Гетьманська модель Української держави

1978 р. у Нью-Йорку був викладений проєкт "Конституційних основ Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху". Ним українські консерватори-монархісти оприлюднили своє бачення державної моделі майбутньої незалежної України – проєкт, що гетьманці прагнули запропонувати Українському Народові опісля розпаду СССР. Вироблення документа обговорювалося й готувалося фахівцями-правниками на четвертих, п'ятих і шостих сесіях Ради Гетьманського Руху.

   Оголошуючи проєкт, президія зазначала, що таким чином «дає до рук, не тільки, членів і прихильників гетьманської ідеології, але також українського суспільства – проєкт ідеологічно-політичного документа, що являється актом боротьби за конституційні права Української Держави». Принципи побудови державности: традиціоналізм; трудова монархія; класократія. Основні засади Гетьманського Руху, перш за все, визначали, що Українська Nація не може існувати без своєї власної, незалежної та суверенної держави, а без існування Української Nації не може бути влаштованого громадського життя, ладу і спокою на Українській Землі.

   Виходячи з цього, ставилося завданням «орґанізувати ті сили, що хочуть збудувати незалежну і суверенну Українську Державу на всіх землях, заселених українською етнографічною масою». А отже, сповідувалася модель формування держави за етнографічно-національним принципом на основі соборности української історичної та національної території: «...утворити таку форму Держави, яка була б вища від дотеперішніх форм державности в Україні, більше відповідала потребам Української Nації й тому могла б забезпечити Українській Державі не ефемерне, а тривке існування на цілий ряд поколінь».

   Така держава мала спиратися на сталі класи всередині нації – на матеріяльно продуктивні, трудові й аристократичні, із забезпеченням кожному класу максимум її культурного та економічного розвитку. А відтак, гарантувати кожній верстві участь у правлінні державою, і головне, надати право місцевого самоврядування земель якнайширше. Власне, Земля – планована адміністративно-територіяльна одиниця в Україні після відновлення незалежности за історико-етнографічним принципом (до прикладу: Галицька, Київська, Одеська тощо).

   Всі класи та землі у гармонії між собою із правом самоврядування та особистої свободи формуються навколо одної, єдиної, шляхетної персони Національного Лідера в особі Гетьмана. Принцип трудової монархії стоятиме понад усіма класами й виключатиме домінування однієї партії чи касти. Така модель управління – персоніфікована в особі дідичного й незмінного монарха, уособлюватиме принцип національної та державної єдности, сталости національної традиції та зв'язуватиме таким чином цей принцип із поняттям непорушного, єдиного для всіх і поважаного всіма "Маєстату Нації та Держави"; монархом має стати "Гетьман всієї України", а національно-державний розвиток мав би тісно пов'язуватися із Церквою.

   Повнота влади у державі мала належати народові, персоніфікованому в особі монарха, і здійснювалася б через Гетьмана, через вищі законодавчі й судові органи. Українська монархічна ідея повністю відкидає диктатуру парламенту або Гетьмана і ставить вище них та народу лише Конституцію. Таким чином, Гетьман піти проти народу не може, це означає піти проти самого себе. Гетьманові мала належати обмежена Конституцією законодавча і судова влада; йому віддавалася ініціятива в усіх галузях законодавства.

   Гетьман мав санкціонувати закони, попередньо схвалені обома законодавчими палатами, після чого ці закони набирали б чинности. У випадках непогодження Гетьмана з ухвалами законодавчих палат, проєкт закону повертався б на повторний розгляд палат парламенту й набирав би чинності закону за умов схвалення його 2/3 персонального складу обох законодавчих палат. Гетьман мав призначати голову уряду та на подання голови затверджував би склад уряду, мав затверджувати та звільняти кожного міністра, а також приймати відставку уряду.

   Гетьман мав визначати зовнішніх взаємин Української Держави з іншими державами, а також приймати та акредитувати дипломатичних представників іноземних держав. Влада Гетьмана мала бути опертою на співпраці та співучасти в законодавстві й управлінні державою громадянства, орґанізованого на підставі Конституції; поширювалася б на всю територію держави. Титул Гетьмана мав бути таким: Його світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України.

   Найвищим законодавчим орґаном українського народу мав стати Державний Сойм (Перша Палата), який складався б з обраних представників терміном на 4 роки; кандидатів до Сойму мали висувати за списками Управління станів і класів та Козацькі Ради. Вибори передбачалися як: загальні, рівні, таємні та безпосередні з розподілом мандатів між класами та станами за пропорційним принципом відповідно до кількості поданих голосів. Право голосу мав кожен громадянин незалежно від статі, походження й віровизнання, що на момент виборів досяг повноліття (активне виборче право), а обраними, яким на момент волевиявлення виповнилося 24 роки (пасивне виборче право); ті, хто перебував би на військовій службі, могли б брати участь у виборах на загальних підставах.

   Один делеґат до Державного Сойму мав обиратися на кожних 100 000 населення, будь-то міського чи сільського, а порядок виборів до парламенту, функції та обов'язки обраних мали бути передбаченими окремим законом. До компетенції Державного Сойму мали б належати розгляд і схвалення державних законів, ратифікація договорів, вступ до міжнародних організацій, прийняття змін, правок, та доповнень до Конституції й так далі. Загальні збори Сойму мали обирати президію (керувала б засіданнями під час сесій і мала виконувати поточну роботу між сесіями), голову, двох заступників голови, секретаря і членів президії по одному від кожної землі.

   Другою законодавчою Палатою мала стати Гетьманська Рада. Вона б творилася із представників центральних орґанів і обраних шляхом загальних виборів у землях, при цьому представниками центральних орґанів вважалися б: склад Президії Державного Сойму, склад Президії Великої Козацької Ради, голова Генерального суду, старости земель, склад Президії Вищої Військової Ради, склад уряду (голова, його заступники та міністри, комендант Гетьманської Резиденції). Кожна Земля до Гетьманської Ради могла б обрати трьох членів терміном на 4 роки.

   Президія Гетьманської Ради мала складатися з голови Гетьманської Ради, обраних двох заступників, секретаря і трьох членів. У Гетьманській Раді рішення приймалося б звичайною більшістю голосів, за винятком: «Ухвалення, внесення змін і доповнень до Конституції», – та повторного розгляду законопроєктів на протест Гетьмана, де потрібна кваліфікована більшість голосів для подолання вето. Найвищим виконавчим органом в державі мав бути уряд – Кабінет Міністрів, що ніс би відповідальність за свою діяльність перед гетьманом: «Уряд Його Світлости Гетьмана Всієї України складався б із прем'єра, інших міністрів і державного секретаря – управителя справами Кабінету, і який призначався б Гетьманом».

   На чолі кожного міністерства мусив стояти міністр, що був відповідальний перед головою уряду і перед Гетьманом. Періодично голова уряду (за діяльність всього уряду), міністр (за діяльність у своїй галузі) зобов'язані були б звітуватися у Державному Соймі. Ухвали Сойму по звітах повинні були б надсилатися гетьманом. Місцеві орґани державної влади мали становити Ради представників від виробничих класів і станів усього населення – цією конституційною засадою передбачалося гарантувати найактивнішу та ділову, безпосередню і справді демократичну участь Українського Народу в законодавстві й Управлінню Державою.

   У цілому ж, державний устрій пропонованого наприкінці 1970-х рр. Гетьманату визначався принципом: свобода, авторитет, влада і відповідальність. Але, на превеликий жаль, Україна не постала у вигляді Союзу Гетьманців-державників, а постала, як "братня республіка" до Москви, яка визволиться лише шляхом кривавої борні. Рік 2014-й мав це виправити, і багато чого сталося хорошого попри аґресію РФ, але лютий 2022-го радикально все змінив.

Автор – Друг "Regius"

Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Розправа над українським вояцтвом – дуже погана ідея

Нинішній керівний склад Генерального штабу Збройних Сил України далекий від непомильності, ба більше – таврá відвертих саботажників нема де й ставити. Прикро, що пересічним українцям (як у шанцях, так і у далекому запіллі) невідомо, ці відверто шкідницькі дії вчиняються цілеспрямовано чи є наслідком совєцького гарту. Головнокомандувачу ЗСУ генералу Олександру Сирському не варто повторювати помилок своїх попередників 100-річної давнини.

   Про що, власне, мовиться? Одним із найвеличніших офіцерів у нашій історії був Петро Болбочан. З військового училища, насиченого російськими імперіялістами та московитськими шовіністами, цей майбутній воїн-державник випустився свідомим патріотом усього українського; тому не дивно, що саме під його командуванням у 1918 р. звільнено Донбас і Крим від комуняцьких зайд.

   Без жодного перебільшення, дуже щиро поважало його все військо тогочасного II-го Гетьманату, а згодом і Української Народньої Республіки. Любило Болбочана і суспільство, а найголовніше – боялися й лютували кляті вороги (причому, не лише зовнішні, але й внутрішні). Проте, як це бувало не раз у нашій історії, злочинна влада в особі лівака Володимира Винниченко дуже сильно боялася, що Болбочан, користуючись своїм авторитетом та підтримкою населення, прийде до влади на багнетах.

   На жаль, не прийшов... Його розстріляли 28 червня 1919 р. за наказом Симона Петлюри, звинувативши у захопленні влади корпусом, бо не було зареєстровано відповідного наказу на призначення. Армія УНР після того втратила будь-який бойовий дух як і патріотичні частки населення: уже за рік почали зникати будь-які ознаки державності, за 13 років – українці їли своїх дітей, а за 19 років – українці вже почали брати участь у чужих загарбницьких війнах, до якого не мали жодного відношення і мерли мільйонами.

   Окремо пригадаймо, що ж писав В'ячеслав Липинський, «такими фактами, як розстріл отамана – Болбочана, правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Власне, а чого очікувати від ідейних ліваків, які не далеко пішли від своїх більшовицьких товаришів із Москви? Тому теперішньому командуванню ЗСУ, а особливо Генштабу, варто пам'ятати помилки й трагедії минувшини, щоби за жодних обставин їх не повторювати.

За матеріялами "Юнкера"

Шляхи до Господа

Всі шляхи світу ведуть думку до Бога, бо Він – загадка загадок, тайна тайн. Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітний автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука. Той старозавітний автор писав: «Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене», – а про сотворений світ писав він: «Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути й зрозуміти».

   Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо... Світ свідчить про Господа, – як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоби ми могли до нього дійти, а нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктивно попадала на божі сліди у світі та, щоби Бога шукала.

   Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світу, до розкривання загадки буття-життя – це в суті речі шукання Бога. Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися б ані на думку про Господа – от як звірята. Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

   Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" – вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктове), конче потрібне для нашого практичного життя; воно в нашому житті виконує аналогічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрія) в деяких звірят. Це достосування до свого оточення, щоб стати непомітним для ворогів.

   Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоби вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світу. "Чуття буденности" охороняє нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" – тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?

   Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму – детермінізму, того "божища" всіх атеїстів. Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблему простою й плиткою – надто дешево "купувати" її розв'язку, але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки.

   Старозавітний мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: «Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти». А модерний фізик Вільям Еддінґтон, маючи перед очима тайни атома, пише: «За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости». Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути й вірянином, і безбожником.

   Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре – в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була б, але сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру – очевидно, коли не вдоволяємося чим-небудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула. Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою – вірою в те, що Бога нема.

   Не є людям дано цілу загадку життя-буття розв'язати у формі вичерпувального, наочного знання. Можемо розв'язати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться із "проблисків", із "фраґментів" відгадувати цілість предмета – і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розв'язки. Сказали ми на початку, що у нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова і там ми хотіли сказати, що тайна Бога, крім розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

   Тут мусимо це ще доповнити, отож саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший, а світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки. Безмірно більша й дивніша також його причина – Бог!

Автор – Гавриїл Костельник

Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"

Українські козаки у тіні середньовічних лицарів Європи

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру запорожців. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство повністю й цілковито християнізувалося. Отже, розпочався новий етап його розвитку, а саме – формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів.

   Своїм існуванням та успішною боротьбою проти ворогів ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки на західноєвропейське неорденське лицарство, але й на своїх близьких і віддалених сусідів. У тому числі, й на східноєвропейські військові верстви, зокрема козацтво. Цей вплив знайшов своє відображення у найвищому прояві українського козацтва – Запорозькій Січі – славнозвісній "козацькій християнській республіці".

   З лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХII-ХІV ст. Запорозьку Січ єднають такі елементи, як реліґійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії та святих Георгія і Михаїла. Ці елементи формувалися й розвивалися в західноєвропейському лицарстві, а пізніше відтворились і продовжили свій успішний розвиток на теренах Січі (Війська Низового). У процесі християнізації Європи у VIII-ХІ ст. заповідь "не убий" увійшла в суперечність із войовничими принципами лицарства.

   Новим піднесенням релігійної активності західноєвропейського лицарства вирізнився період так званих хрестових походів, що тривав майже 200 років, з кінця XI ст. і до останньої третини XIII ст. Унікальним продуктом хрестових походів було створення духовних лицарсько-чернечих орденів – станових організацій європейського лицарства, членів яких ще іменували "лицарями Церкви". Наймогутнішими з них були 3 ордени: йоанніти, тамплієри, тевтонці.

   Отже, на відміну від християнських ченців, вони брали на себе ще четверту обітницю – військову – воювати проти невірних до повного очищення від них Святої Землі – Палестини. У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ, архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. Йоган Гьойзінґа зазначав, що не тільки реліґія панувала у тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства.

   Своєю чергою, Франко Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів. Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірськпй монастирі, де козаки заліковували свої рани та хвороби та доживали віку.

   Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри. Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців.

  Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам – вітчизняним та іноземним. Колективне землеволодіння – ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХІІ-ХІV ст.

   Власне із ними Січ поєднують також реліґійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідоносця (святий Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські й творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.

Автор – Христина Корж

Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Ідея українського етатизму – відроджений Гетьманат

За минулі 33 роки українцям неодноразово з ТБ-екранів та зі сторінок друкованої преси повідомляли, що найкращий шлях сучасного державотворення – це модель західноєвропейської демократичної республіки на кшталт Польщі чи Франції. А проте, нам всім зрозуміло, що під цим крилось зовсім інше прагнення політичної верхівки (олігархів та колишньої совєцької партійної номенклатури) роздерибанити незалежну Україну й утекти за кордон відпочивати...

   Сучасна Україна – це сурогат постколоніальної УРСР з так званими європейськими демоліберальними "цінностями" визискую чого західного капіталізму. Сьогодні українському суспільству потрібна не якась нова чи іноземна модель державності, а власна і традиційна. Звернімо увагу, хоча б на відносно забуту ідею Гетьманату – він є справжнім уособленням теорії українського етатизму.

   Почнімо коротко з теорії та історії... Отже, термін етатизм у перекладі з французької означає напрям політичної думки, що розглядає державу як найвищий результат суспільного розвитку. Етатизм – це сильна політико-ідеологічна противага хаосу та анархії.

   Хоча засновником теорії етатизму і був француз Алексіс де Токвіль, його ідеї сприйняли далеко за межами Франції: у Туреччині – урядом Мустафи Кемаля, в Італії – фашистами Беніто Муссоліні, у Фінляндії – президентом республіки Кюості Калліо, у Китаї – комуністами Мао Цзедуна та націоналістами Чана Кайші, у Сакартвело – урядом Звіада Гамсахурдії, а в Арґентині – прибічниками Хуана Перона. Цей перелік можна продовжувати й надалі, але наше завдання полягає в іншому... Дещо інакше склалось в Україні та сусідній Московії.

   На відміну від Ніколая Карамзіна та Павла Мілюкова, український історик Михайло Грушевський та його політичний соратник Володимир Винниченко не були етатистами-державниками, як нам сьогодні малюють псевдоісторики, бо ж їхнім credo було – "народництво, автономія, федералізм", а не "самостійництво, нація, держава", які пропагували їхні політичні опоненти. До переліку українських етатистів-державників можна сміло зарахувати таких велетів думки, як Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський та Євген Онацький. Саме вони несли в народ ідею сильної та незалежної української держави з опертям на націю, що є дуже важливою умовою етатизму.

   А от виконавцями в цьому плані могли спокійно стати президент ЗУНР Євген Петрушевич та гетьман Павло Скоропадський, проте через свої ідейні розбіжності та амбіції втратили не тільки владу, але й довіру українців. Український етатизм сьогодні, враховуючи історичний досвід та багатовікову колоніальну трагедію нашої нації, має спиратись на більш ніж 100-річну державницьку спадщину, особливо на козацькі традиції Гетьманату. Українська традиційна держава – Гетьманат – не обов'язково має бути монархією, як-то уявляли собі Липинський та Скоропадський, радше своєрідний еквівалент так званому європейському республіканізму.

   Українська гетьманська традиція державності завжди народжувалась і мала розвиток у часи визвольних змагань, такі як Хмельниччина 1648-1657 рр., а також буремних революцій, як-от Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. Проте, самої лише військової сили, так званої військової диктатури чи хунти, для подальшої розбудови українського Гетьманату не є достатнім, це довела історія! Головною вадою, притаманною сучасним моделям управління країнами, є розподіл гілок влади.

   Чомусь вважається аксіомою, роздільність влади, на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Однак, це суперечить самій природі влади як такій. Розділена влада породжує антагонізми державного управління, бо ж для здійснення та проявлення своєї волі, народ створює владу, як інструмент примусу.

   Тільки об'єднавши законодавчу та виконавчу владу навколо однієї державної особи – всенародно обраного гетьмана – українці зможуть отримати у своє розпорядження ефективний інструмент для контролю над державним апаратом. І мова тут не йде про спробу узурпації влади гетьманом за прикладом путінської Московії чи лукашенківської Білорусі, зовсім ні. Бо ж будь-яка спільнота прагне отримати лідера, який буде ефективним у своїх діях і повинен бути мотивованим маючи повну відповідальність за своє керівництво державою.

   Українці свого часу зуміли створити такий державний устрій, при якому всі ці вимоги та очікування були реалізовані як найкраще та як найповніше. Козацька модель устрою, яка була спадкоємицею княжої Русі, полягала в тому, що гетьмана або кошового отамана обирали на велелюдних народних вічах/радах, наділяючи його всією повнотою влади. Він ставав "батьком", зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу владу, часто разом з судовою.

   Вся діяльність гетьмана відбувалася під пильним наглядом козаків, які періодично збирались на майдані для спільного вирішення його подальшої долі. Метод, коли народ обирає, а обранець отримує посаду і несе відповідальність, був притаманний не тільки військовому устрою козаків, а й широко розповсюджений в місцевому самоврядуванні в селах Галичини, Волині, Закарпаття, Поділля та Буковини. Раніше це був війт, а наразі староста.

   Гетьманат – це візія української держави у світанкових зорях етатизму. А ще, традиціоналізму, консерватизму та українського націоналізму. Це ідеальний симбіоз патріотичних ідей, покладених на фундамент української державницької традиції, а не вибухова суміш асимільованих утопій демолібералів з совєцькою ностальгією старшого покоління.

   Сучасна постколоніальна Україна, яка веде екзистенційну борню проти одвічного ворога із Північного Сходу, має відкинути пута культурмарксизму, демолібералізму та інших антиукраїнських ідеологій, що руйнують спадковість нашої державності, та нарешті звернутись до традицій героїчної минувшини. Ми вже неодноразово бачили, до чого псевдодемократія в сучасній Україні може призвести: стара влада відпрацьовує свою каденцію, заробивши статки і йде, лишаючи народ сам на сам зі своїми проблемами... За Гетьманату все має бути інакше.

   Гетьман на час, свого служіння народу, разом з наближеними до нього особами, які поручалися в його компетентності, все своє майно, передає у заставу фонду державного майна України. Після завершення строку перебування на посаді гетьмана, проводиться всенародний референдум громадян, з 2-х питань, "виконав" чи "не виконав" гетьман свої зобов'язання перед народом України. У випадку позитивної відповіді, гетьман одержує право знову брати участь у виборах, якщо ж ні, тоді правоохоронні й судові органи (МВС, ГенПрокуратура, ДБР тощо) мають визначити міру покарання та конфіскувати майно для відшкодування збитків громадянам.

   Таким чином, ми одержуємо ефективний засіб мотивації гетьмана до плідної праці. Зрозуміло, що для багатьох ідея відродження Гетьманату є дещо смішною, міфічною, недоречною, а проте спираючись на державницьку традицію вона все ж має сенс на своє життя. Якщо у майбутньому українцям буде даний шанс на побудову справжньої національної держави, праобразом такої обов'язково має стати Гетьманат, як увіковічення сталої етатистської традиції та прагнень нашої нації до самостійності та соборності.

   І на останок додамо дуже вдалий вираз В'ячеслава Липинського: «Немає права зватись гетьманцем і бути в гетьманських рядах той, хто українцем єсть на злість полякам або москалям. Хотіння всею душою своєї власної Української Держави – ось основна прикмета, що відріжняє гетьманця від не-гетьманця...».

Автор – Денис Ковальов

Верховна Рада займається відвертим саботажем

Куди легше для москалів було б таки перемогти країну, в якій нема армії... Коли 2 роки тому до лав Сил оборони України стали сотні тисяч і почався справді масовий народний спротив, ворог прийняв це, а тому зміни свою тактику. Проте це питання не перестало бути актуальним, просто формулювання змінилося.

   Тепер московити будуть намагатися перемогти країну, в якій армія закінчилася. Паралельним курсом намагаються ще й зірвати мобілізацію в Україні як таку. Тим більше зараз нікчемно виглядає велика частина наших законодавців.

І вісті, які надходять з оборонного комітету Верховної Ради, нагадують нам, що готовність ухвалювати нормальні закони про мобілізацію буде збільшуватися. Переконані, що десь так під час наступної оборони Києва, яка вже не за горами-болотами... Ми багато чули про справедливість у цьому питанні.

   Звісно, тут багато граней, але є одна річ, яка повністю ставить все з ніг на голову: у нас чинний військовик в очах держави несе вищу відповідальність за ухилення від обов'язку, ніж той, хто ще в армію не був зарахований. Тому звісно легше ховатися від повістки. Поки ця принципова несправедливість не буде виправлена, у нас військові будуть упосліджені; з усіма відповідними наслідками.

   Це при тому, що люди відмовилися від свого життя і пішли в армію, воюють, ризикують життям. А тим часом на так званому "домашньому фронті" – у запіллі – законотворці уникають будь-яких непопулярних рішень і змагаються у тому, хто краще захистить ухилянтів. Хоча ще 2 роки тому багато хто із них публікував пафосні знімки в однострої та навіть зі зброєю, а тепер завзято перекладають одне на одного відповідальність; і чому ж ми тоді очікуємо, що багато співгромадян не будуть слідувати їх нікчемному прикладові?!

За матеріялами "Запорізької Солі"

Жертовна Брама Європи проти Історії

В одному з інтерв'ю Еміль Чоран 1982 року сказав: «По суті, люди зі Східної Європи, якою б не була їхня ідеологічна орієнтація, завжди проти Історії... Чому? Бо всі вони – її жертви». Не знаємо, наскільки мав рацію румунський філософ, що оселився у Парижі. Коли він утікав від війни, режимів, що проростали в його країні, містах, селах Карпат.

   Після війни Чоран довгий час мовчав, лише вчився писати й писав... Але пізніше, ближче до смерти заговорив у різних інтерв'ю. Власне, як би не звучали його слова, але нині вони своєчасні (актуальні, як ніколи доти).

   І справді, нас огортає тиша і смерть, бо щодня хтось гине, щодня похорон. Інколи голос поета пробивається через цю тишу, щоби бути почутим, прорости словами десь на чорноземах східного кордону або сонячного Півдня. Тиша або приглушений крик, стогін під завалами будинків, які складаються наче іграшкові під обстрілами.

   Скільки потрібно принести людей в жертву, щоби стати суб'єктом історії та перестати бути її жертвою – 1 мільйон, 5 мільйонів, 30, 45, 50 чи ще більше?.. Можливо просто зникнути і стати історією. Словами, що будуть проростати у підручниках з історії, часом у фільмах, книгах та прикладах безглуздості у таких висловах як "Піррова перемога" або чогось подібного.

   Ми продовжуємо жертвувати собою заради історії, щоби нас почули, а тиша розсіялась, і всі мертві заговорили голосно і щоби всіх стало чути. Ми це робимо для того, щоби ці голоси виїдали свідомість кожному, що РФ-Московія є втіленням зла, що це – ненаситний вбивця, який буде вбивати завжди, поки існуватиме. Бо така його сутність цієї Історичної істоти.

   Вона просить собі їжі у вигляді жерт, бо це Історія, яку, як люблять казати, пишуть переможці. Правда Росія надто часто програвала, але всеодно продовжує бути Історією, що потребує жертв заради власного існування. Все породжене росією прокляте як і її історія.

   На жаль, світ нас бачить як породженням Московії, що робить нас проклятими через тишу, яка проростає навколо нас щодня. Тишу та мовчання померлих людей зі Східної Європи – жертв Історії... Бути Брамою Європи почесно, але водночас жертовно і саме тому ми є проти Історії!

За матеріялами "Обранців духів"

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Ілля Ріпин поза "Запорожцями"

Здебільшого, Ілля Юхимович асоціюється з легендарною картиною "Запорожці", та яка "Козаки пишуть листа турецькому султану". Звісно, українська, а особливо козацька тематика у творчості художника було провідною. Ріпин палко захоплювався своєю батьківщиною, людьми що її населяють та населяли раніше.

   Митець особисто їздив на місця колишніх Січей, тісно спілкувався зі своїми друзями-істориками. Про слобожанських козаків Ілля чув хіба від бабусі, про їх останні дні. Та на цінних для етнографів творах Ілля Юхимович не закінчується, він – сучасник революційних процесів, вони теж знайшли свою реалізацію на полотнах.

   Звісно, картин про українські епізоди, нажаль, не знайти, втім, загальний сюжет "звірств більшовиків" художник підхопив. Ріпину належить полотно з прозаїчною назвою "Більшовики. Солдати Троцького відбирають у хлопчика хліб". Описувати сам сюжет не станемо, що підмітимо – пан художник абсолютно точно зобразив середнього більшовика, продукт негативної селекції, що не змінився за ці 100 років.

   Це, зокрема, особистий конфлікт – вони, за даними деяких дослідників, не дали митцю повернутися до України, хоча така практика була і була врегульована. В останні дні свого життя митець працював над 2 картинами на українську тему: "Зустріч гетьмана" та "Гопак", – обидві не завершив. Вірогідно, сюжет першої картини був би про Гетьмана Хмельницького.

   Варто згадати, про Гетьмана Мазепу він мав дуже сумнівні уявлення, бачивши в ньому "ляха", через що ледь не посварився з істориком Дмитром Яворницьким. Науковець просив його створити сюжет про Мазепу та Карла XII, композиція якого була би серйозним випробуванням сил митця. Але Мазепа його цікавив, одного разу він скопіював побачений портрет, на якому, гадав, був гетьман.

За матеріалами часопису "Гетьманат"

Україна не має права уподібнюватися Московії

Оцей дурнуватий міф про наявність у нас якихось одвічно-споконвічних демократичних традицій є живучим ще й тому, що в Україні завжди побутував європейський тип авторитаризму. Що в порівнянні з "азійським" типом (притаманним також Візантії та московській державі) може виглядати для дилетантів у сфері суспільних наук, як "демократія". Бо дає ширший простір для свободи особистости.

   Азійський і європейський авторитаризм співвідносяться між собою десь так, як акула з дельфіном. Обидва організми в очах людей, не знайомих з наукою, виглядають, як риби, плавають, як риби. Але акула є доволі примітивною хрящовою рибою, а дельфін – ссавцем із розвиненим мозком.

   Цю зовнішню подібність активно використовують різні маніпулятори, щоби під вереск про "уподібнення Москві" нав'язати нам таку форму політичного устрою, яка робить національного лідера і постгеноцидний народ беззахисними перед  смертельними загрозами. А коли до влади доривається якась зденаціоналізована істота з замашками деспота, розводять руками. «Ну, хто ж думав, шо так получицця, ми хотіли як луччє...».

   Всі типи авторитаризму жорстко обмежують політичні права всіх суспільних станів. Але на цьому подібність і закінчується. Авторитарна система європейського типу поважає священне право приватної власності і залишає широкий простір для економічних свобод, не втручається в приватне життя і культурні процеси.

   Азійська ж система не визнає святості приватної власности й стоїть на всеохопному контролі над усіма сферами життя. Тому європейська цивілізація після краху римської республіки не тупцяла на місці, а розвивалася, і народила врешті-решт нову демократію, з якої ми так бездарно ліпимо карґо-культ. А азійська деспотія ходить по колу і народжує тільки хаос, з якого виходить тільки нова деспотія.

   Люди, які бояться поступитися своїм священним, даним царьом-батюшкой Міхал Сєргєічєм, правом виборів-перевиборів в умовах інформаційної окупації, ніякої ментальної, культурної, економіко-географічної різниці між Україною й Росією, між українцями й росіянами, між Богданом-Зиновієм і Ляксєй Міхаличєм, між Мазепою й Петром, між Скоропадським і Лєніним не бачать. І європейської природи України не помічають і не розуміють, що Україна ніколи не уподібнитися Москві, поки не дасть їй себе окупувати. Вони абсолютно бездумно й лицемірно лають "рабську Орду", виступаючи її сліпим знаряддям у планомірному процесі геноциду українського народу.

Автор – Софія Дніпровська

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров