Медійні ресурси як засоби масової пропаґанди

Доволі часто чуємо, що сучасна глобалізована доба несе людству різні небачені досі загрози. Нас лякають штучним інтелектом, який у разі своєї появи, без аргументовано зробить населення планети Земля своїми рабами. Нам втовкмачують, що сьогодні свобода не варта за те, щоб за неї боротися, бо безпека від тероризму важливіша за право особистості висловлювати свої думки, сповідувати власну релігію та відстоювати зі зброєю у руках Богом дані життя, гідність та волю.

   Якщо в стародавні часи людей контролювали через забобони та стереотипи, що передаються з покоління в покоління, то зараз основний інструмент управління працьовитими людьми — це ЗМІ (преса, ТБ, інформагентства, радіо), кінематограф, інтернет і соціальні мережі. Скажімо, кожен медія-ресурс, чи то шкільна стінгазета або телеканал "1+1", видає тільки ту інформацію й тільки під тим кутом, що диктують його власники. У глобальному світі ХХІ-го ст. ЗМІ, вірніше ЗМП (засоби масової пропаґанди) є інструментом боротьби за владу!

   Сучасні медіа покликані не виражати, а створювати громадську думку; продажні журналісти формують хибні враження, що у світі відбуваються саме ті, а не інші явища, і що світ саме такий, як про нього розповідають нам ЗМП. Від більшості політико-економічних новин правди чекати не варто. У них швидше, замовчать одні факти, але розкажуть про інші, а ще можуть накачати читачів емоціями й описати те, що відбувається так, аби ми це любили або ненавиділи.

   Один зі способів емоційного накачування — це використання ярликів, визначених слів, що виражають суб'єктивне ставлення до якогось об'єктивного явища. Ми живемо у світі вигаданих кимось ярликів, понять, назв, оцінювальних визначень. Як наводиться в класичному прикладі — лісоруб, художник і ботанік побачать в одному і тому ж лісі три різні ліси...

   Ми сприймаємо світ через фільтри переконань і вірувань, які беруться з інформації, яка завжди нас оточує. «Ти — те, що ти читаєш!», — говорить приказка. Деякі держави прагнуть обмежити різноманітність точок зору в публічному інформаційному полі, а громадяни таких країн повинні сприймати однакову інформацію, думати однаково й вірити в одне і теж саме.

   Типовий приклад цьому — суспільство сусідньої з нами РФ. Мешканці цієї країни з двоголовою куркою на багряному паспорті одна велика юрба рабів. Усі вони знаходяться у своїй божевільній реальності, не помічаючи, що за парканом їхнього ГУЛАГу зовсім інший світ, ніж з екранів ТБ.

   Влада РФ прагне сформувати у населення певний світогляд і систему цінностей — хворі точки, натискаючи на які воно буде керувати. Звісно, що у Європі та Україні є прокремлівські сили, які хочуть повторити аналогічний сценарій у власній державі, але поки що це не дуже їм вдається. А між іншим, людина у своїх рішеннях і діях виходить зі свого світогляду. То чому б не скористатись цією можливістю і не сформувати його під своє бачення?..

За матеріалами "Січовика"

Після правди приходить ніщо

Феномен постправди позначений ганебними тенденціями, якими сповнений наш світ. Тепер усюди фейки, брехня, а люди не можуть зрозуміти, де істина і якою фактично є наша дійсність. Ще вчора можна було говорити про критичне мислення, проводити інтелектуальні дискусії, а завтра емоції та агресія змусять зігнорувати наявні факти заради тимчасової примхи певних політиків, олігархів чи власників медіакорпорацій.

   Люди ХХІ ст., у загальній своїй масі, сприймають навколишній світ виключно через уявні рожеві окуляри, якими є постправда. Це те, що ми хочемо чути, а не те, як воно є насправді: бегемот стає носорогом, чоловік — жінкою, свобода — ув'язненням. Основною причиною такого ганебного явища сьогодення є наслідок надміру інформації та надміру каналів її донесення.

   Не секрет, що людина здатна переосмислити тільки певний обсяг даних, збільшення кількості яких означає зростання рівня непереосмисленої, непроаналізованої, такої, що сприймається не розумом інформації. Маленька кількість каналів донесення інформації спричиняє боротьбу кожного з них за якнайбільшу аудиторію — з'являться прагнення подавати інформацію збалансовано, щоби задовольнити якомога більшу аудиторію з дуже різними уявленнями про світ. Збільшення кількості таких каналів після появи Internet зробило ідею всеохопності, а відтак й об’єктивності, нереальною, непотрібною...

   Простіше боротися не за всю аудиторію, а за свій сегмент, тому головним завданням стало знайти та втримати його. А отже, задовольнити тією інформацією, яку він готовий і хоче сприймати. Мережеві ресурси, радіо і ТБ вже говорять нам саме те, що ми хочемо чути, навіть якщо це брехня; розповідають про події, які ніби відбулися на різних планетах.

   А проте, жителі кожної з такої планети не знають і не хочуть знати про тих, що мешкають на інших. Навіть попри те, що насправді вони із сусідньої квартири, або й живуть разом. Так створюється нова дійсність, у фундаменті якої знаходиться брехлива постправда, а отже — ніщо!

За матеріалами "Facebook"

Свобода слова і думки в Україні знову під загрозою?

Що спільного між Партією регіонів і "Слугою народу"? — Обидві політичні сили налаштовані підлаштувати українку дійсність під себе, а не навпаки. Відтак досягнення Майдану (чи то 2004 р., а чи 2013-2014 рр.) зводяться нанівець недолугими законодавчими ініціативами.
   Якщо поплічники Віктора Януковича відзначилися диктаторськими законами та спробою нав'язати українофобію на державному рівні, то соратники Володимира Зеленського мають намір наслідувати сумнозвісні "європейські стандарти та цінності". Так, вже цього місяця Верховна Рада розгляне законопроєкт про медіа, яким передбачаються штрафні санкції за "дискримінаційні висловлювання на основі етнічного походження, громадянства, раси, релігії та вірувань, віку, статі, фізичних вад, стану здоров’я, сексуальної орієнтації тощо". Отже, "Слуги народу" (ніби відтворюючи картину з антиутопії Джорджа Орвелла "1984") запроваджують покарання за думкозлочин.
   У цьому плані цікавим є те, що найбільш ймовірними порушниками будуть пересічні українці, яким прагнуть нав'язати "ґендерну ідеологію" та вкотре змусити повернутися у лоно "русскава міра". Тому карати будуть саме свідомо налаштованих громадян, для яких так звані "веселкові прайди" та "травневе вшанування дідів" суголосні самознищенню власної самобутності. Ініціатори зазначеного законопроєкту пропонують увести в обіг таке поняття як "мова ворожнечі" (англ. hate speech), на підставі чого незалежні ЗМІ та особисті сторінки українців у соціальних мережах будуть довільно блокуватися правоохоронними органами.
   Крім того, теперішня влада в Україні буде забороняти будь-які тексти, статті, книги, відеозаписи, в яких відповідні цензори виявлять ознаки засудження гомосексуальної девіації та прав ЛҐБТ-спільноти. За критику та осуд на винуватців та поширювачів накладатимуть штрафи у розмірі від 5 (23615 грн.) до 50 (236150 грн.) розмірів мінімальної заробітної плати. Самі порушення будуть прирівнюватися до злочинів середньої тяжкості й внесені у Кримінальний кодекс України.
   Намагання "Слуг народу" (чи може прислужників олігархів-українофобів) створити власне інформаційне ґетто може зіграти проти них самих. Адже ініціатори законопроєкти, керуючись низкою міжнародних нормативно-правових актів, порушують чинну Конституцію України, а саме статтю 34. У ній чітко прописано, що «Кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір».

   Лукавство, блюзнірство і спроба народними депутатами, обраними влітку 2019 р., мавпувати чужий досвід, кінець кінцем стане своєрідним Рубіконом, після якого не можливо буде говорити про будь-який авторитет законодавства, а тим паче — неупередженість правосуддя. Криміналізація дискримінації на правду порушує права громадян України, суперечачи її Основному закону. Але кого це хвилює, коли держава знаходиться на межі суспільно-господарської кризи та громадянського вибуху від недолугого урядування вчорашніх комедіантів, рестораторів і фотографів?..

За матеріалами "05366.com.ua"

Свобода, яку вони втратили

Різношерста молодь збивається у купки, радісно стукає у барабани та вигукує вульгарні гасла про свободу, рівність і ще трохи про свободу. Нікому не цікаво, що було раніше, як працює цей світ і навіщо люди з'явилися тільки двох статей. Всі гуманітарні науки сучасності (соціологія, філософія, психологія) крутяться навколо сподівань цих хлопців. Вчені роблять все, що в їх силах, аби максимально звільнити розум і звичаї мілленіалів.
   Для здійснення всіх своїх задумів у молодих і прогресивних інтелектуалів є все необхідне. По-перше, це товстелезний фоліант з роздумами Зіґмунда Фройда для звільнення потаємних бажань. По-друге, трішечки Герберта Маркузе для виходу з-під гніту капіталу. Ну і, по-третє, ще зовсім трохи Жана-Поля Сартра для вирішення екзистенційних рівнянь. Коли ж євроінтегровані й толерантні юнаки з плакатами у руках виходять з вимогами надати їм повну свободу, вони не до кінця розуміють, що їм не витримати всього тягаря цієї свободи. Не дарма Жан-Поль Сартр писав, що свобода – це ще той вантаж, з яким потрібно вміти впоратися.
   Але все ж, кожен є вільним у міру свого внутрішнього стану. Хтось може мати всілякі матеріальні блага, повноту життєвих умов і можливість робити все, але при цьому не вміти розпоряджатися тим, що має. Іншому це все не буде дано, але маючи найменші можливості для маневру ця людина сповна насолодитися можливостями наданими долею.
   Ліберали стверджують, що головною цінністю та основоположною важливістю є людська особистість і права людини! Свобода особистості це те, що західний спосіб життя диктує всьому світу за допомогою всіляких важелів впливу: від абстрактно-культурних до конкретно-фінансових під гаслом – «Ви ще не вільні? Тоді ми йдемо до вас!». Бути вільним у їхньому розумінні означає мати доступ до необмеженого споживання й задоволення всіх бажань. Хочеш змінити стать? – Будь ласка. Вирішив стати маленькою дівчинкою у свої сорок? – Відмінно! Перелік всіляких сценаріїв розвитку повно, але суть одна – задоволення усіх бажань девіантних індивідів. У їхньому розумінні це і є "свобода".
   Давайте правильно поставимо питання: свобода "для чого" або "від чого"? – Свобода від патріархальних цінностей, які заганяють проґресивну спільноту в темряву століть; свобода від ґендерних стереотипів, які нав'язують неусвідомлені батьки своїм дітям; у кінець кінцем свобода від поліцейської держави; і так далі. Люди, яким не властива внутрішня свобода, шукають і намагаються звинувачують батьків, вчителів і злих бандитів в однакових куртках у тому, що вони відібрали у них мрію. Так вона, сучасна свобода: ні обмежень, ні норм, ні правил...

За матеріалами "Renovazio"

Аморальність державної моралі або абсурдність "біло-синьої" цензури

   Нова влада – нові закони, і чим влада авторитарніше, тим жорсткіше зокони. Цим реченням українське суспільство має зрозуміти, що з кожним наступним обранням до будь-яких гілок влади бандитів та олігархів, з будь-якого регіону України, буде збільшуватись авторитарний режим з посиленням кланово-кримінально-олігархічного тиску на населення і буде нести українській нації лише загрозу зникнення.

Агітаційна листівка спілки журналістів України

   Вже протягом першого тижня листопада 2011 р. все українське суспільство обговорює життєвоважливий для всіх громадян України новий законопроект-доповнення закону «Про захист суспільної моралі», що становить серйозну загрозу для свободи не тільки преси, а й телебачення та світової мережі – Internet. Суспільство адекватно розцінює цей так би мовити законопроект-доповнення закону як наступ цензури. Верховна Рада України 6-го скликання, що була обрана на позачергових виборах 30 вересня 2007 р. протягом свого існування ніяк не може визначитись з головною хибою цього законопроекту-доповнення закону і дати чітке визначення суспільної моралі.

   Все українське суспільство, а особливо представники ЗМІ, стурбовано відсутністю системи стримувань і противаг, необхідних для запобігання зловживанням влади. Національна комісія із захисту суспільної моралі в Україні без будь-якого судового нагляду згідно з новим законопроектом зможе закривати друковані ЗМІ, відбирати ліцензії у електронних видань, скорочувати доступ до веб-сайтів за звинуваченням у сприянні війні, тероризму, іншим проявам злочинної діяльності, особливо українофобії, приниженню української нації. У разі ухвалення вище зазначеного законопроекту-доповнення закону над незалежними репортажами у ЗМІ будуть тяжіти впливові фігури, або ж страх перед Національна комісія із захисту суспільної моралі в Україні.

Карикатура на державну цензуру

   Захист суспільної моралі – справа дуже непроста і часто невдячна. Все ще залишаються такі люди, для яких суспільна мораль є чимось відмінним від загальноприйнятої думки. У тоталітарних державах це питання вирішувалося дуже просто – будь-яке відхилення від державної ідеології – це злочин, який повинен каратися. Чим менше відмінностей – тим краще. У демократичному суспільстві, в якому панує верховенство права все набагато складніше – в ньому формується ряд відмінностей, які можна не враховувати в тоталітарній системі.

   Визначення, яке не вдавалося багатьом поколінням філософів з різних країн світу і викликало безліч суперечок в академічному середовищі як України, так і розвинутих країн на кшталт Фінляндії, Німеччини, Франції, Великої Британії, Швеції та США – без проблем далося Верховній Раді Україні у законі «Про захист суспільної моралі», який був прийнятий 20 листопада 2003 р. під №1296-IV, який встановлює  правові основи захисту суспільства від розповсюдження  продукції,  що  негативно  впливає  на   суспільну мораль. Згідно зі ст. 1 вищезазначеного закону суспільна мораль – це система етичних норм, правил поведінки, що склалися в суспільстві на підставі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість.

Зображення "зомбоящика"

   Навіть без детального аналізу зрозуміло, що під дане визначення може підпадати так і не підпадати все, що завгодно, залежно від думки особи, що інтерпретує цей закон. У дещо меншій мірі теж саме можна сказати про критерії віднесення відео продукції до порнографічної та пропагаючої насильство і жорстокість. Так, наприклад, перехід з однієї релігії в іншу має вважатися аморальним і не відповідати традиційним, духовним і культурним цінностям. Більше того, абсолютно не зрозуміло, що означають вищеназвані традиційні цінності, адже цінності знаходяться в постійному розвитку і багато хто з українських народних обранців не погодилися б жити в країні, в якій зараз керуються цінностями та життєвими пріоритетами, які були прийняті в суспільстві хоча б п'ятдесят років тому. Якщо ж дивитися ще глибше в історію, то такі цінності здалися б сучасній людині просто варварськими. Більш того, не піддається підрахунку приклади того, що вважалося аморальним і неприпустимим в один час і вважається зараз цілком прийнятною практикою. Хоча, здавалося б, законодавець прийняв до уваги цю особливість: ст. 4 не поширює дію цього закону на художні твори літератури, мистецтва та культури, які визнані класичним чи світовим мистецтвом. Визначення класичного мистецтва представляється проблематичним. Більше того, критерії виключення цього виду мистецтва з переліку теж видаються сумнівними. Багато творів мистецтва, які зараз можуть бути віднесені до класичних творів, вважалися, щонайменше, аморальними в час, коли вони були створені. Таким чином, даний закон може стати непереборною перешкодою на шляху творів мистецтва, які потенційно можуть стати класичними, але не відповідають нормам традиційної моралі.

   Критерії віднесення відео продукції до порнографічної і пропагує насильство і жорстокість не додають ясності. Практично будь-який кінематографічний твір тим чи іншим чином підпадає під дані критерії – там або демонструються ''непристойні'' частини тіла, або містяться сцени насильства. Норми, які містяться в законі, не дають чітких рекомендацій, а дають ґрунт для довільного втручання у здійснення права на свободу самовираження є не відповідними вимогам.

Карикатура на "зомбоящик"

   Неочікувано і гостро для народних обранців з законопроектом-доповненням закону ''Про захист суспільної моралі'' постало питання цензури в культурній сфері: потрібна вона чи не потрібна? І навіть ширше й глибше: що робити з культурою?

   Історія цензури стара як світ — скільки існує держава, стільки існує й цензура. Скільки існує кіно, стільки ж на його ''спині'' сидить кровопивця-цензура. Перший фільм було заборонено ще у 1915 р., який називався "Народження нації", що розповідав про історію організації Ku Klux Klan. Причиною заборони фільму стало нібито пропагування расистських мотивів. Але буває деспотія цензури і буває деспотія вседозволеності. Крім кволості, розрідження інтелектуального життя, багато хто не може не відчувати речей, які вже стали буденними: холодної огиди, коли бачиш деяку продукцію вітчизняного ринку, а надто у сфері ЗМІ. Такий мій висновок грунтується не тільки на такому факті, що надано Київськоим інститутом проблем управління ім. Горшеніна за 2008 р.: майже 60% українців вважають, що українським ЗМІ таки потрібна цензура в тому чи іншому вигляді. Передусім це стосується сцен насильства й жорстокості, а також пропаганди кримінального способу життя, демонстрація яких у ЗМІ, як вважають респонденти, має бути піддана цензурі.

   Слід враховувати аргументувати як ''за'', так і ''проти'' цензури за умов сучасної української реальності. Сьогодні в Україні цензура набула анекдотично рекомендаційної форми напівзакону, точніше — недозакону, з якою, проте, дехто бореться вельми вже серйозно. Ще й досі не вщухли пристрасті з приводу таких голлівудських фільмів як ''Бруно'', ''Хостел-2'', ''Пила-7'': як стверджують члени Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі,  додивитися до кінця ці фільми неможливо через надмірну жорстокість, навіть короткі рекламні ролики цих фільмів. Напруга цих пристрастей, підліткове утвердження дорослості нашого суспільства не може не вражати.

Зображення "від мавпи до людини — від людини до свині"

   Зрозуміло, що думка про рішення вищевказаної комісії ухвалюється виключно на особистих уподобаннях її членів на кшталт ''сподобалося — не сподобалося'', не може не виникати. А все через те, що немає критеріїв, неможливо провести чітку межу! Звідси запитання: то хто ж усе-таки повинен опікуватися питаннями цензури і моралі? Ринок? Держава? Ринок у цьому місці — місці його потенційної зустрічі з мораллю — віддалений від моралі найбільше. І ніякого суто споживчого механізму захистити мораль. Це казка, бо заради копійки українцям будуть показувати і розказувати будь-що. Чи означає це, що ініціатива має йти від держави, від влади, яка, будучи владою, якраз і зобов’язана якось управляти інформаційними потоками, впливати на них? Теж сумнівно. Принаймні це фарс, коли така ініціатива йде від влади, якій не вірять! Напевно, мораль повинна даватися взнаки без примусу, немовби сама собою — зумовлена поняттями цивілізації, цивілізованості.

   Цензура впливає не тільки на суспільну мораль, а й на свободу слова. Свобода слова – одне з ключових понять демократичного суспільства, проголошене як українським національним (ст. 34 Конституції України), так і міжнародним законодавством (Європейська конвенція з прав людини, Всезагальна декларація прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права). Зокрема, ст. 10 Європейської конвенції з прав людини передбачає: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів». Слід зазначити, що тлумачення права на вільне висловлювання в сенсі свободи преси здійснило значний поступ завдяки практиці Європейського Суду з прав людини. Більшість конституцій світу, проголошуючи свободу слова, прямо заперечують цензуру, так і ст. 15 Конституції України, яка наголошує: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на  засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як  обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої чинною Конституцією і законами України». Цензура визначається як контроль держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.

Зображення "понівечена Конституція України"

   Отож, зважаючи на те, що свобода слова в Україні гарантується національним та міжнародним законодавством, все ж таки необхідно створити дієвий механізм протидії проявам цензури в Україні, щоб реалізація права на свободу слова могла існувати за будь-якої влади та опозиції і не ставала приводом для політичних спекуляцій. Тому, з вище написаного виходить висновок – держава має право на контроль за різного роду медіа-проектами насильницького та порнографічного характеру, але не повинна втручатись у будь-які справи опозиційних ЗМІ та веб-сайтів, аби остаточно не зникнути з політичної мапи світу. Сподіваємось, Україна не встане у ряд країн, де соціальні мережі та вільні від тиску влади ЗМІ були заборонені або ліквідовані. Україна має боронити свободу слова, а не рівнятись на недолугі реформи своїх нерадянських сусідів. Українців не зупинили цензурою, а ні російська царська, а ні радянська влада, тому не хай проросійська ''данєцкая'' влада не сподівається на позитивні результати від своїх псевдо законопроектів. Українська нація сильна, а цензура це не тиск, це передумова соціал-національної революції, яка призведе до відродження України як могутньої європейської держави та українців як могутньої європейської нації.

Автор – Денис Ковальов

(світлини надані сайтом pravda.com.ua)