Як січеславці майже 70 діб боронять Рубіжне

Колючий дріт зв'язує небо і землю. Згорілі автівки – сучасні трупи промислової війни, що розсіяні краєвидом. Земля обстріляна та посічена кратерами: Східну Україну потрощили обстріли небратнього народу.

   Рубіжне на Луганщині боронить підрозділ "Дніпро-1", один із бійців якого на псевдо "Діма" розповів про поточну ситуацію на фронті. За словами цього 32-річного вояка, котрий став на захист Батьківщини ще весною 2014-го, кінцева мета москалів – створити "сухопутний міст" від кордону РФ до тимчасово окупованого Криму із повним знищенням нашого народу. Тá вже очевидно, що ворог удавиться навіть тією територією, яку поки що контролює.

   «Зараз ми б'ємось за Рубіжне. Це одна з найгарячіших точок зараз. Ми відчайдушно намагаємося втримати місто, але воно близько до Сіверськодонецька і Луганська, тому звичайно важко. Москалі не цураються на нас кидати все, що мають: ракети, артилерію, танки, людей, дрони... Один знайомий хлопець, який двічі був в Афґаністані, сказав, що це схоже на дитячий садок у порівнянні з бойовищем на Сході України. Навіть, якщо вони скинуть ядерну бомбу на Київ, вони не переможуть», – розмірковує під час ворожого обстрілу боєць "Діма".

   Степові краєвиди Донбасу похмурі, де-не-де видніються терикони... Тут, на околиці Рубіжного, зачаївся невеличкий командний пункт у польовому бункері, яким командує досвідчений ветеран Юрій Береза. Довкола входу неквапом простують вояки у зелено-бежевому камуфляжі: хтось сидить і курить, хтось чистить зброю, а хтось майструє бронетехніку, вкриту брудом і кров'ю.

   Колишній політик, відомий тим, що прийшов до парламенту у військовому однострої, є одним із найвідоміших і заслужених бійців України. Сам Юрій Береза на вигляд моцний дядько: у нього велика голова і щира велика посмішка велика, а його руки величезні та жорсткі. Це і не дивно, ними він б'є ворога.

   Комбат "Дніпра-1" згадує, як командував українськими силами у битві за Іловайськ. У ній загинуло багато його побратимів – катастрофі, в якій Юрій Береза ​​звинувачував експрезидента Петра Порошенка. Він сповнений люті, коли згадує ті трагічні події, а затим починає говорити про свого кумира Джона Маккейна. З ним комбат приятелював до раптової смерті американського сенатора від хвороби.

   Юрій Береза має власні – неприкрашені – думки про війну: «Коли я був у совєцькій армії, то багато москалів тоді мені казали, що вони підкорять нас, "бісових бандерівців". Я знав, що нам доведеться боротися з цими проклятими педофілами. У 2014 році я знав усіма фібрами, що буде війна, тому що Україна, як Ізраїль, оточена. Тоді під час спілкування з Петром Порошенком як попередив: це тільки початок; ми повинні мілітаризувати суспільство; всім потрібно озброюватися. Але мене не почули й ось маємо... Подивіться, нині ми своєю кров'ю стоїмо за західні цінності. Чим більше ви зосереджуєтеся на нас, тим більше ми ламаємо хребет телевізору, пресі, туманному розуму – всього цього колективного Путіна всередині москалів».

   Сонце вже сіло за небосхил, а це означає, що ніч буде освітлена смертельною загравою від ворожих обстрілів. Бійці "Дніпра-1" розходяться по позиціях, командир лишається у штабі керувати обороною зайнятих рубежів. За ними простягається "нічийна земля", над якою з вранішніми променями лунатимуть слова Тараса Шевченка, ніби прикликаючи дух Великого Кобзаря допомагати боронити рідний край від загарбника.

За матеріалами "UnHerd"

У війни жіноче обличчя

Якісний агітпроп завжди сприяє військовим успіхам на фронті. Про це знали віддавна, ще до плакатів із Дядьком Семом, котрий кликав американців на війну з німцями, чи кінострічок Ґьоббельса і Ріфеншталь, де возвеличувалася безмежна німецька доблесть. Нині побідні витвори радше відлякують, аніж дають свіжі сили знекровленим військам, оскільки ми всі живемо у світі тотального збройного пацифізму.

   Хоча, судячи з останніх подій на Кавказі, державна машина Азербайджану змогла знайти ключ до сердець пересічних громадян, поповнивши армійські лави необхідною кількістю бійців. Україні про такі "чудодійні ліки" лишається мріяти. Бо чинна влада під проводом Володимира Зеленського, як спершу і попередня, вперто прагне миру з одвічним окупантом, що засів на берегах Москва-ріки.

   У день відновлення бойових дій за Нагірний Карабах на просторах світової мережі вклали військово-патріотичний відеоролик під назвою "Atəş" ("Вогонь"). Пісню, в якій прославляється визвольний похід азербайджанців на Захід, на тлі дієвої армійської техніки виконують відомі місцеві співаки — Джейхун Зейналов і Нермін Керімбейова. Власне, образ останньої зіграв важливу роль у підвищенні морального духу Збройних Сил Азербайджану, що викидають зі своєї землі окупантів.

   Безпосередні зйомки кліпу відбулися ще цьогоріч влітку у прифронтовому селі Алханли, після липневих провокацій зі сторони вірменських підрозділів у Нагірному Карабасі, котрі грубо порушили режим припинення вогню. Співачка Нермін Керімбейова, яку азербайджанські патріоти визнали найгарнішим символом справедливої війни проти окупантів, не приховує своїх емоцій від перебування у фронтових шанцях. За її словами, не багато зірок місцевого шоу-бізнесу наважуються приїхати у зону проведення бойових дій та ще й за власним бажанням сприяти моральному піднесенню захисників Азербайджану.

   Знаково, що українських акторів і співачок, які теж мали за честь відвідати гарячі точки Донбасу з 2014 р., аби підтримати наших воїнів, можна перелічити по пальцях двох рук. Між тим, азербайджанська влада по праву оцінила внесок Нермін Керімбейової, котра не вперше возвеличує шляхетність рідного війська. «Я не просто виконую патріотичні пісні, моя мета, що її також всіляко підтримав і президент Ільгам Алієв, надихати музикою чоловіків на воєнні подвиги, які не мають боятися йти до армії, але вірити, що справедливість візьме гору й Азербайджан поверне свої споконвічні землі», — підсумувала співачка.

Автор — Данило Катраник

"Заморозити" Донбас за прикладом Карабаху не вийде

Всі конфлікти на постсовєцькому просторі, крім московсько-української війни, переходили у так званий "заморожений стан" тільки після поразки однієї зі сторін. Одна з них, de facto, але аж ніяк не de jure, визнавала втрату території та заспокоювалася на певний час аби накопичити нові сили для відновлення суверенності. Як, приміром, Азербайджан на 25 років.

   Ситуація на Донбасі істотно відмінна від тієї, що має місце у Нагірному Карабасі. По-перше, у нас на Сході досі тривають які-не-які бойові дії (тобто конфлікт малої інтенсивності). А по-друге, Україна не визнала своєї поразки, всупереч значним людським і територіальним втратам, хоча по суті ми й далі ведемо війну з Московією, яку змогли зупинити — у нас звільнено 2/3 окупованих весною-влітку 2014 року земель Донеччини та Луганщини.

   Наявний інструментарій укладених у Мінську угод не передбачає обов'язкове її виконання обома сторонами конфлікту. Цей пакет документів радше покликаний зупинити активну фазу війни, аби зменшити смерті наших громадян (військовослужбовців із цивільними), підготуватися й думати далі, що робити, скажімо "заморозити" Донбас за прикладом Придністров'я. Однак, як показують останні події на Південному Кавказі, будь-яке "замороження" конфлікту завжди передбачає, що він колись неодмінно знову буде "розморожений".

   Для того, щоби змусити Московію піти на цей процес у Східній Україні, слід використати принцип холодильника. Українська дипломатія має "розігріти" проблемні точки на території країни-агресора. Увага Кремля має переключитися з Донбасу, скажімо на Інгушетію чи Татарстан.

   Зараз, коли путінський режим демонструє слабкість, треба чимдуж бити його у больові місця, щоби виграти час для відновлення нашої територіальної цілісності, включно з Кримом. Україна має посприяти виснаженню ресурсно Московії, чия економіка демонструє стрімке падіння. Допоки цього не станеться, ні про яке "замороження" конфлікту, чи повернення наших окупованих земель не може йти мови.

За матеріалами "Еспресо"

Не дамо забалакати війну!

Теперішня влада в Україні, яка прийшла на гаслах про "мир і завершення війни за будь-яку ціну", фактично підігрує агресору зі Сходу, при цьому здаючи інтереси не тільки держави, але й української нації. А тим часом війна на Донбасі як тривала так і продовжує тривати з не меншою інтенсивністю ніж весною-влітку 2016 р. Пандемія коронавірусу дала чудову можливість Києву вкотре продемонструвати свою силу проти Москви, вдарити з усіх наявних стволів по окупантах, але команда Володимира Зеленського бажає за краще відсидітись у кущах.
   Адже не є таємницею, що ворог наразі немає ресурсів, щоби вести активні бойові дії. Цьому також сприяло падіння цін на нафту та запровадження карантинних обмежень, що вдарило по економіці не лише України, ЄС і США, але й РФ також. Станом на тепер Кремль заслабкий, аби не те що дійти до Києва, але й навіть пробити сухопутний коридор до Криму, цим маємо користатися на повну.
   Однак, де там!? Урядовці з Печерських пагорбів, яких фінансують всім відомі олігархи-українофоби, вирішили забалакати тему війни, спустити на гальма окупацію частини Донбасу та всього Криму. З екранів телевізорів і радіоприймачів дедалі менше лунають фронтові зведення, ніби у нас вже 6-й рік не має військової присутності агресора зі Сходу, а якийсь "внутрішній конфлікт інспірований націонал-фашистами та колективним Заходом".
   А проте, війна — це коли ти виконуєш свій обов’язок, а сцикливий працівник МВС вдома шиє тобі нову справу, при цьому починаєш бачити відверту різницю між баригами та ідеалістами. Війна — це коли на складах гниє купа зброї та техніки, а ти бігаєш із відремонтованим АКМ і їздиш на зламаному позашляховику, купленому волонтерами. Війна — це коли мінометний обстріл скидає всі маски й показує, хто є хто – герой, побратим, або лайно.
   Більшість громадян, якимось дивним чином втомилось від війни, жодного дня не бувши ні на фронті, ба навіть на звільненій території Донбасу. Але війна — це коли практика руйнує всі міфи та байки, а закон природного відбору повністю не працює. Війна також — це коли розчаровуєшся у матеріальному, починаєш цінувати інші речі (хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро), граючи у лотерею зі своїм життям, поки одні твої співвітчизники хочуть перемоги, інші — нажитись, а переважній просто все одно, аби був "мир і повний шлунок".

За матеріалами "АТО-шних знайомств"

Степові кентаври з лав підрозділу "Сармат"

В останні дні грудня безліч людей підбивають підсумки року і згадують те, що не вдалося здійснити з раніше запланованого. Радий, що попри істотні суспільно-політичні зміни в країні, нам вдалося реалізувати свій просвітницький проєкт. А це — 2 місяці фільмування і пошуку додаткових відеороликів; 5 місяців монтажу і корегування звукових ефектів; згаяні тижні, щоб вкластися у власний термін...
   Висловлю нині непопулярну думку про те, що новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом. Це визнають як наші вороги на Сході, так і наші партнери на Заході. Радий, що зміг долучитися до цього феномену і стати співучасником нині легендарної української військової формації — "Сармату".
   У цілому видалася нелегка, але потрібна праця з метою увічнити бойовий шлях маловідомого українського добровольчого підрозділу "Сармату". Про бійців, з цього військового формування казали, що вони ніколи не були на передовій московсько-української війни. Їх не визнавали та цурались через їхню жертовність і безмежну любов до України.
   А проте, саме вони були тими добровольцями, які першими стали на захист Батьківщини, коли ворог прийшов загарбати нашу землю весною 2014 р. Вони є ті, для кого війна не була лише словом у підручнику з історії, але щоденним Чином. Без сумніву вони — живе втілення козацького духу, відчайдухи, яких не злякав і не зломив наш одвічний ворог.

Документальна стрічка "Степові Кентаври"

   Степові кентаври підрозділу "Сармат" — воїни, чий героїчний Чин увійде у новітню історію України. І наша документальна стрічка — своєрідна посвята їм, мужнім захисникам. Це також наша подяка за пролиту на Сході кров в ім'я української самостійності та соборності!

Автор — Денис Ковальов

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Імена, закарбовані у вічність

Буденні справи та післявиборчий вир нової дійсності для України все більше відгороджують нас від війни. Хтось прагне не думати про бойові дії на Сході, комусь окупація та московська агресія видаються чимось далеким, а хтось взагалі закриває очі на війну і прагне свою умовну втому від неї потішити подорожами закордоном. Однак навіть попри ці там на Донбасі гинуть люди, а наш з вами спокій вже 6-й рік оберігають мужні воїни — добровольці!
   Нещодавно саме про доблесних бійців з передової вийшла книга-сповідь "Герої сучасності". Її автор — Сергій Адаменко (на псевдо "Патрік") нині живе та працює в Ірландії, однак влітку 2014-го він був одним із тих, хто поповнив лави добровольців, що йшли визволяти Схід від московської окупації. Йому довелося повоювати у складі 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" і саме імена побратимів — полеглих смертю героїв та ще живих — ірландський козак "Патрік" закарбував на сторінках власної книги.
   Серед великого загалу тих, кого автор називає Героями сучасності, можна виділити тендітну і в той сами час вольову дівчину, чиїй хоробрості може повчитися не один чоловік. Аліна Михайлова — волонтер і боєць, яка залишила мирне життя не заради авантюрних пригод чи особистої вигоди, а свідомо обравши шлях добровольця. Вона одна з тих, кому ми з вами зобов'язані мирним небом над головою й розголосом про війну на Сході далеко за межами України.
   Усміхнене дівоче обличчя у пилу та поросі, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками, у руках — приладдя для надання невідкладної допомоги бійцям. Її ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого Донецького степу і сльози від втрат серед побратимів не зупинили її. Вона не здалась і продовжує захищати свою Батьківщину як вміє, як може, як їй велить серце, бо вона — вірна донька України!

Автор — Денис Ковальов

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!

Автор – Олександра Скляр

Чому українці забули про війну на Сході?

Сьогодні пересічні українці живуть звичайним сірим життям. Таким же, як 5 років тому, 10 чи навіть 20... Все стало буденщиною з гірким присмаком сірості та однаковості. Не існує радісного вчора, чи світлого завтра – є гидке сьогодні!
   Проте між Україною зараз і Україною десь так років 5 тому є одна разюча різниця – це відкрита військова інтервенція східного сусіда. Колись більшість українців вважали його майже братом, їздили в гості, а він – підступно, до речі як і завжди, встромив ножа у спину і нині посміхається від заподіяної шкоди.
   У січні-лютому 2014 р. був сплеск активності української громадськості. Більшість боялась, переживала, допомагаючи фронту, чим могла. Але для тієї ж більшості війна завершилась вже за 9 місяців – у вересні 2014 р., коли були підписані сумнозвісні "Мінські угоди". Однак, насправді, військові дії продовжуються, люди гинуть, загроза залишається...
   Влада держави Україна та підконтрольні олігархам ЗМІ цілеспрямовано відволікають громадян від проблеми війни. В масовій свідомості проектується образ ефемерного "АТО", яке триває одночасно з постійними липовими "перемир'ями". Це спантеличує та дезорієнтує широкий загал суспільства. Як наслідок, більшість населення просто відмежовується від далеких та незрозумілих подій на фронті.
   Зрештою, самим українцям не надто подобалось думати, що в них державі йде війна, оскільки це жахає. Значно простіше забути цей факт і не згадувати, як страшний сон. Проте між сном і реальністю є різниця - сон не несе справжньої загрози.

За матеріалами "Національний Корпус – Львівщина"

Неконвенціональна війна

Європейські народи довгі століття вели незліченні та майже безперервні війни. У цих збройних конфліктах гартувався дух європейських націй, народжувалися їх герої і вожді. Але неважко помітити, що характер цих війн був цілком відмінним коли порівняти збройне протистояння двох європейських народів з протиборством у якому Європа ставала до бою з військовою потугою іншої цивілізації.

   У першому випадку ми мали справу з конвенціональною війною, що велася за певними правилами, передбачала повагу до супротивника, дотримання слова і всього того, що ми називаємо рицарським кодексом честі. Ці війни безумовно надають нам і приклади нерицарського поводження, зламання слова, підступного поводження з ворогом. Але подібна поведінка ніколи не мала схвалення. Підлі переможці ніколи не ставали героями епічних творів, їхні вчинки не наслідували, а їхніми іменами не називали дітей. На відміну від них переможені герої, що до кінця лишалися вірними рицарським чеснотам, не раз ставали об’єктом прославлення. Попри поразку їм віддавали належне як соратники, так і вороги.
   У внутрішньо європейських конфліктах у рівній мірі важили як сама перемога, так і шляхетний спосіб її досягнення. Для європейського воїна краще було програти у чесному поєдинку рівному собі супернику, ніж безчесно здолати останнього. Зовсім іншого типу були війни, які європейські народи вели на своїх рубежах. У зіткненні з військовим потенціалом інших цивілізацій європейські принципи конвенціональної війни переставали діяти. Інша ментальність, інші уявлення про добро, справедливість, шляхетність (за великим рахунком – відсутність уявлень про такі у наших супротивників) робили неможливими баталії за правилами.
   Європейські вожді (королі, князі, полководці), що звикли вести за собою своїх воїнів, перебуваючи на вістрі атаки, часто гинули від підступних пострілів монгольських чи турецьких вояків, чиї ватажки (хани, візирі, паші, султани) ховалися за їх спинами далеко у тилу. Досвід важких війн з арабами і тюрками, печенігами і половцями, сельджуками і монголами, османами і татарами, а згодом з іншими народами на підкорюваних європейцями континентах, давав приклади системних порушень з боку наших візаві найелементарніших приписів ведення війни, так як їх мислили європейці. Цей досвід настійливо доводив – не можна вірити жодним домовленостям і присягам, не можна проявляти безпечність, і у полон краще не здаватися.
   Наша країна, розташована на грані двох світів, мала чи не найдовшу історію ведення обох типів війни практично одночасно. Руські князі за своє життя могли встигнути повоювати водночас з ляхами і уграми з одного боку, а з іншого – з печенігами чи половцями; здійснити похід на Візантію і Болгарію, і спопелити степову імперію хозарів; втрутитися у династичний конфлікт у Чехії чи міжусобицю у Німеччині, а по тому "іспити шоломами із синього Дону". Згодом руська шляхта і запорожці в однаковій мірі здобували славу, як у війнах з західними сусідами, так і у виправах на Крим, Оттоманську Порту чи Москву. І щоразу одні й ті самі люди гостро відчували різницю в характері війн, які вони вели на Заході чи на Сході. Відповідно, цілком інакшим було й їхнє ставлення до супротивників, які знали, що таке воювати за правилами, на відміну від тих, що не мали уявлень про рицарську честь і вірність слову.
   По великій, майже сімдесятилітній, перерві ми знову маємо на своїх кордонах велику війну. Війну з могутнім супротивником, що загрожує самому нашому існуванню, але перемога над яким відкриває перед Нацією небачені перспективи панування, не "незалежного" існування між двома полюсами тяжіння, а саме – панування. Для перемоги у цій війні найперше варто оцінити її характер. І врешті зрозуміти, що у разі з путінським "New USSR" ми маємо справу не просто із супротивником, який слабко орієнтується у нормах міжнародного права чи різноманітних військових конвенціях, а органічно не може сприйняти саму ідею ведення конвенціональної війни, не те що її принципи і правила. Без цього розуміння ми не в стані адекватно оцінити перипетії нинішньої війни, та її перспективи. Можна зрозуміти бажання Путіна захопити Крим, але не можна збагнути, як лідер держави може пишатися таким винаходом, як прикривати своїх солдат тілами дітей і жінок. Подібне визнання було б ганебним для будь-якого європейського лідера, але не для правителя нової Орди.
   Наша нація болісно переживала трагедію під Іловайськом. Але нас вражав не так сам факт поразки, як те, що наших воїнів підступно виманили у зелений коридор під "чесне офіцерське" лише з тим, що б зручніше було розстріляти оточені сили. Один з наших військових у гніві та відчаї на похованні своїх побратимів говорив про безчесність російських офіцерів. Але чи не наївно було сподіватися на чесність від споживачів кремлівської пропаганди?

   Звичайно наші воїни сподівалися на дотримання слова, особливо після того, як під "чесне офіцерське" наше командування випустило російське угруповання зі Слов’янська – у такій самій ситуації, що згодом склалася під Іловайськом. Але ж наші солдати й офіцери знають, що таке слово честі. А от наші супротивники навіть не уявляють, що воно таке. Тож безсенсово навіть питати з них за це.
   Україна не повинна, не має, вести з путінським режимом конвенціональну війну. Інакше нас чекають лише поразки. Це звичайно не значить, що ми маємо так само як і кавказькі садисти різати голови чи знущатися над полоненими, або як "ДНР"-івські гопники відрубувати кінцівки лише за те що на них написані певні гасла чи символи, або як "РФ"-івські спецслужбісти страчувати мирних мешканців лише за їхні політичні переконання. І не тому, що це може не сподобатися комусь із корумпованих Путіним західних "спостерігачів". Лише тому, що це не в природі нашої рицарської нації. Знущатися над безсилим супротивником уділ "шарікових".
   Але на рівні прийняття політичних чи військових рішень ми повинні взяти за залізне правило – не вірити жодному слову, не дотримуватися жодних угод, діяти всіма можливими методами для досягнення своїх цілей, не мати жалю і не давати поблажок. У війні з силою, що не дотримується правил, таки не має бути жодних правил.

Автор – Олег Однороженко

Володар Леванту

Родинний стяг майорів на щоглі, його раз у раз намагався вирвати з рук солоний морський бриз. З палуби самотнього корабля чітко виднілась кам'яна біла цитадель, фортечний вал, насипаний ще в часи величного правління македонця Олександра Великого, і вузька мілководна лагуна, берег якої поріс диким чагарником...

   Побачивши довгоочікуваний берег, лицарі, моряки і піхотинці негайно почали приготування до висадки, так як їх довгий і виснажливий шлях у святу для франків і сарацинів землю підійшов до кінця. На носі корабля, далеко від воїнів, що приводили в бойовий лад свою зброю та амуніцію; ченців і пілігримів, які підносили вдячні молитви до Господа; метушливих генуезьких та венеціанський моряків, котрі бурхливо щось обговорювали з відчайдушно жестикулюючими ломбардійськими найманцями, стояла самотня постать, загорнута в білу мантію з нашитим на неї червоним хрестом паломника, з під якої виднівся тяжкий лицарський меч. Збитий на плечі капюшон відкривав чорне як смола волосся лицаря, трохи вкриту сивиною бороду, суворе і засмагле обличчя з вдумливими смарагдовими очима і орлиним носом...
   Цим задумливим лицарем був ніхто інший, як Конрад, маркіз Монферратський, родич німецького короля та імператора Священної Римської імперії, а також, великий друг імператора Візантії, улюбленець еллінського царя за свою мужність і гострий розум дипломата, в цьому відношенні користувався великою популярністю між латинянами та поміж еллінами. Свій шлях цей славний сеньйор тримав в стародавнє місто Тір –останній прихисток франкського Єрусалимського Королівства, керованого нікчемним Ґі де Люзіньяном, чиє марнославство і гординя згубила військо єрусалимське, прирікаючи християнські святині на поталу мусульманам-сарацинами, якими керував великий Салах-ад Дінн. Цьому курдському бастарду вдалось зробити неймовірне – об'єднати під своєю владою пустельні землі Сирії, Єгипту та Аравії, прагнучи скинути заклятих ворогів-хрестоносців в безодню Середземного моря.
   У цей нелегкий для латинян час, маркіз Монферратський на своєму самотньому кораблі досяг левантійського берега, готуючись вступити з ворогом і самим володарем Сходу в смертельну гру, нагорода за яку буде володіння найбільшою святинею трьох релігій – Єрусалимом! Корабель Конрада зупинився в гавані міста Тір. На зустріч до прибувшого заморського гостя і його соратників з міста вийшла урочиста процесія, яку очолював єрусалимський патріарх Іраклій, нікчемний і боягузливий розпусник, котрий користувався своїм священним титулом для власної наживи і збагачення. Коли міські патриції, які прийшли в чернечих ризах, замість шовкових суконь, вручали маркізу Монферратському ключі від міста, патріарх Іраклій в порушення будь-якого протоколу задав маркізу питання, що хвилювало всіх містян, від іменитих людей до жебраків:
   - Сеньйор, як довго ми зможемо стримати натиск варварів Саладіна?
   Водянисті і схожі на риб'ячі очі Єрусалимського патріарха вдивлялися в холодний смарагдовий погляд лицаря, котрий перебував у повному спокої. Конрад перевів очі на боязкий погляд Іраклія і через деякий час, посміхнувшись, мовив:
   - Мужність буде нашими стінами, ми змусимо сарацинів покинути Левант!..

За матеріалами "Повернення Європи"

Остання цитадель європейської цивілізації

Після закінчення Другої світової війни світ почав судити нацистів за їх нелюдське ставлення до інших: газові камери, "голокост", масові розстріли... Увесь світ визнав нацизм злом, і на тому визнанні був створений Нюрнберзький процес. Саме на мовчазній згоді, але аж ніяк не на підставах справедливості. Світ, у вигляді союзників та СССР, звинуватив Третій Райх у мізантропії, антигуманізмі, уособленні зла всесвітніх масштабів і, вважаючи себе кращими за них, виносив вироки на Нюрнберзькому процесі!..
   Саме тому сучасний світ збудований на фальсифікації, на брехні. Бабин Яр став місцем масових розстрілів не в 1941 р., а за кілька років до цього. Німці не винаходили велосипед, вони користувалися совєцькими місцями масових розстрілів. Третій Райх звинуватили у злочинах ті, хто розстрілював цвіт української нації протягом 1920-х рр., заморив голодом кілька мільйонів людей в 1930-х рр., проводив масові розстріли в Биківні та Катині. Третій Райх судили ті, хто практикував расову сегрегацію у себе дома, проводили авіанальоти на житлові квартали Дрездена та скидували атомні бомби на японські міста з цивільним населенням. Ті хто засуджував нацистів за антигуманізм, були не більшими гуманістами за них.
   Коли ж почали розбиратися, звідки з’явився нацизм, виявилось, що він заснований на кращих інтелектуальних творах німецької нації: Геґель, Ґьоте, Фіхте, Ніцше, Гайдеґґер. Використовуючи німецьку інтелектуальну спадщину та символіку скандинавського язичництва, нацизм перетворився в неймовірний естетичний проект. Передусім, це був європейський проект, на відміну від московського комунізму та американської демократії. Поразка Третього Райху означала поразку не лише Гітлера – 9 травня 1945 р. капітулювала Європа!
   Новий західний світ, перелякавшись антилюдських нацистів і впевневшись у гуманності своїх дій, вирішив, що всьому виною ідеалізм. Ідеалізм – це те, чого потрібно уникати, це те, що радикалізує. Якщо в СССР довго намагались створити "homo soveticus", то в поствоєнній Європи швидко створили обивателя. Обиватель – спокійний цинік, агностик, людина яка задовольняється комфортом та своєю невизначеністю, це людина, для якої позиція "все складно" є прийнятною, для якої невирішеність власної позиції є задовільною. Обиватель – це міщанин Ґессе; це той, хто завжди шукає рівновагу. Він ніколи не віддасться буянню почуттів, так само як не віддасться аскетизмові. Обиватель намагається зберегти своє "Я", але інтенсивно жити можна лише за його рахунок. Тому він завжди екзистнційно помиляється...
   У 1991 р. на екрани вийшов культовий фільм "Європа" данського режисера Ларса фон Трієра (символічно, що в цьому ж році Україна стала незалежною!). Чого вартий лиш один діалог у кінці фільму: «- Але, здається, єдиний злочинець тут ти! - Але ж я нічого не зробив, я не був нічиїм спільником! - Отож бо й воно...». Головний герой фільму – американець, який приїжджає в післявоєнну Німеччину. Висновок, до якого приходить режисер – головний герой є найбільшим злочинцем через те, що він нічого не зробив, він не був ні на чиїй стороні, він не був чиїмось спільником. Бути причетним, бути винним, бути спільником – є сенсом Європи. А європейці сьогодення – не хочуть такими бути, європейці вже не хочуть бути європейцями. «Що ж тоді сталося з європейцями?» – подумаєте ви. А з ними сталося те, через що ми вже пройшли. Майбутнє європейської людини – минуле совєцької України.
   Культурна політика СССР була побудована навколо "простої людини". Художники повинні малювати так, щоб це розуміла "проста людина". Музиканти мають співати такі пісні, які будуть зрозумілі "простій людині". Музика не повинна обтяжувати ані складними текстами, ані потребувати від слухача музичної освіти. Треба щось таке просте, що можна запам’ятати та проспівати. Філософ має говорити просто, або взагалі нічого не говорити, бо "простій людині" не зрозуміти ні Геракліта, ні Гегеля. Відповідно, всі хто говорить занадто складно, незрозуміло – вороги "простої людини", класово несвідомі люди. «Земля належить народу!» – говорили вони. Виявилось, що не лише земля, але й мистецтво – для народу, для простої людини. Зрештою, сталося так, що "проста людина" знала краще за митців, яким має бути мистецтво: такого малювати не треба, бо "простій людині" незрозуміло; такого писати не треба, бо занадто складно.
   Теж саме спіткало Європу – її захопила "проста людина". Тільки завоювання Європи відбулося не через ідеологію, як то було в СССР, а через ринок. Попит породжує пропозицію. Не пишіть занадто розумних книг, вони не будуть продаватися. Не травмуйте читатача своєю ерудованістю, не змушуйте його ніяковіти. "Проста людина" тому і є простою – вона не хоче не розуміти, але й не хоче переступити через себе, щоб зрозуміти. "Маленькі люди", захопивши Європу, знищили все, що було вище за них. Від того, суспільство не зацікавлене в продукуванні "високої культури". "Висока культура" оголошена неправильною, нетолерантною, ідеалістичною, утопічною, максималістською, середньовічною – обирайте будь-яке слово, що вам подобається. Лицар більше не є героєм романів, він стає їх жертвою. Його знищують через іронію, або сарказм, він – лох, який не може знайти собі місця.
   Та найцікавіше в тому, що ми хочемо бути європейцями і знаємо як ними бути краще за європейців. Війна завжди зобов’язує; вона не дозволяє "простій людині" повторно захопити Україну, бо "проста людина" не може добровільно йти на війну – це "не її війна". Війна – справа тих, хто хоче бути причетним, бути винним, бути чиїмось спільником. Питання причетності – це питання життя. Українці будуть існувати до тих пір – доки вони будуть своїми спільниками.

   Зрештою, де ще початися новому циклу, як не в окраїні? Коли сонце сідає на Заході – воно встає на Сході. З цих людей, із жителів прикордоння, Європа отримує другий подих. Мандрівники повертаються з України, приносячи душу в бездушні міста. Вони відмічені пограниччям, вони – перші провісники іншого. Ви й не зчуєтесь як на околицях ващого міста з’являться мавки та чугайстри, а у відьомських підвалах будуть готуватися державні перевороти.
   Не зважаючи на бідність інтелектуальної традиції, ми маємо дещо дуже важливе, те, що може компенсувати її. Українці – архаїчні. Європейці пережили різноманітні фашизми ХХ ст. і "спростились", а ми – ні. Ми відстали від "сучасного світу" і тому маємо перевагу. Ми бідніші – і тому ми маємо перевагу. Ми ще "нецивілізовані" гумовою жвачкою, що розтягнулась від Сан-Франциско до Берліну після 1945 р., так само ми відмовляємось від совєцької спадщини в ім’я того, щоб бути цивілізованими Європою. Однак перед тим, як плекати європейську ідентичність, треба виплекати українську. А за українську ідентичність поговоримо іншим разом!

За матеріалами "Окраїни"

Революція сьогодення

Бойові дії на Сході України довели, що на даний момент ми — українці не є мілітарною нацією на кшталт громадян Ізраїлю, США чи КНР. Як не дивно, але подвиги тисяч героїв губляться в непричетності та байдужості мільйонів "співвітчизників". Соцмережі майорять гнівними постами про гулянки в клубах та купи грошей, викинуті на святкування та відпочинок...

   Добре, перший крок зроблено — ми бачимо проблему, ми розуміємо проблему. Та далі розуміння та висвітлення ми, напевне, ще не доросли. Бо ж мало просто бачити проблему, потрібно шукати шляхи її вирішення, і, в кінцевому результаті — "лупати сю скалу". Але ж тут постає нова проблема — мізерна кількість як ідеологічних праць, так і самих ідеологів. Треба залишити в спокої прах Івана Мазепи, Тараса Шевченка та Євгена Коновальця — звісно, віддавши їм належне, поставивши на справедливо заслужене місце в пантеоні Українських Героїв. Вони зробили свою справу, запаливши полум'я України — вогонь повстання та боротьби...

   Ось тільки даремно сподіватися, що "Бандера прийде — порядок наведе!". Залишимо це аморфним масам псевдо-націоналістів та любителям "вишиванки-на-свята". Часи змінюються, і перед нами постає потреба нових провидців, філософів та полководців. Адже як нерозумно було б використовувати озброєння Козацької Доби проти РСЗО, так само нерозумно використовувати праці ідеологів минулого без огляду на сьогодення.

   Як відомо, революції проводять не натовпи студентів та пролетаріїв, революції проводять мислителі та ідеологи. Саме потреба в нових, сьогоднішніх ідеологах так гостро постала сьогодні. Звісно, традиція має залишатись традицією, але нам потрібно поєднати її з реаліями сьогодення. Козаки мають змінити вишиванку на однострій A-TACS, а старовинні гармати на БМ "Оплот", але при цьому лишитися козаками... Немає нічого поганого у фото зі штандартом! Погано — тримати штандарт лише для фото, чи якоїсь іншої принагідної світлини!

   Озброїтись сучасними технологіями — ось завдання сьогоднішнього революціонера. Адже розповсюджувати матеріали через інтернет набагато швидше й зручніше, ніж переписувати маніфести й передавати їх з рук в руки.

   Прийшов час створювати Нову Українську Думку!

Автор — харківський "Реванш"

Наш впертий Донбас

...Витривалий та впертий український Донбас завжди ходив босоніж по горчій золі ворожих багать. Так, de-facto узаконений та дозволений третьою республікою за Доби Януковича-Порошенка другий кремлівський анклав майже в самому українському Гартленді не передбачав найдрібнішого шанса для правдивого українства у чорних межах своїх...
   Проте, грімуча суміш неолібералізма, націонал-більшовизма, євразійства та й простого скотства жирно помножена на звіролюдську пролетарську расу залізноголових морлоків, інтуїтивно відчувала ворога!
   Низка жорстоких вбивств та зубодробильних терактів, підпалених будівель "Просвіти", розгромлених штаб-квартир таких партій як ВО "Свобода" та "Народний Рух України", загрозливо велика кількість зарізаних людей, людей, забитих до смерті ногами, молотками, кастетами, людей, спалених заживо у своїх помешканнях та й просто покалічених за мову та вишиту сорочку тяглася криваво, лячно та нескінчено ще від ранніх 1990-х рр.
   Маємо сказати відверто, наш український Донбас був на лінії вогню вже від 1991-го р., з моменту путчу членів ГКЧП і падіння СССР. Війна для нього фактично не припинялася... У 2010-2014-х рр. донецький картель підім'яв Київ та спробував зробити з усіма українцями те, що робив з донецькими українцями увесь час. Не вийшло!
   Донецькі та луганські українці воюють у добробатах, створюють безжальне підпілля на окупованих землях, кияни, які голосували свого часу за оновлених "регіоналів" з "Опозиційного Блоку" та перефарбованих комуняк гидливо ж відмовляються здавати їм житло, тому на них нападають у київських передмісттях через надто правильну кацапську вимову. Їм палять автомобілі через донецькі або луганські номери, хворі на габсбурґівщину головного мозку галиційсько-манірні письмаки-андрогіни вимагають віддати їх на поталу кацапам, але вони вперто, зчепивши зуби продовжують воювати за Україну! Вони до цього звикли...
   Український Донбас постане ж з попелу Кремля та його біснуватих бандитсько-олігархічних кривавих анклавів!

За матеріалами "Карпатської Січі"

"Перемир'я" і війна у Донецькому степу

Тиждень тому мої друзі Ярема Галайда та Анастасія Кузнецова відвезли мене в зону ‪АТО‬ для появи в мене творчого натхнення. І в них це вдалось!

   Рівно 8 днів пробув я на базі підрозділу "‪Сармат‬" Руху за ‪‎Гетьманат‬ у селі Водяне поблизу Донецька, чув розриви мін та далекі перестрілки. Але все це стає таким далеким, коли бачиш навколишню красу донецького степу з його штучними горами - териконами!
   Дорога від Січеслава до місця призначення була довга, адже донецький напрямок обліпили блок-постами для конролю та безпеки українців, тому замість 2-х годин на дорогу було витрачено 6. Але воно було того варте!

 Краса нашого східного степу та щогодинні каравани військової техніки зі сходу на захід і навпаки, повертали нас у минуле, коли князі київські з дружиною ходили сюди бити хазарів, половців, печенігів та орду...
   З того часу пройшло майже тисячу років, а ми й досі воюємо з ордою в донецьких степах, який і досі животворить. Попри так зване "перемир'я", бойові дії не стихають, але це не зупиняє природу... Вовки, лиси, фазани, орли, зайці, сови та миші - ось лише невеликий перелік звірів, що мешкає у степу поблизу розбомбленого Донецького аеропорту...

   Війна‬ повернула степу його природну насиченість - звірі плодяться і розмножуються, а свої нори роблять поблизу знищених москаліми українських хат у Первомайському та Невельському. А найголовніше, що українські захисники на передовій, мирно співіснують з відродженою фауною донецького степу, яка щодня набирає міць. Наші вояки, які тримають Східний ‪фронт‬, захищають не тільки Україну, її громадян та владу, але й ту красу природи, якою нашу землю наділив всевишній.

   Розуміючи, що кожна подальша спроба поневолити українців збройним шляхом для москалів стає неможливою, окупанти будуть не тільки зомбувати мирне населення, а й плюндрувати своїми "Градами" нашу землю, наш донецький ‪‎степ‬.
   Але Україну так просто не здолати! Нехай ми не живемо у часи Русі чи козаччини, нехай нашу чергову визвольну війну очолюють не Аскольди чи Виговські, проте ми знаємо свою справу і будемо робити її правильно. Адже сьогодні на Донбасі вирішується доля наступних поколінь українців, яким ми маємо подарувати життя на мирній українській землі і показати, що наша національно-визвольна боротьба не є марною, а споконвічною метою української нації.
   Слава Україні!

Автор - побратим Ревуч

Не закінчена війна із Московією

Те що ми будемо воювати з Московією вже не звучить дивно, це закономірність — як тільки ми йдем проти політики Расєї розпочинається боротьба, а в деяких випадках і війна!

  Не дивно, що еРеФія зараз воює проти України. Тим паче те, що вона піде проти нас війною можна було з легкістю передбачити і раніше, для цього достатньо лише згадати уроки історії, а саме — події Руїни, події, котрі трапились під час існування І-го Гетьманату (перехід Івана Мазепи на сторону шведського короля Карла ХІІ, катування гетьмана Павла Полуботка, утиски з боку Петра І по відношенню до українців у їхніх правах та свободах, ліквідацію самої Гетьманщини, Коліївщину 1734 р. і 1768 р., знищення Запорозької Січі та закріпачення українського народу вовчицею-Катериною ІІ, тощо).

   Цей перелік можна продовжувати і далі без кінця аж до сьогодні! А достатньо лише згадати обман Олександра І українців під час війни з Наполеоном І 1812 р., придушене повстання декабристів і Чернігівського полку у 1825 р., ліквідацію Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., яке ставило на меті встановити республіку на зразок як у США чи Франції, більше того заборону української мови Валуєвським циркуляром і Емським указом.
   Повторилось це і 1917 р., коли Україна вирішила стати самостійною — Росія розпочала війну проти нас, вона робила все щоб ми ніколи не мали власної держави, щоб працювали на неї! Коли наш опір в боротьбі був зламаний, Ленін і більшовики втягнули нас в свою нову імперію, яка мала назву СССР. Це було поневолення більш як на 70 років, придушувалися буль-які спроби протесту та встановлення нашої держави. Сталін, опасаючись, що українці піднімуться з колін, влаштував Голодомор 1933-го р., репресії 1937-го р., після "звільнення" України 1944-го р. розпочав війну проти УПА. Утискали нас крім Сталіна Брєжнєв, та інші учасники партійної чехорди в середині 1980-х рр. Лише при Горбачові більш-менш були терпимі умови для розвитку націоналістичних ідей, але КГБ теж не спало, однак ситуація була не та вже, яка була при папєрєдніках Горбачова, нарешті, МИ ПІДНЯЛИСЯ З КОЛІН!!!

  Згадуючи ті події можна спокійно сказати, що в переважній більшості випадків московський уряд не поважав як Україну, так і українців в цілому — ми були для них сировинною і людською базою. Достатньо згадати, що саме на козацьких кістках стоїть Санкт-Петербург, колишнє шведське місто Нюенсканс, що саме Україна слугувала для Росії своєрідним складом з продуктами, який буде годувати її все життя. Ленін же ж говорив — робіть все щоб було бульше, більше хліба, а де ж його взяти? В Сибіру? — НІ! Його відбирали в України. Ще при царському уряді заявляли — "нє доєдім, но вивєзєм на експорт"! І це при тому, що народ цукор бачив лише на прилавках магазинів!
  Нам нав'язували, що ми брати, прикривалися Руссю, православ'ям і при цьому били батогом, ще й прикалували — ми вас не скривдим, ми ж брати! Як тільки ми йшли проти політики Кремля, як тільки підіймали українського прапора від слів "ми брати" Московія переходила до фраз про "зрадництво", а якщо ситуація виходила з-під її контролю брала до рук зброю і придушувала волю нашої нації в боротьбі за незалежність.

   Всім відомий фюрер Великої Німеччини колись говорив: "Люди повинні вчитись історії не для того, щоб забути її уроки якраз тоді, коли потрібно їх практично застосовувати, а також не для того, щоб припустити, ніби в дану хвилину історія піде зовсім іншим шляхом в розріз зі всім тим, що ми бачили до цих пір. Вивчати історію потрібно саме для того щоб вміти застосувати її уроки до поточної сучасності..."

   Те що ми будемо воювати вже не звучить дивно, це закономірність — як тільки ми йдем проит політики еРеФії розпочинається боротьба, а в деяких випадках і війна!

Автор — Олександр Нахтігаль

Війна за незалежність. Рейд 95-ї бригади

Хоча в усіх офіційних документах події, які відбуваються на сході України, іменуються, як Антитерористична операція, усі ми розуміємо, що питання та проблеми, які вирішуються на Донбасі, значно глибші й важливіші, ніж нейтралізація терористів. Її величність, історія ще дасть свою оцінку цим подіям, але вже зараз зрозуміло, що це наша, вітчизняна війна за незалежність.

  На війні є місце крові, злочинам проти людяності, мародерству і братовбивству, і закривати очі на це, значить жити в інфантильному стані, відмовляючись сприймати дійсність. Але є й інший бік війни, той, який мобілізує суспільство, є супутником прогресу і творчого потенціалу. Армія – це братерство, героїчні вчинки і події, які міняють хід військових дій та обличчя планети. І сьогодні ми вам розкажемо про одну з найбільш вдалих операцій у військовій історії світу, а саме про рейд 95-ї десантної бригади.

   95-та окрема аеромобільна бригада стала справжнім символом відваги і гордістю жителів Житомира. Ще до початку війни "за незалежність", армійці приймали участь у програмі "Партнерство заради миру" в колишній Югославії, а згодом у складі миротворчого контингенту відправились в Республіку Ірак. В спекотні серпневі дні минулого року, коли ЗСУ вели наступальну війну і визволяли міста на сході нашої країни від козачих загонів і чеченських шахтарів, близько чотирьохсот сміливців з 95-ї бригади під керівництвом полковника Михайла Забродського зробили те, що можна вважати першим подвигом сучасної вітчизняної армії. 11 серпня передові загони житомирських десантників здійснили блискавичний рейд в 470 км, при цьому, близько 170 км (!!!), пройшли в тилу сепаратистів.

   Згідно інформації американського військового експерта Філліпа Карбера, комбриг Михайло Забродський, який вчився в американській військовій школі, особисто розробив і план рейду та очолив групу, яка вирушила для його виконання. «Ми просто зробили свою роботу», – слова полковника Забродського. Виважено і лаконічно, як і личить офіцеру елітних частин збройних сил України.

   Першим на шляху ударної групи опинився Лисичанськ, що на Луганщині. Місто було укріплене за всіма правилами сучасної інженерної фортифікації – з дотами, замаскованими вогневими позиціями і комунікаціями. Зачистка Лисичанська пройшла блискавично, як повідомляють учасники рейду. Бойовики, впевнені в непрофесійності українських військових (російська пропаганда протягом довгого часу годувала цим впевненість "апалчєнія" у власних силах), просто не були готові до комплексної оборони. Поповнивши боєкомплект і захопивши з собою трофейну техніку, наші десантники рушили далі, в тил ворога.

   Одним з основних завдань спецоперації було виведення українських підрозділів з-під вогню російської артилерії, яка в цей час підло била з-за кордону. На цей момент військові довгий час знаходились в оточені і під шквальним вогнем як з боку РФ, так і сепаратистів. Зволікати з виведенням цих частин означало їхнє повне знищення. Проте під час проведення рейду бійцями 95-ї бригади було також добуто цінну розвідувальну інформацію та знищено десятки блокпостів, сотні одиниць живої сили та техніки. Також операція в тилу призвела до того, що сепаратисти були змушені відтягувати свої сили з фронту, що допомогло іншим частинам армії, яка постійно була під обстрілом бойовиків.

   Житомирський десант рушив в тил ворога. Ворожі блокпости були зрівняні з землею, знищені тилові канали постачання продовольства та боєприпасів, а згодом відчайдухи пройшли під шквальним вогнем артилерії між Шахтарськом і Торезом, які на той момент були епіцентрами сепаратистської діяльності.

   Проте найскладнішим було встановлення понтонного мосту для переправи через річку Міус. Шалена канонада реактивної артилерії, та самохідних артилерійських установок зі всіх боків (до кордону з РФ було менш як двадцять км.) з кожною хвилиною наближали можливість перетворення переправи у братську могилу. Декілька раз міст був пошкоджений і десантникам приходилось нашвидкуруч його латати. Загалом, по переправі пройшли сотні одиниць техніки та декілька сотень деблокованих військовослужбовців. 95-та бригада, як і належить, прикривши відхід інших частин, перейшла переправу останньою.

   Повернувшись із рейду, десант привіз немало трофейної техніки та зброї, а також безцінний досвід проведення подібних операцій. Полковник Забродський заслужено отримав звання Героя України з врученням ордену золота зірка. Цей бойовий командир, який володіє беззаперечним авторитетом серед своїх бійців достойний стати прикладом для нового покоління офіцерів.

   Сьогодні 95-а окрема аеромобільна бригада, за словами очільників генштабу, є одним із ключовим підрозділів ЗСУ, яка здатна виконувати будь-які завдання за призначенням. Хлопці, залишивши спогади про свій подвиг для дітей та онуків, продовжують нести службу в найбільш гарячих точках фронту, борючись за нашу з вами свободу і незалежність.

Автор – Олександр Бронсон

Українці – нація справжніх воїнів

Українці – нація справжніх воїнів і, водночас, шалених відморозків, зачата принесеним з крайньої півночі крижаним вітром і сірим залізом мечів. Ми виростали на війні, війною жили і помирали в бою. Хрестоматійний образ миролюбного “хохла-землероба”, що пропиває усі гроші у шинку та каже "лиш би не було війни", має стільки ж спільного з істинним обличчям українців, як Путін з ельфами Середзем'я.

   Скільки разів за всю історію нас вирізали мало не повністю, і щоразу нордична відмороженість проривалася назовні і породжувала героїв нашого минулого. Навіть після м'ясорубки двох світових воєн, совєцького геноциду, війни, яку вели ОУНівці у міжвоєнних роках, післявоєнного поголовного випилювання найпасіонарнішого елементу українці все одно залишилися тими, ким були з самого початку – вояцькою нацією щирих відморозків.

   Минаючи воплі гей-лібералів про мирний протест, дибільну мармизу Руслани і ліхтарики, євромайдан явив класичне традиційне суспільство, яке у нас майже забрали, без сторонніх домішок. Барикада на Грушевського, лінія фронту. Вогонь, сморід, бруд, каміння, гранати, кулі. Як магнітом тягне саме туди, і тягне саме чоловіків. Різних, від офісного планктону до сивочолих дядьків, які в житті, напевно, не тримали нічого небезпечнішого за лопату чи сапку.

   У кожній парі очей страх і захват, кров всередині кипить. Взяти шину і донести її до лінії оборони, наражаючись під кулі це неабиякий вчинок. Але бракує шин, а не бажаючих підставити свою голову під шакалячі зуби виродків по той бік фронту.
   Після повернення варто заглянути в очі людини, яка ще вчора, напевно, боялася дати в пику, а сьогодні ризикує собою. Це чорні води Дніпра принесли той самий вітер з Півночі, який огортав обличчя завойовників, будівничих імперії. Те ж саме крижане повітня наповнює легені неомайданівської піхоти, що ним дихали козаки Сагайдачного і терористи Бандери. Чоловіки завжди залишаються чоловіками, навіть під тягарем постмодернізму, і споживацтва. Як тільки приходить час, рука мимовільно тягнеться до зброї.
   Господь любить відморозків. Усі круті мужики, правильні хлопці від князя Святослава до генерала Шухевича, від козаків до крутянців, від лицарів короля Данила до останніх хрестоносців у одностроях кольору фельдґрау і рунами на комірах - усі вони спостерігають за нами з Небес, і, напевно, посміхаються так само щиро, як і того дня, коли вибороли місце у царстві Господньому, яке, як відомо, здобувають тільки силою.

За матеріалами ЗОГО “Карпатська Січ”