Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Чи варто українському воїну вмирати за Таллінн?

Свого часу, ще до широкомасштабного вторгнення, у західних військово-політичних структурах і ЗМІ тривали жваві дискусії на предмет реакції NATO і її окремих членів на можливу агресію путінської еРеФії щодо країн Балтії. Прагматичні підрахунки військових експертів і аналітиків загалом зводилися до того, що загрози та непередбачувані наслідки є надто великими, аби йти на пряму конфронтацію з РФ. Загроза ядерної війни мала бути стримуючим чинником від негайного застосування 5 статті NATO.

   На тлі московсько-української війни ця давня дискусія («Чи варто вмирати солдату NATO за Таллінн?») дещо призабулася. І лише поява "вагнерівців" на кордонах із Польщею, Литвою та Латвією, знову актуалізувала її зміст. Впевнено гарантувати, що еРеФія наважиться на прямий напад на одну з країн NATO (скоріше на Латвію, Естонію або Литву, але не Польщу), звісно, не можна. Хоч вірогідність цього таки надзвичайно висока – зважаючи на путінську манеру підвищувати ставки в патових ситуаціях.

   А от в чому можна бути впевненим гарантовано, так це у тому, що в разі путінської агресії NATO, як структура, не надасть дієвої допомоги своїм балтійським членам. 5 статтю будуть довго погоджувати й голосувати, долати вето Мадярщини та Туреччини, висловлювати глибоку стурбованість та погрожувати новими пекельно-фіговими санкціями. Зважаючи ж на розмір території, чисельність населення, обсяг армій і озброєнь, питання щодо суверенітету країн Балтії вирішуватиметься протягом декількох днів. Західні ж Realpolitik і "прагматика" може хіба що запропонувати гвинтокрили для евакуації балтійських президентів.

   Що країнам Балтії, в разі московської інвазії, може запропонувати Україна? Тут питання не лише військової доцільності, а передусім нашої відповідальності та вдячності країнам, які відзначилися найбільш активною підтримкою нашій державі у найважчі для неї часи. Вони передали нам свою зброю, прийняли наших біженців, виділили найбільшу у відсотковому співвідношення фінансову допомогу, послідовно підтримали всі наші вимоги на дипломатичному рівні.

   Тож коли перший вагнерівець чи блакитна панамка ступить на естонську чи латвійську територію Україною має бути негайно задіяний план всеосяжної допомоги нашим найвідданішим союзникам – наш десант має негайно прибути до Таллінна чи Риґи. Тобто, наші війська мають негайно перейти кордони РФ і лукашенківського протекторату з осердям у Мінську, аби перешкодити просуванню московських військ і перерізати їх комунікації. Зважаючи на всі ризики розростання путінської агресії, Україні необхідно якнайшвидше укласти з усіма країнами Балтії, а також із Польщею та Молдовою, двосторонні військово-політичні угоди, які передбачали б наше негайне реагування (впродовж 24 годин), участь контингентів ЗСУ в обороні цих країн і перенесення військових дій безпосередньо на територію агресора, в разі нападу РФ на одного з наших союзників.

   Таку ж схему укладання двосторонніх угод варто запропонувати й іншим країнам, які ще пам’ятають, що таке союзницькі зобов’язання, справжня солідарність та верховенство міжнародного права: Фінляндія та Швеція могли б стати гарантами безпеки Естонії та Латвії; Польща укласти відповідну угоду з Литовою; Чехія з Польщею; Румунія з Молдовою; Велика Британія з усіма цими країнами. На місці ялового NATO має постати новий дієвий військово-політичний союз, який справді буде про взаємопідтримку, відповідальність і цінності, а не про цинізм, "реальну політику" та "прагматику". Україна має бути рушієм цих процесів і їх натхненником, оскільки наш приклад має закласти основи в нові принципи міжнародних відносин, у яких замість егоїстичних розрахунків і хворобливої меркантильності важитимуть взаємодопомога, справедливість, солідарність та дієве співчуття.

Автор – Олег Однороженко

Ілля Ріпин поза "Запорожцями"

Здебільшого, Ілля Юхимович асоціюється з легендарною картиною "Запорожці", та яка "Козаки пишуть листа турецькому султану". Звісно, українська, а особливо козацька тематика у творчості художника було провідною. Ріпин палко захоплювався своєю батьківщиною, людьми що її населяють та населяли раніше.

   Митець особисто їздив на місця колишніх Січей, тісно спілкувався зі своїми друзями-істориками. Про слобожанських козаків Ілля чув хіба від бабусі, про їх останні дні. Та на цінних для етнографів творах Ілля Юхимович не закінчується, він – сучасник революційних процесів, вони теж знайшли свою реалізацію на полотнах.

   Звісно, картин про українські епізоди, нажаль, не знайти, втім, загальний сюжет "звірств більшовиків" художник підхопив. Ріпину належить полотно з прозаїчною назвою "Більшовики. Солдати Троцького відбирають у хлопчика хліб". Описувати сам сюжет не станемо, що підмітимо – пан художник абсолютно точно зобразив середнього більшовика, продукт негативної селекції, що не змінився за ці 100 років.

   Це, зокрема, особистий конфлікт – вони, за даними деяких дослідників, не дали митцю повернутися до України, хоча така практика була і була врегульована. В останні дні свого життя митець працював над 2 картинами на українську тему: "Зустріч гетьмана" та "Гопак", – обидві не завершив. Вірогідно, сюжет першої картини був би про Гетьмана Хмельницького.

   Варто згадати, про Гетьмана Мазепу він мав дуже сумнівні уявлення, бачивши в ньому "ляха", через що ледь не посварився з істориком Дмитром Яворницьким. Науковець просив його створити сюжет про Мазепу та Карла XII, композиція якого була би серйозним випробуванням сил митця. Але Мазепа його цікавив, одного разу він скопіював побачений портрет, на якому, гадав, був гетьман.

За матеріалами часопису "Гетьманат"

Ваґнер – передвісник Ніцше

"Помилка" Карла Маркса, успадкована від однієї з ідеолоґій Французької революції (атеїзм і культ "Божества розуму") та від лівого геґельянства, ще не викликала, але більш-менш сприяла зміні руху еволюції фракцій старих кристалізованих фаз мітичного, а також ідеолоґічного вираження еґалітарної тенденції. Це призвело до абсурдних спроб відновити минулі історичні моменти: мрію, що розділяється багатьма романтиками (скажімо, Новаліса), про повернення до "католицького екуменізму" Європи середньовічної або Європи "монархій божественного права". Ця мрія, також відбита в наші дні певними політичними або реліґійними концепціями.

   Але, що більш важливо, викликана таким чином реакція також була наслідком трансформації людських ґруп Європи на доволі чутливіші спільноти. Власне, спочатку до "мітичної форми" нової надлюдської (надгуманістичної) тенденції, а потім, через почуття "формальної споріднености" до змісту "міту надгуманізму" (через порушення процесу мутації несвідомого язичницького залишку, що дозволило цій тенденції проявляти себе сильно і на політичній території упродовж століть). За нинішніх обставин, фактично, аспект "надгуманістичної тенденції" полягає у наступному: перевернути сенс еволюції мітичної та ідеолоґічної кристалізації еґалітарної тенденції, де вони все ще зберігаються, змушуючи відтворювати у свідомости людей історичний момент, в якому сформувалася та сама тенденція.

   Таким робом, приводячи їх до циклічної параісторичної інволюції з утворенням нового відтвореного людського типу, призначеного для збереження (тобто, завжди відтвореного) соціяльного структурування, з'являється славнозвісний "надгуманістичний проєкт". Він містить у собі (поряд з іншими) чітке відбиття сформульованих Фрідрихом Ніцше ідей. Вони найчіткіше змальовані та заманіфестовані в останніх прижиттєвих роботах видатного німецького мислителя.

   Можна навіть сказати, що циклічна інволюція нинішньої кристалізації мітичної фази еґалітарної тенденції (або, точніше, "виробництво" цієї інволюції) являє собою один із найважливіших елементів "надлюдського проєкту". Сам Ніцше загадувався над питанням про можливість "зберегти християнство для мас". Але він у жодному разі не проголошував, що це "збереження" має фактично бути "реґресивною мутацією", і ця проблема залишилася за філософськими лаштунками.

   Замість цього Рихард Ваґнер, проявляючи у цьому відношенні інстинктивну безпеку свого величезного генія, запропонував у роботі "Парсифаль" – на художньому рівні, який був його ідеальною парадиґмою дії, спрямованою на те, щоби християнська реліґія реґресувала за той меморіальний поріг, де вона тоді знаходилася. Ваґнер сам по собі позбавляє змісту подальші нашарування християнства, пропонуючи чисту реліґійність перших апостолів, котра мала порожню форму, доступну для нового змісту. Зауважимо, що останні міркування щодо можливої, а не необхідної, реґресивної мутації кристалізації епохальної тенденції знаходяться за межами фактичного аналізу епохальної ситуації.

   Прикметно, але ці міркування є частиною аналізу "виробництва історії", розділу відкритої теорії історії, що має справу з "метаполітичними" проблемами. Вони також зачіпають іншу конкретну проблематику теорії – зв'язок між історією і параісторією; тобто, між історичним процесом людства і біолоґічною лоґікою еволюції людства. Наш вид (лат. Homo sapiens sapiens) рефлексивно керується людиною як індивідуальністю, що постає історичністю з моменту її першої появи, а тому і відносини з нею більш конкретно стосується аналізу соціяльно-історичної психіки або соціяльно-історичної психолоґії.

   Це стислий виклад відкритої теорії історії та її методу епохального аналізу "міту надгуманізму", який започаткував Ваґнер, а потім, але схематично, розширив у своїх напрацюваннях Ніцше. Вони утворюють два полюси напозір єдиної тенденції. Хоча Ніцше зробив величезний маневр приховування, аби переконати – і, можливо, довести у першу чергу самому собі, – що його робота відрізнялася, ба навіть виступала проти того, що пропонував своїм "завершенням" Ваґнер.

   Цей маневр значною мірою вплинув на судження мислителів подальшої модерної доби, природно, схильних надавати "інтелектуальному" надбанню Ніцше глибшу увагу, ніж "художній" творчости Ваґнера. А надто те, що сучасний інтелектуал може бути конституційно "глухим до міту" і, таким чином, не схопив би його, ані у роботі композитора, ні у напрацюваннях філософа, опинившись у нездатности розрізнити тенденційну ідентичність цих двох велетів думки про надгуманізм. Однак точно відомо те, що досі не розірвана завіса приховування, поширена Ніцше, про дійсне походження "надгуманістичного міту" і саме розуміння цього "міту" (ключ до розуміння якого у тій "ідеї музики", яка підтримує і структурує художню роботу Ваґнера та є чинним символом тривимірної природи історії), його структури, яка не може безповоротно бути скомпрометованою.

Автор – Джорджо Локкі

Як перетворити дійсність на казку?

У дитинстві ми зчаста зачитувалася казками Андерсена, братів Ґримм і безперестанно дивилася совєцькі мультфільми про античних героїв чи історії про принців і принцес від студії "Disney". Але ж як гірко було повертатись у цю раціональну і суху буденність! Комусь усе ж таки пощастило бути обдарованою талантом малюванням, а тому ці хтось ховались у власноруч створених світах.

   Наша раціональна реальність просякнута техніцизмом і прагматичністю, наука позбавила нас чудес. Ні, ми не применшуємо роль науки, але вона не має суватися у наші душі. Міфологія та фольклор, – що ми сьогодні називаємо казками, – є ніщо інше, як магічна реальність наших предків; вона частково дійшла до нас у вигляді свят і обрядів, які ми перетворили на декорації нашого занепаду.

   У давнину шкіл не було – всіх виховували сказаннями, сповнених образами, які символізували реальні життєві події чи перепони. Казки демонструють нам містичну подорож людської душі у цьому світі, як вона росте, зустрічається зі злом і стражданням, перемагає їх і переходить на новий етап. Ми отримали адаптовані й прикрашені версії цих історій, а насправді вони сповнені жорстокості та жахів.

   Спляча красуня це не буквальний образ, а символ процесу дорослішання, як і дракон не є страшною твариною, а нашими страхами, які заважають нам усвідомити свою силу. Однак грецька міфологія взагалі розкриває нам зародження нашої цивілізації, обрамивши психологічні та соціальні зміни в божественні шати. Чарівні створіння лісів і вод тепер пересились у наші бетонні джунглі, що значно ускладнює нам пошук магії в наших реаліях. Але не варто опускати носа!

   Світ не змінився, змінились ми, тому є шанс віднайти ті втрачені знання і переживання. Наповнюйте своє життя сенсами, навіть, якщо вони здаються вашій раціональності абсурдними. Перетворюйте своє життя на безкінечний шлях до істини завдяки ініціаціям та обрядам, поверніть у своє життя магію, не зважаючи на наукові досягнення, адже вічність не пізнати крізь екран телефону!

   Тому продовжуйте поринати в казки. А кожен свій день уявляйте новим випробуванням, який даватиме своїй душі нові сенси. Проте лише тоді, якщо ти щиро повіриш у магічність свого існування...

За матеріалами "Afemina"

Україна не має права уподібнюватися Московії

Оцей дурнуватий міф про наявність у нас якихось одвічно-споконвічних демократичних традицій є живучим ще й тому, що в Україні завжди побутував європейський тип авторитаризму. Що в порівнянні з "азійським" типом (притаманним також Візантії та московській державі) може виглядати для дилетантів у сфері суспільних наук, як "демократія". Бо дає ширший простір для свободи особистости.

   Азійський і європейський авторитаризм співвідносяться між собою десь так, як акула з дельфіном. Обидва організми в очах людей, не знайомих з наукою, виглядають, як риби, плавають, як риби. Але акула є доволі примітивною хрящовою рибою, а дельфін – ссавцем із розвиненим мозком.

   Цю зовнішню подібність активно використовують різні маніпулятори, щоби під вереск про "уподібнення Москві" нав'язати нам таку форму політичного устрою, яка робить національного лідера і постгеноцидний народ беззахисними перед  смертельними загрозами. А коли до влади доривається якась зденаціоналізована істота з замашками деспота, розводять руками. «Ну, хто ж думав, шо так получицця, ми хотіли як луччє...».

   Всі типи авторитаризму жорстко обмежують політичні права всіх суспільних станів. Але на цьому подібність і закінчується. Авторитарна система європейського типу поважає священне право приватної власності і залишає широкий простір для економічних свобод, не втручається в приватне життя і культурні процеси.

   Азійська ж система не визнає святості приватної власности й стоїть на всеохопному контролі над усіма сферами життя. Тому європейська цивілізація після краху римської республіки не тупцяла на місці, а розвивалася, і народила врешті-решт нову демократію, з якої ми так бездарно ліпимо карґо-культ. А азійська деспотія ходить по колу і народжує тільки хаос, з якого виходить тільки нова деспотія.

   Люди, які бояться поступитися своїм священним, даним царьом-батюшкой Міхал Сєргєічєм, правом виборів-перевиборів в умовах інформаційної окупації, ніякої ментальної, культурної, економіко-географічної різниці між Україною й Росією, між українцями й росіянами, між Богданом-Зиновієм і Ляксєй Міхаличєм, між Мазепою й Петром, між Скоропадським і Лєніним не бачать. І європейської природи України не помічають і не розуміють, що Україна ніколи не уподібнитися Москві, поки не дасть їй себе окупувати. Вони абсолютно бездумно й лицемірно лають "рабську Орду", виступаючи її сліпим знаряддям у планомірному процесі геноциду українського народу.

Автор – Софія Дніпровська

Непереможність російської армії – це міф

Непереможність російської армії – це міф, відірваний від реальності. У ХІХ-му та на початку ХХ ст. вона регулярно програвала європейським військам. Нумо, перелічимо їх нижче:

1) російсько-австро-французька війна (1805) – росіян розгромили під Аустерліцем, вони втратили третину армії, їхній імператор втік з поля бою;

2) російсько-пруссько-французька війна (1806-1807) – росіян розгромили в битві під Фрідландом, вони втратили 25% армії та підкорилися вимогам Наполеона I Бонапарта;

3) Кримська війна (1853-1856) – англо-французькі війська завоювали Крим, росіянам довелося знищити Чорноморський флот і повернути Туреччині частину земель;

4) російсько-японська війна (1904-1905) – японці розгромили балтійський флот і завоювали головну військово-морську базу росіян у Китаї (Порт-Артур), також їм дістався південний Сахалін.

   І, от після цього всього влітку 1914-го спалахує "Велика війна" (вона ж – Перша світова війна), внаслідок якої Російська імперія розпалась. На її уламках утворилися десятки держав. Проблемою для них і для всіх інших у світі став "привид комунізму", що оселився у московському Кремлі й захопив 1/6 суходолу планети Земля.

   Нападаючи, росіяни перемагали лише відсталі країни (Туреччина, Персія, держави Середньої Азії) та племінні союзи (кавказці, казахи, індійці). У ХІХ-му та на початку ХХ ст. європейцям лише двічі не вдалося відбити напади росіян. Так, шведи програли у Фінляндській війні (1808-1809) через нестачу солдат, проблеми з економікою та низький моральний дух. Натомість французи зазнали поразки у 1814 р. після того, як їхню головну армію заманили вглиб Росії та майже повністю знищили.

   "Непереможна совєцька армія" та сучасні збройні сили РФ теж зазнавали поразок при нападі. "Непереможність" армії СССР (як і РСФСР) – це вигадка. Лише у 1918-1921 рр. совєцькі війська програли аж 4 кампанії:

1) совєцько-литовська війна (1918-1919) – комуністи спробували захопити Литву, але їх армія зазнала поразки і відступила;

2) совєцько-фінляндська (1918-1920) – Суомі оголосила війну РСФСР, здобула ряд перемог і територіально збільшилася;

3) совєцько-естонська війна (1918-1920) – естонці відбили напад червоних загарбників за підтримки німців, фінів і скандинавських добровольців;

4) совєцько-польська війна (1919-1921) завершилася розгромом окупантів під Варшавою та Німаном, а Польща отримала західні території України та Білорусі, їй виплатили репарації.

   У 1939 р. СССР удруге напав на Фінляндію, розраховуючи на "маленькую победоносную войну", маючи 70-кратну перевагу у танках та 20-кратну перевагу у авіації. Проти 250-тисячної армії Суомі воювали 750 тисяч більшовиків (у тому числі й українці). Фіни 105 днів героїчно тримали оборону та знищили понад 100 тисяч окупантів, ще 250 тисяч солдатів СССР утратили боєздатність через поранення, хвороби, обмороження.

   Формально, совєцька армія перемогла у війні (Московії дісталися 11% території Фінляндії), однак комуністам не вдалося завоювати фінів. Головне досягнення "червоних визволителів" було здобуто в оборонній війні. Після 1945 р. СССР уникав масштабних вторгнень у незалежні країни, тільки у 1979 р. вдереться до Афґаністану – ця війна протриває 10 років, завершиться поразкою та стане однією з причин розпаду тюрми народів.

За матеріалами "Clio"

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Малороссія чи Україна?

Панове, а ви вважали, що всі ті, хто вічно нам в Україні антиукраїнську владу обирав, вивітрилися? Ні, не вивітрилися вони! Ви справді вважали, що всі ті, хто розбудував чи сприяв розбудові в Україні антиукраїнської, корупційної, бандитської, кримінальної системи державної влади, в якій кожен чиновник є, за замовчуванням, злочинцем, зникли? Ні, не зникли вони!

   Чи Ви вважали, що всі ті, хто нещадно грабував і винищував український народ, українську культуру, мову, економіку, екологію пропали? Ні, не пропали вони! Всі вони є поміж нас. Лем типерка вони тимчасово принишкли, замаскувалися під ліберастів, феміністів, ґлобалістів, противсіхів, євроінтеґраторів та інший шмельц, але у потрібний час усі вони знову голосно заявлять про свої права на нашу Україну. І, цілком ймовірно, що саме вони оберуть нам в Україні наступну, чергову антиукраїнську владу!

   Проте українців в Україні є більшість, і тому саме українці є винними у тому, що дозволяють оцій аґресивній україноненависній меншости не лише вільно жити у нашій прекрасній Україні, але й панувати нами, українцями. А ще, публічно, нахабно й безсоромно писки свої відкривати проти українського народу, проти української мови, проти української культури. Панове, українці, не забуваймо, що теперішній плачевний стан української мови та культури є не природним станом. Однак є результатом цілеспрямованого 300-літнього лінґвоциду, етноциду і ґеноциду українського народу, здійсненого россіянськими окупантами (чи пак московитами).

   То ж змінімося, станьмо кращими, українізуймося, станьмо правдивими українцями, станьмо россіянофобами (москвоненависниками)! Не соромимося відстоювати, захищати й утверджувати права українського народу на нашій святій українській землі, всіма доступними способами й засобами юридичної відповідальности, психольогічного впливу і фізичної дії. Адже лем тоді вороги українського народу втихомиряться або й еміґрують, коли побачать в Україні силу і волю українського народу, об'єднаного спільним баченням теперішнього та майбутнього.

   І лем тоді ми здобудемо й розбудуємо величну державу для нашого народу – українську Україну у межах від Берестя по Мозир, Стародуб, Вороніж, Волгу, Каспій та Кавказ і на Зеленому Клині. Слава Україні! Слава українському народові!

Автор – Василь Коружак

Час дезінтеґрації РФ-Московії настав

Ще у 2000-х про розвал ресурсної федерації Московії (ну тá, що Росією незаконно зветься) й пересотворення простору до Уралу і за Урал  говорили одиниці українських політиків. Ні, не так! Не політики, але майстри політичного фентезі...

   У народі їх кликали взагалі "фанатиками" гасел ОУН часів Другої світової війни. Однак ті часи, на біду для московитів, – безповоротно минули. Тепер про розвал РФ не говорить лише дурень і колаборант, ну, або ж китайський комуніст, якому вигідне тимчасове існування Московського улусу у надмірних кордонах від прусського Кьоніґзберґу до японського Карафуто.

Хто там ще пропаґував подібне буквально 10-20 років тому, відразу ж піддавалися остракізму та звинувачувався у (гео)політичній неграмотности. Бо завсідникам на Печерських пагорбах Києва кортіло вислужитися перед паном у Москві, який щедро одарював й одурював валютою "дурних малоросів і хохлів". Але то вже у минулому, на щастя для нас і для корінних, уярмлених народів (поки що) РФ.

  Зараз за одним столом, на якому лежить умовна "тушка Московії", збираються представники поневолених країн Кавказу, наші військовики, зважені економісти й взагалі люди різноманітних шляхетних прикладних професій. Отже, епоха фентезі закінчилася. Там, де нині конає у корчах Московія, – невдовзі буде нова реальність.

   РФ, яка успадкувала незагоєні, а ще більше роз'ятрені ракові пухлини СССР і Російської імперії, перетворилася на "хвору людину" цілого світу. І той, хто має зробити всі мислимі помилки "хворої людини", очолює цю субстанцію – довершуючи своє історичне призначення. Україна суб'єктизувалася на мапі світу й відтак має посприяти, якщо не допомогти, визволитися з-під осоружного московського ярма іншим країнам від морів Балтійського та Балтійського до океану Тихого, бо це наше призначення.

За матеріалами Ожомасоня Кірді

Визволитель або "південноамериканський Вашинґтон"

«Твоє ім'я – діямант – непідвладне хвилях часу, вимивають із пам'яті імена всіх королів!», – ці рядки кубинський поет-романтик Хосе-Маріа Ередіа присвятив своєму старшому сучаснику, визволителю іспанської Південної Америки – Симону Болівару. Поетичне пророцтво, як це часто буває, збулося! Хвилі часу не тільки не забрали у вічність ім'я великого, справжнього Визволителя (ісп. El Libertador), але додали йому ще більше сяйва, відкривши для нащадків нові, невідомі досі грані його таланту.

   Симон Болівар... Це людина – не просто національний герой багатьох країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії. Панами, Еквадору, Перу та Болівії). Він усього за кілька коротких років зумів зробити весь континент вільним і за життя переконатися в людської невдячності. Визволитель – цей почесний титул для багатьох перекладався як "майбутній диктатор". Він народився 24 липня 1783 р. у столиці сучасної Венесуели – Каракасі (туристам і до нині партійні соратники соціалістів Уґо Чавеса та Ніколаса Мадуро показують це місце!) у знатній креольській родині баскського походження.

   Батьки Болівара дуже рано померли і його вихованням займався наставник – Симон Родріґес, який і "прищепив" своєму учневі любов до свободи. Невисокий на зріст, Болівар із дитинства тренував своє підтягнуте і жилаве тіло – був чудовим плавцем і наїзником, не боявся труднощів похідного життя і поневірянь. Він отримав прекрасну домашню освіту, яку доповнив академічними знаннями, відправившися юнацтвіком до Європи: побував у Іспанії, італійських державах, Франції, де рано одружився, але потім несодівано овдовів. Але Симон Болівар ніколи не забував про мету свого життя і цьому була присвячена його легендарна клятва – 15 серпня 1805 р. на пагорбі Монте-Сакро у Римі за присутності наставника Родріґеса, заприсягся до кінця своїх днів боротися за визволення своєї батьківщини (Венесуели) й усієї Південної Америки від колоніяльного ярма іспанського абсолютизму.

   Незабаром після свого повернення з Європи до Каракасу молодий Болівар, якому тоді було всього 23 роки, орґанізовує своє перше повстання проти іспанців в провінційному місті Анґостура у капітанстві Нова Ґранада віце-королівства Перу і навіть створює тимчасовий уряд вільної 1-ї Республіки Венесуела. Але іспанська королівська армія, чудово навчена й добре озброєна, до того ж багато разів чисельно перевершуючи повстанців під проводом Болівара, зуміла придушити заколот, тож Симон змушений був міґрувати на британський острів Ямайка, де і провів кілька виснажливих років в очікуванні слушної нагоди почати все спочатку – визвольний шлях із Каракасу у глиб Південної Америки.

   Після захоплення Іспанії військами Наполеона І Бонапарта у 1808 р. (проти яких тоді, за іронією долі бився визволитель Перу – Хосе де Сан-Мартін) у Латинській Америці спалахнули визвольні повстання, вогнищами якої стали великі міста: Мехіко, Буенос-Айрес, Асунсьйон, Ліма і Каракас. Два великих вожді стояли на чолі визволення Південної Америки – Сан-Мартін та Болівар. Саме тоді Симон здобув свої найяскравіші перемоги над іспанською армією, у боях поблизу Вараса і Бояке...

   У серпні 1813 р. війська Визволителя зайняли Каракас, була відновлена Венесуельська Республіка на чолі із Боліваром. Однак вона проіснувала недовго – іспанські війська за підтримки місцевих креолів, пов'язаних із ними економічними та родинними зв'язками, знову розгромили повстанців, і Симону знову довелося шукати притулок на Ямайці. У грудні 1816 р. визволитель Болівар переконав владу Ямайки та сусіднього Гаїті допомогти у боротьбі проти іспанських імперіялістів і знову висадився на березі Венесуели поблизу міста Маракаїбо. На цей раз, не сподіваючися на підтримку корумпованої місцевої знаті, Визволитель вирішив звернутися до бідняків і рабів, а для цього слід було провести необхідні соціяльні реформи: щоб отримати довгоочікувану свободу потрібна була армія, яка б захищати цю незалежність і надалі.

   Так був прийнятий закон про скасування рабства. А вже навесні 1817 р. був опублікований декрет Болівара про надання волі всім тим особам, які перебували у невільництві, тож хвиля звільнених людей відразу поповнила невелику армію Визволителя тисячами добровольцями. Крім того, цей декрет також надавав солдатам "боліваріянської армії", які ризикували своїм життям за свободу країни, земельними ділянками, тому охочі отримати власне земельне угіддя йшли в рекрути до Симона. Його військо почало набирати силу і незабаром звільнило всю сучасну Венесуелу та сусідню Колумбію. У грудні 1819 р. Болівар був обраний президентом проголошеної Національним Конґресом Республіки Велика Колумбія, до якої увійшли, крім Венесуели та Колумбії, сучасні Панама та Еквадор. На початку 1820 р. визвольна армія Болівара увішла у північні провінції Перу, диктатором якого він став уже у 1824 р.; упродовж 1823-1826 рр. звільнено сучасну Болівію (тоді Горішнє Перу), 1-м президентом якої він став щойно влітку 1825 р.

Болівар: політичний портрет історичної постаті на тлі доби

   Визволитель мріяв створити єдину південноамериканську державу, Республіку Велику Колумбію за зразком Північноамериканських Сполучених Штатів із сильною виконавчою владою президента-диктатора і федеральним паралментом як законодавчим органом. Саме для цього він скликав у Панамі у 1830 р. представників різних верств населення звільнених його армією земель, сподіваючись їх умовити створити єдину сильну державу, але більшість із делегатів, зокрема вихідці з Перу та Венесуели, жадали лише особистої влади та боялися, що Болівар стане кривавим диктатором і забире у них майбутню владу. У Венесуелі розпочалася громадянська війна, а Перу і Болівія незабаром вийшли з цієї коаліції, розв'язавши безуспішну війну за територію майбутнього незалежного Еквадору та амазонської каучукової провінції Акрі.

   Всюди в андських провінціях спалахували змови і заколоти – звільнення від іспанського колоніалізму обернулася бійнею із небаченими жертвами! Романтик у душі, визволитель на практиці Симон Болівар поклав усе своє життя заради однієї мети, яка знову виявилася недосяжною... Він не міг пережити кружляння всіх своїх надій – йому довелося бачити війну південних американців проти один одного і смерть тих воїнів, які вціліли у боротьбі проти іспанців. А багато з них, хто раніше благословляли та дякували Болівару за надану ним свободу від Мадриду, тепер звинувачували його у всьому, що трапилося: у кривавій громадянській війні між Лімою та Ла-Пасом; у суперчці між Каракасом і Боґотою за володіння Панамою, тощо.

   Розчарований, він, подібно до Хосе де Сан-Мартіна, віддалився від політичних і військових справ, оселився у колумбійському селищі в Андах, де незабаром важко захворів і помер, встигнувши прожити всього 47 років і навічно увійшовши у золотий зал слави людської історії. На теренах Латинської Америки немає, певно, такої видатної постати, яка б не чула про нього. Адже визволителя Симона Болівара іноді називають справжнім "Наполеоном Південної Америки", порівнюючи його заслуги із діяльністю Джорджа Вашинґтона, Джузеппе Ґарібальді та Отто фон Бісмарка.

Автор – Денис Ковальов

Рівняння на європейську Північ

Важко знайти якийсь міжнародний рейтинґ, в якому країни Північної Європи або інакше Фенноскандії не займали б провідних позицій. Норвеґія, Швеція, Данія, Фінляндія найчастіше входять до top-країни за різними показниками: економічний розвиток, якість інфраструктури, стан довкілля, соціяльна підтримка тощо. В умовах стрімкого розвитку постіндустріяльного проґресу підвищується роль і значення науки та технологій, які визначають ефективність держав у XXI ст.

   Але й тут країни Північної Європи перебувають в аванґарді. Так, наприклад, у галузі розробок близько 70% науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт на теренах Фенноскандії фінансується приватним сектором. Малий і середній бізнес активно підтримують стартапи, а зацікавлені у збільшенні власних прибутків транснаціональні корпорації вкладають кошти у дослідні й освітні центри, як от фінська "Nokia" чи данська "Vestas".

   На сьогодні шведська столиця Стокгольм є другим після Кремнієвої Долини місцем  за кількістю стартапів з оборотом $1 мільярд на душу населення. Сусідня ж Суомі лідирує серед країн Європи (власне, Євроспілки) у галузі цифровізації громадського сектора (електронний уряд, доступність цифрових державних послуг) та є першою у світі країною за рівнем розвитку людського капіталу. Норвеґія – перша у списку найбільш безнапасних країн світу, а Данія – лідирує за світовим індексом щастя.

   При цьому, жодна із цих країн за геополітичними мірками не є "великою державою". Їхні збройні сили не йдуть у жодне порівняння з арміями США, КНР чи РФ, а розмір їхніх територій можна порівняти із площею окремих американських штатів, китайських провінцій або суб'єктів московської ресурсної федерації... Та це не головно, головне – інтелектуальна спроможність і невпинний поступ кожної із північноєвропейських країн, які показують решті світу приклад для наслідування.

За матеріалами Центру Дослідження Фінляндії

Урбаністична Січ і постіндустріяльне Дике Поле проти Московської Орди

Владімір Путін скоїв найбільшу помилку, порушивши головне правило – не будити Українця. Він розбудив. Тож давайте детально розберем кого саме збудив 70-річний кремлівський бункрений щур. А розбудив він жорстокого, кровожерливого, древнього Воїна, за якого воюють не тільки живі Друзі та Побратими поруч, а й предки. Не дивуйтеся, дійсно предки.

   Є така чудова пісня "Дике поле" у виконанні Ярмака та Аліси. Так отам є слова: «Ворог сунеться без перестану і з землі прадіди повстануть, і затягне на той світ, враже, наше Дике Поле». Прадіди встали із могил 6.VI.2023, коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію. Бо коли комуняки її будували, то крім великої кількості селищ, вони затопили цвинтарі, серед яких були і дуже древні, козацькі.

   Козаки-Запорожці називали всю ту місцину нижче по Дніпру Великий Луг, а ще називали його Батьком: «Ой Січ – мати ой Січ – мати! А Великий Луг – батько! Ой що в лузі заробити, те у Січі пропити». Уривок з цієї старовинної пісні пояснює не тільки ставлення Козаків до тієї місцевості, а й ставлення до життя: не заробити, відкласти трохи на ремонтик, діткам треба шось купить, та й коня наново підкувати – а пробухать.

   Усі оці мантри про "працьовитий народ" – (вибачте на слові!) повна хрінь, обумовлена нав'язуванням з боку москалів, типу «працюй, кріпаче, добре працюєш»... Ми – люди волі, і наша воля в тому, щоби жити так, як ми хочемо, а не так як змушені через певні обставини та аспекти. А коли нам заважають жити вільно та як ми хочемо, – прокидається отой древній дух, який змітає ворога до бісової матері.

   До речі змітає століттями там, де і зараз – на Дикому Полі, яке тягнеться від Білгородщини до Херсонщини, і на Великому Лузі, який захищав як Запорозьку, так і Базавлуцьку Січ, землі якої, зокрема острів Базавлук, якраз і затопили комуністи під час будівництва Каховської ГЕС. Усього цього, "хорошие русские" не знали й не знають, а для Льоши Арестовича українці – «смесь поляков и евреев», то що від них чекати?

   Майдан Незалежності під час Революції Гідності, вам, тим, хто брав участь, нічого не нагадував? Саме Майдан. Це була Січ. Сучасна, урбаністична, втім справжня Січ. Банкова, Грушевського, Урядовий Квартал – це поля боїв, а от база – Майдан.

   Він із усіх боків оточений укріпленнями, на яких 24/7 стояли вартові, всередині – повноцінна Держава, з усіма можливими функціями, як то лікарі, шинки, "сердюки", тільки у вигляді Самооборони Майдану, свої "пластуни" (тут мова не про організацію "Пласт", а про козацький "спецназ", пластунів) у вигляді "Правого сектору", та й самі козаки були, плюс, – "лірники", "кобзарі", "менестрелі", ну й отамани, звісно.

   Це все у нас в крові, у пам'яті крові. Можна і треба йти в ногу з часом, приймати та сприймати різноманітні інновації, розуміти на що і як реагувати в тому чи іншому світовому часовому проміжку, та у важкий час, будь-який Народ зазирає вглиб себе, у свою кров, у своє коріння та ментальну пам'ять. Український Народ – не виняток, а враховуючи колосальний історико-культурний пласт у нашому анамнезі, треба зазирати вглиб себе частіше. Там знайдемо всі відповіді на питання. А тому, слава Січі, гуляй, Дике Поле!

Автор – Назар Приходько

Кривава пісня Донбасу продовжує складати куплети

Над згарищем Бахмуту ширяють кулі та іскриться полум'я реактивних детонацій. Попри це, останні тижні пройшли під акомпанемент "заворушки" на Півночі. Про російських добровольців заговорили з новою силою, силою яка втягує нас у внутрішній контекст політики РФ.

   Відкриваючись нам у нових гранях, серед яких ми невільно губимося та ризикуємо спокуситися хибними орієнтирами. Ми симпатизуємо усміхненим хлопцям з русявим волоссям, з трохи наївним та завзятим поглядом, які лихо борознять полями Білгородщини на трофейному БТР. Симпатизувати їм легко!

   Але чи маємо ми глобальний проект для РФ? Навіть не для РФ, а для цих соковитих ресурсами та іншими благами (а лише так ми маємо їх сприймати) шматків землі, води та повітряного простору. Проєкт затверджений та узгоджений, бажано із підписом та синьою печаткою.

   Ми тримаємо руку на пульсі, але не пропонуємо жодної ідеї, а без ідеї – це лише ілюзія контролю. Так, ми спостерігаємо і підкидаємо жару туди де палає, але щось заважає нам нарешті сказати собі правду про те, що кивання демократичним догматам – давно перетворилося у дешеву оперетку. Чи потрібні нам лояльні російська уряд/партія/армія? Можливо, але це не критично...

   Ми вдало використовуємо ситуативних союзників та надаємо багатьом героям нашого часу ресурсів для реалізації їх амбіцій у протистоянні російському режиму. Але варто хоча б собі сказати правду. Кордон 1991 р. – це присмак обірваного бенкету, а нам необхідно підкинути жару в ідею повернення етнічних земель.

   Ніякого кордону між Україною та РФ бути не може, адже не може бути самої РФ! Невиправдано обізвана "застарілою" думка про необхідність "війни за землю" – є єдиним чітким критерієм перемоги. Врешті-решт, асимілювати жителів Білгороду, Воронежа чи Курська нічим не важче, а подекуди і легше, за жителів Донецька чи Севастополю.

   Це не лише площа, а і простір для отримання ресурсів усім тим злим, пошрамованим і голодним, хто виживуть після. Вам здається ця логіка трошки варварською та надто біологічною, але в основі її незмінний мотив протистояння популяцій останніх тисяч років людської цивілізації. Якщо колесо Фортуни (а це ми побачимо дуже скоро) повернеться у наш бік, ми не маємо зупинятися.

   P.S. Наші апетити мають бути обмежені лише величиною наших амбіцій. Не лише повернути вкрадене, а і привернути нове. Мечем!

За матеріалами "Реваншу"