Українці Надволжя – відроджений нарід

Ця тематика мала бути висвітлена у проєкті "Мультифронтир", але потім там обмежилися іншим періодом. Скажемо кілька слів, як нині в Україні поширений погляд на совєцький період як на суто окупацію й асиміляцію, а Україну – як колонію Москви. Проте це не так; принаймні, не зовсім так.

   Інтернаціоналізм, який більшовики  спробували використовувати не лише для зовнішнього вжитку, а й для внутрішнього, претендував на універсальність для всього світу. Лєнін і його найближчі однодумці знали, що із колоніальним підходом світ не опануєш. Тому взяли на озброєння коренізацію – метод зміцнення влади та залучення місцевого населення до комуністичного будівництва.

   Ця політика Москви передбачала масову освіту рідною мовою і створення національних адміністративних  одиниць у тих місцевостях,  де відповідна  рідна мова корінного народу (українців, карелів, татар тощо) буде основною чи добре поширюваною. Лише питання було у територіяльному масштабуванні таких одиниць. Потребу цього на рівні республік Кремлю втовкмачив досвід боротьби за Україну і насамперед війни проти УНР.

   Так, опісля спроби нехтування українською мовою у 1919 р.,  уже від початку 1920-го почалася більшовицька українізація. У самій УСРР, у тому числі й унаслідок творчого опрацювання практики УНР у творенні національно-культурної автономії, від середини 1920-х коренізація пішла на рівень районів, а також сільських рад із відповідною більшістю населення тих чи інших національних меншин. Українізували більшовики навіть етнічних московитів!

   Мало того, ті райони та села офіційно називалися "національними", тобто були закріплені законодавчо за українцями. І лише після того, як цей досвід на "союзному" рівні  було визнано успішним та вартим наслідування (цьому найдужче чинили спротив у РСФРР), його почали втілювати й на теренах усього СССР. Тому найширше більшовицька українізація здійснювалася у заселених переважно українцями районах і селах РСФРР саме у 1929-1932 рр., зокрема у Надволжі (так званий Жовтий Клин).

   Подекуди, як на Далекому Сході (так званий Зелений Клин), це взагалі по суті були 1931-1932 рр., особливо після приїзду харків'янина Панаса Буценка. Десь рух почався раніше, як от на Кубані (так званий Малиновий Клин), але скрізь то було використано Кремлем ще і як важіль для здійснення свого другого комуністичного штурму. Така коренізація допомагала усувати чи принаймні зменшувати національний складник спротиву.

   Українці по суті ініціювали таку глибоку коренізацію – із них і почалися заборони та, відповідно, відмова від районного та сільського рівня коренізації. 14 та 15 грудня 1932 р. українізація була згорнута – спочатку на Кубані, а наступного дня і на інших теренах РСФРР. В УСРР згортання коренізації серед етнічних меншин, як і ліквідація нацрайонів та сільрад,  почалися трішки пізніше (у 1933 р. тут боролися саме з "українським буржуазним націоналізмом"), але теж незабаром була здійснена.

   Але попри те, що засади внутрішньої політики були змінені, на рівні союзних та навіть автономних республік рідна мова лишилася. Мабуть, свою роль зіграв і міжнародний чинник, а от про українців Надволжя, як "відроджений нарід" вже у СССР не говорили. Про них публічно згадали вже після розвалу совдепії, і тоді ж була витворена назва цього масиву – "Жовтий Клин".

Автор – Геннадій Єфіменко

Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Сáмість нації формують дорослі особистості

Ідентичність не виборюють, а створюють й один із випадків – це наново створення єврейського народу у XIX-XX ст. Суть справи така: є духовний лідер, який формує поле смислів, мораль та етику; є обмежена спільнота, яка сприймає духовного лідера як авторитета для себе; є час інсталяції смислів та цінностей від духовного лідера до спільноти; є Книга, яка це фіксує; є довіра людей, вони сповідують смисли та цінності створені духовними лідерами та зафіксовані в Книзі. Потім ідентичність відстоюється у боротьбі.

   На жаль, на сьогодні, українська ідентичність – це розмите поняття, в якому негармонійно поєднуються постсовєцькі лівацькі смисли (рівність у бідності, державний патерналізм, постколоніальний дискурс), лівацько-етнічний націоналізм, який є зворотною калькою "русскаґо міра" (Армія, Мова, Віра = Православіе, Самодѣржавіе, Народность) і намагання створення ідентичности через відношення до мови, служби в армії, українського патріярхату, також витягнуті з контексту лівацько-ліберальні ідеї ("ґендерна рівність", ЄС, НАТО). Як бачимо, вся нова ідентичність побудована на чужих ідеях низького рівня. Українців позбавили їхньої національної самости.

   Існує інший показовий приклад: євреї кажуть – ця земля нам дана Богом. Українці кажуть – ми просто тут історично довго живемо. Потрібно розуміти, що сила цінності залежить від її близькості до трансцендентного: тобто євреї говорять – «ми Богом обраний народ. Ми маємо Книгу, що визначає смисли та об'єднує нашу спільноту, формує етику та мораль», а українці – «ми є українці, ми маємо українську мову. В нас є "правильні українці", що говорять та пишуть українською мовою та москвороті, ми віруємо у Христа, але у правильній" Церкві».

   Зараз наша спільнота стоїть на ціннісному розломі – далі йти із таким набором цінностей неможливо, спільнота розпадається. Потрібно обрати ціннісний код української політичної нації (а не українського етносу), який буде базуватись на таких засадах:

1. Високий духовний рівень – цінності пов'язують націю із трансцендентним.

2. Цінності визначають місце нації у людській цивілізації.

3. Цінності створюють напрямок для розвитку нації в майбутньому.

4. Цінності мають історичне коріння.

   Проте, якщо чужі ідеї працюють, їх варто привласнити й використовувати, а висока духовність не працює. Саме така позиція була по створенню Homo Sovietucus (а також людини грецької, римської, анґлійської, французької та американської). Один біологічний вид – одні моделі поведінки.

За матеріялами "Пéтровича"

Ми – нащадки скифів

Колись ми, українці, виберемось із примітивної совєцької історіографії, яка існує лише для однієї мети: легітимізації існування на мапі світу злоякісного меланомного новоутворення під назвою Московія. Колись цей Колос на глиняних ногах навернеться "к чортам собачим" і ми, нарешті, повиймаємо з його підвалин уламки нашої історії. Ми складемо із них наш розбитий глечик і побачимо, що випалений він із нашої автентичної глини, розписаний бузиною, крейдою, жимолостю та охрою, розведеними у живиці, або в яблуневому глеї за 5, 10, 20 століть до Різдва Христового.

   Ви не знаєте, що так можна? Ох, а є ще уламки, декоровані таким розписом, що, наче воно і майоліка, але, наче і не може такого бути. Бо розпад вуглецю датує їх такою глибиною віків, що, згідно з історіографією, наші предки щойно яблучко в раю скуштували, а ще ж є намиста, коралі, кульчики, пекторалі, браслети (золоті, срібні, бронзові), які із таких матеріалів, що виплавляти їх почали щойно після Христового Воскресіння.

   А знайдено ті всі архаїчні артефакти в могилі молодої жінки, похованої разом із конем, собакою, мечем, арканом із волових жил, луком і стрілами. А на жінці напівзотліла сорочка з червоним вишиттям, що дивним чином нагадує роменський рушник і кожушок овечий. А на голові дивне щось: намітка, хустка, корона – хтозна.

   І навколо жінки отої стоять горщики з пшеницею, житом, просом. Он, і гладущик, в якому знаходять сліди молока, а ще ж ложки, черпаки, копистки з різьбленими держаками. Коцюба до печі, рогачі, а тут ось відра дерев'яні та коромисло, і ночви для купання, зола для вибілювання і прання, прялка, гребінці для чесання, і купа суто жіночих дрібничок: люстерко срібне, брязкальця, намистинки, підвіски...

   А над жінкою курган високий насипано і вхід до погребальної камери замасковано лабіринтом і пастками убезпечено. А курганові тому близько 5000 років і називають його "Поховання царської особи скіфських часів". І ніякі "не брати наші" єдинозагробні, які дуже "русскіє" від сотворення світу, кричать одразу, наукові роботи пишуть та фільми знімають одразу: «Ми – скіфи!», – а ми мовчимо, бо нам все пояснять, розкажуть і покажуть кіно.

   І світ мовчить, адже отримає свою знижку на газ і нафту, та ще й запевнення, що ці невігласи загробні не підірвуть світ у цьому сторіччі. Якщо світ не заважатиме їм гробити цивілізацію на 1/6 частині, окупованої ними, суші. І світ мовчатиме, і ми теж прийматимемо все, як даність, оскільки нам, українцям XXI ст., все ще залежним від середньовічних догм і первісних забобонів на рівні тваринного жаху, розказуватимуть нашу історію, в якій нас не було і не буде.

   Ми знову переживатимемо періоди, коли ми є. Короткі миті світової історії, в яких ми епізодично задаємо собі питання: хто ж ми? І отримуємо у відповідь ланцюжок гіпербореї-сколоти-скити-сармати-кімерійці-слов'яни-русичі-козаки-українці; і сумніваємося, бо нам кажуть, що це не ми, бо є оцей довгий історичний серіал про нашу землю, де ми в епізодичній ролі, на задньому плані, як декорація, пейзаж, непорозуміння, але ж є перспектива нового сезону цього серіалу, в якому нас не буде зовсім.

   Крадії нашої історії прийдуть нас знищити остаточно! Ви скажете: нас мільйони й ніхто не посміє? Помиляєтесь, у вас пам'ять коротка. Навіть, на відстань недалекої історії, навіть на одне сторіччя назад, і, що із московитського Залісся, посміють, ще й як посміють, оскільки народ, який не пам'ятає як хоронив 5000 років тому під курганом жінку-воїна із мечем і обладунками, з коштовними прикрасами, у вишиванці, кожушкові та в красивих черевичках, які легко входили у майстерно викувані стремена; народ, який легко забуває, як 10 років тому прощався із Небесною сотнею, а зараз роздратовано хреститься на звістку про загиблих на війні, легко зігнеться не лише під чужинським чоботом, а й під примітивними личаками новітнього окупанта.

   Ви не знаєте? Ви багато чого не знаєте, бо не хочете, бо яка різниця: хто ми? Ще не зрозуміло: як правильно – скіфи, чи скити. У нас із правописом негаразди, а на тих берестяних грамотах щось таке написано...

   І, зрештою, амазонок вигадав Геродот, а кам'яні баби в степу – вони чиї? Скитські, сарматські, чи половецькі? Скити! Ми – скити-скифи, бо скитаємося власною землею, як неприкаяні, а отже і сколоти – теж ми, бо колотимося в історичній мішанині, найбільше поміж собою і погоджуємося на епізодичні ролі у власній історії, яку роздаємо сусідам в обмін на нашу сакральну хату скраю.

   Знаєте про що насправді історія Адама і Єви? Про вигнання недолугих йолопів із, побудованого ними ж, раю. То про нас із вами, тож усе, що залишилось від нашого Едему – це рідна земля під ногами, але й ту ми скоро віддамо, добровільно. І зникнемо, як обри.

   Знаєте, чому у нас стільки цивілізацій за історичними плечима, а так мало доказів, що вони наші? Тому, що в предків, аж до прийняття Володимиром I християнства, не було культури некрополів. Мертвих спалювали, за різними обрядами й по-різному, але спалювали, хоронили ж у землі тільки видатних людей.

   А предки наші давні-прадавні залишили нам попелища власних домівок, оскільки всі віки, тікали, переховувались, схиляли голови, горбили плечі та опускали руки з мечами й шаблями. І перековували мечі на плуги, та орали рідну земельку. І не завжди мали достатньо хліба, бо не на себе працювали – на окупанта та рвали струни на кобзах та лірах, виплакуючи нещасну долю.

   Ні, ми не пропащі якісь, ми дурнí та добрі, адже готові віддати останній шматок хліба зажерливому окупантові, останню нашу сорочку у чужу етнографію, останнє наше слово в чужі словники. Нам те все не потрібне, історію ж на хліб не намастиш... Країна мечів, перекованих на плуга, цивілізація метушливих кендюхів, лінивих мізків та крикливих пельок, і колись, через тисячі років, нас відкопають якісь археологи.

   Знаєте: хто такі археологи? Це люди, які точно знають, що кам'яні баби колись були красивими – то їх характер епох, історичних періодів і час не пожаліли. А сонечко вранці вивозять у небо золоті коні, запряжені до трипільської колісниці, якою править, одягнена в блискучі обладунки, жінка.

   І щоразу, коли колісниця зупиняється над Україною, жінка вклоняється скіфській бабі й каже: «Доброго ранку, ненько!». А за колісницею біжить золотий собака і, щойно, із-за поребрика висовується немита голова з промитими мізками та каже: «Здрасці!», собака голосно гавкає, а жінка дістає меча. Берегиня, тому що. Тож, копайте глибше!

Автор – Дзвінка Торохтушко

Концепція "відкритого суспільства" знищує нації зсередини

Нація – продукт ізоляції. Нація виникає тоді, коли якась окрема племінна група осідає на певній території та тривалий час із неї не сходить і інших на неї не пускає. Як наслідок, у цієї спільноти формуються унікальні, неповторні риси: мова (система комунікації), культура, мораль, традиції, світоглядні установки, менталітет, ну і генофонд, що визначає її типові антропологічні риси.

   Незрозуміла або малозрозуміла іншим спільнотам система комунікації (мова), яка є одним із головних маркерів нації, є безперечним свідченням існування тривалої ізоляції. Внаслідок цього нація регулярно не комунікувала з іншими спільнотами, але підтримувала комунікаційні зв'язки всередині. Тож розрив ізоляції веде до деконструкції нації.

   Відродження нації відбувається за тих самих умов, що й її народження: щоби відновити виснажені сили та загоїти національні травми, національний організм мусить на певний час ізолюватися від шкідливих й потужних зовнішніх впливів. І лише зміцнившись, відкритися для інтенсивних контактів. Тому концепція відкритого суспільства для постгеноцидної, постколоніальної нації є повільною смертю (хто хоче довершити справу Валуєва-Лєніна-Сталіна-Кагановіча-Путіна, не втрачаючи обличчя і репутації гуманіста, обов'язково пропагуватиме "відкритість").

Автор – Софія Дніпровська

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Як перетворити дійсність на казку?

У дитинстві ми зчаста зачитувалася казками Андерсена, братів Ґримм і безперестанно дивилася совєцькі мультфільми про античних героїв чи історії про принців і принцес від студії "Disney". Але ж як гірко було повертатись у цю раціональну і суху буденність! Комусь усе ж таки пощастило бути обдарованою талантом малюванням, а тому ці хтось ховались у власноруч створених світах.

   Наша раціональна реальність просякнута техніцизмом і прагматичністю, наука позбавила нас чудес. Ні, ми не применшуємо роль науки, але вона не має суватися у наші душі. Міфологія та фольклор, – що ми сьогодні називаємо казками, – є ніщо інше, як магічна реальність наших предків; вона частково дійшла до нас у вигляді свят і обрядів, які ми перетворили на декорації нашого занепаду.

   У давнину шкіл не було – всіх виховували сказаннями, сповнених образами, які символізували реальні життєві події чи перепони. Казки демонструють нам містичну подорож людської душі у цьому світі, як вона росте, зустрічається зі злом і стражданням, перемагає їх і переходить на новий етап. Ми отримали адаптовані й прикрашені версії цих історій, а насправді вони сповнені жорстокості та жахів.

   Спляча красуня це не буквальний образ, а символ процесу дорослішання, як і дракон не є страшною твариною, а нашими страхами, які заважають нам усвідомити свою силу. Однак грецька міфологія взагалі розкриває нам зародження нашої цивілізації, обрамивши психологічні та соціальні зміни в божественні шати. Чарівні створіння лісів і вод тепер пересились у наші бетонні джунглі, що значно ускладнює нам пошук магії в наших реаліях. Але не варто опускати носа!

   Світ не змінився, змінились ми, тому є шанс віднайти ті втрачені знання і переживання. Наповнюйте своє життя сенсами, навіть, якщо вони здаються вашій раціональності абсурдними. Перетворюйте своє життя на безкінечний шлях до істини завдяки ініціаціям та обрядам, поверніть у своє життя магію, не зважаючи на наукові досягнення, адже вічність не пізнати крізь екран телефону!

   Тому продовжуйте поринати в казки. А кожен свій день уявляйте новим випробуванням, який даватиме своїй душі нові сенси. Проте лише тоді, якщо ти щиро повіриш у магічність свого існування...

За матеріалами "Afemina"

Малороссія чи Україна?

Панове, а ви вважали, що всі ті, хто вічно нам в Україні антиукраїнську владу обирав, вивітрилися? Ні, не вивітрилися вони! Ви справді вважали, що всі ті, хто розбудував чи сприяв розбудові в Україні антиукраїнської, корупційної, бандитської, кримінальної системи державної влади, в якій кожен чиновник є, за замовчуванням, злочинцем, зникли? Ні, не зникли вони!

   Чи Ви вважали, що всі ті, хто нещадно грабував і винищував український народ, українську культуру, мову, економіку, екологію пропали? Ні, не пропали вони! Всі вони є поміж нас. Лем типерка вони тимчасово принишкли, замаскувалися під ліберастів, феміністів, ґлобалістів, противсіхів, євроінтеґраторів та інший шмельц, але у потрібний час усі вони знову голосно заявлять про свої права на нашу Україну. І, цілком ймовірно, що саме вони оберуть нам в Україні наступну, чергову антиукраїнську владу!

   Проте українців в Україні є більшість, і тому саме українці є винними у тому, що дозволяють оцій аґресивній україноненависній меншости не лише вільно жити у нашій прекрасній Україні, але й панувати нами, українцями. А ще, публічно, нахабно й безсоромно писки свої відкривати проти українського народу, проти української мови, проти української культури. Панове, українці, не забуваймо, що теперішній плачевний стан української мови та культури є не природним станом. Однак є результатом цілеспрямованого 300-літнього лінґвоциду, етноциду і ґеноциду українського народу, здійсненого россіянськими окупантами (чи пак московитами).

   То ж змінімося, станьмо кращими, українізуймося, станьмо правдивими українцями, станьмо россіянофобами (москвоненависниками)! Не соромимося відстоювати, захищати й утверджувати права українського народу на нашій святій українській землі, всіма доступними способами й засобами юридичної відповідальности, психольогічного впливу і фізичної дії. Адже лем тоді вороги українського народу втихомиряться або й еміґрують, коли побачать в Україні силу і волю українського народу, об'єднаного спільним баченням теперішнього та майбутнього.

   І лем тоді ми здобудемо й розбудуємо величну державу для нашого народу – українську Україну у межах від Берестя по Мозир, Стародуб, Вороніж, Волгу, Каспій та Кавказ і на Зеленому Клині. Слава Україні! Слава українському народові!

Автор – Василь Коружак

Урбаністична Січ і постіндустріяльне Дике Поле проти Московської Орди

Владімір Путін скоїв найбільшу помилку, порушивши головне правило – не будити Українця. Він розбудив. Тож давайте детально розберем кого саме збудив 70-річний кремлівський бункрений щур. А розбудив він жорстокого, кровожерливого, древнього Воїна, за якого воюють не тільки живі Друзі та Побратими поруч, а й предки. Не дивуйтеся, дійсно предки.

   Є така чудова пісня "Дике поле" у виконанні Ярмака та Аліси. Так отам є слова: «Ворог сунеться без перестану і з землі прадіди повстануть, і затягне на той світ, враже, наше Дике Поле». Прадіди встали із могил 6.VI.2023, коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію. Бо коли комуняки її будували, то крім великої кількості селищ, вони затопили цвинтарі, серед яких були і дуже древні, козацькі.

   Козаки-Запорожці називали всю ту місцину нижче по Дніпру Великий Луг, а ще називали його Батьком: «Ой Січ – мати ой Січ – мати! А Великий Луг – батько! Ой що в лузі заробити, те у Січі пропити». Уривок з цієї старовинної пісні пояснює не тільки ставлення Козаків до тієї місцевості, а й ставлення до життя: не заробити, відкласти трохи на ремонтик, діткам треба шось купить, та й коня наново підкувати – а пробухать.

   Усі оці мантри про "працьовитий народ" – (вибачте на слові!) повна хрінь, обумовлена нав'язуванням з боку москалів, типу «працюй, кріпаче, добре працюєш»... Ми – люди волі, і наша воля в тому, щоби жити так, як ми хочемо, а не так як змушені через певні обставини та аспекти. А коли нам заважають жити вільно та як ми хочемо, – прокидається отой древній дух, який змітає ворога до бісової матері.

   До речі змітає століттями там, де і зараз – на Дикому Полі, яке тягнеться від Білгородщини до Херсонщини, і на Великому Лузі, який захищав як Запорозьку, так і Базавлуцьку Січ, землі якої, зокрема острів Базавлук, якраз і затопили комуністи під час будівництва Каховської ГЕС. Усього цього, "хорошие русские" не знали й не знають, а для Льоши Арестовича українці – «смесь поляков и евреев», то що від них чекати?

   Майдан Незалежності під час Революції Гідності, вам, тим, хто брав участь, нічого не нагадував? Саме Майдан. Це була Січ. Сучасна, урбаністична, втім справжня Січ. Банкова, Грушевського, Урядовий Квартал – це поля боїв, а от база – Майдан.

   Він із усіх боків оточений укріпленнями, на яких 24/7 стояли вартові, всередині – повноцінна Держава, з усіма можливими функціями, як то лікарі, шинки, "сердюки", тільки у вигляді Самооборони Майдану, свої "пластуни" (тут мова не про організацію "Пласт", а про козацький "спецназ", пластунів) у вигляді "Правого сектору", та й самі козаки були, плюс, – "лірники", "кобзарі", "менестрелі", ну й отамани, звісно.

   Це все у нас в крові, у пам'яті крові. Можна і треба йти в ногу з часом, приймати та сприймати різноманітні інновації, розуміти на що і як реагувати в тому чи іншому світовому часовому проміжку, та у важкий час, будь-який Народ зазирає вглиб себе, у свою кров, у своє коріння та ментальну пам'ять. Український Народ – не виняток, а враховуючи колосальний історико-культурний пласт у нашому анамнезі, треба зазирати вглиб себе частіше. Там знайдемо всі відповіді на питання. А тому, слава Січі, гуляй, Дике Поле!

Автор – Назар Приходько

Майдан як місце свободи та антимосковщини

От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.

   Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.

   Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.

   Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.

   Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.

Автор – Олеся Яхно

Відділ "R" на варті етнічних і мовних злочинів Московії

Чи знали ви про те, що ще від часів Єкатєріни II московити створили таємний орган, службовці якого з покоління у покоління прискіпливо і ретельно займаються монотонною роботою? Якщо конкретно, то контролем за проявами етнічного екстремізму! А це – викрадення та заховування у підземні сховища недозволених кремлівському режиму старожитностей (писемна спадщина, антропологічні та археологічні знахідки тощо), втручання у діяльність науковців і вичищення від правдивих згадок про давні народи мережеві енциклопедії, архіви та бібліотеки, тощо.

   Засекречений "сімома печатками" урядовий орган входить до так званого Спецхрану і має наступну назву – Відділ "R" (або також Комітет етнічного управління). Про його існування тільки у 2010-х рр. розповіли його колишні співробітники, які виїхали до країн-учасниць Європейської спілки й запросили там політичного прихистку через можливе переслідування ґебістами. До нині ця установа була радше темою чуток серед "посвячених" дослідників (етнографів, лінгвістів, істориків), але голки у копиці сіна не приховаєш.

   Усю можливу інформацію щодо злочинної діяльності Відділу "R" зібрали представники мокшанської, карельської, вепської, ерзянської та удмуртської діаспор, минувшину яких московити чимдуж намагаються затерти, вичистити, переписати та не виводити у первинному вигляді на світ Божий. Так от, по-перше, цей орган має регіональні підрозділи у кожному з суб'єктів РФ, які підзвітні напряму Москві, хоча за документами вважаються співробітниками місцевих науково-дослідних інститутів із гуманітарних дисциплін. По-друге, багато політиків та інших відомих людей (громадські та культурні діячі) з автономних республік Московії є чинними агентами Відділу "R", які втрачають членство у ньому тільки по смерті (переважно їх ліквідують спадкоємці Павла Судоплатова). По-третє, один із центральних підрозділів під кодовою назвою "Ethno C.C." планомірно конфіскує історичні документи (рукописи), які можуть вплинути на status quo етнічної ситуації у межах поки що РФ; перевезення цінних артефактів покладено на ФСБ.

   Окреме питання – заробітна плата, яку видають у конвертах і тільки (тобто, завжди) в іноземній валюті, причому фіксована сума залежить від тематики того чи іншого агента. Найбільше керівництво Відділу "R" цінує фіно-угористів (уралістів) і дослідників тих етносів, які перебувають на межі фактичного вимирання та/або асиміляції московитами. За словами колишнього співробітника – "лінгвіст N", – який попри втечу до Нової Зеландії відмовився назватися з міркувань безпеки, стверджує, що найбільше у Спецхрані перебуває понад тисячу рукописів мерянською, булгарською, уйґурською, мокшанською, ерзянською мовами датовані ще до Володимирового хрещення (Київської) Русі, котрі дозволяють читати виключно обраним, що пройшли відповідні дозвільні процедури.

   На додачу до писемних старожитностей, у Спецхрані також зберігається матеріальна спадщина уярмлених і підкорених силою зброї корінних народів поки що РФ. Зібрані у коробки та мішки результати численних археологічних розкопів у багатьох регіонах, у тому числі Мордовії, Саратовщині, Вологді, Костромі, Нижньому Новгороді, Удмуртії, Комі доводять предковічність тамтешнього автохтонного населення, яке немає жодного відношення до московитів і їхніх експансіоністських амбіцій, а відтак становлять небезпеку для сталості окупаційного режиму. Окрему групу Відділу "R" становлять мережеві-бійці, котрі вичищають від правди найбільшу вільну енциклопедію у світі – "Wikipedia", наповнюючи її фальшивками, беручи за доказову базу переписані від часів Єкатєріни II джерела і сміливо поборюють тих, хто намагається донести до користувачів справжню, але не вигадану окупантами істину, про що можуть підтвердити й українські вікіпедисти.

За матеріалами "Uralistica"

Покликом до нових барикад буде спроба знищити державну самостійність України

Український спротив, як і рух за власну державність поляків та угорців, завжди викликав сильний інтерес, ба навіть симпатію у тих народів світу, котрі боролися проти гнобителів. По-перше, він від самого спочатку був антикомуністичним й антитоталітарним, але при цьому — демократичним і волелюбним, не дивлячись на внутрішні ідеологічні відмінності його представників (націоналіст Степан Бандера, або ж ліберал В'ячеслав Чорновіл). А по-друге, українська нація є найбільш пасіонарною та неспокійною в кращому сенсі цього слова, на всьому постсовєцькому просторі.

   Знаково, що українців із-поміж сусідів вирізняє холодна байдужість до нав'язаних ззовні правил. Вони не готові "підкорятися, терпіти й прощайтеся з незалежністю", так само як і "відмовлятися застосовувати насильство під час протестів та думати про власний національний, тим більше регіональний проєкт". Мешканцям Богом даної землі від Сяну до Дону (мрії про Кавказ теж мають місце), як і багато десятків років назад, також притаманна ігнорація думки одержимого ресентиментом агресивного московського ведмедя про "братній народ" та союз із ним.

   Хоча при цьому всьому, попри 2 революційні Майдани, наша державність продовжує шукати свого "правильного" курсу, перебуваючи під безпрецедентним тиском. Є фактом що українці, котрі спершу голосують за колаборантів й комедіантів, а потім жаліються на скруту і здачу національних інтересів ворогам з усіх усюд, все ж набираються досвіду. Ми вже не ті, що були раніше: в чомусь розчаровуємося, щось приймаємо, а в деяких питаннях досі не визначилася, — це нормально, бо головною цінністю для себе переважна більшість все ж визнала державну самостійність Батьківщини.

   Деякі закордонні оглядачі, особливо з далеких країн, зазначають, що нам вдалося зберегти властиве невдоволення, прагнення до самопозиціювання та до реалізації "неможливого". Справжня ж політика є "мистецтвом неможливого", якщо хто не в курсі справ. Вороги й партнери закидають, що українці, котрі постійно лізуть мурувати вогняні барикади, хочуть затвердити себе, а не розчинитися в безликому, невільному, тісному, уніфікованому євразійському просторі, де вибір не з легких — або ЄС, або СССР-2.

   У зв'язку з цим українська нація пробудила до життя політичну ідею альянсу, альтернативного і постсовєцькому і глобалістському проєктам, поставивши на порядок денний конаючої Європи потребу консервативно-революційного та вдумливо-національного об'єднання на терені між Чорним, Адріатичним (відтак Середземним) й Балтійським морями. До спілки держав Міжмор'я кличуть ті народи, яким притаманні свобода, народовладдя і самоврядування, але аж ніяк не контроль, репресії та деградація. Таким бачиться українцям шлях звільнення від знівеченого минулого й ще не накинутого чужинцями майбутнього, де також не буде місця популізму і пропаганді.

За матеріалами "Facebook"

Стежками балтійських "лісових братів" мандруватимуть туристи

Уряди Естонії та Латвії вирішили подолати наслідки карантину завдяки пожвавленню туристичної галузі. Цікаво, що спеціально виділені кошти спрямують не на розвиток вже відомих і звичних історичних пам'яток чи маршрутів, а на місця бойової слави так званих "лісових братів" (ест. metsavennad, латв. meža brāļi). Таким робом, планується культивувати правду про національних естонських і латвійських героїв часів Другої світової війни серед туристів.
   Станом на тепер влада вказаних балтійських республік розробляє маршрути, якими мандруватимуть охочі до воєнної історії гості. Виявлені роками раніше укріплені лісові шанці та бункери-криївки вже дбайливо відреставровані. Знаменно, що фінансовий бік справи взяв на себе Євросоюз, виділивши на потреби сільського туризму Естонії та Латвії 2 мільйони євро, що підуть на створення нових музейних атракцій, присвячених "лісовим братам".
   Одразу слід зазначити, що повстанчі загони, які діяли у країнах Балтії упродовж 1940-1950-х рр. поряд з УПА в Україні, змагали до волі своїх батьківщин від "червоних окупантів". Прикметно, що як за часів СССР, так і тепер в РФ "лісових братів" заведено прираховувати до "посіпак нацистів", "фашистів", "вбивць мирного люду", коли насправді вони здійснювали терор виключно щодо совєцької влади. Відтак на сьогодні вони офіційно визнані борцями за державну самостійність Естонії та Латвії, і є місцевими національними героями.

   За задумом профільних міністерств, туристичними принадами стануть як справжні "польові штаби" повстанців, так і спеціально відтворені криївки "лісових братів" згідно зі знайденими в архівах матеріалів. Планується також продемонструвати звичне партизанське життя в повоєнних умовах сталінської доби (1944-1953 рр.). Само собою вказану ініціативу не змогли оминути кремлівські пропагандисти, вкотре звинувативши країни Балтії у "русофобії" та "навмисному перегляді" історії Другої світової війни.
   А проте хотілося б підкреслити, що подібну практику вже кілька років поспіль доволі продуктивно реалізують у мальовничому італійському селищі Предаппіо. І не дарма, адже населений пункт є малою батьківщиною родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тамтешньому родинному меморіалі. Можливо і в Україні варто наслідувати таку недооцінену галузь туризму, пов'язану з воєнною історією та місцями бойової слави наших героїв — Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Нестора Махна, Юрія Горліса-Горського, Дмитра Климпуша, Романа Шухевича та інших.

За матеріалами "Правих новин"

Українці мусять відмовитися від московського наративу ідентичності

На 30-му році відновлення державної самостійності та 6-му році війни з Московією Україна і досі орієнтується на свого сусіда зі Сходу. А тим часом, саме він, як країна-агресор, продовжує визначати семантичний простір для нас, формуючи вигідну для себе ідентичність. Відтак покірних у всьому малоросів (читайте — хохлів), здатних лише витанцьовувати перед глузливим царем у шароварах і жерти до нестями борщ із варениками (читайте — олів'є з чебуреками) вкотре намагаються загнати у стійло, де вже давно чекають Воркута, Колима, Магадан.
   Для пересічного громадянина РФ українці — менші брати, котрі потребують любові через примус (до миру і союзу зокрема). А от для політичної верхівки, ми — дешева робоча сила, якою можна легковажити, провадячи варварську дегуманізацію і популяризуючи добровільну відмову від цивілізованості. Цілком зрозуміло, що і перші, і другі бажають нашого винищення, хоч і кожен на свій лад, тому ми мусимо нарешті зробити вибір: «Бути українцями — нащадками княжої Русі, Гетьманату Богдана Хмельницького і Павла Скоропадського, УНР і УПА, чи продовжувати лишатися корисними ідіотами у стратегічних (для нас — доленосних) планах Кремля?».
   Оздоровлення нашої нації має початися з деколонізації нашого мислення. Відтак ми мусимо називати речі своїми іменами, як вони є, як розуміємо їх ми — українці, а не ті, хто прагне нав'язати нам свою думку, засобами пропаганди (інформативно) чи силою (військовою агресією). По-перше, що Україна — це Русь, державоутоврююча нація якої (як не прикро) несвідомо прилучилася до появи імперського проєкту Москви (спершу — царського, потім — більшовицького); а по-друге, що уся спадщина, котру нам лишили попередники (від ґотів Германаріха до дисидентів Чорновола, Хмари й Лук'яненка) станом на тепер потребує перегляду відповідно до нагальних потреб українства, яке продовжує стримувати на Донбасі одвічного ворога зі Сходу.
   Громадяни України, незалежно від національності й мови спілкування, мають нарешті усвідомити, що відсутність власне нашої пропаганди та сталої державної стратегії грає на руку тих, хто хоче нас загарбати чи зрабувати. Наявна у нас панівна еліта не хоче розбудовувати соборну і самостійну державу, бо гроші та власне майно їм рідніші, скажімо, за вишиванку чи "садок вишневий коло хати". Відтак стратегічний план розвитку Батьківщини мають запропонувати представники освічених верст, так звані "кращі люди" чи "українські брахмани" з-поміж пересічних громадян.
   Постає логічне питання: «А чи є зараз такі?». На це відповімо — звісно, що є! Будь ласка, читайте й розповсюджуйте серед друзів і знайомих книги тих, хто пропонує здорову альтернативу недієздатним державним проєктам: "Нація золотих комірців" Ігоря Каганця, "Київ Хунта Сіті" Дмитра Савченка, "Повстання Ідентичності" Дениса і Павла Ковальових, "Орієнтири Спротиву" Ігоря Загребельного, "Народний Гетьманат" Юрія Якуби. На сторінках цих праць знайдемо вичерпний матеріал для роздумів, а головне — пропозиція так званого перезаснування/перезавантаження держави Україна відповідно до потреб її населення на вимоги мінливого часу, тож просто беріть, читайте й пропагуйте своє, а не запозичуйте чуже, і тим більше — вороже!

Автор — Дмитро Човган

Останній бунтівник Заходу

Для українського читача постать, а тим паче творчий доробок, француза Домініка Веннера — це справжнє відкриття. Скажімо, як і німець Ернст Юнґер, чи італієць Юліус Евола. Не дивно, що цьогорічне видання одразу двох монографій колишнього бойовика Організація таємної армії (франц. Organisation de l'armée secrète) і представника ідейної течії "нових правих" викликало певний розголос, хоч він був помітний лише у соціальних мережах.

   А між тим, нам усім слід уважно приглянутися до цього непересічного уродженця Франції, що покінчив життя самогубством на вівтарі Соборі Паризької Богоматері у травні 2013 р. То був його особистий виклик надто мінливій сучасності, яка занедбавши надбання попередніх поколінь, взялася до саморуйнації (тобто деконструкції цивілізації) під мультикультурними гаслами. Всупереч вказаній трагедії, Домінік Веннер лишається справжнім останнім бунтівником Заходу, що кличе у новий похід, зокрема через власні книги — "Бунтівне серце" і "Самурай Заходу" (українському перекладу цих творів завдячуємо київському видавництву "Пломінь"), — білих європейців за збереження своєї ідентичності та традицій.

   Отже, про творчу спадщину Домініка Веннера! Перша книга є своєрідною авторською саморефлексією на події 50 річної давнини: програна французами ганебна війна в Алжирі, студентські бунти 1968 р. й невдала спроба державного заколоту бійцями Організація таємної армії, — в яких нечисельні "бунтівні серця" (франц. le cœur rebelle) з берегів Сени, Рони та Луари не знайшли підтримки широкого загалу, так і лишившися vox clamantis in deserto (причому у буквальному сенсі — в пісках Сахари!), бо все ще марили застарілими, не своєчасними прикладами успіхів правих, а отже національних сил в Європі (як от режими А. Салазара у Португалії чи Ф. Франко в Іспанії), котрі йшли до свого логічного занепаду під шаленим тиском ліволіберальної глобалізації. Друга книга — так званий настільний "бревіарій непокірних", зміст якого насичений неостоїчними роздумами про зародження і поступ метафізики Заходу й філософії Сходу, руйнування пам'яті європейської цивілізації та її відновлення шляхом "революції/реставрації" (сказати б, бунту!) традиції, самобутності, історії, через повернення європейців (до нас-бо звернено заклик автора) до духовних джерел цивілізації Старого Світу, після переосмислення безсмертних давньогрецьких поем: "Іліади" й "Одіссеї".

     Як представник ідейно-політичної течії "нові праві", колишній бойовик Організація таємної армії демонструє на сторінках вище наведених праць силу своїх протидемократичних, протиєвроінтеграційних, протиліберальних, протимультикультуралістських, ба навіть ніцшеансько-ґрамшістських переконань. Усупереч тому, що особисто Домінік Веннер, після низки поразок французьких патріотів здобути владу силою, відмовляється займатися практичною політикою, все ж спонукає своїх читачів не стояти осторонь суспільного, а отже і державного життя власної батьківщини, що опинилися у щільних лабетах чужинецьких ідеологій. «Сучасні європейці є, передовсім, жертвами душевних хвороб, і лише потім цілком реальних небезпек й антиєвропейських інтересів та настроїв, що постійно посилюються — це, безперечно, основна причина їх слабкості», — відзначає автор на початку книги "Самурай Заходу".

   Безліч корінних мешканців Європи, зокрема й України, давно позбавлені міфологічного мислення, на зміну якого по стількох роках ідеологічного втовкмачування ліваками своєї "правди" пришли вульгарність і банальщина, проти яких виступив Домінік Веннер. На цьому він наголошує у своїх книгах, закликаючи нас із вами повернути свіжість живого сприйняття через вищість, традицію, символ та дію осягнути безперервний перебіг теперішньої повсякденності. «Кожна людина несе в собі традицію, що й робить із неї те ким вона є; варто лишень відкрити, бо традиція — це вибір, це шепіт геройської минувшини та того, що буде, розповідаючи про те, ким ми є насправді й звідки ми родом», — підсумовує автор наприкінці "Бунтівного Серця", ніби ставить три крапки своїх незавершених справ, котрі мусять продовжити наступні покоління захисників європейської цивілізації.

Автор — Денис Ковальов

Туристи правих поглядів приносять гроші, а не екстремізм

Мальовниче італійське селище Предаппіо — типовий провінційний населений пункт, який живе своїм власним життям. Все змінюється два рази на рік, коли сюди наче паломники з'їжджаються тисячі правих активістів з усієї країни. Але це закономірно, бо Предаппіо — мала батьківщина родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тутешньому родинному меморіалі.
   Одягнені в чорні футболки туристи правих поглядів із татуюваннями на руках і ногах навідують селище 28 квітня і 29 липня — річниця народження і загибелі Вождя італійської нації (італ. Duce). Неофашисти, націоналісти, консерватори, традиціоналісти, неонацисти, нові праві — ось вичерпний перелік тих, хто приїжджає до Предаппіо вшанувати пам'ять на могилі Беніто Муссоліні. Саме вони щороку поповнюють місцевий бюджет тисячами євро, у той час як сусідні міста і селища тихо заздрять.
   Економіка Італії останнім часом не в найкращому стані, а для маленького гірського селища з населенням 6000 мешканців гроші, навіть від прибічників батька-засновника фашизму, неабияка фінансова допомога. На них — з квітня по липень і з липня по квітень — у Предаппіо розбудовують інфраструктуру, поповнюють необхідними крамом місцеві медичні та освітні заклади. Бізнес в останні роки у селищі зміг оклигати від кризи 2008-2009 рр. і стати впевнено на ноги.
   Родинний склеп Муссоліні, розташований на цвинтарі Сан-Кассіано, відкритий для публіки з 2017 р. До того, там проводилися реставраційні роботи. Влада Предаппіо зазначає, що безперервний потік людей пов'язаний саме з постаттю Duce, тож якщо його прибрати чи знищити, як це зробили в Австрії з могилою батьків Адольфа Гітлера, то селище знов перетвориться на економічно відсталу діру, і молодь, котра нарешті почала працювати вдома, почне залишати Предаппіо у пошуках кращої долі.
   Місцеві мешканці, які ставляться з підозрою до туристів з правими поглядами, визнають важливість існування могили Беніто Муссоліні. Дехто з них заявляє, що головною помилкою Вождя італійської нації був союз із Вождем німецької нації (нім. Führer), але вони обидва заплатили за це своїм життям у 1945 р., а тому їхні справи краще залишити знавцям історії. Беніто Муссоліні може бути мертвим, однак створена ним ідея продовжує жити, і не тільки в Італії.

За матеріалами "The Guardian"

Американські ліберали "деколонізують" середньовічну історію

Чим ближче дата початку президентської кампанії у США, тим активніше проявляють себе різні лівацькі угруповання. Так, нещодавно у мічиґанському місті Каламазу відбувся щорічний Міжнародний Конґрес дослідників середньовічної історії, метою якого стало "перезавантаження" сучасних поглядів на період так званих "темних віків". Зокрема, учасники зібрання запропонували "викреслити" з навчальних посібників згадку позитивний вплив хрестових походів, Реконкісту і боротьбу з відьомством, адже це "відверта пропаганда сексизму та ісламофобії".
   Свої думки так звані дослідники Середньовіччя аргументували зростанням крайніх правих рухів у США та Європі та частими маршами білих націоналістів вулицями міст, де використовують середньовічні символи (кельтський хрест, щит тамплієрів, тощо). Аби зупинити "викривлене" позиціювання даних символів, було запропоновано передати міністерствам освіти США та Канади підписану учасниками згаданого конґресу петицію щодо "деколонізації" середньовічних досліджень задля протидії "білому расизму". Власне їх не лякає, що наступні покоління будуть вчити історію Середньовіччя переписану на догоду ліволіберальній меншості, головне — усунути білих чоловіків з посібників та обговорення суспільно важливих тем.
   Найголовнішою проблемою сучасних історичних досліджень доби Середньовіччя учасниками конґресу у Каламазу було визначено наукове поєднання романтичного націоналізму ХІХ ст. з інститутом держави як безпосереднім виявом національних прагнень того чи іншого народу. Щоб відкинути цей "ганебний пережиток минулого", було запропоновано акцентувати викладення важливих моментів середньовічної історії на основі толерантних, расово- та ґендерно-нейтральних поглядів не надаючи великої уваги саме білим чоловікам як таким, що здійснили великий внесок у розвиток людства. Таким чином, політизація історичної науки у США досягла чергової критичної позначки, що загрожує викреслити з суспільної свідомості правду про Середньовіччя не скореговане ліволіберальними тлумачами на догоду певним елітам.

За матеріалами "The New York Times"

Козацький міф потребує відродження

Складно знайти в історії народів світу приклад, коли б ціла нація міцно асоціювалась з певним суспільним станом. Один такий приклад, втім, існує. Це Україна і українці!

   "Землею козаків" звав нашу Батьківщину сирійський мандрівник Павло Алепський. Ucraina – Terra Cossacorum, так позначали на мапах західно-європейські мандрівники. Великий чин Богдана Хмельницького 1648 р. поширив козацький звичай з малої частини Надніпрянщини на всі терени Руси-України.

   Наголосимо, що він поширив звичай і створив грандіозний міф. А як відомо, міф – це не казка чи вигадка, а те що дійсно було, те, що визначило долю народу і вийшло в рамки поза часом і поза плинною історією. Цим став козацький міф, що свої паростки дав від Кавказу до Лемківщини та Підляшшя, де також лунали пісні про козаків, і парубки з Бескидів вирушали в Глухів служити в гетьманській надвірній сотні.

   Борці за українську справу на Галичині початку ХХ ст. й ті взяли собі назву Січові Стрільці. У музеях по райцентрах Західної України ще до кінця 1990-х жила традиція хоч якось згадувати про хоч якусь присутність в тому чи іншому містечку чи селі військ Хмельницького. Це вже пізніше стало модним згадувати про "Бруно Шульца", "бамбетлі" та "бандерівську горілку"...

   Нині про Козаччину прийнято згадувати дедалі рідше. Доклались звісно й всюдисущі масмедійні таргани (предків яких вдало косив Максим Кривоніс), схильні все зводити до гротеску, маразму та насмішок. Ймовірно тому козацький міф став незручним.

   Однак все ж важко викреслити з цього міфу і православ’я, і звичай бути озброєним, і сам чоловічий архетип (маскулінність Козаччини). А головне, козацький міф об’єднує! Земляки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з-під Самбора слідуючи козацькому міфу знайдуть спільну мову з козацькими нащадками з Кам’яного Броду (Камброд, нині район Луганська), а цього так не хочуть вороги Української Nації!

За матеріалами "Зентропа Україна"