Показ дописів із міткою marxism. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою marxism. Показати всі дописи

пʼятниця, 3 січня 2025 р.

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...
   Перший і єдиний образ цього націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.
   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.
   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.
   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.
   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму  це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).
   Маса або ж натовп  це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.
   Отже, маса  це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.
   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.
   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він 
 інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він  особистість зі словом на устах.
   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.
   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.
Автор – Отто Ґоддес

понеділок, 1 серпня 2022 р.

Консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків і який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб'єктність людини. Тобто, її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.
   Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу у масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні поставити 2 питання:
   а) По-перше, ми маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
   б) По-друге, якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?
   Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми, хоча ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.
   Скажімо, у лібералів це: «Ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». Натомість у марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «Влада, як агент капіталу живе коштом додаткового продукту, створеного нашою працею». А у консерваторів же вимога до влади полягає в іншому: «Влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».
   Кожна з цих підстав безумовно важлива, однак за сьогоднішніх умов перші дві з них або несуттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків і не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.
   Тому завданням консерватизму є цілковитий захист. Тобто, захист від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.

понеділок, 23 травня 2022 р.

Екзистенціалізм versus марксизм

У травні, в один день із різницею у 5 років, народилися – основоположник екзистенціалізму Сьорен К'єркеґор (1813) і творець політекономії та матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс (1818). Мабуть, за цей час якось інакше склалися на небі зорі, бо ідеї ​​обох, які радикально змінили світ, мають прямо протилежне ставлення до людини. Ми відчуваємо їхній вплив прямо зараз.
   К'єркеґор побачив у людині найскладнішу натуру, якій властиві: страх, відчай, самотність, усвідомлення своєї недосконалості та обмеженість свого існування. Але разом із тим і – прагнення краси, любов до світу, загострену радість життя... І головне – людина К'єркеґора є вільною, бо вона просто приречена на свободу.
   Маркс же відніс людину до продуктивних сил, зробивши її лише гвинтиком соціального механізму, – який забезпечує технологічний прогрес. Тобто, прагне лише справедливого розподілу соціальних благ. Людина Маркса проста, безлика, завжди об'єднана у колективи та цілком не вільна.
   Екзистенціалізм перевів основний інтерес філософії від створення цілісних картин світу і від вивчення соціального устрою на окрему людину. Людина є унікальною і безцінною! Адже все, що пов'язане з нею, надзвичайно важливо: кожна мить, усіляка дрібниця, будь-яка думка, швидкоплинне почуття чи випадкове відчуття.
   Певно, нам властиво любити та ненавидіти, ми маємо право бути самотніми. І нам на користь йдуть сум і небезпека; і ми цікаві цим не лише самі собі, а й для всього світу – і саме цим ми дуже важливі для нього. Власне з цих уявлень екзистенціалізму вийшли великі літературні та філософські твори, геніальна музика, чудовий живопис, шедеври кінематографії – і у цьому кожен з нас, свідомо чи мимоволі, переконується на собі самому.
   Маркс же створив універсальну і дуже чітку суспільну економічну модель. Однак він помилився "лише" з людиною. І коли цю модель стали застосовуватися у реальності, то з'ясувалося, що саме людина не вкладається в тісне та жорстке прокрустове ложе марксизму.
   Тому що людина думає не лише про виробництво, робить не тільки те, що потрібно для будівництва комунізму, і хоче жити не в майбутньому, а тут і зараз. Ось тоді й стали спрощувати, применшувати, усереднювати людину, доводячи до заданого марксизмом примітивного зразка. Вони так і не довели людину до того зразку, вбивши значну частину людства.
   А людина (навіть і за тоталітарних режимів) залишилася людиною:
   - робила усілякі дурниці, і думала про різні нісенітниці;
   - лінувався на роботі, і страждала (іноді, без жодного приводу);
   - любила, кого не варто і брехала без потреби;
боялася не лише КҐБ, а й гусінь і мишей;
   - милувалася не верстатами, а весняними квіточками, а головне, шукала не загального, а особистого щастя...
   Суть екзистенціалізму полягає в тому, що людина у будь-якому тілі, за будь-якого розуму, з будь-якими переконаннями, за будь-яких обставин має право бути та жити. Тобто, жити так, як вона того забажає сама, а не як вказують їй інші (нехай навіть набагато авторитетніші й раціональніші). Адже наше життя єдине і неповторне!
   Мовиться про життя саме наше і тільки наше. І схильна людина за своєю природою не прокладати прямі ідеологічні магістралі, а протоптувати свою власну вузьку життєву стежку... Так що, все-таки мав рацію пан К'єркеґор: «Життя – це не проблема, яку треба вирішити, а реальність, яку потрібно пізнати з досвіду». Все інше – тлін.
За матеріалами Facebook

понеділок, 11 січня 2021 р.

Американські медіаресурси насаджують аморальні "норми"

Те, що зась Дональду Трампу і його прибічникам, можна Демократичній партії США та ліволіберальним інформаційним смітникам. Якщо ви досі не зрозуміли, то останні події довкола "кризи американської демократії" (включно зі свободою слова в Internet) свідчать про реалізацію найжахливішого сценарію на основі повісті-антиутопії "1984". Спершу тим, хто сповідує традиційні цінності закривають рота шляхом видалення сторінок у соціальних мережах, потім через залишені доступні форми передачі інформації насаджують мультикультурну пропаганду.

   Найвпливовіший надавач медійних послуг і продюсерська компанія "Netflix" взялася легалізувати порнографічну індустрію. Торік на хвилі протестного руху "Black lives matter" творча команда корпорації запустила специфічний кількасерійний проєкт під назвою "Blacked". Як з'ясувалося, його сюжет розповідає про "принади" та "переваги" залученості молодих білих жінок у порнофільмах виключно зі старшими від себе чорними чоловіками на прикладі реальних акторів.

   Прикметно, що офіційний сайт "Netflix" старанно приховує цю інформацію. Треба неабияк постаратися, аби знайти відповідний матеріал із позначкою "18+". І не дарма, адже власники та керівники позиціюють корпорацію не тільки як передову стрімінґову платформу, але й місце сімейного дозвілля (це ж вам не "PornHub", все-таки).

   Найцікавіше у цій ситуації те, що "креативні" директори вважають проєкт "Blacked" новим розважальним шоу без жодного підтексту. Фактично, під виглядом "відвертих розмов" порноакторів про свою "нелегку роботу" глядачів закликають не соромитися аморальності, пишатися своїми сексуальними збоченнями й стимулювати смерть розрізнених рас і національностей через їхнє змішання.

   Закон для подібних монополістів ринку, як відомо, не писаний. Позаяк тепер боронити "цінності", пропаговані "Netflix" та іншими подібними інфосмітниками, буде команда новообраного президента США Джозефа Байдена, котрий попри своє католицтво радо ллє воду на млин гомодиктатури. А між тим, не забуваймо, що Бог таки відвернувся від Америки й більше не захищатиме її населення своїм провидінням.

Автор — Ревуч Січовий

субота, 5 вересня 2020 р.

Занепад цивілізації відбивається в її архітектурі

Все, до чого торкається рука сучасної людини, перетворюється на попіл або гидоту. Коріння цього явища шукаймо у самій нашій природі, далебі згадуючи не злим тихим словом Чарльза Дарвіна. Адже скільки б ми не вчилися та не всмоктували знання, їх видасться замало, щоби подолати тваринні інстинкти.

   Роздивімося навколо, що оточує людство у створених ним населених пунктах сьогодні? — Чудові пам'ятки, так звана культурна спадщина, жевріє в оточені егоїстичного невігластва! Починаючи з 1945 р. (події, завдяки якій ліволіберальний несмак запанував у світі) усі без винятку архітектурні новації покликані вбити дух і потяг до прекрасного.

   Скло і бетон замінили мармур, а прагматичний та утилітарний погляд на мистецтво проклали шлях масовій деградації. Попервах були тільки експерименти молодих, але амбітних архітекторів, які з роками свою унікальність знеславили конвеєрними, подібними одна на одну коробки. Європа, Америка, Азія, Австралія — майже всюди, крім хіба що Африки та Антарктиди, споруджуються бездушні високі багатоповерхівки, котрими меркантильні псевдомитці-одноденки прагнуть нівелювати культурне надбання предків.

   Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що Україну оминула така ж сумна доля. Аж ніяк! Київ, Січеслав, Одеса, Львів, а віднедавна ще й Полтава, опинилися під пильною увагою підприємливих ділків, які інсценують пожежу архітектурної пам'ятки, на місці якої невдовзі зводять черговий недолугий об'єкт, мета якого — спустошити кишені пересічних громадян (це ж або готелі з ресторанами, або бізнес-центри з торгово-розважальними закладами).

   У таких будівлях відсутнє почуття свого місця, чим підривається дух спільності громади, на території якої з'явився ще один "витвір" сучасності. Ініціатори подібних змін у гонитві за прибутком, навмисно нав'язують свій світогляд, показують, кому насправді належать втрачені нами вулиці. Вони здійснюють наругу над суспільною сферою, бо мислять примітивно заради одномоментної користі, а від цього, на жаль, страждає загальне благо, яке відновити буває ой як нелегко, зчаста і зовсім не можливо, тож думайте!

Автор — Денис Ковальов

неділя, 9 червня 2019 р.

Подвійні стандарти й підміна понять — норма для країн Заходу

Суспільно-політична система, запроваджена комуністами у 1949 р. на території континентального Китаю, може похизуватись тим, що майже на 100% утілила у життя найгірший кошмар Джорджа Орвелла. Звісно, на Заході (у США та ЄС) також існує держнагляд за власними громадянами, але це не іде у порівняння з тим, що робить влада КНР. Там мільйони мусульман уйґурів, лише через свої релігійну і етнічну приналежність, перебувають у концтаборах нового зразка, де замість живих охоронців нагляд здійснюють сотні дронів, замаскованих під птахів.
   Проте, це лише одна сторона китайської монети, яку платять уряду рядові мешканці Піднебесної. Інша — це нав'язування державним апаратом рейтингу довіри (радше — покірності) всім громадянам КНР, що означає на практиці доступ до певних пільг на його підставі. Все відбувається за сценарієм, описаним у романі-антиутопії "1984", який ніби став для влади КНР свого робу методичкою, бо також став доступний широкому загалу у 1949 р.
   І найцікавіше починається тоді, коли лідери КНР приїжджають з дружнім візитом до якоїсь європейської країни, скажімо — Фінляндії. Тут місцеві урядовці (президент і прем'єр-міністр) радо тиснуть руку головному комуністу планети та посміхаються, ніби й немає тих концтаборів для уйґурів, немає репресій щодо корінних мешканців Тибету, немає згортання демократії у Гонконґу... Сучасний континентальний Китай явно являє собою все те, що ми звикли розуміти під словами фашизм і нацизм, але лідер цієї країни ходить не в піджаку зі свастикою, а в строгому темному костюмі, зшитому кравцями з країн Заходу, бо ж він — дорогий і важливий партнер.
   Зовсім інша ситуація, коли на теренах Європі кілька молодиків одягаються в символіку давно зниклої держави (Третій Райх), чиєю тінню лякають усіх кого не ліньки. Тоді влада обурюється, преса зчиняє моментальний ґвалт, а деякі громадські активісти прагнуть стерти на порох кількох молодиків лиш за носіння певного одягу, яким лякають дітей і дорослих! А проте, не так давно цілі покоління були нацистами й фашистами — від Лісабона та Дубліна до Гельсінкі й Бухареста, і нічого, ніхто не робив з цього трагедії, бо велика кількість людей (від студентів та робітників до власників підприємств і міністрів) добровільно несли цей прапор заради здобуття кращого майбутнього.
   Ідеологія минулого перетворилася зі світогляду людей з плоті й крові на чудовисько, прецедент, який можна використовувати в зручних для себе випадках, попри думку інших. Тому, коли десь хтось кричить про повернення нацизму/фашизму, запитайте, а чи не підтримує цей хтось партнерські зносини з досі існуючими диктатурами, як КНР, Куба, КНДР чи Венесуела. І головне не забувати — у майбутньому всі антифашисти будуть з табору колишніх фашистів, що вчасно встигли залишити корабель, який пішов на дно і перефарбуватися у сприятливі для них кольори нової епохи.
За матеріалами "YLE"

субота, 21 квітня 2018 р.

Що є радикалізм?

У Карла Маркса в його праці "До критики геґелівської філософії права. Вступ" є фраза: "Бути радикальним — значить зрозуміти річ в її корінні". Важко з цим не погодитися, навіть не бувши марксистом, зважаючи на відпочаткове значення терміну "радикал" (від лат. radicis), як "корінь".
   Тому варто наголосити, що радикалізм — це здатність дивитися в "корінь", виявляти істинні та, що головне, приховані причини будь-яких подій. Саме це і є головним фактором розвитку суспільства. Це своєрідний рух вперед (поступ чи проґрес), спротив і подоланням інертності.
   Ствердження радикалізму в масовій свідомості звужує можливість маніпуляції масами зі сторони влади, яка завжди прагнула, заради свого спокійного існування, максимально нейтралізувати будь-які радикальні настрої в суспільстві, підміняючи суть проблеми її наслідками. Тому бути сьогодні радикалом робить честь кожній людині доброї волі. Радикалізуйтеся!

понеділок, 11 вересня 2017 р.

Марксизм – служка капіталізму

Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
   По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
   По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
   По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
   По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
   До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
   Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
   Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
   Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
   Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
   У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
   Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.
   Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
   Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології  – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.
За матеріалами "Зентропа Україна"

середа, 2 серпня 2017 р.

Осмислити Лєніна

На вечері пам'яті Кондрада Крайцера філософ Мартін Гайдеґґер зауважив, що будь-яке споминання, в першу чергу, має бути приводом до осмислення  події чи особи, що споминається. У 100 річницю воістину революційних змін, що відбулись на українській землі, варто ще раз повернутись до осмислення особистості, що стояла у центрі цього процесу!
   Є люди, навколо яких кружляє історія; які мислять і творять її... Це люди, які не  тільки одержимі, але і можуть одержати своєю одержимістю маси, як зазначав у "Вотані" Карл-Ґустав Юнґ щодо діяльності Адольфа Гітлера. До таких, безумовно, належить і Владімір Ілліч Ульянов (він же Лєнін). "Монстр археомодерну і його батько", – ось яке визначення можна дати цій постаті!
   Різні терени Русі покинули епоху традиції у різний час. Якщо в Річ Посполиту капіталізм та інші принади модерну прийшли у першій половині ХVII ст., то у Московію модерн увірвався тільки з реформами Пєтра І на початку століття ХVIIІ-го. Однак, в обох випадках, і особливо – у випадку Московії, модерн так і не зміг глибоко проникнути у  суспільство, яке в основі своїй залишилось архаїчним. І понині народи Сходу Європи несуть у собі древні дохристиянські обряди, сакральні знання, мислення та світосприйняття: від ненависних лібералам та їх  челядникам "паскосвятства" до природного відторгнення чужинців і  збоченців, і найголовніше – це збереження залишків такого скарбу, як магічна картина світу. Все це – ті "пережитки", яких на прогресивному Заході вже майже не зустрінеш (на відміну від негрів-салафітів та лезбійсько-трансґендерних сімейств).
   Для того, щоб  зруйнувати ці залишки питомо людського і остаточно перетворити мешканців Сходу Європи на працівників та споживачів світовим фінансовим капіталом була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (далі РСДРП). В цьому плані цікавим є її перший з'їзд, на якому з 9 присутніх 5 були довгоносими чужинцями із "чєрти осєдлості", і тільки 4 – руського  походження. Власне, в цьому і полягала мета проекту: використати архаїчні пориви народів Русі до справедливості, щоб зламати недокапіталістичну аграрну Російську Імперію, зламати її  напівфеодальний, а значить, ієрархічний, священний державний порядок, встановити владу промислово фінансового капіталу в економіці через ринкові механізми та у політиці – через буржуазну парламентську  демократичну республіку...
   Так би все і сталось, якби їх всіх, цих  довгоносих хитрунів, не захопив нестримний потік волі їх євразійського  вождя – Владіміра Лєніна. Найбільшою загадкою можна вважати, як, все ж таки, представник іншого племені – напів-руський, напів-калмик зміг не  тільки, як в анекдоті, затесатись у таку тісну компанію, а ще й очолити  її. Власне, відповідь – це тільки одержимість і здатність одержати  інших...
   ...Лютнева революція 1917 р. перемогла. Самодержавство впало, проголошено буржуазну демократичну республіку, готуються установчі  збори, дух парламентаризму вже витає у повітрі, зсильні та політичні емігранти повертаються додому. Одним з перших серед них з-за кордону (одразу після Георгія Плєханова) вривається в нову буржуазну дійсність Лєнін. І просто розриває всіх своїми "Квітневими тезами": ніякої співпраці з Тимчасовим урядом; націоналізація промисловості, землі і банків; всю владу – радам робочих, селянських та солдатських депутатів; припинення імперіалістичної війни; соціалістична революція!..
   Не дивлячись на  те, що газета "Правда" описує його прийом як теплий, вже після першої промови в рядах революційних солдатів замайоріла думка підняти вождя більшовиків на штики. Навіть ті, хто приїхав із Лєніном у одному німецькому вагоні, почали потихеньку відсторонюватись від нього. Бюро ЦК РСДРП та Петроградський комітет м'яко кажучи холодно сприйняли "Квітневі тези". Чи не єдина їх палка захисниця – Олександра Колонтай – українка з древнього козацького роду Домонтовичів, що корінням сходить до однієї з гілок Рюриковичів! Однак, вирішено обговорити тези у районних комітетах Петрограда.
   На той час у партію більшовиків вступила величезна кількість робітників та солдатів, що абсолютно не розумілись не те що на марксизмі, а й в цілому більше знайомі були зі Святим письмом, ніж з  якимись сатанинськими писаннями модерну! Звісно, що теза про необхідність побудови розвиненого капіталізму для переходу до соціалізму для них була порожнім звуком. Соціалізм – тут і зараз! І під соціалізмом народ розумів (і зараз розуміє!) не майбутні кращі часи прогресу, а повернення у старий добрий "Золотий Вік". Для робітника і селянина тоді це була допетровска Русь, для обивателя сьогодні – це "Русь Червона" (хто б до цього як не ставився).
   І Лєнін на 100% відповів на запити розбурханої революційної архаїчної народної маси. Водночас, народ підтримав Лєніна. Після його блискучої перемоги і одностайної підтримки на відкритих зборах трьох районних партійних організацій Петрограда Іосіф Сталін завершує паузу та підтримує Лєніна. Вождь тріумфує у всіх організаціях, а потім – на конференції партії більшовиків. Об'єднання РСДРП(б) з буржуазними меншовиками – реформістами-модерністами відкинуто. Партія стає на рейки підготовки до соціалістичної революції...
   За  півроку незламна воля монстра Лєніна не тільки приведе більшовиків до влади, але і розчавить модерністів-реформістів з УНР, які б прекрасно ужились із Тимчасовим урядом, кадетами, есерами та меншовиками. І навіть – з більшовиками без Лєніна.
   Хтось вважає політику ліберальних марксистів з УНР помилковою. Ні, вона була вірною. Вірною для того, щоб разом із об'єднаною РСДРП та іншими демократичними партіями буржуазної Росії вести народи Русі шляхом модернізації. Але вони не врахували (не могли  врахувати!) фактор Лєніна. Якби не він – політичні нащадки Винниченка і  Мартова, Петлюри і Троцького під червоними і синьо-жовтими прапорами водили б зараз народи демократичної Росії на веселкові "МоскваПрайди". Але, не судилось... Рука Господня, навіть у кривавий спосіб, навіть зусиллями часто не кращих людей, завжди ламає плани дітей Диявола. Так воно буде і сьогодні. Чим, браття та сестри, і спасемось!
   P.S. А повалення  пам'ятників цьому монстру археомодерну на нашій святій землі символізує  перехід до іншої стадії – епохи археопостмодерну. Але це вже зовсім інша історія...
За матеріалами "Ingmar Crimson"

четвер, 9 жовтня 2014 р.

Cultural Imperialism vs. Cultural Nationalism

Make a tree good and its fruit will be good,
or make a tree bad and its fruit will be bad,
for a tree is recognized by its fruit…
(Matthew 12:33)
   The interpretation of complex phenomena of modern hermeneutic empirical reality is not an easy task, it is complicated, without taken into consideration other moments, by the absence of time border which prevents from natural to scientific or philosophical thinking abstraction from the object of investigation. However, there several ways out here too. One of them is the usage of surrounding life world of epistemological criteria which have been tested by time and proved their own non-controversy as well as efficiency in the assessment of phenomena and patterns.
   For instance, one of the national, existential and verified principles of Christology Hermeneutics which has a universal epistemological importance belongs to such criteria. It can be observed in Jesus Christ’s admonishment against the following Pharisees of Pseudochristology, “false prophets”, concealed “wolves”: “Watch out for false prophets. They come to you in sheep’s clothing, but inwardly they are ferocious wolves. By their fruit you will recognize them. Do people pick grapes from thorn bush, or figs from thistles? Likewise, every good tree bears good fruit, but a bad tree bears bad fruit. A good tree cannot bear bad fruit, and a bad tree cannot bear good fruit. Every tree that does not bear good fruit is cut down and thrown into the fire. Thus, by their fruit you will recognize them…” (Matthew 7:20-15). Thus, according to the methodology of Jesus Christ, one should behold neither man’s words nor his doings but the results of those doings – “fruit”.
   If one considers the topical processes of globalization taking into account this methodology, one may see that if he was not convinced by different apologists of these large “natural” and “inevitable” phenomena in their importance (dissemination of information, common authorization, economical benefits, world establishment of “human rights” and “democracy” etc.), they still cannot be positively assessed as the results of globalization processes –“fruit” are for all that “bad”. This “bad” can be related to the notion of denationalization as a direct and obvious result of globalization: “overcoming of nations and nationalism” and “leveling of all cultural differences” in the name of strategic, economical interest of plutocratic transnational corporations – the creation of imperial “world market” under the unofficial control of the leading world superstates (like the USA). Certainly, we will observe the presented malignity of the ideology and globalization practice unless we neglect the values of the main structures of the national entity: national existence, national ideology, national identity, cultural valuables and national country.
   The said above helps to observe the theory of globalism as a “tree” that bears “bad fruit” and, thus allows to identify the originators of globalism who by means of different intellectual and communicative channels and Media “come to you in sheep’s clothing” of postmodernistic and colonialistic rhetoric. The investigators some time ago observed that the “main component” of the imperial doctrine of globalism is only nationalism. Thus, it would be relevant at least in common features to explicit our understanding for the ideological antinomy imperialism/nationalism on the interrelated hermeneutical levels – methodology, theory of literature, culture and nationology. Our brief methodological representation without providing a complete specification of the conclusions is aimed at helping the following investigators in the essential aspects to interpret the methodological level of theory of globalization (imperial “tree”), to emphasize on the “neglectful” (M. Heidegger) essence of globalization processes (“fruit” – the consequences of colonization), to lead to the characteristic of the originators of globalism (modern “false prophets”) and oppose a theory and practice of nationalism (as a “good tree” compared to “bad fruit”) to them all.
   The methodological level of interpretation allows us to consider imperialism and nationalist as two quiet opposite systems of ideas – ideology (in the broad sense of this notion) – antagonistic types of social consciousness (with numerous empirically conditioned transitional varieties) that form their corresponding two main types of human thinking, that is, they structure corresponding dialectical forms of human activity in different fields such as in politics, religion, art, economy, science etc. – every national culture.
   Imperialism also colonialism arises as a heteronomy social consciousness and a social ideology of colonialist type. It is an intelligible strategy and its corresponding colonization practice – “totality of measures by means of which a colonizer takes over the power and establishes it over the colonized one, forcing it to act according to the resolution and to the interests of the colonizator”. In Martin Heidegger’s point of view, a German hermeneutist, it is the very type of thinking which leads to the “existence negligence” – “negligence of human existence”, “transformation of everything – world, human, the Earth into a desert”. The rehashed statement of an Australian theorist of the literary post-colonialism Simon During is that imperialism is a form of non-freedom (slavery), to be more concrete – it is a form of national slavery. The generalized thought of French semiotic (later post structuralism) Roland Barthes towards liberalism points out that this political and mythological ideology “wants to lead down the category “to be” to the category “to have” and to make a thing out of any object”.
   Occidental, above all, historical experience of the 19th and 20th centuries allows to present three main modifications of the imperial experience in the New time: demo-liberal (liberalism, neo-liberalism), social and democratic (communism, socialism) and pseudo traditionalistic (national and social; national and national bolshevism). The typical feature of all three colonialist doctrines is a motivation for the world or at least, local dominance by means of the destruction of national countries of other nations and by means of creation of global super national constructs, for instance, the world “proletarian” country for Russian Bolsheviks, “new order” in Europe for German national socialists as well as mondialist “global civilization” for modern neo-liberals.
   Imperialism in the field of culture is called cultural (or culturological) imperialism. It represents a methodological admonishment and its practical realization in the field of culture (as a system of national and moral valuables) which leads to the fraud of the reality according to the interests of the colonialist ideologies. In fact, imperialism produces in the terms of culture metronymic (foreign to the national existence or spirit) secondary semiotic systems – political myths, which deform the reality by means of different in form but common in their chauvinistic and universalistic as well as denational essence of methods. For instance, racial method in national socialism, “proletarian” internationalization in Marxism (communism) or cosmopolitisation in classical liberalism or postmodernism (neoliberalism).
   The bright examples of the cosmopolitisation method (except such post structural methods as neofeminism, destructivism, pseudocomparativism, freudism) in the field of modern Ukrainian Theory of Literature and journalism are vulgar “neomythologism” represented in the works of H. Hrabovych, O. Zabuzhko and their associates, who fraud and in fact, culturally destruct Taras Shevchenko’s creative heritage and his personality or Pseudochristology which is represented in the terms of M. Marynovych’s controversial discourse and is less reflected in the works of Y. Sverstyuk, when in the interests of liberal doctrine a Christian tradition which is axial for Ukrainian religious culture is being formed.
   If one considers cultural imperialism on the level of communication strategy between different nations, one may see that it is reflected here as a universalistic doctrine the essence of whichlies in the suggestion of own cultural (or those that are regarded to be cultural) acquisitionssuch as a language, religion, political ideologies, philosophical views, artistic methods, fiction (or non-fiction) etc. to other nations.
   The most effective respond to imperialism in all times and for different nations was, is and we hope will remain nationalism (Herder’s notion). Herewith, perhaps, it would be necessary to restrain from those falsified and labeled myths (they seemed to be xenophobic, outdated, primitive, bourgeois, zoological etc.), which were again and again imposed to nationalism, using the very practices of cultural imperialism, above all, various colonialist (and not only they) theories. It has studied well by Simon During: “I do not support the position which is taken over by the majority of humanists, modernists, Marxists, that is, nationalism is natural, “threatening ideological formation”.
   In fact, it is relevant to consider nationalism in its broadest sense, as a national consciousness and immanent ideology as its “roots, origin, genesis… in the historical experience of the nation, but not in the sociological theories” (V. Ivanyshyn). Namely on the level of common consciousness nationalism is defined as “consciousness of independence towards the nation with feelings and desires which are aimed at its security and prosperity”, and this is pointed out by English sociologist and natiologist Anthony Smith but on the level of common ideology and politics – as an “ideological movement for gaining and establishing the independence, unity and identity of the nation”. Generally, it is the level on which Ukrainian nationalism is considered by scholars as a “ideology, main element of which is the acknowledgement of cogency, simplicity of rights for existence and legitimacy of nations in general and Ukrainian nation in particular” (H. Kasyanov). It is a “form of freedom” (S. During) in particular or to be more concrete, it is a form of national freedom.
   It seems that the very idea of nationalism is well reflected in T. Shevchenko’s letter of October, 1st in 1844 to P.I. Hesse, where the priority of the Motherland in the consciousness of every man is directly expressed (“…it seems to me that if my Motherland be the poorest, more miserable on the Earth, it would seem to be better than Switzerland and entire Italy”) and a duty for it is established: “…one must love and be proud of his beloved Motherland. I, as a member of its large family, serve it not for my own benefit but for its glory”. Herewith another false imperial stereotype is opposed to nationalism as a common (also “sacred”) “egoism”. In fact, it is difficult to call egoism, that is, selfishness as love to own “mother”, in general ontological and existential sense, to its existence as a supporting foundation of national things.
   On the cultural level nationalism emerges in the form of cultural nationalism (or as nationalism in the culture). Herewith, nationalism is considered as a “nation’s cultural doctrine and will”. Hence, E. Smith’s conclusion seems to be regular as it represents nationalism as “not a style or political doctrine, but as a cultural form which has lead to a global effect, a nation is a type of identity whose importance and priority are caused by this form of culture”. “In this sense, – continues the English scholar, – nation and national identity should be considered as nationalism’s and its followers’ creation; the importance and praise of nation and national identity are also nationalists’ creation”. It is the very dialectics of the organic connection between the national existence, on the one hand, and national/nationalistic idea on the other hand.
   About nationalism on the cultural level and not only as a “form of culture” (according to E. Smiths) but as well as a strategy of cultural emancipation and establishment gives a good idea of natiological postcolonialism (S. During, H. Bhabha, A. P. Mukerji, partially E. Said and others). It may be testified by S. During’s thoughts. The Austrian scholar as well as E. Said proves out that the whole European cultural experience is influenced by imperialism. And this is the reason why everything is pertained to nationalism which “is something quiet opposite than that what imperialism attributes to it” and the establishment of the notion “cultural nationalism” as nationalistic ideology’s powerful impact. In the investigator’s point of view, the dominance is caused by the fact that “the cultures can resist to each other more than nations; the hierarchy of cultures seems to establish the identity whereas the hierarchy of nations seem to belong to the history and politics”. Thus, S. During works out the whole nationalistic doctrine in the field of Austrian culture, above all, the literary culture: “…I am convinced that nowadays the works of such a colony of the first world as Australia must be nationalistic. (…) Here nationalism can be closely related to freedom and enables us to resist the cultural and economical imperialism and not to participate in the technology of nuclear war which by means of modern systems of communication determines the contemporary internationalism”. 
   One of the remarkable natiologists of modernity American scholar Benedict Anderson while analyzing the nations as “imaginative communities”, emphasizes on the constructive content of nationalism which is clearly reflected in the example of “cultural products” of this ideology: “In the epoch when the progressive intellectual cosmopolitans (especially in Europe) point out the pathological character of nationalism, on that it is filled with fear and hatred to the other and in its connection with racism it would be relevant to remind that the nations evoke love, often deeply sacrificed love. The cultural products of nationalism is poetry, literary prose, music, art – this love is clearly reflected in thousands of forms and styles. On the contrary, the very examples of nationalistic production is so rare and they expressed fear and hatred. Even if we take the colonized nations into consideration, those which had all the reasons to hate their imperial rulers; it is unbelievable how an inconsiderable element of hatred finds its realization in the national feelings”.
   The leading Ukrainian thinkers and scholars of nowadays by no chance are anxious as much as their predecessors about the “eternal” for the colonized nation cultural and national oriented questions. Well, for instance, the academician Mykola Zhulynskiy pondering over the problems of “national country” and gaining for “national identity”, he claimed in 1907 that “the national factor or in a broader sense- nationalism nowadays plays a significant role for the formation of moral and ideological system of valuable orientations”. The alike national and existential position (in any event close to the nationalism establishment in the culture) is observed in the works of other modern scholars: S. Andrusiv, O. Bahan, S. Kvit, L. Moroz, L. Senyk, H. Syvokon and others.
   Thus, we can conclude that the cultural nationalism (or nationalism in the culture) is a constructive ideological position of the creators of national culture which motivates to cultivate and to establish the national identity based on the national idea, gives reasons for its true interpretation and literary expression and only though this resists the imperialism. It would be relevant to say about its narrower phenomenon – literary nationalism (or nationalism in literature) if we take into account not only modern nationally oriented postcolonialists and antiglobalists but also the thoughts of J.J. Rousseau, I. Herder, J. Fichte, F. Schleiermacher, T. Shevchenko, J. Grimm, I. Franko, Lesya Ukrayinka, W. Dilthey, M. de Umanumo, D. Dontsov, Y. Lypa, F. Kafka, Ch. Maurras, V. Zhabotynskiy, M. Heidegger, Y. Malanyuk, S. Weyl and others who one way or another addressed this issue.
   For instance, in such a way early Yuriy Shevelyov-Shereh understood “nationalism” “in literatures”: these “all ideological trends, movements and slants which define a man as a determined in his deeds, admonishments, preferences, in all their spirituality take it for a positive factor…
   The main method of cultural nationalism is finely defined as a nationalization which is similar to the organic national and existential man’s “absorption” (M. Heidegger) or “obnubilation” (S. Weyl) as a motivation to look for the answers to the fundamental issues in the terms of national tradition – its own but not a “foreign” one historical and cultural “field” (T. Shevchenko). For instance, it is about those always topical Shevchenko’s hermeneutic questions in the terms of the Ukrainian “realizing thinking” (M. Heidegger): “who are we?”, “whose sons are we?”, “who are our parents?”, “who neglected us and for what?” or “whom am I writing for?”, “what am I writing for?”, “what do I love the Motherland for?” etc.
   Cultural nationalism emerges as the most effective strategy and practice for the formation ofnational and moral (cultural) immune system (through the absorption into your own existence) namely, a spiritual protection or liberation from the cultural imperialism. Thus, in terms of a cultural dialogue one must use it as a methodology of moral dominance this or that nation. The moral dominance unlike cultural imperialism does not have a suggestive effect but a suggestion of its own cultural properties to other nations. It seems to be the only possible methodology of cultural dialogue – not aggressive, immanent form of association between nations and not only during the period of globalization. And here a cultural politics of the national country should have played an important role, which Ukrainians still have not established, what a pity, they do not have it. Thus, our nation at present is an object of foreign cultural imperialists (for instance, American or Russian) but it is mostly never a subject of its own moral dominance – expansion of its incredible spiritual “Ego” in the world.
   The choice set before Ukrainian intellectual as a spiritual leader of the nation during the period of globalization, thus, the same as he used to be or will always be. One may form his own national (nationalistic) ideology (“grow a good tree”) that will help to establish and protect our own nation in the time and space (bring “good fruit”) but one may accept foreign colonialist ideas and form his antinational, imperial ideology (“to plant a bad tree”). It would not be surprising, perhaps, if the results of the creative work predetermined by such an ideology will be global “bad fruit” – nihilistic, universalistic and harmful for the man and the nation.
   “For a tree is recognized by its fruit…” (Matthew 12:33).
Author  Petro Ivanyshyn