Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Відділ "R" на варті етнічних і мовних злочинів Московії

Чи знали ви про те, що ще від часів Єкатєріни II московити створили таємний орган, службовці якого з покоління у покоління прискіпливо і ретельно займаються монотонною роботою? Якщо конкретно, то контролем за проявами етнічного екстремізму! А це – викрадення та заховування у підземні сховища недозволених кремлівському режиму старожитностей (писемна спадщина, антропологічні та археологічні знахідки тощо), втручання у діяльність науковців і вичищення від правдивих згадок про давні народи мережеві енциклопедії, архіви та бібліотеки, тощо.

   Засекречений "сімома печатками" урядовий орган входить до так званого Спецхрану і має наступну назву – Відділ "R" (або також Комітет етнічного управління). Про його існування тільки у 2010-х рр. розповіли його колишні співробітники, які виїхали до країн-учасниць Європейської спілки й запросили там політичного прихистку через можливе переслідування ґебістами. До нині ця установа була радше темою чуток серед "посвячених" дослідників (етнографів, лінгвістів, істориків), але голки у копиці сіна не приховаєш.

   Усю можливу інформацію щодо злочинної діяльності Відділу "R" зібрали представники мокшанської, карельської, вепської, ерзянської та удмуртської діаспор, минувшину яких московити чимдуж намагаються затерти, вичистити, переписати та не виводити у первинному вигляді на світ Божий. Так от, по-перше, цей орган має регіональні підрозділи у кожному з суб'єктів РФ, які підзвітні напряму Москві, хоча за документами вважаються співробітниками місцевих науково-дослідних інститутів із гуманітарних дисциплін. По-друге, багато політиків та інших відомих людей (громадські та культурні діячі) з автономних республік Московії є чинними агентами Відділу "R", які втрачають членство у ньому тільки по смерті (переважно їх ліквідують спадкоємці Павла Судоплатова). По-третє, один із центральних підрозділів під кодовою назвою "Ethno C.C." планомірно конфіскує історичні документи (рукописи), які можуть вплинути на status quo етнічної ситуації у межах поки що РФ; перевезення цінних артефактів покладено на ФСБ.

   Окреме питання – заробітна плата, яку видають у конвертах і тільки (тобто, завжди) в іноземній валюті, причому фіксована сума залежить від тематики того чи іншого агента. Найбільше керівництво Відділу "R" цінує фіно-угористів (уралістів) і дослідників тих етносів, які перебувають на межі фактичного вимирання та/або асиміляції московитами. За словами колишнього співробітника – "лінгвіст N", – який попри втечу до Нової Зеландії відмовився назватися з міркувань безпеки, стверджує, що найбільше у Спецхрані перебуває понад тисячу рукописів мерянською, булгарською, уйґурською, мокшанською, ерзянською мовами датовані ще до Володимирового хрещення (Київської) Русі, котрі дозволяють читати виключно обраним, що пройшли відповідні дозвільні процедури.

   На додачу до писемних старожитностей, у Спецхрані також зберігається матеріальна спадщина уярмлених і підкорених силою зброї корінних народів поки що РФ. Зібрані у коробки та мішки результати численних археологічних розкопів у багатьох регіонах, у тому числі Мордовії, Саратовщині, Вологді, Костромі, Нижньому Новгороді, Удмуртії, Комі доводять предковічність тамтешнього автохтонного населення, яке немає жодного відношення до московитів і їхніх експансіоністських амбіцій, а відтак становлять небезпеку для сталості окупаційного режиму. Окрему групу Відділу "R" становлять мережеві-бійці, котрі вичищають від правди найбільшу вільну енциклопедію у світі – "Wikipedia", наповнюючи її фальшивками, беручи за доказову базу переписані від часів Єкатєріни II джерела і сміливо поборюють тих, хто намагається донести до користувачів справжню, але не вигадану окупантами істину, про що можуть підтвердити й українські вікіпедисти.

За матеріалами "Uralistica"

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.

   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.

   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.

   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».

   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...

   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".

Автор — Денис Ковальов

"Безвіз" і Перший Голодомор

Падіння УНР восени 1920-го р. означало й падіння візового режиму з двома Московіями: білою і червоною (а запровадив той режим вельмишановний Гетьман Павло Скоропадський). Вже на початку 1921-го р. тим "безвізом" скористалася двомільйонна червона армія Владіміра Лєніна, а з нею – стільки ж цивільних "харчових мігрантів" з усіх московських палестин.

   Так, багато московитів незабаром реемігрувало – ну коли (згідно з доктриною Лєніна) було подолано "обжорство украінскіх крєстьян". Але багато й залишилося! Насамперед ті, які всього за кілька років добре натуралізувались серед українців. Ці "натуралізовані" москалі легко впізнаються у документах вже за 1927-й р. – про реєстрацію новонароджених дітей мігрантів, зокрема у запилених справах на полицях Чернігівського обласного архіву.

   От стандартна тека "Заяви до Дептівської сільської ради про реєстрацію новонароджених дітей" (тепер це Конотопський район Сумської області). З п'яти родин переселенців з Московщини чотири власноруч написали заяви непоганою українською мовою. І лише родина з Тамбовської губернії відписалася у Дептівську сільраду по-чужому. А могли ж усі п'ятеро: "Какая разніца, дароґі сначала сдєлайтє, нє упадобляйтєсь" і все у такому дусі... І нічого б їм не було – двомільйонна окупаційна армія нікуди не ділася!

   Але перемогла українська мова! Ну принаймні до Другого Голодомору у 1932-1933 рр. А потім уже й незручно якось було... То син воєнного, то "Крим-ето-Крим", то "ідітє на фронт". Та й "безвіз" з усіма Московіями досі працює. Скоро 100 років як...

Автор – Ростислав Мартинюк

Польщу від московської орди завжди боронила Україна

Останні роки ми звикли думати, що на Заході незалежна Україна має стійких партнерів, ба навіть союзників! Вони, на відміну від хижої країни Сходу, що підступно напала на нас, з широкою усмішкою будуть вітати наш кожен крок на зустріч їм. Проте не варто забувати, що серед цих так би мовити союзників українці мають історично кровних ворогів – у першу чергу поляків та мадярів!
   Про мадярського хижого турула, що спить і бачить в своїх державних кордонах українське Закарпаття, автор цього допису вже неодноразово писав у блозі "Nаціональна Ініціатива". Піднято було й питання польського неошовінізму. Однак, варто розтлумачити ще раз, що являє собою Україна як щит європейської цивілізації для наших любих "союзників"-українофобів з берегів Вісли.
   Так сталося, що всі 25 років відновленної незалежності Київ у польсько-українських історичних суперечках був більш залежною стороною ніж Варшава. Україна, яка, безумовно, ще не стала однією з країн-членів гніючого гадючника під назвою ЄС, добровільно погодилася прийняти і західний моралізаторський підхід до історії, і західні морально-етичні оцінки минулого. Польща, як частина і союзник великих країн Заходу, вважає за можливе роздавати моральні оцінки і вимагати від інших їх визнання. Україна до цього не була і не є готовою, ані психологічно, ані методологічно. Тому перелік обговорюваних польсько-українських претензій, фактично, запропонований поляками, які виступають ініційованою стороною.
   Звісно, що на відміну від тієї ж ординської Москвії чи дунайської Мадярщини, Республіка Польща зосереджується у своїх відносинах з Україною виключно на питаннях історії. А варто було б просто домовитись про спільне визнання тієї чи іншої історичної події, без шкоди як національним, так і державним відносинам перед куди страшнішою загрозою, ніж героїзація бандерівців з УПА.
   Наші партнери-поляки мабуть забули, як майже 100 років тому, в середині березня 1921 р. у Ризі вони підписали кабальну мирну угоду з московськими більшовиками про розподіл ними раніше окупованих територій України та Білорусі. Польща, яку тоді очолював соратник отамана Симона Петлюри – соціаліст Юзеф Пілсудський, зрадила всі свої союзні домовленності з урядом УНР. Рядові жовніри і офіцерство Дієвої Армії УНР ще марили новим визвольним походом в Наддніпрянщину, помираючи від ран і хвороб в таборах для інтернованих. Що правда, остання спроба під назвою ІІ-й Зимовий Похід, закінчилась для українського війська трагедією національного масштабу під Базаром. Тоді це було рівносильно подіям під Іловайськом влітку 2014-го р. Однак, тактичний успіх армійським і політичним керівництвом УНР був втрачений восени 1920 р. завдяки польським "союзникам".

   У той же час, коли в лісах і болотах Полісся гинули українці, на берегах Дауґави нові-старі окупанти пафосно вирішували подальшу долю вільної України. Столиця незалежної Латвійської Республіки з середини жовтня 1920-го р. перетворилась в найважливіший політичний центр Східної Європи. Переговори були довгими і складними (тривали аж 6 місяців!), але обидві сторони все ж пішли на поступки: поляки у перший же день переговорів визнали права представника совєцької України (УСРР) брати участь в переговорах, таким чином зрадивши свого союзника – Українську Народну Республіку, представники якої марно намагалися домогтися включення до складу учасників переговорів в Ризі.
   Так звана Ризька угода була підписана на останньому пленарному засіданні делегацій з врегулювання мирних відносин між Польщею, РСФРС і УСРР пізно ввечері 18 березня 1921 р. Таким чином, військові дії Першої світової війни та національно-визвольних змагань на території Східної Європи, які тривали практично без перерв з середини літа 1914-го р. були завершені. На останньому засіданні мирних переговорів, латвійський міністр закордонних справ Зіґфрідс-Анна Мієровітцс висловив упевненість, що ця подія має велике значення в загальноєвропейському масштабі і відкриє новий етап в історії Східної Європи, особливо Балтії, а принесений з Риги мир народам Польщі, РСФСР та УСРР – має бути довговічним. Ой, як він помилявся, бо ж не судилося цьому статись!..
   Біло-червона Варшава зрадивши жовтоблакитний Київ на умовах червоної Москви вже за 18 років короткого міжвоєнного періоду отримала те, на що заслуговувала. У серпні 1939-го р. в московському Кремлі було укладено пакт Молотова-Ріббетропа. Згідно із його умовами, Республіку Польщу було поділено навпіл між СССР та Третім Райхом: Західна Україна і Західна Білорусь відходили більшовикам, а Мала і Велика Польща з Мазовією – гітлерівцям.
   Тоді Варшава не вивчила уроки минувшини, а чи зможе зараз? Варто наголосити, Україна завди була для Польщі своєрідним буфером між нею і загарбницькими планами Москви. Україна в якості надійного щита європейської цивілізації – це її найголовніша функція, з точки зору поляків. Саме тому Польща буде підтримувати Українську Державу завжди, попри ностальгію за старими часами свого панування на Всхудніх Кресах та історичними докорами в бік націоналістів-бандерівців. Адже набагато приємніше і безпечніше Варшаві мати справу з Москвою, коли між ними є незалежний Київ. Якщо ж поляки забудуть про це, для них може настати не березень 1921-го, а новий вересень 1939-го з болючими наслідками.

   Сьогодні в світі не та ситуація, коли через давні історичні суперечки можна розкидатися союзниками – як Україні, так і Польщі. Тим більше, коли є спільні вороги – ординська Москва і мультикультурний Брюссель. З одного боку Київ стримує на Сході натиск регулярної кремлівської армії дуже дорогою для себе ціною – власним народом. З іншого, Варшава б’ється з мігрантським засиллям на Заході тільки в суспільно-політичній площині, не зазнаючи при цьому втрат серед своїх громадян.
   На превеликий жаль, існують певні сумніви щодо того, чи будуть ЄС або NATO захищати Польщу в разі реальної загрози з боку Московії. У Варшаві та Києві повинні зрозуміти, що тільки разом можна протистояти цьому ворогові, який робить все можливе, щоб надовго зруйнувати наші добросусідські відносини. Будьмо пильні шановне товариство, не даймо себе заманити в кремлівську пастку!

Автор – Денис Ковальов

Хижий оскал московського імперошовінізму

Про московський імперошовінізм, як про явище історичне, традиційно притаманне ментальності і світогляду москвина твердив ще славної пам'яті доктор Дмитро Донцов. Він аргументовано протиставляв цю думку тим, хто намагався нав'язати уявлення, що причиною і втіленням агресивної імпершовіністичної політики Москви є її "правляча верхівка" — царизм чи більшовизм.
   І ось, по упадку СССР, по встановленню на просторах "неабьятнай" нової, "демократичної" влади маємо чудову нагоду пересвідчитись в незаперечній правоті тверджень Дмитра Донцова та його послідовників. "Демократичний" режим Боріса Єльцина послідовно, наполегливо і цілеспрямовано проводив агресивну імперську політику. Опозиція до "демократичного" режиму Єльцина висувала ультрарадикальні шовіністичні гасла, які знаходять неабияку підтримку у москвинів. Мусимо констатувати факт, що в Московщині не було, немає і не передбачається постання якоюсь мірою впливових політичних сил, які би відверто і принципово протистояли імперським ідеям і політиці шовінізму.
   Дехто говорить про російський (московський?) націоналізм... Насправді ж такого явища ніколи не існувало і не існує, як не існувало і не існує російської нації! Натомість є еклектична суміш ідей, теорій, схем і містифікацій, є традиційний шовіністичний імперіалізм, густо замішаний на "православному" фундаменталізмі та ксенофобії. Недарма навіть аналітично-експертна комісія Євронацу визначила, що в РФ немає такої політичної сили, яка б була націоналістичною в традиційному розумінні поняття. "Патріотичні" (як вони себе називають) рухи Московщини, партії, групи і видання мають багато спільних рис, але мають і багато розбіжностей.
   На деяких з цих моментів варто зупинитися докладніше: 1) більшість "патріотів" сучасної РФ об'єднує ностальгія за імперією, чи то часів дореволюційних, чи часів СССР, чи "імперія майбутня", але момент імперіалізму є притаманний усім цим чинникам і активно експлуатується в політичній та пропагандивній роботі, розробляється в геополітичних доктринах "правих" філософів; 2) ксенофобія. Від РНЄ Баркашова, НБПР Лімонова і до КПРФ Зюганова теза боротьби проти "інородців", (зокрема євреїв, "масонів", чорних, жовтих...) є надзвичайно популярною. В різних аспектах висвітлена і різною мірою наголошена ця тема. Як виглядає, расизм і ксенофобія для москалів є потужним мобілізуючим і інтегруючим чинником.
   Цікавим моментом для дослідника є й те, що "патріотичному" рухові в РФ дивним чином міцно вдається поєднувати відверто фашистські течії і сили з радикальними сталінськими ортодоксами. В одних колонах прапори зі свастикою і стяги з серпом і молотом можна побачити доволі часто. Також цікаво зауважити, що останнім часом все активніше заявляють про себе чинники, котрі декларують повернення до язичницьких, дохристиянських культів та вірувань, хоча взагалі так званий "патріотичний" рух є фундаментально православним і користується значною підтримкою РПЦ. Йому притаманно доволі багато відтінків і форм, але з впевненістю можемо сказати, що власне органічної цілісної світоглядової етнічної концепції він не має, тому і змушений мавпувати, копіювати, підтягувати різноманітні чужі вчення, ідеологічні доктрини, концепції (зокрема гітлеризм, троцькізм та їм подібні ідеї). Це виразно помітно, коли уважно дослідити "патріотичну" пресу та їх програмові документи.

   На що слід звернути особливу увагу: 1) московські імперорадикали досить потужно представлені у владних структурах різного рівня, отже безпосередньо впливають на державну політику РФ (а деколи і визначають її). Тенденція до посилення їх впливу в цьому аспекті неухильно росте; 2) пропагандивна база є міцною, ґрунтовною, відрізняється масовістю, різноманітністю, оперативністю. Видаються тисячі газет і журналів мільйонними накладами, значна частина яких поширюється і на території України. Широко використовуються електронні засоби масової інформації; 3) максимум зусиль і енергії спрямовується на опановування військового і молодіжного середовища, як найбільш перспективного. Набувають ваги парамілітарні шовіністичні формування; 4) ефективно використовується мережа різноманітних "релігійних" та "культурних" і політичних "слов'янських" чи комуністичних московських громад і організацій на теренах так званог "СНГ" для формування "5-ї колони" і проведення підривної роботи, зокрема в Україні.
   Все це ми повинні враховувати в своїй діяльності, з усього цього ми маємо робити вірні висновки. Мистецтво політики полягає насамперед не в тому, щоб аналізувати стан, а в тому, щоб бачити тенденції і прогнозувати наслідки. І тому, коли сьогодні імперський двоголовий мутант лише вибивається в пір'я, ми не повинні самозаспокоюватися. Треба бути готовим в черговий раз обскубати його!

Автор — Віктор Рог

Де стоїмо: вирішення українського питання

...Коли дехто з кругів "уряду" каже іноді в приступі щиросте, що маси на СУЗ доведені так до отчаю, що "підуть і з чортом, проти Москви", то це або є брехня, або ж погратулюємо людям, які хочуть сідати на пристіл проводу нації, використовуючи таке психольогічне наставления. А коли вони стають іноді на котурни досвідчених політиків і хочуть запускатися у дискусія що важніше – соборність чи незалежність, то це наївна діялєктика. Бо "уряд УНР" не тільки зрікається соборности, але є гробокопателем українського визволення взагалі!

   Це треба повторити ще раз і ще раз! Не йде про англьофільську, германофільську або польонофільську концепцію. Не йде про фашизм (ОУН) або демократію (УНР) – йде про визволення або про його гробокопательство!
   Коли маємо відповісти тут на питання: де стоїмо? – То кажемо: «Ми стоїмо в обличчі моменту, в якому Україна мусить визволитися, але в якому так зване українське питання автоматично не стоїть ніяк на порядку дня!». Вказуємо ще раз на справу червоного комісара Тухачевського! Вона є познакою, що в СССР існує низка "питань" для світу, але українське стоятиме так довго в тіш всіх них, поки України не перестануть рекомендувати чинником, який "чекає на війну", і чекає "коли його знайдуть", а Україна стане самостійною реальною силою! Бо заки Україна чекатиме на війну й на те, коли її "знайдуть" – десять нових Тухачевських, які не все мусять бути невдачниками – закабалять її наново і то за допомогою "світа"!
   Україна стає силою, а одною з передумов росту цієї сили є повна ліквідація цілого польського політичного комплексу, разом із українською агентурою в політиці визволений України. До цієї агентури зачислити треба перше за все так званий уряд УНР, всі легальні партії й групи на ЗУЗ і зокрема так звані "конгресові" круги. Справи стоять сьогодні – так, що, як це ми намагалися представити, не тільки не є "справа державносте важніша від соборности", але несоборницька визвольна політика в силу фактичного стану річей взагалі неможлива. А є вже справою національної етики, щоб тих людей, які цю політику репрезентують, притягати до прилюдної відповідаль – ности за ту їх "діяльність", яку вони мають на свойому сумлінні.
   Тільки як найактивніша постава супроти польської державности (Румунія, як польський союзник, і Чехія, як союзник СССР – розуміються самі собою) перешкоджує зокрема існуванню довкола совєтів "невтрального пояса", між іншим теж із польським відтинком, який для нас не може бути вирішальною перешкодою для визволу, але який, по-перше, скріплює позицію Польщі в її грі для внеможливлення повстання української державносте, а по-друге, унеможливлює ще більше її політику винищення ЗУЗ. Тільки в протиставленні до цілої так званої УеНеРівської концепції, ліквідуючи и до щенту й паралізуючи ту кліку, що її репрезентує – духово-політично відірвана від усяких мас навіть на еміграції – можливо розпочати те, що називається українською закордонною політикою. Вести цю політику зможе тільки політична організація, яка стоїть твердо на українському ґрунті й здібна бути там для чужих сил партнером, а не кандидатом на агента, що "чекає на війну"...
   Хто називає себе українцем і каже, що він бажає української державності, мусить доглянути над Україною той прапор, що стояв усе високо й ніколи не сплямився – прапор українського націоналізму! Під прапорами цього націоналізму закликаємо обєднатися націю – бо ж йдуть справді вирішальні години. Ті, що репрезентують "уряди" й "конгреси", дали вже досить доказів того, кому вони – раз свідомо, раз несвідомо – служать. Дозволити довше – якраз сьогодні – існувати й діяти їм в українській політичній дійсності, було б безвідповідальністю, за яку історія, не пращаючи їм, не простить, і всякому, хто був сліпий, або з інертності толерував те, що вимагало випалення розпеченим залізом!

   Підйом національного упадку зв'язаний усе з меншостями. Все залежить від того, з якою силою волі вони несуть своє святе полумя, наскільки сильно защіплюють нації позитивну мету революції й між іншим теж від того, з якою мірою глупости їхні вороги достарчають їм пального матеріялу, що запалює їхній смолоскип у народній пожар. Не говоримо тут про цю останню справу, коли йде про наших займанців, бо хоч відомо, що Москва чи Польща й другі займанці, чинять багато глупостей, то знову ж значення цих їхніх промахів у нас іноді перецінюється. Краще підкреслюймо більше їхні неглупі потягнення – для нас небезпечні!
   Є багато познак, що зближаємося до тієї стадії української національної революції, в якій ворог зможе її спинити настільки, наскільки можна б задержати вибух вулькану таблицею з забороною. Тому є багато моментів для оптимізму, але ніодного для самозаспокоєння. Активности й ще раз активности, розмаху й відваги ставити на останній, рішаючий повновартний чин. Максимум політичної відваги в імя – зужиймо раз простішого порівнання, засади: хто хоче їсти яйце не може лякатися розторощити лушпину!
   В природі нашого руху лежить те, що він щойно після охоплення всіх елементів і всіх ділянок життя осягає ціль – так, як устає пожежа степу щойно тоді, коли він кінчиться. Ще більше наставлення на тотальність! Найкращому мусить бути все вільним шлях до найкращих! Тому тотальність у змислі гуртування оцієї й тільки оцієї, справді найкращої частини українців у наших лавах – важна на сьогоднішній день!
   Наскільки ми стоїми "в обличчі рішаючих подій" – залежить від нас самих. Бо або суб'єктом цих рішаючих подій будемо ми, або йнакше відповідаємо: не стоїми в обличчі рішаючих подій! Бо ці події, оскільки десь і заіснують, то будуть вирішальні для других, а не для України!

Автор – Ярослав Оршан

Хмільний ефект мухомора

Відомий американський письменник Георґ Кеннан побував у Західному Сибіру в 1885 р. – щоб познайомитися з системою тюрем і становищем в'язнів. Його книга "Сибір!" зажила гучного розголосу, її було перекладено на мови всіх європейських держав. Із живого конгломерату його вражень, що цікаві й сьогодні, виберу лише окремі – в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади – церкву й кабак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звеличує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється – до такого відкриття доходили як до нього, так і після нього.

   Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георґа Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села... складалися, звичайно, з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рослинності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які кидаються спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу 30 кабаків, а в Східному Сибіру – навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».
   Книга "Сибір!" американця Кеннана і "Архіпелаг ГУЛАГ" москаля Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності – царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра, і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього "ГУЛАГу" минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод – тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як "кабак" і "церква": я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так...
   Не доїжджаючи до Чіти миль п'ятдесят, у селі Туриново-воротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба –  переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Американець Кеннан довідався, що місцевий священнослужитель стільки "заклав за галстух", що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим – хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький – і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам  –  свою "першу наречену" – та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги "другої нареченої". Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Кеннана як людину з "Сусідніх Штатів". Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь – дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».

   Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним – жінка з дитиною і шаблею в руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільне п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тверезість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?
- Тут освячували нову церкву, – сказав ямщик серйозно.
- Освячували церкву! – вкрай здивувався американець. – Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?
- Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.
- Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?
- Я не християнин, - відповів він холодно, – я бурят. І сам Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300-400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».
   Церква і шинок – дві підвалини національної свідомості! Ось зі "Слова про бражника": «Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился». Як то мовиться українською – скляний бог...

Автор – Євген Гуцало

Історик Соловйов і теорія "євразійства"

Знаменитий історик Сергій Соловйов (1820-1879 рр.) зажив слави, створивши "Історію Рассіі с дрєвнєйших врємьон" у 29 томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Московії, ні в знанні ментальності московського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, однак не можна не сприймати маститого історика як апологета кремлівського месіанства, отих його євроазійських нюансів, які тепер посилено реанімуються вже на ґрунті так званого СНД. Власне, інших ідей і не міг і не може сповідувати патріот Московії як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії...

   Для історика Соловйова рух народних мас на схід - визначений долею, продиктований історією; взагалі, обгрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обґрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як "прєдопрєдєлєніє", але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що гуманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстку заданість, фатальну необхідність, від якої ніяк не можна ухилитися - як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх індивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який - цей "смисл" - просто не здатні, приречено не здатні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше - оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок "камарінскаго мужика"...
   Природно-географічні фактори продиктували рух на схід! Чи не лукавить історик Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начебто концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, тривалий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих "природно-географічних" умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближчих державностей - хай то Литва, Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фатальний рух на свої терени, навпаки - запропонували свій зустрічний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він (такий неминучий!) і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: "прєдопрєдєлєнія" - долі, та ще й... і таке знаходимо в філософських постулатах великодержавного історика... поставило росіян - народ і європейський, і християнський - порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й незрівнянно гірше. А чому? - А тому! І тут дуже цікава логічно-смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обгрунтуванням цього невмолимого руху. Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Східна Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою мачухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби московитам вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати! 

   Але!.. Але ж - історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але ж "древня російська історія є історія країни, яка колонізується". Якби то закінчилася колонізація - та й закінчився період древньої історії! Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Московія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель періодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Московія, всяіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу - в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів. Що ж, в історії, як стверджує пан Соловйов, "виражається народна самосвідомість", і це справді так для історії - як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним результатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що суперечило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліплого патріота.
   Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обгрунтовував відсутність осідлості в народі - і наявність великої рухомості: народ начебто перебував у "рідкому стані". Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш - і марне це намагання як учора, так і сьогодні. Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисте намальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начебто вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу, запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише історик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю "рідку масу", яка куди не кинеться, то скрізь для неї "природа-мачуха" й "історія-мачуха"? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконвіку свої імена - ерзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти, тощо, але "рідка маса" всього цього і не помічає, і не усвідомлює, вона "освоює" і чужі землі, і чужі народи, звершуючи титанічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, "а одно освоєніє Сібірі чяго стоіт!", як написав академік Дмитро Ліхачов.
   Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там "диких" остяків чи гиляків, оце "рідке" народонаселення рухається й рухається - палають ліси, готується вдобрений грунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Та ж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступного, бо ж історик Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча - вони знову зриваються в дорогу, а всюди простір, усюди готові прийняти його... Готові прийняти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попереду - там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не згвалтовано, вони ще готові "прийняти", й тут "земельна власність не має ціни". Ось цитата з вищезгаданої праці Соловйова: «Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, - удержать население, возвратить, заставить других не принимать его - вот важные вопросм колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории...».

   Ось така веремія! Чомусь за такої логіки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято "порожні місця" - і зразу ж треба переселятися в "більш мирний і спокійний край", бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки "не можна здихатись самих себе", як справедливо зазначив академік Ліхачов, хоч би як, і хоч би ким декларувалося це бажання!
   А ще ж істориком Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати - московський!) є "кочовик-землероб". Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник - це безсумнівно. А що землероб? А що землероб - то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки - кочівник, саме від кочевницькоі вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому Соловйовим визначенні "кочовик-землероб" поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи - таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб - то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому "дивному союзі" кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво - ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас і, на жаль, немає тут ніякої ради! І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в Соловйова появляються підстави - як у патріота! - кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони - без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим - це так нам знайоме, це так традиційно! Зауважуючи цю споконвічну "удалость" пана Соловйов не без гіркоти змушені моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день...».
   Важко не згодитися! Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оця "відсутність прив'язанності до одного місця", й ніяк не винувате тут "одне місце", себто природа, ніяка вона не мачуха сама по собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувата тут таки "відсутність", вдача етносу й окремих його представників, і ніяка реальна "відсутність" не створить ілюзію "присутності", навіть - уявімо собі! - якби любе-миле величезне "народонаселенння" посунуло таки в Західну Європу, в так звані "початкові вигідні умови", бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по-друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься. І як тут принагідне не згадати Олександра Блока, його поему "Скіфи", цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:

«Мильоны - вас.

Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы.

Попробуйте, сразитесь с нами!

Да, скифы - мы!

Да, азиаты - мы,

С раскосыми и жадными очами!

Мы, как послушные холопы,

Держали щит меж двух враждебных рас

Монголов и Европы!

Мы любим плоть - и вкус ее, и цвет, 

И душный, спертый плоти запах... 

Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет 

В тяжелых, нежных наших лапах?».

   Цю поему написано в 1918 р., коли криваву оргію справляла революція, яка за задумом її вождів Леніна-Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла - уявімо собі й таке! - то "народонаселення" таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав історик Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб "виправлення" історичного процесу, його "коригування":

«...Свирепый гунн 

В карманах трупов будет шарить, 

Жечь города, и в церковь гнать табун, 

И мясо белых братьев жарить!..».

   А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості. То як вам отак-то творений "евроазійський простір"?! Так званий "євроазійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей "євроазійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "відсутність прив'язанності до одного місця" ніякої філософії усього «"євроазійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "рідкість" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "рідкість" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "рідкості" фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства? Ще у 1839 р. Микола Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи...». Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.

   Сумнозвісний історик Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племена зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І стверджує, що то була "велика і цнотлива дрімуча країна, очікуючи на населення, очікувала й на історію". Здається, тут більш-менш докладно проаналізовано, чи й справді ця земля на північ, на схід і на південь була така "цнотлива", а чи там жили "дикуни" й "туземці", і як то вони справді очікували чужого "народонаселення", і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами завойованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих "дикунів" і "туземців". Вони чекали історії - тільки, виявляється, не своєї!
   І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. Історик Соловйов пише, що "країна не лишилась характера території, що й досі колонізується". На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками! Неспроста ж у кремлівській військовій доктрині, сповідуваній президентами Єльциним, Путіним і Мєдвєдєвим, говориться про споконвічні інтереси еРеФії, які поширюються на всю територію колишнього СССР, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка - це і є національний гімн "старшого брата"...

Автор - Євген Гуцало

Фінський мисливець за червоними

Коли підіймається тема видатних льотчиків Другої світової війни, то завжди згадують цілу низку німецьких професіоналів на чолі з Еріхом Гартманом, або совєцьких Івана Кожедуба та Олександра Покришкіна. І більшість навіть не підозрює, що у такої маленької країни, яка грала далеко не першу роль у цій війні, як Фінляндія були свої аси, які не поступалися іншим.

   Далі мова піде про найвідомішого спеціаліста-винищувача Суомі, Ейно-Ілмарі Юутілайнена... У 437 бойових вильотах хоробрий вояк Юутілайнен збив 94 ворожих літаків. Нагадаємо, що найкращий винищувач антигітлерівської коаліції українець Кожедуб має 64 підтверджені перемоги, а японський пілот Хіройосі Нісідзава 87. Тобто, фінський ас (фін. Ässien Ässä) є найкращим після німецьких профі. Варто відмітити, що він за всю свою кар'єру жодного разу не був збитий.

Ейно-Ілмарі Юутілайнен народився 21 лютого 1914 р. у містечку Лієкса. Рішення стати льотчиком молодий Юутілайнен прийняв після того, як прочитав книгу про "Червоного барона" Манфреда фон Ріхтгофена, найкращого німецького аса Першої світової війни. До початку війни з СССР, він пройшов гарний вишкіл у фінській авіашколі. До речі, Юутілайнен був непитущим, чого не скажеш про інших його колег , з якими він вчився. Може, саме тому він і досяг таких висот!?

   Першу свою перемогу у Зимовій Війні він одержав, збивши радянський бомбардувальник "ДБ-3". А основну кількість радянських пілотів він настріляв вже після початку війни між СССР та Третім Райхом. Останньою жертвою в кар'єрі фінського аса Юутілайнена став совєцький "Лі-2", який він збив 3 вересня 1944 р. По завершенню війни він написав книгу "Я бив сталінських соколів"...

   Після відставки Юутілайнен купив старий літак і відремонтувавши його, ще багато років брав участь в авіашоу. Справді, він був народжений літати! Помер великий льотчик 21 лютого 1999 р. як раз в день свого 85-ліття.

За матеріалами "Зентропи України"

Боротьба Північної Інґрії за самостійність

Навесні 1919 р. в російській частині Карельського перешийка з ініціативи фінської секції Петроградського губернського комітету “Російської комуністичної партії (більшовиків)”, почалася кампанія з проведення мобілізації інґерманландського населення (фінів та іжорців) в Робітничо-Селянську Червону Армію. Однак, інгерманландське селянство ухилялося від мобілізації, на що більшовицька влада Росії відповіла репресіями – кілька сотень чоловік було арештовано, а їх майно конфісковано, жінок і дітей примусово переселяли у далеке село Лодєйноє Поле на річці Свірь. Каральними акціями керував начальник внутрішньої оборони Петрограда, латиш Яков Петерс. Рятуючись від переслідувань, жителі прикордонних сіл переходили на територію Фінляндської Республіки.

   11 червня 1919 р. група бунтівних селян чисельністю 150-200 осіб захопила прикордонне селище Кірьясало із навколишніми лісовими і сільськогосподарськими угіддями, до яких входили ще 5 близько розташованих поруч сіл: Аутіо, Пусанмякі, Тіканмякі, Уусікюля і Вангакюля. Спроби більшовицьких прикордонників вибити селян назад до Фінляндії зазнали невдачі. Селяни утворили так званий “Кірьясальский виступ”, площею близько 30 км², що знаходиться в 50 кілометрах від Петрограда. Основною базою інґерманландського визвольного руху на Карельському перешийку став район Рауту-Раасулі на фінській стороні кордону і село Кірьясало на російській стороні, яке в результаті антирабільшовтцького повстання місцевих мешканців фактично відокремилася від Росії вже в червні 1919 р.

   9 липня 1919 р. в прикордонному селищі Рауту на березі річки Вуокса відбулися збори селян-біженців, в якому взяло участь близько 400 осіб. На зборах було обрано Тимчасовий Комітет Північної Інґрії (фін. Pohjois-Inkerin Hoitokunta) і проголошено створення незалежної Республіки Північна Інґрія (фін. Pohjois-Inkerin Tasavalta). Ця заява була в першу чергу продиктована емоційною реакцією на репресії більшовицького режиму, оскільки до цього висувалися лише гасла широкої національної автономії інґерманландців Карельського перешийку.

  Позиція офіційної влади Фінляндської Республіки була двоїстою: діям інґерманландських самостійників фінські прикордонники не чинили перешкод, однак і підтримки від фінських Збройних Сил Фінляндії вони фактично не отримували. Після того, як 15-20 липня 1919 р. більшовицькі орди почали наступ, інґерманландці були витіснені за лінію кордону. Офіційна позиція більшовицького керівництва полягала у вигнанні так званих “білогвардійських банд” і сил “контрреволюції”, при цьому було категорично заборонено переходити кордон Фінляндії. Однак, інґерманландці під проводом Юрйо Ельфвенґрена, колишнього ад'ютанта командира III-го армійського корпусу Російської імперії, змусили фінських прикордонників у Рауту надати їм зброю та набої і вночі 22 липня розпочали контрнаступ на Кірьясало. В результаті чого інґерманландським загонам на короткий час вдалося зайняти великий населений пункт Куйвасі в 20 км від Петрограду і почати розбудовувати молоду республіку.

   У захоплених селах інґерманландські повстанці швидко ліквідували у зародку більшовицьку загрозу. Ставлення місцевого населення до визволителів не було одностайним: частина мешканців підтримувала їх, інші поставилися вороже. 1-2 серпня 1919 р. інґерманландські загони були вибиті більшовицькими загонами з більшості зайнятих ними сіл Куйвасського повіту і відійшли назад в Кірьясало. Разом з ними пішли і 3000 місцевих мешканців.

  Протягом липня-жовтня 1919 р. Юрйо Ельфвенґрен був командиром Північно-Інґерманландського полку в Кірьясало, що мало стати фундаментом майбутніх збройних сил молодої республіки, і тимчасовим головою незалежної Республіки Північна Інґрія. 21 жовтня 1919 р. почався наступ інґерманландського війська на південь до Неви, що був узгоджений з командувачем Північно-Західної Армії Ніколаєм Юдєнічєм. На короткий час повстанцям вдалося захопити прикордонну смугу від Куйвасі до узбережжя Ладозького озера. Однак вони, як і в липні 1919 р. були вибиті назад в Кірьясало. Надії Юрйо Ельфвенґрена на переможний наступ Північно-Західної Армії не виправдалися, а фінська армія і на цей раз не надала підтримки.

   До середини серпня 1919 р. в складі інґерманландського війська нараховувалось 799 осіб, а у жовтні чисельність збільшилася до 1136 осіб. Активних спроб захопити Республіку Північна Інґрія з боку більшовиків не робилося через небезпеку початку війни із Фінляндією. Проте, більшовики обмежилися значним зміцненням оборони Карельського перешийка поблизу Шліссельбурга та Петрограда. Тим не менш, невелика ділянка прикордонної території з центром в селі Кірьясало до кінця 1920 р. залишався під контролем Республіки Північна Інґрія і представляла собою державу в мініатюрі із власними органами управління, судами, поштою, тощо. Інґерманландський полк, який займав цю територію, отримав статус підрозділу прикордонної охорони фінської армії. В грудні 1919 р. через невдалі спроби розширити територію Республіку Північна Інґрія Юрйо Ельфвенґрен був відсторонений від посади і відправлений під арешт у фінське селище Рауту. Його місце зайняв офіцер царської армії Юкка Тіранен.

   Тим часом з червня 1920 р. в естонському місті Тарту йшли мирні переговори між Фінляндією і РСФСР. Представники Совєцької Росії вважали інґерманландське питання внутрішньою справою Росії, однак до кінця переговорів вони проявили в ньому велику поступливість, не бажаючи подальшого затягування переговорного процесу. Ані більшовики, ні фінська влада не надавали великого значення “кірьясальському питанню”, адже обоє вважали її авантюрою. Угода підписана в Тарту відновлювала стару лінію кордону на Карельському перешийку і автоматично означала, що Республіка Північна Інґрія зі столицею Кірьясало відходить до території РСФСР. Уряд Фінляндської Республіки не хотів затягувати конфлікт та рятувати невеликий шмат Інґрії, адже розумів, що у разі поразки своїх військ під Кірьясало, розпочнеться наступ більшовиків на Гельсінкі, а цього допустити не можна було. Фінляндія вирішила віддати територію Північної Інґрії більшовикам, при цьому завбачливо переселивши місцеве фінськомовне населення на свою територію.

   Після ратифікації парламентом Фінляндії Тартуської мирної угоди 5 грудня 1920 р. військо Республіки Північна Інґрія вишикувалося на свій останній парад. Після польового богослужіння був спущений прапор молодої республіки, а Юкка Тіранен віддав історичний наказ: «Кроком руш до Фінляндії, додому!». Міст через прикордонну річку Тунгельманйокі був прикрашений фінськими прапорами і ялиновими гілками. Через кілька днів у фінському селищі Ліппола був зачитаний наказ про розформування війська Республіки Північна Інґрія.

   В травні 1920 р. фінська влада дозволяє Юрйо Ельфвенґрену вільно пересуватись країною, та навіть виїжджати до Естонії і Швеції. Протягом червня 1920 р. – травня 1921 р. він, посилаючись на своє білоруське коріння, служив радником генерала Олега Васильківського і був офіційним представником (послом) Білоруської Народної Республіки у Фінляндії. Зрада фінською владою Республіки Північна Інґрія в Тарту не давала Юрйо Ельфвенґрену спокою, тому у липні 1921 р. він починає здійснювати керівництво підпільними організаціями в Петрограді і Кронштадті з метою антибільшовицького повстання. У 1925 р. для розгортання підпільної роботи Юрйо Ельфвенґрен таємно в’їхав на територію РСФСР завдяки румунському паспорту, але був упізнаний під Твєр'ю і заарештований. В ніч з 9 на 10 червня 1927 р. Юрйо Ельфвенґрен був розстріляний в Москві за “постановою ОГПУ”. Історики відзначають, що даний розстріл став одним з перших проявів сталінських масових репресій.
   Як би там не було, але за недовгий час свого існування Республіка Північна Інґрія та її голова Юрйо Ельфвенґрен зробили все можливе, аби стати історією героїчної боротьби за самостійність наодинці із ордою більшовиків. Республіка Північна Інґрія змогла створити усі необхідні державні атрибути: герб, прапор, гімн, армія, флот, військова форма, військові нагороди, суд, пресою, власною валютою, поштою та поштовими марками. Територія колишньої Республіки Північна Інґрія в 1927 р. увійшла у знову утворений Куйвозовський фінський національний район з центром в селі Куйвозі, хоча всі фіни та ікорці вже давно переселились до Фінляндії. Повага та пам'ять – ось 2 основні риси, які характеризують сучасних інґерманландських активістів у путінській Росії. Вони пам’ятають про звитяги своїх пращурів та вдіяти так само не здатні, адже ґебістський режим контролює свідомість більшість населення Інґрії, що стала частиною Лєнінградської області еРеФії. Без допомоги ззовні сучасний інґерманландський самостійницький рух приречений…

Автор – Денис Ковальов