Розправа над українським вояцтвом – дуже погана ідея

Нинішній керівний склад Генерального штабу Збройних Сил України далекий від непомильності, ба більше – таврá відвертих саботажників нема де й ставити. Прикро, що пересічним українцям (як у шанцях, так і у далекому запіллі) невідомо, ці відверто шкідницькі дії вчиняються цілеспрямовано чи є наслідком совєцького гарту. Головнокомандувачу ЗСУ генералу Олександру Сирському не варто повторювати помилок своїх попередників 100-річної давнини.

   Про що, власне, мовиться? Одним із найвеличніших офіцерів у нашій історії був Петро Болбочан. З військового училища, насиченого російськими імперіялістами та московитськими шовіністами, цей майбутній воїн-державник випустився свідомим патріотом усього українського; тому не дивно, що саме під його командуванням у 1918 р. звільнено Донбас і Крим від комуняцьких зайд.

   Без жодного перебільшення, дуже щиро поважало його все військо тогочасного II-го Гетьманату, а згодом і Української Народньої Республіки. Любило Болбочана і суспільство, а найголовніше – боялися й лютували кляті вороги (причому, не лише зовнішні, але й внутрішні). Проте, як це бувало не раз у нашій історії, злочинна влада в особі лівака Володимира Винниченко дуже сильно боялася, що Болбочан, користуючись своїм авторитетом та підтримкою населення, прийде до влади на багнетах.

   На жаль, не прийшов... Його розстріляли 28 червня 1919 р. за наказом Симона Петлюри, звинувативши у захопленні влади корпусом, бо не було зареєстровано відповідного наказу на призначення. Армія УНР після того втратила будь-який бойовий дух як і патріотичні частки населення: уже за рік почали зникати будь-які ознаки державності, за 13 років – українці їли своїх дітей, а за 19 років – українці вже почали брати участь у чужих загарбницьких війнах, до якого не мали жодного відношення і мерли мільйонами.

   Окремо пригадаймо, що ж писав В'ячеслав Липинський, «такими фактами, як розстріл отамана – Болбочана, правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Власне, а чого очікувати від ідейних ліваків, які не далеко пішли від своїх більшовицьких товаришів із Москви? Тому теперішньому командуванню ЗСУ, а особливо Генштабу, варто пам'ятати помилки й трагедії минувшини, щоби за жодних обставин їх не повторювати.

За матеріялами "Юнкера"

Леся Петлюра — життя на вигнанні

Єдиною дитиною у родині Отамана військ УНР Симона та Ольги Петлюри була донька Леся. Народжена у 1911 р., дівчинка стає сучасницею блискавичних подій на скрижалях історії Першої світової війни. Прізвище "Петлюра", статус її тата, його відповідальність змушує маленьку Лесю поступитися українському народу батьківськими плечима.

   Вона відійшла у тінь і чекала. А коли у варшавській квартирі родині не вистачатиме грошей навіть на їжу, то Леся розділятиме батьківську долю політичних вигнанців. Її життя — це переїзди з міста у місто, з країни до країни — чим старше вона ставала, тим далі була від України.

   Вже у Парижі дівчинці врешті вдається хоч трохи набутися з татком. Там Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, не маючи великих статків, скромно мешкає із родиною на 5-му поверсі готелю у Латинському кварталі, біля Університету Сорбонни (на вулиці Тенар, 7). Він не припиняє своєї діяльності й на еміґрації.

   14-річна Леся спостерігає за батьком і вбирає його мудрість. Великим потрясінням для родини стає вбивство Симона Петлюри у 1926 р. Душевні переживання, втрата близької людини, брак коштів — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою дівчина бореться довгі роки.

   Початок Другої світової війни подарував сім'ї Петлюри надію на повернення до рідної Полтавщини. Леся мріяла поїхати до цілющого повітря Криму. Проте вже у листопаді 1941 р. у Камбо-ле-Бен, де, здавалося б, Лесі ставало вже ліпше, вона помирає на 30-му році свого життя; згодом була похована разом із батьками на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

За матеріалами "Women of freedom"

Генерал Безручко — козак з лав Армії УНР

Славетний уродженець Запорожжя — генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко. Від 1918 року і до кінця своїх днів він лишався відданим Україні. Після повалення ІІ-го Гетьманату він не став ворогом Директорії УНР, а долучився до війни проти більшовиків. Справа честі — трощити червоного окупанта!
   Він був в авангарді українсько-польських військ у травні 1920-го, коли звільняли Київ від більшовицьких банд. Марко Безручко керував і героїчною обороною Замостя у серпні-вересні того ж року, коли червона чума знову сунула на Захід. Там, маючи у підпорядкуванні 4000 вояків, він дав потужну відсіч 16-тисячній кінній армії Сємьона Будьонного.
   Людина, яка напряму доклала своєї руки до порятунку Європи від пожежі "світової революції", якої прагнули Лєнін і Троцкій. Марко Безручко не бігав з боку в бік. Він не укладав союзів із ворогами України задля тимчасової вигоди так, як це робив інший діяч із Запорозьких степів Нестор Махно.
   Але на Батьківщині, у Токмаку, про славетного полководця Армії УНР досі мало хто знає. Хоч на його честь вже названо вулицю. І не лише у Токмаку: у Києві є вулиця названа його ім’ям, а у Рівному — проспект...
   Поляки, віддаючи шану нашому земляку, назвали на його честь перехрестя у Вроцлаві. У 2016-му міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич особисто поклав квіти на могилу генерал-хорунжого Армії УНР, який захищаючи рідний край, оборонив від більшовиків і польські землі. Слава генералові Маркові Безручку!

Автор — Артем Доротенко

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.

   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.

   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.

   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Як Армія УНР визволяла Донбас

Бої за донецьку заглибину 1918 року — це героїчний військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Володимиром Сікевичем. У квітні 1918 р. на східні терени Катеринославської губернії почався наступ українського війська проти більшовиків з метою встановлення української влади. Під час походу спеціальна група Запорізького корпусу Армії УНР звільнила Придніпров'я, Харківщину та Донеччину від більшовиків.
   Перші успіхи на фронті українське військо здобуло 10 квітня 1918-го. А вже наступного дня після переформування Запорізької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду УНР, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Було сформовано Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків. Група мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування запорожців поводив сам генерал Олександр Натієв.
   Після 12-годинного бою 15 квітня українські війська здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених; 17 квітня 3-й піхотний полк зайняв Слов'янськ, а 18 квітня — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами зайняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. На ранок 30 квітня вояки Армії УНР дійшли до станції Ковпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків поневоленого українського Донбасу...

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Бій за Тампере — фінські Крути навпаки

Дуже часто доводиться чути порівняння української військової історії з фінською. Деякі горе-експерти так затято проводять паралелі звитяжного чину фінської нації часів Зимової Війни та підносячи до небес заслуги Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, забуваючи про події, обставини та людей, які цьому передували. Звісно, що ніхто не заперечує заслуг Маршала Фінляндії у боротьбі за незалежність з кількома окупантами, але 100 років тому не він один відіграв важливу роль у становленні фінської державності.
   Скажімо, однією з найкривавіших подій у Визвольній Війні Фінляндії 1918-го р. була битва за стратегічне місто Тампере. Саме про неї сьогодні й поговоримо. На наш погляд, цей бій можна порівняти з героїчною обороною Крут українським юнацтвом, хоче це лише умовності.
   Так, після "червоного заколоту", вчиненого у кінці січня місцевими радикальними соціал-демократами, весь південь Фінляндії по лінії Порі-Вілппула-Гейнола-Лаппеенранта-Рауту опинився у руках більшовицьких маріонеток. Законний "білий" уряд Пера-Евінда Свінгуфвуда тимчасово переїхав на західне узбережжя, у місто Вааса. Звідси й мав розпочатися визвольний похід новоствореної Фінляндської Армії під проводом генерала Маннергейма.
   Із самого початку війни "червоних" і "білих" Тампере вважалось другим після Гельсінкі бастіоном "пролетарської революції", воротами у Центральну та Північну Фінляндію. Місто було зайняте червоними повстанцями ще у січні 1918-го р., але на його території все ж діяли невеликі підпільні загони новоутвореного "Охоронного Корпусу". Бійці-патріоти мали підготувати плацдарм та місцеве населення до очікуваного визволення Армією Фінляндії.
   План урядових військ полягав у тому, щоб оточити місто й ліквідувати усі наявні в ньому сили "червоних". Генерал Маннергейм поділив свою армію на 4 угруповання, якими командували Карл Вілкман, Мартін Ветцер, Гаральд Г'ялмарсон і Ернст Ліндер. На противагу "білим", оборону Тампере здійснювали "червоні" командири Ейно Раг'я і Гуґо Салмела. Очільник вищого органу влади фінляндської "пролетарської революції" Куллерво Маннер вагався, пропонуючи своїм соратникам зберегти сили для майбутнього наступу й здати місто, відступивши на Схід до кордонів РСФСР. Однак керівництво "Червоної Гвардії" Фінляндії, за особистим наполяганням Льва Троцького, обрала шлях неповернення — оборону Тампере.
   Увечері 26 лютого 1918 р. генерал Маннергейм віддав наказ шведському воєначальнику Ліндеру наступати на селище Лемпяяля, таким чином перерізавши залізницю Тампере-Порі. Це мало замкнути кільце навколо Тампере з півдня. Згодом було визначено дату загального наступу усієї Армії Фінляндії — 15 березня. Як пізніше стверджував сам Маннергейм, для нього було важливим завершити операцію до настання весняного бездоріжжя, що могло істотно ускладнити просування військ.
   Активна фаза наступу на Тампере була розпочата у переддень висадки експедиційного корпусу Імперської Армії Німеччини у Ганко. Генерал Маннергейм розумів значення визволення міста власними силами, тож німецька Балтійська дивізія під проводом Рюдіґера фон дер Ґольтця мала лише відтягувати на себе сили супротивника на Півдні, концентруючись навколо Гельсінкі. На ранок 25 березня Ліндер зайняв передмістя Сіурі, завершивши оточення Тампере, а за 3 дні, 28 березня, у так званий "кривавий страсний четвер", розпочався штурм міста силами Ветцера і Вілкмана.

   Опір "червоних" був запеклим. Вони розуміли, що Тампере — ключ до всієї Південної Фінляндії, а головне, до Гельсінкі. Тож головні сили "Червоної Гвардії" були сконцентровані у центрі та у східних районах міста. Та всупереч цьому угруповання Ветцера увійшло в Тампере: 2-й єгерський полк, кинутий у бій, блискуче витримав іспит, попри втрату половини свого складу. За словами Маннергейма, командири з винятковою хоробрістю вели за собою недавніх призовників, які бачили перед собою осяяне успіхом майбутнє вільної від "червоної чуми" Фінляндії. Саме тут, на закривавленій бруківці промислового Тампере, і загартовувався той славетний фінський мілітарний дух, котрий мечем дарував нації самостійність.
   Упродовж 29 березня — 2 квітня 1918 р. бої затихли. Розпочалась остання фаза звільнення міста. На ранок 3 квітня, після кількахвилинної артпідготовки, урядові війська почали штурм центральної частини Тампере. Наступ відбувався з Півдня та Сходу, бо на Заході загони "Червоної Гвардії" встигли підготуватись, спорудивши надійні укріплення та барикади, які противник не зміг подолати. Того ж дня 10 тис. німецьких жовнірів висадилися у Ганко, розпочавши наступ у бік Гельсінкі довжиною у 120 км. Увечері 4 квітня кільком сотням "червоних" вдалося вирватися з оточення, тому на ранок 5 квітня запеклий опір чинили найбільш червоногвардійці. Квартал за кварталом упродовж дня контроль над Тампере переходив до урядових військ, які не щадили ворога. Тому вже невдовзі місто було в руках Армії Фінляндії.
   Бої закінчилися опівдні 6 квітня 1918 р., після остаточної капітуляції залишок "Червоної Гвардії". Полонених (приблизно 10 тис. осіб) зібрали на центральній площі Тампере, оголосивши зрадниками Фінляндської Держави. Згодом найбільш активних "червоних заколотників" (до 300 осіб) було розстріляно, а за вироком у допомозі окупації були страчені 200 більшовицьких найманців з РСФСР. Історики країни Суомі схильні у думці, що бій за Тампере став найбільшою битвою Визвольної Війни 1918-го р. "Червоні" зазнали величезних втрат у живій силі, а тому були зламані морально. Подальший опір військам генерала Маннергейма та німецькому експедиційному корпусу лише підтвердив неспроможність лідерів "пролетарської революції" реально оцінити ситуацію, що склалась. Тому, вже 12 квітня було звільнено Гельсінкі, а 29 квітня — Вііпурі.
   Визвольна Війна Фінляндії проти "червоної чуми" завершилась 16 травня 1918 р. спільним урочистим парадом об'єднаних фінсько-німецьких військ у столиці незалежної держави Суомі. Тут також варто додати, що попри значну військову та політичну підтримку Німеччини, законний уряд Фінляндії зміг власними силами звільнити більшу частину Півдня країни, охопленого "пролетарською революцією". Водночас, мирна угода підписана у лютому 1918 р. у Брест-Литовську розв'язала руки Дієвій Армії УНР, яка останні 2 місяці зазнавала поразки у боях з більшовиками. У кінці березня українські війська відновили наступ і вже невдовзі повернули втрачені міста: 29 березня 1918 р. Запорозький кінний полк імені Костя Гордієнка з приданим йому Запорозьким кінно-гірським гарматним дивізіоном визволили Полтаву від військ московської комуни, а 8 квітня 1918 р. Запорозький полк імені УНР розгромивши війська московської комуни переможно вступив до Харкова.

   Що ж до порівняння бою за Тампере і битви під Крутами, то воно радше умовне. Адже, по-перше, керівникам нещодавно проголошеної незалежної Фінляндії вдалося не стати на манівці лівої пропаганди, а обрати шлях національного державного будівництва за європейським зразком (брали за приклад Швецію та Німеччину). По-друге, Фінляндська Армія не була демобілізована і деморалізована більшовицькою та пацифістською пропагандою, а тому змогла не тільки вистояти, але й чисельно збільшити свої лави. По-третє, фіни як нація розуміли важливість окремішності та власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями, тим паче, якщо там буде колишня метрополія. Тож усі (від старого до малого) йшли воювати за своє майбутнє без нав'язаних ідеологічних штампів, відстоювати свою честь і гідність, захищати себе та своїх близьких від заражених "червоною чумою" озброєних бойовиків. Ну і, по-четверте, на відміну від Крутів, бій за який на правду сповнений трагізмом та біллю за полеглу молодь, битва з Тампере несе справжнє осяяння героїзму, попри криваві наслідки. Адже уряд Фінляндії чудово розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами (включно з розстрілами), а не тільки юнацьким запалом, розбудова самостійної держави є неможливою. Шкода, що керманичі України упродовж 1917-1921 рр. цього так і не збагнули: через ідеологічні та класові сварки на 70 років вони віддали націю на поталу ворогам для кривавої розправи.

Автор — Денис Ковальов

"Безвіз" і Перший Голодомор

Падіння УНР восени 1920-го р. означало й падіння візового режиму з двома Московіями: білою і червоною (а запровадив той режим вельмишановний Гетьман Павло Скоропадський). Вже на початку 1921-го р. тим "безвізом" скористалася двомільйонна червона армія Владіміра Лєніна, а з нею – стільки ж цивільних "харчових мігрантів" з усіх московських палестин.

   Так, багато московитів незабаром реемігрувало – ну коли (згідно з доктриною Лєніна) було подолано "обжорство украінскіх крєстьян". Але багато й залишилося! Насамперед ті, які всього за кілька років добре натуралізувались серед українців. Ці "натуралізовані" москалі легко впізнаються у документах вже за 1927-й р. – про реєстрацію новонароджених дітей мігрантів, зокрема у запилених справах на полицях Чернігівського обласного архіву.

   От стандартна тека "Заяви до Дептівської сільської ради про реєстрацію новонароджених дітей" (тепер це Конотопський район Сумської області). З п'яти родин переселенців з Московщини чотири власноруч написали заяви непоганою українською мовою. І лише родина з Тамбовської губернії відписалася у Дептівську сільраду по-чужому. А могли ж усі п'ятеро: "Какая разніца, дароґі сначала сдєлайтє, нє упадобляйтєсь" і все у такому дусі... І нічого б їм не було – двомільйонна окупаційна армія нікуди не ділася!

   Але перемогла українська мова! Ну принаймні до Другого Голодомору у 1932-1933 рр. А потім уже й незручно якось було... То син воєнного, то "Крим-ето-Крим", то "ідітє на фронт". Та й "безвіз" з усіма Московіями досі працює. Скоро 100 років як...

Автор – Ростислав Мартинюк

Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".

   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.

   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!

Автор – Денис Ковальов

Де стоїмо: вирішення українського питання

...Коли дехто з кругів "уряду" каже іноді в приступі щиросте, що маси на СУЗ доведені так до отчаю, що "підуть і з чортом, проти Москви", то це або є брехня, або ж погратулюємо людям, які хочуть сідати на пристіл проводу нації, використовуючи таке психольогічне наставления. А коли вони стають іноді на котурни досвідчених політиків і хочуть запускатися у дискусія що важніше – соборність чи незалежність, то це наївна діялєктика. Бо "уряд УНР" не тільки зрікається соборности, але є гробокопателем українського визволення взагалі!

   Це треба повторити ще раз і ще раз! Не йде про англьофільську, германофільську або польонофільську концепцію. Не йде про фашизм (ОУН) або демократію (УНР) – йде про визволення або про його гробокопательство!
   Коли маємо відповісти тут на питання: де стоїмо? – То кажемо: «Ми стоїмо в обличчі моменту, в якому Україна мусить визволитися, але в якому так зване українське питання автоматично не стоїть ніяк на порядку дня!». Вказуємо ще раз на справу червоного комісара Тухачевського! Вона є познакою, що в СССР існує низка "питань" для світу, але українське стоятиме так довго в тіш всіх них, поки України не перестануть рекомендувати чинником, який "чекає на війну", і чекає "коли його знайдуть", а Україна стане самостійною реальною силою! Бо заки Україна чекатиме на війну й на те, коли її "знайдуть" – десять нових Тухачевських, які не все мусять бути невдачниками – закабалять її наново і то за допомогою "світа"!
   Україна стає силою, а одною з передумов росту цієї сили є повна ліквідація цілого польського політичного комплексу, разом із українською агентурою в політиці визволений України. До цієї агентури зачислити треба перше за все так званий уряд УНР, всі легальні партії й групи на ЗУЗ і зокрема так звані "конгресові" круги. Справи стоять сьогодні – так, що, як це ми намагалися представити, не тільки не є "справа державносте важніша від соборности", але несоборницька визвольна політика в силу фактичного стану річей взагалі неможлива. А є вже справою національної етики, щоб тих людей, які цю політику репрезентують, притягати до прилюдної відповідаль – ности за ту їх "діяльність", яку вони мають на свойому сумлінні.
   Тільки як найактивніша постава супроти польської державности (Румунія, як польський союзник, і Чехія, як союзник СССР – розуміються самі собою) перешкоджує зокрема існуванню довкола совєтів "невтрального пояса", між іншим теж із польським відтинком, який для нас не може бути вирішальною перешкодою для визволу, але який, по-перше, скріплює позицію Польщі в її грі для внеможливлення повстання української державносте, а по-друге, унеможливлює ще більше її політику винищення ЗУЗ. Тільки в протиставленні до цілої так званої УеНеРівської концепції, ліквідуючи и до щенту й паралізуючи ту кліку, що її репрезентує – духово-політично відірвана від усяких мас навіть на еміграції – можливо розпочати те, що називається українською закордонною політикою. Вести цю політику зможе тільки політична організація, яка стоїть твердо на українському ґрунті й здібна бути там для чужих сил партнером, а не кандидатом на агента, що "чекає на війну"...
   Хто називає себе українцем і каже, що він бажає української державності, мусить доглянути над Україною той прапор, що стояв усе високо й ніколи не сплямився – прапор українського націоналізму! Під прапорами цього націоналізму закликаємо обєднатися націю – бо ж йдуть справді вирішальні години. Ті, що репрезентують "уряди" й "конгреси", дали вже досить доказів того, кому вони – раз свідомо, раз несвідомо – служать. Дозволити довше – якраз сьогодні – існувати й діяти їм в українській політичній дійсності, було б безвідповідальністю, за яку історія, не пращаючи їм, не простить, і всякому, хто був сліпий, або з інертності толерував те, що вимагало випалення розпеченим залізом!

   Підйом національного упадку зв'язаний усе з меншостями. Все залежить від того, з якою силою волі вони несуть своє святе полумя, наскільки сильно защіплюють нації позитивну мету революції й між іншим теж від того, з якою мірою глупости їхні вороги достарчають їм пального матеріялу, що запалює їхній смолоскип у народній пожар. Не говоримо тут про цю останню справу, коли йде про наших займанців, бо хоч відомо, що Москва чи Польща й другі займанці, чинять багато глупостей, то знову ж значення цих їхніх промахів у нас іноді перецінюється. Краще підкреслюймо більше їхні неглупі потягнення – для нас небезпечні!
   Є багато познак, що зближаємося до тієї стадії української національної революції, в якій ворог зможе її спинити настільки, наскільки можна б задержати вибух вулькану таблицею з забороною. Тому є багато моментів для оптимізму, але ніодного для самозаспокоєння. Активности й ще раз активности, розмаху й відваги ставити на останній, рішаючий повновартний чин. Максимум політичної відваги в імя – зужиймо раз простішого порівнання, засади: хто хоче їсти яйце не може лякатися розторощити лушпину!
   В природі нашого руху лежить те, що він щойно після охоплення всіх елементів і всіх ділянок життя осягає ціль – так, як устає пожежа степу щойно тоді, коли він кінчиться. Ще більше наставлення на тотальність! Найкращому мусить бути все вільним шлях до найкращих! Тому тотальність у змислі гуртування оцієї й тільки оцієї, справді найкращої частини українців у наших лавах – важна на сьогоднішній день!
   Наскільки ми стоїми "в обличчі рішаючих подій" – залежить від нас самих. Бо або суб'єктом цих рішаючих подій будемо ми, або йнакше відповідаємо: не стоїми в обличчі рішаючих подій! Бо ці події, оскільки десь і заіснують, то будуть вирішальні для других, а не для України!

Автор – Ярослав Оршан

Куди поділась наша аристократія?

Втрату національної еліти слід розглядати як ключову причину нашої віковічної бездержавності. Були, щоправда, діячі які вбачали у втраті еліти більш ніж позитивний момент - перш за все мова про українських соціалістів, але це їхні особисті проблеми мислення, які потім вилилися в катастрофу державотворення доби УНР. Антиелітистські погляди в нашій суспільній думці є ще і антидержавними - пак, жодна держава не може бути збудована без хребта - еліти. Однак, безхребетність держави навпаки допомагає усім, хто хоче її інкорпорувати до якихось наддержавних проектів - еліта не заважає інкорпорації, бо не боїться втратити статус-кво в державі.

   Міхновський та Донцов розглядали проблему еліти невідривно від проблем нації, і вважали що причиною втрати її українською нацією є перш за все денаціоналізація, полонізація та русифікація - українські роди Чарторийських, Скоропадських, Лизогубів, Вишневецьких, Сангушко та інші з радістю переходили до чужої віри, до чужої мови, займали державні посади, навчали дітей в чужих школах та університетах, так власне і втратилась еліта доби Козаччини - козацько-шляхетська верхівка українського суспільства. Власне, тут українська думка розколюється надвоє : проповідники егалітаризму (Винниченки) вважають, що так і краще - на мужицькій культурі легше збудувати соціялізм! (Мужик-бо менш стійкий до брехні, аніж аристократ, мужик-бо чекає на провідника, якими і хотіли виступати соціалісти).

  Натомість, націоналісти-елітаристи - перш за все "свята Трійця" нашого націоналізму - Міхновський, Донцов та Липинський вважали, що нова еліта і лише вона може збудувати нову державу, лише участь вищих верств суспільства здатна збудувати щось серйозніше за махновську комуну (про такі "хлопські" форми національної державності в нашій історії можна писати цілі опуси - нестача еліт спричиняє казуси в державотворенні).

   Нове дворянство може витворитися лише спільною участю в військових операціях, бойових діях - дворянство шпаги. Є сенс розраховувати, що з колишніх солдатів та офіцерів після війни буде сформовано надійний кістяк суспільства, якого воно не мало досі. Слід сказати, власне, інші види дворянства зараз практично нереальні для наслідування - служиле дворянство є утопічним конструктом, позаяк з сучасного чиновництва дворянство було б просто жахливе. Бачимо, однак, намагання наслідувати елітність - бажання міністрів та губернаторів носити ордени, отримувати почесні звання, іноді навіть купляти в шарлатанських конторах шарлатанські документи про власне шляхетне походження. Така мімікрія викликає лише сміх - нова еліта не буде ні служилою, ні спадковою. Нові шевальє зараз скоріше за все сидять у окопах або в університетських бібліотеках...

Автор - Ярослав Божко

New Reconquista or the Holy War of the Ukrainian Nation

The epoch, which we used to call “The First War of Independence”, today is needed a new historical reading. Many people used to talk about those bloody First War of Independence years mainly in the sad intonations defeated and humiliated. We often impose populist or “national-democratic” version of Ukrainian history, where all our history is described as a series regular defeats and masochism try to present as the basis of our national character. This poor theory leads to question, that all heroic and militant deliberately removed from Ukrainian history, while defeat so “tastes” politically and become to “anchor points” of our history.

   For example, in the First War of Independence we see many interesting things. We see the painful collapse of illusions of several generations of intellectuals who hovered in impotent fantasies about peaceful coexistence of nations and of Ukrainian autonomy within the “democratic Russia.” We see the failure of all hopes for any external help Ukraine. We see the bloody Bolshevik barbarism. We see nasty knife in the back of our nation, which she put her cunning Entente destroying the West Ukrainian People's Republic or UNR, armed with rabid anti-Ukrainians Russian White Guards and even forbidden to sell drugs and surrounded Ukrainian People's Republic.

   We see the phantom elite that was unable to grow to a level which has grown whole Ukrainian nation. We see that in the Ukrainian war fought against all. Against the Red and White Moscow against Poland, against Entente against the rest of smaller predators that were tearing Ukraine apart. It was our Holy War, the Reconquista, the war against the whole world. For the very life of the nation, according to her right back in world history after centuries of sleep.

   Ukrainians have lost the war, though fought like mad. Although several were close to victory, but the scarcity of politicians, their lack of constant readiness to go to the end, the thirst for revenge, has meant that the victory slipped from the hands in the last moments.

   The First War of Independence showed how tragic is the lack of a true elite of the nation, ready to take responsibility and right to a million. That poor, bourgeois outlook for people at the helm of the UPR led her to defeat. Mediocre writers, scientists nursing desk, cynical populist, cowardly “real politics” in this human material will not create a genuine elite! Fanatics, supporters of voluntarism, ruthless young romance – that someone was missing among the elite of the time! At least a dozen such violent on the mountain itself – business and be done! Total Ukrainian Reconquista would be victorious!

   The war in which the whole world against you, play no shame. Especially if you are not surrendered, did not raise the white flag, but instead raised the battle flag that says – «Will Ukraine or death!». Eugen Konovalets did not give up, as well as Yulian Holovinskyi, Mykola Mikhnovskyi, Averkiy Honcharenko, chieftain “Black Raven”. As the enemy did not give up thousands and thousands of others, known and unknown, which war against Ukraine on the whole world lasted for many decades.

   Age of 1917-1922 years will remain in our memory not through political nonentity type of Volodymyr Vynnychenko and Co. and their idle tales and extravaganza of national liberation struggle in which ethnographic mass melt in the nation as “iron into steel”. Street fighting in the winter Kiev, held Sich Riflemen ruthless suppression of the anti-Ukrainian rebellion in the factory of the “Arsenal”, the legendary Zaporizhzhya army Corps of UNR, which broke in tow than one enemy division, triumphant Crimean campaign Bolbochan, lightning November coup in Ukraine, Chortkiv offensive Ukrainian Galician army, yellow-retaliation blue terror which staged a bloody red invaders haidamaks Cold Ravine or Kholodnyi Yar and other Ukrainian insurgents throughout Ukraine.

   Most people have the necessary conclusions from that war. UMO, UNO, and then the UPA – that's the best lesson that could only be done with the war against Ukraine around the world. The real elite, leading a nation at war – only because of this we left the twentieth century the winners! We stood in the stormy ocean afloat despite any storms that have dropped to the bottom of many stories. But not us!

The history of the First Ukrainian War of Independence

   Today we are faced with a task similar to the tasks faced by Ukraine in those years. Formal “nation-building”, which leads us to the abyss, or complete national and social revolution that will bring Ukraine into world leaders? Post occupation oligarchic or pseudo new national elite? Ukrainian nationalists already know the answers to these questions remained to put them into practice.

   Then, the new nationalist Ukraine, the memory of our holy war years 1918-1922 will be a constant reminder of the greatness of our nation, who took the challenge and fought for years against all. For themselves and their sacred right to own triumph…

Author – Kalev Korpinen

Українська хвиля в Севастополі

Роздумуючи, відколи почати розвідки про заснування просвітницької організації в Севастополі, вирішив, що точкою відліку повинен стати 1900 р. Тоді в місті більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що в Севастополі проживало 32 тис. осіб, з них 24 тис. — українці, але становлення їхньої національної свідомості — початок XX ст.

  Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу, а відчув духовну потребу в українській ідеї — побудові самостійної Української держави. Почали поширювати твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, і до 1905 р. не лише українська інтелігенція, а й прості селяни прагнули незалежності Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг. Студенти в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Катеринославі поширювали і читали заборонені газети й журнали. Севастопольські гімназисти захоплювалися газетами “Син Отечества” і “Наша Жизнь”, цікавилися новою російською літературою — творами Чехова, Горького, Андреєва, Чірікова, що друкувалися в популярному збірнику “Знание”.

   Севастопольська молодь намагалась активізувати українське життя, юнаки писали вірші й оповідання, молилися українською мовою, перекладали з інших літератур українською, пропагували театральне мистецтво, насамперед вистави про гірку долю Кобзаревих героїнь, зростало значення української пісні та музики. Хор, який створив учитель Севастопольської державної жіночої гімназії українець Микола Кагарлицький, робив непомітну, але дуже важливу справу. В його репертуарі були пісні на слова Шевченка “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, “Така її доля”, “Думи мої, думи мої”, “Нащо мені чорні брови”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. На початку минулого століття в цьому хорі починала свій творчий шлях севастопольська співачка Оксана Петрусенко.

   Найбільше українському національному руху в Севастополі сприяв Левко Мацієвич, конструктор-підводник, теоретик та практик військового літакобудування, який з 1906 р. працював у Севастопольському військово-морському відомстві. Він став членом Робітничої Української Партії ще 1901 р. студентом Харківського інженерного інституту.

  В березні 1906 р. українська патріотична інтелігенція створила міську просвітницьку організацію “Кобзар” і обрала керівником Левка Мацієвича. Він активно працює до 1908 р., потім їде в Петербург для організації військового літакобудування. Стає активним членом петербурзької української громади і матеріально допомагає севастопольській організації “Кобзар”, яку очолив директор державної жіночої гімназії В’ячеслав Лищенко. Організація діяла в будинку на Великій Морській.

  До української справи почали горнутися люди. Найгірші часи для просвітницької громади настали після трагічної загибелі 1910 р. Левка Мацієвича під час випробувань нового військового літака. Припинилася фінансова допомога, а через три роки міська жандармерія заборонила діяльність організації, адже навколо неї почала згуртовуватись національно свідома місцева інтелігенція.

   Із 1914 до 1917 рр. організацію “Кобзар” переслідував царський уряд, а її нова національна течія відродилася лише в січні-квітні 1918 р., коли війська українського полковника УНР отамана Запорізької дивізії Петра Болбачана здобули Сімферополь і Бахчисарай. Українські патріоти Севастополя прагнули бачити Крим у складі України, військові підняли на флоті національні прапори. Українська інтелігенція міста відродила громадську організацію “Кобзар”, яку очолив учитель української мови Терещенко.

 А у 1917 р. під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор “Рада” на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.

   У квітні 1918 р. режисер Картушин створив Севастопольську драматичну аматорську трупу, в якій працювали Костянтин Борисенко, Микола Гамов, Любов Найдьонова, матрос Ляшенко-Задунайський, командир загону моряків Усенко та Микола Попов. На жаль, Центральна Рада III Універсалом не наважилася включити Крим до складу УНР.

  У кінці 1920 р. Крим завоювали більшовики. Вони ліквідували українську організацію “Кобзар”, а приміщення з бібліотекою та українським видавництвом “Атос” перейшло в розпорядження російського флоту, на його базі було створено “Морську бібліотеку”.

  Відродження просвітницького руху в Криму розпочалося 21 травня 1989 р. 20 патріотів заявили про існування в Севастополі Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На честь 175-річчя Кобзаря посадили алею, де нині встановлено пам’ятник поетові. Нині севастопольське об’єднання “Просвіти” налічує 77 індивідуальних і 11 колективних членів. Просвітяни активно допомагали в створенні національного флоту. 1600 активних українців упроваджують ідеологію незалежності, соборності й інтеграції в європейську спільноту.

Автор – Володимир Проценко

Днєпрапєтровск чи Січеслав?

Що там не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Цікаво, що останнім часом це старе ім’я знову виповзає на світ божий: з’являються „єкатєрінінскіє” магазини, бульвари (поки що неофіційні), за ініціятивою обласного голови лукаво збираються встановити пам’ятник святій Катерині (що нібито не має ніякого відношення до україножерки-імператриці – а чому тоді не святій Ользі або Варварі?)

   Місцева посткомуністична влада відчуває, що далі чіплятися за совєцькі символи в незалежній Українській Державі не просто безглуздо і смішно, а вже й некорисно для іміджу влади – адже стара влада після подій Помаранчевої Революції деклярує себе в якості „нової”, треба ж назовні причепуритися! Тому й гадають мудрагелі з держадміністрацій, на які б то „безпечні” рейки перевести справу десовєтізації місцевої топоніміки. Рівень освіти і взагалі інтелектуальний багаж не дозволяють звернутися до багатющого джерела української культури, її діячів, а імена героїв Української нації генетично лякають екс-комуністів.

   Ну, уявіть собі: ви все своє свідоме життя боролися з „українським буржуазним націоналізмом” – чи здатні будете ви погодитися з існуванням вулиці імені Симона Петлюри? От і витягають із брудних закутків власної пам’яті занафталінені й давно здані в архів історії імена московських „царів-батюшок”, царських лакуз і чиновників російської окупаційної адміністрації. Так – окупаційної!

 Адже історія „освоєння” царською адміністрацією „новоприєднаних” (насправді давно вже освоєних) південно-українських земель у другій половині XVIII ст. є історією підступів, брехні, работоргівлі, відвертого насильства,  депортацій, примусових робіт і – врешті решт як апофеоз „братньої допомоги” – навернення в рабство цілого народу, до того вільного – українських селян і „розкозачених” січовиків. А на додаток – ліквідація української освіти, книгодруку, мистецтва, повне духовне вихолощення нашої нації, яка була в такий спосіб відкинута на два-три сторіччя назад у своєму розвитку, духовно кастрована, позбавлена власного обличчя. Назвати наше місто Єкатєрінославом – значить зробити справжній злочин проти памяті тисяч і тисяч наших земляків, закатруплених у мерзлу землю на будівництвах всіляких петерґофов, оранієнбаумів, царських сіл та інших примх божевільних московських тиранів.

   Отже, назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.

  Чому саме – спробуємо розібратися в нашому невеличкому дослідженні. Населені пункти, які були на території сучасного нашого міста, в історичній послідовності мали такі назви: Кодак, Половиця, Єкатєрінослав, Новоросійськ, знов Єкатєрінослав, Січеслав, Дніпропетровськ.

 Перша назва випливає з природної характеристики місцевості, тобто має найбезпосередніше відношення до неї. Назва Кодак виникла від імені першого порогу з дев’яти в Дніпровому каскаді при подорожі „з варяг у греки”.

   Кодак справляв незабутнє враження на людину своєю величчю і красою. Справа в тому, що це був єдиний поріг Дніпрового каскаду, де вода на окремій дільниці порогу розбивалася на самостійні потоки і падала вниз цими осібними струменями, схожими на стрічки, які при гожій днині вигравали на сонці барвистими веселками.

 Такі стрічки в українській мові називаються „кода” (Етимологічний словник української мови, т. 2, К., 1985, с. 490). Правда, зараз це слово вживається дуже рідко, бо впродовж останніх років усе, пов’язане з українським мовним здобутком, глушилось, але це слово сягає першооснов української культури, сягає в глибину тисячоліть, має споріднених родичів у мові молдован і румунів, що несуть приблизно те ж змістовне навантаження. Оскільки закінчення слова „Кодак” означає якісну похідну від слова „кода”, як, наприклад, слову „диво” відповідає „дивак”, „біда” – „бідак”, то дослівно „Кодак” – „той, що робить стрічки”, а в нашому випадку ще й той, що залишає за собою шлейфи після вертикального падіння окремого струменя в воду. Існують, правда, й інші версії походження слова „Кодак”. Від порогу Кодак було названо й поселення, яке виникло коло нього і яке затим переросло в місто. Про те, що містечко Кодак досить древнє, сказано в „Історії Русів”. Якщо взяти до уваги лише цю історичну довідку, то нашому місту біля 1 тис. років.

 У нашому місті ця назва збереглася у двох місцях географічно протилежних, у дещо викривленому звучанні: Старі Кайдаки і Нові Кайдаки. Як бачимо, назва міста живе серед народу і сьогодні. Так що ніякі історичні негаразди не змогли витравити із свідомості народу цю красиву назву. До речі, в період Запорізької Січі існувала Кодацька паланка від назви міста Кодак, а не від назви польської фортеці, якої на той час ще не було.

 На території сучасного Дніпропетровська віддавна існувало козацьке поселення Половиця, що було досить значним і відбивало тогочасне етнічне й економічне становище корінного населення. Назву Половиця Дмитро Яворницький коментує як слово, що на той час означало „половина”, тобто річка, яка поділялася на два рукави, звалась половицею. А вже від річки  пішла назва поселення. А за переказами запорожця М. Коржа Половицею поселення назвали від величезної кількості полуниць, що росли на території майбутнього поселення (Мицик Ю. Сміючися, назвали мене Коржем, – „Зоря”, 28.12.1990).

   Відносно назви „Єкатєрінослав” слід відзначити, що місто з такою назвою почали будувати не на території сучасного Дніпропетровська. лише пізніше змушені були, в силу безграмотності вибору царськими чиновниками болотної місцевості під будівництво міста, перенести поселення „Єкатєрінослав” і посадити його на голови людності вже давно існуючого козацького поселення Половиця.

  Відзначення ювілейної дати 200-річчя міста 1976 р. було фальсифікацією місцевої партократії на чолі з О. Ватченком. Дуже вже їм кортіло відзначити російську великодержавну монаршу круглу дату, що навіть допустились фальсифікації. Адже столітній ювілей Єкатєрінослава відзначався 1887 р., про що зазначено в відповідних документах. Хоч деяким сучасним монархістам-шовіністам ця назва свербить і зараз на язиці, але я думаю, що народ, який встав з колін, зможе розпізнати культуртреґерських „благодетелей”, які хочуть знову нагнути його під покровом начебто демократії під монарше плахіття. За імператора Павла місто носило назву „Новоросійськ”.

  Відносно назви Січеслав треба зазначити, що вона має деяку перевагу серед інших назв і походження її ясно від Запорізьких Січей, яких було аж п’ять (з восьми) на території сучасної Дніпропетровської області. Таку назву наше місто носило хоч у незначний, але революційний період 1918-1920 рр. і відбивало ейфорію того часу, що спостерігається і сьогодні. Важкий, загальмований процес ставання на ноги незалежної України, освітлений помаранчевим спалахом 2004 р., дає небагато підстав для ейфорії, але події кінця минулого року однозначно свідчать, що ця ейфорія можлива – і це завжди ейфорія революційна і життєдайна.

  Перед тим, як стати Дніпропетровськом, правлячі більшовицькі кола намагалися пристібнути місту назву „Красноднєпровск”, на що є відповідні архівні документи (ЦГАОР, фонд 5, оп. 1, справа 1976, арк. 168). Назва „Красноднєпровск” не прижилась навіть тоді, коли червоний колір викликав психоз захоплення, а офіційними чиновниками підсилено укорінявся в свідомості та підсвідомості. Від травня 1926 р. місто офіційно приймає назву „Дніпропетровськ”.

Ця назва дана на честь більшовицького діяча Г. Петровського. В своїй діяльності він спочатку відстоював деякі інтереси українського народу, про що свідчить його виступ як депутата 4-ї державної Думи від Єкатєрінославської ґубернії по робітничій Курії на засіданні Думи. Але потім, будучи головою ВУЦІКу, тобто „всеукраїнським старостою”, бездумно виконував вказівки центру: Сталіна і Кагановича, направлені на винищення українського народу, що особливо позначилося в період голодомору в Україні 1932-1933 рр. М’якість перед вищестоящими, аж до втрати власного обличчя, позбавила його фатальної долі деяких тогочасних державних діячів в Україні, хоч вона і торкнулася його сім’ї, але народові України він завдав багато шкоди своєю безпринциповістю.

   Тому, на мій погляд, з моральної точки зору, назву міста треба міняти. Міняти необхідно на назву Січеслав. Ця назва звучить як відлуння нашої славної історії, що тягнеться тисячоліття, як слід нашого буття, дорога в незвідані світи до наших предків, стрічка незгасаючої пам’яті, нашого життя на цій такій прекрасній плянеті. Давайте демократично, науково обґрунтовано, без емоцій, вернемо власну назву, відповідну назву міста. Воно цього заслуговує.

Автор – Лесь Кондратенко

У пошуках ІV-ї республіки

Попередньо хочу зазначити, що ідея даної статті первісно зародилася як своєрідна відповідь на ідею ІІІ Гетьманату, але на відміну від останнього ми не будемо поринати у містику і творити організацію орденського типу, тим більше, що фактично ІІІ Гетьманат почив у бозі, хоча окремі його осередки ще продовжують діяти.

  Після лютневої революції в Росії політичні права на українські землі заявила Центральна Рада. Перед українським народом замайоріли примарні перспективи створення власної держави. Цілий рік було згаяно на те, щоб зрозуміти, що потрібно будувати власну соборну державу. І як показує історія, згаяний час для розбудови державного апарату і війська – це була головна помилка діячів ЦР УНР, яка вартувала життів мільйонів українців вбитих у громадянській війні, замордованих різнокольоровими окупантами, заморених голодом, розтоптаних брудним чоботом сталінських репресій.

   Сьогодні у нас, тих, хто вивчає події тих далеких буремних років, звичайно, виникає безліч запитань і до Грушевського, і до Винниченка, і до Петлюри, і до всіх інших, хто тією чи іншою мірою був причетний до Української Катастрофи ХХ ст., але це питання, на які ніхто вже не дасть відповіді, бо кожен заплатив за це свою ціну. Ми ж пропонуємо поглянути на українське державотворення трохи інакше. Можливо наш погляд буде не оригінальним, у чомусь компілятивним чи еклектичним, втім ми, принаймні для себе, маємо виробити певне бачення онтологічної основи подальшого державотворення України, щоби в подальшому мати змогу уникнути поширення тих думок та ідей, які можуть призвести до наслідків, які наш нарід пережив у ХХ ст.

   В одній із попередніх робіт (дивись Україна – незавершений проект) ми вже висловлювали думку про те, що політична історія власне України як держави починається з ХІХ ст., а саме зароджується у творчості Тараса Шевченка. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Великим Кобзарем. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Тарасові вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо сказати, що саме у Шевченка Україна чи не вперше повсюдно називається саме Україною.

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону рідної землі. Саме з цього заклику і починається вже політичний проект “Україна”. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Поета.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став саме “Кобзар” Шевченка. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, ніби Шевченка і не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

  Таким чином, опускаючи ряд історичних подій з усим їхнім трагізмом і драматизмом, ми можемо стверджувати, що І, ІІ, ІІІ і IV Універсали, а також Акт Злуки УНР і ЗУНР стали тією юридичною основою, на якій постала І-ша республіка, яка хоч і проіснувала недовго, але по суті створила політико-правовий прецедент, заявивши право нашого народу жити у своїй власній державі.

  Наприкінці 1922 р. юридично і політично оформлюється суспільно-політичне явище у державницькому житті українського народу, яке ми умовно назвемо ІІ-га республіка, тобто Радянська Україна. Цьому квазідержавному утворенню Богом була відпущена довша історична доля, ніж його попереднику – 69 років. За цей час трапилося багато чого не менш трагічного і драматичного у житті нашої нації, ніж у 1917–1922 рр., але тим не менше нам вдалося вибороти для себе певні політичні права (створення квазідержавного утворення) та гарантії (на кшталт членства в ООН) та зібрати під одним дахом приблизно 60% всіх етнічних українських територій, підготуватися інституційно і юридично до нового етапу українського державотворення, який розпочався із проголошенням у 1990 р. державного суверенітету, а у 1991-му – незалежності України.

   Цей період, який фактично триває і донині, ми пропонуємо умовно називати періодом ІІІ республіки. За цей час відбулася інституціоналізація України як незалежної держави, ствердилися усі її атрибути. Втім характерною особливістю цього політико-правого явища було і залишається засилля “совка” в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства і на всіх територіях. Саме ці обставини дозволяють говорити нині про режим внутрішньої окупації і його антиукраїнське наповнення. Тобто набувши форми, Українська Держава так і наповнилася українським змістом. Ця ситуація дає можливість багатьом науковцям і політичним діячам говорити про незавершеність України як політичного проекту та про непевні перспективи подальшого поступу. У зв’язку з цим вкотре постає питання суспільно-політичного ідеалу, певного політико-міфологічного концепту, до якого має прагнути Українська Держава як політичний інститут, що знаходиться у прогресивній динаміці.

   На нашу думку, весь цей політико-міфологічний концепт чи то суспільно-політичний ідеал як комплексне явище можна спробувати об’єднати концептом IV Республіки. Деякі скептики можуть заявити: «Ха! Теж мені вигадали велосипед! Все це підробка під епохи політичної історії Франції з її поділами на республіки!» Втім, це твердження буде так само вірним, як і те, що ми навели на самому початку статті у зв’язку з ідеєю ІІІ Гетьманату.

  На захист нашої точки зору ми можемо сказати, що запропонований нами концепт вочевидь не є позбавленим певних історичних та ідейно-політичних алюзій і в тому чи іншому вигляді має певні аналоги у Світовій історії. Але з іншого боку ми також хочемо зазначити і те, що, вочевидь, саме такий поділ на республіки буде найбільш відповідним у підході до дослідження політичної історії України. Принаймні він дає можливість не лише виокремити характерні етапи політичного розвитку України, але й зрозуміти певний генетичний зв’язок, або спадковість між тими чи іншими формами політичного життя українського народу в межах своєї власної держави.

   Іншим важливим моментом в даному контексті є спроба підкреслити народницький, себто республіканський характер Української Держави, який так чи інакше, але все ж зберігався на протязі усіх трьох етапів які вже пережила Україна, і який має бути збереженим в майбутньому з наповненням українським змістом Української Держави. Таким чином, Україна для нас є громадська справа, rzeczpospolita, або res publica, якщо комусь вухо ріже польська мова.

   IV Республіка має ґрунтуватися на таких засадничих принципах, які матимуть норми прямої юридичної дії і мають бути відображені у Конституції:

1) Верховенство Права (норми Конституції мають бути вищим законом для чиновників і суддів усіх рівнів);

2) Україноцентризм, який виражається у максимі: «Україна понад усе!»; введення кримінальної відповідальності за українофобські вчинки і висловлювання;

3) Рівноправ’я (соціальне, національне, гендерне тощо);

4) Соціальна справедливість (розподіл суспільного блага має бути пропорційним і не дозволяти надприбутки одним за рахунок зубожіння інших);

5) Панукраїнізм (такий характер зовнішньої і внутрішньої політики який покликаний забезпечити культурну монолітність українського народу як всередині України, так і поза її межами; орієнтація на створення Великої України в територіальних межах і на принципах задекларованих у IV Універсалі Центральної Ради та підтверджених Актом злуки та іншими в тому числі і міжнародними актами);

6) Український духовний простір (на території України має бути заборонена діяльність всіх конфесій, які ведуть богослужіння іноземними мовами або мають духовні центри поза межами України);

7) Подолання наслідків тоталітаризму і русифікації (законодавчо мають бути визначені юридичні механізми і часові проміжки ліквідації в топоніміці українських міст і сіл назв більшовицької і російської імперій, а також чітка відповідальність за порушення вимог закону. Наприклад, місцева рада, яка не вжила заходів у визначений строк із перейменування вулиць, прибирання з них ідолів більшовицької та російської імперій має бути розпущена (без права переобрання осіб, які брали участь у невиконанні закону), а посадові особи притягнуті до кримінальної відповідальності за зраду Україні);

8) Люстрація органів державної влади, правоохоронних органів, органів безпеки держави, судової системи, запровадження суду присяжних у кримінальних справах.

  За наявності часу і бажань усі ці засадничі принципи можна детальніше розвинути і доповнити. В даному разі вони пропонуються лише як можливий перспективний напрямок. І не менш важливим на нашу думку має стати пункт про укладення Нової Суспільної Угоди між громадянином України і Українською Державою. Ідея полягає в тому, що кожен громадянин України, який набуває повноліття має підписати з Українською Державою Суспільну Угоду, якою будуть визначатися права та обов’язки Громадянина та Держави та відповідні гарантії. Подібну угоду мають також підписувати всі особи, які претендують на громадянство України. Особа, яка з тих чи інших причин відмовляється від підписання суспільної угоди не може набути повноти прав і обов’язків громадянина Української Держави.

   Крім того, Конституція, зміни до неї, а також рішення щодо Державного Прапора, Гімну та Герба також повинні прийматися шляхом народного волевиявлення після громадського обговорення. До подібних рішень має відноситися і рішення про встановлення IV Республіки. Тільки тоді, коли справа державотворення стає справді громадською справою – республікою – вона виповнюється вищого сенсу в ім’я своєї нації.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Махновець