Гетьманська модель Української держави

1978 р. у Нью-Йорку був викладений проєкт "Конституційних основ Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху". Ним українські консерватори-монархісти оприлюднили своє бачення державної моделі майбутньої незалежної України – проєкт, що гетьманці прагнули запропонувати Українському Народові опісля розпаду СССР. Вироблення документа обговорювалося й готувалося фахівцями-правниками на четвертих, п'ятих і шостих сесіях Ради Гетьманського Руху.

   Оголошуючи проєкт, президія зазначала, що таким чином «дає до рук, не тільки, членів і прихильників гетьманської ідеології, але також українського суспільства – проєкт ідеологічно-політичного документа, що являється актом боротьби за конституційні права Української Держави». Принципи побудови державности: традиціоналізм; трудова монархія; класократія. Основні засади Гетьманського Руху, перш за все, визначали, що Українська Nація не може існувати без своєї власної, незалежної та суверенної держави, а без існування Української Nації не може бути влаштованого громадського життя, ладу і спокою на Українській Землі.

   Виходячи з цього, ставилося завданням «орґанізувати ті сили, що хочуть збудувати незалежну і суверенну Українську Державу на всіх землях, заселених українською етнографічною масою». А отже, сповідувалася модель формування держави за етнографічно-національним принципом на основі соборности української історичної та національної території: «...утворити таку форму Держави, яка була б вища від дотеперішніх форм державности в Україні, більше відповідала потребам Української Nації й тому могла б забезпечити Українській Державі не ефемерне, а тривке існування на цілий ряд поколінь».

   Така держава мала спиратися на сталі класи всередині нації – на матеріяльно продуктивні, трудові й аристократичні, із забезпеченням кожному класу максимум її культурного та економічного розвитку. А відтак, гарантувати кожній верстві участь у правлінні державою, і головне, надати право місцевого самоврядування земель якнайширше. Власне, Земля – планована адміністративно-територіяльна одиниця в Україні після відновлення незалежности за історико-етнографічним принципом (до прикладу: Галицька, Київська, Одеська тощо).

   Всі класи та землі у гармонії між собою із правом самоврядування та особистої свободи формуються навколо одної, єдиної, шляхетної персони Національного Лідера в особі Гетьмана. Принцип трудової монархії стоятиме понад усіма класами й виключатиме домінування однієї партії чи касти. Така модель управління – персоніфікована в особі дідичного й незмінного монарха, уособлюватиме принцип національної та державної єдности, сталости національної традиції та зв'язуватиме таким чином цей принцип із поняттям непорушного, єдиного для всіх і поважаного всіма "Маєстату Нації та Держави"; монархом має стати "Гетьман всієї України", а національно-державний розвиток мав би тісно пов'язуватися із Церквою.

   Повнота влади у державі мала належати народові, персоніфікованому в особі монарха, і здійснювалася б через Гетьмана, через вищі законодавчі й судові органи. Українська монархічна ідея повністю відкидає диктатуру парламенту або Гетьмана і ставить вище них та народу лише Конституцію. Таким чином, Гетьман піти проти народу не може, це означає піти проти самого себе. Гетьманові мала належати обмежена Конституцією законодавча і судова влада; йому віддавалася ініціятива в усіх галузях законодавства.

   Гетьман мав санкціонувати закони, попередньо схвалені обома законодавчими палатами, після чого ці закони набирали б чинности. У випадках непогодження Гетьмана з ухвалами законодавчих палат, проєкт закону повертався б на повторний розгляд палат парламенту й набирав би чинності закону за умов схвалення його 2/3 персонального складу обох законодавчих палат. Гетьман мав призначати голову уряду та на подання голови затверджував би склад уряду, мав затверджувати та звільняти кожного міністра, а також приймати відставку уряду.

   Гетьман мав визначати зовнішніх взаємин Української Держави з іншими державами, а також приймати та акредитувати дипломатичних представників іноземних держав. Влада Гетьмана мала бути опертою на співпраці та співучасти в законодавстві й управлінні державою громадянства, орґанізованого на підставі Конституції; поширювалася б на всю територію держави. Титул Гетьмана мав бути таким: Його світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України.

   Найвищим законодавчим орґаном українського народу мав стати Державний Сойм (Перша Палата), який складався б з обраних представників терміном на 4 роки; кандидатів до Сойму мали висувати за списками Управління станів і класів та Козацькі Ради. Вибори передбачалися як: загальні, рівні, таємні та безпосередні з розподілом мандатів між класами та станами за пропорційним принципом відповідно до кількості поданих голосів. Право голосу мав кожен громадянин незалежно від статі, походження й віровизнання, що на момент виборів досяг повноліття (активне виборче право), а обраними, яким на момент волевиявлення виповнилося 24 роки (пасивне виборче право); ті, хто перебував би на військовій службі, могли б брати участь у виборах на загальних підставах.

   Один делеґат до Державного Сойму мав обиратися на кожних 100 000 населення, будь-то міського чи сільського, а порядок виборів до парламенту, функції та обов'язки обраних мали бути передбаченими окремим законом. До компетенції Державного Сойму мали б належати розгляд і схвалення державних законів, ратифікація договорів, вступ до міжнародних організацій, прийняття змін, правок, та доповнень до Конституції й так далі. Загальні збори Сойму мали обирати президію (керувала б засіданнями під час сесій і мала виконувати поточну роботу між сесіями), голову, двох заступників голови, секретаря і членів президії по одному від кожної землі.

   Другою законодавчою Палатою мала стати Гетьманська Рада. Вона б творилася із представників центральних орґанів і обраних шляхом загальних виборів у землях, при цьому представниками центральних орґанів вважалися б: склад Президії Державного Сойму, склад Президії Великої Козацької Ради, голова Генерального суду, старости земель, склад Президії Вищої Військової Ради, склад уряду (голова, його заступники та міністри, комендант Гетьманської Резиденції). Кожна Земля до Гетьманської Ради могла б обрати трьох членів терміном на 4 роки.

   Президія Гетьманської Ради мала складатися з голови Гетьманської Ради, обраних двох заступників, секретаря і трьох членів. У Гетьманській Раді рішення приймалося б звичайною більшістю голосів, за винятком: «Ухвалення, внесення змін і доповнень до Конституції», – та повторного розгляду законопроєктів на протест Гетьмана, де потрібна кваліфікована більшість голосів для подолання вето. Найвищим виконавчим органом в державі мав бути уряд – Кабінет Міністрів, що ніс би відповідальність за свою діяльність перед гетьманом: «Уряд Його Світлости Гетьмана Всієї України складався б із прем'єра, інших міністрів і державного секретаря – управителя справами Кабінету, і який призначався б Гетьманом».

   На чолі кожного міністерства мусив стояти міністр, що був відповідальний перед головою уряду і перед Гетьманом. Періодично голова уряду (за діяльність всього уряду), міністр (за діяльність у своїй галузі) зобов'язані були б звітуватися у Державному Соймі. Ухвали Сойму по звітах повинні були б надсилатися гетьманом. Місцеві орґани державної влади мали становити Ради представників від виробничих класів і станів усього населення – цією конституційною засадою передбачалося гарантувати найактивнішу та ділову, безпосередню і справді демократичну участь Українського Народу в законодавстві й Управлінню Державою.

   У цілому ж, державний устрій пропонованого наприкінці 1970-х рр. Гетьманату визначався принципом: свобода, авторитет, влада і відповідальність. Але, на превеликий жаль, Україна не постала у вигляді Союзу Гетьманців-державників, а постала, як "братня республіка" до Москви, яка визволиться лише шляхом кривавої борні. Рік 2014-й мав це виправити, і багато чого сталося хорошого попри аґресію РФ, але лютий 2022-го радикально все змінив.

Автор – Друг "Regius"

Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Шляхи до Господа

Всі шляхи світу ведуть думку до Бога, бо Він – загадка загадок, тайна тайн. Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітний автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука. Той старозавітний автор писав: «Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене», – а про сотворений світ писав він: «Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути й зрозуміти».

   Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо... Світ свідчить про Господа, – як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоби ми могли до нього дійти, а нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктивно попадала на божі сліди у світі та, щоби Бога шукала.

   Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світу, до розкривання загадки буття-життя – це в суті речі шукання Бога. Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися б ані на думку про Господа – от як звірята. Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

   Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" – вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктове), конче потрібне для нашого практичного життя; воно в нашому житті виконує аналогічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрія) в деяких звірят. Це достосування до свого оточення, щоб стати непомітним для ворогів.

   Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоби вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світу. "Чуття буденности" охороняє нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" – тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?

   Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму – детермінізму, того "божища" всіх атеїстів. Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблему простою й плиткою – надто дешево "купувати" її розв'язку, але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки.

   Старозавітний мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: «Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти». А модерний фізик Вільям Еддінґтон, маючи перед очима тайни атома, пише: «За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости». Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути й вірянином, і безбожником.

   Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре – в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була б, але сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру – очевидно, коли не вдоволяємося чим-небудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула. Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою – вірою в те, що Бога нема.

   Не є людям дано цілу загадку життя-буття розв'язати у формі вичерпувального, наочного знання. Можемо розв'язати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться із "проблисків", із "фраґментів" відгадувати цілість предмета – і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розв'язки. Сказали ми на початку, що у нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова і там ми хотіли сказати, що тайна Бога, крім розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

   Тут мусимо це ще доповнити, отож саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший, а світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки. Безмірно більша й дивніша також його причина – Бог!

Автор – Гавриїл Костельник

Людина потребує посередника для спілкування із Богом

У наші часи існують мільйони "своїх вір", що не чоловік – то віра. «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу», – часто чуємо від друзів та знайомих. Зрозуміло, що такі люди, які подекуди навіть називають себе християнами, є продуктом попередніх періодів занепаду релігії, у тому числі активної боротьби проти неї; але водночас у них відчувається бич останніх декількох століть світової історії – індивідуалізм, коренем якого є гординя.

   Не варто дивуватися, що адепти тези – «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу» – поміж іншим люблять говорити, що не повинно існувати "посередників" між людиною і Богом. Як і в багатьох інших подібних випадках, тут важливо розуміти, що саме мається на увазі під поняттям посередника. Найперше потрібно сказати, що посередником між людиною і Богом є Христос.

   Щоби примирити з Собою людей, Бог сам стає людиною. Ми примирені з Богом завдяки Відкупителю-Христові, Втіленому Божому Слову. У цьому сенсі Христос є єдиним посередником між, з одного боку, людьми в цілому та кожним із нас зокрема та, з іншого боку, Богом, але в інших сенсах ми також маємо посередниками один одного.

   Посередником між певною людиною і Богом є той, хто навертає цю людину своєю молитвою, словом та прикладом. Василь не вірить у Бога, живе аморальним життям, вживає наркотики й уже стоїть на межі втрати людської подоби, проте його брат Петро регулярно за нього молиться. І ось, у критичний момент, з огляду на Петрові молитви, Бог вливає у серце Василя каяття, і той стає на шлях благочестивого життя.

   Зрозуміло, що у певному сенсі Петро є для Василя посередником отримання Божої благодаті; можна сказати, що "посередництво" є тим, що творить Церкву. «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!», – звертався у 1-му Посланні до Солунян апостол Павло (5:15). Церкву творить, у тому числі постійна молитва християн один за одного і за всю Церкву, причому молитися можуть не лише живі, але й померлі.

   У певних скрутних чи особливо відповідальних ситуаціях ми можемо просити про молитву наших друзів та знайомих. Так само ми можемо просити про молитву тих наших братів і сестер у вірі, які вже померли та яких Церква шанує як святих. Діва Марія, апостоли, мученики, мільйони святих... Всі вони є такими ж членами Церкви як ті люди, яких ми бачимо на землі – лиш вони уже зараз споглядають світло Божої Слави, і їхні молитви за нас особливо цінні.

   Тому ми не повинні соромитися прохати святих про молитву, розглядаючи їх як особливих посередників між собою та Богом. Нарешті, особливими посередниками є священники та ієрархи. На їхніх плечах лежать особливі функції у житті земної Церкви – збереження чистоти віри та обдаровування вірних Божою благодаттю через Таїнства і обряди (видимі знаки невидимої благодаті). Апостол Павло навчає нас із цього приводу: «Благаємо ж, браття, ми вас: шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони; у великій любові їх майте за їхню працю» (1-ше Послання до Солунян 5:12-13).

   Господь установив священство задля нашої користі, і ми маємо цінувати цей дар – навіть якщо хтось зі священників та єпископів не поводиться так, як має поводитися. Існує дуже гарна фраза: «Якщо Бог буде на першому місце, все буде на своїх місцях». На своєму місці має бути й наше "ego", інакше, воно заступатиме нам не лише Бога, але й досить очевидні для нашого розуміння речі.

Автор – Ігор Плохой

Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерности гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав зі своїми бійцями прапор США на Іводзімі. Ні, не тоді. А коли ми давали комусь ляща – перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубатих дядьків лякали пів Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків)!

   Тодішню Україну так і називали – Terra Cossacorum – земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів – річ у тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "всі", а особлива верства, верства панівна і воююча.

   Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita" – невідомої землі, бо безелітна нація – нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення – розбещена маса швидко прозріває й уже за пару літ безвладдя починає стогнати: «Нам лідера! Хоч поганенького аби...», – тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.

  Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших – претендувати на керівні посади й бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати – соромно, що це архаїчно. Мовляв, це зупиняє проґрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається із маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.

   Панування і боротьба – ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць, усе лише починається...

Автор – Ярослав Божко

Ми – нащадки скифів

Колись ми, українці, виберемось із примітивної совєцької історіографії, яка існує лише для однієї мети: легітимізації існування на мапі світу злоякісного меланомного новоутворення під назвою Московія. Колись цей Колос на глиняних ногах навернеться "к чортам собачим" і ми, нарешті, повиймаємо з його підвалин уламки нашої історії. Ми складемо із них наш розбитий глечик і побачимо, що випалений він із нашої автентичної глини, розписаний бузиною, крейдою, жимолостю та охрою, розведеними у живиці, або в яблуневому глеї за 5, 10, 20 століть до Різдва Христового.

   Ви не знаєте, що так можна? Ох, а є ще уламки, декоровані таким розписом, що, наче воно і майоліка, але, наче і не може такого бути. Бо розпад вуглецю датує їх такою глибиною віків, що, згідно з історіографією, наші предки щойно яблучко в раю скуштували, а ще ж є намиста, коралі, кульчики, пекторалі, браслети (золоті, срібні, бронзові), які із таких матеріалів, що виплавляти їх почали щойно після Христового Воскресіння.

   А знайдено ті всі архаїчні артефакти в могилі молодої жінки, похованої разом із конем, собакою, мечем, арканом із волових жил, луком і стрілами. А на жінці напівзотліла сорочка з червоним вишиттям, що дивним чином нагадує роменський рушник і кожушок овечий. А на голові дивне щось: намітка, хустка, корона – хтозна.

   І навколо жінки отої стоять горщики з пшеницею, житом, просом. Он, і гладущик, в якому знаходять сліди молока, а ще ж ложки, черпаки, копистки з різьбленими держаками. Коцюба до печі, рогачі, а тут ось відра дерев'яні та коромисло, і ночви для купання, зола для вибілювання і прання, прялка, гребінці для чесання, і купа суто жіночих дрібничок: люстерко срібне, брязкальця, намистинки, підвіски...

   А над жінкою курган високий насипано і вхід до погребальної камери замасковано лабіринтом і пастками убезпечено. А курганові тому близько 5000 років і називають його "Поховання царської особи скіфських часів". І ніякі "не брати наші" єдинозагробні, які дуже "русскіє" від сотворення світу, кричать одразу, наукові роботи пишуть та фільми знімають одразу: «Ми – скіфи!», – а ми мовчимо, бо нам все пояснять, розкажуть і покажуть кіно.

   І світ мовчить, адже отримає свою знижку на газ і нафту, та ще й запевнення, що ці невігласи загробні не підірвуть світ у цьому сторіччі. Якщо світ не заважатиме їм гробити цивілізацію на 1/6 частині, окупованої ними, суші. І світ мовчатиме, і ми теж прийматимемо все, як даність, оскільки нам, українцям XXI ст., все ще залежним від середньовічних догм і первісних забобонів на рівні тваринного жаху, розказуватимуть нашу історію, в якій нас не було і не буде.

   Ми знову переживатимемо періоди, коли ми є. Короткі миті світової історії, в яких ми епізодично задаємо собі питання: хто ж ми? І отримуємо у відповідь ланцюжок гіпербореї-сколоти-скити-сармати-кімерійці-слов'яни-русичі-козаки-українці; і сумніваємося, бо нам кажуть, що це не ми, бо є оцей довгий історичний серіал про нашу землю, де ми в епізодичній ролі, на задньому плані, як декорація, пейзаж, непорозуміння, але ж є перспектива нового сезону цього серіалу, в якому нас не буде зовсім.

   Крадії нашої історії прийдуть нас знищити остаточно! Ви скажете: нас мільйони й ніхто не посміє? Помиляєтесь, у вас пам'ять коротка. Навіть, на відстань недалекої історії, навіть на одне сторіччя назад, і, що із московитського Залісся, посміють, ще й як посміють, оскільки народ, який не пам'ятає як хоронив 5000 років тому під курганом жінку-воїна із мечем і обладунками, з коштовними прикрасами, у вишиванці, кожушкові та в красивих черевичках, які легко входили у майстерно викувані стремена; народ, який легко забуває, як 10 років тому прощався із Небесною сотнею, а зараз роздратовано хреститься на звістку про загиблих на війні, легко зігнеться не лише під чужинським чоботом, а й під примітивними личаками новітнього окупанта.

   Ви не знаєте? Ви багато чого не знаєте, бо не хочете, бо яка різниця: хто ми? Ще не зрозуміло: як правильно – скіфи, чи скити. У нас із правописом негаразди, а на тих берестяних грамотах щось таке написано...

   І, зрештою, амазонок вигадав Геродот, а кам'яні баби в степу – вони чиї? Скитські, сарматські, чи половецькі? Скити! Ми – скити-скифи, бо скитаємося власною землею, як неприкаяні, а отже і сколоти – теж ми, бо колотимося в історичній мішанині, найбільше поміж собою і погоджуємося на епізодичні ролі у власній історії, яку роздаємо сусідам в обмін на нашу сакральну хату скраю.

   Знаєте про що насправді історія Адама і Єви? Про вигнання недолугих йолопів із, побудованого ними ж, раю. То про нас із вами, тож усе, що залишилось від нашого Едему – це рідна земля під ногами, але й ту ми скоро віддамо, добровільно. І зникнемо, як обри.

   Знаєте, чому у нас стільки цивілізацій за історичними плечима, а так мало доказів, що вони наші? Тому, що в предків, аж до прийняття Володимиром I християнства, не було культури некрополів. Мертвих спалювали, за різними обрядами й по-різному, але спалювали, хоронили ж у землі тільки видатних людей.

   А предки наші давні-прадавні залишили нам попелища власних домівок, оскільки всі віки, тікали, переховувались, схиляли голови, горбили плечі та опускали руки з мечами й шаблями. І перековували мечі на плуги, та орали рідну земельку. І не завжди мали достатньо хліба, бо не на себе працювали – на окупанта та рвали струни на кобзах та лірах, виплакуючи нещасну долю.

   Ні, ми не пропащі якісь, ми дурнí та добрі, адже готові віддати останній шматок хліба зажерливому окупантові, останню нашу сорочку у чужу етнографію, останнє наше слово в чужі словники. Нам те все не потрібне, історію ж на хліб не намастиш... Країна мечів, перекованих на плуга, цивілізація метушливих кендюхів, лінивих мізків та крикливих пельок, і колись, через тисячі років, нас відкопають якісь археологи.

   Знаєте: хто такі археологи? Це люди, які точно знають, що кам'яні баби колись були красивими – то їх характер епох, історичних періодів і час не пожаліли. А сонечко вранці вивозять у небо золоті коні, запряжені до трипільської колісниці, якою править, одягнена в блискучі обладунки, жінка.

   І щоразу, коли колісниця зупиняється над Україною, жінка вклоняється скіфській бабі й каже: «Доброго ранку, ненько!». А за колісницею біжить золотий собака і, щойно, із-за поребрика висовується немита голова з промитими мізками та каже: «Здрасці!», собака голосно гавкає, а жінка дістає меча. Берегиня, тому що. Тож, копайте глибше!

Автор – Дзвінка Торохтушко

Верховна Рада займається відвертим саботажем

Куди легше для москалів було б таки перемогти країну, в якій нема армії... Коли 2 роки тому до лав Сил оборони України стали сотні тисяч і почався справді масовий народний спротив, ворог прийняв це, а тому зміни свою тактику. Проте це питання не перестало бути актуальним, просто формулювання змінилося.

   Тепер московити будуть намагатися перемогти країну, в якій армія закінчилася. Паралельним курсом намагаються ще й зірвати мобілізацію в Україні як таку. Тим більше зараз нікчемно виглядає велика частина наших законодавців.

І вісті, які надходять з оборонного комітету Верховної Ради, нагадують нам, що готовність ухвалювати нормальні закони про мобілізацію буде збільшуватися. Переконані, що десь так під час наступної оборони Києва, яка вже не за горами-болотами... Ми багато чули про справедливість у цьому питанні.

   Звісно, тут багато граней, але є одна річ, яка повністю ставить все з ніг на голову: у нас чинний військовик в очах держави несе вищу відповідальність за ухилення від обов'язку, ніж той, хто ще в армію не був зарахований. Тому звісно легше ховатися від повістки. Поки ця принципова несправедливість не буде виправлена, у нас військові будуть упосліджені; з усіма відповідними наслідками.

   Це при тому, що люди відмовилися від свого життя і пішли в армію, воюють, ризикують життям. А тим часом на так званому "домашньому фронті" – у запіллі – законотворці уникають будь-яких непопулярних рішень і змагаються у тому, хто краще захистить ухилянтів. Хоча ще 2 роки тому багато хто із них публікував пафосні знімки в однострої та навіть зі зброєю, а тепер завзято перекладають одне на одного відповідальність; і чому ж ми тоді очікуємо, що багато співгромадян не будуть слідувати їх нікчемному прикладові?!

За матеріялами "Запорізької Солі"

Пам'яти славетного археолога Василя Ляскоронського

Року 1860-го, 5-го дня місяця січня (за старим стилем 24.XII.1859 р.) у Золотоноші Полтавської губернії народився талановитий дослідник – Василь Григорович Ляскоронський. За своє життя він здійснив багато гідних речей, про які варто було б розповісти. Його дослідницька кар'єра була яскравою та багатогранною, а життя минуло у вирі плідної роботи в колі провідних українських науковців.

   Він був мандрівником, який у свій час пройшов тисячі кілометрів Україною та державами Європи. А ще, – людиною, яка думками мандрувала на тисячі років в минуле. Його доробок та життя варті багатьох слів, але сьогодні хотілося б нагадати про його вклад у дослідження Руси і пов'язаного із Полтавщиною Переяславського князівства.

   Ляскоронський зацікавився минулим ще з юности: у кінці 1870-х він навчався в Лубенській гімназії, де його вчителем був Федір Камінський – перший дослідник Гінцівської палеолітичної стоянки. Разом з учителем, Василь Григорович проводив археологічні розкопки та розвідки, відточуючи власну майстерність. Під час навчання у Київському університеті імені святого Володимира (1880-1885) стає учнем Володимира Антоновича, знайомиться із Михайлом Грушевським,  поринаючи у київське академічне середовище.

   Знаковими можна вважати дослідження Ляскоронського на території Полтавської губернії. Під час проведення експедицій були знайдені, замальовані, описані та нанесені на мапу десятки городищ і поселень епохи Руси, знайдено багато різночасових курганів, майданів, а також досліджено легендарні Змієві Вали. За результатами багаторічних досліджень були опубліковані вартісні й цікаві донині праці: "Исторія Переяславльской земли съ древнѣйших временъ до половины XIII столѣтія" (1897), "Городища, курганы, майданы и длинные (змиевые) валы в области днѣпровского Левобережья" (1911 р.) тощо.

   Ще варто згадати археологічні дослідження в Києві та на Київщині у співпраці зі знаменитим археологом Вікентієм Хвойкою. Василь Григорович брав участь у розкопках на подвір'ї Софіївського собору в Києві (дивіться його однойменну працю, видану восени 1925 р.), а також у дослідженні Золотих Воріт: "Звідомлення про розкопи біля "Золотої брами" у Києві восени 1927 р.". Під час вивчення спадщини Руси пан Ляскоронський виявляв неабияку наполегливість.

   Чого вартий сам той факт, що заради глибшого дослідження теми походження князівської держави науковець опанував давньоісландську мову, прочитав автентичні середньовічні ісландські саґи та започаткував результативну співпрацю з ісландським академічним середовищем, що тривала більше 35 років. Така складна робота була проведена в кінці ХІХ-го й на початку ХХ-го ст. Усе це свідчить про непересічність характеру та талановитий розум Василя Григоровича.

За матеріялами Полтавського краєзнавчого музею

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська

Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Ілля Ріпин поза "Запорожцями"

Здебільшого, Ілля Юхимович асоціюється з легендарною картиною "Запорожці", та яка "Козаки пишуть листа турецькому султану". Звісно, українська, а особливо козацька тематика у творчості художника було провідною. Ріпин палко захоплювався своєю батьківщиною, людьми що її населяють та населяли раніше.

   Митець особисто їздив на місця колишніх Січей, тісно спілкувався зі своїми друзями-істориками. Про слобожанських козаків Ілля чув хіба від бабусі, про їх останні дні. Та на цінних для етнографів творах Ілля Юхимович не закінчується, він – сучасник революційних процесів, вони теж знайшли свою реалізацію на полотнах.

   Звісно, картин про українські епізоди, нажаль, не знайти, втім, загальний сюжет "звірств більшовиків" художник підхопив. Ріпину належить полотно з прозаїчною назвою "Більшовики. Солдати Троцького відбирають у хлопчика хліб". Описувати сам сюжет не станемо, що підмітимо – пан художник абсолютно точно зобразив середнього більшовика, продукт негативної селекції, що не змінився за ці 100 років.

   Це, зокрема, особистий конфлікт – вони, за даними деяких дослідників, не дали митцю повернутися до України, хоча така практика була і була врегульована. В останні дні свого життя митець працював над 2 картинами на українську тему: "Зустріч гетьмана" та "Гопак", – обидві не завершив. Вірогідно, сюжет першої картини був би про Гетьмана Хмельницького.

   Варто згадати, про Гетьмана Мазепу він мав дуже сумнівні уявлення, бачивши в ньому "ляха", через що ледь не посварився з істориком Дмитром Яворницьким. Науковець просив його створити сюжет про Мазепу та Карла XII, композиція якого була би серйозним випробуванням сил митця. Але Мазепа його цікавив, одного разу він скопіював побачений портрет, на якому, гадав, був гетьман.

За матеріалами часопису "Гетьманат"

Як перетворити дійсність на казку?

У дитинстві ми зчаста зачитувалася казками Андерсена, братів Ґримм і безперестанно дивилася совєцькі мультфільми про античних героїв чи історії про принців і принцес від студії "Disney". Але ж як гірко було повертатись у цю раціональну і суху буденність! Комусь усе ж таки пощастило бути обдарованою талантом малюванням, а тому ці хтось ховались у власноруч створених світах.

   Наша раціональна реальність просякнута техніцизмом і прагматичністю, наука позбавила нас чудес. Ні, ми не применшуємо роль науки, але вона не має суватися у наші душі. Міфологія та фольклор, – що ми сьогодні називаємо казками, – є ніщо інше, як магічна реальність наших предків; вона частково дійшла до нас у вигляді свят і обрядів, які ми перетворили на декорації нашого занепаду.

   У давнину шкіл не було – всіх виховували сказаннями, сповнених образами, які символізували реальні життєві події чи перепони. Казки демонструють нам містичну подорож людської душі у цьому світі, як вона росте, зустрічається зі злом і стражданням, перемагає їх і переходить на новий етап. Ми отримали адаптовані й прикрашені версії цих історій, а насправді вони сповнені жорстокості та жахів.

   Спляча красуня це не буквальний образ, а символ процесу дорослішання, як і дракон не є страшною твариною, а нашими страхами, які заважають нам усвідомити свою силу. Однак грецька міфологія взагалі розкриває нам зародження нашої цивілізації, обрамивши психологічні та соціальні зміни в божественні шати. Чарівні створіння лісів і вод тепер пересились у наші бетонні джунглі, що значно ускладнює нам пошук магії в наших реаліях. Але не варто опускати носа!

   Світ не змінився, змінились ми, тому є шанс віднайти ті втрачені знання і переживання. Наповнюйте своє життя сенсами, навіть, якщо вони здаються вашій раціональності абсурдними. Перетворюйте своє життя на безкінечний шлях до істини завдяки ініціаціям та обрядам, поверніть у своє життя магію, не зважаючи на наукові досягнення, адже вічність не пізнати крізь екран телефону!

   Тому продовжуйте поринати в казки. А кожен свій день уявляйте новим випробуванням, який даватиме своїй душі нові сенси. Проте лише тоді, якщо ти щиро повіриш у магічність свого існування...

За матеріалами "Afemina"

Україна не має права уподібнюватися Московії

Оцей дурнуватий міф про наявність у нас якихось одвічно-споконвічних демократичних традицій є живучим ще й тому, що в Україні завжди побутував європейський тип авторитаризму. Що в порівнянні з "азійським" типом (притаманним також Візантії та московській державі) може виглядати для дилетантів у сфері суспільних наук, як "демократія". Бо дає ширший простір для свободи особистости.

   Азійський і європейський авторитаризм співвідносяться між собою десь так, як акула з дельфіном. Обидва організми в очах людей, не знайомих з наукою, виглядають, як риби, плавають, як риби. Але акула є доволі примітивною хрящовою рибою, а дельфін – ссавцем із розвиненим мозком.

   Цю зовнішню подібність активно використовують різні маніпулятори, щоби під вереск про "уподібнення Москві" нав'язати нам таку форму політичного устрою, яка робить національного лідера і постгеноцидний народ беззахисними перед  смертельними загрозами. А коли до влади доривається якась зденаціоналізована істота з замашками деспота, розводять руками. «Ну, хто ж думав, шо так получицця, ми хотіли як луччє...».

   Всі типи авторитаризму жорстко обмежують політичні права всіх суспільних станів. Але на цьому подібність і закінчується. Авторитарна система європейського типу поважає священне право приватної власності і залишає широкий простір для економічних свобод, не втручається в приватне життя і культурні процеси.

   Азійська ж система не визнає святості приватної власности й стоїть на всеохопному контролі над усіма сферами життя. Тому європейська цивілізація після краху римської республіки не тупцяла на місці, а розвивалася, і народила врешті-решт нову демократію, з якої ми так бездарно ліпимо карґо-культ. А азійська деспотія ходить по колу і народжує тільки хаос, з якого виходить тільки нова деспотія.

   Люди, які бояться поступитися своїм священним, даним царьом-батюшкой Міхал Сєргєічєм, правом виборів-перевиборів в умовах інформаційної окупації, ніякої ментальної, культурної, економіко-географічної різниці між Україною й Росією, між українцями й росіянами, між Богданом-Зиновієм і Ляксєй Міхаличєм, між Мазепою й Петром, між Скоропадським і Лєніним не бачать. І європейської природи України не помічають і не розуміють, що Україна ніколи не уподібнитися Москві, поки не дасть їй себе окупувати. Вони абсолютно бездумно й лицемірно лають "рабську Орду", виступаючи її сліпим знаряддям у планомірному процесі геноциду українського народу.

Автор – Софія Дніпровська

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"