Концепція українсько-польського союзу

...Далі відносини до Польщі. Розгляньмо концепцію союзу Польщі й України, оперту на тім, що Україна зречеться своїх земель зайнятих тепер Польщею, а Польща має зректись претензій до дальшої України. Концепцію таку ширить як відомо У.Н.Р., а ми цю концепцію поборюємо, як утопійну і йдучу проти всіх даних нашої історії і вимог нашої сучасности.

   Історія, почавши од Болеславових походів, розстріляння Виговського, і на вигноєнню в таборах петлюровських “союзників” скінчивши, показала, що для такої концепції перш за все в Польщі ніякогісенького ґрунту нема. І найбільше навіть твердолобі повинні були переконатись, що нема чого нам набиватись із предложениями Польщі, коли вона не є й ніколи не буде схильною ті предложения щиро трактувати. Бо Варшава може ще раз використати недобитки української еміграції для зайняття ще частини України, але Україну творити вона не поможе ніколи. Не поможе хочби тому, що сотворения України в союзі з Польщею означало-б для Польщі відречення від своєї історичної місії одинокого заборола Заходу на Сході. На таке самовідречення нації живі добровільно не йдуть...

  Що-ж до союзу з Польщею проти Москви, то знов таки тисячелітня історія показала, що Польща в боротьбі України з Москвою не союзниця. Не союзниця тому що для Польщі і Москва і Україна це одна Русь, яка чим дикіша, і чим більше жереться між собою, тим для Польщі краще, що коли вже вибирати між двома Русями, то Варшава волітиме завжди Москву, з якою у неї менше протилежних інтересів, ніж з Україною.

   Врешті зрікатись західних українських земель ніякому українському політикові під загрозою політичної смерти не вільно. Не вільно тому що без опертя об Карпати, іншими словами без безпосереднього контакту з Західньою Европою, Україна своєї конкуренційної боротьби з Москвою за первородство або навіть за рівнорядне місце в Руськім Світі видержати не може. Що Західні Землі для України (так само, як Західні Землі для Польщі) єсть джерелом національної свідомости і резервуаром тих західних елементів, що в Руськім Світі відріжняють Україну від Москви і одинокі дають їй супроти Москви відпорну силу. А що оставленія Західних Земель під Польщею ширить в них москвофільство і таким чином убиває українську відпорність супроти Москви в самім серці цієї відпорности!

Автор – В'ячеслав Липинський (з неоголошеного листа)

Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».

  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...

  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.

  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.

   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.

  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.

  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.

  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.

   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.

   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.

  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.

  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні роз’їжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.

   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

Автор – Євген Положій

Провідна верства

Вважається, що український націоналізм виник ще на початку XX ст. (праця Міхновського "Самостійна Україна"). Якщо націоналізм розглядати як політичну течію – з цією думкою можна погодитися, але як світогляд, як певна система вартостей, націоналізм має набагато глибше коріння й існує настільки ж довго, як і сама українська нація.

 Справа у тому, що тисячоліттями традиційний устрій суспільства не потребував оформлення в якусь політичну течію оскільки був єдино існуючим. Сім'я, рід, народ, держава завжди були найвищими цінностями в суспільній ієрархії.

 Існує ряд моментів, які характеризують традиційний український світогляд і є спільними для усіх етапів розвитку і утвердження української нації, Цей процес побудований як огляд одного з аспектів традиційної системи вартостей українців. То ж якими рисами повинні бути наділені люди, які стоять на найвищому щаблі ієрархії, іншими словами – кращі люди суспільства? Адже однією з найсерйозніших причин хаосу в суспільстві є викривлене уявлення про суспільну ієрархію.

  Протягом довшого часу нас переконували, що, згідно із заповітами Леніна, державою може керувати будь-хто. Тобто знецінювалась будь-яка ієрархія і вважалось, що внутрішні якості не мають ніякого значення для керівників держави чи еліти суспільства.

 Сьогодні нам нав'язують думку, що найкращими людьми є ті, хто має найбільше маленьких зеленуватих папірців, яких одна частина суспільства називає доларами, а інша – "баксами". Причому ця розбіжність в поглядах не призводить до конфліктів або протистоянь в суспільстві.
  Правда, є в суспільстві здорові сили, які розуміють, що патріотизм також повинен бути притаманний кращим людям суспільства. Але дуже часто ідеалом патріотичної людини вважають немічного інтелігента. А такі високі риси, як здатність до опору, мужність, силу постійно намагаються ототожнювати з вузьколобими і широкоплечими злочинцями.

  Українського патріота характеризують як сентиментальний плаксивий тип, і наявність цієї "гармонії" часто є ознакою сучасної кращої людини.

   Однозначно хибними є теорії і Леніна, і "нових українців", хоча вони сьогодні є панівними в суспільстві. Але, виступаючи за зміну системи цінностей суспільства, найгірше буде помилитись і потрапити в оману. Найбільша небезпека є в неправильному трактуванні, в зміщенні акцентів принципово правильного бачення. Адже патріотизм, якщо він не здатний захистити себе, відстояти свої принципи, приречений на поразку. Вороги України добре це розуміли і тому прагнули не допустити поєднання патріотизму і здорових психологічних рис в еліті українського суспільства.

   Я не буду згадувати безліч прикладів з української історії, за якими легко можна прослідкувати, що лише люди, у котрих гармонійно поєднувався дух воїна і патріотизм, виводили нашу націю на передові рубежі світової історії, Згадаю, як приклад, недавнє минуле, а саме членів ОУН і вояків УПА. Вони змогли поєднати у своєму світогляді ті характері ці риси. З тої причини галицькі інтелігенти 1930-х рp. називали оунівців злочинцями, терористами. Проте лише ОУН, з великої кількості політичних сил на Західній Україні, встояла під натиском мілітарної сили двох найбільших імперій світу. Більше того, ще понад десять років вона вела збройну боротьбу...

  Цікавими є спогади Солженіцина і його враження від вояків УПА підчас перебування в концтаборах. За його словами, там чітко було видно беззахисність слабодухої інтелігенції перед агресивним злочинним світом. Але поява загартованих, обвітрених хлопців з Карпат усе поставила на свої місця. Протягом короткого часу "непереможний" злочинний світ з усіма – урками і "ворами в законе" був зламаний фізично і морально. Те, чого не могла зробити величезна державна машина, зробили ці хлопці. Вони перемогли злочинність у самому кублі злочинного світу.  Більше того – після цього змогли організувати повстання проти комуністичного режиму в концтаборах, звільнитись. І лише за допомогою танків НКВС придушив ці акції протесту. А нам сьогодні говорять, що неможливо ліквідувати злочинність в Українській державі!

   У всі часи, коли на найвищих щаблях ієрархії українського суспільства знаходились люди, які поєднували в собі патріотизм і здорові психологічні риси, Україна здобувала перемоги над найсильнішими ворогами. І навпаки, коли такого поєднання не було (взяти хоча би керівництво Центральної Ради в 1917 р.) українці зазнавали поразки.

 У традиційному українському суспільстві воїном вважався не той хто, вмів лише добре володіти мечем, а той, хто поєднував високі духовні якості, морально-етичні цінності, інтелект і, звичайно ж, вмів володіти мечем. Ці люди були спроможні керувати державою, захищати її від ворогів і створювати найсприятливіші умови для розвитку української нації. Князь Святослав, Хмельницький, Мазепа, Коновалець, Шухевич – усі вони мали подібні психологічні риси. З їхніми іменами пов'язані найяскравіші сторінки української історії.

  І сьогодні, говорячи про зміну системи цінностей суспільства, ми повинні розуміти, якими мають бути кращі люди, ті люди, які стануть керманичами Української держави, які зможуть вивести Україну з глибокої духовної і економічної кризи і побудувати Велику Українську Державу, за яку було пролито так багато крові нашими попередниками – великими лицарями українського духу.

Автор – Андрій Парубій

Безхребетна нація

Україна – найбільша і найбагатша держава Європи, однак її громадяни, в першу чергу українська нація, зубожіють в злиднях, порпаються в окупованому інформаційному просторі, традиції та автентична культура занедбана. Хіба це окраса України? Ми маємо вже сьогодні, зараз, визначити для себе шлях у наше майбутнє, відкинути всі існуючі протиріччя! Досить бути лише свободівцем чи ПУшником, бути тільки активістом АО чи незалежним націоналістом! Саме через цей розбрат вороги української нації (Януковичі, Азарови, Калєсніченки, Царьови, Симоненки, Бондаренки, Богословські, Яценюки та багато інших) ґвалтують нашу свідомість та неньку Україну!

   Перед тим, як розпочати виклад статті, хотілося б попередити читачів, що автор є українським націоналістом і виступає проти імперіалістичних, совкових та українофобських позицій і вимагає об’єктивної критики!

  Отже почнемо! Українська нація віками (після загарбання Петром І та Йозефом ІІ українських земель у XVIII ст.) прагнула незалежності шляхом утворення власної Української Соборної Самостійної Держави, і хай як би там не говорили різні “знавці” про походження українців та спадковості Русі, незалежність та державність Україна змогла здобути завдяки революції 1917-1921 рр., хоч і на тривалий час. Наші одвічні вороги – москалі (не росіяни, а власне москалі імперіалісти та гнобителі з Московії!), ляхи (не поляки, а ляхи-кресовики з Варшави!), мадяри (не угорці, а мадяри-ірридентисти з Будапешту), румуни (не молдовани та влахи, а румуни-монархісти з Бухаресту) за нагоди внутрішньополітичної кризи листопада 1918 – квітня 1919 рр. вдерлися в терени вільної України і почали кричати на весь світ, що це їх колишня одвічна земля!

  А що ж в цей час робили українці? Українська нація була знекровлена битвами Першої світової війни, а тому, розпочати вдалий, а головне масований наступ на окупантів з усіх сторін було неможливо. Сусіди-вороги окрім військового загарбання українських не своїх земель займались інформаційним забрудненням: червоні москалі задобрювали український пролетаріат та селянство комуністичною псевдосоціалістичною утопією держави-комуни суспільного добробуту, білі кацапи з української Кубані та Донщини прагнули повернути монархію та відновити панщину, ляхи за допомогою Франції вдерлися до Галичини пропагуючи Східні Креси і навертаючи українців у східних поляків, мадяри та румуни як гієни отримали лише кістки України після підписання мирних договорів у Версалі, Ризі та Вашинґтоні. Хоча мадяри вдерлись в Україну лише восени 1938 р., до того їх кістка належала чехам.

 Нова українська національно-визвольна революція розпочалась не в Києві, і не у Львові, а у Хусті, на Красному полі, коли молоді вояки "Карпатської Січі" почали боронити молоду нову українську державу проти голодних мадярських окупантів в березні 1939 р. Продовжили цю революцію батальйони "Nachtigal", "Roland", ДУН і похідні групи ОУН, які восени 1942 р. реорганізувались в УПА і боронили Україну до середини 1950-х рр.

  Так звана "революція на граніті" 1990-1991 рр. була мирною, без пролиття крові українців чи окупантів, які не втекли до Москви чи Тель-Авіву, а залишились тут, аби в новій псевдо українській формі панувати.

  Так і було до листопада 2004 р., коли через численні фальсифікації під час президентських виборів українці знов розпочали мирну "помаранчеву" революцію. Режим україножерів (так звані данєцкіє бандіти) не був подоланий чи знищений, у в’язниці ніхто не сів, україноненависники причаїлись – до реваншу 2010-2012 рр.

  У січні 2010 р. Президентом України став бандит-україножер Віктор Янукович, який одразу розпочав тиск на все українське – конаючу економіку, культуру, мову, традиції.

  Що ж далі? Коли українська безхребетна нація знов постане? Коли відбудеться революція українців, які не затушують, а знищать вщент окупантів?

  Сьогодні засоби виробництва повністю поділені між великими власниками – Ахмєтов, Коломойський, Янукович, Фірташ, Колєсніков, Клюєв. Залишилися деякі солодкі рештки державної власності. Уряд україножерів понад усе прагне приватизувати (радше відібрати в українців!) головне багатство нації – землю. Власне, вона і так вже розпайована і поділена між потужними землевласниками-орендаторами, головне ввести і узаконити порядок купівлі-продажу та не допустити до нього пересічних українців. З цим завданням влада впорається, адже серед політичних еліт – і тих, хто при владі, і тих, хто тимчасово в опозиції, щодо земельного питання існує повний консенсус. Логіка капіталізму па-данєцкі вимагає перетворення землі у товар.

   Чому ж українська нація мовчить? Чому через якесь не велике підвищення ціни на проїзд у громадському транспорті бразильці розпочали багато мільйонні народні протести та масові заворушення? Коли в Запоріжжі, Січеславі, Полтаві, Вінниці чи Львові піднімається тариф на проїзд у громадському транспорті на 1 грн. чи навіть 1 грн. 50 коп. – ми мовчимо, ніби так треба? Це покращення життя вже сьогодні?

   Досі влада ігнорувала трудовий капітал – українську націю. Впоравшись із заводами і землею, олігархи згадали і про людей. Встановлення контролю над робочою силою або навіть над усім населенням України з боку пануючого класу є системним і неминучим – згадайте історію – Німеччина 1920-х рр., Велика Британія середини ХІХ ст., Франція 1918-1940 рр., СРСР від 1922 до 1991 рр. Передусім, встановлюється контроль над народженням і життям людини – впроваджується страхова медицина (у деяких країнах), точніше, підтверджується її фактичний платний статус, тривають маніпуляції з виплатами з народження дитини. Посилюється контроль над свідомістю через реформу освіти. Кількість вишів скорочується, академічна незалежність ліквідовується, замість єдиної державної мови – кілька регіональних. І взагалі – Україні не вистачає слюсарів, сантехників, інженерів – пролетаріат, ти де? Вища освіта псує електорат? Так і є. Телебачення транслює шоу та ностальгічні фільми епохи СРСР. Совковий Афоня – взірцевий архетип потрібного владі електорату.

  Хочете ще приклад? Нещодавні заворушення у Туреччині спричинили кризу у туристичному бізнесі європейських країн. Турецьке суспільство не хоче вертатись у ісламське османське варварське минуле де над людиною панує Коран і Шаріат. Сутички через збереження стамбульського парку Гізім перерослo у всенародний гнів проти неоосманської політики тандему Ердогану-Ґюля. Що ж в Україні? В Києві, Одесі, Львові чи Ялті розпродають муніципальні землі олігархам, українці виходять, і їх б’ють спортивні скінхеди-антифашисти, на цьому все. А де революція, про яку говорять з 2010 р.? Це така фішка політичних партій?

   Радянська влада дуже розбестила населення своєю соціальною уравняловкой. В одному будинку міг жити і професор, і слюсар п'ятого розряду. Але сучасний капіталізм вимагає більш чіткої сегрегації. От як у США: підвищили зарплату на $100? Переїжджай у новий район. Звільнили з роботи? Теж пакуй речі і шукай інше житло. Те саме відбуватиметься і в Україні. Пеня за борги з комунальних послуг – перший кро до класової сегрегації. Всіх бідних, слабких і немічних поселять у соціальне житло на кшталт американського Гарлему початку ХХ ст. Побудують нові бараки – запорізький Павло-Кічкас, січеславська Чечелівка. Дуже зручно, до речі. Школи будувати не треба, все одно діти бідних не вчаться, нехай краще працюють. Для тих, хто здатен заплатити за комунальні "послуги", є інше ярмо – посилення державного контролю над життєдіяльністю, чи не працює особа як націоналіст? Отже, контроль за робочою силою як джерела доданої вартості – системний і всеосяжний.

   Українська нація і далі буде безхребетною якщо не встане з колін і не піде з вилами у кабінети можновладців забрати своє напрацьоване, а не награбоване!

  Кажуть: пенсійна реформа і Трудовий кодекс викличуть таке збурення народу, що "податковий" майдан здаватиметься дитячою грою. Та невже? А майданові революції принесли покращення? Вони принесли реванш україножерів, які зголодніли і прагнуть зїсти все, аби після них нічого не залишилось нікому.

   З точки зору економіки, суспільство ділиться на дві основні верстви: роботодавців і найману робочу силу. Великі власники засобів виробництва або олігархи займають пануюче становище у державі. Їх завдання – зафіксувати цей стан – ось вам стабільність.

  Може досить майданів, час переходити у революційну боротьбу! Під час першого майдану – "помаранчевої" революції 2004 р. рушійною силою виступали середні власники, але не такі заможні і впливові. На другому Майдані теж стояли підприємці або дрібна буржуазія. Це активні самозайняті люди, які мали хоч і малий, проте ефективний організаційний і фінансовий ресурс. У них були чіткі економічні вимоги. Ці самодостатні люди сприймають державу як ворожий або, у кращому випадку, паралельний світ. Чи підуть вони на третій майдан? Чи може акція опозиції "Вставай – Україно!" це лише ширма для якоїсь тимчасової вистави?

  Ніхто нікуди не піде, якщо це буде знов майдан. Звичайно, акції опозиції протягом березня-червня 2013 р. показали, здатність опозицію зібрати хоч якусь купку людей. Однак чому ця багатотисячна купка не стоїть під Качанівською колонією чи Лукянівським СІЗО? Що ж таке? Акція "Вставай – Україно!" проплачена, може не з Москви, і не з Тель-Авіва, однак точно не з криївок! Бо патріоти з Галичини чи Донбасу не мають такі шикарні авто як депутати місцевих рад від опозиції та влади.

  Нажаль, з плином часу, який українська нація втрачає на користь україножерів, втрачається і здатність до самоорганізації. У східній Україні люди зариваються у копанки, а не розбивають шибки місцевої адміністрації. Західна Україна працює у Португалії, Італії, Іспанії та, навіть. Росії. Офісний планктон Києва моніторить сайт "Пропоную роботу". Безхребтність української нації доведена нею самою!

  Під загрозою звільнення ніхто з найманих працівників на новий майдан у робочий час, коли працює парламент, не піде – у всіх діти, сім'ї і споживчі кредити. А в суботу-неділю краще відпочити, відновити сили для нового трудового тижня. Новий трудовий кодекс і закон про соціальний діалог остаточно нівелюють значення профспілок – атрофований орган соціалістичного минулого.

  Ласкаво просимо у світ українського олігархічного капіталізму? Ми маємо вже сьогодні гуртуватись і не чекати виборів 2015 р., які знов будуть сфальшовані! Хто не з нами (українською нацією), той поти нас! Беремось до революційної боротьби!

   Слава нації!

Автор – Денис Поліщук

У пошуках ІV-ї республіки

Попередньо хочу зазначити, що ідея даної статті первісно зародилася як своєрідна відповідь на ідею ІІІ Гетьманату, але на відміну від останнього ми не будемо поринати у містику і творити організацію орденського типу, тим більше, що фактично ІІІ Гетьманат почив у бозі, хоча окремі його осередки ще продовжують діяти.

  Після лютневої революції в Росії політичні права на українські землі заявила Центральна Рада. Перед українським народом замайоріли примарні перспективи створення власної держави. Цілий рік було згаяно на те, щоб зрозуміти, що потрібно будувати власну соборну державу. І як показує історія, згаяний час для розбудови державного апарату і війська – це була головна помилка діячів ЦР УНР, яка вартувала життів мільйонів українців вбитих у громадянській війні, замордованих різнокольоровими окупантами, заморених голодом, розтоптаних брудним чоботом сталінських репресій.

   Сьогодні у нас, тих, хто вивчає події тих далеких буремних років, звичайно, виникає безліч запитань і до Грушевського, і до Винниченка, і до Петлюри, і до всіх інших, хто тією чи іншою мірою був причетний до Української Катастрофи ХХ ст., але це питання, на які ніхто вже не дасть відповіді, бо кожен заплатив за це свою ціну. Ми ж пропонуємо поглянути на українське державотворення трохи інакше. Можливо наш погляд буде не оригінальним, у чомусь компілятивним чи еклектичним, втім ми, принаймні для себе, маємо виробити певне бачення онтологічної основи подальшого державотворення України, щоби в подальшому мати змогу уникнути поширення тих думок та ідей, які можуть призвести до наслідків, які наш нарід пережив у ХХ ст.

   В одній із попередніх робіт (дивись Україна – незавершений проект) ми вже висловлювали думку про те, що політична історія власне України як держави починається з ХІХ ст., а саме зароджується у творчості Тараса Шевченка. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Великим Кобзарем. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Тарасові вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо сказати, що саме у Шевченка Україна чи не вперше повсюдно називається саме Україною.

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону рідної землі. Саме з цього заклику і починається вже політичний проект “Україна”. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Поета.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став саме “Кобзар” Шевченка. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, ніби Шевченка і не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

  Таким чином, опускаючи ряд історичних подій з усим їхнім трагізмом і драматизмом, ми можемо стверджувати, що І, ІІ, ІІІ і IV Універсали, а також Акт Злуки УНР і ЗУНР стали тією юридичною основою, на якій постала І-ша республіка, яка хоч і проіснувала недовго, але по суті створила політико-правовий прецедент, заявивши право нашого народу жити у своїй власній державі.

  Наприкінці 1922 р. юридично і політично оформлюється суспільно-політичне явище у державницькому житті українського народу, яке ми умовно назвемо ІІ-га республіка, тобто Радянська Україна. Цьому квазідержавному утворенню Богом була відпущена довша історична доля, ніж його попереднику – 69 років. За цей час трапилося багато чого не менш трагічного і драматичного у житті нашої нації, ніж у 1917–1922 рр., але тим не менше нам вдалося вибороти для себе певні політичні права (створення квазідержавного утворення) та гарантії (на кшталт членства в ООН) та зібрати під одним дахом приблизно 60% всіх етнічних українських територій, підготуватися інституційно і юридично до нового етапу українського державотворення, який розпочався із проголошенням у 1990 р. державного суверенітету, а у 1991-му – незалежності України.

   Цей період, який фактично триває і донині, ми пропонуємо умовно називати періодом ІІІ республіки. За цей час відбулася інституціоналізація України як незалежної держави, ствердилися усі її атрибути. Втім характерною особливістю цього політико-правого явища було і залишається засилля “совка” в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства і на всіх територіях. Саме ці обставини дозволяють говорити нині про режим внутрішньої окупації і його антиукраїнське наповнення. Тобто набувши форми, Українська Держава так і наповнилася українським змістом. Ця ситуація дає можливість багатьом науковцям і політичним діячам говорити про незавершеність України як політичного проекту та про непевні перспективи подальшого поступу. У зв’язку з цим вкотре постає питання суспільно-політичного ідеалу, певного політико-міфологічного концепту, до якого має прагнути Українська Держава як політичний інститут, що знаходиться у прогресивній динаміці.

   На нашу думку, весь цей політико-міфологічний концепт чи то суспільно-політичний ідеал як комплексне явище можна спробувати об’єднати концептом IV Республіки. Деякі скептики можуть заявити: «Ха! Теж мені вигадали велосипед! Все це підробка під епохи політичної історії Франції з її поділами на республіки!» Втім, це твердження буде так само вірним, як і те, що ми навели на самому початку статті у зв’язку з ідеєю ІІІ Гетьманату.

  На захист нашої точки зору ми можемо сказати, що запропонований нами концепт вочевидь не є позбавленим певних історичних та ідейно-політичних алюзій і в тому чи іншому вигляді має певні аналоги у Світовій історії. Але з іншого боку ми також хочемо зазначити і те, що, вочевидь, саме такий поділ на республіки буде найбільш відповідним у підході до дослідження політичної історії України. Принаймні він дає можливість не лише виокремити характерні етапи політичного розвитку України, але й зрозуміти певний генетичний зв’язок, або спадковість між тими чи іншими формами політичного життя українського народу в межах своєї власної держави.

   Іншим важливим моментом в даному контексті є спроба підкреслити народницький, себто республіканський характер Української Держави, який так чи інакше, але все ж зберігався на протязі усіх трьох етапів які вже пережила Україна, і який має бути збереженим в майбутньому з наповненням українським змістом Української Держави. Таким чином, Україна для нас є громадська справа, rzeczpospolita, або res publica, якщо комусь вухо ріже польська мова.

   IV Республіка має ґрунтуватися на таких засадничих принципах, які матимуть норми прямої юридичної дії і мають бути відображені у Конституції:

1) Верховенство Права (норми Конституції мають бути вищим законом для чиновників і суддів усіх рівнів);

2) Україноцентризм, який виражається у максимі: «Україна понад усе!»; введення кримінальної відповідальності за українофобські вчинки і висловлювання;

3) Рівноправ’я (соціальне, національне, гендерне тощо);

4) Соціальна справедливість (розподіл суспільного блага має бути пропорційним і не дозволяти надприбутки одним за рахунок зубожіння інших);

5) Панукраїнізм (такий характер зовнішньої і внутрішньої політики який покликаний забезпечити культурну монолітність українського народу як всередині України, так і поза її межами; орієнтація на створення Великої України в територіальних межах і на принципах задекларованих у IV Універсалі Центральної Ради та підтверджених Актом злуки та іншими в тому числі і міжнародними актами);

6) Український духовний простір (на території України має бути заборонена діяльність всіх конфесій, які ведуть богослужіння іноземними мовами або мають духовні центри поза межами України);

7) Подолання наслідків тоталітаризму і русифікації (законодавчо мають бути визначені юридичні механізми і часові проміжки ліквідації в топоніміці українських міст і сіл назв більшовицької і російської імперій, а також чітка відповідальність за порушення вимог закону. Наприклад, місцева рада, яка не вжила заходів у визначений строк із перейменування вулиць, прибирання з них ідолів більшовицької та російської імперій має бути розпущена (без права переобрання осіб, які брали участь у невиконанні закону), а посадові особи притягнуті до кримінальної відповідальності за зраду Україні);

8) Люстрація органів державної влади, правоохоронних органів, органів безпеки держави, судової системи, запровадження суду присяжних у кримінальних справах.

  За наявності часу і бажань усі ці засадничі принципи можна детальніше розвинути і доповнити. В даному разі вони пропонуються лише як можливий перспективний напрямок. І не менш важливим на нашу думку має стати пункт про укладення Нової Суспільної Угоди між громадянином України і Українською Державою. Ідея полягає в тому, що кожен громадянин України, який набуває повноліття має підписати з Українською Державою Суспільну Угоду, якою будуть визначатися права та обов’язки Громадянина та Держави та відповідні гарантії. Подібну угоду мають також підписувати всі особи, які претендують на громадянство України. Особа, яка з тих чи інших причин відмовляється від підписання суспільної угоди не може набути повноти прав і обов’язків громадянина Української Держави.

   Крім того, Конституція, зміни до неї, а також рішення щодо Державного Прапора, Гімну та Герба також повинні прийматися шляхом народного волевиявлення після громадського обговорення. До подібних рішень має відноситися і рішення про встановлення IV Республіки. Тільки тоді, коли справа державотворення стає справді громадською справою – республікою – вона виповнюється вищого сенсу в ім’я своєї нації.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Махновець

Нескорений Симчич

   З  нагоди святкувань 757-річчя міста Лева у великій сесійній залі Ратуші відбулося урочисте засідання. Цьогоріч за визначний внесок у національне відродження України, активну громадянську та життєву позицію, звання “Почесного громадянина міста Львова” надали Мирославу Симчичу, сотенному УПА.

  Історична довідка: Симчич Мирослав Васильович – легендарний сотенний УПА. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. 5 січня 2013 р/ Мирославу Симчичу виповнилося 90 років. Народився у селі Березів Вижний колишнього Яблунівського, а нині Косівського району 5 січня 1923 р. в сім’ї селян середніх статків. На його виховання великий вплив мав дядько матері – колишній курінний УГА Григорій Голинський.

   У 1941 р. долучився до лав юнацької сітки ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 р. відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служив кулеметником. Після закінчення старшинської школи у Космачі в 1944-му p. повертається до рідних країв.

Найуспішнішим боєм сотенного Симчича став бій під Космачем, у якому з радянського боку, окрім дивізії НКВС, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони. З боку УПА – місцеві курені, всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. За дві з половиною години бою була знищена майже вся колона НКВС – 405 солдатів та офіцерів. В цьому бою загинув і командир дивізії генерал-майор Микола Дергачов.

   В 1949 р. засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом на 25 років позбавлення волі за участь в УПА. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Згодом повторно був засуджений ще на 25 років за “участь у націоналістичному угрупуванні”.

  У 1963 р. Симчича звільнили. Однак, 30 січня 1968 р. він знову заарештований за “ново виявленими обставинами”. Після тривалого слідства, навіть “справедливе” радянське правосуддя не змогло довести жодних “ново виявлених злочинів”. Проте Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20.01.1970 р. направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 р. (кінець терміну 1982 р.).

   У 1982 р. Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст.187-І КК УРСР на 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Мирослав Симчич був звільнений лише у 1985 р. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Нині проживає у м. Коломия Івано-Франківської області, “Почесний громадянин Коломиї”.

  На урочистостях  Мирослав Симчич поділився своїми роздумами з присутніми: «Я хочу подякувати міській владі за те, що принаймні Львів на сьогоднішній день виглядає українським. Я був в багатьох містах України, і я не відчував себе як в українському місті, таке відчуття було лише у Львові. І це тому,  що тут є українська влада. Мені сьогодні спати не дає наше завтра, яке буде таке, які будемо ми. Само нічого не утрясеться, і якщо є для нас та наших дітей праця, треба закотити рукави й ні одного дня не класти на полицю».

Автор – Ігор Галущак

Виборчі цензи та перспектива поступу України

   З деяких пір питання виборчих цензів певною мірою доволі штучно замовчується, адже ценз, що розуміє під собою обмеження, може тягнути щонайменше на порушення головних засад демократії, особливо загального і рівного виборчого права. Але це питання є принциповим, коли ми хочемо говорити про виживання Нації.

Україна і вибори

  Сьогодні з боку здорових сил українського суспільства, здорових не лише у сенсі медичному, але й у сенсі соціально-психологічному, має підніматися ініціатива про впровадження деяких виборчих цензів з огляду на перспективи виживання Української Держави і Нації. Аби нас не звинуватили у недемократичності, ми маємо відзначити, що всі демократичні держави мають відповідні виборчі цензи і успішно їх застосовують у своїх політичних практиках.

   Не позбавлене таких цензів і виборче законодавство України. Але варто відзначити, що дані цензи не є результатом напруженої роботи думки, а скоріше є мавпуванням чужого досвіду, неприйнятного в українських політичних та історичних реаліях. Серед таких цензів є віковий ценз, ценз осілості, наявність громадянства. Але, як показує українська політична практика навіть ці цензи в українських реаліях або не діють, або працюють проти Української Держави і Української Нації.

   Нижче мені би хотілося зосередитися в основному на віковому цензі, аби показати, як його використання може піти на користь Українській Державі і Нації і як воно шкодить у сучасному його застосуванні.

УССД – віковічна мрія української нації

   Відповідно до чинного законодавства активне виборче право наступає у 18 років і не припиняється ніколи. Можливо нас звинуватять у демагогії, але скажіть будь ласка чи є істотна різниця в здатності судження між 5-річною дитиною і 70-річним пенсіонером, який страждає на певні вікові хвороби, що не дозволяють йому самостійно зробити свідомий політичний вибір? Я вам скажу, різниця тільки одна – вік. Тому вповні логічно було б, щоб і 5-річна дитина мала активне виборче право, якщо в здатності судження вона нічим не відрізняється від 70-річного пенсіонера. До певної міри, зрозуміло, це дещо іронічне спрощення, яке у декого може навіть викликати усмішку, але з точки зору розбудови держави це питання виявляється дуже серйозним. Чому? Давайте подивимось на демографію.

   На сьогодні кількість працездатного населення і пенсіонерів приблизно 1:1. Незабаром ця цифра може стати 1:2. Не зайвим буде нагадати, що переважна більшість пенсіонерів виховувались радянською системою з усіма її вадами і недоліками і на сьогоднішній день такі концепти як "Українська Нація", "Незалежна Україна", "незалежність", "Україна", "нація" є для них приблизно тим, що, як то прийнято казати, для бика червоне рядно. Переважна більшість цієї пенсійної братії надзвичайно вороже ставиться не лише до існування Української Держави, але і до всього українського. Очевидно, що це має беззаперечний вплив через інститут виборів на формування державної влади і державної політики. Тому чи варто дивуватися, що і влада у нас налаштована відверто вороже до всього українського і постійно заграє з антиукраїнськими силами всередині країни та поза її межами?

Карикатура присвячена виборам

   Звісно, подолати одним махом цю проблему не можна, але на нашу думку, одним із важливих моментів у цьому відношенні є використання такого інструменту виборчих технологій як віковий ценз. На нашу думку, одним із першочергових завдань парламентських фракцій проукраїнського табору має стати зміна вікових виборчих цензів. Наприклад, право голосу надавати громадянам України із видачею паспорту, а припиняти із виходом громадянина на пенсію, або досягнення ним загального пенсійного віку прийнятого у державі. У свою чергу паспорти можна видавати не з 16, а з 15 років. Це матиме досить таки позитивний вплив на політичну соціалізацію молоді і сприятиме її активному включенню у політичне життя суспільства.

   З іншого боку це дозволить вирішити певну проблему, яка існує на сьогодні із обліком цієї вікової категорії виборців, особливо у провінції. У 16 років вони отримують паспорти, але не потрапляють до Державного реєстру виборців. Потім йдуть вчитися, не зрозуміло де отримують реєстрацію і в решті виявляється, що людині вже 20 років, а її досі немає в Реєстрі виборців і вона не спішить туди потрапити, бо у неї не виробилась відповідна політична культура включеності у політичне життя своєї громади, своєї країни, своєї нації. У переважній більшості ця категорія молоді становить таке собі болото, яке не має політичної визначеності, вирізняється політичною безпринципністю, відсутністю чітких ідеологічних орієнтирів, це, якщо за такі не визнавати головні ідеї споживацької ідеології, або (як надиктовував герою Віктора Пєлєвіна – Вавану Татарському сам Че) анально-орального вау!-імпульсу.

Показник скорочення української нації з 2005 р.

   Така рання політична соціалізація дозволить молоді у більш ранньому віці, коли вона власне ще навчається і має певний потяг до навчання, а не відбуває його у вишах, коледжах і ПТУ особливо технічного спрямування, долучатися до політичних процесів, більш уважно ставитися до сторінок історії, виробляти такі ціннісні орієнтири, які будуть підтримувати ідею української державності і самостійності.

   Навпаки, відбираючи право голосу у людей, яким виповнилося 65 років, а то і 60, ми тим самим зменшуємо сегмент так званого "совка", людей, які не здатні критично ставитися до політичної дійсності, позбавлених автовідповідальності, людей, які орієнтовані виключно на споживацьке ставлення до держави і суспільства, носіїв злочинної свідомості вихованої в умовах партноменклатурного свавілля, господарської безвідповідальності і тотального правового нігілізму. Саме цей сегмент, продаючись за кіло гречки підтримує знищення української мови, бо вони русскоязичниє, знищення української держави, бо ані раділісь в СРСР – вєлікой странє, каторую разрушилі гнілиє дєрьмократи, вони ненавидять все українське, бо хахли і бандєравци прєдатєльскі стрєлялі в спіну "нашим".

Націю єднає спільна та сильна ідея

   Втім, віковий ценз можна застосовувати не лише в активному, але і в пасивному виборчому праві. Що мається на увазі? Наприклад, заборонити балотуватися на виборні посади найвищого рівня (Президент, депутат ВРУ тощо) не лише пенсіонерам, але й особам, яким на момент завершення їхньої каденції може виповнитися 60 чи 65 років, тобто у яких може наступити пенсійний вік. Цим самим ми не лише омолодимо керівну ланку нашої держави і очистимо її від камсамольцев і чєкістав, а й зможемо ліквідувати таке поняття як депутатська пенсія, та скасувати цілий ряд таких непотрібних бюджету нашої країни витрат на привілеї кількох тисяч осіб. Наближається пенсійний вік? Не маєш права балотуватися. Повертайся на робоче місце, з якого ти прийшов чи прийшла у Раду чи на пост Президента, і звідти вирушай на пенсію на загальних умовах. Тільки за таких умов депутати реально задумаються про пенсійну реформу і соціальну справедливість у державі.

   Отже, ми бачимо, що одне лише запровадження вікового цензу дозволить провести у нашій країні не лише і не просто люстрацію, воно дозволить омолодити наше державне керівництво, заллє в державний механізм свіжої молодої крові і відкриє шлях для нових інтелектуальних і творчих підходів в управлінні державою.

Карикатура на геронтократію у владі в СРСР та РФ

   Насамкінець хочу сказати, що даний матеріал готувався ще задовго до того, як була оприлюднена програма УДАРу, в якій, до речі, є один цікавий пункт про набуття активного виборчого права з 16 років. На жаль, ніхто з опозиційних сил питання виборчих цензів на щит політичної боротьби більше не взяв, але я гадаю ще не все втрачене і попередні результати виборів дають надію на те, що гірше не буде, а наші ідеї хоч частково та почнуть втілюватись у життя як і Ідея Nації.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Махновець

(світлини взяті з соціальної мережі вКонтакті)