Прощавай, Вестфаль!

24 жовтня 1648 р. був підписаний Вестфальський мир (нім. Der Westfälische Friedensschluss), який закінчив Тридцятилітню війну (нім. Der Dreißigjährige Krieg) між союзом католицьких і коаліцією протестантських держав в Європі. Людські втрати перевершили всі війни минулого. Основні втрати припали на мирне населення; економіці було завдано колосальних збитків.

   Аби не допустити подібної катастрофи, учасники мирного конґресу відмовилися:

• від принципу історичного обґрунтування права, ствердження своєї правоти у минулому, як неспростовного доказу своєї правоти у сьогоденні;
• від свого виняткового права на знання "єдиного та вірного шляху" у майбутнє.

   Замість цього було ухвалено принцип плюралізму доказів. Так заснували Вестфальську систему, яка визнавала суверенітет держав, незалежно від їхньої реліґійної, ідеолоґічної чи етнічної специфіки. Ніхто вже не міг наказати державі ззовні, яку реліґію прийняти, який політичний режим встановити, та які цінності вважати за норму.

   Усі проблеми вирішувалися тільки на рівні держав – тільки вони були визнані леґітимними та леґальними суб'єктами міжнародних відносин. Віднині тільки держави вирішували між собою свої проблеми та конфлікти. Ця подія заклала основи сучасного світового порядку – поділу світу на національні держави й появу, пов'язаних із цим, принципів міжнародного права.

   Весь сенс Вестфальської системи полягає у двох наступних основних принципах:

1. Суверенній державі ніхто нічого наказати не може.
2. Держава – останнє слово у міжнародній політиці.

   Вважалося, що ця система є непохитною, а національний суверенітет єдиною леґальною інстанцією при ухваленні рішень у міжнародній політиці, єдиним суб'єктом цієї політики. Сьогодні ґлобалізація поступово ліквідовує Вестфальську систему, позбавляє національні держави їх суверенітету та підпорядковує новій наднаціональній інстанції. Так що, прощавай, Вестфаль!

За матеріялами "Чаплигіна"

Стоїмо на варті інформаційного фронту

Кремль марить знищеною до основи Україною, бо здолати чи тим паче захопити нашу Батьківщину його орди головорізів не здатні. На це є низка причин, але нині ми їх не обговорюватимемо; якось иншим разом при нагоді. Хоча стратеґічно московити вже програли, тактично у них ще є перевага у живій силі та кількости військової техніки, котра суни звідусіль на наші Схід і Південь.

   Відтак головне завдання для московитів на сьогодні – переломити ситуацію в Україні зсередини. Деморалізувати, роз'єднати, посварити між собою українців... Ворог бажає і всіляко намагається зламати нашу волю, наш дух, наше прагнення перемоги.

   Масовані ракетно-бомбові удари по об'єктах нашої цивільної енерґетичної та критичної інфраструктури мали б спровокувати всенародний гнів, однак не проти аґресора, а проти... чинної та законно обраної у 2019 р. влади України (якою б поганою чи хорошою вона не була б). Саме зараз москалі прагнуть поламати психіку українців, увігнати нас у депресію, змусити думати  про те, що все безнадійно, що війна ніколи не закінчиться нашою перемогою і, що цей жах триватиме вічно. Дарма вони такі самовпевнені.

   Способів "розкачати" Україну, як переконані наші вороги, ніби є безліч, але мета для них одна – не можеш зламати "хохлів" на фронті, отже, спробуй зламати їх зсередини. Тому Кремль хоче і має нами ламати нас із вами поодинці, хочуть ламати колективи, щоби у підсумку "обезголовити". Позбавити символізму, позбавити того чи тих, хто нам дорогий, а відтак будуть підбурювати найслабкіших по духу виходити на вулиці та перекривати рух автотранспорту, як уже було в Одесі.

   Звірствами, насильством, бомбардуванням, ударами по енергетиці, облудливо-брехливими новинами, інформаційними атаками, постійними погрозами... Абсолютно все, що роблять і намагатимуться робити москалі, – це одна величезна інформаційно-психолоґічна спеціальна операція, і вона лише набирає обертів. Грошей у цю кампанію ворогами аж надто багато, не пошкодували ні рубля, ні долара, щоби спопелити Україну; тому не ведіться на "вкиди" у соціяльних мережах, бережіть своє ментальне здоров'я і допомагайте Збройним Силам України наближати нашу спільну перемогу.

"Nаціональна Ініціятива"

Вяйнямьойнен і Тюштєнь: що різнить і єднає леґендарних героїв?

У фіно-угорській мітолоґії існує поширений, але вельми умовний, образ "сплячого богатиря" (фін. Nukkuva baghatur | мокш. Нувси батор), хоча не всі сучасні історики згодні з таким твердженням. Він притаманний багатьом народам, котрі мешкають на обширі від Скандинавії аж до Алтаю, і, зазвичай, має один той самий сюжет, закарбований в епосі: скажімо, у "Калевалі" – це Вяйнямьойнен, а у "Мастораві" – Тюштєнь. Обидва названі благородні герої фінського (та карельського) і мокшанського (та ерзянського) народів відповідно, мають неймовірну силу та волю, але водночас добросердні, наділені великою мудрістю й жагою до справедливости. У кожного з них власні своєрідні характеристики, які жива пам'ять того чи іншого етносу зберігає й передає з покоління в покоління, прикрашуючи новими яскравими сюжетами, ніби прагнучи повернути з небуття втрачену "золоту добу". Знаково, але у певні доленосні миті (кризи, революції, війни) дехто навіть наважується уособити їх, перенісши образ леґендарного мужа на конкретну історичну постать сучасности.

   Важливо зауважити, смерть або загибель у бою "сплячого богатиря", за переказами, не є остаточною; він знову прийде, як тільки його покличуть на допомогу. (Тут дехто може бачити алюзію на розп'яття і воскресіння Ісуса Христа, але це доволі сумнівне порівняння). Як правило, місцем "тимчасового" спочинку героя слугує печера, пагорб, гора чи курган; або ж він просто втомлений іде під землю – на самоти чи з військом. Однак у разі крайньої потреби (а саме, коли народ перебуває на межі зникнення через дії чужинців!) нащадки, згуртувавшися, посеред поля просто неба прикликають його збудитися від сну і прийти на допомогу (фін. Väinämöisen soitto | мокш. Тюштянень пшкядема). Натомість, коли якийсь невіглас, бажаючи перевірити правдивість давніх переказів чи просто заради жарту вирішує закликати велета, той, з'явившися, бачить, що прийшов дарма, – а відтак розчаровується і йде назавжди, ніколи не вертаючися, залишаючи нащадків на одинці з бідами.

   Розглянемо на прикладі Вяйнямьойнена і Тюштєня. Перший, за "Калевалою" (укладеною та упорядкованою Еліасом Льоннрутом), є старим і мудрим першочоловіком, впливовим шаманом, який імовірно жив у VIII-IX ст., володів могутнім, чарівним, співочим голосом. Вважається старшим сином Калева (також леґендарного богатиря-велета, засновника мітичної держави балтійських фіно-угрів на березі Віру) і первісної богині повітря Ілматар, яка чомусь була запліднена морем та вітром одночасно. Вяйнямьойнен перебував в утробі своєї матері 730 років, поки вона плавала у човні під час утворення земля, саме після молитви до Сонця, Місяця та Великої Ведмедиці, зміг покинути лоно, пірнувши у глибини моря. Його земне життя сповнене безліччю випробувань – борючися зі злими й темними духами, створив навколишній світ, дарував людям кантеле і хотів принести їм достаток у вигляді млина-Сампо, але поряд із добрими справами іноді несвідомо чинив кривди.

   Головний калевальський герой постає суворим "вічним бардом", який співом встановлює жорсткий порядок над безладом, рівнобіжно шукаючи собі дружину (фактично, викрадає обраних ним дівчат, вбиваючи їхніх суджених). Яскравий приклад – траґедія норовливого лапландця Йоукагайнена з юною сестрою Айно. Старець Вяйнямьойнен не тільки перемагає у співочому змаганні суперника, а й заклинає його потонути у болотяному трясовинні, на що молодиця відповідає самогубством, відмовляючися одружитися з тим, хто позбавив життя її брата. Окремий сюжет – протиборство з чаклункою Лоугі з Погйоли, яка не бажає віддавати людям відібране Сампо. Цей унікальний маґічний артефакт, що символізує щоденний достаток, під час переходу з рук у руки випадково розбивається на друзки й губиться по світу не лишаючи слідів.

   І все ж кінець леґендарного старця не менш епічний, ніж прижиттєві подвиги, які були затьмарені поодинокими підступами. Одного дня приносять на оглядини дивну дитину, запліднену від ягоди, котру Вяйнямьойнен вирішує стратити. Натомість двотижневе немовля привселюдно починає говорити по-дорослому й дорікати герою за допущені гріхи, які той мусить визнати й присоромлений вирішує залишити Озерний край Суомі. Він відпливає на мідному човні геть до країни мертвих – у Туонелу. На прощання обурений "сплячий богатир" таки обіцяє знову повернутися, коли людям знадобляться його навички, вміння, ремесла та міць, і коли комусь вдасться відновити Сампо.

   Ось, як висновує позитивну гіперболізацію постаті Вяйнямьойнена провідний фінський фольклорист і мітолоґ минулого століття Уно Гарва: «Він до тепер залишався невизначеною фіґурою, частково через різкі розбіжності серед дослідників. Дійсно, навіть навколо реальної історичної особи чи події може бути витканий таємничий ореол казки, особливо якщо ця особа чи подія досить великі, щоби породити її штучно в уяві багатьох людей. Якби Вяйнямьонен просто керував рибальськими та мисливськими подорожами у північній глушині або від імені шведської корони був збирачем податей у лопарів, було б важко зрозуміти, як стільки леґендарного могло чіплятися за його особистість. Його добрі вчинки рівнобіжно межуються з хибними, з помилками, і ніхто не може сказати, чому саме йому відведено унікальне місце у світі наших старих оповідальних віршів-рун. Тож можна лише здогадуватися, що для цього була особлива причина, закарбована у нетлінній народній пам'яти, пронесеній у віках».

   Другий – Тюштєнь, за "Масторавою" (укладеною та упорядкованою Шарононєм Сандро), є родоначальником племені мокша і ерзя, земним правителем-оцязором (який, можливо, жив у IV ст., але, швидше за все, – набагато раніше), народжений смертною дівчиною Літовою після запліднення богом-громовержцем Атямом. Він з'явився на світ із залізною п'ятою, кам'яною потилицею й обмотаними дротом колінами. Свою владу деміурґ отримав з рук ради старійшин за надприродні здібності та наявні мудрість зі справедливістю. У цілому період його правління зветься "золотим століттям" (мокш. Тюштянень пинге) – саме в цей час жінки народжували тільки хлопчиків. Найпомітнішим атрибутом героя, що завжди носив із собою, була велика мідна труба у вигляді вигнутого рогу – тóрама.

   Як доброзичливий господар сприяв вирішенню суперечок, зокрема щодо рівномірного поділу лісів і полів, навчав людей землеробства і плекав збереження родючости. Одночасно, як головний воїн, уміло відбивав ворожі напади чужинців. Із-поміж його постійних помічників виділяють мітичного залізодзьобого Ворона-Провидця, Королеву Бджолу і Білого Лебедя. Разом із ними Тюштєнь бере участь у космоґонії – поборює злих духів, які приносять жахливі посуху та злидні з Заходу. На старости літ усе ж вирішує добровільно приєднатися до своїх батьків на небесах, залишаючи захованою у лісових хащах тораму, чий звук наче грім і голос предків, а також послання для нащадків: якщо над його народом нависне серйозна загроза, він повернеться, щоби дати відсіч, але у цій битві може згинути весь світ.

   Упродовж свого земного життя Тюштєнь робить багато різних вчинків: зі своїми помічниками об'їжджає Рідний край (мокш. Мáстор), споглядаючи за тим, як працює народ; споруджує місто-фортецю, в основу якого замуровують дівчину Куляшу; перемагає у бою сильного і могутнього хана Сарду; насамкінець залишає мудрі настанови задля плекання морально-етичного розвитку. Його мета – орґанізація якісно нового суспільства у порівнянні з попереднім первісним і диким, де культурі й традиції відведено особливе місце. Характерною здатністю Тюштєня є потрійна зміна власного віку: юнак, коли Місяць молодий; зрілий у повню; і старець, коли Місяць спадає. Одним поглядом чи помахом руки він зупиняє течію річки, будує міста, зводить мости, з очей випускає блискавки та вражає ними ворогів, живе кілька людських поколінь. У цілому оцязор мислиться як добрий покровитель (не цар!), обраний старійшинами від імені всього народу, якому і служить, а відтак жодних взаємних конфліктів між ними немає (принаймні руни цього не фіксують), бо Тюштєнь любить свій народ, а народ любить Тюштєня, – така поетична схема їхніх стосунків.

   А ось, як узагальнює його образ у живій народній пам'яти мордовський дослідник старовини Андю Маскаєв: «За час свого розвитку Тюштєнь проходить 3 стадії, котрі цілісно доповнюють одна одну – мітолоґічну, де він божество; епічну, де виступає як боголюдина; історичну, де він правитель з ознаками дійсного вождя племені. Його постать чітко виражає ідеї етноцентризму та етнічного скептицизму одночасно прагматичних мокшан і рішучих ерзян, які зберегли відповідні традиційні пісні героїчного змісту. Тюштєнь сам багато у чому нагадує леґендарного біблійного вождя євреїв Мойсея, бо і долю має таку ж. В усній поезії мокшан і ерзян він постає справедливим господарем-азором, який доводить своє високе походження і право на владу викликом прикмет, а здатність чинити дива дозволяє визначити Тюштєня як повноправного правителя-деміурґа – творця громадських підвалин і хранителя моральних цінностей. Він великий не лише на ратному полі, а й у щоденному служінні народу та у захисті тих, хто сам себе захистити не може, але чекає на його обіцяне повернення».

   Що ж у підсумку? Назверх обидва наведені вище "сплячі богатирі" (герої наділені силою, доблестю, невгамовною енерґією, гордістю, уособлюючи у монументально ідеалізованій формі норму поведінки людини ідеального виду, яку не витворить жоден хірург, а тільки уява) мають спільні риси – вони у дечому справедливі, допомагають людям (перш за все землеробам), захищають рідний край від загарбників, "озброєні" власними унікальними музичними інструментами (кантеле і торамою) й у відповідну мить залишають земний світ, відходячи в інший, незримий та потойбічний, зробивши покладену долею на них справу. Одначе є тут і відмінності: якщо син Калева сам міг спровокувати конфлікти з сусідами, бо волів довести власну кращість і безстрашність, шукаючи чудодійні предмети задля примноження достатку й наражаючи при цьому супутників на небезпеку, то син Атяма ніколи на таке наважувався, адже злагода поміж людей та їхній добробут перш за все для нього було породженням щоденної мирної праці. У Тюштєня спостерігається далебі бездоганна репутація, натомість Вяйнямьойнен аж ніяк не є непомильною постаттю, котру ще й привселюдно присоромило дитя (на схилі літ він мучиться від визнаного тягаря завданих кривд стороннім, ні в чому невинним жителям Калевали та Погйоли, які волів би стерти й забути, але пам'ять не дозволяє зробити цього, тож рушає до Туонели замолювати скоєні гріхи).

   Попри мітолоґічне походження вони все ж постають для декого певними ідеалами правителів, захисниками інтересів своїх народів, на які мають рівнятися їхні наступники, щоби завадити зникненню всього племені. Фінський (і карельський) Вяйнямьойнен та мокшанський (і ерзянський) Тюштєнь також різняться важливими особливостями характеру, притаманними народам, які пронесли крізь віки непідробні руни-перекази про великі діла "сплячих богатирів". Якщо перший назверх постає войовничим чоловіком без дотримання усталених правил, хто здатен переступити "червоні лінії" заради виконання своєї місії, то другий – сумирний орач (трудівник, який об'єднує народні маси), хто підтримує життєвий цикл на землі та зв'язок із небесним світом богів. Ці епічні герої з леґенд давно пішли від нас, зберігши обітницю повернутися у лиху годину, котра вже обійняла грозовими хмарами війни та голоду пів світу в очікуванні їхнього пришестя. Настала мить грати гучно на кантеле і трубити у тораму, щоби незримі велети відновили рівновагу.

   P.S. Вищевикладений авторський матеріал не претендує на звання "істини в останній інстанції", але є суб'єктивним порівнянням так званих "кабінетних" творів Еліаса Льоннрута та Шарононя Сандро. Адже і "Калевала", і "Масторава", зрештою, – це все ж таки дві кардинально різні світосистеми, як толкінівський "Володар кілець" та юнґеріанські "Скляні бджоли". У першому випадку спостерігаємо впевнену спробу здійснити фінізацію спільних із карелами та іжорцями завітів і переказів про славні дні, що минули. Тоді як у другому – якусь мордвинізацію чи спробу змішання мокшанських й ерзянських пісень, незаслужено названих "загальнонародним епосом". У підсумку, щоби знайти реальну схожість сюжетів у мокшанському та фінському фольклорі, можна покласти життя, оскільки потрібно буде точно відновити всю історію, і то мінімум – до скитського періоду.

Автор – Данило Катраник

Історія дублінського "генерала в законі"

Мартін Кегілл почав свою кримінальну кар'єру ще хлопчиськом в дублінських трущобах. Від дрібних крадіжок і шахрайства він поступово перейшов до злочинів національного, та світового масштабу. За організаторські здібності та професійний підхід до пограбувань він отримав прізвисько "Ґенерал".

   Щотижня він проводив збори банди, на яких ретельно планувалися такі злочини. Під час або відразу після нальотів "Ґенерал"-Кегілл приїжджав до поліцейського відділку. Він лягав там спати, забезпечуючи собі алібі...

   Народився Мартін Кегілл на Ґренвілл-стріт у Дубліні і був другим із 12 дітей у родині. Його батько Патрік Кегілл працював наглядачем місцевого маяка, при цьому страждаючи на алкоголізм. Ще в школі Мартін і його старший брат Джон почали красти їжу.

   У 1960 р. сім'я Кегілл переїхала в столичний район Крумлін, де Мартіна одразу відправили в католицьку школу. У 15 років він спробував вступити до королівського флоту Великої Британії, але його не взяли; у 16 років був визнаний винним в двох крадіжках. За це був поміщений у школу-інтернат для "сиріт і кинутих на призвояще дітей" під протекцією аббатів-місіонерів пресвятої і непорочної Діви Марії в Денґані, ірландське графство Оффалі.

   Після набуття повноліття Мартін Кегілл одружився на Френсіс Ловлесс, дівчині з дублінського району Ратмайнс, куди переїхала його родина. Саме у цьому населенному пункті Мартін Кегілл разом з братами здійснив кілька квартирних крадіжок в кварталах Дубліна, де мешкали заможні громадяни. Йому також вдалось пограбувати сховище конфіскованої вогнепальної зброї в комісаріаті поліції. Затим брати Кегілл зайнялися збройним розбоєм. До початку 1970-х рр. вони грабували інкасаторів.

   У 1978 р. фірма "Dublin Corporation" вирішила знести багатоквартирні будинки, де мешкала родина Кегілл. На той час Мартін відбував 4 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку; він боровся через суди, щоб запобігти цьому руйнуванню. Після того, як будинки все ж були знесені, Мартін Кегілл продовжував жити в наметі на тому ж місці.

   Нарешті, Бен Бріско, мер Дубліна, наніс візит в його намет і умовив його переїхати в новий будинок в більш престижному районі ірландської столиці. Бувши найвідомішим злочинцем Ірландії, Мартіну Кегіллу вдавалося приховувати свою зовнішність від докучливої преси та інших сторонніх осіб. На людях він з'являвся в масці, капюшоні або прикривав обличчя рукою.

   Однак інших частин свого тіла він особливо не соромився і любив тролити журналістів і поліціянтів, роздягаючися до нижньої білизни із зображеннями мультяшних героїв. Родина Кегілла також не могла не привертати уваги громадськості. Адже Мартін проживав з двома жінками, які були рідними сестрами між собою, і мав від них в цілому 9 дітей!

   Проте найгучніший злочин банди "Ґенерала" – це викрадення цінних полотен славетних художників Вермеєра, Рубенса, Ґойї та інших з приватної колекції на суму £30 мільйьонів фунтів стерлінґів у 1986 р. Бандити скористалися ідеєю фільму "Як вкрасти мільйон" з Одрі Гепбьорн і кілька разів влаштувавши помилкову тривогу, домоглися відключення сигналізації. У поліції Дубліна була створена група спостереження під кодовою назвою "Загін Танго", метою якої був постійний моніторинг діяльності членів банди Кегілла.

   Спостережний пункт був в сусідньому будинку від помешкання "Ґенерала". Але на початку 1990-х рр. над головою відомого дублінського грабіжника навис домоклов меч не правоохоронних органів, а ірландських бойовиків... У середині серпня 1994 р. Мартін Кегілл у справах вийшов з власного будинку в середмісті Дубліна. Доїхавши до перехрестя Оксфорд-Роуд і Чарльстон-Роуд, він був кілька разів поранений в обличчя та зазнав поранень у верхню частину тулуба; від великої кровотечі "Ґенерал" помер майже миттєво.

   Вбивця був озброєний револьвером "Magnum-357", а вже за кілька годин відповідальність за вбивство, взяла на себе "Ірландська Республіканська Армія". Їй допомогли "Добровольчі сили Ольстера". Однак попри політичні заяви ірландських бойовиків, на сьогодні вбивство Мартіна Кегілла залишається нерозкритим.

Автор – Павло Ковальов

Відчуття Вітчизни

У цю пору травичка на дворах виглядає настільки зеленою, наче її додатково фарбують. Рівна, немов її підстригає професійний садівник з детективів Аґати Кристі. Таким чином, навіть у тих дворах, де б, здавалося, запущене хазяйство, трава тримається молодцем.

   Мої фаворити – двори без парканів і з охайним інтер'єром і побіленими стінами хат. На щастя, таких чимало. Люди, як на підбір – усміхнені й місцями навіть щасливі.

   Попри напружені обставини, вони будують плани на майбутнє, у магазинах затарюються дай Божé, орють городи, доглядають за худобою. Придніпров'я... Відчувається край аграріїв і так само відчувається, що тут не встигли зловити депресуху сусідів – донецьких.

   Одні дороги німецьких колоністів чого варті. Їх я за простотою душевною кличу німцями-гуґенотами або менонітами; ну, так хочеться. На мій щасливий подив – абсолютна більшість українськомовні; ну, бо степовий діалект, ну, бо південний, ну, бо соковитий коротше і цікавий.

   Вершиною свідомості місцевих жителів стала зустріч біля магазину з бабусею на велосипеді. Перед цим ми з друзями чемно пригостили дітлахів морозивом і закинули їхні чеки. Далі чекали компаньйонів.

   Аж тут ця бабуся. Ми по формі та на вдоволених щах, а вона на велосипеді, усміхається, наближається і видає: «Ну що, хлопці, а ми ж тую Україну розвесéлимо?». Аякже, для того ми й воюємо.

Автор – Дмитро Дудка

Як січеславці майже 70 діб боронять Рубіжне

Колючий дріт зв'язує небо і землю. Згорілі автівки – сучасні трупи промислової війни, що розсіяні краєвидом. Земля обстріляна та посічена кратерами: Східну Україну потрощили обстріли небратнього народу.

   Рубіжне на Луганщині боронить підрозділ "Дніпро-1", один із бійців якого на псевдо "Діма" розповів про поточну ситуацію на фронті. За словами цього 32-річного вояка, котрий став на захист Батьківщини ще весною 2014-го, кінцева мета москалів – створити "сухопутний міст" від кордону РФ до тимчасово окупованого Криму із повним знищенням нашого народу. Тá вже очевидно, що ворог удавиться навіть тією територією, яку поки що контролює.

   «Зараз ми б'ємось за Рубіжне. Це одна з найгарячіших точок зараз. Ми відчайдушно намагаємося втримати місто, але воно близько до Сіверськодонецька і Луганська, тому звичайно важко. Москалі не цураються на нас кидати все, що мають: ракети, артилерію, танки, людей, дрони... Один знайомий хлопець, який двічі був в Афґаністані, сказав, що це схоже на дитячий садок у порівнянні з бойовищем на Сході України. Навіть, якщо вони скинуть ядерну бомбу на Київ, вони не переможуть», – розмірковує під час ворожого обстрілу боєць "Діма".

   Степові краєвиди Донбасу похмурі, де-не-де видніються терикони... Тут, на околиці Рубіжного, зачаївся невеличкий командний пункт у польовому бункері, яким командує досвідчений ветеран Юрій Береза. Довкола входу неквапом простують вояки у зелено-бежевому камуфляжі: хтось сидить і курить, хтось чистить зброю, а хтось майструє бронетехніку, вкриту брудом і кров'ю.

   Колишній політик, відомий тим, що прийшов до парламенту у військовому однострої, є одним із найвідоміших і заслужених бійців України. Сам Юрій Береза на вигляд моцний дядько: у нього велика голова і щира велика посмішка велика, а його руки величезні та жорсткі. Це і не дивно, ними він б'є ворога.

   Комбат "Дніпра-1" згадує, як командував українськими силами у битві за Іловайськ. У ній загинуло багато його побратимів – катастрофі, в якій Юрій Береза ​​звинувачував експрезидента Петра Порошенка. Він сповнений люті, коли згадує ті трагічні події, а затим починає говорити про свого кумира Джона Маккейна. З ним комбат приятелював до раптової смерті американського сенатора від хвороби.

   Юрій Береза має власні – неприкрашені – думки про війну: «Коли я був у совєцькій армії, то багато москалів тоді мені казали, що вони підкорять нас, "бісових бандерівців". Я знав, що нам доведеться боротися з цими проклятими педофілами. У 2014 році я знав усіма фібрами, що буде війна, тому що Україна, як Ізраїль, оточена. Тоді під час спілкування з Петром Порошенком як попередив: це тільки початок; ми повинні мілітаризувати суспільство; всім потрібно озброюватися. Але мене не почули й ось маємо... Подивіться, нині ми своєю кров'ю стоїмо за західні цінності. Чим більше ви зосереджуєтеся на нас, тим більше ми ламаємо хребет телевізору, пресі, туманному розуму – всього цього колективного Путіна всередині москалів».

   Сонце вже сіло за небосхил, а це означає, що ніч буде освітлена смертельною загравою від ворожих обстрілів. Бійці "Дніпра-1" розходяться по позиціях, командир лишається у штабі керувати обороною зайнятих рубежів. За ними простягається "нічийна земля", над якою з вранішніми променями лунатимуть слова Тараса Шевченка, ніби прикликаючи дух Великого Кобзаря допомагати боронити рідний край від загарбника.

За матеріалами "UnHerd"

Відлуння Зимової війни у Слобожанських лісах

Наприкінці листопада 1939 р. совєцькі загарбники, серед армійських загонів яких перебували етнічні українці, вдерлися у незалежну Суомі. 105 днів фінляндці героїчно стримували ворожу навалу, завдавши значних втрат у живій силі та військовій техніці. Вже у лютому 1940 р. до Гельсинкі прибув холодноярський отаман Юрій Горліс-Горський, який ініціював створення добровольчого підрозділу з  полонених українців, але знатне бойовище добігало свого кінця й начистити пики більшовикам вони не встигли.

   Тепер, 83 роки по тому, нащадки ветеранів Маннергеймового вояцтва стоять пліч-о-пліч із нащадками, ймовірно, тих українців, які волею долі опинилися у засніженому Озерному краї Суомі. Невеличкий загін фінських добровольців воює з українцями проти спільного ворога зі Сходу, знову. Деякі з них навіть наважуються викладати фотозвіти зі своїх полювань на московитів у соціальні мережі, як-от 30-річний боєць Ральф Сірен; він командує чотою, зібраною з його земляків у складі Інтернаціонального леґіону територіяльної оборони України.

   Молодий доброволець родом із Кіркконуммі, але тривалий час живе у Нідерландах. На початку березня 2022 р. він вирушив до України, щоби допомогти нашій нації чинити спротив московитській аґресії. Власне крім українців і фінів, його братами по зброї (фін. Aseveljet) – норвежці та американці з бойовим досвідом.

   «Щиро кажучи, я симпатизую українцям. Цілком зрозуміло, що Московія чинить неправильно, і тут великий проти маленького, якщо хочете, як Ґоліат проти Давида. Це та сама ситуація, що була у Фінляндії під час Зимової війни, і тоді нам майже ніхто не допомагав», – стверджує Ральф Сірен.

   30-річний уродженець Суомі певен і переконує інших у тому, що нині настав час як ніколи допомагати Україні всіма наявними засобами (від санкцій до озброєння). Хтозна, можливо це своєрідний особистий борг чи відплата за події Другої світової війни на фінській землі, щільно окроплену також і українською кров'ю. Тоді, як і зараз, точиться борня цивілізації з варварством, боротьба за нашу і вашу, шановні сусіди-європейці, свободу!

За матеріалами "Ilta-Sanomat"

Леся Петлюра — життя на вигнанні

Єдиною дитиною у родині Отамана військ УНР Симона та Ольги Петлюри була донька Леся. Народжена у 1911 р., дівчинка стає сучасницею блискавичних подій на скрижалях історії Першої світової війни. Прізвище "Петлюра", статус її тата, його відповідальність змушує маленьку Лесю поступитися українському народу батьківськими плечима.

   Вона відійшла у тінь і чекала. А коли у варшавській квартирі родині не вистачатиме грошей навіть на їжу, то Леся розділятиме батьківську долю політичних вигнанців. Її життя — це переїзди з міста у місто, з країни до країни — чим старше вона ставала, тим далі була від України.

   Вже у Парижі дівчинці врешті вдається хоч трохи набутися з татком. Там Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, не маючи великих статків, скромно мешкає із родиною на 5-му поверсі готелю у Латинському кварталі, біля Університету Сорбонни (на вулиці Тенар, 7). Він не припиняє своєї діяльності й на еміґрації.

   14-річна Леся спостерігає за батьком і вбирає його мудрість. Великим потрясінням для родини стає вбивство Симона Петлюри у 1926 р. Душевні переживання, втрата близької людини, брак коштів — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою дівчина бореться довгі роки.

   Початок Другої світової війни подарував сім'ї Петлюри надію на повернення до рідної Полтавщини. Леся мріяла поїхати до цілющого повітря Криму. Проте вже у листопаді 1941 р. у Камбо-ле-Бен, де, здавалося б, Лесі ставало вже ліпше, вона помирає на 30-му році свого життя; згодом була похована разом із батьками на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

За матеріалами "Women of freedom"

Чи боїться Московія Уральську республіку?

Відповідь на це риторичне питання очевидна — так, боїться, ще і як! Бо для Кремля, що у 2014 р. волав про "самовиявлення народу Криму і народу Донбасу", справжня федералізація і реґіоналізація державного утворення РФ рівноцінна смерті. Ось чому Уральська республіка, яка була проголошена 1 липня 1993 року в Єкатеринбурзі, була знищена у зародку, але на відміну від Ічкерії не силою зброї, а засобами бюрократії, корупції та політичних репресій.

   В Україні про самовизначення уральців майже нічого не відомо, за винятком кількох дописів у дружньому нам часописі "Січовик". А проте, Уральській республіці вдалося проіснувати на мапі світу цілих 4 місяці — до 9 листопада 1993 р. (на думку більшості правників із РФ, вона de facto існує до тепер!). Ідея її створення належить тодішньому голові адміністрації Свердловської області Едуарду Росселю й полягала не у від'єднанні Уралу від Московії, а у підвищенні статусу цього суб'єкта федерації, набутті більшої економічної й законодавчої самостійности.

   Початок юридичного оформлення Уральської республіки було покладено навесні 1993 р. Місцева влада провела опитування щодо розширення повноважень Свердловської області у суспільно-господарчій сфері до рівня республіки РФ — понад 83% респондентів відповіли позитивно. Після цього вже у кінці жовтня 1993 р. була підписана Конституція Уральської республіки, почали друкувати уральські франки на зміну рублям.

   Але "смарагдова вольниця" була не довгою. Вже 9 листопада 1993 р. вийшов Указ президента РФ Боріса Єльцина під №1874 про розпуск Свердловської обласної ради, а наступного дня — відсторонили від посади самопроголошеного очільника Уральської республіки Едуарда Росселя; усі рішення місцевої влади Кремль визнав недійсними (такими, що суперечать новій Конституції РФ). Нечисельні борці за самовизначення Уралу, однак, не припинили домагатися своїх законних прав і свобод, хоча реґіональна еліта під тиском Москви здала без бою всі ініціативи, повністю проіґнорувавши бажання 83% жителів Свердловської області розвивати власний край без урахування забаганок федерального центру.

   Єльцинський наступник із КГБ пішов ще далі — запропонував уральським політикам "вливатися" у нову державно-економічну модель, де багатому на копалини реґіону відводиться роль колонії Москви; за незгодними почали полювати й відправляти до катівень у разі протестних акцій. Приміром, відсторонений Едуард Россель в 1995 р. знову очолив Свердловську область, просидівши у теплому кріслі аж до 2009 р., тоді як сьогоднішній ґубернатор краю Анатолій Гайда (до слова, у 1993 р. він керував ґрупою розробників Конституції Уральської республіки) "проїхався" майже всіма поверхами "соціального ліфта", створеного для таких колаборантів Кремлем, набивши при цьому власні кишені чималими статками. Нині ж ідея уральського самостійництва жевріє на вигнанні — у Гельсинкі, — де її марно намагаються задушити путінські опричники руками фінляндських правоохоронних органів, про що вже тут неодноразово писалося і згадувалося; але її виразники не здаються, продовжуючи свою боротьбу заради вільного майбутнього без хлопа, без пана і без клятого московського каґана!

За матеріалами "Свободного Уралу"

Українські націоналісти – страшний сон Кремля

Нещодавно очільник Кремля новоявленому Президенту України, що останній не може приборкати націоналістів, які блокують розведення військ в Золотому. Тим самим В. Путін мимоволі розкрив свої основні страхи. Єдина сила, яку він по-справжньому боїться – це українські радикали з-поміж патріотів, націоналістів і добровольців.
   Не випадково перший командир добровольчого полку "Азов", а нині лідера партії "Національний Корпус" згадав про Іловайськ. Тоді, наприкінці серпня 2014-го Кремль дав гарантії так званого "зеленого коридору" для виходу з оточення українських бійців, що насправді виявилося банальною кривавою пасткою. А от якби мова йшла про регулярні частини ЗСУ, можливо оточення натиснуло б на В. Путіна і не був настільки прямолінійним.
   Однак, коли мова заходить про безумовну вітальну силу, про пасіонаріїв, то тут вчорашній чекіст і за сумісництвом президент країни-агресора завжди безжалісний. З бійцями Чеченської Республіки Ічкерія та грузинами в Південній Осетії була подібна ситуація. До слова, усі в оточенні В. Путіна знають, що він боїться субкультури та людей, з якими не можна (ну або важко) домовитися, оскільки вони нерідко готові йти до кінця — за Вітчизну до загину чи просто, заради переконань.
   Хто такі, здавалося б, члени "Національного Корпусу" для керівника найбільшої та найагресивнішої держави світу? — Дрібнота, зовсім не його рівень коментування. Однак його аж затрясло, коли сотня бійців з усієї України почала з'їжджатися у прифронтове містечко задля захисту населення від окупантів. Володимир Зеленський ж-бо, бачте, не справляється, у той час як агресивні радикали-націоналісти йдуть у наступ.
   Ось він головний путінський страх! Українські націоналісти, добровольці, патріоти та навіть волонтери є тим ключовим фактором, який зупиняє московську орду від повномасштабного вторгнення. Адже сам В. Путін сподівається, що влада в Україні здатна вгамувати та приручити радикалів, як очільник Кремля зробив у себе вдома, але ж ми цього їм не подаруємо, правда?!

За матеріалами "Русской Фабули"

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Юнґеріана крокує Україною

Він прогулювався під час сталевих гроз шанцями у Пікардії, Артуа і Фландрії. Він збирав вкрай рідкісних і дивовижних представників флори та фауну поблизу мармурових скель. Його взору були доступні химерні скляні бджоли з майбутнього, про які не можливо й помислити...
   Молодий штурмовик Імперської Армії Німеччини, а згодом — капітан збройних сил Третього Райху з околиць Ганновера на ім'я Ернст із родини Юнґерів пройшов уздовж та впоперек пів-Європи, щоб згодом розповісти про свої пригоди нащадкам. Його перу належить не одна солідна праця, якою зачитувались не тільки палкі прихильники, але й затяті опоненти, ба навіть — вороги. Сьогодні його творча спадщина по своєму закохує у фронтове життя і воєнні будні українців: відчайдушних добровольців з полку "Азов"; не звиклу до будь-яких змін академічну спільноту; турботливих панянок, що бажають пізнати дійсність крові та вогню; а головне — спраглих до буремного життя авантюристів!
   Книга "Feuer und Blut", видана торік українською мовою завдяки літературному клубу "Пломінь", нарешті має свого читача. Meine Grüße an Sie, leidenschaftliche Bewunderer des Krieges! Це справді гідна, без перебільшення — достойна праця, яка поєднала у собі не тільки маленький уривок великої битви світової бійні, але й фронтові листи автора до родини, яка позбавлена можливості відчути "радощі війни".
   Хтось знайде на сторінках лиш опис розпатраних кулями тіл вояків і розореної снарядами довколишньої природи. Комусь припаде до душі точне змалювання бою між англійцями (Tommies) та німцями (Boche), коли стройові колони жовнірів у повному обмундируванні прямо з маршу вступали в запекле протиборство за нічийну землю (Niemandsland). Бо ж, «мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під щільним вогнем, що дух часу розпадається на шмаття, мов крихке вбрання» (Ернст Юнґер "Вогонь і кров" стор. 149).
   Блискавичність подій, які описує ідеолог Консервативної Революції, наводить на думку, що війна є не стільки витвором чийогось злого умислу, скільки місцем, де переплітаються воєдино сотні, тисячі, мільйони доль і життів людей, які добровільно чи примусово беруть у ній участь. Ймовірно через позитивне, а іноді — нейтральне ставлення автора книги до війни як руйнівного і смертоносного явища, хочеться читати на одному диханні кожне виведене ним чорними літерами на білому папері, які далебі просякнуті духом свого войовничого часу, кров'ю і вогнем. Бо ж історію конкретної події, а надто — маленької битви великої війни у переліску, що її оповів ганноверський майстер Ернст Юнґер на сторінках книги "Feuer und Blut", необхідно всотувати з її серця, так би мовити з її епіцентру!

   Для мене особисто, Юнґер — це порив, Юнґер — це воля до життя, Юнґер — це запал... Не дивно, що його творчість, навіть по смерті, не втрачає, а навпаки — збільшує свою авдиторію. Гортати сторінки праці "Feuer und Blut" і співпереживати автору одне задоволення, бо ж спонукає не тільки до роздумів, але й до дій, а це, товариство, вагома причина, аби читати й бути частиною великого всесвіту на ім'я Jüngeriana.

Автор — Kalev Korpinen

Пам'ятаймо, що війна — це жертви

Ми часто обманюємо дорогих нам людей. Вони хвилюються за нас, а ми не говоримо їм правди, щоб не робити боляче. Адже не можна сказати дівчині, що відпочиваєш після бою, в якому поранили твого друга, коли сам ти — дивом залишився цілим.
   Не можна говорити матері, що знаходишся за сто метрів від московських виродків. І розказуєш про перебування на полігоні чи на другій лінії оборони. Проте, мовчати теж не хочеться, адже поряд з твоїми близькими, живуть ватні особи, яким начхати на Україну і все що в них є українського — це запис в паспорті.
   А проте, війна — це жертви! Вона приносить біль усім: тим, хто воює і тим, хто чекає. Не забуваймо про це!

Автор — Михайло Ухман

Василь Рябоконь — рятівник Кубані

Василь Рябоконь — офіцер Полтавського полку, що на початку ХХ ст. дислокувався на Південному Кавказі. Ця постать маловідома сучасній Україні. А між тим, Василь Рябоконь був народним месником Кубані, який вів боротьбу з московськими окупантами до 1924 р.
   У розпал Перших визвольних змагань він став символом боротьби, а ім'я "Рябоконівця" стало прозивним і страхітливим для більшовиків. Кубанці навпаки були гордими носіями цього почесного звання. Бо згодом ще багато років горді українці Кубані, плюючи в обличчя совєцьким катам, говорили: "Рябоконя на вас нема оце".
   Свою службу Василь Рябоконь почав у Полтавському полку в Тифлісі (нині — Тбілісі). У 1918 р. повернувся у рідні місця, був членом Лебединської ради, однак через розбіжності з більшовиками одразу після приходу білогвардійців прилучився до їхнього руху. Згодом він був зарахований у Другій Уманський полк.
   На початку 1920 р. червоні комісари зайняли рідні місця кубанського месника і вбили його батьків. Сам Василь Рябокінь переховувався до приходу врангелівського десанту — у серпні 1920 р. командування Збройних Сил Півдня Росії передало затятому борцю з більшовизмом 3-ю сотню полку "Порятунок Кубані" полковника Сергія Скакуна. У 1920-1925 рр. рештки цього формування діяли як повстанська група, здійснюючи нальоти на хутори та знищуючи червоних активістів — восени 1925 р. Василь Рябокінь потрапив у пастку чекістів, його загін був розгромлений, а сам кубанський месник згодом  був засуджений і розстріляний.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.

   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.

За матеріалами "DELFI"

Активісти не мішень!

Всі ми пам'ятаємо 2013-й рік. Тоді  пси режиму Януковича здійснили понад 20 нападів з кастетами на активістів націоналістичної організації "С14". Хто нападав? — Достеменно відомо, що це були перевдягнені у цивільне представники так званої правоохоронної системи.

   Минуло 4 роки. Революція. Війна. Реформи. Багато, що змінилось у країні. Тодішні активісти — стали військовими, вчорашні діти підросли та стали на їх місце, захищаючи від беззаконня вулиці українських міст...

   На дворі — 2018-й рік. І, що ж ми бачимо? А бачимо ті самі методи, які застосовували проти патріотів міліціянти та розформований "Беркут". Напади на активістів з ножами, травматичною зброєю, кислотою. Постійні залякування та справжній мусорський терор, який не цурається використовувати проти народу тітушок. Досить, активісти — не мішень! Час зупинити це поліцейське свавілля, яке перейшло червону лінію.

За матеріалами "C14"

Соборній Україній — автокефальну Церкву!

Московія мріє нас знищити! Америка забрала в нас зброю! Європа хоче нашої капітуляції! Так, усі наші сусіди бажають наших територій. А Україна дедалі більше нагадує обложену фортецю, стіни якої доводиться захищати від ворога ззовні й від ворога зсередини. І внутрішній бік стін загрожений страшніше ніж зовнішній.
   Власне, цим Україна дуже нагадує Церкву. А найпаче тим, що списки ворогів майже збігаються. Бо ж у Церкві багато щурів, багато лицемірів. І ось тим Церква теж нагадує Україну. Адже Церква попри те існує дві тисячі років й, хоч би що там сталося, існуватиме до кінця світу. Бо віра перемагає все.
   Українці переважно сумніваються в тому, чи виживе Україна вже в найближчі часи. Бо зневіра вбиває все! Українці мають навчитися вірі. Церква — єдине місце в світі де цьому вчать професійно. Amen.

Автор — Дмитро Корчинський

Що є радикалізм?

У Карла Маркса в його праці "До критики геґелівської філософії права. Вступ" є фраза: "Бути радикальним — значить зрозуміти річ в її корінні". Важко з цим не погодитися, навіть не бувши марксистом, зважаючи на відпочаткове значення терміну "радикал" (від лат. radicis), як "корінь".
   Тому варто наголосити, що радикалізм — це здатність дивитися в "корінь", виявляти істинні та, що головне, приховані причини будь-яких подій. Саме це і є головним фактором розвитку суспільства. Це своєрідний рух вперед (поступ чи проґрес), спротив і подоланням інертності.
   Ствердження радикалізму в масовій свідомості звужує можливість маніпуляції масами зі сторони влади, яка завжди прагнула, заради свого спокійного існування, максимально нейтралізувати будь-які радикальні настрої в суспільстві, підміняючи суть проблеми її наслідками. Тому бути сьогодні радикалом робить честь кожній людині доброї волі. Радикалізуйтеся!

Автор — Сергій Чаплигін

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!

Автор – Олександра Скляр

Наша ідея розтопить страх

Кажуть: герої не вмирають, герої не знають страху. Це кажуть ті, у кого над головою не свистіла куля і хто не ховав у землю побратимів. Насправді ж страх є, і смерть є, і страх смерті є... Просто потрібно навчитися керувати почуттями та відчуттями, бути певним в обраному тобою шляху. Тоді страх відходить на другий план.

   На перший виходить ідея! Ідея — ідеальна, непорушна, константна. Носій ідеї може зкурвитись, продатись, злякатись, втомитись, зламатись... Але ідея — ні. Ідея — твердиня, бастіон, ідеал. Ідея — це все! Ідея у мозку, у серці, у душі, у нейронах і аксонах, в артеріях і венах. Ідея у слові, у думці, у вчинку, у розмові, у сперечанні, у воланні, у заклику, у молитві, у вірші, у пісні, у колисковій майбутньому воїну і майбутній матері воїна...

   Так, ідея вічна! Бо ідея живе в нас. Ідея живе доти, доки живий останній її носій і проповідник. Наша ідея — Ідея Nації, ідея збереження, захисту і розквіту українців житиме вічно в нас і в наших нащадках. Адже ніхто, ніяк і ніколи не знищить її в наших серцях і душах!

   Забудьте про страх! Ніч найтемніша перед світанком. Наша ідея з'явиться як вранішнє Сонце. Наша ідея розтопить страх, непевність, зневіру і відчай. Наша ідея зігріє наші серця і душі. Закипить наша благородна арійська кров у наших жилах. Ми відчуємо силу і гонор, натхнення й прозріння. І ми будемо здатні на все. На все те, завдяки чому ми здобудемо волю і велич.

   Нас вже ніщо не зупинить! Так само, як ніщо не зупинить ідею, час якої вже настав...

Автор — Олександр Подольський