У роковини проголошення Акту відновлення Української Держави

І радість, і журба переплелися... Проте люди не падали духом. Кожна мисляча людина міркувала так: роками у нашій славній Україні клекотіло большевицьке пекло, а це розстріли, депортації громадян у найдальші закутини "червоної імперії" на поневіряння і на смерть, визиск, топтання елементарних людських прав, розпиячування населення, нищення усіх морально-етичних засад, московщення та інші "блага"...

   І ось західна (брунатна) сила вдарила на нашого найлютішого ворога. То за всіма правилами логіки – це повинна б бути сила нам прихильна. Але не так сталося... Большевицького дідька замінив гітлерівський чорт. Змінилися тільки окупанти: на місце червоних прийшли брунатні, такі ж убивці, головорізи, людиноненависники!

   Вже 5 липня 1941 р. гітлерівці арештували Провідника ОУН Степана Бандеру, а чотири дні пізніше його першого заступника Ярослава Стецька, який вів Народні Збори у Львові в будинку колишньої "Просвіти", що на площі Ринок, і якого Збори обрали Головою Державного Правління. Чого німці домагалися від арештованих? Відкликати Акт 30 червня! Ані Степан Бандера, ані Ярослав Стецько не дали себе зламати, не покорилися німцям, заявляючи, що вони не злочинці, що виконували, волю українського народу, який споконвіку жив державним життям, боровся за віднову української державної суверенності і має Богом дане право бути господарем на своїй предківській землі. З боку нових "визволителів" посипалися умовляння і погрози, але Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відмовилися виконати побажання німців. Арештованих помістили у найстрашнішому концтаборі Заксенгавзен поблизу Берліну.

   Вранці 30 червня 1941 р. Дружина Українських Націоналістів увійшла до Львова. Дружиною (легіоном) командував сотник Роман Шухевич, якому саме того дня виповнилося 34 роки. Потрійна радість: визволення міста Львова і роковини народин, а ввечері проголошення Акту віднови Української Держави. На тому проголошенні Романові Шухевичу неодмінно слід було би бути, проте участі в Національних Зборах він узяти не міг. Тікаючи зі Львова, большевики замордували рідного брата Романа –Юрія Шухевича – у тюрмі "на Лонського", тож треба було зайнятися похороном. День великої радості і невимовного болю для майбутнього Провідника ОУН на Рідних Землях і Головнокомандувача Української Повстанської Армії – Національного Героя України...

   Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. має велетенське значення: він прискорив процес політичного прозріння українського народу. Цим Актом змушено німецьких окупантів відкрити своє обличчя, звірячу суть націонал-соціалістичної кліки Гітлера, який разом зі Сталіним несе відповідальність за розв’язання Другої світової війни, за знищення щонайменше 50 млн. населення, за руїни, за муки й поневіряння волелюбних народів!

   Акт відновлення Української Держави разом із постановами ІІ-го Великого Збору ОУН став ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії – всеукраїнської збройної сили, що стала на захист народу перед брунатними й червоними окупантами.

   Збройна боротьба ОУН-УПА створила незнищенний фундамент для борців за українську державну суверенність. Пролита кров Героїв не пропала марно. І те, що ми маємо сьогодні проголошену й визнану країнами світу Державу, завдячуємо національно-визвольній боротьбі, що точилася на наших землях, а одним із головних дороговказів для тієї боротьби був історичний державний Акт 30 червня.

   Сьогодні, за винятком двох-трьох осіб, немає серед живих Тих, які були учасниками підготовки Акту 30 червня і проведення його у Львові. Злочинна рука Москви обірвала життя Провідника ОУН Степана Бандери, а ще раніше – Романа Шухевича. 5 липня цього року минає 31 рік, як Голова Державного Правління Ярослав Стецько відійшов у вічність. Мільйони українців схиляють голови перед світлою пам’яттю тих, що і життя не завагались віддати за Україну, за її державно-суверенне існування тих, що у найгрізніші хвилини на весь світ заявили, що Україна не підкориться чорним силам, які силкуються і далі посягають на честь і славу та на свободу українського народу.

Автор – Петро Дужий

Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".

   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.

   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!

Автор – Денис Ковальов

Остання цитадель європейської цивілізації

Після закінчення Другої світової війни світ почав судити нацистів за їх нелюдське ставлення до інших: газові камери, "голокост", масові розстріли... Увесь світ визнав нацизм злом, і на тому визнанні був створений Нюрнберзький процес. Саме на мовчазній згоді, але аж ніяк не на підставах справедливості. Світ, у вигляді союзників та СССР, звинуватив Третій Райх у мізантропії, антигуманізмі, уособленні зла всесвітніх масштабів і, вважаючи себе кращими за них, виносив вироки на Нюрнберзькому процесі!..
   Саме тому сучасний світ збудований на фальсифікації, на брехні. Бабин Яр став місцем масових розстрілів не в 1941 р., а за кілька років до цього. Німці не винаходили велосипед, вони користувалися совєцькими місцями масових розстрілів. Третій Райх звинуватили у злочинах ті, хто розстрілював цвіт української нації протягом 1920-х рр., заморив голодом кілька мільйонів людей в 1930-х рр., проводив масові розстріли в Биківні та Катині. Третій Райх судили ті, хто практикував расову сегрегацію у себе дома, проводили авіанальоти на житлові квартали Дрездена та скидували атомні бомби на японські міста з цивільним населенням. Ті хто засуджував нацистів за антигуманізм, були не більшими гуманістами за них.
   Коли ж почали розбиратися, звідки з’явився нацизм, виявилось, що він заснований на кращих інтелектуальних творах німецької нації: Геґель, Ґьоте, Фіхте, Ніцше, Гайдеґґер. Використовуючи німецьку інтелектуальну спадщину та символіку скандинавського язичництва, нацизм перетворився в неймовірний естетичний проект. Передусім, це був європейський проект, на відміну від московського комунізму та американської демократії. Поразка Третього Райху означала поразку не лише Гітлера – 9 травня 1945 р. капітулювала Європа!
   Новий західний світ, перелякавшись антилюдських нацистів і впевневшись у гуманності своїх дій, вирішив, що всьому виною ідеалізм. Ідеалізм – це те, чого потрібно уникати, це те, що радикалізує. Якщо в СССР довго намагались створити "homo soveticus", то в поствоєнній Європи швидко створили обивателя. Обиватель – спокійний цинік, агностик, людина яка задовольняється комфортом та своєю невизначеністю, це людина, для якої позиція "все складно" є прийнятною, для якої невирішеність власної позиції є задовільною. Обиватель – це міщанин Ґессе; це той, хто завжди шукає рівновагу. Він ніколи не віддасться буянню почуттів, так само як не віддасться аскетизмові. Обиватель намагається зберегти своє "Я", але інтенсивно жити можна лише за його рахунок. Тому він завжди екзистнційно помиляється...
   У 1991 р. на екрани вийшов культовий фільм "Європа" данського режисера Ларса фон Трієра (символічно, що в цьому ж році Україна стала незалежною!). Чого вартий лиш один діалог у кінці фільму: «- Але, здається, єдиний злочинець тут ти! - Але ж я нічого не зробив, я не був нічиїм спільником! - Отож бо й воно...». Головний герой фільму – американець, який приїжджає в післявоєнну Німеччину. Висновок, до якого приходить режисер – головний герой є найбільшим злочинцем через те, що він нічого не зробив, він не був ні на чиїй стороні, він не був чиїмось спільником. Бути причетним, бути винним, бути спільником – є сенсом Європи. А європейці сьогодення – не хочуть такими бути, європейці вже не хочуть бути європейцями. «Що ж тоді сталося з європейцями?» – подумаєте ви. А з ними сталося те, через що ми вже пройшли. Майбутнє європейської людини – минуле совєцької України.
   Культурна політика СССР була побудована навколо "простої людини". Художники повинні малювати так, щоб це розуміла "проста людина". Музиканти мають співати такі пісні, які будуть зрозумілі "простій людині". Музика не повинна обтяжувати ані складними текстами, ані потребувати від слухача музичної освіти. Треба щось таке просте, що можна запам’ятати та проспівати. Філософ має говорити просто, або взагалі нічого не говорити, бо "простій людині" не зрозуміти ні Геракліта, ні Гегеля. Відповідно, всі хто говорить занадто складно, незрозуміло – вороги "простої людини", класово несвідомі люди. «Земля належить народу!» – говорили вони. Виявилось, що не лише земля, але й мистецтво – для народу, для простої людини. Зрештою, сталося так, що "проста людина" знала краще за митців, яким має бути мистецтво: такого малювати не треба, бо "простій людині" незрозуміло; такого писати не треба, бо занадто складно.
   Теж саме спіткало Європу – її захопила "проста людина". Тільки завоювання Європи відбулося не через ідеологію, як то було в СССР, а через ринок. Попит породжує пропозицію. Не пишіть занадто розумних книг, вони не будуть продаватися. Не травмуйте читатача своєю ерудованістю, не змушуйте його ніяковіти. "Проста людина" тому і є простою – вона не хоче не розуміти, але й не хоче переступити через себе, щоб зрозуміти. "Маленькі люди", захопивши Європу, знищили все, що було вище за них. Від того, суспільство не зацікавлене в продукуванні "високої культури". "Висока культура" оголошена неправильною, нетолерантною, ідеалістичною, утопічною, максималістською, середньовічною – обирайте будь-яке слово, що вам подобається. Лицар більше не є героєм романів, він стає їх жертвою. Його знищують через іронію, або сарказм, він – лох, який не може знайти собі місця.
   Та найцікавіше в тому, що ми хочемо бути європейцями і знаємо як ними бути краще за європейців. Війна завжди зобов’язує; вона не дозволяє "простій людині" повторно захопити Україну, бо "проста людина" не може добровільно йти на війну – це "не її війна". Війна – справа тих, хто хоче бути причетним, бути винним, бути чиїмось спільником. Питання причетності – це питання життя. Українці будуть існувати до тих пір – доки вони будуть своїми спільниками.

   Зрештою, де ще початися новому циклу, як не в окраїні? Коли сонце сідає на Заході – воно встає на Сході. З цих людей, із жителів прикордоння, Європа отримує другий подих. Мандрівники повертаються з України, приносячи душу в бездушні міста. Вони відмічені пограниччям, вони – перші провісники іншого. Ви й не зчуєтесь як на околицях ващого міста з’являться мавки та чугайстри, а у відьомських підвалах будуть готуватися державні перевороти.
   Не зважаючи на бідність інтелектуальної традиції, ми маємо дещо дуже важливе, те, що може компенсувати її. Українці – архаїчні. Європейці пережили різноманітні фашизми ХХ ст. і "спростились", а ми – ні. Ми відстали від "сучасного світу" і тому маємо перевагу. Ми бідніші – і тому ми маємо перевагу. Ми ще "нецивілізовані" гумовою жвачкою, що розтягнулась від Сан-Франциско до Берліну після 1945 р., так само ми відмовляємось від совєцької спадщини в ім’я того, щоб бути цивілізованими Європою. Однак перед тим, як плекати європейську ідентичність, треба виплекати українську. А за українську ідентичність поговоримо іншим разом!

За матеріалами "Окраїни"

Фінський мисливець за червоними

Коли підіймається тема видатних льотчиків Другої світової війни, то завжди згадують цілу низку німецьких професіоналів на чолі з Еріхом Гартманом, або совєцьких Івана Кожедуба та Олександра Покришкіна. І більшість навіть не підозрює, що у такої маленької країни, яка грала далеко не першу роль у цій війні, як Фінляндія були свої аси, які не поступалися іншим.

   Далі мова піде про найвідомішого спеціаліста-винищувача Суомі, Ейно-Ілмарі Юутілайнена... У 437 бойових вильотах хоробрий вояк Юутілайнен збив 94 ворожих літаків. Нагадаємо, що найкращий винищувач антигітлерівської коаліції українець Кожедуб має 64 підтверджені перемоги, а японський пілот Хіройосі Нісідзава 87. Тобто, фінський ас (фін. Ässien Ässä) є найкращим після німецьких профі. Варто відмітити, що він за всю свою кар'єру жодного разу не був збитий.

Ейно-Ілмарі Юутілайнен народився 21 лютого 1914 р. у містечку Лієкса. Рішення стати льотчиком молодий Юутілайнен прийняв після того, як прочитав книгу про "Червоного барона" Манфреда фон Ріхтгофена, найкращого німецького аса Першої світової війни. До початку війни з СССР, він пройшов гарний вишкіл у фінській авіашколі. До речі, Юутілайнен був непитущим, чого не скажеш про інших його колег , з якими він вчився. Може, саме тому він і досяг таких висот!?

   Першу свою перемогу у Зимовій Війні він одержав, збивши радянський бомбардувальник "ДБ-3". А основну кількість радянських пілотів він настріляв вже після початку війни між СССР та Третім Райхом. Останньою жертвою в кар'єрі фінського аса Юутілайнена став совєцький "Лі-2", який він збив 3 вересня 1944 р. По завершенню війни він написав книгу "Я бив сталінських соколів"...

   Після відставки Юутілайнен купив старий літак і відремонтувавши його, ще багато років брав участь в авіашоу. Справді, він був народжений літати! Помер великий льотчик 21 лютого 1999 р. як раз в день свого 85-ліття.

За матеріалами "Зентропи України"

Фашизм і нацизм: подібності та відмінності

Фашизм (італ. fascismo, від fascio – зв'язка, об'єднання) з-поміж усіх основних ідеологій ХХ ст. фашизм був єдиною ідеологією, що з’явилася на світ воднораз із настанням самого століття. Він є синтезом природженого націоналізму та антимарксистського соціалізму – революційним рухом, заснованим на відкиданні лібералізму, демократії та марксизму.

  За своєю суттю фашистська ідеологія була запереченням матеріалізму, а лібералізм, демократія і марксизм вважалися просто різними аспектами зла матеріалізму. Саме на ґрунті протесту проти матеріалізму на початку століття відбулося злиття антиліберального та антибуржуазного націоналізму і різновиду соціалізму, який хоч і заперечував марксизм, але залишався революційним. За визначенням, ця форма соціалізму була також антиліберальною і антибуржуазною й у зв’язку із своєю опозиційністю до історичного матеріалізму вона стала природним союзником радикального націоналізму.

   Як організований рух фашизм виник 1919 р. в Італії на чолі з Беніто Муссоліні і згодом став універсальним поняттям для означення численних організацій і груп, що почали виникати і діяти практично у всіх європейських країнах у міжвоєнний період, а також встановлених ними режимів там, де вони прийшли до влади. Уже в 1920-і рр., супротивники фашизму поширили поняття на інші праві, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на політичні групи, в тому числі на німецький націонал-соціалізм.

  Фашизм — форма правління та радикальна авторитарна імперіалістична націоналістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни і панування.

 У Німеччині такою організацією стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з Адольфом Гітлером 1933 р. захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму. .З деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Франциско Франко, який у 1936–1939 рр. очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії і згодом керував цією країною впродовж кількох десятиліть.

  У Португалії в 1932 р. прем'єр-міністром став Антоніу ді Олівейра Салазар, який спирався на партію "Національний союз" та воєнізовану структуру "Португальський легіон". Серед численних фашистських організацій Франції найбільші впливи мали партії "Французька дія", "Французька солідарність", Народна французька партія, бойові союзи "Фасції" та "Вогненний хрест". У Великобританії на початку 1920-х рр. діяли досить чисельні "Британські фашисти" та "Імперська фашистська ліга", після розпаду яких у 1932 р. постав "Британський союз фашистів" на чолі з колишнім лейбористом Освальдом Мослі. У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Данська націонал-соціалістична партія була створена 1930 року в Данії. У Швейцарії тоді ж була утворена партія "Національний фронт". У Норвегії під керівництвом Відкуна Квіслінґа досить впливовою була партія "Національна єдність". У Голландії найбільш помітною структурою фашистського типу став Націонал-соціалістичний рух, який мав своє штурмове крило "Збройний загін". У Бельгії тоді діяла ціла низка фашистських організацій, до найбільших з яких належали "Національний легіон", "Національна дія", Фламандський національний союз та рух рексистів.

   Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір – Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії – Спілка борців за свободу. В Литві – Партія "народних". В Мадярщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Мадярська робоча партія, в 1935 р. – Партія схрещених стріл на чолі з Ферецем Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія "Залізна гвардія". У Чехословаччині під керівництвом генерала Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом – Партія національної єдності.

   Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена Вацлавом Жаботинським організація "Бетар", яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. В Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934–1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.

  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацистська партія Німеччини (націонал-соціалістична партія Німеччини), трансформувалася з Робочої партії Німеччини (заснована в 1919 р.). Її очолював Адольф Гітлер 1921-45. Близькі до нацистського рухи були засновані в Англії в 1932 р. Освальдом Мослі й у 1962 р. Коліном Джорданом, у 1967 р. був створений Національний фронт. В CША Американська нацистська партія була створена в 1958 р. Джорджем Лінкольном Росквеллом. На думку багатьох політичних пропагандистів має багато спільного із фашизмом, і комуністами, зазвичай, класифікується як один з його різновидів. Термін "фашизм" використовується для позначення широкого спектру політичних рухів, що існували в різних країнах, тоді як термін "націонал-соціалізм" застосовують найчастіше у зв'язку з нацистською партією та Третім Райхом.

   Учені ототожнюють нацизм на практиці як одну з форм ультраправої політики. Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Адольф Гітлер та інші прихильники офіційно зображують нацизм як ні лівий, ні правий, але синкретичний.

 Отож, на думку Ентоні Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація - це етнічна, кровно споріднена спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти – вільні громадяни, які мають рівні права й обов'язки у своєму територіально чітко окресленому "домі" Мета націоналістів - підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності. Фашизм,зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагyення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність.

   Набагато глибші відмінності між націоналізмом та нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина  для нациста вони підпорядковані фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні.

За матеріалами "Українського Nаціоналістичного Руху"

На захисті Естонії

На постсовєцькому просторі про події листопада 1939 р. – серпня 1940 р. у Фінляндії та Естонії відомо дуже мало – не більше ніж "Зимова війна" СРСР і Фінляндії та оксамитова про радянська революція в Естонії. Нажаль, більшість істориків України, а тим паче Росії та її сателітів – Білорусі та Казахстану, не зважають на те, що протягом вказаного вище періоду у Фінляндії та Естонії нації боролись за самовиживання, самостійність та незалежність власних держав проти червоної московської комуни.

   Однак де взятись розумним, якщо при владі дурні, або ще гірше – блатні кримінальні холуї?!

   Та як би там не було… Відгриміла "Зимова війна" і совкові потуги з непокірної Фінляндії переключились на більш маленькі та вразливі прибалтійські самостійні Естонську, Латвійську та Литовську республіки. Й. Сталін з партійної номенклатурою у московському Кремлі готували, зокрема для Естонії безболісну та беззбройну оксамитову революцію. Мета була проста – до влади замість демократичного пронаціоналістичного уряду Ю. Улуотса мали прийти маріонетки з нещодавно забороненої Комуністичної партії Естонії.

   7 червня 1939 р. в Берліні міністром закордонних справ Естонії К. Сельтером і райхсміністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом було підписано "Договір про ненапад між Німеччиною та Естонією".

   Пізніше, 23 серпня 1939 р. в Москві було підписано "Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР", секретним додатковим протоколом до якого були розмежовані сфери обопільних інтересів СРСР і Німеччини у Східній Європі. При цьому Естонія була віднесена до сфери інтересів СРСР.

  Як відголоском пакту Молотова-Ріббентропа, 28 вересня 1939 р. в Москві став підписаний "Пакт про взаємодопомогу між СРСР та Естонською Республікою", за яким СРСР одержав у своє розпорядження кілька військово-морських баз на естонській території на південному узбережжі Фінської затоки.

 Після неоднозначної псевдоперемоги у "Зимовій війні" московський уряд більшовиків знов повернувся до Естонії. 4-7 червня 1940 р. війська Білоруського Особливого, Калінінського і Прибалтійського військових округів були підняті за тривогою і під виглядом навчань почали зосереджуватись у кордону з прибалтійськими державами, одночасно в стан бойової готовності були приведені радянські гарнізони в Естонії.

 9 червня 1940 р. нарком оборони СРСР С. Тимошенко направив командувачу Червонопрапорним Балтійським флотом В. Трібуцу цілком таємну директиву №02622, в якій зазначалось, що 12 червня 1940 р. флот СРСР повинен забезпечити блокаду Естонії (як і решти країн Прибалтики) з моря і не дати Фінляндії та Швеції прийти на можливу допомогу. Також наказувалось забезпечити блокування повітряного сполучення і проведення операцій з висадки десанту СРСР в Таллінні і Палдіскі. З 9 на 10 червня 1940 р. в Ленінграді був зданий в друк "Короткий російсько-естонський військовий розмовник", тематика якого зводилася до лексики опитування полоненого, перебіжчика або місцевого жителя командиром РСЧА.

   16 червня 1940 р. в "Заяві уряду СРСР до уряду Естонії" естонська сторона була звинувачена у невиконанні "Пакту про взаємодопомогу" і їй було запропоновано невідкладно сформувати в Естонії лояльний до більшовиків уряд, а також, щоб було негайно забезпечено вільний пропуск на територію Естонії радянських військових частин для можливості здійснення "Пакту про взаємодопомогу".

  О 10 годині ранку 21 червня 1940 р. у Таллінні розпочався мітинг на площі Свободи. Мітингувальники тримали в руках плакати з написами: «Вимагаємо створення уряду, який би чесно виконувало договори, укладені з Радянським Союзом!» і «Вимагаємо робочим роботу, хліба і свободи!». Кількість мітингувальників складала до 5000 осіб, серед яких більшість складали робочі радянських військових баз і громадяни СРСР. Також на площі були присутні радянські військові підрозділи. З промовою виступили представник профспілок О. Пярн і представник радянської армії. Після закінчення виступу проспівали "Інтернаціонал".

  Однак мирно звалити легітимний уряд Пятса-Лайдонера-Улуотса більшовицьким зайдам не вдалось. Частина демонстрантів, у супроводі радянських броньовиків, попрямувала від площі Свободи до центральної в'язниці Таллінна, де окрім 27 політичних, було звільнено 274 кримінальні в’язні. До вечора 21 червня 1940 р. колона демонстрантів повернулася на площу Тоомпеа біля талліннської ратуші, де на головній вежі Естонії – Довгий Герман – був знятий державний синьо-чорно-білий прапор Естонії і вивішено червоне ганчір’я. Близько опівночі по радіо було оголошено склад нового маріонеткового уряду на чолі з комуністом Й. Барбарусом.

  Вніч з 21 на 22 червня 1940 р. в Таллінні, Палдіскі та Маарду розпочались запеклі бої захисників естонської незалежності та колишнього уряду проти радянських військових частин і загонів естонського союзу трудівників. Члени добровольчої воєнізованої організації "Союз оборони Естонії" (ест. Kaitseliit) почали проводити арешти комуністів та радянських нелегалів. Почалась організована з-за кордону несанкціонована громадянська війна.

Пісня естонського гурту Loits присвячена Soomepoisid

   Вже на ранок 23 червня 1940 р. про примусове призначення комуністичного уряду і початок масових збройних протестів у Таллінні, Палдіскі та Маарду знали не тільки громадяни Естонської Республіки, але й уряди сусідніх країн – СРСР, Фінляндії, Латвії та Швеції. Повітові дружини "Союзу оборони Естонії" у Нарві, Тарту, Пярну, Курессааре, Гаапсалу, Пайде, Петсері і Кярдлі почали захоплювати відділи поліції та муніципалітети аби не допустити до влади прорадянські сили. Однак на більшості території Естонії, де стояли багатотисячні озброєні загони РСЧА (повіт Іда-Вірумаа з Нарвою, повіт Сааремаа з Курессааре, повіт Гіюмаа з Кярдлою, повіт Гар’юмаа з Таллінном, повіт Пилвамаа, повіт Вирумаа та повіт Петсерімаа з Петсері) дії естонських борців за незалежність були зведені нанівець кількома сотнями пострілів з гвинтівок Мосіна. Прикордонні повіти вже належали совєцьким зайдам та оскаженілій голоті.

  Тим часом решта повітів ще вільної від червоних окупантів та їх помічників Естонії чинила опір більшовицькій комуні. Протягом 24-28 червня 1940 р. у Тарту, Пярну, Вільянді, Гаапсалу, Валзі, Раквере та Йиґеві місцева влада перейшла до рук активістів "Союзу оборони Естонії". У Таллінні та його передмістях колишні представники "Естонського союзу учасників Визвольної війни" (ест. Eesti Vabadussõjalaste liikumine) захищали північно-східні райони міста – південне узбережжя Фінської затоки – Віімсі, Уускюла, Піріта, Мууґа та Маарду. У ці портові райони нова "червона" влада Естонії не лізла, так як головним завданням уряду Й. Барбаруса було організувати вибори до парламенту, аби остаточно легітимізувати радянізацію маленької прибалтійської країни. Тому воєнізовані загони червоних облаштовувались у Таллінні та Палдіскі – морських воротах Естонії.

   Пам’ятаючи звірині пазурі більшовицької Москви на допомогу естонських братам 30 червня 1940 р. вирушили фінські добровольці, які хотіли зупинити червону наволоч і тут, у невеличкій прибалтійські країні. Зранку 1 липня 1940 р. з західного порту в Гельсінкі вийшов пасажирський паром у напрямку південного узбережжя фінської затоки. Пасажирами парому були 480 перевдягнутих у цивільне активісти фінського "Корпусу самооборони" (фин. Suojeluskunta) та 70 членів молодіжної націоналістичної організації "Синьо-чорні сорочки" (фін. Sinimustat/Mustapaidat), які мали при собі валізи з військово-польовим вбранням та легкою зброєю  – пістолет "Лагті L-35" (фін. Lahti L-35) і радянський трофей – ручна осколкова граната Ф-1.57-Г-721. Паром з фінськими добровольцями досяг Таллінна за 6 годин.

  Так повелось, що естонські історики завжди називали своїх добровольців, яки приймали участь у війнах на боці Фінляндії – "фінськими хлопцями" (ест. Soomepoisid). Цього разу, десант фінських добровольців, який приєднався до боротьби з червоними окупантами в Таллінні утворив батальйон, якому лідер "Союзу оборони Естонії" Й. Орасмаа дав назву Soomepoisid I. pataljon за те, що тепер фіни допомагають естонцям відвойовувати незалежність.

 Батальйон фінських добровольців по прибуттю парому в порт Таллінна зустрів шалений опір загонів РСЧА, що охороняли порт, які вже знали через свою розвідки про дії фінів. На допомогу фінам підоспіли активісти "Союзу оборони Естонії", які до цього не мали змогу активно битись в центрі Таллінна. Фіни та естонці намагались відбити атаки вояків РСЧА, які вже подали сигнал на радянську військово-морську базу в Палдіскі. На ранок 2 липня до Таллінна увійшов 3-х тисячний стрілкові-винищувальний полк РСЧА, який одразу почав трощити бакалійні та продуктові кооперації навколо талліннського порту аби не дати об’єднаним фінсько-естонським загонам запастись фуражем та відступити.

   В подіях кінця червня – початку липня 1940 р. жодна політична партія Естонії та навіть уряд і президент участі не брали – всі вони спостерігали, чи подужає більшовицька каральна машина національний опір естонців. Нажаль, саме через спостерігання за подіями, збройний масовий опір окупанту почав згасати. В ніч з 3 на 4 липня 1940 р. прикордонні частини РСЧА, які донедавна здобули Нарву та Петсері, увійшли в Тарту, Раквере, Гаапсалу, Вільянді, Йиґеву та Пярну. Націоналістична влада, яку утримували в цих містах представники "Союзу оборони Естонії" перейшла до червоних. Близько 3 тис. націоналістів та тих, хто їм співчував, було відправлено до прикордонної в’язниці у Яанілінн.

 Залишились непокірними тільки кілька охоплених національним повстанням районів Таллінна і повітові міста Рапла та Пайде. Головні бої жовнірів Soomepoisid I. pataljon відбувались 2, 3 та 4 липня 1940 р. у талліннських припортових районах Каламая, Коплі, Кар’ямаа та Палйясааре. Тут фінські добровольці та естонські загони "Союзу оборони Естонії" мали знищити паливні доки, які використовували радянські військові судна. Командири РСЧА зігнали на захисні барикади в доки багато беззбройних робітників талліннського порту, позаду них мали стояти вишколені в зимових боях з Фінляндією бійці РСЧА.

   Бої були не рівні. На ранок 4 липня 1940 р. “червоний” прем’єр-міністр Естонії Й. Барбарус дав наказ поліції Таллінна та військовим частинам естонської армії, яка базувалась в Маарду дати відсіч інтервентам та “фашистським” контреволюцінерам. Протягом дня у портових районах Коплі, Кар’ямаа та Каламая було знищено до 500 націоналістів та 300 фінських добровольців, захоплено в полон 150 активістів "Союзу оборони Естонії" та 45 фінських добровольці. Залишились непокірними лиш 200 націоналістів та фінських добровольці в районі Палйясааре, які тримали оборону району до ранку 5 липня 1940 р.

  А вже на ранок 5 липня 1940 р. президент К. Пятс нарешті виступив з заявою, яка засуджувала дії активістів "Союзу оборони Естонії" та фінських “інтервентів”. Крім того президентом Естонії було підписано "Указ про проведення позачергових виборів до Державної думи Естонії (ест. Riigivolikogu) та про формування нового складу Державної ради (ест. Riiginõukogu)", а також віддав наказ уряду про вжиття необхідних заходів для забезпечення прискореної організації проведення виборів та ліквідації націоналістичних заколотів у Таллінні, Раплі та Пайде. В ніч з 5 на 6 липня 1940 р. близько 100 активістів "Союзу оборони Естонії" та 50 фінських добровольців були вимушені сісти на човни і відплисти по інший бік Фінської затоки.

 14-15 липня 1940 р. було проведено позачергові парламентські вибори на однопартійній основі. У бюлетенях були лише прорадянські кандидати. Обраний таким чином парламент рішенням від 21 липня 1940 р. проголосив Естонську Радянську Соціалістичну Республіку. А 22 липня 1940 р. депутати обох палат естонського про радянського парламенту виступили із заявою про прийняття ЕРСР до складу СРСР. 6 серпня 1940 р. ЕРСР була включена до складу СРСР. Заарештовані заколотники-націоналісти, активісти "Союзу оборони Естонії", та фінські добровольці одразу ж були вивезені з території ЕРСР до РРФСР. Подальша їх доля на сьогодні не відома.

  Але факт залишається фактом – фіни завжди намагались побороти червону більшовицьку московську гідру, як у себе вдома у 1918-1921 рр. чи у 1939-1940 рр., так і у сусідів естонців. Сьогодні на лісовому цвинтарі в Таллінні кожен відвідувач може побачити гранітну стелу, над могилою захисників естонської незалежності 1940 р., серед яких є й імена фінських добровольців, жовнірів Soomepoisid I. pataljon – так звані "фінські хлопці".

   Вічна слава героям!

Автор – Денис Ковальов

Пошматоване Закарпаття: від Мюнхена до Москви

Багато століть Закарпаття (вона ж Срібна земля, Карпатська Україна) з невеликими перервами було частиною Мадярської держави. Сам факт, що поміж иншими народами Австрійської імперії саме мадярам вдалось перетворити її на дуалістичну країну, свідчив про духовний та політичний потенціал мадярської еліти та народу загалом. До початку Першої світової війни мадяри були привілейованим станом не тільки у Транслейтанії (1/2 частина Австро-Мадярщини, куди входили землі Мадярського королівства, вільного міста Фіуме та королівства Хорватії і Славонії), але й у цислейтанських містах – Відень, Прага, Грац, Любляна та Брно.

   Особливо мадярському впливу піддалися міста Карпатської України – Ужгород, Берегово, Мукачево, Севлюш (нині Виноградів), Хуст, Тячів та Рахів. Сюди призначали нових чиновників, намагались економічно та політично підтягнути Карпатську Україну, перетворити її на льояльну до метрополії (чи то Відень із кайзером Габсбурґом, чи то Будапешт із мадярським провінційним урядом) провінцію. Щоправда, політика мадяризації мала лише негативний відтінок. Значна частина немадярського населення була поставлена перед фактом, що для отримання доброї освіти чи просування службовою драбиною слід було цілковито підпорядкуватись реаліям політичного життя – мадярського життя. Часто особисті успіхи досягались виключно за рахунок втрати національної ідентичности на користь добровільної чи примусової мадяризації.

   Вперше майже за 1000-ліття доба мадярського панування закінчилась у 1919 р., коли Карпатська Україна стало частиною Чехословаччини. Ліберальна політика центрального уряду в Празі спричинилась до національного відродження інших народів краю. Міжнародна ситуація у міжвоєнний період не сприяла подальшому розвитку автономії Карпатської України. Наприкінці 1930-х рр. Карпатська Україна стала місцем боротьби між мадярами та поляками, що прагнули шляхом поділу краю створити спільний мадярсько-польський кордон і для цього навіть посилали диверсійні групи з метою поширення в краї безладу ще у грудні 1938 р. Офіційні Будапешт і Варшава намагались проштовхнути у Берліні відповідне рішення щодо формальної згоди Адольфа Гітлера на майбутню окупацію.

Радіо-інтерв'ю з представником УНГ щодо пакту Молотова-Ріббетропа

   У 1938 р., після ганебного поділу Чехословаччини, центральний уряд у Празі нарешті погодився на створення автономного уряду Карпатської України на чолі з Авґустином Волошином. У лютому 1939 р. відбулись вибори до Сойму Карпатської України, який проголосив незалежність і обрав Президентом Авґустина Волошина 15 березня 1939 р. Однак польські та мадярські шовіністи вирішили розв’язати питання по своєму окупувавши землі Карпатської України і, подолавши героїчний опір нечисленних та погано озброєних загонів ОНОКС – "Карпатської Січі", встановили свою владу.

   Укладення у Москві совєцько-німецького пакту про ненапад 23 серпня 1939 р. перекреслило будь-яку можливість взаємодії Польщі з СРСР. Таким чином, поляки, що ще вчора допомогали розпинати мадярам Карпатську Україну самі опинились у куті смерті – між нацистським молотом та совєцьким ковадлом. Рано-вранці 1 вересня 1939 р. група перевдягнених у польську форму есесівців захопила радіостанцію німецького прикордонного міста Гляйвіце й передало в ефір повідомлення, що цей акт здійснений поляками. Пообіді 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли польський кордон без оголошення війни. За короткий час Польщу було розгромлено. До 5 жовтня німці зламали опір польської армії та встановили контроль над територією своєї зони. 17 вересня 1939 р. у Польщу вступили загони совєцької армії, що повністю окупували територію Західної України та Західної Білорусії. У наказі по військових підрозділах, які виступили на захід, було сказано, що вони виконують революційний обов’язок – надати невідкладну допомогу й підтримку українцям та білорусам, а також трудящим Польщі. Одже Польща дістала те, на що заслуговувала.

   Повернемось до подій у Карпатській Україні. Мадярська окупація краю супроводжувалась терором та репресіями. Замість обіцяної Міклошом Горті українцям автономії, знову почалась проводитись політика тотальної мадяризації та етноциду. Окупанти всіляко намагались штучно підтримувати існування неіснуючої "русинської" мови і культури, толерували діяльність русинофілів-мадяронів і одночасно гостро переслідували кожну спробу української національної активності. У період 1940-1941 рр. відбувались численні втечі національно свідомої української молоді Карпатської України в Галичину.

Мапа незалежної Карпатської України

   Війна між Німеччиною та СРСР лише загострила непрості суперечності в житті карпато-українців. Тим часом, спостерігаючи за поразками нацистів на східному фронті, ще з літа 1943 р. Мадярщина розпочала створення у гірських районах Карпат системи оборони, котру було названо "лінією Арпада", що тяглась на 350 км уздовж вершин гірських хребтів. На додачу, на підступах до Ясіні, Яблунецького та Татарського перевалів було встановлено дванадцять кілометрів колючого дроту, через який пропущено струм у 3000 вольт. Попри те, частинам совєцької армії вдалось подолати цю систему.

   Прихід восени 1944 р. совєцьких військ 4-го Українського фронту частина населення сприйняла як визволення від мадяризації. Натомість отримали совєтизацію – 26 листопада 1944 р. з’їзд Народних комітетів проголосив про приєднання Закарпаття до УРСР. Після остаточного вирішення питання щодо делімітації державного кордону між СРСР та Чехословаччиною у 1946 р. було утворено нову адміністративну одиницю УРСР – Закарпатську область. Почалась більшовизація Карпатської України. Передовсім терор був спрямований на ліквідацію національно свідомої частини місцевої громади та розгром Греко-Католицької Церкви. До 1950-х рр. у гірських районах Карпатської України за підтримки місцевого населення тривала боротьба загонів Української Повстанської Армії. Тим часом у долинах влада відважилась на застосування етнічних чисток щодо місцевої німецької та мадярського населення. Найбільші втрати та масова еміграція спостерігались у Тячеві, Берегові, Виноградові та Мукачеві.

   Післявоєнні десятиліття стали для Карпатської України часом совєцької перебудови економічної і соціальної інфраструктури. Формально совєцька влада голосно декларувала особливу турботу про мешканців гірських районів, які так і не втілились у життя. Через свій прикордонний статус Карпатська Україна залишалась закритим тереном і фактично втрачала шанс на розвиток та отримання вигоди від розвитку туристичної інфраструктури. На щастя, добре помітні у Карпатській Україні ознаки родинної та громадської спільноти не перетворили мешканців на homo sovietiсus і дали змогу зберегти високу національну свідомість. Українці Карпатської України пройшовши жорна мадяризації та більшовизації приєднались у боротьбі за вільну Україну в кінці 1980-х рр.

Автор – Ревуч Січовий

Українські землі у фокусі нацистсько-комуністичного гендлю

   Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому "українське питання" було не лише проблемою українського народу, а й одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об’єктом безсоромного торгу на "дипломатичному ринку".

Два україножери – Гітлер і Сталін

   Ініціатором гендлю виявилася нацистська Німеччина – Третій Райх, яка, потребуючи спільників для реалізації своїх експансіоністських задумів, вирішила здобути їх коштом українських земель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало було віддано на розтерзання Мадярщині (фактично відлік Другої світової війни для українців розпочався 13 березня 1939 р.). Ще вдалішими мали стати наступні "торги", адже значною мірою за рахунок Західної України Адольф Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антинацистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, перетворити СРСР на свого тимчасового союзника; створити стратегічний плацдарм для нападу на той же СРСР.

   Як виявилося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р. між Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад (відомий як "пакт Ріббентропа–Молотова") терміном на 10 років та таємний протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами – нацистським і комуністичним. Зокрема, передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти західноукраїнські та західнобілоруські землі.

4-й поділ Польщі у вересні 1939 р. (сучасна польська репродукція)

   Довгий час комуністи виправдовували альянс з нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді ж, радянське керівництво на чолі з Йосіфом Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Великої Британії та Франції, щоб дочекатися, коли "капіталісти перегризуться між собою", а тоді, за словами колишнього радянського розвідника Віктора Суворова (Резуна) – «оголосити себе Визволителем Європи, замінивши коричневі концтабори червоними».

   Однак, все вийшло з точністю до навпаки: в результаті відмови Радянського Союзу від дальших переговорів із Великою Британією та Францією про формування антинацистської коаліції (щоправда, вина за зрив переговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у зв’язку з наступним перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР, початок німецько-радянської війни став значно ближчим.

Спільний парад Вермахту та РСЧА в Бересті

   Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939 р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Велика Британія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту "єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, чого Польща явно не сподівалася. В результаті, вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та в ряді інших міст відбулися спільні паради союзних військ – радянських і німецьких.

   Отже, СРСР своїми діями не тільки сприяв розв’язуванню Другої світової війни, але й на її початковому етапі став фактичним союзником нацистської Німеччини. Союзні відносини не обмежувалися лише розгромом Польщі. Як тоді, так і пізніше, коли Велика Британія, Франція, Бельгія, Голландія та інші західні держави воювали проти нацизму, Москва активно допомагала Німеччині, зокрема постачаючи їй необхідні стратегічні матеріали, сировину та хліб, що у 1940 р. становили 40% всього радянського експорту на зовнішній ринок.

Англійська карикатура на радянсько-німецьке зближення (1940 р.)

   Тісне радянсько-німецьке зближення, що відбувалося на основі тоталітарної сутності двох режимів, зневаги до прав людини та міжнародного права, засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордон та секретні протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною – "лінія Керзона" і формально підтверджували включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Протягом піввіку СРСР заперечував сам факт укладання таємних договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідальності за співучасть у розв’язанні Другої світової війни.

   Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня 1940 р. СРСР, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських територій, населених переважно українцями. Ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Бессарабія ввійшли до складу Радянської України. Приблизно в той же час Радянським Союзом було захоплено Латвію, Литву, Естонію та під час війни з Фінляндією частину Карелії, Виборґ і отримано в оренду на 30 років о. Ганко (загальні втрати Червоної армії в ході радянсько-фінської війни становили понад 412 тис. чол., з них, за оцінками фахівців, від чверті до третини становили етнічні українці та вихідці з радянської України, фінської армії – понад 70 тис. чол.).

Україна на початку Другої світової війни

   У цілому, в результаті приєднання нових земель, територія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення збільшилося на 8,8 млн осіб і становило на середину 1941 р. 41 657 тис. громадян. На новоприєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську (тепер Рівненську), Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. – Ізмаїльську) області. За межами УРСР залишалися Закарпаття, окуповане Мадярщиною, та Закерзоння – Холмщина, лівобережне Надсяння, Лемківщина і Підляшшя, – яке входило до Генерального губернаторства, створеного німцями з частини окупованої території Польщі.

Автори – Микола Лазарович та Ігор Олещук

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)