Притлумлення особистості

Людина дедалі більше потрібна цивілізації лише у своїх середніх якостях, але не в якості особистості. Притлумлення особистості, зменшення свободи її свавілля, унеможливлення слави, відчуження – загалом корисне. Для прикладу, візьмемо економічну кризу (хоча, зазвичай це вона за нас береться).

   Багато хто з провідних економістів стверджує, що є цілком коректним порівнювати нинішні негаразди з кризою 1930-х рр. Та стала однією з причин Другої Світової війни й спричинила жорстокі соціальні й політичні потрясіння у найрозвинутіших країнах.

   Нічого подібного ми не спостерігаємо нині. Навіть греки не прагнуть відмовитися від принад представницької демократії, не збираються нападати на Македонію. Натомість, повстання спіткали лише країни з архаїчним управлінням і традиційним суспільним устроєм, очолювані видатними особистостями – диктаторами. США та Європа виробили досконалі механізми виживання й розвитку. Їхні правителі дедалі простіші (Кемерон далеко не Черчилль, Обама – не Рузвельт, навіть Меркель – зовсім не Гітлер, які б вусики не домальовували їй греки на своїх плакатах), а цивілізація дедалі розумніша.

   Ще нещодавно особистість була тією віссю, навколо якої крутилося колесо історії. Нині – це дрючок в колесі – те, що загрожує плавності руху в ірій прогресу. Зокрема, саме цим пояснюється "лівізм" бомонду й суспільних настроїв розвинутих країн і репресивність по відношенню до "правих".

   Американська агресивна толерантність й панівний європейський "гомосоціалізм" поборюють особистість та її атрибути – расу, націю, віру, аристократизм, європоцентризм. Натомість Х‘юстон Стюард Чемберлен (Карл Маркс правих) проголошує людську особистість, як misterium magnum буття. Він цитує Лютера (Світом править Бог через малу кількість героїв і досконалих людей), а також Ґьоте: "Найвище щастя дітей землі – тільки особистість!".

   Основний сенс третього тисячоліття – конфлікт між особистістю і цивілізацією, яка вже не потребує особистості.

Автор – Дмитро Корчинський

Проголосуйте за "Правий Сектор"!

24-го січня 2014-го р. літак рейсу "Амстердам-Бориспіль" приніс мене в Україну. Попереду чекав Майдан - мета тієї подорожі. Вірніше, мене цікавила вулиця Грушевського. Туди я й направився...

   Вранці, після моєї першої ночі у Києві, безсонної ночі серед вибухів гранат, сльозогінного газу, палаючих шин та пострілів беркутні на Грушевського, вщент мокрий після мєнтовських брандспойтів на морозі в мінус двадцять п’ять, ледве стоячи на ногах, я приплентався у Жовтневий Палац, де, як казали хлопці, я можу знайти місце для відпочинку. На записі сиділи представники ВО "Свобода" зі Львова, мого рідного міста! Я подумав, що мені сильно підфортило, до своїх потрапив! Коли вони мене реєстрували, зі здивуванням розглядаючи голландський паспорт, хтось з них звернув увагу на мій зовнішній вигляд, сліди капоті шин на обличчі та одежі, на сморід...

   На запитання «Що це?» я відповів, що всю ніч провів на Грушевського. Як же ж я здівувався, коли почув: «Ми провокаторів-екстремістів не підтримуємо! Ми тебе прийняти не можемо...».

   Злий, справді шокований я вийшов звідти та пішов на Майдан... Побачив заклик записуватися у Самооборону та вирішив спробувати там... Запитався когось куди треба йти. Мені вказали на намет Конгресу Українських Націоналістів. Я увійшов, привітався. Літній чоловік у військовій формі, який розпалював пічку, подивився на мене і відразу все зрозумів: «Ти з Грушевського?».

   Я подумав, що мене знову виставлять на мороз, але брехати не став – «Так...». Господи! Мене відразу напоїли гарячим чаєм, майже насильно нагодували та дали місце для спання під купою ковдр на тапчані... Кожну ніч та частково кожен день я проводив на барикаді і ніхто мене більше не називав провокатором... КУН, ДЯКУЮ ВАМ!

   Саме на барикадах вулиці Грушевського я познайомився з хлопцями з Правого Сектору. Пізніше я бачив там й прапорець Свободи, але у пам’яті назавжди закарбувався ранок 25-го і те, що "провокаторів" вони не підтримують... Бог їм суддя! Але, як мене мокрого і виснаженого свободівці виставили на мороз, я забути вже не зможу...

   Ті два тижні, які я пробув там, стали найкращою згадкою мого життя... Хлопці, чоловіки, діди, які з’їхалися на Майдан з цілої України, щоб захистити честь та свободу свого народу, дівчата, жінки та бабусі, які і вдень і вночі приносили нам чай, каву та канапки, молоді "медики", які погрожуючи нам, "страшним екстремістам", змушували нас одягати респіратори, щоб не труїтися димом палаючих шин, та годували нас ліками проти простуди, Я ВАС ВСІХ НЕ ЗАБУДУ! НІКОЛИ! Через вас, ваш героїзм та самовідданість я відчув таку повагу до свого НАРОДУ, що вирішив бути серед вас, назавжди повернутися в Україну. Тепер я тут, тепер я з Правим Сектором.

  Наша Революція ще не закінчена, зараз знову лізуть до влади ті покидьки, проти яких ми з вами повстали, билися та перемогли. Вони хочуть відібрати нашу перемогу, змарнувати жертовні смерті нашої Небесної Сотні! НЕ ДАМО! А якщо буде треба, я знову пліч-о-пліч з вами стану на барикадах і буду захищати нашу честь і свободу. І перемога все одно буде наша! Бо нас НЕ ЗДОЛАТИ!

   Я закликаю ВСІХ віддати на цих виборах свій голос за ПРАВИЙ СЕКТОР, бо саме в ньому досі живе той вогник Революції, та ЧЕСТЬ, та ГІДНІСТЬ, які повернули мені батьківщину, які дали мені розуміння однієї дійсно дуже важливої речі, того, що УКРАЇНА – ПОНАД УСЕ!

   Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!

Автор – Партизан, боєць Добровольчого Українського Корпусу

Націоналістичні бригади

Україно! Твої сини-арійці кочували безкрайніми степами Євразії, рухаючись на Схід поклонялися сонцю і вогню, на чолі зі Святославом Завойовником ходили походами на хозарів і прибивали щити на воротах візантійського Царгороду, билися на Калці і воювали з монголо-татарами, козацькі загони уславилися під Дюнкерком і Москвою, 300 українських спартанців героїчно стримували більшовицьку навалу під Крутами і билися у лавах Січових стрільців, легендарної УПА та демонізованої СС “Галичина”. Світ знав українців як вправних вояків!

  Вулиця. Навколо сотні, тисячі, мільйони людей. Різних, єдиних в одному – хворих на національну імпотенцію з атрофованими національними рефлексіями. Їх інстинкти – примітивне міщанство. Психологічно здорові молоді чоловіки схожі на старезних дідусів зі згаслим поглядом в очах, без жодної іскри. Не шкодуй цих ближніх. Слабкі нашій спільноті не треба. Вони неякісна глина, з якої навіть майстер не виліпить вартісний виріб. Баласт, який треба негайно викинути заради виживання.

  Українська нація млява і вайлувата. Ніби нежива. Їй бракує вітальної сили юних народів, первісної руйнівної агресії. Тієї безупинної козацької енергії “bestia sine capite”. Наша пасіонарність спить. Флегматичність закувала український дух у кайдани.

  Не бійся бунтувати: на роботі, вдома, на навчанні. Всюди і повсякчас. У бунті приходить звільнення від негативної енергетики, вбивається рабське “Я”. Йди наперекір соціуму: у Харкові чи Одесі, Києві чи Січеславі, говори винятково українською. Тебе не розумітимуть, дивитимуться як на дивака. Нехай! Проте виховаєш у собі українського бійця. Поступово. Крок за кроком відвойовуватимеш у чужинців національний простір. Мовний, зокрема. З тебе братимуть приклад свої і зненавидять чужі. Віддячуй їм сторицею: ненавистю і любов’ю. Ненавидь до краю. Ненависть – сильне почуття, що спопеляє душу у вогні, щоб відродитися як птаха Фенікс, палить мозок до нестями. Ненависть до ворога – каталізує любов до Батьківщини.

Один шлях веде до пекла, другий у височінь до сяючої вершини. Обирай. Дорога вгору важка, але відчуття подоланого додає сил і наснаги. Візьми з собою у дорогу найкращого друга АКМ. У скрутну хвилину він не зрадить, не схибить, допомагатиме підкорювати світ.

 «Гвинтівка народжує владу!», – заповів колись китайським комуністам Мао Цзедун.

  «Людина у мундирі свиня – стрілянина по ній дозволена!», – казали бійці РАФ,

   «Націоналізм – це постріли!», – підсумували наприкінці ХХ ст. революційним досвідом бійці УНА-УНСО.

 Вперед! Бери владу, яка лежить у ніг, чекаючи володаря. Революціонер не має сім’ї. Заради ідеї жертвує собою. Йде на муки, наближуючи недосяжне “світле майбутнє”, розуміє власне приречення, але не звертає з тернистого шляху, не зрікається святих цінностей. Він – обраний творити національний міф. Як Тантал, ледь докотивши камінь на вершину гори, знову падає вниз і все розпочинає з початку. Наче мандрівник, що побачив за обрієм найвищої гори промінь сонця і дереться вгору, долаючи себе: власну ледачість, боягузтво, слабкодухість, борючись з оточенням. Перемога над собою найзаповітніша. Це – доля одинаків, самотніх вовків. Бо ж, “самотній легше йде у бій собі, лишаючи набій”. Це – ВІЙНА: людей, націй і рас за життя і панування, за місце під сонцем. Бо, хто бореться, той борець і виживає сильніший.

   Анархія має сенс тільки у контексті спротиву державній бюрократії. Існувати за чужими законами безперспективно. Відкинь те, що заважає. Живи за законами предків. Бунтувати завжди важко. Головне – ступити перший крок і обрати об’єкт незадоволення.

  Провідники будили націю від столітніх чар морфея до визвольної боротьби. Їм вдалося неможливе. У добу великих соціальних експериментів збудити український дух до повстання, очолити революційний авангард.

  Я – націоналіст і однаково ненавиджу москалів, жидів і буржуїв – поневолювачів українців. Я ніколи не пробачу їм віковічне знущання. Уярмлена північно-східним сусідом нація; гноблена польськими панами і жидівськими спекулянтами, російськими поміщиками і “савєтскімі таваріщамі”. Знедолена, рабська, бідна, але рідна до глибини підсвідомості.

  Національна буржуазія – фікція. Суть капіталу – соціальний визиск, преференції і бажання нажитися. Капіталіст турбується про власний, жлобський інтерес. Така філософія капіталу. Віра в українського мільярдера Фільтрінеллі, що жертвуватиме статки заради національної революції і сам влаштовутиме акти прямої дії, нездійсненна мрія.

  Україна для українців! За правом крові і соціальної справедливості. Для українців, щоб жоден іноземний чи вітчизняний олігарх не скуповував українські заводи. Як набридли задоволені морди олігархів; відвідувачів нічних клубів і казино, яким невідомі злидні і відчуття голоду; юних татових мажорів на супердорогих авто. Боляче дивитися в очі пенсіонерів-жебраків; кинутих напризволяще дітей-сиріт; вкотре обдурених і зневірених політиканами українців.

  Націоналісти зобов’язані покласти цьому край! Велика Україна народжується на вулицях зрусифікованих українських міст. Соціальна практика показує правдивість національної теорії! Її застосування у повсякденні наближує прихід новітнього Бандери. Він не помер. Його дух і образ чекає на друге пришестя.

   На межі буття-небуття згадай сакральне: “Україна”. Вогонь!

Автор – Степан Молчан

Українські праворадикальні рухи та "кримське питання" у 1990-х рр.

   Однією зі значних внутрішніх проблем України 1990-х рр. стала проблема Криму. Ще з кінця 1980-х рр. місцева партійна номенклатура, розуміючи наближення кардинальних змін у державі, всіма силами намагалася втримати владу, вирішивши, що найкращим шляхом для цього буде відокремлення півострова від України.

Мапа поширення українських націоналістичних організацій

   Незабаром Кримська область отримала автономний статус, в республіці сформувалися власні органи влади. Паралельно виникла ціла низка організацій (найпотужнішою з них було "Республиканское движение Крыма" – РДК), що агітували за повний вихід зі складу України (який у більшості випадків передбачав приєднання до Російської Федерації). Проросійські активісти лякали місцеве (переважно російськомовне) населення "тотальною українізацією та бандеризацією", яка неодмінно чекатиме у складі незалежної України, і з певного моменту сепаратистські ідеї стають дійсно популярними на півострові.

   Характерними для цього періоду були, з одного боку, активна участь у даних процесах Росії (політики та державні посадовці з сусідньої держави доволі часто відвідували кримські міста, агітуючи за відокремлення від України), з іншого – майже повне ігнорування проблеми з боку офіційного Києва. Зрозуміло, що подібні тенденції на території півострова не могли не привернути увагу українських праворадикальних організацій, які спробували вирішити проблему зазіхання на територіальну цілісність України власними методами.

Візит членів ДСУ до Верховної Ради АРК у Сімферополі

   Першою організацією, що радикально відреагувала на відцентрові процеси у Криму, стала партія Українська національна асамблея (УНА), а точніше – її бойове крило, що отримало назву Українська народна самооборона (УНСО). Наміри УНА-УНСО щодо неспокійного регіону визначала відома фраза Дмитра Корчинського: «Крим буде українським або безлюдним». Наприкінці лютого 1992 р. керівництво УНА-УНСО збирає членів організації з метою організувати "похід на Крим". Велика кількість бійців УНСО (за різними даними, від 300 до 900) спеціальним потягом вирушає з Києва на південь. До "походу" долучилися представники духівництва Української автокефальної православної церкви, фольклорний хор "Гомін" та народний депутат Степан Хмара. Офіційно делегація прямувала на молебень по розстріляних більшовиками українських моряках до м. Севастополь.

   Спочатку потяг зупинився в Одесі та Херсоні, де були проведені масові акції. Коли потяг наближався до Криму, стало відомо, що керівництво півострову та командування Чорноморського Флоту має намір зробити все, аби не пропустити потяг до Севастополя. 1 березня його було зупинено на станції Верхньосадовій, неподалік від Севастополя. Міліція заявила, що не пропустить потяг до закритого міста. У відповідь члени УНСО блокували залізничну колію, і через декілька годин потяг пропустили до станції Інкерман, звідки морським транспортом вся делегація дісталася Севастополя.

Бійці УНА-УНСО в Криму

   Колони УНСО пройшлися маршем по місту, священики відслужили молебень. Зустрічала процесію невелика кількість місцевих мешканців з українськими прапорами. Були присутні також і декілька десятків проросійських активістів, але завдяки присутності великої кількості правоохоронців сутичок вдалося уникнути. Ця акція спричинила неабиякий резонанс не тільки у Криму, а й по всій Україні. 1-2 травня того ж року у місті Сімферополь було проведено з’їзд Конгресу українців Криму. Для захисту від можливих провокацій організатори запросили членів УНСО, і близько 50 представників організації охороняли цей захід. Хоч "похід на Крим" УНСО і став найгучнішою та наймасштабнішою з подібних акцій, але інші організації також приділяли увагу "кримському питанню".

   Всеукраїнське політичне об’єднання "Державна самостійність України" (ДСУ) намагалося не тільки проводити масові акції на території Криму, але й виробити певну стратегію боротьби. В програмі організації чітко зазначалося, що союзником українців у боротьбі з "російськими шовіністами" мають стати кримські татари. Представники ДСУ неодноразово зустрічалися з провідниками кримськотатарського народу та відвідували засідання меджлісу. Крім того, за участі ДСУ у Криму у 1994 р. було організовано вишкільний табір для української та кримськотатарської молоді. ДСУ також проводила політичні акції у Криму, але вони були набагато менш масштабними, ніж акції УНА-УНСО: восени 1992 р. приїхали до Сімферополя та провели мітинг 12 членів організації. Осередки ДСУ існували у декількох кримських містах, але через невелику кількість людей (всього близько десяти) помітного місця у житті півострова організація не займала.

Бійці УНА-УНСО здійснюють "похід на Крим"

   Схожими були погляди на вирішення "кримського питання" ще однієї праворадикальної організації – Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери. У програмі "Тризуба" окремий розділ також присвячений Криму та відносинам з іншими народами півострову. "Тризуб" бачив майбутнє регіону як "татаро-української автономії". В момент найбільшої активізації проросійських рухів Криму, влітку 1995 р., "Тризуб" також організував "похід на Крим". Близько сотні членів організації, переважно зі східних та південних областей України, прибуло до Джанкою, звідти пройшло пішим маршем крізь міста півострова. За словами учасників подій, місцеве населення доволі спокійно сприймало цю акцію. Таким чином, даний захід мав на меті пропаганду ідей українського націоналізму серед жителів Криму, а також спеціальну підготовку членів "Тризуба", в тому числі і на випадок конфлікту на півострові. Осередок "Тризуба" також існував у Криму і був дещо більшим (близько 30 чоловік) та активнішим за місцеве відділення ДСУ.

   Отже, бачимо, що майже всі активні українські праворадикальні організації 1990-х рр. не лишалися осторонь від такої проблеми, як зростання кримського сепаратизму. Як характер проблеми, так і характер самих організацій передбачали радикальні рішення та дії щодо Криму. Всі українські націоналісти одностайно були проти будь-яких кроків назустріч прибічникам відокремлення півострову від України.

Бійці ВО "Тризуб" імені Степана Бандери в Криму

   Однак тактика дій в різних організацій була різною: якщо УНА-УНСО надавала перевагу простій та стихійній "демонстрації м’язів", то політика ДСУ та "Тризуба" була більш виваженою та передбачала тісний союз з кримськими татарами у боротьбі за український Крим. Ще однією характерною рисою діяльності українських праворадикальних організацій у Криму була незначна кількість їхніх прибічників власне серед населення півострову, що передбачало "походи на Крим" з інших регіонів.

   Досі немає одностайної думки щодо наслідків цих "походів". Наприклад, якщо члени УНА-УНСО підкреслювали, що їхня акція 1992 р. мала позитивні для України наслідки, послабивши сепаратистські настрої, то ціла низка дослідників проблеми стверджувала, що радикали тільки "лили воду на млин" проросійським рухам автономії (до речі, такої ж самої думки дотримувалися і представники цих проросійських рухів). Ще довго, пропагуючи свої ідеї, кримські сепаратистські організації (та й звичайна преса) лякали місцеве населення "галицькими бойовиками" та "терористами з УНА-УНСО".

Активісти ДСУ біля агітаційного автобуса РДК

   У середині 1990-х рр. ситуація з сепаратистськими рухами на півострові зайшла занадто далеко, і цілком можливим був сценарій насильницької розв’язки за участі не тільки української армії, а й добровольців з праворадикальних організацій. Однак проблема незабаром вирішилася сама собою, не в останню чергу завдяки жорсткій політиці Леоніда Кучми. З одного боку, в цей період починається тиск на праворадикалів, що привів до зменшення їхньої активності; з іншого – другий Президент України на певний час вирішив "кримське питання": спочатку ліквідував деякі державні інститути автономії (перш за все, інститут президентства), а потім підписав "Великий договір" з Росією, що на багато років "вибило землю з-під ніг" у проросійських організацій. Вже в наш час проблема Криму знову загострилася, і боротьба українських праворадикальних та кримських проросійських організацій відновилася з новою силою.

Автор – Едуард Андрющенко

(світлини взяті з сайту did-panas23.livejournal.com)