Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.
«На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.
Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.
Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.
Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).
Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.
Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.
«Твоє ім'я – діямант – непідвладне хвилях часу, вимивають із пам'яті імена всіх королів!», – ці рядки кубинський поет-романтик Хосе-Маріа Ередіа присвятив своєму старшому сучаснику, визволителю іспанської Південної Америки – Симону Болівару. Поетичне пророцтво, як це часто буває, збулося! Хвилі часу не тільки не забрали у вічність ім'я великого, справжнього Визволителя (ісп.El Libertador), але додали йому ще більше сяйва, відкривши для нащадків нові, невідомі досі грані його таланту.
Симон Болівар... Це людина – не просто національний герой багатьох країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії. Панами, Еквадору, Перу та Болівії). Він усього за кілька коротких років зумів зробити весь континент вільним і за життя переконатися в людської невдячності. Визволитель – цей почесний титул для багатьох перекладався як "майбутній диктатор". Він народився 24 липня 1783 р. у столиці сучасної Венесуели – Каракасі (туристам і до нині партійні соратники соціалістів Уґо Чавеса та Ніколаса Мадуро показують це місце!) у знатній креольській родині баскського походження.
Батьки Болівара дуже рано померли і його вихованням займався наставник – Симон Родріґес, який і "прищепив" своєму учневі любов до свободи. Невисокий на зріст, Болівар із дитинства тренував своє підтягнуте і жилаве тіло – був чудовим плавцем і наїзником, не боявся труднощів похідного життя і поневірянь. Він отримав прекрасну домашню освіту, яку доповнив академічними знаннями, відправившися юнацтвіком до Європи: побував у Іспанії, італійських державах, Франції, де рано одружився, але потім несодівано овдовів. Але Симон Болівар ніколи не забував про мету свого життя і цьому була присвячена його легендарна клятва – 15 серпня 1805 р. на пагорбі Монте-Сакро у Римі за присутності наставника Родріґеса, заприсягся до кінця своїх днів боротися за визволення своєї батьківщини (Венесуели) й усієї Південної Америки від колоніяльного ярма іспанського абсолютизму.
Незабаром після свого повернення з Європи до Каракасу молодий Болівар, якому тоді було всього 23 роки, орґанізовує своє перше повстання проти іспанців в провінційному місті Анґостура у капітанстві Нова Ґранада віце-королівства Перу і навіть створює тимчасовий уряд вільної 1-ї Республіки Венесуела. Але іспанська королівська армія, чудово навчена й добре озброєна, до того ж багато разів чисельно перевершуючи повстанців під проводом Болівара, зуміла придушити заколот, тож Симон змушений був міґрувати на британський острів Ямайка, де і провів кілька виснажливих років в очікуванні слушної нагоди почати все спочатку –визвольний шлях із Каракасу у глиб Південної Америки.
Після захоплення Іспанії військами Наполеона І Бонапарта у 1808 р. (проти яких тоді, за іронією долі бився визволитель Перу – Хосе де Сан-Мартін) у Латинській Америці спалахнули визвольні повстання, вогнищами якої стали великі міста: Мехіко, Буенос-Айрес, Асунсьйон, Ліма і Каракас. Два великих вожді стояли на чолі визволення Південної Америки – Сан-Мартін та Болівар. Саме тоді Симон здобув свої найяскравіші перемоги над іспанською армією, у боях поблизу Вараса і Бояке...
У серпні 1813 р. війська Визволителя зайняли Каракас, була відновлена Венесуельська Республіка на чолі із Боліваром. Однак вона проіснувала недовго – іспанські війська за підтримки місцевих креолів, пов'язаних із ними економічними та родинними зв'язками, знову розгромили повстанців, і Симону знову довелося шукати притулок на Ямайці. У грудні 1816 р. визволитель Болівар переконав владу Ямайки та сусіднього Гаїті допомогти у боротьбі проти іспанських імперіялістів і знову висадився на березі Венесуели поблизу міста Маракаїбо. На цей раз, не сподіваючися на підтримку корумпованої місцевої знаті, Визволитель вирішив звернутися до бідняків і рабів, а для цього слід було провести необхідні соціяльні реформи: щоб отримати довгоочікувану свободу потрібна була армія, яка б захищати цю незалежність і надалі.
Так був прийнятий закон про скасування рабства. А вже навесні 1817 р. був опублікований декрет Болівара про надання волі всім тим особам, які перебували у невільництві, тож хвиля звільнених людей відразу поповнила невелику армію Визволителя тисячами добровольцями. Крім того, цей декрет також надавав солдатам "боліваріянської армії", які ризикували своїм життям за свободу країни, земельними ділянками, тому охочі отримати власне земельне угіддя йшли в рекрути до Симона. Його військо почало набирати силу і незабаром звільнило всю сучасну Венесуелу та сусідню Колумбію. У грудні 1819 р. Болівар був обраний президентом проголошеної Національним Конґресом Республіки Велика Колумбія, до якої увійшли, крім Венесуели та Колумбії, сучасні Панама та Еквадор. На початку 1820 р. визвольна армія Болівара увішла у північні провінції Перу, диктатором якого він став уже у 1824 р.; упродовж 1823-1826 рр. звільнено сучасну Болівію (тоді Горішнє Перу), 1-м президентом якої він став щойно влітку 1825 р.
Болівар: політичний портрет історичної постаті на тлі доби
Визволитель мріяв створити єдину південноамериканську державу, Республіку Велику Колумбію за зразком Північноамериканських Сполучених Штатів із сильною виконавчою владою президента-диктатора і федеральним паралментом як законодавчим органом. Саме для цього він скликав у Панамі у 1830 р. представників різних верств населення звільнених його армією земель, сподіваючись їх умовити створити єдину сильну державу, але більшість із делегатів, зокрема вихідці з Перу та Венесуели, жадали лише особистої влади та боялися, що Болівар стане кривавим диктатором і забире у них майбутню владу. У Венесуелі розпочалася громадянська війна, а Перу і Болівія незабаром вийшли з цієї коаліції, розв'язавши безуспішну війну за територію майбутнього незалежного Еквадору та амазонської каучукової провінції Акрі.
Всюди в андських провінціях спалахували змови і заколоти – звільнення від іспанського колоніалізму обернулася бійнею із небаченими жертвами! Романтик у душі, визволитель на практиці Симон Болівар поклав усе своє життя заради однієї мети, яка знову виявилася недосяжною... Він не міг пережити кружляння всіх своїх надій – йому довелося бачити війну південних американців проти один одного і смерть тих воїнів, які вціліли у боротьбі проти іспанців. А багато з них, хто раніше благословляли та дякували Болівару за надану ним свободу від Мадриду, тепер звинувачували його у всьому, що трапилося: у кривавій громадянській війні між Лімою та Ла-Пасом; у суперчці між Каракасом і Боґотою за володіння Панамою, тощо.
Розчарований, він, подібно до Хосе де Сан-Мартіна, віддалився від політичних і військових справ, оселився у колумбійському селищі в Андах, де незабаром важко захворів і помер, встигнувши прожити всього 47 років і навічно увійшовши у золотий зал слави людської історії. На теренах Латинської Америки немає, певно, такої видатної постати, яка б не чула про нього. Адже визволителя Симона Болівара іноді називають справжнім "Наполеоном Південної Америки", порівнюючи його заслуги із діяльністю Джорджа Вашинґтона, Джузеппе Ґарібальді та Отто фон Бісмарка.
От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.
Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.
Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.
Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.
Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.
Я люблю революції, повстання, люблю громадянські війни, ну і просто війни, звісно. Не закоханий у них, просто люблю, особливо, в художньому оформленні як людина, котрій цікаві певні явища, котрі не дають старіти, лоскочуть нерви, спонукають до гормональних вибухів. Як у громадянина, у мене ставлення до цього складніше і ось тому я іноді думаю про пріоритети.
Не треба бути геополітичним стратегом, щоби не розуміти — що наразі Україна є хоч і розграбованим від душі, але все ще жирним шматком у самісінькому центрі Європи! Що зараз вона в такому становищі (останні 7 років — це однозначно), за якого більш-менш розгорнута дестабілізація приведе до широкого і тотального громадянського конфлікту. А це, своєю чергою, призведе, як мінімум, до масштабного зовнішнього вторгнення з різних боків і, звісно, з благородними цілями: для збереження миру і демократії; для забезпечення прав людини та порятунку життя громадян; для запобігання техногенним і екологічним катастрофам; ну і тому подібне.
І у зворотному порядку теж слід очікувати неприємностей: будь-яка ескалація війни на Сході України, її швидке розгортання — приведе до громадянського конфлікту. І навіть турбулентність від омріяного "розпаду РФ" приведе до всього цього, що описано вище, хоч і з різних боків, а ми знову опинимося "не готові", зокрема на рівні державних інституцій. І тоді така тоді "децентралізація" почнеться — мама не горюй, на рівні: «Дайош більше Україн, веселих і гарних»!
Не скажу, що мене це не зацікавлює або не розбуркує як людину, не як громадянина. Як громадянин я за інше — пора посилювати Державну прикордонну службу, не на "вхід", а на "вихід", аби ні одна "зараза" не втікла від цього омріяного шабашу вогню, крові й металу. Від військкомату з повісткою, від голоду і холоду, від братніх пострілів по ногах і в спину, від розуміння — що все, край, там зі Сходу (і з Заходу) таке посунуло, що колись про нас будуть складати легенди й міфи, як героїчно ми все просрали, бо були такими "шаленими патріотами", не розставивши своєчасно і по ситуації пріоритети.
Бо воювати з дверми та вікнами Офісу Президента вихідними, та ще й у балаклавах, та з селфі на смартфони — це аж ніяк не системна революція, жертовність і виважений терор; це не так страшно, як прямо бити Віктора Медведчука або Андрія Портнова; це навіть не так небезпечно, як "насрати в автозаку". Видихаються, та й весна ж на дворі, скоро городи підуть, шашлики, посівна... Ні, не буде революції, а от бардак — можливий, бо гегемонів не вбачається, лише одні бенефіціари всюди!
Український спротив, як і рух за власну державність поляків та угорців, завжди викликав сильний інтерес, ба навіть симпатію у тих народів світу, котрі боролися проти гнобителів. По-перше, він від самого спочатку був антикомуністичним й антитоталітарним, але при цьому — демократичним і волелюбним, не дивлячись на внутрішні ідеологічні відмінності його представників (націоналіст Степан Бандера, або ж ліберал В'ячеслав Чорновіл). А по-друге, українська нація є найбільш пасіонарною та неспокійною в кращому сенсі цього слова, на всьому постсовєцькому просторі.
Знаково, що українців із-поміж сусідів вирізняє холодна байдужість до нав'язаних ззовні правил. Вони не готові "підкорятися, терпіти й прощайтеся з незалежністю", так само як і "відмовлятися застосовувати насильство під час протестів та думати про власний національний, тим більше регіональний проєкт". Мешканцям Богом даної землі від Сяну до Дону (мрії про Кавказ теж мають місце), як і багато десятків років назад, також притаманна ігнорація думки одержимого ресентиментом агресивного московського ведмедя про "братній народ" та союз із ним.
Хоча при цьому всьому, попри 2 революційні Майдани, наша державність продовжує шукати свого "правильного" курсу, перебуваючи під безпрецедентним тиском. Є фактом що українці, котрі спершу голосують за колаборантів й комедіантів, а потім жаліються на скруту і здачу національних інтересів ворогам з усіх усюд, все ж набираються досвіду. Ми вже не ті, що були раніше: в чомусь розчаровуємося, щось приймаємо, а в деяких питаннях досі не визначилася, — це нормально, бо головною цінністю для себе переважна більшість все ж визнала державну самостійність Батьківщини.
Деякі закордонні оглядачі, особливо з далеких країн, зазначають, що нам вдалося зберегти властиве невдоволення, прагнення до самопозиціювання та до реалізації "неможливого". Справжня ж політика є "мистецтвом неможливого", якщо хто не в курсі справ. Вороги й партнери закидають, що українці, котрі постійно лізуть мурувати вогняні барикади, хочуть затвердити себе, а не розчинитися в безликому, невільному, тісному, уніфікованому євразійському просторі, де вибір не з легких — або ЄС, або СССР-2.
У зв'язку з цим українська нація пробудила до життя політичну ідею альянсу, альтернативного і постсовєцькому і глобалістському проєктам, поставивши на порядок денний конаючої Європи потребу консервативно-революційного та вдумливо-національного об'єднання на терені між Чорним, Адріатичним (відтак Середземним) й Балтійським морями. До спілки держав Міжмор'я кличуть ті народи, яким притаманні свобода, народовладдя і самоврядування, але аж ніяк не контроль, репресії та деградація. Таким бачиться українцям шлях звільнення від знівеченого минулого й ще не накинутого чужинцями майбутнього, де також не буде місця популізму і пропаганді.
Питання про свободу волі знов і знов постає протягом тисячоліть і по духу часу отримує позитивну або негативну відповідь. Матеріалістична епоха, з якої ми походимо, повинна була визнати її, а у самій людині вбачати рухливий принцип історичного звершення. Здається, що в наші дні чималий ступінь переживання війни викликає якийсь внутрішній рух, а тому виникла якась нова установка. Звідусіль нас наздоганяє якесь сподівання щодо поглибленої релігійності, бажання увірувати в вищі сили; воно позначається і в оживлянні наших старовинних церковних спільнот аж до високоінтелектуальних кіл у великих містах, де відшукуємо своє втамування в окультизмі, спіритизмі та інших дивовижних різновидах. Водночас у біології намагаються звільнитися від механістичних теорій дарвінізму і вважають за краще сприяти віталізму як вченню про особливу життєву силу, котра має свої творчі закони. Освльд Шпенґлер у своїй праці "Загибель Абендланда" розгорнув перед нами потужну картину, на якій культури, великі життєві єдності світу, проростають наче рослини, цвітуть і блякнуть, викликані таємничою рушійною волею. Прийняти такий світогляд зовсім не означає кинутися в обійми бездіяльного фаталізму. У ставленні до особистого доречний, скоріше, досвід судді, який у відповідь на спробу вбивці захиститися тим, що його неминуча доля вбивати, відповів: «А моя доля –засудити тебе до смерті». І якщо ми визнаємо внутрішню необхідність революції, то це аж ніяк не означає, що ми визнаємо революціонерство і його форми. Коли ми у великому обрамленні долі виходимо на маленьку політичну сцену і намагаємося досліджувати питання провини, ми повинні почати з себе. Розділова лінія, якою розрізнені народ і революція, на відміну від інших революцій, протиставила один одному не класи, не віросповідні спільноти, вона протиставила національній людині ненаціональну. Водночас і національна людина несе провину за революцію, оскільки вона допустила її появу, майже не опираючись буремному часу. Проте, якщо державне керівництво спасує вже при першому спалаху повстання, якщо воно не наважиться використати з належною гостротою всю повноту своїх владних повноважень, що ж тоді може зробити окрема людина, до того ж вихована у дусі послуху? Однак те, у чому революція дорікнула своїм священним вождям, є її великої виною. Оскільки тут ми судимо з точки зору фронтовика, його позиція щодо революції для нас найбільш істотна. Людина, яка повернулась на батьківщину після чотирьох років запеклої боротьби, яка навмисно залишилась фронтовиком до останнього подиху, яка жила і воювала в міцному єднанні зі своїми побратимами, зіткнулася з новим, чужим натиском урбанічних міст і не може зрозуміти цього. Ця людина, яка звикла відмовлятися від усього, що придає цінність життю, заради цих самих цінностей, більш великих ніж окрема доля, не знаходить собі місця в цій розбещеності голого, ненаситного індивідуалізму. Тип революціонера він одразу почав протистовляти як смертельного ворога із дієвим виразом. Також людина-фронтовик змушена вчитися думати в нових тезах, що обрушилися на неї потоком помітних слів, аби внутрішньо подолати їх і знайти стійкість у шаленому коловороті подій. Серед таких помітних тез була і так звнаа "на ґрунті даних фактів", яка означає, що діяльна людина має зважати на жорстоку дійсність і пристосовуватися до будь-якої зміни обставин. Але не було і не має жодного підґрунтя, на якому міг би стояти фронтовик. Так, якби революція опанувала цілим суспільством, якби вона не тільки вимагала прав, а й брала на себе обов'язки, тоді в її рамках знайшлося б місце і для фронтовика. Для цього досить було, щоб вона розподіляла посади, займала вакансії та пожирала старі капітали; їй слід було б взяти на себе оборону країни, щоб довести війну, якщо не до переможного, то хоча б до гідного завершення. При цьому революція не тільки не могла б не зберегти ядро народної мужності, а й знайшла б для себе традицію, якої до сих пір їй явно не вистачає. Іноді запитують, чому ця революція з часом не опанувала молодими національними вождями та перш за все хоча б частиною офіцерського корпусу, щоб їх робота забезпечила збройною силою здійснення її ідей, як це з успіхом відбулося в Парижі в 1789 р. та в Росії Леніна в жовтні 1917 р. Відповідь проста: тоді не було жодних ідей, а без ідеї до революції можна залучити ще менше людей, ніж зулучити їх без грошової винагороди. З'явилися люди досить сильного революційного запалу, але вони вирушили туди, куди мали вирушити, а саме у лави добровольчих корпусів, які продовжували воювати на східному кордоні. Там вони виконували роботу, яка на даний момент ще не оцінена. Решта була навіть рада позбутися їх так само, бо, захопивши владу без боротьби, вже ніхто не прагнув подальшого розвитку, а виключно спокою. Поводирі революції задовольнялися фразами, на кшталт "революція на марші", яких було цілком достатньо, щоб тримати в страху безсиле бюргерство. Один тільки Ґустаф Носке обдумував спробу підкріпити революційний рух владою. Але і він за своїм форматом не був тією людиною влади, подібною до більшовика Льва Троцького. Адже перед обома сторонами конфлікту він вважав за краще постати в білій жилетці, сидячи поміж двома стільцями: для робітників він був "кривавою собакою", а для офіцерів – партійним секретарем. Його дії не доросли до вогневої проби, розпочатої в дні путчу Каппа. Та й "Червона армія", яка виступила в дусі тих днів, через брак професіоналів виявилася безпечною. Поки комунізм працює в основному з пролетарськими масами під керівництвом тонкого шару інтелектуалів, він буде поступатися порухам, в яких діє природжений вождь, особливо якщо цей вождь до того ж досвідчений офіцер. Не виключено, що у комуністів була можливість, спираючись на Росію, оголосити війну Франції й таким чином залучити на свою сторону більшу частину національних сил, бо питання про власність не належить до того суттєвого фактора, що роз'єднує нас з комунізмом. Безсумнівно, комунізм як бойовий рух нам ближче, ніж демократія, і, без сумніву, між нами було б яке-небудь залагодження, мирне або збройне. Але не можна не підкреслити: люди того часу зовсім не хотіли боротьби, не хотіли особистої залученості, не хотіли крові, вони хотіли спокою... Німецький комунізм не був російським комунізмом! Там була ідея, і її здійснювали незважаючи ні на що. Боролися всередині країни та воювали за нові кордони, робили історію, а у нас робили балаканину. У Росії заради цілей, які можна схвалювати або не затверджувати, викорінювали цілі верстви населення і під керівництвом царських офіцерів вдерлися в Польщу, тоді як у Німеччині в коливанні між стилем кафе і ганебними, але нудними вчинками визначною була тільки внутрішня слабкість. Не вистачало породи, мучеників, драматичного розвитку, тієї переконливої логіки, з якою нещадна хода великої ідеї поєднує діяння; коротко кажучи, не вистачало революції! Цілком можна припустити, що недовгий потужний розвиток без огляду на жалюгідну долю одинаків завів би нас далі, ніж заклеювання великих гнійних виразок пластирами парламентських заходів. Російська революція мала би бути національною, але її інтернаціоналізм став ідеальним методом для розширення можливостей більшовизації Європи. Якби у німецьких комуністів було стільки витримки та впевненості, що вони могли обпертись на наполеонівський інтернаціоналізм, тоді Берліном замість Москви панував би на континенті, тоді б з ними варто було розмовляти на рівних.
У всякому разі, так званій "листопадовій революції" не вдалося послужити фронтовикам, і це для неї є доволі характерно. Хитрі паньки дозволили собі відмовитися від таких символів, як мужність, честь, доблесть, символи, які приводили та призводитимуть до перемоги... Те, що революція з необхідністю зайняла ворожу позицію по відношенню до справжніх фронтовиків, небезпечно для неї й для тих, хто взяв на себе її духовний і матеріальний спадок. Якби творці революції дійсно зробили висновки, мали б у запасі безкорисливі ідеї, що виросли не з інстинктів, а з внутрішнього сподівання, тоді б ядро мужності само собою повинно було випасти на їх частку. Адже фронтовик у кінці війни, виснажений жахливими зусиллями, відчув себе раптом зовсім самотнім у повній духовній занедбаності. Якби при цьому було хоч що-небудь відповідне здатності цих людей до саможертви, вони б з радістю протягнули руку помочі владоможцям. Але на цьому ярмарку революції, дешевому розпродажі держави, були не потрібні тверді натури. Так сила, яка показала себе настільки грізною на всіх кордонах і фронтах, розсіялася, як можуть розсіюватися сили тільки в Німеччині. Якщо відбулися протести, часом доволі криваві, то тепер вже не на часі досліджувати, чия в цьому вина. Будуть ще поставлені пам'ятники, про які сьогодні годі й мріяти. Ця революція після такої війни не залишила в нас нічого, щоб підносило дух, тільки гнітючу відразу до часу. Адже коли людина йшла, хитаючись, крізь події, вона виявила себе тільки в оголеній користі, спрямованій лише на власну вигоду.
Давайте визнаємо, що Майдан програв! Програв як засіб швидкого переведення країни на інший шлях розвитку. Ми не стали колонією Москви, в першу чергу, через тупість самої кремлівської верхівки, яка мала всі шанси втопити 5% майданівців в крові і байдужості міщан... Бо що робити з Віктором Януковичем, ми знали, а ось далі – ні! Це не означає, що не треба боротися за своє. Але час на те, щоб швидко й легко, ми вже впустили. На жаль!.. Нам не вдалося повалити владу "комсомольців 80-х". Вони змогли замість реформ відбутися перефарбуванням паркану. Вони змогли не допустити реального очищення силових та судових органів влади. Вони так і не допустили до влади свіжу кров. Так, система їх влади хитається на очах, вона не ефективна, але вона – є, та єдина, яка працює й має реальний вплив. Тепер комсомольці-олігархи вже третій рік поспіль намагаються блокувати покарання тих, хто під час Революції Гідності виступив на стороні узурпатора Віктора Януковича та його кремлівських ляльководів. Бо прекрасно розуміють, що подзвін буде й за ними. Тому будуть розвалюватися справи беркутівців, будуть виходити на волю вбивці, судді-перевертні будуть випускати на волю корупціонерів та відбілювати синків багатіїв... Як не дивно, але нова-стара влада буде діяти по звичному сценарію. У 2019-му ам нав'язуватимуть знов два відомі ним сценарії: або – взірця 1999-го, з другим туром між Петром Порошенком та кимось на кшталт Юлії Тимошенко (голосуємо проти когось за владу); або 2010-го, нічним кошмаром з Юлією Тимошенко проти Юрія Бойка чи ще чогось подібного з табору українофобів. Наше завдання на найближчі роки – це нарешті сформувати своє політичне представництво. З кого і як – не питайте, сам поки не знаю. Але без цього ми приречені на вічну зраду типу сьогоднішнього так званого суду. Якщо ще простіше, нам потрібен новий 1994-й! З одночасними перевиборами й президента, й парламенту – хай і не дочасними, але без приходу до влади потім нового Леоніда Кучми чи йому подібного бариги.
Мапа післявоєнної Європи 1920-х рр. рясніла появою розрізнених націоналістичних рухів. То тут, то там з колишніх фронтовиків Першої світової війни формувались радикально налаштовані угрупування, яким не подобався існуючий деструктивний стан речей в їхніх рідних країнах...
Так в Італії під проводом Беніто Муссоліні оформлюється і бере владу фашизм, у свою чергу в Німеччині під проводом Адольфа Гітлера постає націонал-соціалізм, в Іспанії гуртуються майбутні фалангісти на чолі з Хосе-Антоніо Прімо-де-Ріверою та Раміро Ледесмою-Рамосом. Варто зауважити, що у далекій північній Фінляндії місцевий націоналізм, який тривалий час був виключно антицарським, після здобуття незалежності цієї країни, одразу прийняв яскраво виражені антикомуністичні гасла.
У середині 1920-х рр. ветерани фінляндської Визвольної Війни 1918-го р. здихавшись відкритої червоної небезпеки від місцевих ліворадикалів, головним ворогом продовжували вважати Москву з її хворобливими прагненнями світової комуністичної революції. Молода північноєвропейська країна Фінляндія скинувши кайдани російського царизму почала готуватись до можливого вторгнення московського більшовизму.
Першою і водночас найбільш чисельною націоналістичною силою у Фінляндії був Лапуаський Рух (фін.Lapuan Liike), що виник у листопаді 1929 р. в селищі Лапуа у провінції Західна Пох’янмаа. Варто підкреслити, що цей праворадикальний рух виник саме у той момент, коли розрізнені фінські націоналістичні організації із хаотичних об’єднались в єдину силу, що могла зупинити реванш місцевих лівих радикалів та, навіть, змусити відчути острах за можливу втрату владу у президента та уряду Фінляндської Республіки.
В той час як восени 1929 р. світ струснула економічна криза – "Велика Депресія", фінляндська економіка вже нездужала. На хвилі кризи, що розвивалась в Фінляндській Республіці, як гриби після дощу, почали з’являтись різні рухи, що відстоювали не економічні, а політичні вимоги. Праві сили, на відміну від лівих, дуже чітко відчули момент! Вони прагнули направити зростаюче в суспільстві невдоволення проти свого давнього ворога – соціалістів і комуністів, в яких бачили посібників головного і споконвічного тирана фінської нації – московитів. Ліві ж радикали відсиджуватись осторонь теж не збиралися, організовуючи різні акції громадянської непокори всією країною. Жорстка конфронтація досягла свого піку в кінці листопада 1929 р. у містечку Лапуа. Саме тут майбутні активісти Лапуаського Руху, головним чином, силами місцевої учнівської молоді, припинили незаконні збори комуністів застосувавши силу, не дали організувати страйк і знищили всі агітаційні матеріали лівих сил. Кілька найбільш активних місцевих мешканців стали обговорювати можливості подальших, більш радикальних дій... Нову організацію очолив ветеран Визвольної Війни 1918-го р. – Вігторі Косола. В березні 1930 р. у Ваасі молоді члени Лапуаського Руху здійснили погром типографії соціалістичної газети "Työn Ääni", що мало навести жах на все ліворадикальне підпілля Фінляндії. Такі показові акції прямої дії привели до лав Лапуаського Руху велику кількість палких патріотів Фінляндії: за рік до нього приєдналося майже 60 тис. осіб. Напади на комуністів та соціалістів нараховувались сотнями. Зазвичай активісти Лапуаського Руху діяли штурмової масою, з демонстративною публічністю, але були в організації і спецгрупи для точкових акцій, зокрема атентатів по відношенню до ораторів і депутатів від соціалістичних партій. Вони іменувались блакитно-чорними штурмовими загонами або ж "Sinimustat", лідером яких був філософ-традиціоналіст Ауліс Ойаярві. Це було молодіжне крило Лапуаського Руху, куди входили молоді люди віком від 16 до 33 років. Свою назву воно отримало за кольором власної уніформи – чорні сорочки (асоціація з фашизмом) і брюки з блакитними краватками (асоціація з фалангізмом). В якості привітання, активісти "Sinimustat" використовували римський салют. Центральний офіс Лапуаського Руху знаходився в провінції Пох’янмаа, у місті Вааса. У свою чергу, керівництво "Sinimustat" мало штаб-квартиру у Лапуа. Однак діяльність організацій вже почала користуватись підтримкою по всій країні завдяки антикомуністичним виступам та бійкам з лівими радикалами. Основну масу членства Лапуаського Руху складали селяни, військові, ветерани Визвольної Війни 1918-го р., які проводили демонстрації, влаштовували показові спалення лівої агітації, тощо. У свою чергу до лав "Sinimustat" входили студенти, спортсмени і священики, які вдало проводили "полювання" на комуністів і соціалістів, нищили друкарні і видання лівого спрямування. Варто зауважити, що організація "Sinimustat" було справжнім фінським аналогом парамілітарних припартійних формувань як німецькі загони "Sturmabteilung" чи італійські чорносорочечники "Squadristi". Тобто, справжнім "військом партії", націленого проти демократичного ладу, слугуючи для силового придушення політичних противників. Ідеологія блакитно-чорних штурмових загонів "Sinimustat" формувалася під впливом Академічного Карельського Товариства (фін.Akateeminen Karjala-Seura). Важливе місце в ній займали ідеї Великої Фінляндії (фін.Suur-Suomi) – відторгнення земель Карелії та Інґерманландії від СССР, а також, крайній націоналізм фенноманів початку ХХ ст., лютеранські принципи соціальної солідарності та запозичена в італійських фашистів орієнтація на методи прямої дії з побудовою державного корпоративізму, і звичайно ж, жорсткий антикомунізм з домішками праворадикального популізму. Варто підкреслити, що італійський режим Беніто Муссоліні подавався як зразок суспільно-державного устрою з поправкою на фінські національні традиції та реалії. Протягом 1930-1939 рр. "Sinimustat" активно підтримувало зв'язок з "Giovane Fascista" та "Hitlerjugend". Особливо надихали фінських націоналістів фашистські успіхи щодо впровадження корпоративної системи та нищівна боротьба з комунізмом в Італії. У той же час, фінські блакитно-чорні штурмові загони, натхнені фашистським маршем на Рим та нацистським Пивним путчем, прагнули й собі здійснити захоплення влади збройним шляхом. Заступник командувача загонами "Sinimustat" з ідеологічно-виховної роботи, пастор парафії у Кіурувесі Еліас Сімойокі прагнув донести до лідера Лапуаського Руху необхідність такої справи. Після розгону "комуністичного шабашу" в Лапуа та знищення соціалістичної газети варто було діяти негайно, тож 7 липня 1930 р. близько 6 тис. активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat" з блакитно-чорними прапорами пройшли маршем вулицями фінляндської столиці, закінчивши його багатотисячним мітингом на центральній Сенатській площі перед кафедральним собором. До своєрідного "маршу на Гельсінкі" приєдналось ще 9 тис. селян з усіх селищ та міст південних провінцій Фінляндії. Вище політичне керівництво країни змушене було враховувати вимоги марширувальників, які отримали широку підтримку в суспільстві – уряд вимушений був піти у відставку. На зміну йому прийшов новий, зібраний з осіб, які симпатизували Лапуаському Рухові. Але головним наслідком "маршу на Гельсінкі" стала повна законодавча заборона комуністичної ідеології та діяльності комуністичних організацій. Однак бойове членство "Sinimustat" хотіло влади, загартованої у вуличних боях. Тож вони почали розробляти план збройного заколоту і встановлення націоналістичної тимчасової диктатуру під проводом Вігторі Косоли та уповноваженої директорії (на зразок латиноамериканської військової хунти) з активістів "Sinimustat". Також велась активна агітація щодо національного повстання проти засилля "демократів-капіталістів"... В кінці лютого 1932 р. 8 тис. членів Лапуаського Руху зібралися в селі Мянтсяля, на північ від Гельсінкі, з наміром захопити силою столицю Фінляндії. Протягом 1-3 березня 1932 р. вибухає націоналістичне повстання, що охопило провінції Уусімаа, Канта-Гяме та Південна Пох’янмаа. В ніч з 4 на 5 березня 1932 р. відбулась нарада керівників Лапуаського Руху та "Sinimustat" у Мянтсяля, де було прийнято рішення про концентрацію сил озброєних повстанців виключно поблизу Гельсінкі. Поліція та національна гвардія Фінляндії оточила селище Мянтсяля і почала захоплювати будинки, де перебували озброєні націоналісти-заколотники. В ході дводенних боїв 5-7 березня 1932 р. загинуло 150 активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat", 50 осіб від урядових сил також були вбиті. Після невдачі заколоту, відповідно до вимог фінляндського президента, керівництво Лапуаського Руху та "Sinimustat" було заарештовано і відправлено до в’язниці у місті Турку. Діяльність цих націоналістичних організацій була заборонена. Проте, вже незабаром, у листопаді 1932 р. націоналістів-заколотників з Мянтсяля амністують, а на міцних залишках Лапуаського Руху створюють Народно-Патріотичний Союз (фін. Isänmaallinen Kansanliike). Розуміючи, що вже минула доба профашистських маршів та заколотів, колишні лідери та активісти Лапуаського Руху не змогли подолати існуючий у Фінляндії законний стан речей, тож вирішили до нього пристосуватись – реорганізувавшись в політичну партію. У січні 1933 р. загони "Sinimustat" легалізуються як молодіжна спортивна організація Народно-Патріотичного Союзу, чия штаб-квартира перемістилася з Лапуа в Гельсінкі. Від тепер на чолі блакитно-чорних штурмовиків, замість Ауліса Ойаярві, став лютеранський пастор Еліас Сімойокі – харизматичний проповідник ідеї Великої Фінляндії, один із учасник Визвольної Війни 1918-го р. та військової експедиції в Олонецьку Карелію у 1919-1920 рр. Варто зауважити, що тепер членство в "Sinimustat" допускалося з 10-річного віку, а з 17 років юнаки та дівчата вступали в лави Народно-Патріотичного Союзу і проходили військову підготовку на полігонах Охоронного Корпусу (фін.Suojeluskunta). Крім того, в обов’язковому порядку почалося вивчення поезії загиблих побратимів в Мянтсяля – Сакарі Сіітойнена та Вейккі Местоли, а також історичні дослідження Йоосе-Олаві Ганнули, військові мемуари Пааво Талвели, біографії Беніто Муссоліні і Горста Весселя, теоретико-філософські праці Джовані Джентілє та Шарля Морасса. Ядро організації складали 5,5 тис. юнаків та дівчат, які принесли присягу на вірність "Sinimustat", хоча точний облік членства не вівся. Керівництво "Sinimustat" організовувало щомісячні табори бойової і політичної підготовки, де проводилось військове навчання активістів, читалися політико-ідеологічні лекції, влаштовувалися патріотичні концерти. Попри свою войовничість, в основному блакитно-чорні штурмовики тепер діяли в рамках фінляндської законності. Діяльність зводилася до пропаганди, публічних зборів, масових антикомуністичних демонстрацій та видання друкованих засобів пропаганди (агітаційні листівки, газети, ідеологічні брошури). Розуміючи, що знов збройним шляхом владу у Фінляндії не взяти, Еліас Сімойокі разом з верхівкою Народно-Патріотичного Союзу налагодили тісні відносини з "вапсами" – естонським Рухом Учасників Визвольної Війни (ест.Eesti Vabadussõjalaste Liit). У грудні 1935 р. окремі загони "Sinimustat" взяли участь в спробі поваленні уряду Константіна Пятса. Однак заколот "вапсів" і блакитно-чорних штурмовиків був придушений, а офіційний Таллінн висловив занепокоєння в бік Гельсінкі щодо втручання фінських націоналістів у внутрішні справи Естонської Республіки. Відповідь фінляндських урядовців не змусила себе чекати – діяльність "Sinimustat" з січня 1936-го р. була заборонена. Після розпуску і заборони діяльності "Sinimustat" керівництво Народно-Патріотичного Союзу спробувала відтворити партійну молодіжну організацію на чолі із Еліасом Сімойокі під назвою "Mustapaidet" або просто – "чорні сорочки". Проте тепер, фінські штурмовики не могли яскраво демонструвати свій запал на публіку як раніше. І лише розгортання Другої світової війни та московська агресія по відношенню до Фінляндії відкрило шанс для активістів "Sinimustat"/"Mustapaidet". У період Зимової Війни (1939-1940 рр.) та Війни-Продовження (1941-1944 рр.) фінські штурмовики в масовому порядку пішли на фронт, захищати рідну Батьківщину відрізняючись в боях завзятістю і фанатизмом.
Нова світова м’ясорубка радикально змінила ставлення фінляндських громадян до націоналістів, які тепер виступали оборонцями державної незалежності країни. Розуміючи цю обставину, в січні 1940 р. фінляндський президент попросив прем’єр-міністра включити до складу уряду країни лідера Народно-Патріотичного Союзу. Однак, таке державне визнання і національне піднесення зіграло поганий жарт із фінськими націоналістами, шанувальниками фашизму! Після поразки Фінляндії у війні з СССР, уряд переможеної країни погодився на кабальну мирну угоду, що забороняла діяльність всіх націоналістичних та воєнізованих організацій. Тож фінські блакитно-чорні штурмові загони, "культурні негідники" з Лапуа, були вимушені ось таким чином завершити свій бойовий та ідеологічний шлях, на догоду більшовицькій Москві з боку поступливого уряду, за ради Вітчизни, Suomi...
Перед нами стоїть нова епоха. Часи, що передували їй - закінчилися. Відбулася Велика зміна Буття. Те що було до нас, тепер лише нагадування про минулий занепад. Занадто довго було засилля занепалих. Більше 200 років ми чекали цього часу. Все що було до них, було лише приготуванням, а що після підготовкою.
Французька буржуазна революція кінця XVIII-го ст. принесла в наш світ руйнування основ: основ закону і порядку, основ віри, основ любові. Чума поглинула світ і світ став чорним. Але світло було і там. Наполеон Бонапарт - великий корсіканец, не по достоїнству оцінений і невірно растрактованний. Він не був частиною цієї чуми - він був реакцією на хворобу. Він перший вказав шлях і почав слідувати йому, тим самим навчаючи нас.
Про цей час писали. І писали багато... Його чекали з нетерпінням Гельдерлін, Новаліс, Гайдеґґер, Юнґер, Евола і багато інших письменників і мислителів, чий борг був доставити нам ті знання, той нескінченний резерв ресурсів, щоб ми використовували його в цей час, незважаючи на те, що їх чекав сором і нерозуміння з боку сучасників.
Закінчився час залізних, пішла епоха титанів. Настав час Богів! Ми апологети нової щирості. Ми заявляємо про повернення до основ. Нам чуже те сприйняття, яке було. Те іронічне нав'язування, та слабкість упереміш з жовчю. Ми вийшли з порочного кола симулякрів. Ми віримо в сьогодення. Ми віримо в те забуте і споганене занепалими. Ми ті хто діє. Ми ті хто будуємо. Заради вищого блага. Заради вищої мети.
Ми заявляємо про повернення поваги. Ми заявляємо про повернення простих істин. Ми ті, хто знайшли мужність взяти на себе відповідальність серед побитих слабкостями минулого: наркотиками, хіттю, брехнею... Відповідальність за правду. Відповідальність за любов. Відповідальність за все те краще, що було осоромлені. Ми ті, хто вірить в ідеали. Ми ті, хто готовий жертвувати. Ми - існуємо. Ми - батьки!
Ті, хто бере на себе відповідальність за виховання нових поколінь. Поколінь чесних людей. Поколінь відповідальних людей. Поколінь гідних. Ми - індивідуалісти. Ті, хто повернули почуття і віру. Ті, для кого ідеали не порожній звук. Ті, для кого Батьківщина їх прапор. Ті, хто ставить себе останнім. Ті, хто бачать мету.
Нехай живе Таємна Україна! Wer rettet uns den Frieden, wenn nicht wir selbst...
Невдовзі, а саме завтра, маємо згадувати феєричні події справжнього початку Революції Гідності, що стались на вулиці Банковій у Києві у так званий День Провокатора. Побиття студентів-єврооптимістів псами режиму Януковича дало шанс більш дієвим силам правого спрямування розпочати давноочікувану вуличну війну проти системи. Банкова 1 грудня 2013-го р. народила нових воїнів – незламних борців націоналістичного українського футуризму! Проте, нові українські борці-футуристи не могли взятись нізвідки… Як писав свого часу український націоналіст Ярослав Оршан, «те, що нині є на потребу, це існування, диктованого знов же здоровим інстинктом того, хто атакує й кого атакують, такого пляну боротьби української національної революції, що заключав би в собі імперативи конкретної акції й для провідних організованих кадрів, і для якнайширших мас власного суспільного тла…». Отже, бунтівна революційна молодь, яка, мов ті козаки з Дикого Поля, змогла осідлати багатотонний бульдозер була спрагла до радикальних дій, і цьому сприяла освіченість та начитаність виконавців антисистемного чину. Постмайданне покоління народило нову творчу когорту сміливців, які провіщають ідеї українського панування і вигнання московських бісів з усіх етнічних земель України, програмуючи своїми працями (книжками, агітками, газетами, плакатами, музикою) нову будучину як футуристичний ідеал нашого буття. Зростання цього революційно-майданівського покоління радикальної молоді відбулось завдяки доктринерським дороговказам публіцистів, авторів книг “Революція haute couture”, “Ватра 1.0”, “Християнство. Націоналізм. Революція” та “Маятник Революції”. Саме вони сформували той міцний ідейний фундамент, ту цеглину спотикання, що стали поглинати молоді розуми українців, спраглих до прямої дії супроти антиукраїнської дійсності. Власне, люди з таким ставленням, що вміють і мусять, бо це їх життєва конечність, діяти, що виказують здоровий інстинкт при побудові планів конкретної акції та інтелектуальних змагів, не беруться будувати райдужні повітряні замки майбутнього золотого віку України! Навпаки, вони стають лицем до конкретного сьогоднішнього дня і вимагають виклику, що лежить безформною масою і чекає, щоб йому надали форму. Оті молоді публіцисти національної революції, її ідейний поклик, змогли пробудити в кількох тисячах українських молодиках над-ідею націоналістичного реваншу. У фашистській Італії духовне і військове уособлювали книга і гвинтівка, в оновленій Україні ці символи теж на часі. Гвинтівка, яка визволяє знедолені тіла від гніту, допомагає опанувати цей буремний світ! Книжки, що запалюють серця – це вони несуть неймовірну шаленість до неочікуваних пригод нашого завтра, залишаючи позаду манірну буденність нашого вчора! Молоді серця, що палахкотять жагою до змін і пристрастю до дій, прагнуть зруйнувати цей старий світ віджилих примар минулого раз і назавжди, а замість нього збудувати справжню національну державу. Збудувати не колись у майбутньому, а саме нині! Тільки магічна властивість слова знає, на яку жертвуть йдуть ті, кому сама доля вказала на шлях бунтівного поступу. Позаду вже немає минулого, є тільки тут і зараз – тільки так революційній Реванш бере штурмом корумповану Банкову. Молодих революціонерів-реваншистів надихає шалений магнетизм слова, втаємничений сенс книги, які не можливо передбачити – тільки відчути. Відчути всім тілом гарячий заклик до майбутніх барикад, може й не гвинтівкою, проте з бруківкою у руці почути перші посвисти ворожих куль, збожеволіти від пекельних розривів шумових гранат і не втрачаючи ні на мить свідомості знову йти у наступ... Це і є революція! Народжена словом, зігріта запальною сумішшю, прокладена бульдозером... Як написано у Євангелії від Івана: «In principio erat Verbum…», або «Споконвіку було Слово…» – і цим Словом, автори книг “Революція haute couture”, “Ватра 1.0” та “Християнство. Націоналізм. Революція” змогли зарядити спраглу до рішучих дій українську молодь метафізикою справжньої революції, її футуристичним екзистенціалізмом. Дискурс, який розпочали автори “Революції haute couture”, “Ватри 1.0” та “Християнства. Націоналізму. Революції” – це своєрідний відгомін руху колон, які маршируючи під чорними стягами, готувались до рішучого штурму та Великої Пригоди, якою стала 1 грудня 2013-го р. вулиця Банкова у Києві. Слово активних правих публіцистів зі Львова, Києва та Полтави змогло зарядити максимальною лаконічністю радикально налаштованих націоналістів і перевернути сприйняття реальності на свій бунтівний лад.
Слово підготувало ґрунт для бунту. Бунт стався на Банковій. Банкова породила Реванш, активісти якого стали авангардом довгоочікуваної революції – тієї національної револьти бруківки, агресії шумових гранат, спротиву запальної сумішші, голосу і присмаку крові, життя та смерті, чорного диму шин та нескінченно палаючого вогню... Грудневий Майдан – це без малого велика історична подія в новітній історії України, де вулична війна начитаної молоді проти старої вмираючої системи стала реальністю. Події на Банковій 1 грудня 2013-го р. стали каталізатором справжнього життя і правди, дали Україні реальний шанс вирватися зі щупальців совєцької гідри, неймовірним зусиллям волі вийти зі старого летаргічного сну і очуняти ранковою зорею визвольної війни в степах Донбасу. Чорні прапори Реваншу і запальна суміш з бруківкою стали відправною точкою у нових літературних звершеннях публіцистів правого спрямування. Вони породили нове покоління тих, кому доля Україна важлива не тільки на словах, а й справами також. Тому не варто припиняти боротьбу, треба йти вже пройденим шляхом, дорогою нашого поступу!
Будь-яка революція є свого роду битвою еліт, а не мас! Це, на противагу марксистам, має розуміти кожен традиціоналіст та прихильник ідей українського націоналізму. Саме тому, наші активні та дієві читачі, кидайте різні популістські лозунги в топку і пишіть власні книги!
Ліві поки перемагають, бо пафосні типи набираються якихось незрозумілих знань про політику з книг авторів-марксистів. Адже знайти на полицях праці німця Карла Маркса нині куди простіше аніж француза Рене Ґенона чи італійця Юліуса Еволу. Ви знаєте багато правих авторів, яких знають маси? Отож-бо й воно... Маси у кращому випадку назвуть всім відому і жодного разу нечитану працю "Mein Kampf" Адольфа Гітлера у якості книги для правих. Яка ж тоді може початися революція справа, якщо люди не знають нічого про це? Як тоді можна формувати інтелектуальне поле для вдалого правого виступу, якщо тотально і по усім фронтам усі праві (від радикальних націоналістів і фашистів до поміркованих традиціоналістів і консерваторів) програють навіть у бібліотеках? Колись француз Жан-Жак Руссо сказа: "Революції починаються у бібліотеках!", - і не прогадав. Різного роду ліві публіцисти та просто письменники змогли за тривалий час створити тонни літератури і заспамили нею університетські бібліотеки. Колись вони робили це так само, як нині роблять сектанти. Дійшло до того, що українські праві навіть революцію розуміють з лівих позицій, а саме як "масовий стихійний виступ народу". У той час як дійсно цікаві праві режими приходили внаслідок переворотів чи навіть демократичних виборів (згадайте того ж австрійського художника з його боротьбою!), праві вирішили діяти інструментами лівих.
В сучасному українському суспільстві насправді є лише два інститути, досі придатні для формування правого дискурсу в суспільстві: українське вояцтво, що захищає нашу землю від московської орди, та наука. Лише перші зможуть повернути хід подій вправо, якщо їм допоможуть другі. Вірити у праві перевороти внаслідок того, що наприклад ВО "Свобода" потрапила у Верховну Рада є марною справою. У суспільстві завжди є критичний відсоток тих, хто здатний завадити правим чи лівим прийти до влади демократичним шляхом без інформаційної обробки. Це все антикорупційні групи, правозахисники, неурядові громадські організації та інші рухи. А їх потужність куди більша, аніж у більшості правих сил країни. Бо увесь цей час замість формувати дійсно сильний інтелектуальний правий дискурс українські праві намагалються кинути в активістів ЛГБТ-спільноти якомога більше петард чи лайна (річ звичайно похвальна, але її мають робити прості обивателі під впливом нашої пропаганди). А ось пропаганду вже мають створити виключно праві сили...
Світ знову лихоманить у передчутті великої крові та перемін! Адже масштаб пасіонарної енергії, що пробудилась в Україні виходить далеко за межі її географіних кордонів. Її достатньо для реалізації чогось більшого ніж лише священної війни за свободу Батьківщини.
Втім, є моменти в яких ми значно програємо нашим потенційним ворогам. Радикальні ісламісти (у першу чергу з терористичних угрупувань ISIS та Al-Qaeda), що претендують на світове панування, не мають сил для реалізації такої мети. Але коли десяток босих фанатиків підпалює коктейлем Молотова танк "Abrams" невільно виникає відчуття їх непереможності.
Москальські добровольці, що їдуть воювати проти нас реалізовують ідею євразійства, хоча сил для цього у них поки що недостатньо. Майже кожен москальський окупант, що стріляє в українських солдат виправдовує себе боротьбою зі США, боротьбою за відновлення СССР, царської Московської імперії, боротьбою за щось тотальне і тоталітарне, як його пам'ять про ординське степове панування.
Українці ж мають достатньо сил, щоб відвоювати кордони власної країни та почати загальноєвропейське повстання ідентичності, власну Reconquista. Втім, ми не озброїлись таким тотальним сенсом і як наслідок маємо ворожу владу, маємо військову поразку, зрадників в командуванні та тисячі мертвих героїв, що ризикують бути забутими. Варто бути чесним перед собою, ми програємо. Обов'язок ідеологів, воїнів та революціонерів нарешті озброїти нас сенсом за який не шкода померти, до якого ми будемо прагнути попри все і всіх!
Століттями Європа жила запахами крові, заліза та морської солі. Невід’ємними атрибутами нашими тоді була сталева віра у першість з-поміж інших народів та безпрецедентний для людської історії героїзм. Звитяга, авантюра, дух змагання – приводили в рух кров тисячолітньої раси.
Душа Європи жила в мармурових титанах епохи Відродження, в янголоподібних образах з фресок Секстинської капелли та картин маньєристів, в нескінченних гарматних канонадах та сталевому гуркоті битв. Нами керувала жага до завоювання та відкриття нового, готовність захищати нашу культуру до останнього, бодай навіть у ході оборони нічого, крім випаленої пустелі, не лишиться.
Наша Європа: Римський імперський принцип, освячений благодаттю Церкви Воскреслого Бога! Наша Європа: фатальність та динамізм фаустівського духу, що зробили можливими історичний драматизм у всесвітньому масштабі!
Сьогодні – фанатичне слідування кострубатим міфам лібералізму та конформістській сутності рихлого буржуазного суспільства веде Захід до неминучої загибелі. Погрожує відправити в могилу не лише актуальну політичну організованість Європи, але й її багатотисячолітній культурний спадок. Останній, власне, і є сутністю нашого Континенту, нашої Цивілізації. З ним не можуть зрівнятися інші культурно-історичні типи, формотворчою базою яких є або релігійні системи, як у випадку з ісламом, або ж відносно сталі філософські конструкції, котрі не виділяються динамікою в часі, що характерно для конфуціанства.
Натомість Європа – це символ, що об’єднує теперішні покоління з величними мармуровими ликами наших предків. Єдиний, нерозривний ланцюг культури пов’язує тріумфальний поступ легіонів Римської імперії з сучасністю. Що, як не спадкоємність духу, що, як не спадкоємність образів та сюжетів слугує скріпленню цієї грандіозної історичної структури?
Від Платона і Аристотеля до Гайдеггера, від Фідія та Праксителя – і до Бурделя, Європа рухалася єдиним фронтом смислів. Зараз цей фронт терпить тотальну поразку, і найжахливішим є те, що її причина – не стільки в успішності ворожого натиску, скільки у боягузницькій поведінці власного авангарду. Вони декларують, що стара Європа, агресивна та динамічна, давно похована в руїнах Райхстаґу. Вони декларують, що те посміховисько, яке виросло з маастрихтських угод, та має у якості ідейної основи самогубську пародію на гуманізм, і є істинною Європою. Ця "істинна" Європа не має права битися, не має права взивати до предковічної стихії Крові, тривожити серця людей та пробуджувати у них трепет. Нам начхати на таку "європу". Зрадницька порода тих, хто сміє претендувати на наше минуле, робить ненависть до сучасних європейців ще більш гарячою. Нехай орел Імперії злетить над руїнами сучасних мегаполісів Заходу! Ми проголошуємо: пустота форм та відсутність змісту, брак культурного натиску та поклоніння псевдомистецьким канонам викликає протест та відторгнення в серцях тих, хто плекає любов до величних шпилів Нотр-Даму та дзвонів Печерської Лаври. Сьогодні, тут і зараз, ми ставимо перед собою доленосне завдання – очистити Велику Європейську Культуру від гнилі лібералізму. Наша мета – пробудження старої арійської крові, що застигла в венах середньостатистичного представника третього стану. Необхідно змусити її закипіти, змусити її заповнити собою ріки та озера, викликаючи з тіней забуття Доблесть, Гідність та Велич! Подібно великому римському пробудженню, що врятувало еллінську культуру після втрати греками можливості до спротиву, подібно германському пробудженню, що прийшло на заміну Риму – варварська Україна повинна стати тією ордою, що у майбутньому наповнить, наче повінь, старовинні міста Заходу та оновить пристарілий та занепалий континент.
Класик чудово окреслив головний смисл цієї акції – Вкради її! Вкради культуру, подібно тому, як Зевс вкрав Європу з берегів Фінікії. Лишаючись поза історією протягом кількасот років, ми були тією картою, яку Господь беріг до сучасності. На батальних полотнах світової історії, що розгортатимуться у новому тисячолітті, саме ми мусимо, можливо – в останній раз, зайняти гідне місце для Європи. Культурницький штурм, що матиме на меті переосмислення кривавих та чаруючих образів нашого великого минулого, – піднімемо ж на рваних полотнах стягів, знаменуючи цим останній ривок Заходу до відстоювання свого буття! В ім’я Божественної Волі, що направляє нас, що направляла руки художника, перо поета та меч лицаря. В ім’я полеглих у безкінечних боях на просторах Великої Батьківщини героїв. В ім’я руїн, що дихають великими подвигами наших предків, нашої раси та цивілізаційної єдності... – ми ВИСТУПАЄМО, несучи за собою знамення великого Оновлення, великої Реновації!
Сьогодні еліта має говорити про смерть! Якщо сенс існування людини полягає в якомога довшому і якіснішому існуванні, то ніщо, окрім погибелі, не може її налякати. Мистецтво минулого зображало життя, прагнучи відобразити його якнайточніше. Але воно не змогло перейти прірву власного бажання до реальності, себто до життя. Реалізм - це завжди кінець мистецтва. Вихід знайшов невідомий православний художник-русин, Андрій Варгола, нащадок мігрантів із Закарпаття. Він почав клепати зображення невеличких, але поширених предметів, повторюючи їх на полотні, насміхаючись над самою структурою реальності. Але жарти не можна повторювати, тож і ця метода є недоречною. Тим більше, сміятися сьогодні або небезпечно, або нецікаво. Усе, що становило Західну цивілізацію, вже давно висміяне. А чому не можна жартувати з іншими цивілізаціями, вам розповість залишок редколегії однієї паризької газети з карикатурами. Справжнє задоволення полягає в небезпечних крайнощах. Після легалізації наркотичних речовин у людей майже не залишиться засобів для отримання насолоди. Насолоду відчуває той, хто володіє недоступним, ховає його в кулак, коли поряд зупиняється доля, шукаючи, де саме вона припустилася помилки, де саме дала можливість дійти до самого краю і не впасти. Коли доступним стає все, залишається лише стрибнути з краю вниз. Сучасник боїться лише смерті. Сучасника зачаровує лише смерть. Сучасник насолоджується лише смертю. Відмінювання цього чорного погибельного слова дозволяє народжувати афоризми навіть частіше, аніж вони набридають. Тому його треба використовувати усюди, де тільки можна. Не забувайте лишень, що смерть завжди потребує плати за те, що стоїть за вашими плечима, задовольняє найгірші потреби і охороняє сон незчисленної орди близьких та рідних. З такого ракурсу життя здається всього лише однією з незчисленних середньовічних гравюр періоду спалахів чуми. Майже всіх їх пронизує сюжет Mortis Saltatio, коли персоніфікована смерть веде за собою представників усіх груп населення: купців, чиновників, духовенство, дітей, чоловіків, жінок, знать. Але тут є одне але... Лише через чорну плащаницю смерті видно справжнє життя. Це розуміли і середньовічні лицарі, і бійці українських добробатів. Проблема в тому, що тоді це ще не був єдиний спосіб побачити життя в усій красі. Сьогодні все не так просто. Мало лишень дійти до краю. Треба триматися на ньому до останнього. Мало лишень вмерти. Треба жити на кордоні між життям і смертю. Жити небезпечно - єдиний спосіб жити! Говорити про смерть - єдиний спосіб дати масам надію на життя! А тому, memento mori любий сучаснику, memento mori...
