Пам'яти славетного археолога Василя Ляскоронського

Року 1860-го, 5-го дня місяця січня (за старим стилем 24.XII.1859 р.) у Золотоноші Полтавської губернії народився талановитий дослідник – Василь Григорович Ляскоронський. За своє життя він здійснив багато гідних речей, про які варто було б розповісти. Його дослідницька кар'єра була яскравою та багатогранною, а життя минуло у вирі плідної роботи в колі провідних українських науковців.

   Він був мандрівником, який у свій час пройшов тисячі кілометрів Україною та державами Європи. А ще, – людиною, яка думками мандрувала на тисячі років в минуле. Його доробок та життя варті багатьох слів, але сьогодні хотілося б нагадати про його вклад у дослідження Руси і пов'язаного із Полтавщиною Переяславського князівства.

   Ляскоронський зацікавився минулим ще з юности: у кінці 1870-х він навчався в Лубенській гімназії, де його вчителем був Федір Камінський – перший дослідник Гінцівської палеолітичної стоянки. Разом з учителем, Василь Григорович проводив археологічні розкопки та розвідки, відточуючи власну майстерність. Під час навчання у Київському університеті імені святого Володимира (1880-1885) стає учнем Володимира Антоновича, знайомиться із Михайлом Грушевським,  поринаючи у київське академічне середовище.

   Знаковими можна вважати дослідження Ляскоронського на території Полтавської губернії. Під час проведення експедицій були знайдені, замальовані, описані та нанесені на мапу десятки городищ і поселень епохи Руси, знайдено багато різночасових курганів, майданів, а також досліджено легендарні Змієві Вали. За результатами багаторічних досліджень були опубліковані вартісні й цікаві донині праці: "Исторія Переяславльской земли съ древнѣйших временъ до половины XIII столѣтія" (1897), "Городища, курганы, майданы и длинные (змиевые) валы в области днѣпровского Левобережья" (1911 р.) тощо.

   Ще варто згадати археологічні дослідження в Києві та на Київщині у співпраці зі знаменитим археологом Вікентієм Хвойкою. Василь Григорович брав участь у розкопках на подвір'ї Софіївського собору в Києві (дивіться його однойменну працю, видану восени 1925 р.), а також у дослідженні Золотих Воріт: "Звідомлення про розкопи біля "Золотої брами" у Києві восени 1927 р.". Під час вивчення спадщини Руси пан Ляскоронський виявляв неабияку наполегливість.

   Чого вартий сам той факт, що заради глибшого дослідження теми походження князівської держави науковець опанував давньоісландську мову, прочитав автентичні середньовічні ісландські саґи та започаткував результативну співпрацю з ісландським академічним середовищем, що тривала більше 35 років. Така складна робота була проведена в кінці ХІХ-го й на початку ХХ-го ст. Усе це свідчить про непересічність характеру та талановитий розум Василя Григоровича.

За матеріялами Полтавського краєзнавчого музею

Плекати справжні традиції замість шароварництва

Сьогодні перед українцями виникає величезна проблема: ми не бачимо в собі величності та індивідуальності. Сучасні громадяни держави Україна не здатні згадати своєї власної національної характеристики, окрім хіба що, сала, вишиванки, шароварів та горілки...

   У той час, коли козаки асоціюються з шароварами та горілкою, а русичі з хліборобством та скотарством, галичани-дивізійники з якоюсь національною зрадою комуністичних інтересів. Тоді варто констатувати, що українська нація пребуває на грані катастрофи! Виявляється, що скіфським воїнам, військам князя Святослава, козакам Запорозької Січі, бійцям українських дивізій не потрібно було боронити свою землю та відстоювати свою ідентичність, вдосконалювати військове мистецтво, не потрібно було бути хоробрими та завзятими... Виявляється, що достатньо було просто їсти сало, комусь носити шаровари, а комусь пити горілку!?

   Ми часто ставимось до своєї власної нації так, немов випадково дожили до цього часу. Але ж ні! Випадково можна зайти не в той автобус, зателефонувати не на той номер. Але випадковостей в такому довгому історичному процесі немає. Випадкових націй просто не існує! Те, що здійснене нацією, має цінність для нас і гідно того, щоб його врятувати від забуття. Ми зобов'язані пам'ятати не тільки сьогодення, але і своє минуле. Бо за нашу країну померали не тільки сьогодні, але й багато сотень років тому. І те, що ми маємо, неодмінно повинно бути збережено та примножено.

За матеріалами "Духа Воїна"

Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 3

В 1657 р. Б. Хмельницький раптово помирає, гетьманом до дорослішання його сина,  Ю. Хмельницького, обирається генеральний писар Іван Виговський, який змінює вектор зовнішньої політики: розриває Переяславську угоду 1654 р. з Московським царством та підписує Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, головний сенс якої полягав у перетворенні Речі Посполитої Обох Народів(поляків і литовців) на Річ Посполиту Трьох Народів(поляки, литовці і русини), за цією угодою утворювалося Велике Князівство Руське, яке ставало одним з державотворчих суб’єктів Речі Посполитої поряд з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським, руський народ в Речі Посполитій ставав державницьким народом. Річ Посполита перетворювалася на конфедерацію 3-х держав.

   Поглянемо ж на найцікавіші частини тієї угоди, яку уклали гетьман Іван Виговський та король Ян Казимир: «Комісія Гадяцька поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського, з одного, і поміж вельможним гетьманом та військом Запорозьким, з другого боку, через повноважних комісарів з сейму від найяснішого короля польського та Великого князівства Литовського Яна Казимира з вельможним Іваном Виговським, гетьманом, та всім Запорозьким військом в обозі під Гадячим, закінчена 16 вересня року 1658 р. У воєводстві Київському достойності сенаторські не інакше мають бути дані, тільки шляхті віри грецької достойним тих урядів, і у воєводствах Браславському та Чернігівському ті ж чини сенаторські мають роздаватися альтернативно, тобто перемінно: після смерті сенатора віри грецької має бути сенатор віри римської, однак у всіх тих трьох воєводствах мають роздаватися тамтешнім уродженцям, які володіють достатнім добром, зберігаючи права теперішніх посесорів 6 чи власників».

 Тут бачимо, що бути приналежним до католицизму чи християнства східного обряду було мало для отримання посади в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах, треба було бути їх корінним мешканцем, тобто русином.

  «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свободах залишалися непорушені, як були перед війною, і за правами, описаними в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських, а коли в потребі війни з іноземними государями щось постановлено щодо порушення кордонів та волостей тих народів, те має бути знищене й утверджене, а ті вищезгадані народи мають залишатися доброю волею при своїх свободах, як одне тіло однієї і нероздільної Річі Посполитої, без суперечок поміж себе щодо віри, але хто якого був віросповідання і є християнського, римського чи грецького, усіх у мирі та вольності залишають, хоч би які права і декрети як з очевидних суперечок, також і для докору були видані раніше, а в час війни правні розшуки». В даній статті затверджується виключна роль руського народу, як одного з трьох державотворчих народів Речі Посполитої.

   «Для ліпшої ж вірності, оскільки гетьман із Запорозьким військом і відлучені воєводства всі інші протекції сторонніх народів відкинув, а добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і чесні до чесних, повертаються, через те для певнішого утримання цієї нинішньої постанови дозволяє його королівська величність і Річ Посполита вільних печатарів, маршалків і підскарбих  із достоїнством сенаторським та інші чини народу руського, котрі згідно до роти коронних урядників мають учинити присягу...».

  В даній частині документу зазначається, що державні посади в Великому Князівстві Руському, такі як канцлер, підканцлер, маршалки, підскарбії, та всі інші посади повинні займати представники руського народу. Вчергове руський нарід самочинно законодавчо утвердив свою вищість над іншими на рідній землі і не дав чужинцям права керувати русинами.

  Після підписання Гадяцької угоди велика частина козаків і загалом руського народу не змогла прийняти повернення до держави, з якою ще 2 роки тому воювали, тому не бажаючи розпалювання громадянської війни вже всередині Гетьманщини Іван Виговський добровільно відмовився від гетьманської булави в жовтні 1659 р. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького, який заключав угоди з різними державами, але серед них усіх нас зацікавила угода з Московським царством 1659 р., яка мала назву "Переяславльські конституції", дані при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького всьому Запорозькому війську від великого государя царя всеросійського". В ній ми знаходимо наступну статтю: «Про чужовірців, щоб не було у військовому начальстві неправославних. У Запорозькому війську надалі не можна бути в начальниках людям деяких інших вір, крім православних християн, аби не було від того ніяких сварок і оман. Не можуть бути в керівних людях і новохрещені іноземці, тому що від новохрещених іноземців починається у війську великий розрух та чвари і їм, козакам Запорозького війська, чиняться налоги й ущемлення».

   Ухвалення цієї статті показало, що син Богдана Хмельницького перевершив свого батька у радикальності законів щодо дискримінації чужоземних народів та гарантуванні вищості руського народу , а також створив прецедент, коли в Війську Запорозькому іноземці не мали права обиратися на керівні посади. Прецедент полягає у тому, що ця стаття руйнує припущення більшості істориків і політиків щодо інтернаціоналізму серед козацтва та переваги приналежності до віри, ніж до певного народу.

  Останнім штрихом у нашій статті про національне законодавство в різних державних утвореннях руського народу буде витяг з  першої у світі конституції, Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, яка була складена гетьманом Пилипом Орликом та затверджена на Генеральній Раді Війська Запорозького 5 квітня 1710 р.

Отож в ній ми знаходимо наступне положення: «Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір'я, а особливо облудного іудаїзму». Коментарі зайві…

  Після усіх вищенаведених законодавчих актів та законодавчих бачень руського народу ми можемо сказати, що русичі-українці на протязі майже 700 років творили закони, в яких:

1) Свідомо підкреслювали свою вищість на рідній землі над іншими народами, яка ґрунтувалася на руському походженні;

2) Залишали право лише за представниками руського народу творити майбутнє власних державних утворень;

3) На законодавчому рівні дискримінували ті народи, які заподіювали шкоду руському народу або могли це зробити гіпотетично;

4) Не давали права іншим народам керувати собою;

5) Створювали механізми для збереження чистоти крові руського народу;

6) Забороняли деструктивні релігії і вірування, які могли зашкодити руському народові.

   Висновок цієї статті є наступним, поки русичі-українці самостійно керували у власній державі, без впливових чужинських елементів всередині неї, доти в законодавстві був присутній національний дух, який проявлявся у прагненні до збереження та розвитку народу та держави, як найорганічнішої форми об’єднання людей кровноспорідненого походження. Цей національний дух давав нашим предкам впевненості не соромлячись визнавати русича-українця володарем Русі-України, який є вищим за усі інші народи і народності лише за правом крові.

   Соціал-націоналізм, який пропонує побудову державного життя за моделлю Nаціократії, дасть змогу Українській Nації творити власне законодавство, яке, як і сотні років тому, буде затверджувати панівне місце русичів-українців на власній землі лише за священним правом походження, правом крові.

   Слава Русі-Україні! Майбутнє належить Nам!

Автор – Святозар Руський

Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 2

Hаступною державою, в якій руський нарід був державотворцем, було Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Навіть назва цієї держави промовисто каже сама за себе. Ця держава отримала своє ім’я і остаточно склалася в 1359 р. шляхом приєднання до Литви руських і литвинських (білоруських) земель, яке відбулося майже без спротиву місцевих еліт, бо литовці діяли за принципом «старого не рушимо, нового не вводимо», тож в руських землях продовжували правити руські князі і буденне життя не відрізнялося від попередніх князівських часів. Більше того, литовці, будучи народом менш розвинутим в плані державобудування та законодавства повністю прийняли руське законодавство: Руська Правда була головним правовим документом в молодій державі, бо перший подібний новий документ в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському був прийнятий лише в 1505 р., це була Радомська конституція, але і після цього законодавство ґрунтувалося на Руській Правді. Литовці потрапили під вплив руської культури, руська мова стала офіційною державною мовою і мовою діловодства. Герб Великого князівства, Погоня, був запозичений у Юрія Львовича (онук Данила Галицького), короля Русі, який був зображений на його печатці.

   Після Радомської конституції законодавство отримало подальший розвиток в Литовських статутах, на яких ми і зупинимося, а саме на другому і третьому, які були прийняті відповідно в 1566 і 1588 рp. Литовський статут – це був головний правовий документ в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському, який регулював в ньому всі сфери життя. Всі статути були складені руською мовою, жоден з статутів не мав офіційного перекладу на польську чи литовські мови.

   Розглянемо цікавий закон II-го Литовського статуту: «Роздєлъ третій о вольностяхъ шляхецкихъ и о розмноженью Великого Князства Литовского. Артыкулъ 9. Ижъ достоенствъ врядовъ въ дєдицтво чужоземцомъ давано быти не маеть. Въ томъ панствє Великомъ Князствє Литовскомъ и во всихъ земляхъ ему прислухаючыхъ достойностей духовныхъ и свєцкихъ городовъ дворовъ, державъ, врядовъ земскихъ и дворныхъ посесый, або кгрунтовъ староствъ  въ держаньи и пожываньи и вєчностей жадных чужоземцомъ и заграничникомъ ани сусєдомъ таго панства давати не маемъ; але то все мы и потомки наши Великіе Князи Литовскіе давати будуть повинни только Литвє а Руси, родичомъ старожитнымъ и врожонцамъ Великаго Князства Литовского и иныхъ земль тому Великому Князству належачыхъ».

   Згідно з цим законом, державні, земські, міські, духовні та інші посади мали належати лише уродженцям Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського – русинам і литовцям. Як бачимо цей закон дискримінує навіть литвинів (білорусів), причиною цьому був занепад могутності їх еліти, і поляків, для того, щоб вони не втручалися в внутрішні справи в Великому Князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському. Цей закон був перенесений в ІІІ-й Литовський статут 1588 р., що каже нам про його принциповість і важливість для державного життя. Так як ІІІ-й Литовський статут був укладений після Люблінської унії 1569 р., він став головним законодавчим документом для усіх руських земель Речі Посполитої (Руське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Київське і Чернігівське воєводства).

   Варто згадати, що ІІ-й Литовський статут ще називають Волинським, бо в його написанні взяла ключову участь волинська шляхта, з цього можна зробити висновок, що вищезгадана стаття про обмеження прав чужоземців була написана за безпосередньою участю руської шляхти, як найкращих представників руського народу. Отож зробимо висновок, що законодавство Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського визначало руський народ як державницький, наділяло його найвищим правом бути обраним на будь-які посади в державі і дискримінувало у цьому праві всі інші народи, окрім литовського.

   Оглянувши закони Русі і Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського можна стверджувати, що руський нарід цілеспрямовано на протязі 500 років творив законодавство згідно з яким підкреслював і закріплював свою вищість над іншими народами на території власної держави.

   ІІІ-й Литовський статут є таким собі правовим містком з Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського до Речі Посполитої, отож до розгляду законів останньої ми і звернемося. Наш розгляд буде включати як документи походження Речі Посполитої, так і її угоди з козаками, а саме часів Громадянської війни в Речі Посполитій 1648-1657 рр. (пол. Wojna domowa), яка в українській історії отримала назву національно-визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким.

  Отож спершу ми звернімося до часів перед вищезгаданими військовими подіями і тоді розглянемо Ухвалу шляхти Волинського воєводства у Луцьку 1632 р.: «Укріплюємо й те собі, аби ми роздавання вакансій у нашому воєводстві, почавши від біскупств, владицтв, світських вищих дигнітарств аж до найменшого, обивателів тільки осілих з предків підпирали у наших краях». В даній ухвалі бачимо чітко визначену позицію волинської шляхти, провідного стану суспільства Речі Посполитої, щодо роздавання усіх вакансій у Волинському воєводстві виключно місцевим мешканцям, предки яких здавна мешкали на Волині, тобто русинам. Відповідно руський нарід продовжував законодавче оформлення своєї вищості на рідній землі і виключному праву панування на ній.

   Тут ми переходимо до періоду інтенсивної дипломатії між Військом Запорозьким Низовим і Річчю Посполитою. Першим документом, який ми розглянемо є Пункти козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду від 24 лютого 1649 р. Складанню цих пунктів передував 1648 р., який увійшов в історію з блискавичними перемогами козацького війська на чолі з Б. Хмельницьким під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Потім була облога Львова і 2 січня 1649 р. на чолі військ Б. Хмельницький в’їхав до столиці Русі, князівського Києву. Там і були складені Пункти козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду від 24 лютого 1649 р., в яких було наступне: «Просимо, щоб київський воєвода був з руського народу і додержувався грецького закону, щоб не переслідував церкви Божої, як теперішній , який викидає з замку церкву і не дозволяє будувати…Також щоб наш київський митрополит мав місце в сенаті його милості короля, щоб ми, Русь, мали щонайменше трьох сенаторів: серед світських — воєводу і київського каштеляна, які б у сенаті захищали нашу віру і права руського народу». Як бачимо йде конкретна вимога щодо руської національності київського воєводи, київського митрополита і київського каштеляна, які повинні бути і сенаторами.

   Після неоднозначної за фіналом Зборовської битви, коли короля Яна Казимира і військо Речі Посполитої від знищення козацькими військами врятувала зрада кримського хана Іслам III Ґірея(на той час ще союзника козаків), який розпочав перемовини з королем, до них був вимушений долучитися і Б. Хмельницький. Результатом цих перемовин стала Зборівська угода, або Зборовський трактат від серпня 1649 року, в якому був наступний пункт: «Жиди державцями, відкупниками й закупниками християн і жителями не повинні бути в українських містах, де козаки мають свої полки». Згідно з цим пунктом козаки, як провідний стан руського народу продовжували князівські законодавчі традиції і виганяли жидів з міст Гетьманщини, роблячи їх поза законом по факту їх національності.

Позиція руського народу щодо жидів була послідовною, про що кажуть наступні події – в 1651 р. відбулася поразка козаків під Берестечком, після якої Б. Хмельницький був вимушений підписати Білоцерківський трактат із Річчю Посполитою від 28 вересня 1651 р., в якому всіляко притіснялися права козацького стану та і усього руського народу, в тому числі відновлювалися права жидів:  «Жиди в добрах його королівської милості і в шляхетських, як бували мешканцями та орендаторами, так і тепер мають бути».

   Але жодна з сторін не вважала цю мирну угоду остаточною, що показали наступні військові дії, які завершилися нищівною поразкою військ Речі Посполитої від козацьких військ під Батогом в 1653 р., внаслідок чого Білоцерківська угода перестала мати силу, з приводу чого Богданом Хмельницьким були надіслані пункти супілки, послані через Антона Ждановича, полковника київського, до польського короля від червня 1653 р., в 3-му пункті читаємо наступне: «Просимо принижено, щоб на потім у подальші часи його королівська милість зволив нас утримати згідно Зборовських пактів війську Запорозькому…». В цьому пункті козаки повідомляли(через улесливу до короля форму, Б. Хмельницький знався на тодішній дипломатії, для якої було аксіомою улесливі звернення до опонентів) королю, що з цього моменту відновлюються усі пункти Зборовської угоди. Тож жидівське населення на законних підставах полишило територію Гетьманщини знову.

Автор – Святозар Руський

Місце русинів-українців в національних державах ІХ–ХVIIІ ст. Частина 1

Cучасні українські історики намагаються змалювати український народ як миролюбний, який повставав лише в разі крайньої експлуатації, був переважно дружнім з іншими народами і ніколи не мав почуттів власної вищості на якимись іншими народами.

 Це дослідження допоможе Вам, українським соціал-націоналістам та просто прихильникам українського етнічного націоналізму щодо обґрунтування тези про законодавче закріплення тези про вищість русичів-українців над іншими народами в усіх формах української державності до соціалістичної УНР, де принцип національної вищості Української Nації був викинутий геть з законодавства через хворобливість самої ідеології соціалізму, незважаючи на її можливі національні надбудови.

 Отож нами були проаналізовані законодавчі акти і розпорядження наступних державностей русичів-українців: 1) Русь, пізніше Королівство Руське; 2) Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське; 3) Велике Князівство Руське в складі Речі Посполитої Трьох Народів; 4) Гетьманщина.

   Розпочнімо з першої державності русичів-українців, а саме з Русі, першим великим князем, при якому були впорядковані усі закони і зведені в єдиний документ, був Ярослав Мудрий (1019-1054), цим документом була Руська Правда, також за його правління був створений Церковний статут, який теж частково регулював життя русичів. Перші закони про вищість русичів над іншими народами ми знаходимо саме в Руській Правді в наступних статтях: «Якщо буде на кого наклепна віра (звинувачення в убивстві), то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину). А коли варяг, чи хто інший, то 2».

   Наступна стаття знаходиться в зведеній главі під назвою “А це коли прийде закривавлений муж” на двір князівський: «Коли штовхне муж мужа або до себе, або від себе, або ж по обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити повноту свідків (7 свідків), які мусять взяти присягу».

  Як бачимо в цих статтях існує явна дискримінація щодо варягів, колбягів (фіно-угорські племена з півночі) та інших народів, яка виражається у різному ступені довіри до їх свідчень в процесі суду на Русі. В першій статті бачимо, що для перевірки наклепа на звичайну людину – русича, потрібно 7 чоловік, які б підтвердили звинувачення, а у випадку з іншими народами – всього 2. В 2-й статті бачимо подібну закономірність, але в іншому випадку, для звернення до князя потерпілого русича щодо бійки потрібні всього 2 свідки, щоб притягти учасників. Але якщо на князівський двір прийде варяг чи колбяг і вкаже на учасників бійки, то для перевірки його свідчень буде потрібно 7 свідків, які до того ж повинні дати присягу, чого не треба у випадку з русичами.

 Іншою законодавчою пам’яткою, яку ми розглянемо буде Церковний устав, теж прийнятий за часів Ярослава Мудрого, а зацікавила нас 19-а стаття Церквоного Уставу, яка каже: «А ще жидовин или бесерменин будет с рускою, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а рускую поняти в дом церковный». Також цікавою є і 51-я стаття: «А ще кто с бесерменкою или съ жидовкою блоуд створитъ, а не лишится – церкви отлучится и христьян, а митрополиту 12 гривенъ» (Древнерусские княжеские уставы 11-15 вв. М., 1976. С. 88, 90).

   Як бачимо, руську жінку, яка вступила в статевий зв’язок з жидом або мусульманином, треба було довічно заточити в монастир, а руському чоловіку, який вступив в статевий зв’язок з жидівкою або мусульманкою, загрожувало відлучення від церкви і християнської общини, тобто вигнання з населеного пункту, де він мешкав. Фактично перед нами задокументований закон дотримання расової чистоти, якому майже 900 років і за яким жили наші пращури і будували одну з наймогутніших держав того часу.

  Наступним великим князем Русі, який продовжив рух за дотримання національної чистоти на Русі був Володимир Мономах, який в 1113 році скликав Видобичевський з’їзд князів, на якому був ухвалений наступний закон: «Тепер з усієї Руської землі усіх жидів з усім їх майном вислати і більше не впускати, а якщо таємно увійдуть, то дозволено їх грабувати і вбивати». (Василий Татищев. История Российская. Части 2-4. 13. Великий князь Владимир Мономах, сын Всеволода I, сего имени II). В даному випадку цей закон був ухвалений після вічового повстання в Києві, яке відбулося в 1113 р. Причиною цьому стала смерть князя Святополка Ізяславовича, який був схильний до збагачення і всіляко надавав пільги жидівським торговцям і дозволив жидам жити в руських кварталах, чого, судячи з повідомлення, раніше не було. Про це по приїзді до Києва Володимира Мономаха йому було повідомлено народними представниками: «однако ж просили его всенародно об управе на жидов, что отняли все промыслы у христиан и при Святополке имели великую свободу и власть, из-за чего многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в их веру и поселились в домах между христианами, чего прежде не бывало, за что хотели всех их побить и дома их разграбить».

   Після смерті Святополка Ізяславовича по старшинському праву Києвом мали правити князі Давид Святославович або Олег Святославович. Але кияни-русичі не бажали мати цих князів і після віча послали гінців до Переяславля, де княжив Володимир Мономах, на той час уславлений в багатьох перемогах над половцями та своєї справедливістю у княжінні. Тож, не бажаючи мати Святославовичів, кияни почали нищити тих, хто наживався над ними за життя Святополка Ізяславовича – почали з двору тисяцького Путяти, тисяцький – це одна з найвищих посад на Русі, намісник князя, який як відав справами економічними, так і військовими – очолював тисячу дружинників.

   Окрім Путяти, у своїх бідах винуватцями кияни бачили і жидів, які отримали занадто багато прав і привелегій, тож почалося нищення жидівських кварталів і їх мешканців. Ті, хто вижив під час погрому, сховалися в синагозі і чекали на прихід Володимира Мономаха, який повинен був на їх думку поставити повсталий люд на місце, як зробив Ізяслав Ярославович (батько померлого Святополка Ізяславовича), під час першого вічевого повстання в Києві в 1068 р. (тоді кияни вигнали його з міста через відмову у спорядженні зброєю народного ополчення для боротьби з половцями, тоді Ізяслав Ярославович за допомогою польської армії повернувся до Києва і вчинив розправу над зачинщиками вічевого повстання).

   Але сталося інакше, отримавши двічі послів з Києва (від простого люду та від бояр) Володимир Мономах вирушив до Києва, де його перед міською стіною зустрів народ і почав жалітися на життя та вимагати кардинальних змін. Ці зміни були прийняті заздалегідь і спрямовані на полегшення життя простого люду, які були зафіксовані в укладеному “Уставі Володимира Мономаха”. Однією з вимог киян було вигнання жидів з Києва і Русі загалом. Князь відповів, що жиди живуть не тільки в Київському і Переяславському князівствах, але і в інших, які йому на той час були непідвладні, тож пообіцяв розглянути це питання на князівському з’їзді, який і відбувся в тому ж році (1113 p.) в місті Видобичеві. Князі прислухалися до волі руського народу і вигнали жидів з Русі, лишивши їх будь-яких прав, що будь-якого жида, який посмів зайти на Русь було дозволено вбити і пограбувати. Варто зауважити, що цей закон ніким не відмінявся, тож по ньому жили всі руські князівства – Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке, Волинське.

   Після занепаду Київського князівства його провідну роль у державному житті руського народу зайняло Галицько-Волинське князівство, яке в 1253 р. перетворилося на Королівство Руське, коли Данило Галицький був коронований римським кардиналом, який привіз корону, освячену Папою Римським. Прагнучи до розширення та розбудови королівства, Данило Галицький та його нащадки не змінювали законодавства, а керувалися Руською Правдою і законами, прийнятими на попередніх князівських з’їздах, в тому числі і Видобичевського. Тож усі вищезгадані закони, затверджені Ярославом Мудрим і Володимиром Мономахом справно виконувалися і в Королівстві Руському.

  Закінчуючи огляд доби Київської Русі і Королівства Руського можемо зробити наступний висновок: 1) закони на Русі визначали русичів як народ, вищий за інші, що відображалося у різних процедурах судового розслідування; 2) закони на Русі були спрямовані на підтримання чистоти крові руського народу; 3) за надмірне визискування руського народу жиди опинилися поза законом і назавжди виганялися з Русі та позбавлялися будь-яких прав.

Автор – Святозар Руський

Проблеми історії України

Історія України – одна з найцікавіших та найповчальніших. Українська нація тисячу років йшов до своєї державності. Цей героїчний і трагічний шлях вимагає вивчення, осмислення, аналізу. Вперше наукову концепцію, схему української історії обґрунтував історик Михайло Грушевський у 1904 р. у своїй праці “Звичайна схема "русской" історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства”. В основі цієї схеми лежать:

 1) автохтонність, тяглість, безперервність українського етносу-народу-нації;

   2) Русь – витвір корінного русько-українського етносу, ніякої "общерусской" народності не було;

    3) Русь і Україна – тотожні поняття, вже з ХІІ ст. вони визначали нинішні українські землі;

   4) Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, литовсько-руський, козацько-гетьманський;
  5) Власне, московська держава і її історія починаються тільки з середини ХІІ ст. і не перетинаються з українською до середини ХVІІ ст.
  Вивчаючи, осмислюючи історію України, необхідно враховувати геополітичні фактори, її життєвий простір, даний Богом і природою. Найважливіші для України геополітичні фактори в просторі Європи і світу: територія, населення та природний потенціал.

Інтерв'ю з Олександром Писаревським

  Україна – межа між азіатським Сходом (втіленням занепаду, нищення, насильства) і європейським Заходом (цивілізованим світом, втіленням гуманізму, домінуванням приватної власності). Схід (Московія) і Захід (Польща, Мадярщина, Румунія, Німеччина) неодноразово претендували на українські землі, що часто приводило до нищення України або створювало небезпеку бути втягнутій у чужий конфлікт. У відносинах між Сходом і Заходом Україна змушена балансувати, не віддаючи абсолютної переваги одному з цих суперників. Водночас історія свідчить, що минуле і майбутнє України – європейський вибір.

   Українська територія – шлях "із варяг у греки" – сполучна ланка між північними і південними територіями, вихід на інші континенти через Чорне море. Із давніх часів центр розбудови Української держави – її південний простір, на відміну від північного сходу, де домінує монополія російської держави. Отже, Україна володіє великим історичним, духовним, природним потенціалом. Її народ має свої корені, свою історію, не претендує на чужі землі і народи. Необхідно врешті осмислити наші позитиви та негативи і утвердити навіки свою державу.

Автор – Сіґурд Сварт