Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Наступні тижні стануть вирішальними у війні в Україні

Апокаліптичні сценарії малюють на шпальтах впливової американської газети "The Washington Post". За минулі кілька днів це видання розійшлося не на жарт і приголомшило українців матеріялом про те, що наша Батьківщина... прогрáє війну. Як доказ, наведені "глибоко аналітичні" приклади втрат української армії, що нібито набагато вищі за офіційні 400 000 полеглих і поранених, причому у пропорції 1 до 8 (43 000 полеглих до 370 000 поранених).

Однак, навіщо газеті, яку нещодавно купив олігарх Джеф Безос, такі уточнення, коли достатньо назвати цифру і з усією відповідальністю заявити, що вона занижена, щоправда, не надавши фактажу на підтвердження такої заяви. Відверто кажучи, нагадує характер подачі інформації від кремлівських пропаґандистів, або від американських конспірологів. Наприклад, хабалки Марґо Сімонян, полковника Даґласа МакҐреґора або ж підполковника Деніела Девіса.

Ці наведені великі поціновувачі вигадок завше радо розповідають про те, що «втрати української армії катастрофічні» й «українців полягло вже майже 1 мільйон осіб». Зрозуміло, що подібними брехливими заявами користується ворожа пропаґанда і затягує у свій інформаційний простір цю епістолярщину як "авторитетну" думку. На жаль, але у США вже давно склався прошарок "горе-експертів", з якогось дивного збігу, думка яких в унісон звучить із кремлівськими "балакучими головами".

Видається, що у США наявні серйозні проблеми із контррозвідувальною діяльністю, якщо серед аґентів РФ по той бік Атлантичного океану так багато саме військовиків. Але, схоже, криза не лише у контррозвідувальній діяльності, а й у редакції "The Washington Post", якщо такий непрофесійний матеріял викладений у розділі "Думка: Редакційна колеґія". Невже вони справді вірять у те, що написали?

Крім усього іншого, у згаданій статті звучить дивне твердження про те, що "українські війська можуть бути оточені" у... Курській області народній республіці. Зауважимо, що це принципово неможливо і латентний натяк на необхідність зниження мобілізаційного віку до 18 років, за що у США висловлюються також досить сумнівні за рівнем афіліяції особистості. Наприклад, товаришка Вікторія Спаркс, – етнічна українка і за сумісництвом позірна українофобка.

Тому стаття від літературних рабів Джефа Безоса не виглядає неупередженою, розважливою та глибоко опрацьованим аналітичним матеріалом. Радше це спроба накидати на вентилятор журавлинних наративів, які використовуються роками конспірологічною спільнотою США, що вторить кремлівській пропаґанді. Фактично, відбувається створення відповідного сприйняття та розуміння, у всіх можливих спотворених сенсах, від того, що ж у дійсности відбувається в Україні.

За матеріялами "Злого Одесита"

Сáмість нації формують дорослі особистості

Ідентичність не виборюють, а створюють й один із випадків – це наново створення єврейського народу у XIX-XX ст. Суть справи така: є духовний лідер, який формує поле смислів, мораль та етику; є обмежена спільнота, яка сприймає духовного лідера як авторитета для себе; є час інсталяції смислів та цінностей від духовного лідера до спільноти; є Книга, яка це фіксує; є довіра людей, вони сповідують смисли та цінності створені духовними лідерами та зафіксовані в Книзі. Потім ідентичність відстоюється у боротьбі.

   На жаль, на сьогодні, українська ідентичність – це розмите поняття, в якому негармонійно поєднуються постсовєцькі лівацькі смисли (рівність у бідності, державний патерналізм, постколоніальний дискурс), лівацько-етнічний націоналізм, який є зворотною калькою "русскаґо міра" (Армія, Мова, Віра = Православіе, Самодѣржавіе, Народность) і намагання створення ідентичности через відношення до мови, служби в армії, українського патріярхату, також витягнуті з контексту лівацько-ліберальні ідеї ("ґендерна рівність", ЄС, НАТО). Як бачимо, вся нова ідентичність побудована на чужих ідеях низького рівня. Українців позбавили їхньої національної самости.

   Існує інший показовий приклад: євреї кажуть – ця земля нам дана Богом. Українці кажуть – ми просто тут історично довго живемо. Потрібно розуміти, що сила цінності залежить від її близькості до трансцендентного: тобто євреї говорять – «ми Богом обраний народ. Ми маємо Книгу, що визначає смисли та об'єднує нашу спільноту, формує етику та мораль», а українці – «ми є українці, ми маємо українську мову. В нас є "правильні українці", що говорять та пишуть українською мовою та москвороті, ми віруємо у Христа, але у правильній" Церкві».

   Зараз наша спільнота стоїть на ціннісному розломі – далі йти із таким набором цінностей неможливо, спільнота розпадається. Потрібно обрати ціннісний код української політичної нації (а не українського етносу), який буде базуватись на таких засадах:

1. Високий духовний рівень – цінності пов'язують націю із трансцендентним.

2. Цінності визначають місце нації у людській цивілізації.

3. Цінності створюють напрямок для розвитку нації в майбутньому.

4. Цінності мають історичне коріння.

   Проте, якщо чужі ідеї працюють, їх варто привласнити й використовувати, а висока духовність не працює. Саме така позиція була по створенню Homo Sovietucus (а також людини грецької, римської, анґлійської, французької та американської). Один біологічний вид – одні моделі поведінки.

За матеріялами "Пéтровича"

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська

Загублена у віках: столиця держави Моксель

Ні для кого в Україні не є таємницею, що московити зачистили вітчизняну та навіть спромоглася вплинути на західну (європейську) історіографію. Чужинці не тільки загарбували землі та вбивали місцевих мешканців, але й учиняли справжній культурцид. Із-поміж тих, кого спадкоємці так званих "великоросів" Андрєя Боголюбського та Івана Грозного взялися першими навертати у "свою віру", були мокші або мокшани – корінне населення межиріччя Оки та Волги, котрі у давнину славилися торгівлею і військовою справою.

   Звісно, що московити не були винахідниками кривавих розправ, тортур, страт і привласнення чужого, вони запозичили ці брудні практики у попередників. У XIII ст. незлічені кочові тюркські племена під проводом роду Чинґізидів вдерлися степи та ліси Надволжя, де згодом осіли й запанували. На їхньому шляху тоді стояв великий торговий пункт і столиця держави Моксель, керованої династією Мордуканів, під назвою Нороньщащть (мокш. Νορονσαςτ, араб. كبير), місто, яке окупанти із Залісся зітруть із людської пам'яті, але не з глибин землі та непереписаних історичних джерел.

   Попри те, що точна дата заснування міста (хоча б десятиліття, не кажучи вже про рік) невідома, археолоґічні знахідки підтверджують наступний факт: першим населенням Нороньщащтя були представники народу мокша. За свідченням дослідника Чéрапоня Óсе, ця давня назва у перекладі із середньо-мокшанського діалекту мокшанської мови означає "колишнє болотяне місце, яке поросло травою" (власне, місто справді знаходилося у вогкій долині посеред торф'яників і сучасний аналіз ґрунтів доводить теорію етимолоґічного походження). Натомість першою задокументованою згадкою про поселення є позначка за 1154 р. на мапі мусульманського ґеоґрафа Мугаммада аль-Ідрісі під арабською назвою "Кабір" (тобто, "Великий"), а після XIII ст. за Нороньщащтєм усталюється інша назва "Мухша" або ж "Мухші", відбиваючи однойменний улус Золотої Орди, заселеного переважно представниками народу мокша.

   Тривалий час – орієнтовно, між 1000-м і 1230-ми рр. – за мурами середньовічного Нороньщащтя перебувала столиця держави Моксель, відомого за спогадами європейських мандрівників і місіонерів як королівство Мурунза на чолі з князями Мордуканами (лат. Regnum Morducanorum). З навалою Чинґізідів за містом закріплюється тюркська назва Нуріджад або Нороньзят, збережена на сторінках булґарської хроніки "Джаґфар таріхи" й арабськомовної "Джамі ат-таваріх", хоча у Лаврентіївському літописному зводі є згадка тільки про останнього володаря мокшів – каназора Пýреша, його сина Áтямаза та доньки Нáрчатки. Прикметно, що саме при дворі династії Мордуканів був і монетний двір, захоплений 1237-го р. ханом Бату, а затим привласнений його прямими нащадками, котрі запанували у межиріччі Дніпра та Єнісею.

   Санкціоновані та підконтрольні совєцькому режимові археолоґічні розкопки у 1920-1930-х рр. довели, що у давній період (а точніше – до татарського нашестя) Нороньщащть не поступався блиском і розкішшю Києву і Самарканду. На руїнах колишньої столиці держави Моксель знайдено залишки приватних лазень, споруди для постачання у житла проточної води, каналізацію, мальований посуд із традиційними для мокшів візерунками. Вулиці міста були вимощені камінням, де-не-де стояли рукотворні фонтани з питною водою, кам'яні будинки, кузні та гончарні, ринкова площа і, звичайно, палац володарів-каназорів, а от про храм чи якусь подобу місця для моління, де б поклонялися вищим силам жителі, – на тепер нічого не відомо.

   З 1990-х рр. серед нечисельної національно орієнтованої мокшанської еліти побутує припущення, що на північний захід від фортечних стін Нороньщащтя знаходилося "поле сили", заборонене для входу чужинцям, яке загарбники з Московії навмисно перетворили на цвинтар. Очевидно, вириті у землі докази існування столиці Мордуканів у сучасній Пензенській області псували прийнятий у Кремлі псевдонауковий стандарт історії, тому археолоґам не дозоляли досліджувати її аж до скону СССР. Хоча і за РФ робляться виключно поодинокі винятки для обраних імперіалістами "ручних учених", які мокшанську минувшину свідомо приписують пізнішому періоду, а саме ханові Узбеку й іншим Чинґізідам.

Окремо варто зупинитися на монетах, якими користувалися для купівлі-продажу різного краму у державі Моксель. Попервах (VIII-XI ст.) розраховувалися успадкованими від Хазарського каґанату шелеґами, на яких були написи арабською в'яззю тогочасної lingua franca Великого шовкового шляху. Затим Мордукани вдалися до карбування власних монет – "ярмак" із використанням грецької абетки, котра, за словами сучасних фіно-угорських лінґвістів, найкраще відбиває фонетичну специфіку майже вимерлої мокшанської мови.

Це доволі цінне, але свідомо приховуване московитами відкриття, у 1930-х рр. зробили нумізмат-краєзнавець Богдан Зайковський та мокшанський просвітник Черапонь Осе, разом працюючи у Саратовському університеті. Їхній спільний науково підтверджений іншими колеґами доказ висновував наступне: "ярмак" або ще також "мортки" використовувалися як основний платіжний засіб до остаточної колонізації та окупації мокшанських земель Московією у XVI-XVII ст., а Нороньщащть з околицями якраз і був тим місцем, де цю монету карбували зі сплавів золота, срібла і бронзи з додаванням інших, міцніших металів. Висловлена теорія вкрай не сподобалася переписувачам історії, а тому про неї затерли або знищили всі наявні писемні згадки, крім поодиноких мокшанськомовних у реґіональній партійній пресі Мордовії довоєнного часу.

Але правду під щільним сукном у підвалах московського Спецхрану у Відділі R чекістам не вдалося втаємничити. Копії статей Зайковського і Черапоня зі знімками середньовічних мокшанських монет вдалося врятувати небайдужим краєзнавцям, вивізши до Фінляндії. Їхня цінність на сьогодні очевидна, оскільки доводить сталу відсутність у Московської держави (князівства і царства) власної монети до часів Пєтра I Романова!

Отже, зацитуємо репресованого сталінським режимом і досі не реабілітованого нумізмата: «Не землях мордовських, знаних європейцям як Моксель, нашій археологічній команді вдалося виявити чималий скарб із монетами, котрі можна умовно розділити на 2 типи – "А" і "Б". Перший карбували зі срібла і вони виглядають як справжні сучасні монети, мають читабельні написи, схожі на кириличні без м'яких знаків. Другий тип – виготовлявся з різних сплавів металів і використовувався переважно у традиційних жіночих костюмах мордви-мокші як прикраса на святковому вбранні. Виробляли обидва типи монет у двох місцях: Наровчаті та сусідньому поселені Трака. Цікаво, що монети, названі моїми колегами "мордовками" або "мортками", ніколи не дорівнювали 1⁄400 рубля, бо його на той час ще не існувало».

Який підсумок із вищенаведеного можна зробити? – По-перше, що московити завжди все крадуть, привласнюють, приховують і перебріхують, аби правда не стала надбанням громадськості. По-друге, докази існування на місці теперішнього села Наровчат столиці колишньої мокшанської держави на чолі з династією Мордуканів зберігають у кількох європейських (балтійських) і азійських (близькосхідних) музеях та архівах. Однак здебільшого науковців не цікавить пошук істини задля викриття сфальшованої московитами минувшини чималого шмата періоду і земель Північної Євразії, де до тепер захована так звана "голка Кощієва". Залишається сподіватися на притомних дослідників в Україні, котрі на хвилі воєнної агресії РФ почнуть "копати" давнину у потрібно для себе і всього світу напрямі, щоби наш одвічний ворог назавжди ліг у свою холодну труну посеред мерянських лісових боліт.

Автор – Донісі Човганонь

Вяйнямьойнен і Тюштєнь: що різнить і єднає леґендарних героїв?

У фіно-угорській мітолоґії існує поширений, але вельми умовний, образ "сплячого богатиря" (фін. Nukkuva baghatur | мокш. Нувси батор), хоча не всі сучасні історики згодні з таким твердженням. Він притаманний багатьом народам, котрі мешкають на обширі від Скандинавії аж до Алтаю, і, зазвичай, має один той самий сюжет, закарбований в епосі: скажімо, у "Калевалі" – це Вяйнямьойнен, а у "Мастораві" – Тюштєнь. Обидва названі благородні герої фінського (та карельського) і мокшанського (та ерзянського) народів відповідно, мають неймовірну силу та волю, але водночас добросердні, наділені великою мудрістю й жагою до справедливости. У кожного з них власні своєрідні характеристики, які жива пам'ять того чи іншого етносу зберігає й передає з покоління в покоління, прикрашуючи новими яскравими сюжетами, ніби прагнучи повернути з небуття втрачену "золоту добу". Знаково, але у певні доленосні миті (кризи, революції, війни) дехто навіть наважується уособити їх, перенісши образ леґендарного мужа на конкретну історичну постать сучасности.

   Важливо зауважити, смерть або загибель у бою "сплячого богатиря", за переказами, не є остаточною; він знову прийде, як тільки його покличуть на допомогу. (Тут дехто може бачити алюзію на розп'яття і воскресіння Ісуса Христа, але це доволі сумнівне порівняння). Як правило, місцем "тимчасового" спочинку героя слугує печера, пагорб, гора чи курган; або ж він просто втомлений іде під землю – на самоти чи з військом. Однак у разі крайньої потреби (а саме, коли народ перебуває на межі зникнення через дії чужинців!) нащадки, згуртувавшися, посеред поля просто неба прикликають його збудитися від сну і прийти на допомогу (фін. Väinämöisen soitto | мокш. Тюштянень пшкядема). Натомість, коли якийсь невіглас, бажаючи перевірити правдивість давніх переказів чи просто заради жарту вирішує закликати велета, той, з'явившися, бачить, що прийшов дарма, – а відтак розчаровується і йде назавжди, ніколи не вертаючися, залишаючи нащадків на одинці з бідами.

   Розглянемо на прикладі Вяйнямьойнена і Тюштєня. Перший, за "Калевалою" (укладеною та упорядкованою Еліасом Льоннрутом), є старим і мудрим першочоловіком, впливовим шаманом, який імовірно жив у VIII-IX ст., володів могутнім, чарівним, співочим голосом. Вважається старшим сином Калева (також леґендарного богатиря-велета, засновника мітичної держави балтійських фіно-угрів на березі Віру) і первісної богині повітря Ілматар, яка чомусь була запліднена морем та вітром одночасно. Вяйнямьойнен перебував в утробі своєї матері 730 років, поки вона плавала у човні під час утворення земля, саме після молитви до Сонця, Місяця та Великої Ведмедиці, зміг покинути лоно, пірнувши у глибини моря. Його земне життя сповнене безліччю випробувань – борючися зі злими й темними духами, створив навколишній світ, дарував людям кантеле і хотів принести їм достаток у вигляді млина-Сампо, але поряд із добрими справами іноді несвідомо чинив кривди.

   Головний калевальський герой постає суворим "вічним бардом", який співом встановлює жорсткий порядок над безладом, рівнобіжно шукаючи собі дружину (фактично, викрадає обраних ним дівчат, вбиваючи їхніх суджених). Яскравий приклад – траґедія норовливого лапландця Йоукагайнена з юною сестрою Айно. Старець Вяйнямьойнен не тільки перемагає у співочому змаганні суперника, а й заклинає його потонути у болотяному трясовинні, на що молодиця відповідає самогубством, відмовляючися одружитися з тим, хто позбавив життя її брата. Окремий сюжет – протиборство з чаклункою Лоугі з Погйоли, яка не бажає віддавати людям відібране Сампо. Цей унікальний маґічний артефакт, що символізує щоденний достаток, під час переходу з рук у руки випадково розбивається на друзки й губиться по світу не лишаючи слідів.

   І все ж кінець леґендарного старця не менш епічний, ніж прижиттєві подвиги, які були затьмарені поодинокими підступами. Одного дня приносять на оглядини дивну дитину, запліднену від ягоди, котру Вяйнямьойнен вирішує стратити. Натомість двотижневе немовля привселюдно починає говорити по-дорослому й дорікати герою за допущені гріхи, які той мусить визнати й присоромлений вирішує залишити Озерний край Суомі. Він відпливає на мідному човні геть до країни мертвих – у Туонелу. На прощання обурений "сплячий богатир" таки обіцяє знову повернутися, коли людям знадобляться його навички, вміння, ремесла та міць, і коли комусь вдасться відновити Сампо.

   Ось, як висновує позитивну гіперболізацію постаті Вяйнямьойнена провідний фінський фольклорист і мітолоґ минулого століття Уно Гарва: «Він до тепер залишався невизначеною фіґурою, частково через різкі розбіжності серед дослідників. Дійсно, навіть навколо реальної історичної особи чи події може бути витканий таємничий ореол казки, особливо якщо ця особа чи подія досить великі, щоби породити її штучно в уяві багатьох людей. Якби Вяйнямьонен просто керував рибальськими та мисливськими подорожами у північній глушині або від імені шведської корони був збирачем податей у лопарів, було б важко зрозуміти, як стільки леґендарного могло чіплятися за його особистість. Його добрі вчинки рівнобіжно межуються з хибними, з помилками, і ніхто не може сказати, чому саме йому відведено унікальне місце у світі наших старих оповідальних віршів-рун. Тож можна лише здогадуватися, що для цього була особлива причина, закарбована у нетлінній народній пам'яти, пронесеній у віках».

   Другий – Тюштєнь, за "Масторавою" (укладеною та упорядкованою Шарононєм Сандро), є родоначальником племені мокша і ерзя, земним правителем-оцязором (який, можливо, жив у IV ст., але, швидше за все, – набагато раніше), народжений смертною дівчиною Літовою після запліднення богом-громовержцем Атямом. Він з'явився на світ із залізною п'ятою, кам'яною потилицею й обмотаними дротом колінами. Свою владу деміурґ отримав з рук ради старійшин за надприродні здібності та наявні мудрість зі справедливістю. У цілому період його правління зветься "золотим століттям" (мокш. Тюштянень пинге) – саме в цей час жінки народжували тільки хлопчиків. Найпомітнішим атрибутом героя, що завжди носив із собою, була велика мідна труба у вигляді вигнутого рогу – тóрама.

   Як доброзичливий господар сприяв вирішенню суперечок, зокрема щодо рівномірного поділу лісів і полів, навчав людей землеробства і плекав збереження родючости. Одночасно, як головний воїн, уміло відбивав ворожі напади чужинців. Із-поміж його постійних помічників виділяють мітичного залізодзьобого Ворона-Провидця, Королеву Бджолу і Білого Лебедя. Разом із ними Тюштєнь бере участь у космоґонії – поборює злих духів, які приносять жахливі посуху та злидні з Заходу. На старости літ усе ж вирішує добровільно приєднатися до своїх батьків на небесах, залишаючи захованою у лісових хащах тораму, чий звук наче грім і голос предків, а також послання для нащадків: якщо над його народом нависне серйозна загроза, він повернеться, щоби дати відсіч, але у цій битві може згинути весь світ.

   Упродовж свого земного життя Тюштєнь робить багато різних вчинків: зі своїми помічниками об'їжджає Рідний край (мокш. Мáстор), споглядаючи за тим, як працює народ; споруджує місто-фортецю, в основу якого замуровують дівчину Куляшу; перемагає у бою сильного і могутнього хана Сарду; насамкінець залишає мудрі настанови задля плекання морально-етичного розвитку. Його мета – орґанізація якісно нового суспільства у порівнянні з попереднім первісним і диким, де культурі й традиції відведено особливе місце. Характерною здатністю Тюштєня є потрійна зміна власного віку: юнак, коли Місяць молодий; зрілий у повню; і старець, коли Місяць спадає. Одним поглядом чи помахом руки він зупиняє течію річки, будує міста, зводить мости, з очей випускає блискавки та вражає ними ворогів, живе кілька людських поколінь. У цілому оцязор мислиться як добрий покровитель (не цар!), обраний старійшинами від імені всього народу, якому і служить, а відтак жодних взаємних конфліктів між ними немає (принаймні руни цього не фіксують), бо Тюштєнь любить свій народ, а народ любить Тюштєня, – така поетична схема їхніх стосунків.

   А ось, як узагальнює його образ у живій народній пам'яти мордовський дослідник старовини Андю Маскаєв: «За час свого розвитку Тюштєнь проходить 3 стадії, котрі цілісно доповнюють одна одну – мітолоґічну, де він божество; епічну, де виступає як боголюдина; історичну, де він правитель з ознаками дійсного вождя племені. Його постать чітко виражає ідеї етноцентризму та етнічного скептицизму одночасно прагматичних мокшан і рішучих ерзян, які зберегли відповідні традиційні пісні героїчного змісту. Тюштєнь сам багато у чому нагадує леґендарного біблійного вождя євреїв Мойсея, бо і долю має таку ж. В усній поезії мокшан і ерзян він постає справедливим господарем-азором, який доводить своє високе походження і право на владу викликом прикмет, а здатність чинити дива дозволяє визначити Тюштєня як повноправного правителя-деміурґа – творця громадських підвалин і хранителя моральних цінностей. Він великий не лише на ратному полі, а й у щоденному служінні народу та у захисті тих, хто сам себе захистити не може, але чекає на його обіцяне повернення».

   Що ж у підсумку? Назверх обидва наведені вище "сплячі богатирі" (герої наділені силою, доблестю, невгамовною енерґією, гордістю, уособлюючи у монументально ідеалізованій формі норму поведінки людини ідеального виду, яку не витворить жоден хірург, а тільки уява) мають спільні риси – вони у дечому справедливі, допомагають людям (перш за все землеробам), захищають рідний край від загарбників, "озброєні" власними унікальними музичними інструментами (кантеле і торамою) й у відповідну мить залишають земний світ, відходячи в інший, незримий та потойбічний, зробивши покладену долею на них справу. Одначе є тут і відмінності: якщо син Калева сам міг спровокувати конфлікти з сусідами, бо волів довести власну кращість і безстрашність, шукаючи чудодійні предмети задля примноження достатку й наражаючи при цьому супутників на небезпеку, то син Атяма ніколи на таке наважувався, адже злагода поміж людей та їхній добробут перш за все для нього було породженням щоденної мирної праці. У Тюштєня спостерігається далебі бездоганна репутація, натомість Вяйнямьойнен аж ніяк не є непомильною постаттю, котру ще й привселюдно присоромило дитя (на схилі літ він мучиться від визнаного тягаря завданих кривд стороннім, ні в чому невинним жителям Калевали та Погйоли, які волів би стерти й забути, але пам'ять не дозволяє зробити цього, тож рушає до Туонели замолювати скоєні гріхи).

   Попри мітолоґічне походження вони все ж постають для декого певними ідеалами правителів, захисниками інтересів своїх народів, на які мають рівнятися їхні наступники, щоби завадити зникненню всього племені. Фінський (і карельський) Вяйнямьойнен та мокшанський (і ерзянський) Тюштєнь також різняться важливими особливостями характеру, притаманними народам, які пронесли крізь віки непідробні руни-перекази про великі діла "сплячих богатирів". Якщо перший назверх постає войовничим чоловіком без дотримання усталених правил, хто здатен переступити "червоні лінії" заради виконання своєї місії, то другий – сумирний орач (трудівник, який об'єднує народні маси), хто підтримує життєвий цикл на землі та зв'язок із небесним світом богів. Ці епічні герої з леґенд давно пішли від нас, зберігши обітницю повернутися у лиху годину, котра вже обійняла грозовими хмарами війни та голоду пів світу в очікуванні їхнього пришестя. Настала мить грати гучно на кантеле і трубити у тораму, щоби незримі велети відновили рівновагу.

   P.S. Вищевикладений авторський матеріал не претендує на звання "істини в останній інстанції", але є суб'єктивним порівнянням так званих "кабінетних" творів Еліаса Льоннрута та Шарононя Сандро. Адже і "Калевала", і "Масторава", зрештою, – це все ж таки дві кардинально різні світосистеми, як толкінівський "Володар кілець" та юнґеріанські "Скляні бджоли". У першому випадку спостерігаємо впевнену спробу здійснити фінізацію спільних із карелами та іжорцями завітів і переказів про славні дні, що минули. Тоді як у другому – якусь мордвинізацію чи спробу змішання мокшанських й ерзянських пісень, незаслужено названих "загальнонародним епосом". У підсумку, щоби знайти реальну схожість сюжетів у мокшанському та фінському фольклорі, можна покласти життя, оскільки потрібно буде точно відновити всю історію, і то мінімум – до скитського періоду.

Автор – Данило Катраник

Криза думки

«Минуле не завжди тягне назад. У ньому розсипані нечисленні, але потужні пружини, які розпрямляючись, штовхають нас в майбутнє...». – Це слова видатного японського вояка XX ст. і консервативного революціонера Юкіо Мішіми, який сповідував істинні цінності земного життя.

   "Істина" у спотвореному постмодерністському задзеркаллі звучить приблизно так: "адепти" традиційних цінностей" є природженими рабами, які звикли до свого рабства і бісяться, якщо хтось бути рабом не хоче. Власне цю, так би мовити "істину", ми чуємо усюди, куди б ми не пішли. Подібні думки нам підносять як "прогрес" людської думки.

   Зараз гуманісти відкрито заявляють, що сучасний світ створений виключно прогресом і загальним розвитком людства. Проте, як ми розуміємо, сучасний світ створений постійними підмінами і спотвореннями початкового світу традиції та релігійності. Схожі спотворення сталися майже 300 років тому під час Великої Французької Революції; так сталося і під час самогубства Європи у часи Першої світової війни.

   Все це призвело до хворих побічних реакцій у вигляді червоної революції 1917 р. на просторах колись великої імперії Романових. Кращий приклад потворності висловив білогвардійський генерал Пьотр Краснов: «Їхня релігія "лєнінізм", а "заповіти Ілліча" – це їхні заповіді».

   Затим красиві гасла зароджувалась в нетрях ліберальної демократії і призвели до того, що зараз прийнято називати суспільством споживання. На зміну скинутим монархам прийшли "обранці народу" – президенти й інші політикани. Сьогодні більшість із них незалежно від власних намірів, у першу чергу, зобов'язані рахуватися не зі своїми союзниками, сюзеренами, васалами та народом, як їхні далекі попередники, а з головами різних корпорацій і компаній, про багатства яких не могли мріяти королі та імператори, які існували до них.

   У руках цих глобалізаторів і різного роду інтеграторів поняття добра та зла постійно міняються місцями. В усі часи люди, які істерично збирали в своєму будинку безліч зайвих речей вважалися ненормальними: якби були вони бідняками, котрі збирають у себе вдома все міське сміття або ж багатіями, що забивають свої маєтки зверху до низу дорогим одягом і розкішними меблями. Однак сьогодні люди, що набивають свої будинки грошима, нещадно обкрадаючи все населення, прикрашають обкладинки таких популярних журналів як "Time" і "Forbes".

   Попри це, таких людей шанують, поважають і ставлять в приклад іншим, менш заможним, а то й зовсім бідним і знедоленим. Так само і шлюб колись вважався сакральним божественним проявом вищих людських почуттів, що нині перетворився всього лише в юридичну формальність. У наш час звично бачити, як дружина звичайного роботяги йде до коханця-багатія втілювати свої статеві забаганки, а дружина багатія навпаки ублажає якого-небудь колгоспного жиголо у брудних нетрях міста.

   Все це відбувається від того, що у суспільстві споживання людство позбавило себе першого сенсу свого існування. Людина прагне споживати все більше і більше не знаючи меж своїм бажанням. Сучасному людству постійно чогось не вистачає: людина стала подібна до комара, який істерично шукає за чий рахунок він може продовжити своє існування – ось і все чого досягло це "суспільство людини новітнього часу".

   Основними рисами сучасного суспільства є його безхарактерність, втрата власної гідності, бажання жити одним днем. Навіть в епоху християнських імператорів все це вважалося життєвим досвідом язичників греків і римлян, враховуючи при цьому їхні помилки та культурні досягнення. Сучасний мультикультурний ліберальний світ, з якогось дива називає лицарське Середньовіччя відсталим і похмурим періодом європейської історії, відкидаючи його на смітник самої історії.

   Все це говорить про деградацію суспільства, про його падіння, а може і повернення навіть не в язичницьку епоху, а в часи бронзового століття – у Содом і Ґоморру. Тому сучасним християнам ні в якому разі не можна піддаватися на ту потворну брехню, яку несе верхівка ліберального суспільство. Не дивлячися на все, в цьому світі криза людської свідомості дуже сильно впливає на сучасних християн і на всю християнську проповідь в цілому.

   Якщо в апостольські часи поняття добра і зла були присутні в суспільстві, то сьогодні для кожної людини вони "індивідуальні". Однією з основних завдань є мужність прийняти виклики цього згубного для людства часу. Тому впадати в почуття безвиході і капітулювати перед духом цього часу для християн сьогодні є одним з найстрашніших злочинів проти людини і Господа Бога.

   Цей світ не може відповісти на справжні лицарські чесноти нічим крім брехливих фікцій, бо життя християн в усі часи було найкращою проповіддю віри. Саме тому християнству ще належить зайняти свою справжню позицію в серцях нинішніх європейців. Щира віра і бажання відстояти те, що нам дорого послужить початком для побудови нового Середньовіччя!

За матеріалами "Катехизму"

Традиція і демократія: далекосхідна адаптація

Часто згори та ззовні конкретну ситуацію, річ чи явище можна бачити краще ніж перебуваючи всередині. Іноді здається, що країни так званого Міжмор'я (у трикутнику Фінляндія-Хорватія-Україна) втратили власні традиції, призвичаївшися до західного стилю життя. Скажімо, більшість фінів не читають щодня "Калевалу", а українці навіть не гортають "Кобзар", бо ґлобалізований світ вимагає уніфікації, попри проголошений мультикультуралізм.

   Незалежно від того, зберігаємо ми власну традицію чи ні, у світлі історії зрозуміло, східні європейці, котрі населяють каїни між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями мінімально корумповані та демократичні нації, чого не скажеш про сусідів. Водночас на адміністративному рівні, певно, важко поєднати демократію з традиціоналізмом, адже бюрократам явно не до подібного зіставлення. Звичайно, завжди можна сказати, що наша традиція – це демократія (фінляндський Сейм, козацькі ради на Січі тощо), яка, втім, слабне і гальмується жорсткою адміністративною формою за посередництва конкретних управлінців (здебільшого кар'єристами), стаючи своєрідним ігровим полем для політичних гравців.

   Одну з теоретичних моделей сучасної демократії на початку 1920-х рр. презентував батько-засновник Китайської Республіки (нині це Тайвань) і палкий ідеаліст Сунь Ятсен. Його принципи ґрунтуються на "трьох китах" народовладдя: націоналізм, демократія та умови життя. Як такі, перелічені терміни майже ніде не втілювалися у життя одночасно, але у різних країнах Далекого Сходу вони вплинули на ідеї соціального розвитку і більш-менш запроваджувалися окремо одна від одної, залежно від політичної ситуації.

   Просто і коротко Сунь Ятсен уявляє суспільство як свого роду машину, орієнтований на розвиток кожного громадянина механізм, оснащену хорошою трансмісією та контролем. У складових цієї системи, зокрема тих, хто відповідає за запуск, – повинна бути свобода діяти відповідно до своїх обов'язків інакше громадяни-виборці мають демократичне право зупинити машину для необхідного ремонту; трансмісія та кермо зберігається у руках найкращих (у давньоіндійській філософії: брахманів і кшатріїв). Зазначена модель приваблива тим, що звільняє від такої відповідальності слабкодухих з одного боку, та ласих до корупції ділків з іншого, але все одно дозволяє спити та переформатувати всю адміністрацію у разі потреби.

   Ідеолоґ китайського республіканізму виходить із того, що прагнення до демократії та її цілі не можуть бути рівнозначними, але рівність між ними є відправною точкою. Сунь Ятсен переконаний, на практиці мова йде про рівність можливостей, що дозволяє різним особам-громадянам реалізувати себе якнайкраще. З приводу запобігання надмірній бюрократії, тиску адміністративному механізму та амбіціям окремих кар'єристів пропонується ставити чиновниками тільки тих, хто заслужив довірі народу (вужче – громади) своїми діями, а не словесним популізмом.

   Водночас Сунь Ятсен закликає усувати з адміністрації тих, хто більше не користується довірою народу, або й зовсім шкодить, порушуючи закон, – це була б справжня демократія. Засновник Китайської Республіки вважав, якби його модель можна було запровадити на практиці, вона також була б постійним і глибоко вкоріненим у національній традиції. На сьогодні окремі теоретичні надбання Сунь Ятсена все ж реалізуються урядовцями Тайваню, такі, як національний республіканізм і пряме представницьке народовладдя.

За матеріалами "Sarastus"

Історія дублінського "генерала в законі"

Мартін Кегілл почав свою кримінальну кар'єру ще хлопчиськом в дублінських трущобах. Від дрібних крадіжок і шахрайства він поступово перейшов до злочинів національного, та світового масштабу. За організаторські здібності та професійний підхід до пограбувань він отримав прізвисько "Ґенерал".

   Щотижня він проводив збори банди, на яких ретельно планувалися такі злочини. Під час або відразу після нальотів "Ґенерал"-Кегілл приїжджав до поліцейського відділку. Він лягав там спати, забезпечуючи собі алібі...

   Народився Мартін Кегілл на Ґренвілл-стріт у Дубліні і був другим із 12 дітей у родині. Його батько Патрік Кегілл працював наглядачем місцевого маяка, при цьому страждаючи на алкоголізм. Ще в школі Мартін і його старший брат Джон почали красти їжу.

   У 1960 р. сім'я Кегілл переїхала в столичний район Крумлін, де Мартіна одразу відправили в католицьку школу. У 15 років він спробував вступити до королівського флоту Великої Британії, але його не взяли; у 16 років був визнаний винним в двох крадіжках. За це був поміщений у школу-інтернат для "сиріт і кинутих на призвояще дітей" під протекцією аббатів-місіонерів пресвятої і непорочної Діви Марії в Денґані, ірландське графство Оффалі.

   Після набуття повноліття Мартін Кегілл одружився на Френсіс Ловлесс, дівчині з дублінського району Ратмайнс, куди переїхала його родина. Саме у цьому населенному пункті Мартін Кегілл разом з братами здійснив кілька квартирних крадіжок в кварталах Дубліна, де мешкали заможні громадяни. Йому також вдалось пограбувати сховище конфіскованої вогнепальної зброї в комісаріаті поліції. Затим брати Кегілл зайнялися збройним розбоєм. До початку 1970-х рр. вони грабували інкасаторів.

   У 1978 р. фірма "Dublin Corporation" вирішила знести багатоквартирні будинки, де мешкала родина Кегілл. На той час Мартін відбував 4 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку; він боровся через суди, щоб запобігти цьому руйнуванню. Після того, як будинки все ж були знесені, Мартін Кегілл продовжував жити в наметі на тому ж місці.

   Нарешті, Бен Бріско, мер Дубліна, наніс візит в його намет і умовив його переїхати в новий будинок в більш престижному районі ірландської столиці. Бувши найвідомішим злочинцем Ірландії, Мартіну Кегіллу вдавалося приховувати свою зовнішність від докучливої преси та інших сторонніх осіб. На людях він з'являвся в масці, капюшоні або прикривав обличчя рукою.

   Однак інших частин свого тіла він особливо не соромився і любив тролити журналістів і поліціянтів, роздягаючися до нижньої білизни із зображеннями мультяшних героїв. Родина Кегілла також не могла не привертати уваги громадськості. Адже Мартін проживав з двома жінками, які були рідними сестрами між собою, і мав від них в цілому 9 дітей!

   Проте найгучніший злочин банди "Ґенерала" – це викрадення цінних полотен славетних художників Вермеєра, Рубенса, Ґойї та інших з приватної колекції на суму £30 мільйьонів фунтів стерлінґів у 1986 р. Бандити скористалися ідеєю фільму "Як вкрасти мільйон" з Одрі Гепбьорн і кілька разів влаштувавши помилкову тривогу, домоглися відключення сигналізації. У поліції Дубліна була створена група спостереження під кодовою назвою "Загін Танго", метою якої був постійний моніторинг діяльності членів банди Кегілла.

   Спостережний пункт був в сусідньому будинку від помешкання "Ґенерала". Але на початку 1990-х рр. над головою відомого дублінського грабіжника навис домоклов меч не правоохоронних органів, а ірландських бойовиків... У середині серпня 1994 р. Мартін Кегілл у справах вийшов з власного будинку в середмісті Дубліна. Доїхавши до перехрестя Оксфорд-Роуд і Чарльстон-Роуд, він був кілька разів поранений в обличчя та зазнав поранень у верхню частину тулуба; від великої кровотечі "Ґенерал" помер майже миттєво.

   Вбивця був озброєний револьвером "Magnum-357", а вже за кілька годин відповідальність за вбивство, взяла на себе "Ірландська Республіканська Армія". Їй допомогли "Добровольчі сили Ольстера". Однак попри політичні заяви ірландських бойовиків, на сьогодні вбивство Мартіна Кегілла залишається нерозкритим.

Автор – Павло Ковальов

Повітряний простір як фактор геополітики

Розширення власного життєвого простору протягом всієї історії було головною метою кожного народу. Але придатними для існування були тільки 2 типи геополітичного простору – суходіл, як територія безпосереднього мешкання, та море, як джерело ресурсів та шлях комунікацій. Протягом останніх 200 років збільшення кількості населення, обмеженість життєвого простору та бажання розширити придатні для використання ресурси спонукали людство до освоєння наступної природної стихії – повітря.

   Чому повітряні ресурси сьогодні займають чи не найважливіше місце у геополітичних планах великих держав? Освоєння повітря є одним з найбільш актуальних напрямків зовнішньої та внутрішньої політики багатьох держав, тому є необхідність детальніше розглянути ці процеси у світовому масштабі. Використовуючи теоретичну базу геополітики як науки, можна констатувати, що повітря є геополітичним простором; воно відповідає всім запропонованим критеріям: має територію з окресленими певним чином межами, є джерелом могутності та ресурсів держави, потребує контролю та захисту.

   Використання повітря як геополітичного простору зараз відбувається у двох протилежних за змістом напрямках. По-перше, це економічна експлуатація повітря для транспортування вантажу і пасажирів; а по-друге, цей простір має необмежені ресурси для швидкісного пересування, що разом з наявністю певних технічних засобів відкриває можливості для активних та ефективних військових захоплень. Останнім часом все чіткіше спостерігається загальносвітова тенденція переходу гегемонії від континентальних і морських держав до повітряних.

   Таким чином, повітря може бути як джерелом економічного прибутку через транспортування, так і являти собою військову загрозу окремим регіонам чи світові в цілому. Відтак виникає необхідність чіткого регулювання використання повітряного простору. Це знайшло відображення у низці міжнародних, регіональних і локальних документів – Паризька конвенція (1919), Варшавський договір (1929), створена у 1944 р. Міжнародна орґанізація цивільної авіації (IKAO) та інші.

   Україна як транзитна територія між Сходом та Заходом, за своїм геополітичним положенням має всі шанси для ефективного використання власного повітряного простору з економічною метою. Совєцька "спадщина" у вигляді технічної бази для створення літаків та іншої техніки за умов необхідного фінансування може стати основою для активної експлуатації повітряної стихії як джерела матеріального прибутку. Дотримання регіональних та міжнародних договорів забезпечує участь України у процесах світового розвитку.

   Поза тим, повітряна стихія є геополітичним простором, яка разом із суходолом і морем становить "життєвий простір" (нім. das Lebensraum) людства. На сучасному етапі вона може змінити розподіл сил на світовій арені – гегемоном може стати тá держава, яка максимально ефективно використовує повітряний простір для військово-політичного розширення, контролю території та отримання матеріальної користі від його експлуатації.

За матеріалами "Світовиду"

Крим безводний, бо залюднений

Ось уже 7 років, як український півострів Крим перебуває в окупації у московських аґресорів. За цей час вони не тільки встигли привласнити стратеґічні підприємства (включно з санаторіями та дитячими таборами), але й посприяти еколоґічній катастрофі, відновити сталінські репресії та заселити реґіон своїми орками. В одному лишень Сімферополі наближені до очільника Кремля оліґархи-будівники звели кілька нових житлових комплексів для "нових кримчан".

   Соціальними мережами справжні місцеві мешканці півострова, які досі зберігають вірність Україні й не проміняли наше громадянство на триколорний ура-патріотизм, ширять світлини, на яких видно масштаби будівництва. Багатоповерхові мурашники постають на околицях, де ще донедавна стояли відібрані у кримських татар приватні хати-самобуди. Тá путінська банда пішла далі й розпропаґувала серед громадян РФ усі принади від переїзду на окупований півострів – тепер колишні мешканці Костроми, Челябінська і Тюмені (не кажучи вже про нахабних гостей із Північного Кавказу) активно скуповують земельні ділянки на всій території півострова Крим.

   А тим часом прилеглі до Сімферополя, Бахчисараю, Алушти, Феодосії та Севастополя ставки, озера, водосховища і річки продовжують стрімко міліти. Не рятують ситуацію зі зневодненням реґіону навіть поодинокі дощі – оскільки зимово-весняні опади так і не сформували необхідного стоку, що наповнив би водойми життєдайним ресурсом. У зв'язку з цим окупаційна адміністрація в особі сепаратиста і колаборанта Сергія Аксьонова рекомендувала запровадити у Криму жорсткий (de facto вибірковий) графік подачі води: місцеві отримують її двічі на день по 2 години зранку і ввечері; приїжджі ж включно з "туристами" необмежено і цілодобово.

   Очевидно, що загарбаний московськими орками весною 2014 р. в України півострів поступово стає занадто дорогим задоволенням для Кремля. Навіть двох блокад (у 2015 і 2017 рр.), організованих українськими патріотами, виявилося досить, щоби зайве довести, наскільки Крим залежний від материкової України. Ціни на продукти уперто зростають, попри наявність розрекламованого Керченського мосту, а об'єми прісної води зменшуються, що неодмінно призведе до соціального невдоволення (а може навіть і політичного вибуху).

   Своєю чергою, ватажок ґебістів Московії продовжує блокувати всі спроби міжнародних орґанізацій, в тому числі ОБСЄ та ООН, здійснити хоч якийсь прозорий моніторинґ на території тимчасово окупованого Криму. Влада України, що за каденції президента Петра Порошенка, що за Володимира Зеленського, так і не спромоглася перейти від обговорення "Кримського питання" до практичних кроків (подивимося, чим обернеться так звана цьогорічна "Кримська платформа") – лише кволий осуд і латентна колаборація. А у цей самий час півострів, з якого репресіями намагаються вигнати українців і кримських татар, перетворюється на потужний військовий плацдарм для ймовірного наступу Кремля, тому і заселяють його "безрідними Іванами" з усіх усюд, котрі мають істотно змінити кримську демоґрафічну мапу на користь окупантів.

За матеріалами "Krym.UA"

Після правди приходить ніщо

Феномен постправди позначений ганебними тенденціями, якими сповнений наш світ. Тепер усюди фейки, брехня, а люди не можуть зрозуміти, де істина і якою фактично є наша дійсність. Ще вчора можна було говорити про критичне мислення, проводити інтелектуальні дискусії, а завтра емоції та агресія змусять зігнорувати наявні факти заради тимчасової примхи певних політиків, олігархів чи власників медіакорпорацій.

   Люди ХХІ ст., у загальній своїй масі, сприймають навколишній світ виключно через уявні рожеві окуляри, якими є постправда. Це те, що ми хочемо чути, а не те, як воно є насправді: бегемот стає носорогом, чоловік — жінкою, свобода — ув'язненням. Основною причиною такого ганебного явища сьогодення є наслідок надміру інформації та надміру каналів її донесення.

   Не секрет, що людина здатна переосмислити тільки певний обсяг даних, збільшення кількості яких означає зростання рівня непереосмисленої, непроаналізованої, такої, що сприймається не розумом інформації. Маленька кількість каналів донесення інформації спричиняє боротьбу кожного з них за якнайбільшу аудиторію — з'являться прагнення подавати інформацію збалансовано, щоби задовольнити якомога більшу аудиторію з дуже різними уявленнями про світ. Збільшення кількості таких каналів після появи Internet зробило ідею всеохопності, а відтак й об’єктивності, нереальною, непотрібною...

   Простіше боротися не за всю аудиторію, а за свій сегмент, тому головним завданням стало знайти та втримати його. А отже, задовольнити тією інформацією, яку він готовий і хоче сприймати. Мережеві ресурси, радіо і ТБ вже говорять нам саме те, що ми хочемо чути, навіть якщо це брехня; розповідають про події, які ніби відбулися на різних планетах.

   А проте, жителі кожної з такої планети не знають і не хочуть знати про тих, що мешкають на інших. Навіть попри те, що насправді вони із сусідньої квартири, або й живуть разом. Так створюється нова дійсність, у фундаменті якої знаходиться брехлива постправда, а отже — ніщо!

За матеріалами "Facebook"

Інтелектуальне піратство губить українську книгу

Цікаво спостерігати за дискусією, де так багато говорять про принципи та цінності. Поділяю стурбованість, обурення та занепокоєння. Водночас для мене показовими є не лише ідейні коментарі, але здебільшого ідейні вчинки.

   Без узагальнень, лише конкретика. Взяти хоча б, такий вузький сегмент, як військово-історична література. Роками спостерігаю за тим, коли українці, чиє серце крається від покривдженого становища української мови, сканують і викладають у відкритий доступ все те, що видає "Темпора" чи інші принципово україномовні видавництва.

   Одного лише історика Ярослава Тинченка на кількох українських торентах – 20 книжок! Під кожною роздачею безліч коментарі на кшталт «Дякую! Чудовий реліз. Давно чекала на цю книгу». Особисто знаю людей, які чекають не на вихід книги, а на такий-от реліз на сайті "Гуртом" і паралельно палають праведним гнівом щодо безпринципності книгарні "Є".

   Це ж саме стосується і книжок Віктора Моренця, Романа Коваля, Юрія Юзича та багатьох інших дослідників. "Волонтери" та "активісти" чесно крадуть зі справді цінних книжок все, включно з ілюстраціями, завантажують всюди, куди можна завантажити, часто навіть без посилань на книгу. Натомість паперові видання лежать в авторів і у видавництвах – нещасних 500-1000 примірників не можуть продати роками, чи не ганьба?!

   Також особисто знаю ідейних і фахових авторів, для яких роялті в 3000-5000 гривень – це їхній місячний бюджет на прожиття. Напевно зайвим буде казати, що піратство для таких авторів є не просто трагедією, а питанням побутового існування. Знищують, негідники, українське книговидання, тоді як справжні українці ж принципово підтримують українську книгу гривнею, тому й мають право на праведний гнів.

Автор — Павло Подобєд

Не можливо обманювати ціле людство в усі часи

Самі лише фахівці читають старі книги. Але ми тепер так виховали цих фахівців, що вони менше за всіх здатні витягти звідти мудрість. Домоглися ми цього, прищепивши їм історичний погляд.

   Той таки історичний погляд, коротко кажучи, означає наступне: коли фахівець знайомиться з думками давнього автора, він не думає про те, чи вважати написане істиною. Йому важливо, хто вплинув на цього давнього автора. А також, наскільки його погляди узгоджуються з тим, що він писав в інших книгах.

   Відтак, яка фаза в його розвитку або в загальній історії дýмки цим ілюструється, чи як все це вплинуло на більш пізніх письменників. А отже, як це розуміли (особливо колеги цього фахівця), що сказали вчені в останнє десятиліття та яким "наразі є стан проблеми". Бачити в авторі джерело знань, припускати, що прочитане змінить думки або поведінку, ніхто не стане!

   І це сувора прикрість сучасності. Оскільки це все "по-справжньому наївно". Ми не можемо обманювати ціле людство в усі часи.

   Дуже важливо відокремити кожне покоління від попередніх і наступних, адже там, де знання призводить до вільного спілкування поколінь, завжди є небезпека, що помилки, характерні для певного покоління, будуть виправлені істинами, характерними для іншого. Проте завдяки отцю нашому та історичному погляду великі вчені зараз так мало живляться минулим. До слова, як і найбільш неосвічений підмайстер, котрий вважає, що "в давнину була сама дурня".

Автор — Клайв Стейплз-Льюїс

Відсутність української пропаганди грає на руку нашим ворогам

Підміна понять, маніпулювання фактами, вкидання свідомої брехні в інформаційний простір — це все та решта не перелічених інших ознак формують сучасну пропаганду. Яскравим прикладом слугують агітаційні матеріали Третього Райху і СССР, а віднедавна — телелайно РФ. А тим часом у самій пропаганді (лат. propaganda — те, що підлягає поширенню) немає нічого поганого, якщо вона, звісно, працює задля інтересів нашої нації та держави, відтак її брак навпаки викликає низку невідворотних загроз.
   Аби зрозуміти, яка українцям може бути користь від власної пропаганди та її запровадження, як всередині країни (особлива увага на окуповані території), так і зовні (ставка на розвал Московії), пропонуємо взяти до уваги принципи, розроблені ще Паулем-Йозефом Ґьоббельсом. До слова, саме його методику ведення сучасної пропаганди запозичив і значно поглибив Владімір Путін. Тому не дивуймося, що в Україні є багато громадян, для яких інформація, подана кремлівськими ЗМІ, без перебільшення — чиста правда, яку не слід фільтрувати, а тим паче критично перевіряти на достовірність.
   Отже, по-перше, пропаганди має бути багато. Людські маси повинні постійно зустрічатися з її носіями, у будь-якій точці простору — чим частіше, тим краще. По-друге, вона має  бути максимально простою: «Її рівень повинен виходити з міри розуміння, властивий найвідсталішим індивідам з числа тих, на кого вона хоче впливати». Проста пропаганда діє навіть на тих, хто їй чинить опір — бо розумна меншість буде змушена йти за нерозумною більшістю.
   Відтак, по-третє, пропаганда має бути одноманітною: «Повинна обмежуватися лише деякими пунктами і представляти ці пункти коротко, ясно і зрозуміло, у формі простих гасел, які легко запам'ятати. Адже гасло незмінно мусить повторюватися в кінці кожної промови, кожної статті». По-четверте, пропаганда мусить бути однозначною: «Тут немає місця тонкій диференціації, скажімо — "Правда чи брехня! Правий чи не правий!" Адже народ міркує прямолінійно». Ніяких різних точок зору і об'єктивних підходів, ніяких сумнівів і коливань. Тільки рішучість і однозначність! Вибір вже зроблено, тому про нього лише інформують.

   Крім того, не варто забувати, що пропаганда має впливати більше на почуття і лише в меншій мірі на так званий розум. А отже, по-п'яте, вона ipso facto повинна бути шокуючою. Тільки в цьому випадку можна привернути увагу, а залучення уваги — це початок пропаганди. Відтак тільки шокуюче нестандартне послання люди передаватимуть і переказуватимуть один одному. Їх потрібно одразу ж здивувати та вразити.

За матеріалами "Вільної Думки"

Чечня Кадирова не Чечня Дудаєва

"Веселковий" скандал розгорівся у колись войовничому кавказькому регіоні Чечня. Місцева молодь демонструє неабияку пристрасть до порнографії, особливо до такої категорії як "gay sex". Такі дані наводить "Google Trends", посилаючись на пошукові запити користувачів світової мережі з Чечні.
   На думку аналітиків, таке зростання поціновувачів відео зі статевими зносинами між представниками ЛГБТ-спільноти пов'язано на пряму з політикою, яку здійснює в регіоні Рамзан Кадиров. Так званий "президент" Чеченської Республіки відомий своєю затятою "боротьбою з ґеями та ґей-парадами" в РФ. Він, навіть, погрожував примусово пересилити їх до Канади, якщо особисто знайде хоч одного з них.
   І це при тому, що за інформацією правозахисних організацій, чеченські силові органи упродовж останнього десятиріччя провели низку рейдів. Під час цих заходів кадировці викрадали та здійснювали тортури щодо співгромадян, яких змушували називатися представниками ЛГБТ-спільноти. Вірогідно, що залякані "антиґеївською" пропагандою мешканці Чечні з цікавості (а може і цілеспрямовано!) шукають в мережі причину ненависті свого лідера до содомітів, а знаходять задоволення своїх потаємних бажань (чи бажань самого Рамзана Кадирова).
   П'ятиразовий намаз і надмірний тиск з боку спецслужб, можливо, не допомагають приборкати у гірського народу потяг до забороненого плоду. Тому ґей-порно стає популярним у Чечні, а також в Якутії, Дагестані, Тиві та Інгушетії. А може, це такий новий спосіб приборкання непокірних чеченців, щоб вони більше не сміли чинити спротив кремлівському окупанту, час покаже...

За матеріалами "Google Trends"