Неоднозначні підсумки виборів у Бразилії

Офіційний виступ 38-го президента Федеративної Республіки Бразилія (далі ФРБ) з приводу своєї поразки на цьогорічних виборах завершив увесь плин найбільш напруженої доби 32-ї елекції в історії Землі Святого Хреста. З цього моменту, коли з-за усіх політичних бар'єрів пролунали політичні позиції, починається нова, не менш драматична та, у всій своїй глибині, трагічна постелекторальна доба в історії країни, що розділить її на "до" та "після". З цієї причини наш канал, який був одним з кількох в українському медіапросторі, що ознайомлював аудиторію з усіма критичними подіям у Terra de Santa Cruz під час цих двох кульмінаційних днів, оголошує про припинення трансляції виборчого марафону, і публікації відносно ситуації у країні будуть виходити за крайніх змін.

   Надалі будемо щоденно молитися за бразильську націю, лише від волі якої та Божого знамення буде залежати подальший хід існування цієї великої країни! Відтак пропонуємо підбити неоднозначні підсумки звершеного у неділю (30.X.2022) президентського голосування. Чому неоднозначні? Бо ми хочемо звернути вашу увагу на неординарні аспекти, які потрібно враховувати при подальшій аналітиці цьогорічного плебісциту, проведеного у Південній Заокеанщині. Це волевиявлення з одного боку, призвело до катастрофічної поразки сил здорового глузду перед обличчям комуністичної тиранії, та напроти – принесло справжній тріумф консерваторам у ряді даних питань.

   У першу чергу, дуже сильним аргументом на користь якісної першості результатів Жаїра Мессіаша Болсонару стала висока здатність чинного президента об'єднати довкола себе більш, ніж 70% поміркованого електорату з таборів аутсайдерів, які вибули з електоральної кампанії за результатами першого туру виборів. Варто зазначити, що настільки високою мобілізація "третіх" голосів не змогла реалізуватись у жодного кандидата в історії Бразилії, який міг брати участь у другому турі загальнонаціональних президентських голосувань.

   Тá як не іронічно – за виключенням нового-старого президента Луїза Інасу Лули да Сілви, якому за допомогою численних фальсифікацій і підкупів вдалося не тільки стати лідером для виборців, обранцям яких не поталанило з проходженням на наступний щабель електоральної драбини, а й через кампанію цензури та "чорних" політичних замовлень вкрасти голоси у свого ж опонента Жералду Алкміна. Другий аспект, яким теж потрібно апелювати у проблемі якісності консервативних показників на цьогорічних виборах, став феномен одночасної перемоги чинного голови країни у трьох найбільш вагомих центрах усього життя Бразилії, так званій "Федеральній Аванґардній Трійці" у складі трьох основоположних штатах, що задають grand narrative у сьогоднішньому суспільному дискурсі держави. Йдеться про місто-столицю Бразилíа (політичний полюс), адміністративний округ Ріу-ді-Жанейру (одвічне осердя культурної еліти) та мегалополіс Сан-Паулу (сполучення всіх міських агломерацій найбільшого промислового басейну Південної Америки).

   За давніми статистичними поняттями, які існували до президенства Жаїра Болсонару, всі ці 3 різночинні полюси Бразилії ніколи не могли дійти спільного консенсусу, що характеризувався переважанням у цих регіонах абсолютно антиподових соціальних категорій відповідно до їхньої політичної орієнтації. Перемога Болсонару у цих адміністративних пунктах не тільки утвердила маєстат лідерства правих сил на життєво важливих для країни майданчиків, а й стала символом єднання всіх найбільш продукуючих верств населення у прагненні до перемоги над червоними концтаборами. Феноменальності ситуації додає і той факт, що подібне явище бразильська держава могла спостерігати лише одного разу до цього, – а саме під час минулих виборів, коли Болсонару за підтримки цих самих штатів став нинішнім очільником ФРБ.

   Окремо варто зазначити успіх консервативних сил у більшості штатів країни. У рамках всенародної елейсії, що супроводжується різким контрастом за кількістю жителів у тих чи інших адміністративних одиницях, цей параметр не відіграє суттєвої ролі. Проте є дуже суттєвим сигналом реальної єдності регіонів довкола постаті Жаїра Болсонару, яка, фактично, стала тією засадою, що на даний момент розколола країну на умовно консервативний Захід та комуністичну Східну Приатлантику.

   Не варто також забувати і про те, що Бразилія є федеративною державою! Розбудова федеративної системи, яка до президенства Болсонару була лише на папірці, дала поштовх для розвитку справжньої влади регіонів у країні. Одним з нереалізованих за час правління 38-го президента пунктів курсу на федералізацію держави стала виборча реформа, згідно якої Земля Істинного Хреста мала відійти від практики загальнонаціонального плебісциту та увібрати основоположні начала непрямої електоральної системи, притаманних іншій федеративній республіці – Сполученим Штатам Америки.

   Відповідно до незвершеного зачину, президента мали б обирати окремі штати у складі своїх унікальних виборників. Їхня ж кількість дорівнювала б чисельності представників даної територіальної диференціації в обох палатах Національного Конґресу, голосування яких мало орієнтуватись на абсолютні результати регіонального градуювання. Як виявилося, недоведення державного діла до кінця зіграло свою фатальну роль для майбутнього бразилійського народу...

За матеріалами "Плуга та Меча"

"Кишеньковий ананас" Кремля з Бразилії вимагає капітуляції України

76-річний "abacaxi brasileiro" зі штату Пернамбуку має намір повернутися у президентське крісло у Палаці Планалту. Йдеться про засудженого за корупцію відвертого неомарксиста і поплічника кремлівського бункерного щура з Бразилії Луїза Інасіу Лилу да Силву. Ця істота вишкірилася на Україну, забуваючи, що серед його потенційних виборців цілком можуть бути етнічні українці.

   Кампанія-2022 за океаном у самому розпалі й вона б лишилася непомітною у нас, якби не скандальна заява експрезидента (обіймав посаду у 2003-2011 рр.). У намаганні вислужитися перед своїм давнім партнером із Москви (Лула з Пуйлом знайомі ще з часу розпаду СССР, їх пов'язує один ідейний стрижень – потяг до химерних лівацьких утопій), старий-новий кандидат взявся нападати на нового суб'єкта міжнародної політики. Головний конкурент чинного бразильського лідера Жаїра Мессіаша Болсонару переконаний, що цим догодить Кремлю, який позичить кілька мільйонів ненависних американських доларів для зомбування електорату.

   Так от, у чому суть проблеми? Лула да Силва поспілкувався з журналістами авторитетного видання "Time", на шпальтах і обкладинці якого наче суддя виніс вирок Володимиру Зеленському. Сеньйор ананас (як кличуть його критики  з правоконсервативного табору) відверто заявив, що Президент України (увага!) – «відповідальний за війну, не менше, а може навіть більше за Путіна».

   І на цьому провідник бразильських неомарксистів не спиняється. Лула да Силва називає Зеленський «пихатим і самозакоханим комедіантом (десь ми вже таке чули!), який вважає себе королем "Coca-Cola", замість того щоби вести перемовини про негайне припинення війни». Ініціатора, організатора та виконавця бійні в Україні, сеньйор ананас, звісно, не вказує.

   Президент України, на думку Лули да Сілви, мав би не виступати у парламентах інших країн світу, не просити зброю для захисту від агресора, а домовлятися на умовах Кремля, який нібито пропонує мир. Далі буде невеличкий уривок із великого "словесного посліду" цього пропутінського бразильського політика, який не палає бажанням іти на пенсію:

   «Я критично ставлюся до позиції, яку зайняв Зеленський. Він міг би попрацювати більше, щоби менше людей гинуло у цій непотрібній нікому війні. Іноді я дивлюся, як Президент України виступає з екранів перед депутатами різних держав, отримує овації, наче він не президент, а досі актор, розумієте? У цій війні Зеленський має таку саму відповідальність, як Путін. Вони рівні, вони винні. Скажімо, як Саддам Хусейн і Джордж Буш-молодший обидва винні у розв'язанні війни в Іраку. Я переконаний, Зеленський хотів війни. Якби він не хотів війни, він би домовлявся за будь-що. Але я думаю, що тепер ніхто не прагне сприяти миру. Люди заохочують ненависть до Путіна. Це не вирішить конфлікту. Нам потрібно заохочувати домовленість між Москвою та Києвом. Однак західні країни, а особливо США, мають іншу думку. Вони підбадьорюють цього хлопця [Зеленського] і він продовжує думати, що він найкращий. Це не так. Якби я зараз був президентом [Бразилії], то серйозно поговорив би з ним. Я б сказав йому наступне: – "Агов, чоловіче, ти хороший артист, ти хороший комік, але нам не потрібна війна, щоб ти з'явився і підкорив весь світ своєю посмішкою, це зайве". І передай Путіну: "Гей, Путіне, у тебе багато зброї, але тобі не потрібно застосувати зброю проти України, мирімося". Ось, що я б сказав».

   Фактично, недокандидат у президенти Бразилії вирішив знову осідлати улюблену тематику всіх ліваків – пацифізм. При цьому, Лула да Силва у "найкращих традиціях" всіх, хто "за мир", вперто не хоче визнавати призвідником війни московитів із їхнім Пуйлом. Але повсякчас і де тільки може покладає вину ще й на жертву, тобто нас із вами, шановні українці.

   До речі, ледве не забув, цей 76-річний "abacaxi brasileiro" став першим політиком своєї країни, який висловився публічно з приводу кремлівської агресії. Натомість пан Болсонару поки стабільно відмовчується й уникає будь-яких розмов на цю тему. Як і його син Едуарду, котрий торік відвідав Київ із робочим візитом і навіть заприятелював із депутатом від "Слуги народу" Святославом Юрашем, але це, очевидно, не посприяло нашій з вами справі.

   І на останок про європейських партнерів бразильського неомарксиста. Вірніше у нього він один, але найліпший – Олаф Шольц. Бувши пересічним партійцем, німецький соціал-демократ брав участь у налагодженні двосторонніх відносин із заокеанськими "єдиновірцями", розповідав їм про практику узаконення одностатевих "шлюбів" і запровадження криміналізації за порушення прав представників ЛҐБТ-спільноти, а нині вже як канцлер намагається всидіти на кількох стільцях одночасно, не даючи Україні необхідну зброю напряму, але через Нідерланди, ну, з ким не буває.

   Що ж, побажаємо Лулі да Силві з тріском пограти цьогорічні президентські перегони, а Болсонару нарешті схаменутися й обрати правильну сторону. Оскільки мовчання, переконаний, гратиме проти нього. Українці Бразилії, останнє слово за вами!

Автор – Павло Ковальов

Самодостатні українці: між керованим натовпом і політичною нацією

Погодьтеся, що ми живемо у справді цікаві часи. Власне живемо у таких унікальних обставинах, коли кожен сам яскраво демонструє на широкий загал те, ким він є насправді. Адже нічого вічного немає у цьому світі окрім істини.

   Так, усе в цьому світі змінюється. Особливо швидко змінюються політичні кумири та електоральні смаки. Сьогодні натовп поклоняється і славить їх, а завтра викидає цих кумирів на смітник, щиро дивуючись тому, як вони ще вчора могли їм поклонятися та різати горла за них своїм друзям, рідним і близьким, які не поділяли їх тодішні погляди...

   Сподіваємося, що швидко минуть часи подібного масового безумства. І обдурені всілякими пройдисвітами на кшталт зєльця, пєтьмєна та іншої чужородної аферистичної мразоти люди прозріють. Прозріють і будуть щиро дивуватися — як таке могло статися?!

   Чому ж громадяни однієї країни на мапі Європи стали масово вразливими перед вірусом розбрату і маніпуляцій? Може це наслідок бездуховного і фізичного рабства, принижень і терору окупаційного режиму. Чи все ж власне небажання "йти у ногу з часом", саморозвиватися й ставати кращим.

   Попри все, маю надію на те, що історія сприятиме виробленню масового імунітету нашого суспільства проти популізму, легковірності та розбрату. Маю надію, що ми добре засвоїмо цей урок. Бажаю нащадкам не повторити його у майбутньому: не ставайте на наші граблі!

Автор — Андрій Іванюк

Бог відвернувся від Америки

Консервативно налаштовані люди можуть скільки завгодно нити в інтернеті, що Демократична партія США незаконно втручається у вибори (що, звичайно, є правдою). Однак це не скасовує простого факту: Дональд Трамп стрімко втратив 6% білого чоловічого електорату, основного кістяка Республіканської партії на цих виборах. Що зробив 45-й американський президент, аби покращити життя усім своїм громадянам, та зокрема своїм основним виборцям?

   Правильно, нічого, бо реальні доходи більшості населення стагнують або падають. Нафтова криза та некерована глобалізація зробили мільйони людей безробітними — так званий "індустріальний пояс" Америки тепер краще іменувати "іржавим". У США зростає нерівність, зникає середній клас, деградує середня освіта (американські школярі у світовому рейтингу з математики на 37 місті, тоді як польські на 10, а російські на 30), збільшується кількість тих, хто вкорочує собі життя через пристрасть до спиртних напоїв і наркотиків.

   Чи змінив пан Трамп ці ганебні тенденції в країні? Як бачимо, ні. Навпаки, в останній рік свого президентства він пришвидшив поляризацію суспільства, що спричинило зростання політичного насилля в країні, до чого додалися наслідки від коронавірусної пандемії.

   Тож чи варто нарікати на те, що ліберальний демократ Джо Байден використав поточну ситуацію на свою користь і впевнено йде до перемоги у Білий дім?! Адже навіть реформа його конкурента зі зменшення податків і регуляцій не призвела до збільшення інвестицій від приватних компаній: вони просто використали вільні гроші для викупу своїх акцій. Тепер Америка матиме зовсім інше обличчя, іншу роль, ніж дотепер.

   Звісно, в останні роки США втратили позицію міжнародного арбітра (жандарма глобального правопорядку), бо їх перенаситили власні величезні соціально-економічні та політичні проблеми. Десятиліттями усталенні там державі інституції тріщать по швах, а так званий "deep state" фактично розколотий, перебуваючи у пошуку нового ідеалу. Відтак, можливо, ми спостерігаємо присмерк старої Америки, від якої відвернувся навіть Господь.

За матеріалами "Гуляй Поля"

Українцям насадили штучну систему координат

Ну, що знову здивовані результатом виборів? Як за таких голосувати можна? Чому такі люди дурні, чому з ними ніхто не працює?

   Та штука ж не в людях, а в системі координат. Якщо загнати сотню академіків на молочну ферму – це навряд підвищить її ефективність. І навпаки, якщо трудовий колектив шахти №3 загнати в науково-дослідний інститут, то це так само вплине на інноваційну діяльність як академіки на ферму.

   Система координат, у якій перебуває політична система України, називається ліберальна демократія. Обидві складові: й ліберальність, і демократія свідомо брешуть. І якби вони брехали виборцям, то це було б ще пів біди, але вони брешуть самим собі у головному компоненті – у своєму погляді на те, що є людина.

   З точки зору лібералізму людина є доброю істотою. Зверніться до класиків цього вчення на триста років вглиб, якщо не вірите. І добру людину треба звільнити від пригноблення її доброти з боку монархії, аристократів, церкви (на початках лібералізму) та патріархату, стереотипів, буллінґів із шеймінґами (на даному етапі лібералізму). Бо суто через пригноблення своєї доброти людина може чинити зло.

   З точки зору демократії людина є раціональною істотою. Так, саме на такому твердженні базується виборче право. Не вірите – зверніться до джерел, тільки не до античності – вона з сучасною демократією має тільки спільну назву, позаяк раціональність тут береться як те, що людина у своїх діях керується розумом, розуміє причинно-наслідкові зв’язки та робить вибір зваживши альтернативи.

   Тож вибори, на які всі нарікають, відбуваються у системі координат зі свідомою брехнею про те чим є людина, а це десь те саме, як назвати миш’як рахат-лукумом, ґрунтуючись на цьому твердженні почати його жерти, а потім дивуватися отруєнню організму. Щоб усе було добре тут або ліберальної демократії потрібно позбутися, або для участі в ній людина має довести свою доброту та раціональність. Але обидва варіанти – обмеження загального виборчого права та ієрархізація суспільства.

Автор – Олексій Бешуля

Блазня на царство?!

Існує припущення, що будь-які негаразди, котрі їх переживає на собі Українська Nація, є наслідком невивченості помилок минувшини. Скажімо члени Центральної Ради УНР (як і ІІ-й Гетьманат наприкінці 1918-го) – прямі спадкоємці Переяславської ради 1654 р., бо апофеозом їхньої політики була автономія України в межах оновленої Московії, не важливо під яким прапором. Так само як два Майдани (2004 і 2013-2014 рр.) – це свого роду відгомін подій 100-річної давнини, наслідки яких будуть розв'язувати вже наші діти та онуки.
   Цьогорічні вибори Президента України стали демонстрацією слабкості панівної еліти та розгубленості патріотів, що зіграли на руку ворогу зі Сходу. Власне перемога опонента чинного голови може зіграти з українцями злий жарт, коли телевізійний комедіант (без 5 хв. очільник держави!) посяде головне владне крісло й почне домовлятися про повернення нашої Батьківщини у кайдани "русскава міра". Цікаво, що той, кого підтримує більшість виборців, не розуміється у політиці, от зовсім, і це на руку Москві.
   Можна було б розписати про всі негативні сторони, які має пан Володимир Зеленський, але й Петро Порошенко не пухнаста тваринка, тому спробуємо трохи відволіктися від виборчої істерії та згадати, чи були в історії випадки, коли блазень опинявся у владі цілком законно? – Звісно, прикладів немало, але нас цікавить той, що був у 2000-х рр. саме на Московії, і це не може не тішити.
   Наприкінці 1-ї каденції Владіміра Путіна мешканці бідного та нікому непотрібного Алтайського краю обрали собі губернатором актора Міхаіла Євдокімова. Це було наче диво для країни, де ніколи до цього демократичним шляхом не приходили до влади так би мовити "люди з народу", тим паче, без солідного політичного досвіду, чіткої програми та реальної команди. "Феномен Євдокімова" насправді доволі сумний приклад приходу непрофесіонала у нову для себе галузь: очільник Алтайського краю розсварився з місцевою елітою; приймав взаємовиключні рішення; не маючи підтримки серед "смотрящих" Кремля намагався спиратися на авторитетів; і, у підсумку — загинув у досить дивній аварії, яку можливо інсценувала федеральна влада.
   Який маємо зробити висновок з даної ситуації ми — українці? — По-перше, депресивний регіон Московії за управління телевізійного комедіанта так і залишився серед найбідніших. А по-друге, не можна довірити куарці чи двірнику таку важливу справу, як управління великої (найбільшої) держави в Європі, що перебуває вже 6-й рік у стані війни, тож думайте!

Автор – Данило Катраник

Яким буде весняний вибір українців і фінляндців?

Сучасна демократія доволі складна і водночас проста придибенція. Хто має гроші — купує голоси виборців, щоб на кілька років бути недоторканим від них же. У той самий час ті, хто зводить кінці з кінцями, до останнього не розуміють і процесу, за яким відбувається волевиявлення, бо це є зайвим для їхніх буденних справ.
   Цьогорічні президентські вибори в Україні як найкраще демонструють, на що може перетворитись демократичний інструментарій. Так, вчорашній телеклоун цілком може очолити державу, яку десятиліттями порівнював із повією, а відкриті прибічники Кремля не цураються з високих трибун закликати до миру на умовах агресора. Гадаю, не варто пояснювати, що це все стало можливим за потурання чинної влади корупціонерам і сепаратистам, яких так ніхто і не покарав за вчинені злочини.
   Звісно, що останні дні перед доленосним вибором розпалюють неабиякі емоції в українців, тому ми не будемо рефлексувати з цього приводу до оголошення остаточних результатів від ЦВК. Інша справа — обговорення аналогічної передвиборчої ситуації у далекій Фінляндії, де вже за місяць відбудуться партійні перегони до парламенту. Там, окрім чинних урядових сил, які істотно спаскудили свій рейтинг потуранню нелегалам, на створення власного уряду прагнуть націоналісти (фін. Perussuomalaiset) й системні ліволіберальні сили.
   Спершу — про чинні рейтинги. На тлі останніх пан'європейських подій і правим поворотом у світі почала зростати підтримка опозиційних "Справжніх фінів". Націоналістична партія наразі займає 3-тю позицію у загальнопартійних перегонах із 15,1%, водночас відбувається наплив нових прихильників з-поміж тих, хто раніше був нейтральним до "Справжніх фінів".

   У свою чергу лідерами соцопитувань вважають соціал-демократів (20,1%) і Коаліційну партію (15,8%). Проте обидві ці політичні сили почали втрачати підтримку з наближенням дня виборів. До слова, Центристська партія чинного прем'єр-міністра Югі Сіпіля з результатом у 14,4% може втратити більшість в Едускунті наступного скликання й опинитись в опозиції до майбутнього уряду.
   Якщо у фінляндській політиці за останні 10 років політична шахівниця більш-менш є стабільно прогнозованою (ніхто не відкидає можливість націоналістичного прориву чи лівого реваншу), то в повоєнній Україні вже важко визначити, кому виборці нададуть свій мандат керувати державою. Та попри неочікувані та вірогідні негаразди, ми йдемо вперед. Адже знаємо, що «плач не дав свободи ще нікому, а хто борець — той здобуває світ».

Автор — Денис Ковальов

Націоналісти — фаворити виборчих перегонів в Естонії

У неділю, 3 березня, в Естонській Республіці пройшли парламентські вибори. Вони відбувались у 2 етапи — шляхом тижневого електронного дистанційного голосування громадян і безпосереднього недільного волевиявлення на дільницях. За останніми підрахунками більшість місць у Рійґікоґу матимуть члени опозиційної "Реформістської Партії" (ест. Reformierakond).

   Але справжній електоральний прорив здійснили націоналісти з лав "Естонської Консервативної Народної Партії" (ест. Eesti Konservatiivne Rahvaerakond, EKRE). Вони подвоїли кількість своїх депутатів (з 7 до 19), попри 3-тє місце у партійних перегонах. Таким чином, націоналісти цілком ймовірно претендують на те, аби бути впливовими гравцями естонської політичної шахівниці.

   Варто наголосити, що EKRE стала рупором тих верств населення, які найбільше постраждали від євроінтеграції та політики мультикультуралізму. Мешканці сільських регіонів (Пярнумаа, Вирумаа, Валґамаа, Пилвамаа), захисники традиційних цінностей, критики Кремля і євроскептики — головні цьогорічні виборці націоналістів. Ця вагома підтримка вкотре демонструє, що світ повертає у право.

   Також до Рійґікоґу увійдуть ще 3 політичні сили:

- колишня урядова Центристська Партія (ест. Keskerakond) матиме 26 депутатів, втративши 2 мандати через ухвалення Міграційного Пакту ООН на користь націоналістів;

- правоцентристська Партія "Вітчизна" (ест. Isamaa Erakond), члени якої також були в уряді центриста Юрі Ратаса, займе 12 місць у парламенті;

- у свою чергу Соціал-Демократична Партія (ест. Sotsiaaldemokraatlik Erakond) опинилась на перехідній межі з 10-ма мандатами та втраченими 5 місцями у попередньому скликанні, тому не матиме шанс на входження у коаліційний уряд.

   Звісно, що нас — українців, цікавить інше: чи вплинуть результати естонського волевиявлення на відносини офіційних Києва і Таллінна? — Скоріш за все, українсько-естонська дружба не зазнає істотних змін, адже усі учасники партійних перегонів у своїй риториці ґрунтувались виключно на внутрішніх проблемах Естонії. Тому побажаємо націоналістам з EKRE нарешті увійти до складу уряду й навести лад в країні!

За матеріалами "МоУН"

Каракас — двері у світ для маріонеток Кремля

Південноосетинські маріонетки Кремля намагаються скинути з себе тавро ізоляції та отримати міжнародну підтримку. Нещодавно ватажок сепаратистів цього бунтівного регіону Грузії Анатолій Бібілов відвідав інавгурацію Ніколаса Мадуро у Каракасі. Подія мала на меті продемонструвати всьому світу, у першу чергу країнам Заходу, видимість налагодження стратегічних відносин чинного венесуельського режиму з вигнанцями міжнародної арени.
   Як повідомляють місцеві ЗМІ, усього на інавгурацію Ніколаса Мадуро до венесуельської столиці прибуло п'ять президентів дружніх держав. Серед них — Міґель Діас-Канель (новий очільник Куби), Даніель Ортеґа (нікарагуанський диктатор-марксист), Ево Моралес (незмінний вже кілька каденцій індіанський лідер Болівії), Сальвадор Санчес (президент Сальвадору) і вже згаданий осетин Анатолій Бібілов. Цікаво, що стратегічні партнери Венесуели (Сирія, РФ, Іран і КНДР) відправили на урочистий захід лише своїх послів у Каракасі, чим вкотре підкреслили обмеженість геополітичного курсу Ніколаса Мадуро.
   Присутність ватажка південноосетинських сепаратистів, на тлі економічної стагнації регіону непідконтрольного Грузії, мало засвідчити, у першу чергу самим маріонеткам Кремля, їхню значущість та відкриття нової сторінки власної квазідержавності. Адже окрім президента Венесуели, так званий "цхінвальський уряд" визнали зовсім недемократичні країни "третього світу": Нікарагуа, Науру, Вануату, Тувалу і Сирія. На нашу думку, участь Анатолія Бібілова на інавгурації Ніколаса Мадуро є пробним кроком для більш масштабної гри, що замислили у Москві.
   Однак не варто навіть припускати, що наступним кремлівським козирем стануть терористичні угруповання "ДНР/ЛНР", ватажків яких можуть відправити скажімо у дружню РФ і таку схожу на неї африканську країну Зімбабве. Наголосимо, що історія має немало аналогічних подій, коли маріонетки великих держав (СССР, Третій Райх, США) імітували бурхливу діяльність напередодні глобальних змін. Адже те, що Каракас став новим місцем збору для вигнанців з "третього світу", просто демонстрація їхнього існування "усім ворогам на зло" і не більше. 

За матеріалами "TalCual"

Шоколад із присмаком діоксину

Добігає кінця президентська каденція однотурового з Вінниці. Його командою, як кажуть у народі, зроблено немало. Шкода, що лиш серед позитивних зрушень, які на собі відчули Україна та її громадяни, власнику бренду "Roshen" завдячуємо відродженням Помісної Православної Церкви.

   Не треба бути експертом, аби зрозуміти, що й цей подвиг робився нашвидкуруч перед виборами. І тут ніби поринаємо у спогади 9-річної давнини, коли його кум-бджоляр так само "з коліна", щоб надолужити згаяний рейтинг, визнав Героями України Степана Бандеру і Романа Шухевича. Паралелі ж очевидні, чи не так?
   Звісно, що не можна порівнювати доленосну для нації церковну автокефалію з одномоментним рішенням вчорашнього банкіра. Але факт залишається фактом — обидва президенти, таким своїм вчинком, намагаються виправдати втрачений на реформи час. Не говоримо й про те, що винними у провалі соціально-економічного поступу України оголошено "агентів Кремля" — націоналістів, добровольців, антикорупціонерів, але аж ніяк не "п'яту колону" під проводом олігархів Новинського, Ахметова і Коломойського.
   Єдине, що не було наприкінці каденції Віктора Ющенка, так це окупованого Криму і війни на Донбасі. Проте, на нашу думку, саме його нерішучість, ба навіть політична імпотенція, сприяла тому, що владу цілком "демократично" захопив донецький клан, який понад 3 роки працював на Кремль. Хоча й зараз грошовиті мішки "русскава міра" не проти використати дивіденди попередників, щоб знов мати вплив на всю Україну, а не лише на 2 східні області та кількох партійних маріонеток.
   Чи вивчимо ми, українці, свої помилки з вище наведеного буде видно вже наприкінці березня. Перед нами цілий квітник кандидатів, котрі обіцяють мир (капітуляцію) і стабільність (економічну стагнацію), але не перемогу (саме її) і відродження (національне та соціально-економічне)! Маємо обрати гідного, того, кому не байдужа доля кожного з нас, а не власної кишені.

Автор — Ревуч Січовий

Демографічний вибух і бразильське волевиявлення

Нещодавно пройшов перший тур виборів президента Бразилії. Ця країна є вельми цікавою для нас. Адже вона є домівкою для 500 тис. українців, які на відміну від діаспори у США та Канаді ще не занурились остаточно в морок лібералізму з усіма його хибами для суспільно-політичного устрою.
   Зауважимо, що Бразилія – найбільша країна Латинської Америки, і у часи наявності в Україні влади з більшою кількістю розуму аніж теперішня, співпраця з нею приносила видимі результати. Наприклад, зведення майданчика для запуску українських ракет "Циклон-4" на космодромі "Алькантара". Або ж переорієнтація бразильської економіки з РФ (у рамках BRICS) на Україну.
   Водночас ситуація останнього десятиліття вселяла тривогу. Адже влада в Бразилії перебувала у руках політиків ліволіберального напряму, які відзначались зокрема активними заходами щодо асиміляції білого населення, що зосереджено на півдні країни. Це здійснювалось шляхом квот у владі для кольорових громадян, а також сприянням переселенню мулатів і метисів з Півночі на відносно білий Південь.
   Нагадаємо, що 95% українців Бразилії мешкає саме у південному штаті Парана. І хоч тиск ліволіберального уряду здійснювався, як не дивно, передовсім проти німецької громади, українці теж страждали від цієї тенденції. Тож досить очікуваним є те, що в першому турі виборів президента Бразилії 46% голосів отримав саме Жаїр Болсонару – політик, якому приписують праворадикальні погляди, що є нащадком німецьких колоністів і дотримується традиційних цінностей.
   Досить цікава демографічна й географічна статистика першого туру бразильських президентських виборів. Перше, що впадає в око, це помітна кореляція між расовим складом і результатами. У штатах, де переважають білі бразильці, результат звісно ж за кандидата, котрий принаймні не прагне їх асимілювати.

   Зауважимо, що "білим" у Бразилії (на відміну від США) вважається той, в кого є хоч крапля крові від корінних народів Європи. Ще чіткіша кореляція з рівнем бідності, який по правді кажучи, в умовах Латинської Америки за дивним збігом обставин майже збігається з расовим поділом! Загалом, можна зробити висновок про те, що в Бразилії все сталось так само, як і на виборах 2016 р. у США: провідну роль відіграли демографія і рівень мобілізації білої меншини.

За матеріалами "Зентропа Україна"

"Справжні фіни" вертаються на правий шлях

Минулої суботи, 10 червня 2017 р., членство урядової націоналістичної партії "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset) більшістю голів обрала нового очільника. Ним став радикальний консерватор і євроскептик Юссі Галла-аго, який вважає застосування на практиці націоналістичної ідеології єдиним вирішенням нинішніх проблем у Фінляндській Республіці.
   Вже у першій, після свого обрання, промові до соратників новий партійний голова "Справжніх фінів" підняв питання, які зачіпають актуальність націоналізму, євроскептицизму та обмеження міграційної хвилі до Фінляндії. Юссі Галла-аго також розкритикував політичні програми та реформи "старих партій" ("Keskusta", SDP, "Kokoomus"), які стосуються поглиблення євроінтеграції та поблажливого ставлення до безчинств біженців-мігрантів з мусульманських країн Азії та Африки. Новий очільник "Справжніх фінів" нагадав всім присутнім однопартійцям на суботньому з'їзді в Ювяскюля, що хоча більшість фінляндців підтримує членство в Євросоюзі, але у довгостроковій перспективі членство в ЄС не в інтересах Фінляндії.
   Також зауважимо, що окрім лідера партії, фінляндські націоналісти обрали і нову політичну раду, заступників Юссі Галла-аго. Ними стали послідовні представники радикального крила партії "Справжні фіни": Лаура Гугтасаарі, Теуво Гаккарайнен та Юго Еерола.
   В свою чергу, зміна керівництва в єдиній урядовій націоналістичній партії не на жарт схвилювало як союзників по коаліції, так і опозиційні сили. Так, голова "Союзу лівих сил" феміністка Лі Андерссон вимагає від фінляндського прем'єр-міністра провести дострокові парламентські вибори у зв'язку з обранням радикального націоналіста Юссі Галла-аго керівником "Справжніх фінів". Пані Андерссон закликала лідерів "Keskusta" та "Kokoomus" зважити свої цінності і подумати, чи готові ці партії продовжити співпрацю в уряді з прихильниками євроскептицизму. А от лідер соціал-демократів Антті Рінне заявив, що "Справжні фіни" під керівництвом Юссі Галла-аго зосередяться на боротьбі проти ЄС та міграції, що може вплинути на стабільну ситуацію в середині Фінляндії, зокрема зупинку довгоочікуваного економічного зростання за останні 10 років.
   У той же час новий лідер націоналістів Фінляндії вже встиг заявити, що готовий продовжити роботу в уряді замість колишнього очільника "Справжніх фінів", міністра зовнішніх справ Тімо Сойні. Однак прем'єр-міністр Юга Сіпіля та міністр фінансів Петтері Орпо відмовились від коаліційного уряду з націоналістами заявив, що "Справжні фіни" під керівництвом Юссі Галла-аго – це зовсім інша партія, далека від демократичних та ліберальних цінностей, яких вони самі дотримуються.

   Таким чином можна із 100%-вою упевненістю заявити, що попри втрату кількох крісел в уряді (МЗС; міністерство праці та юстиції; міністерство оборони; міністерство соціальних справ та здоров'я; міністерство євроінтеграції, культури та спорту) націоналісти "Справжні фіни" вирішили повернутись до витоків, стати на правий шлях, котрий вони обрали як головну політичну магістраль на початку своєї діяльності, у кінці 1990-х рр. Чи виграє від таких змін Україна, котра останні 3 роки набирає швидкість на шляху євроінграції, спрогнозувати важко. Скоріш за все так, чим ні! Але для детальної відповіді, це питання варто адресувати тому, хто краще за нас розуміється на підводних каменях фінляндської політики, а саме, українському послу у Фінляндії. Гадаємо, амбасада України в Гельсінкі зможе підлаштуватись під нові політичні реалії, зробити висновки та отримати вигоду для українського народу і української діаспори Фінляндії.

Автор – Kalev Korpinen

Спокутувати гріх байдужості

Чого слід очікувати від українців так це не зради, а пристосуванства. Взагалі категорія зрадництва у наших людей не несе такого негативного навантаження, як у інших народів – певне тому, що сотнями років зрадниками прозивали найкращих представників нашої нації патріоти імперій по обидва боки Збручу.

   Ні рутен у Австро-Мадярщині, ні хохол у Російській імперії не були рідними дітьми для трону – від них уперто чекали зради, завчасно арештовуючи та розбиваючи вікна в їх культурних осередках, якщо такі були. Зрада це не наш порок, це наша буденність – ми давно перестали відноситися до цього слова серйозно, ще задовго до дурних мемчуків з "УкрНаступу".

   Однак, наша реальність іноді клює нас як смажений півень. Ми не хотіли бити донецьких республіканців вчасно – в них з’явилися пістолети Макарова – ми все одно ніби пристосувались до їх існування, однак в них з’явилися танки. Лише тоді ми почали якось ворушитися. Так, саме ми – бо це для нас наші ж чиновники, спецслужби, можновладці є нібито чужими, насправді ж, в масштабах Європи чи навіть регіону ми є те саме, що і вони. Ми не кращі за Петра Порошенка, і навіть не кращі за Петра Симоненка – ми допустили їх існування, отож вони є частиною нашого тіла. Не хотіли б – не допустили б, якими шляхами вже є питання десяте. 

   Ми не спромоглися на націоналістичну революцію в 1991-му р., отож відклали її до 2000-го р., не спромоглися і тоді, не було її і у 2004-му р., не сталася вона ні в 2013-му р., ні в 2014-му р. Бо ми звикали до усього, усього ненормального що існувало у нашій країні. Воно ставало нашим – Симоненки і Януковичі вростали в тіло нашої нації все глибше – ми ж самі ставали у ній ще чужішими, наша ідея ще більш гнаною і голодною. Однак, через десять років ми нібито розуміємо що це треба було робити в 1991-му р, або в 2004-му р.

   Національна революція в 1991-му р. могла зробити Україну країною не гіршою за рівнем аніж сучасна Словенія чи Хорватія – вони так само переживали війну, міжетнічні зіткнення, однак не відкладали цю проблему до останнього – однак, ми зневажили цей шанс. Революція в 2004-му р., будь вона по справжньому націоналістичною, могла б зробити з нас другу Польщу – однак, не сталося і того. Ми знову пристосувалися і помилували тих, хто обкраде нас і зневажить ще десяток разів. Так буде ще тисячу разів, доки не спокутуємо наш гріх байдужості. Гріх цей спокутується лише кров’ю...

   І у цих рядках лунає не заклик до революції і не рекомендація валити депутатів. Колись поет-націоналіст Євген Маланюк написав вірш "Сонет гніву і ганьби":

«Каліка виклятий — такий він і донині! 

Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. 

Самсоном темним — зруйнував святині. 

Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

Зродив вождів — дрібну плебейську шваль 

Вошивих душ, що бабраються в слині,— 

Це в час, коли рокоче Муссоліні, 

Пече очима бронзовий Кемаль.

Це в час, коли кругом відважні жмені, 

І кожному народу спіє геній, 

Історія новий готує том,

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, 

Макітру хилить виключно по вітру, 

Міркує шлунком і хропе гуртом».

   Як бачимо, актуальність слів видатного поета-націоналіста і сьогодні є чимось таким, що сповнюють нас віри у майбутнє. І все ж нікуди не зникають водночас гнів і ганьба за помилки недавньої минувшини...

Автор - Ярослав Божко

Не "мир", а перемога!

На носі чергові вибори, які нам знов покажуть, що всі політикани це звичайні популісти та продажні шкури. Український народ досі не допетрив, яка ж суть коїться у цих так званих політичних партіях, і що собою являють самі вибори…

   На жаль, лише мала частина з усього українського громадянства вже відкрила собі очі на те, що відбувається у нашій з вами державі! Цю малу частину людськості так люблять називати різношерсні ЗМІ "провокаторами", "агентами Кремля" та "терористами", але ніяк не патріотами Української Держави! Ця мала частина бореться за всю іншу масу поки ще не розуміючого стада, нас із вами... Ця патріотична налаштована частина української спільноти гине, поки стадо живе.
   Так було раніше, і так є зараз! Проте, так може бути і надалі, якщо ми не повстанемо з рабського ярма і не скинемо олігархічний режим, який пристосувався до постмайданної України.

   Бійці-добровольці, новітні повстанці, воїни нашої Неньки-України наразі борються і воюють на Сході нізащо?! Так як повертаючись із зони проведення так званої АТО, кожен солдат Революції Гідності потрапляє за ґрати за надуманий нинішнім режимом псевдорадикалізм. Варто було віддавати себе, своїх побратимів там, на фронті, де кожна хвилина може бути остання у житті, щоб по поверненні додому тебе кинули за ґрати, замість окупантського чи продажного кодла у запіллі? Думаю що ні… Хоч більшість і думає, що гине за Україну, за своїх близьких, але насправді все інакше! Наші герої-захисники гинуть за тих, хто їх там залишив, кому вигідне так зване "перемир’я", кому вигідна кров та смерть патріотів!
   Наразі, всім  правим активістам (від поміркованих патріотів до радикалів-націоналістів) потрібно їхати на Київ, робити там нову Революції, а потім брати владу на місцях. Тільки знищівши ворога в середині держави, ми знищимо його зовні! Цим, саме зараз, у цю хвилину, в цю годину, в цей день займаються активісти з Реваншу, Чорного Комітету та Руху за Гетьманат. Ми молоді та повні енергії воїни революції. Ми поляжемо всі заради вищої ідеї, заради України, заради свої рідних! Ми не здамо, не зрадимо державу та самих себе. Наша боротьба триває...

   Доки у влади так зване "перемир’я", ми воюємо на фронті чи-то внутрішній, чи-то зовнішній. Наші лицарі зараз на передовій під вогнем чужинців без страху, з вірою у перемогу хоробро стоять на сторожі кордону. І наш борг перед ними зберегти таку Україну, якою бачать її вони та ми: квітучу, без ліберально-демократичних "цінностей", без псевдовиборів, без партій...
   Збережемо Україну для кожного українця, що мріє про майбутнє! Ми зараз стоїмо на кордоні минулого з майбутнім, і що ми оберемо з вами, нині залежить від нас самих. Наш рух, це вічна боротьба, це життя та вічність попри все... Ми воїни революції! Ми побудуємо нову державу, і назва їй  - Український Гетьманат!

   Слава Нації Непереможних!

Автор – Павло Ковальов

Поразка як віра

Сидить депутат від "Блоку Петра Порошенка" на одному з каналів і каже: "Ми всі за мир, а всі інші пропозиції - це провокація перед виборами...". Це він так відреагував на слова командира батальйону ОУН Миколи Коханівського про те, що треба воювати далі.

   Читаю òхання щодо бомбардування еРеФією бунтуючої Сирії, що вони от "фашисти", погані, тощо. Бачу як дискурс "миру за будь-яку ціну" став панівним у наших ЗМІ. Так, навіть деякі націоналісти пишуть!

   І ось я подумав, а якщо той, хто скріплює свою суб'єктність, той фашист. А фашист - це будь-яка погана людина! То чи не були "фашистами" будь-які завойовники? Невже всі держави створені "фашистами"?.

   Виходить, що вся історія - це історія фашизму. Адже перський цар Дарій, Александр Македонський, римські імператори, візантійські, Чингізхан, Тімур, британські імператори, французькі королі, китайські імператори, німецькі князі і канцлери, російські імператори, африканські королі та й врешті вожді племен в Австралії, Папуа, в Намібії тощо - всі фашисти. Якби у цей ряд поставити Гітлера і Сталіна, багато хто з "свідків повсюдного фашизму" сказав би, що ці двоє випадають з ряду. Наполеон І Бонапарт от романтиком був, а про Александра Македонського зняли красиве кіно...

   Цей прихований за стражальницькою колективною пам'яттю пацифізм породив неадекватне трактування сили як зла, поданого у дискурсі "фашизму", який загалом описує волю панувати - врешті може описати всю історію людства як історію суцільного "фашизму".

   Вся наша література та історія просякнуті сумом з приводу військових поразок. Це історія, як казав один відомий дослідник, може читатися тільки з бромом. Чи декілька разів побитий хлопчик у школі не висловлює ті ж емоції щодо кривдників, що і наша література ХІХ ст. і ХХ ст.? Що і наш "національний" образ минулого як "терпіл", терпець яких шліфує? Що і нинішній панівний дискурс миру за будь-яку ціну? Що і бажання сховатися за євроінтеграцією від жаху складнощів політичної суб'єктності? Чи плазування перед закордоном і мігрантськими настрооями?
   Чи не ця ідеологія сцикливості "ліш би не била вайни!" частини суспільства і ліберальних політичних верхів - Порошенка, Турчинова, Яценюка - допомогла у захопленні 27 лютого 2014 р. Кримської обласної ради? Тоді б сила означала не просто справжнє АТО, а зупинка війни в Криму! Чи не вона зокрема блокувала рішення про атаку Луганська і Донецька, коли були ціною крові створені оперативні можливості?
   Ясно, що ці колективні хворі образи - наслідок важкого минулого. Однак для чого нам цей плач і стинання чи звинувачення ворога у завтрашньому? Тим більше, якщо у нас є ціннісний рецепт подолання цих комплексів, даних творчістю мислителів українского націоналізму? - Єдиного вартісного і підтвердженого досвідом минулого і сьогодення серед світоглядних систем в Україні!
   Друзі, треба любити силу і застосування сили, адже це роблять всі. Московія ворог, але вона діє відверто у своїх інтересах, як і США. Чи коаліція країн Заходу вибачилися, вже не кажучи про те, що пішла геть, з Іраку після визнання, що інформація про ядерну зброю Саддама Хусейна була брехнею? - А, ні!

   Сидить і далі такий собі депутат від "Блоку Петра Порошенка" на каналі і каже: "Та ми всі за мир, однак всі інші пропозиції - це провокація перед виборами!". Така його ракція на слова комбата Коханівського, який стверджує про потребу воювати далі, до перемоги... Ну ось таке політичне мислення? Микола Коханівський відповів так, як він, як і всі інші, були навчені націоналізмом: "Війна далі!".
   Інший депутат від влади говорить: що Путін на виступі в ООН не підняв голови, читаючи промову з листка, це свідчить, що він знає, що він не правий. Хотів би додати: він знає, що він "фашист"?!
   Якщо зараз Україна не може перемогти, то хтось чує, що ми готуємося? Якщо цього не треба говорити публічно, то для чого так умисно навантажувати суспільство ідеологією поразки? Це значить, що стратегія лібералізму, не продовжувати війну, а провести вигідні для Заходу реформи, зробити косметичний ремонт для народу, назвати це Європою і не повертатися до втрачених територій... Адже керівники "втраченої країни" мовчать про те, що ми наразі програли бій.
   І якщо ми хочемо виграти війну, то нема чого стинати і поширювати ідеологію поразки "свідків фашизму і миру".
   Слава Україні!

Автор - Юрко Ноєвий

Проголосуйте за "Правий Сектор"!

24-го січня 2014-го р. літак рейсу "Амстердам-Бориспіль" приніс мене в Україну. Попереду чекав Майдан - мета тієї подорожі. Вірніше, мене цікавила вулиця Грушевського. Туди я й направився...

   Вранці, після моєї першої ночі у Києві, безсонної ночі серед вибухів гранат, сльозогінного газу, палаючих шин та пострілів беркутні на Грушевського, вщент мокрий після мєнтовських брандспойтів на морозі в мінус двадцять п’ять, ледве стоячи на ногах, я приплентався у Жовтневий Палац, де, як казали хлопці, я можу знайти місце для відпочинку. На записі сиділи представники ВО "Свобода" зі Львова, мого рідного міста! Я подумав, що мені сильно підфортило, до своїх потрапив! Коли вони мене реєстрували, зі здивуванням розглядаючи голландський паспорт, хтось з них звернув увагу на мій зовнішній вигляд, сліди капоті шин на обличчі та одежі, на сморід...

   На запитання «Що це?» я відповів, що всю ніч провів на Грушевського. Як же ж я здівувався, коли почув: «Ми провокаторів-екстремістів не підтримуємо! Ми тебе прийняти не можемо...».

   Злий, справді шокований я вийшов звідти та пішов на Майдан... Побачив заклик записуватися у Самооборону та вирішив спробувати там... Запитався когось куди треба йти. Мені вказали на намет Конгресу Українських Націоналістів. Я увійшов, привітався. Літній чоловік у військовій формі, який розпалював пічку, подивився на мене і відразу все зрозумів: «Ти з Грушевського?».

   Я подумав, що мене знову виставлять на мороз, але брехати не став – «Так...». Господи! Мене відразу напоїли гарячим чаєм, майже насильно нагодували та дали місце для спання під купою ковдр на тапчані... Кожну ніч та частково кожен день я проводив на барикаді і ніхто мене більше не називав провокатором... КУН, ДЯКУЮ ВАМ!

   Саме на барикадах вулиці Грушевського я познайомився з хлопцями з Правого Сектору. Пізніше я бачив там й прапорець Свободи, але у пам’яті назавжди закарбувався ранок 25-го і те, що "провокаторів" вони не підтримують... Бог їм суддя! Але, як мене мокрого і виснаженого свободівці виставили на мороз, я забути вже не зможу...

   Ті два тижні, які я пробув там, стали найкращою згадкою мого життя... Хлопці, чоловіки, діди, які з’їхалися на Майдан з цілої України, щоб захистити честь та свободу свого народу, дівчата, жінки та бабусі, які і вдень і вночі приносили нам чай, каву та канапки, молоді "медики", які погрожуючи нам, "страшним екстремістам", змушували нас одягати респіратори, щоб не труїтися димом палаючих шин, та годували нас ліками проти простуди, Я ВАС ВСІХ НЕ ЗАБУДУ! НІКОЛИ! Через вас, ваш героїзм та самовідданість я відчув таку повагу до свого НАРОДУ, що вирішив бути серед вас, назавжди повернутися в Україну. Тепер я тут, тепер я з Правим Сектором.

  Наша Революція ще не закінчена, зараз знову лізуть до влади ті покидьки, проти яких ми з вами повстали, билися та перемогли. Вони хочуть відібрати нашу перемогу, змарнувати жертовні смерті нашої Небесної Сотні! НЕ ДАМО! А якщо буде треба, я знову пліч-о-пліч з вами стану на барикадах і буду захищати нашу честь і свободу. І перемога все одно буде наша! Бо нас НЕ ЗДОЛАТИ!

   Я закликаю ВСІХ віддати на цих виборах свій голос за ПРАВИЙ СЕКТОР, бо саме в ньому досі живе той вогник Революції, та ЧЕСТЬ, та ГІДНІСТЬ, які повернули мені батьківщину, які дали мені розуміння однієї дійсно дуже важливої речі, того, що УКРАЇНА – ПОНАД УСЕ!

   Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!

Автор – Партизан, боєць Добровольчого Українського Корпусу

Perussuomalaiset: справжні фіни – справжні націоналісти

   В останній день 2012 р., що приніс багато цікавого у політичне життя як України, так і Фінляндії, де націоналістична партія "Справжні фіни" набирає популярності і може вже незабаром увійти в трійку партій-лідерів (де зараз перебувають центристи – Коаліційна партія Фінляндії "Коkооmus" і партія "Фінляндський Центр", а також ліві – Соціал-демократична партія), хотілося б підвести підсумки і забажати чогось неймовірного.

Suomen Suomi – ei maahanmuutto!

Всенародний рейтинг

   За результатами цьогорічного грудневого опитування популярності політичних партій, проведеного телеканалом YLE, найбільший зліт продемонстрували "Справжні фіни", популярність яких з листопада зросла на 2%. Правляча Коаліційна партія "Коkoomus" зберегла позиції найбільш популярної з підтримкою в 21%. Опозиційна націоналістична партія "Справжні фіни" показала найвищий результат за цей рік: партію підтримали в грудні 18% опитаних. (В опитуванні взяли участь 1513 чоловік в період з 3 по 27 грудня. Статистична похибка дослідження становить +/- 2%). Таким чином на кінець 2012 р. Фінляндія розділилася на два політичні табори – тих, хто підтримує глобалізацію (центристи та ліві) і тих, хто критикує її (націоналісти).

   Націоналістична партія "Справжні фіни", яка після виборів у квітні 2011 року стала фундаментом опозиції через свою антиімігрантську риторику, впродовж вже двох років здобуває все більше шаленої популярності не тільки серед мешканців столиці Фінляндії та промислових центрів як Тампере чи Еспоо. На сьогодні іммігранти заселяють і прикордонні з Росією провінції – Північна та Південна Карелія, які є переважно сільськогосподарськими, тому й тут відчувається зростання рейтингу партії "Справжні фіни": із червня по серпень 2012 р. з 7,9% до 17,5%.

Грудневий рейтинг – "Справжні фіни" стали 2-ю партією за популярністю

Президент-консерватор

   5 лютого 2012 р. в другому турі президентських виборів у Фінляндії перемогу здобув колишній спікер парламенту (Президент Едускунти у 2007-2011 рр.) представник центриської Коаліційної партії "Коkoomus" – Саулі Нійністьо, який за своїми переконаннями близький до націоналістів зі "Справжніх фінів". Президент-консерватор, політична лінія якого різниться від лінії однопартійця і прем’єр-міністра Юркі Катайнена, в день незалежності своєї країни зауважив, що Фінляндія повинна дотримуватися трьох основних принципів в галузі оборонної політики:

a)      військове неприєднання до будь-яких військово-політичних блоків, на кшталт НАТО чи ОДКБ;

b)      загальна військова повинність (тобто – призов) всіх громадян чоловічої статті (жіночої – за бажанням) у віці від 18 до 25 років, строк служби – від 6 місяців до 2 років залежно від роду військ;

c)      оборона всієї території країни.

   Президент Саулі Нійністьо збирається дотримуватися цих принципів і залучити на свій бік уряд і депутатів фінляндського парламенту, за для єдності в захисті рубежів Фінляндії. В цьому його підтримують всі члени партії "Справжні фіни", депутати якої вже внесли свій законопроект щодо належного фінансування армії для оборони та захисту територіальної цілісності Фінляндії, особливо на східних кордонах. На думку багатьох фінляндських політичних аналітиків 2013 р. стане для президента Саулі Нійністьо та лідера партії "Справжні фіни" – Тімо Сойні роком політичної єдності у зовнішньополітичній риториці: від питання щодо можливого виходу Фінляндії з Єврозони до можливого вступу в НАТО.

12-й Президент Фінляндії – Саулі Нійністьо

Боротьба iз забрудненням

   У листопаді 2012 р. поблизу фінляндського міста Йоенсуу стався витік отруйних відходів з нікелевої шахти в містечку Талвіваара. Аварія загрожувала обернутися найбільшою екологічною катастрофою в історії країни. За даними фінляндських екологів, рідкі отруйні відходи з шахти, що містять важкі метали (уран, нікель) і токсичні хімічні речовини, виплеснулися у найблищі водойми. За даними Гельсінського центру радіаційної та ядерної безпеки, в одному з струмків в трьох кілометрах від Талвіваара концентрація урану в 50-80 разів перевищує норму, але поки вона не загрожує здоров'ю людей.

   Фінансування шахт з видобутку нікелю та руди у Талвіваара відбувається з бюджету Фінляндії, на яке дав згоду уряд Юркі Катайнена. Про те, інцидент з витоком хімічних речовин у водойми спричини не тільки екологічний, але й політичний колапс. У Гельсінкі представники партії "Справжні фіни" та просто не байдужі до екології мешканці столиці Фінляндії провели демонстрацію "Stоp Таlvіvааrа!", метою якої стало висунення вимог щодо закриття шахт у Талвіваара і виплати мешканцям цього населеного пункту відшкодувань.

   На думку Тімо Сойні, лідера партії "Справжні фіни" компанія TalviVaara в свій час отримала ліцензію на видобуток сировини на хибних підставах. Тому націоналісти вимагають переглянути питання про видачу ліцензії цій гірничо-видобувній компанії. Учасники акції зібралися біля будівлі Едускунти, звідки вони пройшли до будівлі Міністерства промисловості та праці Фінляндії, де вони передали петицію міністру праці Лаурі Іхалайнену представнику Соціал-демократичної партії. Демонстранти вимагали від міністра реальних дій, замість слів. Після цього учасників ходи зустрічав міністр навколишнього середовища Віллі Нійністьо від Партії Зелених, який підкреслив, що подібних екологічних проблем більше не повинно виникати, однак протестувальники не повірили цьому і повернулося до будівлі Едускунти. Протест закінчився мирно виступом депутатів-націоналістів, які закликали боротися з бюрократією.

Акція проти забруднення шахт Талвіваара

Від передвиборчих гасел до реальних дій

   28 жовтня 2012 р. стало вирішальним днем для Фінляндії – на виборах до муніципальних рад "Справжні фіни" зуміли не тільки збільшити свій рейтинг на +7,2%, але й свою присутність в муніципалітетах у двічі – у порівнянні з 2008 р. в місцевих радах було 440 депутати-націоналісти, відтепер їх вже 1195. Лідер націоналістичної партії "Cправжні фіни" Тімо Сойні на початку листопада 2012 р. в інтерв'ю фінському телеканалу YLE заявив, що його партія зможе вивести з промислової кризи країну завдяки активній протидії політиці мультикультуралізму, посиленню участі представників титульної нації у самоврядуванні, однак не полишаючи депутатських крісел, а лише омолодивши кадри новими професіоналами.

   Економічна криза об'єднала фінів, надала нового поштовху фінському націоналізму, зробивши партію "Справжні фіни" флагманом національного відродження в політиці. Вже на першому сесійному засіданні муніципальної ради Еспоо 26 листопада 2012 р. фракція "Справжніх фінів" ухвалила рішення про відновлення діяльності місцевого заводу Nokia та збільшення його персоналу з 1,5 тис. осіб до 3 тис. осіб, що має позитивно відбитися на рівні зайнятості в Еспоо.

   Тим часом 21 грудня 2012 р. депутати Едускунти прийняли бюджет Фінляндії на наступний рік. У підсумку п'ятиденного розгляду, до бюджету не було внесено жодної зміни, хоча опозиція у вигляді націоналістів з фракції "Справжніх фінів" змусила парламентарів голосувати майже не 400 разів. Проект бюджету, представлений фінансовою комісією, був схвалений без змін. Остаточна цифра бюджету склала 54 млрд. євро. Розгляд та прийняття бюджету зайняло в Едускунті в цілому майже 3 місяці. Опозиція представила найбільшу кількість пропозицій щодо змін у бюджеті. Більшість побажань традиційно стосувалися видатків міністерства зв'язку і міністерства транспорту. По завершенні розгляду бюджету, парламентарі проголосували і з приводу довіри уряду – недовіру уряду висловили депутати з фракції "Справжні фіни", більше їх ніхто не підтримав.

Тімо Сойні – лідер партії "Справжні фіни"

   «Гасла і агітація закінчились, прийшов час реальних дій та справжньої політики. "Справжні фіни" стануть форпостом фінської національної самоідентичності в політиці як республіканського, так і місцевого рівня. Жоден голос відданий на виборах нам не буде втрачений, навпаки, ми зробимо все аби вивести Фінляндії з кризи завдяки підтримці нашого виборця. Досить годувати Грецію та Італію, ми маємо забезпечити своїх громадян гідною зарплатнею та пенсією. Уряд Катайнена-Урпілайнен довів багату Фінляндію до напівжебрацького стану, ми маємо все повернути на місця, як це було на початку 2000-х. Від сьогодні ми всі маємо усвідомити, що підтримка населення у 2012 році має бути виправдана і закріплена реальними справами у 2013 році» – заявив Тімо Сойні на урочистих партійних грудневих зборах в Еспоо де він очолив місцеву раду.

Замість висновків

   Як і багато інших націоналістичних партій Європи та ЄС "Справжні фіни" ведуть послідовну боротьбу за національну справедливість на всіх рівнях – від муніципальної ради у маленькому провінційному містечку до столичної Едускунти. Фінські націоналісти протягом останніх двох років довели всім, що вони – реальна сила, яка може впливати на ситуацію як в межах, так і поза межами Фінляндії. Незважаючи на різного роду абсурдні звинуваченні у ксенофобії та неонацизмі від лівих партій та організацій, рейтинг "Справжніх фінів" тільки зростає. Реальні дії – захист населення від безробіття і мультикультурності довів правдивість гасел фінських націоналістів.

Kansallisuusaate – рelastus Suometä

   Таким чином, ми – українські націоналісти, маємо брати приклад з наших фінських побратимів. Фракція ВО "Свобода" у Верховній Раді України має розгорнути масштабну боротьбу з українофобією та повернути нарешті Україну українцям. Досить ходити маршами, час реальних дій! Не можливо збудувати сильну державу сидячи в кав’ярні чи з прапором на майдані, державу будують люди з революційним запалом у серці! Прагнемо більше ніж просто фракції – націоналістичного уряду та президента-націоналіста. Лиш так збудуємо українську Україну.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту aamulehdenblogit.ning.com)