкоплинне почуття чи випадкове відчуття.

   Певно, нам властиво любити та ненавидіти, ми маємо право бути самотніми. І нам на користь йдуть сум і небезпека; і ми цікаві цим не лише самі собі, а й для всього світу – і саме цим ми дуже важливі для нього. Власне з цих уявлень екзистенціалізму вийшли великі літературні та філософські твори, геніальна музика, чудовий живопис, шедеври кінематографії – і у цьому кожен з нас, свідомо чи мимоволі, переконується на собі самому.

   Маркс же створив універсальну і дуже чітку суспільну економічну модель. Однак він помилився "лише" з людиною. І коли цю модель стали застосовуватися у реальності, то з'ясувалося, що саме людина не вкладається в тісне та жорстке прокрустове ложе марксизму.

   Тому що людина думає не лише про виробництво, робить не тільки те, що потрібно для будівництва комунізму, і хоче жити не в майбутньому, а тут і зараз. Ось тоді й стали спрощувати, применшувати, усереднювати людину, доводячи до заданого марксизмом примітивного зразка. Вони так і не довели людину до того зразку, вбивши значну частину людства.

   А людина (навіть і за тоталітарних режимів) залишилася людиною:

   - робила усілякі дурниці, і думала про різні нісенітниці;

   - лінувався на роботі, і страждала (іноді, без жодного приводу);

   - любила, кого не варто і брехала без потреби;

боялася не лише КҐБ, а й гусінь і мишей;

   - милувалася не верстатами, а весняними квіточками, а головне, шукала не загального, а особистого щастя...

   Суть екзистенціалізму полягає в тому, що людина у будь-якому тілі, за будь-якого розуму, з будь-якими переконаннями, за будь-яких обставин має право бути та жити. Тобто, жити так, як вона того забажає сама, а не як вказують їй інші (нехай навіть набагато авторитетніші й раціональніші). Адже наше життя єдине і неповторне!

   Мовиться про життя саме наше і тільки наше. І схильна людина за своєю природою не прокладати прямі ідеологічні магістралі, а протоптувати свою власну вузьку життєву стежку... Так що, все-таки мав рацію пан К'єркеґор: «Життя – це не проблема, яку треба вирішити, а реальність, яку потрібно пізнати з досвіду». Все інше – тлін.

За матеріалами Facebook

Вітаємо у післякоронавірусному світі!

Пандемія коронавірусу вплинула на міжнародні ринкові відносини, поставивши під сумнів поточну форму капіталізму. Захворювання спонукало найбагатших і найвпливовіших людей на планеті до вироблення нової схеми зміцнення глобальної диктатури, контролю за збіднілими масами. Фактично, повернення до нормального життя, яким воно було рік чи два тому, вже неможливе.

   Станом на тепер найбільші транснаціональні компанії, зокрема у сфері інформації (Google, Facebook, Twitter) беруть на себе більше суспільної відповідальності, впливаючи на політичне життя тієї чи іншої країни (згадаймо останні події у США). Клуб мільярдерів під назвою Всесвітній економічний форум, що відбувається щороку у швейцарському Давосі, працює над перетворенням акціонерного капіталізму у капіталізм "зацікавлених сторін", де глобальні корпорації крім строго економічної діяльності активно втручатимуться у життєдіяльність громадянина кожної держави на планеті відповідно до власних інтересів. А пандемія коронавірусу тільки на руку цим спритним ділкам, адже вона знаменує різкий поворот нашої глобальної траєкторії.

   Найзаможніші мешканці Землі, як-от Сорос, Рокфеллери та їм подібні, формують для всіх нас "нову нормальність", радикально відмінну від тієї, яку ми потроху залишимо позаду. Іншими словами, світова політика й економіка постраждають настільки серйозно, що шлях назад буде відрізаний. Якщо раніше можна було говорити про Нове Середньовіччя, то тепер ситуація все більше нагадує первісний світ, коли криза посилиться, а всіх нас спіткають незворотні руйнування разом із bellum omnium contra omnes!

   Уся політична опозиція, включно з маргінальними радикальними групами, буде розчавлена всіма доступними засобами. Спонсори Всесвітнього економічного форуму мають намір насадити COVID-диктатуру культурмарскистського чи ліволіберального штибу, де сім'ї, релігії та традиційним цінностям не буде місця, як і здоровому мисленню. Можна мати певність, що це нова "класова війна" за масову примусову передачу влади та багатства від широких верств робочого і середнього класу до вищого з повною зачисткою інакодумства.

   Якщо ліберальна демократія (у тому вигляді, якою вона є тепер) і глобалізація будуть розширюватися, то й національній державі місця не залишиться. Вихованці псевдоінтелектуальної Соросівської школи вже працюють над цим, насаджуючи всюди ЛҐБТ-тоталітаризм і заґратовуючи при цьому незгідних, поки що поодиноких дисидентів консервативних настроїв. Якщо зараз не дати бій цій необмеженій диктатурі фінансового капіталу, то ми станемо заручниками втіленої у життя химерної Орвеллівської антиутопії "1984".

За матеріалами "Steigan"

Не можливо обманювати ціле людство в усі часи

Самі лише фахівці читають старі книги. Але ми тепер так виховали цих фахівців, що вони менше за всіх здатні витягти звідти мудрість. Домоглися ми цього, прищепивши їм історичний погляд.

   Той таки історичний погляд, коротко кажучи, означає наступне: коли фахівець знайомиться з думками давнього автора, він не думає про те, чи вважати написане істиною. Йому важливо, хто вплинув на цього давнього автора. А також, наскільки його погляди узгоджуються з тим, що він писав в інших книгах.

   Відтак, яка фаза в його розвитку або в загальній історії дýмки цим ілюструється, чи як все це вплинуло на більш пізніх письменників. А отже, як це розуміли (особливо колеги цього фахівця), що сказали вчені в останнє десятиліття та яким "наразі є стан проблеми". Бачити в авторі джерело знань, припускати, що прочитане змінить думки або поведінку, ніхто не стане!

   І це сувора прикрість сучасності. Оскільки це все "по-справжньому наївно". Ми не можемо обманювати ціле людство в усі часи.

   Дуже важливо відокремити кожне покоління від попередніх і наступних, адже там, де знання призводить до вільного спілкування поколінь, завжди є небезпека, що помилки, характерні для певного покоління, будуть виправлені істинами, характерними для іншого. Проте завдяки отцю нашому та історичному погляду великі вчені зараз так мало живляться минулим. До слова, як і найбільш неосвічений підмайстер, котрий вважає, що "в давнину була сама дурня".

Автор — Клайв Стейплз-Льюїс

Планетарний геноцид людства чи примусова мізантропія?

Коронавірусна пандемія спричинила небувалу до тепер паніку, психоз світового масштабу. Те, про що мріяли та чого так палко бажали праві популісти, націоналісти, євроскептики, консерватори, ба навіть екологи, — стало дійсністю. Кордони зачиняються, нелегальна міграція тимчасово зупинена, країни-агресори, здебільшого, почали займатися внутрішніми проблемами, а не зовнішніми, уряди нарешті звернули увагу на систему охорони здоров'я, борці за права різних ущербних меншин раптово принишкли, на вулицях стало малолюдно і у повітрі запахло демократурою...
   Завдяки злощасному вірусу COVID-19 планета Земля, не без людської допомоги звісно, почала самоочищення. Людська повінь, по яку писав радикальний фінський еколог і антиіндустріаліст Каарло-Пентті Лінкола, досягла своєї критичної позначки. Відтак загроза, котру представляє сучасна технологічна цивілізація, що її мета — комфортне існування, змусила сотні мільйонів людей постати перед доконаним фактом: стиль життя і ставлення до навколишнього світу мусить докорінно змінитися, бо інакше нас вб'є коронавірус (або ще якась згубна інфекція, від появи яко е застрахований ніхто, навіть олігарх чи президент).
   Те, що ми спостерігаємо з січня поточного року — швидке скорочення населення планети, — справедливо можна назвати помстою природою, геноцидом за надмірну індустріалізацію, за безконтрольну народжуваність та ігнорування встановленого Богом балансу між людством і навколишнім світом (рештою біологічними видами). Вже згаданий вище Каарло-Пентті Лінкола вважає перенаселення найбільшою загрозою для життя на Землі, раковою пухлину на тілі природи, створеною homo destructivus. «Фундаментальна, згубна помилка полягає в тому, що сучасне суспільство і життя в ньому організовані на основі того, чого хоче окремо взятий самозакохана людина, а не на тому, що добре для нього і природи, знищення якої досягло рівня екологічної катастрофи», — зазначає фінський ідеолог екофашизму.
   Проблема, перед якою постали всі мешканці планети у ХХІ ст., полягає у хибності вибраного шляху ще 50 років тому: тотальна глобалізація і віра у людство, історія якого рясніє стількома прикладами жахливих злочинів, війн, вбивств, принижень, тортур і злиднів. Спалах COVID-19 демонструє кривду, завдану нами біосфері, тому-то вірусна хвороба досягла зараз такого рівня (який мали чума та іспанський грип), коли якраз слід замислитися, що нам дорожче: природа або суспільство, збудоване на суперечливому й хиткому фундаменті. Жорсткі карантинні заходи у більшості країн світу і примусова самоізоляція населення — це, насправді, турбота владоможців і мільярдерів про економіку, але аж ніяк не про людей чи пак природу, оскільки збудований ними картковий будинок стабільного глобального ринку за один місяць зруйнувався й наслідки цього наразі важко передбачити.
   Який підсумок з вище наведеного, що ж всім нам робити зараз, перебуваючи невільній мізантропії? — Чудову відповідь вже давно дав Каарло-Пентті Лінкола: «Людство втратить принади сучасного світу (рекордні рівні самогубств, виснажливу конкуренцію, безробіття, стрес, страх втратити роботу, відчуження, депресію, потребу у медичних препаратах, тілесні недуги, індивідуалізм, корупцію, злочинність), оскільки не зможе до кінця побороти те, що вище та сильніше від нього — саму природу. Відтак, після вимушеної загибелі тисяч (якщо не мільйонів), з'явиться шанс осягнути нескінченний спектр мистецтв, постане час особисте, справжнє людське життя не обтяжене турботами про фінанси (жадоба до збагачення має лишитися у минулому), але досягти цього можна з усвідомлення простого явища: homo destructivus як надзвичайно експансивний вид homo sapiens не пан, а прислужник природи, звідси безсилість людини реагувати на такі виклики як голод, посуха чи віруси».

Автор — Денис Ковальов

Вогняна помста природи за зміну клімату

Наш дім — планета Земля зазнає незворотних змін. Наслідки промислової революції не вдалося подолати, а тому природа починає мститися людям за нанесені ними збитки. Середньодобова температура вже досягла критичної позначки, чим сприяла зміні традиційного розташування природних зон, зокрема в Європі та Україні.
   Днями територією Полтавської області пройшов справжній вогняний смерч. Атмосферне явище, утворене розрізненими осередками пожеж на відкритій території, що можна бачити раз на рік у посушливому американському штаті Оклагома вже не є аномалією для українського степу. Як виявилося, причиною природної стихії стала людська недбалість — фермери запалили землю з метою знищення сухостою, який до того був оброблений хімікатами.
   Ймовірно саме так humanum elementum, а не якесь танення льодовиків і рух літосферних плит, невдовзі прискорить природну катастрофу планетарного масштабу! Варто наголосити, що для степової України — від Білгорода-Дністровського до Ізюма і Старобільська спостерігати мандрівні вихори з диму, пилу, а іноді ще й вогню невдовзі стане нормою. Так само, як для мешканців Оклагоми чи Канзасу.
   Варто наголосити, що попри війну і останні політичні баталії в Україні тема зміни клімату є доволі актуальною як і для решти землян. Так, захист довкілля не чужий тим, кого хвилює майбутнє завтрашніх поколінь. Але природа, яку пихаті та зажерливі люди прагнули підкорити, вирубуючи ліси, переорюючи степи, висушуючи болота, розпочала власну війну з видом homo sapiens.
   Не слід сподіватись, що подібні вогняні чи просто смерчі кудись зникнуть самі по собі — аж ніяк. Для України зміни клімату невідворотні! Існує ймовірність, що Південь поступово зі степової зони перетворюватиметься на напівпустелю, подібно терен Сходу і Центру ставатиме посушливим степом, а Північ і Захід у разі продовження нищення лісів втратять будь-яку привабливість для проживання, що тягне за собою відповідні катастрофічні природні наслідки.

Автор — Денис Ковальов

Простір останньої людини

Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
   Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
   Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
   Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
   Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
   Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.

За матеріалами "Authentische Existenz"

Синдром розсіяної уваги як "подарунок" сучасності

В наші "прогресивні" часи реалізовано те, чого так боявся геніальний письменник Олдос Гакслі. Інформаційні потоки в буквальному сенсі збивають людину з ніг, кидаючи її в океан цифрового галасу та словесного шуму. В цьому океані вже давно потонули правильні сенси та істини.
   Інформації стало так багато, що більшість вже не в стані її фільтрувати і або вірить в будь-яку маячню, яку бачить по ящику, або стає індиферентною навіть до важливих суспільних проблем.
   Чи часто у вас буває таке, що ви не можете зосередитись на якійсь конкретній справі - домашній роботі в університеті або школі, написанні якогось тексту, та і взагалі не можете довго займатись певним тривалим процесом? Тоді у вас "синдромом розсіяної уваги", назвемо це так...
   Найяскравішим прикладом виступає читання, а точніше проблеми, які виникають вже, на жаль, у переважної кількості людей, коли вони беруть книжку в руки або читають з цифрових носіїв. Сідаєш за книгу Ернста Юнґера, починаєш читати абзац, дочитуєш до кінця, і розумієш, що нічого з прочитаного в мозку не відклалося. Навіть один абзац!!! Натомість в голові літає думка про те, що треба ще піти в магазин чи подзвонити другу. Але є ситуація гірше, коли подолання навіть п`яти сторінок тексту стає неможливим без того, щоб відкрити улюблений "вКонтактик" на комп`ютері чи смартфоні. Найгірше, що для більшості це вже не є проблемою, бо вони і не читають взагалі. Геніальне рішення в "нашу" інформаційну еру! Соцмережі, відеоігри, "вірусні" відеоролики, смішні картинки - все ці здобутки "культури споживацтва" є головною зброєю проти вашої уваги. Доступність інтернету, в який тепер не можна зайти хіба що з запальнички, лише посилює ефект.
   Синдром розсіяної уваги у лікарів фігурує під назвою "синдром дефіциту уваги та гіперактивності" (СДУГ). Ми розглядаємо лише один з аспектів цього синдрому, який пов`язаний з неуважністю. Такий діагноз широко відомий, адже ним дуже люблять кидатись дитячі лікарі, обзиваючи так майже будь-яку поведінку малечі. На жаль, ця проблема сильно охопила дорослу аудиторію, що нас в даному випадку і цікавить. Чи варто казати, що така ситуація гальмує особистісний розвиток та не може сприяти покращенню розумових і, як наслідок, професійних якостей у молоді зокрема?
   Як же це можливо вилікувати? - Тільки примусом! Треба перебудовувати своє життя, змушувати себе долати свої звички. Надамо ряд порад, які точно допоможуть покращити увагу і концентрацію.

   Змушуйте себе читати, не відволікаючись! Вимкніть телефон, витягніть інтернетний шнур з ноутбука, пориньте в "печерний світ", як люблять казати сучасні ліберальні псевдоінтелектуали.
   Стежте за рухами свого тіла, коли ви у даний момент фізично бездіяльні! Це може здатись дивною порадою, але вона є надзвичайно корисною, бо також допомагає "лікувати нерви". На приклад, сидите ви на лекції. Не стукайте ручкою по парті, не крутіть в руках лінійку або щось інше) Важливо навчитись контролювати свої рухи, які не мають прикладного сенсу, зменшувати їх кількість.
   Фільтруйте інформаційні потоки, які через вас проходять, не дайте засмічувати ваш мозок! Ця порада є одною з найголовніших. Необхідно привчити себе надавати перевагу читанню книжки або якійсь іншій корисній діяльності, ніж перегляду медіа фаст-фуду. Сортуйте інформацію, яку ви переглядаєте в мережі. Саме сидіння в соцмережах чи на розважальних ресурсах знищує в людині можливість концентруватись, бо середній час перегляду якоїсь картинки 1-2 секунди, а дотепного відео 2-3 хвилини, а далі йде нове зображення, нова тема, новий жарт. Перемогти себе і відмовитись від такого дозвілля важко, але під силу людині, у якої вольові якості переважають над рефлекторними.
   Важливим є навчитись відпочивати від сучасної інформаційної лавини. Ходіть в походи, вибирайтесь з друзями на природу, гуляйте з коханою по місту, займайтесь спортом. Але не беріть з собою всі ці гаджети і девайси, які так і тягнуть вашу руку перевірити чи не сталося щось "надважливе" за ті 5 хвилин, які ви не дивились на екран! 

За матеріалами "Zentropa-Україна"

Людська повінь

Каарло Пентті Лінкола (фін. Kaarlo Pentti Linkola) – радикальний фінський еколог і анти-індустріаліст, багато хто звинувачує його в екофашизмі через його надто активні дії щодо захисту та охорони навколишнього середовища, а він цього і не соромиться. Пан Лінкола послідовно виступає проти імміграції, особливо мусульман та чорношкірих до Європи, технічного прогресу і демократії, пропагуючи євгеніку, евтаназію і стерилізацію неповноцінних осіб. Свої ідеї фінський екофашист доводить власним прикладом, живучі вкрай аскетичним життям в малонаселеному краю Фінляндії, у глибині боліт та лісів. У його будинку на березі озера немає водогону. Він не користується автомобілем – для пересування у пана Лінкола є кінь та велосипед.

  Сьогодні, шановні читачі, редакція незалежної мережевої інформаційної аґенції "Nаціональна Ініціатива" спробує подати переклад однієї з видатних праць пана Лінколи "Людська повінь" (англ. Humanflood) наданий нашим кореспондентом і головним редактором Денисом Ковальовим.

  …Що таке людина? Термін "людина" може бути визначений в довільній кількості способів, але передати його найфундаментальніші характеристики можна двома словами: занадто багато. Мине дуже багато, тебе занадто багато, нас всіх аж занадто багато на цій землі. Колись нас було 5 млрд., однак сьогодні неймовірна кількість людських осіб продовжує рости. Біосфера Землі могла підтримувати населення у 5 млн. великих ссавців такого розміру як людський індивід, враховуючи їх вимоги до їжі, до субпродуктів, які вони виробляють, для того, щоб вони могли існувати у власній екологічної ніші, живуть як один з видів серед багатьох, без дискримінації щодо багатства інших форм життя.

  Всі види мають негабаритну здатність до відтворення, в іншому випадку вони б вимерли під час кризи через зміни обставин – випадкове похолодання чи потепління. Зрештою це завжди призводить до голоду, який забезпечує обмеження розміру населення. Дуже багато видів мають саморегулюючі механізми контролю над народжуваністю, які заважають на постійно падаючі регулятивні фактори в кризових ситуаціях страждаючи від голоду. Щодо людини, однак, такі механізми виявились взагалі слабкими і неефективними: наприклад, дрібні дітовбивства практикується в примітивних культурах Африки та Океанії.

 Протягом свого еволюційного розвитку, людство кинуло виклик і випередила лінії голоду. Людина була явно екстравагантною дитиною природи, і рішучою за тварину. Людство виробляє особливо великі приплоди як в тісних, проблемних умовах серед бідних верств, а також серед дуже процвітаючих верств населення. Люди відтворюють самі себе в достатку як в мирний, так і особливо рясно в період після війни, в силу своєрідного закону природи. Можна сказати, що методи захисту людини безсилі проти голоду. Контролювати свої зростання населення не здатне. Людина надзвичайно експансивний вид ссавця.

   В історії людства ми є свідками запеклої боротьби проти природи, помилки власної еволюції. Старі і раніше ефективні методи скорочення населення, як голод, почали все більше втрачати свою ефективність в якості інженерних здібностей людини прогресувала імунна стійкість до голоду. Людина вирвалася у вільну нішу і стала хапати все більше і більше природних ресурсів, витісняючи інші форми життя. Тоді природа взяла оцінити ситуацію в свої руки, з'ясувалося, що вона програла перший раунд, і тому змінила стратегію. Природа почала розмахувати у другому раунді власною зброєю, вона не змогла використовувати свої сили тоді, коли ворог – людина – рясні і зростав кількісно.

 Сьогодні природа активно веде з людиною війну. За допомогою мікробів – або "інфекційних хвороб", як цю природну зброю називає людина, висловлюючись мовою пропаганди війни – природа наполегливо бореться протягом 2000 р. проти людства і добилися багатьох блискучих перемог. Але ці тріумфи залишалися локалізованими, і все більше і більше неминуче перетворюються на глобальні, з кожним роком . Природа не була здатна знищити ешелон людства, в якій вчені і дослідники трудилися на користь людей світу, і в той же час їм вдалося роззброїти природу в її арсеналі.

  На даний момент, природа – більше не володіє зброєю для досягнення перемоги, але вкрай озлоблена і зберігаючи власне почуття самоповаги – вона вирішила поступитися пірровою перемогою на користь людини, але тільки в самому абсолютному значенні цього слова, тимчасово. Протягом усієї війни, природа стверджувала її своєрідним підключенням до ворога: людина і природа – обидві є одними і тими ж джерелами живлення, які обидві вони пили з одного горнятка та їли з одних і тих же полів. Незалежно від ходу війни природи проти людини і навпаки, постійне положення обмеження переважало в цей момент людство. Тому що так само, як ворогові – людині, не вдалося захопити всі запаси харчування для себе, природа також не володіє здатністю приймати ці ж цілі для повної ліквідації людства. Єдиним можливим варіантом є тактика випаленої землі, яку природа вже випробовує на невеликий масштаб під час мікробних епідемій, різного роду захворювань – чума, пневмонія, сказ – це фази війни, яку вона вирішила довести до кінця. Природа не підпорядковується поразкам, вона частіше визнає нічиєю, але за ціною самоспалення. Людина не була ворогом як таким, а швидше власної пухлиною природи. І доля пухлини природа наказує, що вона завжди повинна померти разом з його господарем.

 Що стосується людини, то вона дійсно знаходиться на вершині харчового ланцюга, але проте в неї відсутня можливість утримати свій власний приріст населення. Може здатися, що порятунок буде лежати своєрідній теорії – вбивство людиною свого ближнього, сильнішим слабшого. Характерно, що людський інститут війни, з її оптовою різаниною товаришів гуманоїдів, здавалося б, містить основу для управління бажань населення. Тобто, якби не війни, не було б ніякої людської культури, де молоді жінки приймають участь в війни. Таким чином, навіть значне зменшення населення внаслідок війни вражає тільки чоловіків, і триває дуже короткий час в даному поколінні. У наступному поколінні буде повністю розгорнутий, так званий, але природний закон "бебі-буму".

  Насправді, еволюція війни з її безладдям, насправді є негативом: на ранніх стадіях її розвитку було більше воєн, що змели помірну кількість цивільних осіб. Але за іронією трагікомічна доля людини, в той самий момент, коли інститут війни виявилися здатними знищити дійсно значну частку запліднених самок людини, як це було під час Другої світової війни, проте військова передова технологія великомасштабної світової тотальної війни на знищення різного роду озброєння, зокрема ядерного, біологічного, хімічного, можливість внести суттєві демографічні наслідки, стало неможливо. Людство приречене на перенаселення та на масове поширення синтетичної штучної їжі.

  Можна сказати, що сучасні методи захисту людини безсилі проти голоду. Будь-яка держава світу не здатна контролювати зростання свого населення. В історії людства ми є свідками запеклої боротьби проти природи з боку людини, це помилки нашої власної еволюції, особливо сьогодні, в епоху технологічного прогресу та комп'ютеризації.  Природа має право захищатись, так і ми маємо право на виживання, але тільки разом: людина і природа, у такому синтезі можливе наше подальше спів-існування. Не природа для людини, а навпаки, так нас вчили мудрі попередники.

Автор – Каарло Пентті Лінкола