Відсутність української пропаганди грає на руку нашим ворогам

Підміна понять, маніпулювання фактами, вкидання свідомої брехні в інформаційний простір — це все та решта не перелічених інших ознак формують сучасну пропаганду. Яскравим прикладом слугують агітаційні матеріали Третього Райху і СССР, а віднедавна — телелайно РФ. А тим часом у самій пропаганді (лат. propaganda — те, що підлягає поширенню) немає нічого поганого, якщо вона, звісно, працює задля інтересів нашої нації та держави, відтак її брак навпаки викликає низку невідворотних загроз.
   Аби зрозуміти, яка українцям може бути користь від власної пропаганди та її запровадження, як всередині країни (особлива увага на окуповані території), так і зовні (ставка на розвал Московії), пропонуємо взяти до уваги принципи, розроблені ще Паулем-Йозефом Ґьоббельсом. До слова, саме його методику ведення сучасної пропаганди запозичив і значно поглибив Владімір Путін. Тому не дивуймося, що в Україні є багато громадян, для яких інформація, подана кремлівськими ЗМІ, без перебільшення — чиста правда, яку не слід фільтрувати, а тим паче критично перевіряти на достовірність.
   Отже, по-перше, пропаганди має бути багато. Людські маси повинні постійно зустрічатися з її носіями, у будь-якій точці простору — чим частіше, тим краще. По-друге, вона має  бути максимально простою: «Її рівень повинен виходити з міри розуміння, властивий найвідсталішим індивідам з числа тих, на кого вона хоче впливати». Проста пропаганда діє навіть на тих, хто їй чинить опір — бо розумна меншість буде змушена йти за нерозумною більшістю.
   Відтак, по-третє, пропаганда має бути одноманітною: «Повинна обмежуватися лише деякими пунктами і представляти ці пункти коротко, ясно і зрозуміло, у формі простих гасел, які легко запам'ятати. Адже гасло незмінно мусить повторюватися в кінці кожної промови, кожної статті». По-четверте, пропаганда мусить бути однозначною: «Тут немає місця тонкій диференціації, скажімо — "Правда чи брехня! Правий чи не правий!" Адже народ міркує прямолінійно». Ніяких різних точок зору і об'єктивних підходів, ніяких сумнівів і коливань. Тільки рішучість і однозначність! Вибір вже зроблено, тому про нього лише інформують.

   Крім того, не варто забувати, що пропаганда має впливати більше на почуття і лише в меншій мірі на так званий розум. А отже, по-п'яте, вона ipso facto повинна бути шокуючою. Тільки в цьому випадку можна привернути увагу, а залучення уваги — це початок пропаганди. Відтак тільки шокуюче нестандартне послання люди передаватимуть і переказуватимуть один одному. Їх потрібно одразу ж здивувати та вразити.

За матеріалами "Вільної Думки"

Блакитно-чорні штурмовики фінського націоналізму

Мапа післявоєнної Європи 1920-х рр. рясніла появою розрізнених націоналістичних рухів. То тут, то там з колишніх фронтовиків Першої світової війни формувались радикально налаштовані угрупування, яким не подобався існуючий деструктивний стан речей в їхніх рідних країнах...

   Так в Італії під проводом Беніто Муссоліні оформлюється і бере владу фашизм, у свою чергу в Німеччині під проводом Адольфа Гітлера постає націонал-соціалізм, в Іспанії гуртуються майбутні фалангісти на чолі з Хосе-Антоніо Прімо-де-Ріверою та Раміро Ледесмою-Рамосом. Варто зауважити, що у далекій північній Фінляндії місцевий націоналізм, який тривалий час був виключно антицарським, після здобуття незалежності цієї країни, одразу прийняв яскраво виражені антикомуністичні гасла.

   У середині 1920-х рр. ветерани фінляндської Визвольної Війни 1918-го р. здихавшись відкритої червоної небезпеки від місцевих ліворадикалів, головним ворогом продовжували вважати Москву з її хворобливими прагненнями світової комуністичної революції. Молода північноєвропейська країна Фінляндія скинувши кайдани російського царизму почала готуватись до можливого вторгнення московського більшовизму.

   Першою і водночас найбільш чисельною націоналістичною силою у Фінляндії був Лапуаський Рух (фін. Lapuan Liike), що виник у листопаді 1929 р. в селищі Лапуа у провінції Західна Пох’янмаа. Варто підкреслити, що цей праворадикальний рух виник саме у той момент, коли розрізнені фінські націоналістичні організації із хаотичних об’єднались в єдину силу, що могла зупинити реванш місцевих лівих радикалів та, навіть, змусити  відчути острах за можливу втрату владу у президента та уряду Фінляндської Республіки.

   В той час як восени 1929 р. світ струснула економічна криза – "Велика Депресія", фінляндська економіка вже нездужала. На хвилі кризи, що розвивалась в Фінляндській Республіці, як гриби після дощу, почали з’являтись різні рухи, що відстоювали не економічні, а політичні вимоги. Праві сили, на відміну від лівих, дуже чітко відчули момент! Вони прагнули направити зростаюче в суспільстві невдоволення проти свого давнього ворога – соціалістів і комуністів, в яких бачили посібників головного і споконвічного тирана фінської нації – московитів. Ліві ж радикали відсиджуватись осторонь теж не збиралися, організовуючи різні акції громадянської непокори всією країною. Жорстка конфронтація досягла свого піку в кінці листопада 1929 р. у містечку Лапуа. Саме тут майбутні активісти Лапуаського Руху, головним чином, силами місцевої учнівської молоді, припинили незаконні збори комуністів застосувавши силу, не дали організувати страйк і знищили всі агітаційні матеріали лівих сил. Кілька найбільш активних місцевих мешканців стали обговорювати можливості подальших, більш радикальних дій... Нову організацію очолив ветеран Визвольної Війни 1918-го р. – Вігторі Косола.
   В березні 1930 р. у Ваасі молоді члени Лапуаського Руху здійснили погром типографії соціалістичної газети "Työn Ääni", що мало навести жах на все ліворадикальне підпілля Фінляндії. Такі показові акції прямої дії привели до лав Лапуаського Руху велику кількість палких патріотів Фінляндії: за рік до нього приєдналося майже 60 тис. осіб. Напади на комуністів та соціалістів нараховувались сотнями. Зазвичай активісти Лапуаського Руху діяли штурмової масою, з демонстративною публічністю, але були в організації і спецгрупи для точкових акцій, зокрема атентатів по відношенню до ораторів і депутатів від соціалістичних партій. Вони іменувались блакитно-чорними штурмовими загонами або ж "Sinimustat", лідером яких був філософ-традиціоналіст Ауліс Ойаярві. Це було молодіжне крило Лапуаського Руху, куди входили молоді люди віком від 16 до 33 років. Свою назву воно отримало за кольором власної уніформи – чорні сорочки (асоціація з фашизмом) і брюки з блакитними краватками (асоціація з фалангізмом). В якості привітання, активісти "Sinimustat" використовували римський салют.
   Центральний офіс Лапуаського Руху знаходився в провінції Пох’янмаа, у місті Вааса. У свою чергу, керівництво "Sinimustat" мало штаб-квартиру у Лапуа. Однак діяльність організацій вже почала користуватись підтримкою по всій країні завдяки антикомуністичним виступам та бійкам з лівими радикалами. Основну масу членства Лапуаського Руху складали селяни, військові, ветерани Визвольної Війни 1918-го р., які проводили демонстрації, влаштовували показові спалення лівої агітації, тощо. У свою чергу до лав "Sinimustat" входили студенти, спортсмени і священики,  які вдало проводили "полювання" на комуністів і соціалістів, нищили друкарні і видання лівого спрямування. Варто зауважити, що організація "Sinimustat" було справжнім фінським аналогом парамілітарних припартійних формувань як німецькі загони "Sturmabteilung" чи італійські чорносорочечники "Squadristi". Тобто, справжнім "військом партії", націленого проти демократичного ладу, слугуючи для силового придушення політичних противників.
   Ідеологія блакитно-чорних штурмових загонів "Sinimustat" формувалася під впливом Академічного Карельського Товариства (фін. Akateeminen Karjala-Seura). Важливе місце в ній займали ідеї Великої Фінляндії (фін. Suur-Suomi) – відторгнення земель Карелії та Інґерманландії від СССР, а також, крайній націоналізм фенноманів початку ХХ ст., лютеранські принципи соціальної солідарності та запозичена в італійських фашистів орієнтація на методи прямої дії з побудовою державного корпоративізму, і звичайно ж, жорсткий антикомунізм з домішками праворадикального популізму. Варто підкреслити, що італійський режим Беніто Муссоліні подавався як зразок суспільно-державного устрою з поправкою на фінські національні традиції та реалії. Протягом 1930-1939 рр. "Sinimustat" активно підтримувало зв'язок з "Giovane Fascista"  та "Hitlerjugend". Особливо надихали фінських націоналістів фашистські успіхи щодо впровадження корпоративної системи та нищівна боротьба з комунізмом в Італії.
   У той же час, фінські блакитно-чорні штурмові загони, натхнені фашистським маршем на Рим та нацистським Пивним путчем, прагнули й собі здійснити захоплення влади збройним шляхом. Заступник командувача загонами "Sinimustat" з ідеологічно-виховної роботи, пастор парафії у Кіурувесі Еліас Сімойокі прагнув донести до лідера Лапуаського Руху необхідність такої справи. Після розгону "комуністичного шабашу" в Лапуа та знищення соціалістичної газети варто було діяти негайно, тож 7 липня 1930 р. близько 6 тис. активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat" з блакитно-чорними прапорами пройшли маршем вулицями фінляндської столиці, закінчивши його багатотисячним мітингом на центральній Сенатській площі перед кафедральним собором. До своєрідного "маршу на Гельсінкі" приєдналось ще 9 тис. селян з усіх селищ та міст південних провінцій Фінляндії. Вище політичне керівництво країни змушене було враховувати вимоги марширувальників, які отримали широку підтримку в суспільстві – уряд вимушений був піти у відставку. На зміну йому прийшов новий, зібраний з осіб, які симпатизували Лапуаському Рухові. Але головним наслідком "маршу на Гельсінкі" стала повна законодавча заборона комуністичної ідеології та діяльності комуністичних організацій.
   Однак бойове членство "Sinimustat" хотіло влади, загартованої у вуличних боях. Тож вони почали розробляти план збройного заколоту і встановлення націоналістичної тимчасової диктатуру під проводом Вігторі Косоли та уповноваженої директорії (на зразок латиноамериканської військової хунти) з активістів "Sinimustat". Також велась активна агітація щодо національного повстання проти засилля "демократів-капіталістів"...
   В кінці лютого 1932 р. 8 тис. членів Лапуаського Руху зібралися в селі Мянтсяля, на північ від Гельсінкі, з наміром захопити силою столицю Фінляндії. Протягом 1-3 березня 1932 р. вибухає націоналістичне повстання, що охопило провінції Уусімаа, Канта-Гяме та Південна Пох’янмаа. В ніч з 4 на 5 березня 1932 р. відбулась нарада керівників Лапуаського Руху та "Sinimustat" у Мянтсяля, де було прийнято рішення про концентрацію сил озброєних повстанців виключно поблизу Гельсінкі. Поліція та національна гвардія Фінляндії оточила селище Мянтсяля і почала захоплювати будинки, де перебували озброєні націоналісти-заколотники. В ході дводенних боїв 5-7 березня 1932 р. загинуло 150 активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat", 50 осіб від урядових сил також були вбиті.
   Після невдачі заколоту, відповідно до вимог фінляндського президента, керівництво Лапуаського Руху та "Sinimustat" було заарештовано і відправлено до в’язниці у місті Турку. Діяльність цих націоналістичних організацій була заборонена. Проте, вже незабаром, у листопаді 1932 р. націоналістів-заколотників з Мянтсяля амністують, а на міцних залишках Лапуаського Руху створюють Народно-Патріотичний Союз (фін. Isänmaallinen Kansanliike). Розуміючи, що вже минула доба профашистських маршів та заколотів, колишні лідери та активісти Лапуаського Руху не змогли подолати існуючий у Фінляндії законний стан речей, тож вирішили до нього пристосуватись – реорганізувавшись в політичну партію. У січні 1933 р. загони "Sinimustat" легалізуються як молодіжна спортивна організація Народно-Патріотичного Союзу, чия штаб-квартира перемістилася з Лапуа в Гельсінкі. Від тепер на чолі блакитно-чорних штурмовиків, замість Ауліса Ойаярві, став лютеранський пастор Еліас Сімойокі – харизматичний проповідник ідеї Великої Фінляндії, один із учасник Визвольної Війни 1918-го р. та військової експедиції в Олонецьку Карелію у 1919-1920 рр.
   Варто зауважити, що тепер членство в "Sinimustat" допускалося з 10-річного віку, а з 17 років юнаки та дівчата вступали в лави Народно-Патріотичного Союзу і проходили військову підготовку на полігонах Охоронного Корпусу (фін. Suojeluskunta). Крім того, в обов’язковому порядку почалося вивчення поезії загиблих побратимів в Мянтсяля – Сакарі Сіітойнена та Вейккі Местоли, а також історичні дослідження Йоосе-Олаві Ганнули, військові мемуари Пааво Талвели, біографії Беніто Муссоліні і Горста Весселя, теоретико-філософські праці Джовані Джентілє та Шарля Морасса. Ядро організації складали 5,5 тис. юнаків та дівчат, які принесли присягу на вірність "Sinimustat", хоча точний облік членства не вівся.
   Керівництво "Sinimustat" організовувало щомісячні табори бойової і політичної підготовки, де проводилось військове навчання активістів, читалися політико-ідеологічні лекції, влаштовувалися патріотичні концерти. Попри свою войовничість, в основному блакитно-чорні штурмовики тепер діяли в рамках фінляндської законності. Діяльність зводилася до пропаганди, публічних зборів, масових антикомуністичних демонстрацій та видання друкованих засобів пропаганди (агітаційні листівки, газети, ідеологічні брошури).
   Розуміючи, що знов збройним шляхом владу у Фінляндії не взяти, Еліас Сімойокі разом з верхівкою Народно-Патріотичного Союзу налагодили тісні відносини з "вапсами" – естонським Рухом Учасників Визвольної Війни (ест. Eesti Vabadussõjalaste Liit). У грудні 1935 р. окремі загони "Sinimustat" взяли участь в спробі поваленні уряду Константіна Пятса. Однак заколот "вапсів" і блакитно-чорних штурмовиків був придушений, а офіційний Таллінн висловив занепокоєння в бік Гельсінкі щодо втручання фінських націоналістів у внутрішні справи Естонської Республіки. Відповідь фінляндських урядовців не змусила себе чекати – діяльність "Sinimustat" з січня 1936-го р. була заборонена.
   Після розпуску і заборони діяльності "Sinimustat" керівництво Народно-Патріотичного Союзу спробувала відтворити партійну молодіжну організацію на чолі із Еліасом Сімойокі під назвою "Mustapaidet" або просто – "чорні сорочки". Проте тепер, фінські штурмовики не могли яскраво демонструвати свій запал на публіку як раніше. І лише розгортання Другої світової війни та московська агресія по відношенню до Фінляндії відкрило шанс для активістів "Sinimustat"/"Mustapaidet". У період Зимової Війни (1939-1940 рр.) та Війни-Продовження (1941-1944 рр.) фінські штурмовики в масовому порядку пішли на фронт, захищати рідну Батьківщину відрізняючись в боях завзятістю і фанатизмом.

   Нова світова м’ясорубка радикально змінила ставлення фінляндських громадян до націоналістів, які тепер виступали оборонцями державної незалежності країни. Розуміючи цю обставину, в січні 1940 р. фінляндський президент попросив прем’єр-міністра включити до складу уряду країни лідера Народно-Патріотичного Союзу. Однак, таке державне визнання і національне піднесення зіграло поганий жарт із фінськими націоналістами, шанувальниками фашизму! Після поразки Фінляндії у війні з СССР, уряд переможеної країни погодився на кабальну мирну угоду, що забороняла діяльність всіх націоналістичних та воєнізованих організацій. Тож фінські блакитно-чорні штурмові загони, "культурні негідники" з Лапуа, були вимушені ось таким чином завершити свій бойовий та ідеологічний шлях, на догоду більшовицькій Москві з боку поступливого уряду, за ради Вітчизни, Suomi...

Автор – Денис Ковальов

Історик Соловйов і теорія "євразійства"

Знаменитий історик Сергій Соловйов (1820-1879 рр.) зажив слави, створивши "Історію Рассіі с дрєвнєйших врємьон" у 29 томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Московії, ні в знанні ментальності московського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, однак не можна не сприймати маститого історика як апологета кремлівського месіанства, отих його євроазійських нюансів, які тепер посилено реанімуються вже на ґрунті так званого СНД. Власне, інших ідей і не міг і не може сповідувати патріот Московії як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії...

   Для історика Соловйова рух народних мас на схід - визначений долею, продиктований історією; взагалі, обгрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обґрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як "прєдопрєдєлєніє", але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що гуманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстку заданість, фатальну необхідність, від якої ніяк не можна ухилитися - як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх індивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який - цей "смисл" - просто не здатні, приречено не здатні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше - оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок "камарінскаго мужика"...
   Природно-географічні фактори продиктували рух на схід! Чи не лукавить історик Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начебто концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, тривалий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих "природно-географічних" умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближчих державностей - хай то Литва, Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фатальний рух на свої терени, навпаки - запропонували свій зустрічний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він (такий неминучий!) і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: "прєдопрєдєлєнія" - долі, та ще й... і таке знаходимо в філософських постулатах великодержавного історика... поставило росіян - народ і європейський, і християнський - порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й незрівнянно гірше. А чому? - А тому! І тут дуже цікава логічно-смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обгрунтуванням цього невмолимого руху. Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Східна Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою мачухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби московитам вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати! 

   Але!.. Але ж - історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але ж "древня російська історія є історія країни, яка колонізується". Якби то закінчилася колонізація - та й закінчився період древньої історії! Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Московія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель періодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Московія, всяіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу - в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів. Що ж, в історії, як стверджує пан Соловйов, "виражається народна самосвідомість", і це справді так для історії - як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним результатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що суперечило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліплого патріота.
   Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обгрунтовував відсутність осідлості в народі - і наявність великої рухомості: народ начебто перебував у "рідкому стані". Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш - і марне це намагання як учора, так і сьогодні. Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисте намальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начебто вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу, запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише історик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю "рідку масу", яка куди не кинеться, то скрізь для неї "природа-мачуха" й "історія-мачуха"? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконвіку свої імена - ерзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти, тощо, але "рідка маса" всього цього і не помічає, і не усвідомлює, вона "освоює" і чужі землі, і чужі народи, звершуючи титанічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, "а одно освоєніє Сібірі чяго стоіт!", як написав академік Дмитро Ліхачов.
   Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там "диких" остяків чи гиляків, оце "рідке" народонаселення рухається й рухається - палають ліси, готується вдобрений грунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Та ж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступного, бо ж історик Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча - вони знову зриваються в дорогу, а всюди простір, усюди готові прийняти його... Готові прийняти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попереду - там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не згвалтовано, вони ще готові "прийняти", й тут "земельна власність не має ціни". Ось цитата з вищезгаданої праці Соловйова: «Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, - удержать население, возвратить, заставить других не принимать его - вот важные вопросм колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории...».

   Ось така веремія! Чомусь за такої логіки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято "порожні місця" - і зразу ж треба переселятися в "більш мирний і спокійний край", бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки "не можна здихатись самих себе", як справедливо зазначив академік Ліхачов, хоч би як, і хоч би ким декларувалося це бажання!
   А ще ж істориком Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати - московський!) є "кочовик-землероб". Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник - це безсумнівно. А що землероб? А що землероб - то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки - кочівник, саме від кочевницькоі вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому Соловйовим визначенні "кочовик-землероб" поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи - таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб - то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому "дивному союзі" кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво - ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас і, на жаль, немає тут ніякої ради! І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в Соловйова появляються підстави - як у патріота! - кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони - без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим - це так нам знайоме, це так традиційно! Зауважуючи цю споконвічну "удалость" пана Соловйов не без гіркоти змушені моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день...».
   Важко не згодитися! Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оця "відсутність прив'язанності до одного місця", й ніяк не винувате тут "одне місце", себто природа, ніяка вона не мачуха сама по собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувата тут таки "відсутність", вдача етносу й окремих його представників, і ніяка реальна "відсутність" не створить ілюзію "присутності", навіть - уявімо собі! - якби любе-миле величезне "народонаселенння" посунуло таки в Західну Європу, в так звані "початкові вигідні умови", бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по-друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься. І як тут принагідне не згадати Олександра Блока, його поему "Скіфи", цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:

«Мильоны - вас.

Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы.

Попробуйте, сразитесь с нами!

Да, скифы - мы!

Да, азиаты - мы,

С раскосыми и жадными очами!

Мы, как послушные холопы,

Держали щит меж двух враждебных рас

Монголов и Европы!

Мы любим плоть - и вкус ее, и цвет, 

И душный, спертый плоти запах... 

Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет 

В тяжелых, нежных наших лапах?».

   Цю поему написано в 1918 р., коли криваву оргію справляла революція, яка за задумом її вождів Леніна-Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла - уявімо собі й таке! - то "народонаселення" таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав історик Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб "виправлення" історичного процесу, його "коригування":

«...Свирепый гунн 

В карманах трупов будет шарить, 

Жечь города, и в церковь гнать табун, 

И мясо белых братьев жарить!..».

   А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості. То як вам отак-то творений "евроазійський простір"?! Так званий "євроазійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей "євроазійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "відсутність прив'язанності до одного місця" ніякої філософії усього «"євроазійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "рідкість" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "рідкість" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "рідкості" фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства? Ще у 1839 р. Микола Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи...». Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.

   Сумнозвісний історик Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племена зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І стверджує, що то була "велика і цнотлива дрімуча країна, очікуючи на населення, очікувала й на історію". Здається, тут більш-менш докладно проаналізовано, чи й справді ця земля на північ, на схід і на південь була така "цнотлива", а чи там жили "дикуни" й "туземці", і як то вони справді очікували чужого "народонаселення", і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами завойованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих "дикунів" і "туземців". Вони чекали історії - тільки, виявляється, не своєї!
   І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. Історик Соловйов пише, що "країна не лишилась характера території, що й досі колонізується". На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками! Неспроста ж у кремлівській військовій доктрині, сповідуваній президентами Єльциним, Путіним і Мєдвєдєвим, говориться про споконвічні інтереси еРеФії, які поширюються на всю територію колишнього СССР, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка - це і є національний гімн "старшого брата"...

Автор - Євген Гуцало

Ставлення українського націоналізму до фашизму і націонал-соціалізму

Демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм  творили ідейні підвалини ХІХст. І довели до ослаблення поодинокі держави. Як Італію, Францію, Німеччину. Здорові елементи поодиноких націй шукали виходу з розбиття і ослаблення. По світовій війні, що виказала нежиттєздатність і слабість демолібералізму, капіталізму, соціалізму і реакційного консерватизму, почали наростати нові сили серед комбатантів і молоді, нові ідеї, що шукали нових шляхів виходу з розбиття й захитання основ цілого національно-суспільного і державного життя.

  В Італії назріває фашистівська революція, що різко протиставляється демоліберальній і соціалістичній анархії та слабій, безплідній клерикально-аристократичній реакції.

   В Німеччині бореться за її соборне об'єднання, внутрішню силу і велич, за визволення від версальського пониження та спутання національно-державних сил, за нову духовність, новий світогляд, нову політичну систему й соціально-економічний лад – націонал-соціалізм, що в рівній боротьбі проти соціал-демократичної веймарської республіки большевизму, жидівства і консервативної реакції Гугенбурга здобуває владу і залізною рукою трощить всі партійні групи й доктрини.
   Як ми мусимо поборювати всякі прояви демоліберального партійництва, соціалізму й консервативної реакції, так маємо критично ставитися до подібних націоналістичних рухів у інших країнах, щоби не попасти під їхню сугестію та вплив. Як фашизм, так і націонал-соціалізм є органічним витвором духа, історії та потреб Італії чи Німеччини і  мають  на увазі добро й силу своїх націй. Як фашизм є втіленням і виявом всіх  сил і вартостей італійської нації, а націонал-соціалізм є виявом і оформленням волі Німеччини до відродження сили й панування над світом, так український націоналізм є органічно творчим виявом українського духа, характеру, історії, життєвих потреб і волі нації до повного визволення й здобування могучої держави й нового українського світу на сході Європи. Як відрубний є національний характер, історичний розвиток, політичне положення, суспільний, господарський і культурний стан кожної нації, так відрубні є поодинокі націоналістичні рухи, хоча кожний з них змагає до внутрішньої й зовнішньої сили й всестороннього розвитку своєї нації, держави й людської особовості, але на інших засадах і в інших формах.

   Фашизм, націонал-соціалізм і український націоналізм мають багато подібних елементів, як відродження вартості духових первнів, ідеалізму, волюнтаризму, героїзму, честі, посвяти, войовничості; вони ставлять в основу життя і історичного розвитку чин, творчість, волю, на першому місці ставлять добро своїх націй, силу своїх держав, підчеркують значення сильних особистостей, проводу й вартість праці й поборюють демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм. Фашизм ототожнює націю з державою. Для нього держава є абсолютною вартістю. "Все в державі, нічого проти неї, нічого поза державою". Надмірно узалежнює все від провідних індивідуальностей, зокрема від волі свого творця й вождя Муссоліні. Державу й суспільно-господарське життя організує на синдикалістично-корпоративних засадах. Фашизм і вождь об'єднують націю, король – лучить імперію.

   Український націоналізм не є твором однієї людини, як фашизм твором Муссоліні, але до його ідеологічного й політично-організаційного оформлення спричинився цілий ряд провідних людей, а його очолив і своєю кров'ю освятив славної пам'яті Вождь Євген Коновалець. Український націоналізм є витвором поневоленої нації в її затяжній боротьбі за власну державність, знову, фашизм є плодом державної нації в боротьбі за її внутрішню перебудову й зовнішню могучість.

   Український націоналізм розуміє державу не як абсолютну вартість, але як природну форму життя й втілення нації, що служить для її добра, сили й розвитку. Український націоналізм має іншу концепцію не лише нації й держави, але провідництва й вождівства. Вождь є найвищим речником і символом єдності нації й руху. Його воля є нормована волею й добром Нації-Держави і засадами націоналістичного руху. При своїх рішеннях він керується думкою й рішенням націоналістичного активу. Тут рішає не форма вождівства, але сила й вартість провідної індивідуальності й доцільність справи. Іншою буде також організація української націократичної держави й суспільно-економічного устрою, бо інший є суспільний і господарський розвиток і культурно-цивілізаційний рівень України. Перед українським націоналізмом є куди більші і тяжчі завдання, тому націоналістична революція мусить бути куди глибша і більше далекосягла ніж фашистівська чи націонал-соціалістична революція.
   Український націоналізм мусить чуйно стежити, щоби серед українських кругів не наступило сліпе й безкритичне наслідування націонал-соціалізму, щоби в той спосіб не підпасти під духовний, а опісля політичний вплив Німеччини. Український націоналізм різниться від націонал-соціалізму світоглядово. Націонал-соціалізм приймає натуралістичний волюнтаризм, тотальну біологію, расизм, нордизм і окрему систему провідництва. Український націоналізм визначає націю не расою і кров'ю, але спільною волею, ідеєю й політичною активністю. Не расові первні визначають історичну вартість і силу нації та людини. Безперечно життєва сила і тугість раси відіграє велике значення при формуванні нації. Не раса, але сила нації є для нас підставою й метою. Надто домінування арійської раси й людини відтіснює вартість і силу української нації та української людини на друге місце. Таке почуття першості у світі та історичної місії германської раси є двигуном і підставою сили й здобувчості Третьої Німеччини. Селянство та праця, як джерело сили, є подібні погляди, тільки в українському націоналізмі випливає з інших підстав і причин. Упромисловлена Німеччина з великою технічною цивілізацією шукала свого відмолодження в повороті до оживчих сил раси й землі, що дає селянство як нова еліта землі та крові.

   Українська хліборобська нація відірвана від землі колективізацією під пануванням чужого міста мусить наново здобути землю, очистити від чужого расового, московського й жидівського елементу, упромисловити Україну та здобути українські міста. Українське селянство спролетаризоване та сколективізоване мусить оновитися й оформитися як окрема суспільна верства, резервуар сил українського народу й мусить стати корінем і зрубом, з якого виростуть паростки українського робітництва, міщанства й інтелігенції.

   Націонал-соціалізм будує суспільний лад на засадах становості і національної спільноти, організації поодиноких станів, як стану живителів, фронту праці й організації культури. Провідницький принцип розбудовує крізь ціле життя не лише політичне, але суспільне й господарське. Промислові підприємства організує на засадах "комірок", дружин з провідником на чолі.  В руки свого вождя складає повноту влади, ще більшу, ніж абсолютного монарха, бо оперту на довірі й силі цілої національної спільноти. Державу організує на засадах вождівства. Воля вождя творить закони та всім кермує; на засаді іменованого провідництва. Одної політичної партії, як провідництво ордену і станової організації. Націонал-соціалістична держава по своїй структурі є формою й засобом розвитку підставових елементів раси, а по своїй політичній організації – орденом провідників (Фюрерштат). В основу свого світогляду ставить націонал-соціалізм міт раси, крові, першенство германської раси й нордійської людини.

   Український націоналізм має свій відрубний світогляд, свою відрубну концепцію нації, держави, раси, провідництва, культури, цивілізації й виховання, свою окрему політичну програму й будову соціального ладу й окрему організацію господарства, як також свої окремі засоби й методи боротьби та праці.

 Перед українським націоналізмом отворяються епохальні перспективи нової великої революції – знищити большевизм і збудували новий світ нації та праці, нову культуру й цивілізацію українського ренесансу.

   Безперечно треба слідкувати за розвитком націоналістичних рухів у інших країнах, зокрема вчитися з досвіду фашизму й націонал-соціалізму, одначе все треба приноровити до українських відносин і потреб, органічно собі засвоїти й перетопити в горнилі українського духа й думки.

Автор – Дмитро Мирон-“Орлик”

Антифашизм – це хвороба сучасності

Антифашисти – люди, яким не сидиться на місці. Під "місцем" маються на увазі переконання і позиція в житті. Справді, бо неможна все життя присвятити антифашизму, як неможна все життя присвятити будь-якому "анти-". Тому що це не життя, а банальна ненависть.

  Ненависть, заздрість і ревнощі в психології вважаються найбільш руйнівними для організму емоціями. І "антифа" тут дуже підходящі об'єкти для вивчень. Вони ненавидять, вони нехтують, насправді ж вони ще і заздрять своїм ворогам. Тому що в "нациків" є ідея, а в них є тільки жалюгідне "анти-". Антифашизм – це хвороба.

  Більшість з "антифа" розуміють наскільки почуття кровної спільноти сильне в людині, деякі навіть уявляють, що відбудеться з нашою державою і суспільством, якщо люди будуть нехтувати своєю історією і втратять почуття кровної приналежності. І тим не менш вони "антифашисти", "антинацисти" і "антирасисти". Але чому? Багато хто, якщо не всі, гібриди-полукровки – істеричні інтернаціоналісти – самі не мають етнокультурних коренів і інших намагаються їх позбавити.

   Мода на "антифашизм" з'явилася порівняно недавно, як і сам антифашизм. Найсмішніше, що такі люди ненавидять націоналістів, ненавидять здорові суспільні ідеї та їх вираження. Називають себе антифашистами, але не розуміють самого поняття фашизму. Вони антифашисти, тому що так треба, так модно і круто. У значній мірі захоплення "боротьбою з коричневою чумою" (довго воно продовжуватися не може) навіяно модою – зараз часто оперують фразами типу: "яка різниця якої національності людина", "так зараз всі раси змішалися" і так далі. Подібні ідеї буквально втовкмачуються в уми по всіх інформаційних каналах. Причому всі засоби добрі: наприклад в деяких країнах існують заборони на участь акторів лише однієї раси у фільмі, музичному кліпі або на сторінках журналу.

 Хвиля повзучого лібералізму дійшла і до нашої країни, задурюючи голови молоді з єдиною метою, якою є знищення нашого народу. І антифашизм – це ніщо інше, як ненависть до корінного народу – нас з вами – інструмент боротьби світового кагалу проти нас, нашими ж силами. Вони підміняють поняття. Хіба хтось підтримає «фашизм»? Звісно ні. А якщо ти не фашист – то мусиш зневажати свою Батьківщину і допомагати окупантам нищити свій народ – така логіка апологетів антифашизму.

   Для антифашиста всі нації рівні і однакові, нехай він сам не розуміє чому так повинно бути, але він точно впевнений що зараз так повинно бути, нехай навіть такого ніколи і не було. Причому злочинів проти корінної раси і нації він вперто не помічає.

   Жалюгідне видовище представляють ті, хто відсуває від себе Правду, оберемками всмоктуючи найбільш безглузді обмани. Вони живуть упередженням – долею залежної, слабкої, не здатної мислити самостійно людини. Саме існування упереджень суперечить законам мінливої природи. Але як легко діяти підтримуваному всіма. Тут і думати не треба. Той, хто треба, вже подумав і вигадав "антифашизм".

За матеріалами УNТП

Про революційних романтиків і прагматиків

У міру моєї політичної діяльності неминуче доводиться стикатися з двома типами політично активних людей. Назвемо їх, для простоти, революційними романтиками і прагматиками. Не дивлячись на те, що кордон між ними гранично жорсткий, розкреслений він лише суворою рукою жорстокої політичної практики, на рівні ж простого спілкування із людьми.
  Щоб краще зрозуміти про що йдеться, звернімось до книги Ніколло Макіавеллі “Державець”. Що ви бачите у ній? Так, загалом, набір гранично очевидних, одвічних і не застарілих речей. Які ключові тези макіавелліанства? Якщо говорити простою мовою: а) людина людині ворог, і лише зрідка союзник; б) сильний диктує свою волю слабшому; в) хитрий диктує свою волю дурному; г) політичний успіх вимагає цинізму і відомості моральної складової до мінімуму; д) надія на перемогу добра над злом наївна в тій же мірі, в якій взагалі наївно поділ на добре і погане. Все це можна звести до класичного вислову: «Мета виправдовує засоби».
 Права ідея ґрунтується, як відомо, на розумінні ринкового механізму, соціал-дарвінізму, раціонального вибору і соціальної ієрархії. Соціальна ієрархія, до речі, виражається не просто в розшаруванні суспільства на страти, а в наявності у таких певних ексклюзивних політичних, соціальних, економічних, військових і навіть моральних прав, які виникають, як правило, з авторитету, тісно пов'язаного з рівнем експертної компетентності. Кожний правий активіст скаже вам, що він прихильник макіавеллізму в етиці, теорії суспільного договору, теорії еліт в тій чи іншій її варіації. Однак, на жаль, в практичній політиці ми бачимо, що так звані "праві" дуже часто грішать фетишуванням ідеї "соціальної справедливості", втіленої незрозуміло як.

  Чому ж, незважаючи на частий громадський осуд, до думки мерзотників-кон'юнктурників прислухаються в процесі прийняття політичних рішень, а революційних романтиків називають наївними мрійниками і намагаються зовсім тримати подалі від серйозної політики? Чому, наприклад, якщо людина при першій діловій зустрічі запитує мене про моє ставлення до Сталіна або Гітлера, мені відразу стає ясно що він революційний романтик, а якщо він замість теоретизувати міркувань переходить відразу ж до питань практичного властивості – що ми можемо одне одному запропонувати і на яких умовах, то він прагматик і реаліст?
  А розумію я це тому, що питаючи про роль Сталіна чи Гітлера в історії СССР чи ІІІ-го Райху революційний романтик, спираючись не на конкретне питання в актуальній дійсності, а на зафіксований в якомусь догматі постулат, прагне визначити співрозмовника як доброго або поганого. Ідентифікувати як союзника і ворога. Тому що так легше, так простіше, і тим більше, так написано в книжці, як правило в тій книжці, яку писали ті самі еліти, з якими цей простачок хоче себе асоціювати, в числі яких він, всупереч своїм ілюзіям реально знаходиться.
   Чи може серйозний прагматик відповісти на питання: «Як ви ставитеся до Сталіна?». Та ніяк! І відповідати він якщо і буде, то тільки таким чином, який відповідає його політичній позиції, що виникає з його конкретних інтересів. Як кажуть англійці: «Немає постійних союзників , є постійні інтереси». А у людини, яка мислить ідеологічними догматами, реально сприймаючи ідеологічну юшку для мас як заклик до дії і практичний посібник з досягнення реальних успіхів не може бути ніким іншим, окрім як революційним романтиком – істотою наївним, довірливим і схильним до підпорядкування.

  Усі значимі політичні діячі de-facto ставилися до ідеології як до реальної суті. Італійський дуче Муссоліні розумів свою ідеологію як виключно динамічну, що знаходиться в процесі постійної трансформації і адаптації до кон'юнктури. Гітлер у своїй “Mein Kampf”, застерігав наступні покоління від сліпого копіювання націонал-соціалістичної ідеї. Ленін і Сталін написали таку масу ідеологічних статей, інтерпретація і зведення яких у цілісний концепт досі є справою виключно складною і породжує в науковому середовищі вкрай жорсткі дискусії.
  Саме тому справжніх прагматиків формальні ідеологічні відмінності абсолютно не хвилюють. Їх хвилює розходження в інтересах чи фінансах. Для них не буває такої постановки питання, через яке практично вигідна співпраця стає неможливою через ефемерне не зі стикування в ідеології. І навпаки, революційні романтики навіть за крайньої близькості інтересів можуть нескінченно шукати ідеологічні відмінності. Так от чому ідеї ніщо без їх матеріального втілення – і справжня ідейність та, що призвела до змін у реальному світі. Це треба розуміти.
   Зрозуміти чиї інтереси захищає людина і оцінити реальний вектор її політичного курсу можна лише аналізуючи її дії в період наявності у неї конкретних владних повноважень. У інший період у неї не може бути жодних інтересів окрім набуття цих самих конкретних владних повноважень найбільш ефективними методами. Неможливо вимагати від людини серйозних дій, якщо у неї немає серйозної влади. А без серйозних дій не можна зрозуміти ступінь відповідності людини тієї ідеології, прихильником якої він формально є.

  Можна скільки завгодно бути консерватором в плані культури та естетики, в плані релігії, мови та національної самосвідомості. Але це не означає, що в цьому випадку ви будете традиціоналістом в політичному сенсі – тобто консерватором. Консерватизм має такі фундаментальні речі як елітаризм, етатизм, відносну централізацію влади та протидія зайвим радикальним перетворенням.
  При цьому консерватизм – річ динамічна якраз тому, що набір його базових цінностей невеликий і притаманний так чи інакше багатьом державам. Лібералізм, в цьому сенсі, більш догматичний за рахунок стандартизації та універсалізації численних прав і поведінкових норм вільної людини. Соціалісти різних мастей і зовсім можуть доходити в маразматичному бажанні повальної регламентації до абсурдно жорстких обмежень тих меж, в яких перебуває індивід.
  І в цьому сенсі революційні романтики, а по суті, базіки і нероби, що зараховують себе до правих є справжніми ліваками, які чи-то не усвідомили своєї реальної ідеологічної приналежності, чи-то не вміють адаптувати свою політичну риторику до інтересів істинно правих. Саме том вони і бувають далекі від тих соціальних груп, на які хочуть орієнтуватися, і саме тому вони все більше і більше перетворюються на любителів рольових ігор у політиці А реальна політика – кого вона з них цікавить?

Автор – Едуард Фадєєв

Націоналізм і нацизм: подібності та відмінності

Націоналізм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

  У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

  В силу того, що багато сучасних радикальних рухів підкреслюють своє націоналістичне забарвлення, націоналізм часто асоціюється з етнічною, культурною та релігійною нетерпимістю. Така нетерпимість засуджується прихильниками поміркованих течій у націоналізмі.

  Термін “націоналізм” був придуманий Йоганном Ґотфрідом Ґердером (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х рp. Точніше де і коли важко визначити, але його розвиток тісно пов'язаний із розвитком питання, що таке “держава”.

 Портал української мови та культури СЛОВНИК.НЕТ дає такі визначення терміну:

1. Ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і тощо; патріотизм.

  Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Націоналізм — це любов до своєї нації, а не піднесення її над іншими, гордість за національну культуру та історію, освіченість в цій сфері та банальне бажання жити за своїми традиціям. Націоналізм — це не ненависть, націоналізм — це любов. І його не можна пропагувати через цю саму ненависть. Націоналізм — це природна самоідентифікація окремої особистості як представника певної нації, любов до свого народу та прагнення служити на благо своєї нації. Націоналізм – це як імунітет нації, і якщо його немає, то нація приречена на розкладання та вимирання. Але націоналізм доти є націоналізмом, поки він не переростає в ненависть до інших націй, і представники цих націй не стають в очах “націоналіста” людьми другого сорту, тоді це вже не націоналізм, а нацизм.

  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацизм - ідеологія вищості однієї нації над іншими. Така ідеологія на рівні підсвідомості дозволяє її послідовникам заподіювати шкоду всім іншим націям. Нацизм – це заперечення рівності націй чи рас, з одночасним возвеличенням однієї нації чи раси. При цьому слід пам'ятати, що нацизм розглядає націю лише як расу, і ніяк не інакше. Саме тому, і лише тому говориться, що нацизм заснований на расизмі (бо нація – це раса).

  Націоналізм – це ідея нації + бажання власної державності. Нацизм – це ідея раси, при якій заперечується рівність між іншими расами, возвеличення панівної раси над іншими расами. Тому думка, що “від націоналізму до нацизму – один крок” – це, м’яко кажучи, дурість, бо націоналізм ніякого відношення не має до расизму. Різниця націоналізму і нацизму в тому, що: “Націоналізм – це, насамперед, любов до своєї нації, любов до своє країни, мови, культури, традицій, це любов до свого”.

     Нацизм – це, насамперед, не тільки любов до свого, а й насаджування цього "свого" скрізь. Націоналізм – це не ідеологія ненависті до інших націй і рас, це не расизм чи шовінізм. Це ідеологія збереження своєї нації і своєї раси, як виняткової і неповторної. Націоналізм не має нічого проти тих, хто показує повагу, або навіть прихильність з боку інших національностей, які приїжджають в їхню країну, але він немає нічого проти до тих пір, поки ті самі мігранти не починають переходити межу і окуповувати чужу територію. Насаджувати вже свою культуру в інший країні. А чи не є це шовінізмом, або навіть расизмом? А чи не є це тим самим нацизмом, тільки в трошки іншій формі?

За матеріалами "Українського Nаціоналістичного Руху"

Фашизм і нацизм: подібності та відмінності

Фашизм (італ. fascismo, від fascio – зв'язка, об'єднання) з-поміж усіх основних ідеологій ХХ ст. фашизм був єдиною ідеологією, що з’явилася на світ воднораз із настанням самого століття. Він є синтезом природженого націоналізму та антимарксистського соціалізму – революційним рухом, заснованим на відкиданні лібералізму, демократії та марксизму.

  За своєю суттю фашистська ідеологія була запереченням матеріалізму, а лібералізм, демократія і марксизм вважалися просто різними аспектами зла матеріалізму. Саме на ґрунті протесту проти матеріалізму на початку століття відбулося злиття антиліберального та антибуржуазного націоналізму і різновиду соціалізму, який хоч і заперечував марксизм, але залишався революційним. За визначенням, ця форма соціалізму була також антиліберальною і антибуржуазною й у зв’язку із своєю опозиційністю до історичного матеріалізму вона стала природним союзником радикального націоналізму.

   Як організований рух фашизм виник 1919 р. в Італії на чолі з Беніто Муссоліні і згодом став універсальним поняттям для означення численних організацій і груп, що почали виникати і діяти практично у всіх європейських країнах у міжвоєнний період, а також встановлених ними режимів там, де вони прийшли до влади. Уже в 1920-і рр., супротивники фашизму поширили поняття на інші праві, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на політичні групи, в тому числі на німецький націонал-соціалізм.

  Фашизм — форма правління та радикальна авторитарна імперіалістична націоналістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни і панування.

 У Німеччині такою організацією стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з Адольфом Гітлером 1933 р. захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму. .З деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Франциско Франко, який у 1936–1939 рр. очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії і згодом керував цією країною впродовж кількох десятиліть.

  У Португалії в 1932 р. прем'єр-міністром став Антоніу ді Олівейра Салазар, який спирався на партію "Національний союз" та воєнізовану структуру "Португальський легіон". Серед численних фашистських організацій Франції найбільші впливи мали партії "Французька дія", "Французька солідарність", Народна французька партія, бойові союзи "Фасції" та "Вогненний хрест". У Великобританії на початку 1920-х рр. діяли досить чисельні "Британські фашисти" та "Імперська фашистська ліга", після розпаду яких у 1932 р. постав "Британський союз фашистів" на чолі з колишнім лейбористом Освальдом Мослі. У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Данська націонал-соціалістична партія була створена 1930 року в Данії. У Швейцарії тоді ж була утворена партія "Національний фронт". У Норвегії під керівництвом Відкуна Квіслінґа досить впливовою була партія "Національна єдність". У Голландії найбільш помітною структурою фашистського типу став Націонал-соціалістичний рух, який мав своє штурмове крило "Збройний загін". У Бельгії тоді діяла ціла низка фашистських організацій, до найбільших з яких належали "Національний легіон", "Національна дія", Фламандський національний союз та рух рексистів.

   Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір – Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії – Спілка борців за свободу. В Литві – Партія "народних". В Мадярщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Мадярська робоча партія, в 1935 р. – Партія схрещених стріл на чолі з Ферецем Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія "Залізна гвардія". У Чехословаччині під керівництвом генерала Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом – Партія національної єдності.

   Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена Вацлавом Жаботинським організація "Бетар", яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. В Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934–1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.

  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацистська партія Німеччини (націонал-соціалістична партія Німеччини), трансформувалася з Робочої партії Німеччини (заснована в 1919 р.). Її очолював Адольф Гітлер 1921-45. Близькі до нацистського рухи були засновані в Англії в 1932 р. Освальдом Мослі й у 1962 р. Коліном Джорданом, у 1967 р. був створений Національний фронт. В CША Американська нацистська партія була створена в 1958 р. Джорджем Лінкольном Росквеллом. На думку багатьох політичних пропагандистів має багато спільного із фашизмом, і комуністами, зазвичай, класифікується як один з його різновидів. Термін "фашизм" використовується для позначення широкого спектру політичних рухів, що існували в різних країнах, тоді як термін "націонал-соціалізм" застосовують найчастіше у зв'язку з нацистською партією та Третім Райхом.

   Учені ототожнюють нацизм на практиці як одну з форм ультраправої політики. Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Адольф Гітлер та інші прихильники офіційно зображують нацизм як ні лівий, ні правий, але синкретичний.

 Отож, на думку Ентоні Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація - це етнічна, кровно споріднена спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти – вільні громадяни, які мають рівні права й обов'язки у своєму територіально чітко окресленому "домі" Мета націоналістів - підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності. Фашизм,зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагyення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність.

   Набагато глибші відмінності між націоналізмом та нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина  для нациста вони підпорядковані фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні.

За матеріалами "Українського Nаціоналістичного Руху"