Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"

Жерці наставляють, вояки захищають, ремісники працюють

Теорія трьох станів дуже проста: суспільство людей розділене на тих, хто молиться, тих, хто воює та тих, хто працює! Французький лінґвіст, міфолог і філолог-компаративіст, автор цієї теорії Жорж Дюмезіль відомий своїми порівняльними дослідженнями релігій та міфологій індоєвропейських народів. Виходячи з тези, що структура релігійно-міфологічних уявлень має відображати соціальну структуру, він сформулював так звану трифункційну модель, яка, після запеклих наукових дискусій, стала загальновизнаною серед дослідників міфології.

   Дюмезілева теорія ґрунтується на загальновідомому факті існування трьох соціальних функцій індоєвропейських народів: культової (представники – жерці), військової (представники – військові вожді) та господарчої (представники – землероби та ремісники). Найчіткіше це прадавнє членування збереглося в Індії (три основні варни): "брахмани", "кшатрії" та "вайшії", яким відповідають три ґуни: "саттва", "раджас" і "тамас". Тобто три форми,  елементи, якісні модуси чи прояви пластичної субстанції, "пракріті".

   У кастовій моделі під виглядом людини приховані різні реальності. Це різні сутності, різні світи, у кожного із них – свої власні, відведені їм місця, оскільки вони представляють собою втілення різних енергій і різних сумішей буття. Ці енергії циркулюють крізь них і кожен може досягти досконалості в своєму власному роді, в своєму власному вигляді.

   Відповідно до цього Дюмезіль реконструював тричленну структуру пантеону богів у міфологіях кількох індоєвропейських народів. У давніх римлян це були: Юпітер – Марс – Квірін; в аріїв – Мітра та Варуна – Індра – Ашвіни; у скандинавів – Одін – Тор – Фрейр; у скіфів, відповідно, – Колаксай – Ліпоксай – Арпоксай. Французький дослідник вважав, що повноцінних каст є три, а четверта є змішанням деградованих представників перших трьох.

   Оскільки у традиційному суспільстві з торгівлею існувало дуже багато табу та сакральних обмежень, то зберіганням коштовностей займалися брахмани, проблемами розподілу та обміну – кшатрії. Вайшії ж були ремісниками та землеробами. За Дюмезілем поява професійних торговців, купців в складі третьої касти стало ознакою деградації індоєвропейської цивілізації.

   Прикметно, що одним з таких факторів на ці процеси є вплив юдеїв, які перебуваючи в четвертому вигнанні ("трефному" світі), почали застосовувати у відношенні до нього ті господарські методи, що забороняються в рамках самої юдейської громади. Середньовічна Європа знала три основні стани – духовенство (лат. oratores), войовників (лат. bellatores) та трудівників (лат. laboratores) – міщан, селян. Церква також поділяє людей на духовних ("пневматики"), душевних ("психіки") і плотських ("саркіки").

   І вся ціннісна система була заснована саме на цій тричленній структурі суспільства! Теорія Дюмезіля справила величезний вплив на подальші дослідження в області індоєвропеїстики та на становлення структуралізму (Дюмезіль сприяв просуванню кар'єри молодого Мішеля Фуко). Також Дюмезіль вплинув на Клода Леві-Стросса (але останнього відрізняє інтерес до структурної динаміки, до механізму варіацій міфологічних конфігурацій).

   Дюмезілеву теорію підтримував й високо оцінював Мірча Еліаде. "Новий час" або ж Modern скасовував релігію, стани, сакральне розуміння світу і це стало початком занепаду та кінця індоєвропейської цивілізації. Їй на зміну прийшли капіталізм, матеріалізм, економізм, егалітаризм, фемінізм, ґендеризм тощо.

Автор – Сергій Чаплигін

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Традиція і демократія: далекосхідна адаптація

Часто згори та ззовні конкретну ситуацію, річ чи явище можна бачити краще ніж перебуваючи всередині. Іноді здається, що країни так званого Міжмор'я (у трикутнику Фінляндія-Хорватія-Україна) втратили власні традиції, призвичаївшися до західного стилю життя. Скажімо, більшість фінів не читають щодня "Калевалу", а українці навіть не гортають "Кобзар", бо ґлобалізований світ вимагає уніфікації, попри проголошений мультикультуралізм.

   Незалежно від того, зберігаємо ми власну традицію чи ні, у світлі історії зрозуміло, східні європейці, котрі населяють каїни між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями мінімально корумповані та демократичні нації, чого не скажеш про сусідів. Водночас на адміністративному рівні, певно, важко поєднати демократію з традиціоналізмом, адже бюрократам явно не до подібного зіставлення. Звичайно, завжди можна сказати, що наша традиція – це демократія (фінляндський Сейм, козацькі ради на Січі тощо), яка, втім, слабне і гальмується жорсткою адміністративною формою за посередництва конкретних управлінців (здебільшого кар'єристами), стаючи своєрідним ігровим полем для політичних гравців.

   Одну з теоретичних моделей сучасної демократії на початку 1920-х рр. презентував батько-засновник Китайської Республіки (нині це Тайвань) і палкий ідеаліст Сунь Ятсен. Його принципи ґрунтуються на "трьох китах" народовладдя: націоналізм, демократія та умови життя. Як такі, перелічені терміни майже ніде не втілювалися у життя одночасно, але у різних країнах Далекого Сходу вони вплинули на ідеї соціального розвитку і більш-менш запроваджувалися окремо одна від одної, залежно від політичної ситуації.

   Просто і коротко Сунь Ятсен уявляє суспільство як свого роду машину, орієнтований на розвиток кожного громадянина механізм, оснащену хорошою трансмісією та контролем. У складових цієї системи, зокрема тих, хто відповідає за запуск, – повинна бути свобода діяти відповідно до своїх обов'язків інакше громадяни-виборці мають демократичне право зупинити машину для необхідного ремонту; трансмісія та кермо зберігається у руках найкращих (у давньоіндійській філософії: брахманів і кшатріїв). Зазначена модель приваблива тим, що звільняє від такої відповідальності слабкодухих з одного боку, та ласих до корупції ділків з іншого, але все одно дозволяє спити та переформатувати всю адміністрацію у разі потреби.

   Ідеолоґ китайського республіканізму виходить із того, що прагнення до демократії та її цілі не можуть бути рівнозначними, але рівність між ними є відправною точкою. Сунь Ятсен переконаний, на практиці мова йде про рівність можливостей, що дозволяє різним особам-громадянам реалізувати себе якнайкраще. З приводу запобігання надмірній бюрократії, тиску адміністративному механізму та амбіціям окремих кар'єристів пропонується ставити чиновниками тільки тих, хто заслужив довірі народу (вужче – громади) своїми діями, а не словесним популізмом.

   Водночас Сунь Ятсен закликає усувати з адміністрації тих, хто більше не користується довірою народу, або й зовсім шкодить, порушуючи закон, – це була б справжня демократія. Засновник Китайської Республіки вважав, якби його модель можна було запровадити на практиці, вона також була б постійним і глибоко вкоріненим у національній традиції. На сьогодні окремі теоретичні надбання Сунь Ятсена все ж реалізуються урядовцями Тайваню, такі, як національний республіканізм і пряме представницьке народовладдя.

За матеріалами "Sarastus"

Здорове суспільство зароджується у традиційній родині

Яка різниця між близькими стосунками й далеким знайомством? — Спільна репутація та прийняття! Деякі явища, які відбуваються з родиною у суспільстві сьогодні виглядають доволі сумно.
   Між тим інститут сім'ї намагаються всіляко дискредитувати. Безліч організацій і окремих людей воліють накинути українцям сторонні цінності, які шкодять традиційній родині. Але те, що ми створюємо сьогодні — буде дорожньою картою для наших дітей завтра, і вони будуть оцінювати наш досвід.
   Як вони оцінять його? Куди поділися притаманні нашій нації: непохитність, стійкість, воля, гостинність та відкритість наших домів, справжня турбота про дітей? Відверто кажучи, у нашій історії були явища, які не сприяли зміцненню сім'ї, для цього нам слід фільтрувати минуле.
   Ми повинні прийняти те, що було прекрасним, й відкинути те, що було неправильним. Бути сміливими, щоби називати речі своїми іменами! Є багато речей, які нам намагаються накинути, і кажуть що це культурно, бо живемо у XXI ст.: "нормально" жити цивільним шлюбом; "нормально" кинути, якщо розлюбив; "нормально" передумати й вбити, якщо не хочеш народжувати; "нормально" самому вирішувати якої ти статі; "нормально" зраджувати, якщо сильно хочеться...
   Всі ці "нормальності", є результатом маніпуляцій і цілеспрямованих компаній по знищенню сім'ї в Україні та світі. Батьки не можуть, покластися на культуру для зміцнення сімейних цінностей. Чого їм слід чекати насправді, так це того, що багато культурних явищ, що впливають на їх дітей — будуть активно підривати цінності їх сім’ї, тому пильнуйте!

За матеріалами "Лабораторії дитинства"

Простір останньої людини

Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
   Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
   Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
   Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
   Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
   Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.

За матеріалами "Authentische Existenz"

Молитва до Чесного Хреста

У темні часи живемо ми. Та не лише темні — абсурдні. Настільки, що просто через соціальні мережі у Києві сатаністи влаштовують ритуали проти... капіталістів і гомофобів! — Уявляєте?! Настав час для молитви до Чесного Хреста проти злих духів.

   Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги Його, і нехай біжать від Лиця Його ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть. Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: «Радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп'ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов, і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника».

   О, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, допомагай мені зі Святою Владичицею, Дівою Богородицею, і з усіма святими навіки. Амінь. Прости їх, Господи, бо не тямлять, що роблять. Прости і наверни до Чесного Хреста Свого. Нехай покаються. Поки мають час.

За матеріалами "Братства Архистратига Михаїла"

Що є радикалізм?

У Карла Маркса в його праці "До критики геґелівської філософії права. Вступ" є фраза: "Бути радикальним — значить зрозуміти річ в її корінні". Важко з цим не погодитися, навіть не бувши марксистом, зважаючи на відпочаткове значення терміну "радикал" (від лат. radicis), як "корінь".
   Тому варто наголосити, що радикалізм — це здатність дивитися в "корінь", виявляти істинні та, що головне, приховані причини будь-яких подій. Саме це і є головним фактором розвитку суспільства. Це своєрідний рух вперед (поступ чи проґрес), спротив і подоланням інертності.
   Ствердження радикалізму в масовій свідомості звужує можливість маніпуляції масами зі сторони влади, яка завжди прагнула, заради свого спокійного існування, максимально нейтралізувати будь-які радикальні настрої в суспільстві, підміняючи суть проблеми її наслідками. Тому бути сьогодні радикалом робить честь кожній людині доброї волі. Радикалізуйтеся!

Автор — Сергій Чаплигін

Чи здолає вічність сучасність?

Сучасність намагається всіма силами витравити варварський початок з народів світу, прищепити народам так звану "цивілізованість". Вона, насправді, означає волю до самознищення замість волі до влади як невіддільного інстинкту кожної вільної духом людини. Сучасність абсолютизує в людині стандарт сприйняття світу, чуже усім видам щирої віри у щось особливе, екстатичне та діонісійське, що мало б наповнювати наше життя справжніми переживаннями...
   Механіцизм сучасності зводить будь-які переживання до реакції організму на гормони, які виробляються в результаті тієї чи іншої ситуації. Знову ж у цьому бачимо спробу звести нашу пристрасть та щирі переживання великого моменту до простих механізмів, хімічних реакцій у нашому організмі. Адже людина коштує у наш час рівно стільки, наскільки вона є божевільною. І вся раціональність, вся правильність, яку намагається імітувати сучасний світ, є тільки абсолютизацією уявної розумності, пошуку посередності, викорінення міфу й волі до влади з людської свідомості.
   Останні крихти діонісійського духу з синтезою аполлонічності в кожній культурі нині стираються тривіальною буденністю. Однак і міфи вміють мститися, особливо тим, хто вирішив, що далі обійдеться без цієї сфери – без незбагненного, без того, що неможливо повністю описати словами... Ці часи можна назвати пануванням профанного, пануванням років, що не продукують ідеали та образи для майбутньої культури, а тільки сумно споживають матеріальні ресурси та надбання минувшини.
   Боги старого світу давно здані "в ломбард" – чого варті статуї богів, якщо вони зроблені на заводі з пластику? Сучасний світ шукає виключно середину – лише середина є для сучасності справжньою цінністю – ні ліва, ані права крайність вже не приймається не тільки як норма, а і як просто припустима позиція. Мислитель, у повному розумінні цього слова, людина, здатна ставити запитання – у першу чергу питання на межі допустимого. Така людина сьогодні найбільш небезпечна для чинного в світі порядку денного. Для неї, як і для колишніх епох, існують запитання, які ставити не можна – вони руйнують ідилію реальності, проте на відміну від минулого, сучасність узурпувала такі цінності як "свобода", "відкритість" і, звичайно ж, "розум".
   Водночас, табуйовані теми все ж іноді висвітлюються божевільними. Однак їх тут же публічно піддають інтелектуальному остракізму, називаючи екстремістами, людиноненависниками, брехунами, звинувачуючи в антинауковості. Бо вони порушили ту грань, яка проголошує, що "так думати не можна"! За цією межею і закінчується реальність для людини, яка прийняла "сучасні" цінності як норму. Однак, реальність, яка колись була проголошена як світ без утопій і всілякої ідеї ось-ось завалиться. Впаде ззовні за допомогою нових варварів (яких в Європі тепер все більше і більше), або її зруйнують зсередини протверезілі діти модерну – це питання далеко не найважливіше.

   Якщо нашому світу вдасться уникнути долі Риму, який так само колись загруз у культі споживання та поваленні ідеалів своїх предків – це буде найбільший удар вічності по сучасності. Саме вічне завжди противиться сучасному – не минуле! Адже вічне займає радикальну позицію між минулим і сучасним. Великий Рим колись втратив свою традицію й вважав за краще споживання. Його долею стала загибель від рук менш освічених, нецивілізованих, але куди більш ідейних і мотивованих духовно варварів...

   Чи загрожує така розв'язка сучасному світу, добі так званого постмодерну, який також знайшов своє духовне коріння в епосі античності? Це питання залишимо без відповіді! Проте постановка його абсолютно точно назріла ще на початку ХХ ст., коли Освальд Шпенґлер видав свою фундаментальну працю "Занепад Європи". З того часу пройшло вже близько сотні років, але питання не стало менш актуальним, ніж тоді. Навіть навпаки, спостерігаючи події в Кьольні, Парижі, інших містах старої Європи, іноді здається, що розв'язка близька та ось-ось станеться щось, здатне остаточно відповісти на питання про подальше існування європейської цивілізації та отетерілої західної людини, яку мислителі Просвітництва так підносили за її критичність і здоровий глузд. Час все розставить на свої місця – це беззаперечний факт!

За матеріалами "Діорами"

Занепад Європи

Сучасна "цивілізація" Заходу потребує кардинального повороту, без якого вона рано чи пізно приречена на загибель. Ця "цивілізація" перекрутила існуючий розумний порядок речей. Вона перетворилася в царство кількості, матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла!..
   Захід забув про сенс таких слів як наказ і покора. Він забув про сенс дії та роздуми. Він забув про сенс ієрархії, могутності духу, людських богів... Він більше не знає природи! Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів і ритуалів – блискучим космосом, в котрому, як "царство в царстві", вільно рухається людина. Природа стала каламутною, фатальною поверхнею, а її таємниці профани науки намагаються обійти за допомогою своїх нікчемних законів і незначних гіпотез.
   Захід більше не відає мудрістю: він не знає шляхетної безмовності тих, які подолали самих себе; не знає світлого спокою тих, "які бачать"; не знає гордої "сонячної" реальності тих, в кому відродились ідеї крові, життя, могутності... На місці мудрості постала риторика "філософії" і "культури", світ професорів, журналістів, спортсменів, а отже – схема, програма, гасло. Місце мудрості заступила сентиментальна, релігійна, гуманістична скверна та плеяда порушених бюлетенів, які зі сп'янінням вихваляють "становлення рівності" і славлять "практику міжнаціональної єдності", тому що бояться мовчання та роздумів...
   Головна проблема сьогодення, це те, що Захід більше не знає держави! Держава як цінність, як імперія, як синтез духовного і королівського, як шлях до "над-світу", яким вона була у всіх великих культурах давнини – від Китаю до Єгипту, від Персії до Рима, від Візантії до Священної Римської Імперії Німецьких Націй – потонула в міщанській убогості суспільства рабів і торговців.
   А що ж тоді є війна? Війна, за своєю власною волею, це найвища цінність (чи то в перемозі, а чи ж у поразці), як священний шлях духовної реалізації; це доступ в небесну оселю Бога, якщо хочте, Вальгаллу, відкритий перед героями, полеглим на полі битви. Чомусь в ісламі "священна війна" (джихад) є синонім "божественного шляху". Так само і в арійської Індії воїн завжди уподібнюється аскету, а в класичній стародавності війна символізувала собою "mors triumphalis" (у перекладі – "перемога через смерть"). Що означає така війна, боротьба за цивілізацію, не знають боягузливі європейські "активісти". Вони не знають воїнського чину, вони знають тільки солдат, і досить невеликої сутички, локального конфлікту, щоб привести їх у жах і викликати зворотну реакцію – потік гуманістичної, пацифістської та сентиментальної риторики.
   Європа втратила свою простоту, вона втратила центр своєї діяльності, вона втратила своє життя! Демократична, ліберальна недуга й отрута культурмарксизму просочились у її тіло аж до самого коріння, ця хвороба всюди: в юриспруденції, у науці, у мисленні...

   Водночас, славетних вождів-істот, які стали до влади не за допомогою підступності та насильства, не з користолюбства, не як спритні гнобителі рабів, а в силу своїх незаперечних трансцендентних життєвих гідностей, майже не залишилося більше на теренах від Біскайської затоки до Карпат. Європа нині уособлює величезне шарлатанське місиво, яке стискається й тремтить від страху, про який ніхто не сміє заявити відкрито. З грошима замість крові, з машинами та фабриками замість плоті, з газетами замість мізків, Європа сьогодні являє собою безформне тіло, яке неспокійно кидається з боку в бік, рухається під впливом сумнівних і невідомих сил, які перетворюють на пил будь-кого, хто наважиться протистояти або хоча б спробує ухилитися від впливу.
   Все це – плоди настільки огидної та водночас ославленої західної "цивілізації", про яку не сміємо говорити вголос. Все це – прославлені результати забобонної віри у безжальний "прогрес", яка суперечить римській королівській владі, суперечить давній Елладі, суперечить всім іншим формам великої арійської традиції. Тому не дивно, що з кожним роком все щільніше змикається кільце навколо тих небагатьох, які здатні до великої відрази та великого піднесення, до повстання проти сучасного світу. Тільки об'єднання народів поза сумнівними союзами є запорукою перемоги майбутньої Європи!

Автор - Юліус Евола

Віднайти в собі Ахіллеса

Кажуть, мрія європейця завжди виходить за межі його буденного життя. Вірно й те, що всі інші речі слід називати цілями (ступенями до породження свого головного "дітища"). Люди нашого типу не живуть заради цілей, мрія – ось єдина відрада життя!

   Європеєць хоче вийти за межі "біологічного". І, Господи, стількох це бажання тягло, здавалося б, до божевільних вчинків!.. А на правду, чи можна знайти когось божевільнішого за македонця Олександра Великого, римлянина Юлія Цезаря і корсиканця Наполеона Бонапарта? Чи не є божевільним Платон, який, мріючи про "ідеальну державу", вже вдруге потрапив у рабство там, де сам намагається його будувати?

   Потрібно знайти в собі сміливість визнати життя всього лише миттю, що вартує одного єдиного дня. Необхідно визнати, що ми не є центром Всесвіту, але, йдучи своєю або ж краще Божою волею, ми будемо прагнути до того, щоб на звернуло на власний шлях з далекоглядним поглядом. Саме там ми будемо боротись не тільки за цивілізацію, а й за пам'ять!

   Ми тікаємо від звичного способу життя, думок, відчуттів, тому що не здатні в них живити своє щастя. Наші мрії – це радість і страждання одночасно, подібно розуму, завдяки якому ми знаходимо сенс і завдяки йому ж його втрачаємо (розуміючи безглуздість життя з точки зору космічних масштабів). Але якщо людині відкрилося "світило", він не зможе жити інакше.

   От візьмемо до прикладу легендарного героя давньої Еллади – Ахіллеса. Так, перед великою війною за Трою, він ховався серед жінок, не бажаючи їхати на "не його війну". На той момент Аххілес ще не знайшов себе, він не знав свого призначення. Але коли перед сонмом жінок розклали товари (прикраси, їжу, одяг, вазони, зброя), Ахіллес намагався себе не видати (він був одягнений в жіночі вбрання). І тоді ж протрубили тривогу, ініціювавши напад на острів. Жінки розбіглися, лише Ахіллес без будь-яких роздумів, буквально-таки інстинктивно, оголив один з привезених ахейських мечів. І ось тільки тоді він зрозумів, що йому судилося їхати на цю війну! Судилося прийняти славну смерть і залишитись на століття героєм усних легенд та переказів.

   Не дивно, що вже на війні, Ахіллес став настільки прекрасним, що його наслідували не всі найбільші завойовники наступних часів – від македонського царя Олександра до італійського дуче Беніто. Тому, чим раніше кожен з нас відкине свої ретроградні сумніви, знайде серед цілого місива "своїх цілей" власне призначення, тим швидше ми зможемо "скуштувати це життя", позбувшись земних мук.

За матеріалами "Діорами"

Плекати справжні традиції замість шароварництва

Сьогодні перед українцями виникає величезна проблема: ми не бачимо в собі величності та індивідуальності. Сучасні громадяни держави Україна не здатні згадати своєї власної національної характеристики, окрім хіба що, сала, вишиванки, шароварів та горілки...

   У той час, коли козаки асоціюються з шароварами та горілкою, а русичі з хліборобством та скотарством, галичани-дивізійники з якоюсь національною зрадою комуністичних інтересів. Тоді варто констатувати, що українська нація пребуває на грані катастрофи! Виявляється, що скіфським воїнам, військам князя Святослава, козакам Запорозької Січі, бійцям українських дивізій не потрібно було боронити свою землю та відстоювати свою ідентичність, вдосконалювати військове мистецтво, не потрібно було бути хоробрими та завзятими... Виявляється, що достатньо було просто їсти сало, комусь носити шаровари, а комусь пити горілку!?

   Ми часто ставимось до своєї власної нації так, немов випадково дожили до цього часу. Але ж ні! Випадково можна зайти не в той автобус, зателефонувати не на той номер. Але випадковостей в такому довгому історичному процесі немає. Випадкових націй просто не існує! Те, що здійснене нацією, має цінність для нас і гідно того, щоб його врятувати від забуття. Ми зобов'язані пам'ятати не тільки сьогодення, але і своє минуле. Бо за нашу країну померали не тільки сьогодні, але й багато сотень років тому. І те, що ми маємо, неодмінно повинно бути збережено та примножено.

За матеріалами "Духа Воїна"

Маніфест Нової Доби

Перед нами стоїть нова епоха. Часи, що передували їй - закінчилися. Відбулася Велика зміна Буття. Те що було до нас, тепер лише нагадування про минулий занепад. Занадто довго було засилля занепалих. Більше 200 років ми чекали цього часу. Все що було до них, було лише приготуванням, а що після підготовкою.

   Французька буржуазна революція кінця XVIII-го ст. принесла в наш світ руйнування основ: основ закону і порядку, основ віри, основ любові. Чума поглинула світ і світ став чорним. Але світло було і там. Наполеон Бонапарт - великий корсіканец, не по достоїнству оцінений і невірно растрактованний. Він не був частиною цієї чуми - він був реакцією на хворобу. Він перший вказав шлях і почав слідувати йому, тим самим навчаючи нас.

   Про цей час писали. І писали багато... Його чекали з нетерпінням Гельдерлін, Новаліс, Гайдеґґер, Юнґер, Евола і багато інших письменників і мислителів, чий борг був доставити нам ті знання, той нескінченний резерв ресурсів, щоб ми використовували його в цей час, незважаючи на те, що їх чекав сором і нерозуміння з боку сучасників.

   Закінчився час залізних, пішла епоха титанів. Настав час Богів! Ми апологети нової щирості. Ми заявляємо про повернення до основ. Нам чуже те сприйняття, яке було. Те іронічне нав'язування, та слабкість упереміш з жовчю. Ми вийшли з порочного кола симулякрів. Ми віримо в сьогодення. Ми віримо в те забуте і споганене занепалими. Ми ті хто діє. Ми ті хто будуємо. Заради вищого блага. Заради вищої мети.

   Ми заявляємо про повернення поваги. Ми заявляємо про повернення простих істин. Ми ті, хто знайшли мужність взяти на себе відповідальність серед побитих слабкостями минулого: наркотиками, хіттю, брехнею... Відповідальність за правду. Відповідальність за любов. Відповідальність за все те краще, що було осоромлені. Ми ті, хто вірить в ідеали. Ми ті, хто готовий жертвувати. Ми - існуємо. Ми - батьки!

   Ті, хто бере на себе відповідальність за виховання нових поколінь. Поколінь чесних людей. Поколінь відповідальних людей. Поколінь гідних. Ми - індивідуалісти. Ті, хто повернули почуття і віру. Ті, для кого ідеали не порожній звук. Ті, для кого Батьківщина їх прапор. Ті, хто ставить себе останнім. Ті, хто бачать мету.

   Нехай живе Таємна Україна! Wer rettet uns den Frieden, wenn nicht wir selbst...

Автор - Гліб Парфьонов

Говорити про ідею

Коли починаємо говорити про ідеології, чомусь завжди мова заходить про те, що було і те, що стало. Наші попередники на поприщі політичних ігор говорили про минуле і майбутнє. Ми - про минуле і сучасне! Кінець модерну витер майбутнє. Ідеологія без майбутнього - це ідеологія, що зістарилась. Її розквіт належить підручникам, а не ранковим випускам новин.

   Якщо це так, то навіщо вона взагалі потрібна? Навіщо всі ці книги, форма і прапори? - Зачується одразу дзвін чіткого питання читача, подібний дзвону меча о щит. Друже мій, не кажи так, це ознака поганого тону! Адже значно приємніше відповісти на твоє запитання ще до того, як ти його поставиш. Ідеологія апріорі необхідна! Вона для нас є жаданою, як є жаданою полярна зірка для моряка, що збився з курсу. Ідейна концепція, як і зоря, недосяжна для невеличкого човника в бурхливому життєвому морі. Але ж лише вона вказує правильний шлях.

   Ми вивчаємо тези старих і нових ідеологів звичайно не тому, що збираємося повністю втілити їх замисли. Для цього нормальні люди заводять дітей, а не учнів. Щоправда і діти зачасту ідуть за учнями, а не батьками. Ідеологи потрібні нам лише тому, що в буремній пітьмі всесвітнього безладу вони намацали пучками пальців тонке лезо нитки Аріадни, що один кінець її привязаний до великого і значущого, а інший впав до їх руки. Але вони, слабкі й малі у сліпучому світлі свого досягнення не можуть дійти до кінця і звертають очі-жарини в бік правильного шляху. Ми йдемо за обраним ними маршрутом, але зупиняємося там, де хочемо.

   Можливо всі життєві трагедії великих філософів спричинені саме таким неспівпадінням "хочу" їх, тих, хто бачить шлях, і "хочу" тих, хто за ним іде. Хоча все одно всіх нас єднає терпкувате мушу, а не солодке бажаю. Індивідуум, що іде за покликом серця, через призму метафори виглядає як кролик, котрого тягнуть на шворці на убій. При цьому особистість в даному випадку є одночасно і кроликом, і його хазяїном, що смикає шворку.

   Безумовно, непогане уособлення тваринного і людського в Людині. Така метафора ілюструє також і те, що має бути основним, а що-вторинним та інші принципові закономірності. А ще важливо те, що позиція кролика виглядає значно зрозумілішою, хоча це не означає, що вона краща.

За матеріалами "Реваншу"

Ідеальна держава Юліуса Еволи

Першою характерною рисою ідеальної держави є рішуча і безкомпромісна позиція проти всякої демократії і соціалізму! Час покласти край дурній недалекоглядності, боягузтву і лицемірству тих, хто безупинно вживає слово "демократія", пропагуючи і вихвляючи її. Демократія - це регресивне, сутінкове явище!

   Справжня держава повинна бути спрямована як проти капіталізму, так і проти комунізму. Його осередком повинні стати принцип авторитету і трансцендентний символ верховної влади. Одним з природних уособлень цього символу є монархія. Потреба у вищому освяченні даної трансцендентності має основоположне значення. Монархія цілком сумісна з "легітимною диктатурою", у відповідність з древнім римським правом. Монарх може дарувати (обов'язково на основі лояльності) виняткові права людині, яка володіє особливими якостями і підготовкою, на час надзвичайної ситуації або для вирішення особливих завдань. Не договірні відносини, а узи вірності і слухняності, вільного підпорядкування і честі складають основи справжньої держави. Їй не відома демагогія і популізм. Вона органічна і єдина, не будучи "тоталітарною".
   Вищевказані відносини є передумовою широкої децентралізації. Приватні свободи і автономії знаходяться в прямій залежності від відданості і відповідальності. У разі порушення зобов'язань центральна влада відповідно до власної природи має право на втручання, здійснюване з тим більшою твердістю і суворістю, чим більше свободи було допущено.
   Справжня держава не визнає системи парламентської демократії та партократії. Вона може дозволити лише гнучке корпоративне представництво виборчого характеру у вигляді Нижньої або Корпоративної Палати, над якою знаходиться Верхня Палата, як вища інстанція, яка гарантує верховенство політичного принципу і вищих (не тільки матеріальних і практичних) цілей. Тому вона вимагає рішучої відмови від помилкової системи загального рівного виборчого права. Настільки ж неприйнятним є гасло "політизації мас". Більшість здорової нації не повинна займатися політикою. Фашистська тріада "авторитет, порядок і справедливість" зберігає для справжньої держави незаперечне значення.
   Політична партія, необхідний орган руху в період боротьби і на перехідному етапі, після приходу до влади і стабілізації не повинна переростати в  "однопартійну" систему. Основним завданням має стати створення Ордену, який є співучасником гідності і авторитету, на членів якого будуть покладені деякі з функцій, властивих в колишніх традиційних режимах дворянству, як політичного класу, що займає ключові позиції в державі: в армії, на дипломатичних посадах, передумовою чого слугувала сувора етика і особливий спосіб життя. Це ядро має стати також хранителем і носієм ідеї держави, а також не допустити тиранічної ізоляції володаря верховної влади.
   Сфера політики і влади за самою своєю природою незалежна від економіки і не повинна підкорятись економічним групам або інтересам. Тут доречно згадати слова Сулли, який говорив, що він прагне володіти не золотим посудом, а мати владу над тими, хто цим посудом володіє. Необхідно провести корпоративну реформу в самому серці світу праці та виробництва, тобто на підприємствах, які повинні бути органічно реорганізовані і рішучезвільнені від класовості і класової боротьби, тобто, як від "капіталістичного", так і пролетарського або марксистського мислення.
   Відповідно до фашистської концепції суддею, який буде залагоджувати конфлікти і непорозуміння, має бути держава. Об'єктивність і сила цієї вищої інстанції, втілені у відповідних структурах, які покладуть край використанню страйків для шантажу держави, бо вже цілком очевидно, що їх метою є задоволення скоріше політичних, ніж соціальних або економічних вимог.

   Життєво важливою умовою існування справжньої держави є наявність особливої атмосфери високої напруги, яку не слід плутати з штучним збудженням. Важливо, щоб кожен займав власне місце, отримуючи задоволення від діяльності, яка відповідає його природі і уподобаннням, і, отже буде вільною і бажаною як така, а не з практичних міркувань або нездорового бажання стрибнути вище власної голови.
   На високу оцінку також заслуговує мужнє, помірне обмеження потреб, а також смак до внутрішньої дисципліни і антібуржуазна орієнтація життя. Абсолютно неприпустимо нахабне моралізаторське втручання суспільного в приватне життя. Тут принципом також є свобода, пов'язана з такою ж степеню відповідальності. По суті, атмосфера справжньої держави повинна бути персоніфікуючою, духовною і вільною. Внутрішня сила повинна створювати потенційне тяжіння, що змушує окремих людей, групи, окремі частини і членів Ордену обертатись навколо центру. Справжня особистість реалізується лише там, де діють сили, які вказують на щось більше, ніж просто особистість.

За матеріалами "Zentropa-Україна"

За Реновацію!

Століттями Європа жила запахами крові, заліза та морської солі. Невід’ємними атрибутами нашими тоді була сталева віра у першість з-поміж інших народів та безпрецедентний для людської історії героїзм. Звитяга, авантюра, дух змагання – приводили в рух кров тисячолітньої раси.

   Душа Європи жила в мармурових титанах епохи Відродження, в янголоподібних образах з фресок Секстинської капелли та картин маньєристів, в нескінченних гарматних канонадах та сталевому гуркоті битв. Нами керувала жага до завоювання та відкриття нового, готовність захищати нашу культуру до останнього, бодай навіть у ході оборони нічого, крім випаленої пустелі, не лишиться.

   Наша Європа: Римський імперський принцип, освячений благодаттю Церкви Воскреслого Бога! Наша Європа: фатальність та динамізм фаустівського духу, що зробили можливими історичний драматизм у всесвітньому масштабі!

   Сьогодні – фанатичне слідування кострубатим міфам лібералізму та конформістській сутності рихлого буржуазного суспільства веде Захід до неминучої загибелі. Погрожує відправити в могилу не лише актуальну політичну організованість Європи, але й її багатотисячолітній культурний спадок. Останній, власне, і є сутністю нашого Континенту, нашої Цивілізації. З ним не можуть зрівнятися інші культурно-історичні типи, формотворчою базою яких є або релігійні системи, як у випадку з ісламом, або ж відносно сталі філософські конструкції, котрі не виділяються динамікою в часі, що характерно для конфуціанства.

   Натомість Європа – це символ, що об’єднує теперішні покоління з величними мармуровими ликами наших предків. Єдиний, нерозривний ланцюг культури пов’язує тріумфальний поступ легіонів Римської імперії з сучасністю. Що, як не спадкоємність духу, що, як не спадкоємність образів та сюжетів слугує скріпленню цієї грандіозної історичної структури?

   Від Платона і Аристотеля до Гайдеггера, від Фідія та Праксителя – і до Бурделя, Європа рухалася єдиним фронтом смислів. Зараз цей фронт терпить тотальну поразку, і найжахливішим є те, що її причина – не стільки в успішності ворожого натиску, скільки у боягузницькій поведінці власного авангарду. Вони декларують, що стара Європа, агресивна та динамічна, давно похована в руїнах Райхстаґу. Вони декларують, що те посміховисько, яке виросло з маастрихтських угод, та має у якості ідейної основи самогубську пародію на гуманізм, і є істинною Європою. Ця "істинна" Європа не має права битися, не має права взивати до предковічної стихії Крові, тривожити серця людей та пробуджувати у них трепет. Нам начхати на таку "європу". Зрадницька порода тих, хто сміє претендувати на наше минуле, робить ненависть до сучасних європейців ще більш гарячою.
   Нехай орел Імперії злетить над руїнами сучасних мегаполісів Заходу! Ми проголошуємо: пустота форм та відсутність змісту, брак культурного натиску та поклоніння псевдомистецьким канонам викликає протест та відторгнення в серцях тих, хто плекає любов до величних шпилів Нотр-Даму та дзвонів Печерської Лаври.
   Сьогодні, тут і зараз, ми ставимо перед собою доленосне завдання – очистити Велику Європейську Культуру від гнилі лібералізму. Наша мета – пробудження старої арійської крові, що застигла в венах середньостатистичного представника третього стану. Необхідно змусити її закипіти, змусити її заповнити собою ріки та озера, викликаючи з тіней забуття Доблесть, Гідність та Велич! Подібно великому римському пробудженню, що врятувало еллінську культуру після втрати греками можливості до спротиву, подібно германському пробудженню, що прийшло на заміну Риму – варварська Україна повинна стати тією ордою, що у майбутньому наповнить, наче повінь, старовинні міста Заходу та оновить пристарілий та занепалий континент.

   Класик чудово окреслив головний смисл цієї акції – Вкради її! Вкради культуру, подібно тому, як Зевс вкрав Європу з берегів Фінікії. Лишаючись поза історією протягом кількасот років, ми були тією картою, яку Господь беріг до сучасності. На батальних полотнах світової історії, що розгортатимуться у новому тисячолітті, саме ми мусимо, можливо – в останній раз, зайняти гідне місце для Європи. Культурницький штурм, що матиме на меті переосмислення кривавих та чаруючих образів нашого великого минулого, – піднімемо ж на рваних полотнах стягів, знаменуючи цим останній ривок Заходу до відстоювання свого буття!
   В ім’я Божественної Волі, що направляє нас, що направляла руки художника, перо поета та меч лицаря. В ім’я полеглих у безкінечних боях на просторах Великої Батьківщини героїв. В ім’я руїн, що дихають великими подвигами наших предків, нашої раси та цивілізаційної єдності... – ми ВИСТУПАЄМО, несучи за собою знамення великого Оновлення, великої Реновації!

Автор – Deimos Phobos

Свобода і право на зброю

Втративши право на володіння зброєю - наші чоловіки конституційно змінилися! Якщо раніше українець, вступаючи в діалог, хапався за шаблю, то вже сьогодні він може хапатись лиш за серце. Швидкість пострілу ми замінили дальністю плювка. Лідери не бояться відплати. Беззахисність маси чоловіків розклала націю. Дріб'язковість загрози визначила нову якість еліти, а отже, нашого життя.

   Горе не в тім, що в нас керівництво слабке, але в тім, що ми не розбираємося в нарізної зброї. Приклад: американській еліті неважко виправдовувати довіру народу. Там, де зберігається 20 млн. снайперських гвинтівок - не може бути інакше. Адже ж справа тут не в політичних вбивствах та репресіях (подібно до вбивства Пінуса-"Морґана" та репресій проти вінницьких месників!), а саме - у відчутті справжнього права особистості на захист свого життя, честі та гідності, виключаючи посредників. Те, що не можна захистити - люди просто воліють не мати.
   Тому найменше зазіхання на особисту зброю в США - сприймається як зазіхання на все, що є в людини. Готовність індивідуума у будь-якому випадку перетворитися на озброєну опозицію, визначає ступінь його соціальної повноцінності. Чого ж можна очікувати від нації, коли в чоловіках виховують комплекс провини за природне бажання поторкати "Люґер"? - Нічого, окрім покірності тупого стада... Підсумок: в результаті юридичних хитрувань, український чоловік зараз став схожий на півня, якому відрубали дзьоб та вирвали шпори. Маючи право на протест (згідно з Конституцією) - він не має права на зброю (лиш за винятком мисливської). Тобто одружуватися можна, але секс заборонений.

   Україна - територія старих традицій народовладдя. Тут поняття свободи було невід'ємне від права володіння зброєю. Нема зброї - нема загрози, але й отже - нема сміливих лідерів і прогресу. А найголовніше - нема почуття власної значимості.
   Ми живемо за законами, що заперечують нашу генетичну пам'ять. Відсутність селекції загрозою опустило з нас кожного. Чоловіки стали боятися того, чого раніше не боялися жінки й діти. Ми всі розучилися відповідати за свої слова і робимо вигляд, що так завжди й було. Але так не було... І сподіваємось - не буде, якщо товариш "Кольт" підтримає нашу бесіду.

За матеріалами "Арійського Права"

Ціннісні “Орієнтири Спротиву” для нової України

Як висловився свого часу ідеолог українського національного руху та голова Проводу революційної ОУН, Степан Бандера: «В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному –  творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, творять його живий, діючий організм!».

   І дійсно, в сучасній повоєнній та пореволюційній Україні вкрай необхідні такі постаті, які будуть вести своєю жертовністю та потягом до державного будівництва збіднілу на духовність Українську Nацію. Згідно зі словами Степана Бандери на сьогодні люди, які уособлюють якусь державотворчу ідею – це молоді революціонери і добровольці, яких корумпована олігархічна влада намагається запроторити до тюрем за їхній явний нонконформізм. І, о диво! За останні 2 роки, попри спроби маргіналізувати та забруднити націоналістичний рух, українці все ж почали масово надихатись працями своїх ідеологів-брахманів, ідейних керманичів нації…
   Нещодавно, мені до рук потрапила монографія полтавського публіциста і філософа Ігоря Загребельного “Орієнтири Спротиву”, видану весною 2016 р. у закарпатському видавництві “Гражда”. Одразу зауважу, 2 роки тому мав за честь тримати у руках солідну академічну працю під назвою “Націоналізм versus модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції” написану тим самим автором, який подав комплексний виклад життя і творчості ідеолога українського націоналізму лише у кількох початкових розділах, аби в подальшому заволодіти розумом читача, а його увагу повністю наситити постаттю Дмитра Донцова. Проте вже сьогодні, маючи в своїй невеличкій приватній бібліотеці праці Ігоря Загребельного, можу бути задоволений тим, що знаю автора особисто!
   Тож на чому зосереджується полтавець Ігор Загребельний як автор у своєму збірнику історико-публіцистичних статей під вдалою назвою “Орієнтири Спротиву”? З перших сторінок читач одразу розуміє, що книга намагається дати відповіді на низку актуальних проблем сьогодення і розрахована на тих, хто відчуває, що сучасний світ “якийсь не такий”, а тому варто знайти для себе істинні орієнтири для подальшої боротьби. Як зазначено в анотації до книги, статті, що увійшли до збірника, охоплюють широке коло тем: теоретичні аспекти українського націоналізму, нинішня московсько-українська війна, проблеми міграції та відносин між християнами і мусульманами, перспективи націоналістичної боротьби в Україні тощо.

   У книзі, яка має 7 інформативних розділів, висвітлюється низка важливих питань, зокрема стан націоналістичного руху в сучасній Україні і перспективи подальшої революційної боротьби, нинішня московська агресія в Криму та на Донбасі, економічні засади українського націоналізму, необхідність подолання антифашистської міфології, взаємозв'язок культурного марксизму та ісламізації, проблема міграції та відносин між християнами і мусульманами, політика західних держав відносно України та багато іншого.
   Розпочинає автор свою книгу з “Маніфесту воскреслої ідеології”, яким оголошує кінець модернового занепаду і світанок українського визволення. Далі йде розділ 1-й під назвою “НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ: ТЕОРІЯ ТА ВІЗІЇ”, в якому розповідається про стан сучасного націоналістичного руху в Україні і перспективи націоналістичної революції. Наступний, 2-й розділ, має назву “ВІЙНА: ПЛОЩИНА СМИСЛІВ”, в якому автор розповідає про часовий та географічний простір українського визволення, яке Ігор Загребельний вдало порівнює з іберійською християнською добою Реконкісти.
   Власне для мене, як спраглого до якісного націоналістичного чтива читача, особливими розділами є “МЕЧ МОЛИТВИ”, в якому автор наводить паралелі між ідеологією націоналізму і християнською релігією; також “ХМАРОЧОСИ ТА МІНАРЕТИ”, що розповідають про хибність політики мультикультуралізму в країнах ЄС та її руйнівними наслідками, включно з ісламізацією європейських націй; ну і звичайно ж, “КАТЕХОН”, який віщує про час повернення до традиції та відродження національної ідентичності. У цих 3-х розділах свого збірника статей Ігор Загребельний акцентує увагу читача на проблемі глобалізації, яка намагається перетворити країни світу в якийсь уніфікований світовий простір без расово-етнічних, мовних чи релігійних відмінностей.

   Останні 2 розділи збірки “Орієнтири Спротиву” під назвами “ПЕРСОНАЛІЇ” та “ПОГЛЯД СПРАВА” прагнуть на історичному досвіді попередніх поколінь довести вкрай наболілу проблему боротьби націоналізму проти модерного світу та справжню аморальність і деструкцію сучасного суспільства, яким автор протиставляє християнську традиційність та мораль. Ігор Загребельний зауважує, що політичний вибір є завжди, і він – за елітою, високоосвіченою й відповідальною провідною верствою українства, здатною створити модель інтеграції у власну світову систему, виходячи з національних інтересів та об'єктивних обставин Української Nації. Цей вибір, йдучи шляхом “Орієнтирів Спротиву”, може бути здійснений як більш демократично, якщо суспільство виявить креативну здатність, так і більш жорстоко, коли суспільство деградує і йому не вдається випрацювати відповідні інституції та ідеологію в ролі своєрідного “соціального клею”.
   І на останок хотілося б навести влучну фразу самого антисистемного діяча та філософа-нонконформіста Ігоря Загребельного: «…Відтак націоналістам варто суттєво зменшити значення історичної повістки денної! Необхідно, аби у свідомості пересічного мешканця України націоналізм асоціювався не зі вшануванням героїв минулого, а, передусім, із образом альтернативної України недалекого майбутнього – з альтернативним державним устроєм, альтернативною економікою, альтернативною зовнішньою політикою…».
   Тож тим, хто ще не читав праці українського націоналіста, філософа та публіциста з Полтави, або глядів лиш його аналітичні дописи і статті Ігоря Загребельного у мережі, раджу обов’язково прочитати правильно насичену збірку “Орієнтири Спротиву”, не пожалкуєте!
   Хай буде!

Автор – Денис Ковальов