Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Наступні тижні стануть вирішальними у війні в Україні

Апокаліптичні сценарії малюють на шпальтах впливової американської газети "The Washington Post". За минулі кілька днів це видання розійшлося не на жарт і приголомшило українців матеріялом про те, що наша Батьківщина... прогрáє війну. Як доказ, наведені "глибоко аналітичні" приклади втрат української армії, що нібито набагато вищі за офіційні 400 000 полеглих і поранених, причому у пропорції 1 до 8 (43 000 полеглих до 370 000 поранених).

Однак, навіщо газеті, яку нещодавно купив олігарх Джеф Безос, такі уточнення, коли достатньо назвати цифру і з усією відповідальністю заявити, що вона занижена, щоправда, не надавши фактажу на підтвердження такої заяви. Відверто кажучи, нагадує характер подачі інформації від кремлівських пропаґандистів, або від американських конспірологів. Наприклад, хабалки Марґо Сімонян, полковника Даґласа МакҐреґора або ж підполковника Деніела Девіса.

Ці наведені великі поціновувачі вигадок завше радо розповідають про те, що «втрати української армії катастрофічні» й «українців полягло вже майже 1 мільйон осіб». Зрозуміло, що подібними брехливими заявами користується ворожа пропаґанда і затягує у свій інформаційний простір цю епістолярщину як "авторитетну" думку. На жаль, але у США вже давно склався прошарок "горе-експертів", з якогось дивного збігу, думка яких в унісон звучить із кремлівськими "балакучими головами".

Видається, що у США наявні серйозні проблеми із контррозвідувальною діяльністю, якщо серед аґентів РФ по той бік Атлантичного океану так багато саме військовиків. Але, схоже, криза не лише у контррозвідувальній діяльності, а й у редакції "The Washington Post", якщо такий непрофесійний матеріял викладений у розділі "Думка: Редакційна колеґія". Невже вони справді вірять у те, що написали?

Крім усього іншого, у згаданій статті звучить дивне твердження про те, що "українські війська можуть бути оточені" у... Курській області народній республіці. Зауважимо, що це принципово неможливо і латентний натяк на необхідність зниження мобілізаційного віку до 18 років, за що у США висловлюються також досить сумнівні за рівнем афіліяції особистості. Наприклад, товаришка Вікторія Спаркс, – етнічна українка і за сумісництвом позірна українофобка.

Тому стаття від літературних рабів Джефа Безоса не виглядає неупередженою, розважливою та глибоко опрацьованим аналітичним матеріалом. Радше це спроба накидати на вентилятор журавлинних наративів, які використовуються роками конспірологічною спільнотою США, що вторить кремлівській пропаґанді. Фактично, відбувається створення відповідного сприйняття та розуміння, у всіх можливих спотворених сенсах, від того, що ж у дійсности відбувається в Україні.

За матеріялами "Злого Одесита"

КНР, Іран і КНДР воюють в Україні проти Заходу

Російсько-українська війна давно стала світовою в тому сенсі, що вона є опосередкованим зіткненням між західною продемократичною коаліцією, з одного боку, та авторитарними режимами Сходу з іншого. Останні – це горезвісна "вісь зла" за участи РФ, комуністичного Китаю, Ірану та Північної Кореї. Поки незрозуміло, хто із них переможе у протистоянні планетарного масштабу.

   Війна РФ проти України не тільки змусила країни Північноатлантичного альянсу підвищити військові витрати, а й підштовхнула американських союзників в Азії терміново зміцнювати співпрацю проти КНР. Однак авторитарні режими теж згуртувалися довкола Владіміра Путіна, побоюючись, що рішуча перемога України зміцнить Захід. Так і станеться, навіть не думайте інакше!

   Іран поставив тисячі безпілотників "Shahed", надіслав інструкторів для навчання операторів та допоміг Росії налагодити їхнє виробництво. Тим часом КНДР надіслала, за різними даними, від 1 до 3 мільйонів снарядів приблизно стільки ж, скільки США та їхні союзники поставили Україні, а також передала ракети. КНР допомагає не так прямо, але також забезпечує РФ продукцією подвійного призначення.

   Крім цього, автократи (чи все ж таки нові азійські деспоти?) вклалися у торговельні шляхи, захищені від санкцій. Зосередженість США на Європі дозволила Китаю, Північній Кореї та Ірану відчути себе вільніше у своїх регіонах. Перемогти у такій війні можна подвійно – по-перше, на полі бою, а по-друге, ефективніше використовуючи сам конфлікт, тобто вивчаючи уроки із військових дій, зміцнюючи співпрацю із союзниками та готуючи себе до наступного етапу.

За матеріялами "Bloomberg"

Ідеальний шторм Путіна в Україні

У травні 2024 р. Україну очікує найнебезпечніший період історії з часу відновлення Незалежности. Буде тривожно і гаряче! Власне, не Україна очікує, а бункерний дід путін ретельно готує "ідеальний шторм", залучивши всі свої ресурси, а особливо вітчизняну "п'яту колону", яка в його планах відіграватиме ключове значення.

   Операція "нелегітимний Зеленський", хвилями якої за планами ворога після 21 травня має змити українську державність, ретельно готувалася. Будьмо відверті, Путін намагався використати вікно можливостей із затримкою американської допомоги. За його планами, рішення про підтримку України мало бути в ідеалі скасоване або принаймні затримане до президентських виборів в США у листопаді 2024 р.

   І за цей час російські війська без огляду на отримані втрати мали б прорвати фронт. Ну, або принаймні посунути його, виснажуючи українську армію безперервними штурмами. Але ключову роль має виконати "п'ята колона", завдання якої: а) максимально делегітимізувати легітимність влади в очах суспільства; б) посіяти суспільний розкол, хаос; в) підірвати єдність суспільну і єдність між керівництвом держави, військом і народом.

   Пам'ятаючи із досвіду історії "винахідливість" росіян і здатність до фантастичної брехні слід очікувати 21 травня неймовірного шабашу і хаосу. Прямі російські агенти (слідкуйте до речі, за заявами цими днями, думаю в бій кинуть все що було залегендоване, завербоване і куплене) з кожної праски волатимуть, що президент нелегітимний, а відтак його команди, накази нечинні. Вже зараз люди із політичних кіл, яких ще раніше підозрювали у роботі на КГБ (є серед них і відомі дисиденти) роблять заяви метою яких є не розв'язування будь-яких проблем, а максимальна дезорієнтація та демобілізація суспільство.

   Активно працює пропагандивна машина РПЦ-ФСБ, мільярди кинуті на інформаційно-психологічні операції. Прямі агенти (у владі та опозиції) "корисні ідіоти", політичні та інформаційні заробітчани, ображені відсунуті від корита політики – все піде в хід, щоб актуалізувати "війну всіх проти всіх", в якій призом буде не влада, а знищення України. Паралельно РФ веде подібну роботу на Заході, тому наступ на фронті – це лиш відвертальний момент Путіна, головний наступ він планує в тилу, і при тому давно.

   Віримо, що історичний досвід, знання, яке було після чергових "чорних рад" і криків "зрада", безглуздих і бездумних горожанських воєн, громадянських протистоянь під час війни, дозволить зробити правильні висновки. Передусім суспільству. Так само переконані, що потрібні жорсткі превентивні кроки та невідворотна і швидка реакція на будь-який "дриг" із боку російської агентури.

   При чому, каратися мають незалежно від політичних таборів і наближеності до влади. Корупціонер такий же агент путіна як і його відвертий клікуша із проросійського колаборантського табору. До речі, не меншим ворогом є й той, який постійно часто бездоказово волає про гіперкорупцію, підриваючи довіру до України як всередині, так і ззовні.

   Нині (як і завжди) наш головний ворог у Кремлі. Це варто завжди пам'ятати, а будь-які вибори можливі лише після закінчення війни, важливо переможного закінчення. Дуже дорого дається нам Незалежність, щоби дозволити будь-кому знищити її зсередини, тому: будьмо пильні!

Автор – Юрій Сиротюк

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Малороссія чи Україна?

Панове, а ви вважали, що всі ті, хто вічно нам в Україні антиукраїнську владу обирав, вивітрилися? Ні, не вивітрилися вони! Ви справді вважали, що всі ті, хто розбудував чи сприяв розбудові в Україні антиукраїнської, корупційної, бандитської, кримінальної системи державної влади, в якій кожен чиновник є, за замовчуванням, злочинцем, зникли? Ні, не зникли вони!

   Чи Ви вважали, що всі ті, хто нещадно грабував і винищував український народ, українську культуру, мову, економіку, екологію пропали? Ні, не пропали вони! Всі вони є поміж нас. Лем типерка вони тимчасово принишкли, замаскувалися під ліберастів, феміністів, ґлобалістів, противсіхів, євроінтеґраторів та інший шмельц, але у потрібний час усі вони знову голосно заявлять про свої права на нашу Україну. І, цілком ймовірно, що саме вони оберуть нам в Україні наступну, чергову антиукраїнську владу!

   Проте українців в Україні є більшість, і тому саме українці є винними у тому, що дозволяють оцій аґресивній україноненависній меншости не лише вільно жити у нашій прекрасній Україні, але й панувати нами, українцями. А ще, публічно, нахабно й безсоромно писки свої відкривати проти українського народу, проти української мови, проти української культури. Панове, українці, не забуваймо, що теперішній плачевний стан української мови та культури є не природним станом. Однак є результатом цілеспрямованого 300-літнього лінґвоциду, етноциду і ґеноциду українського народу, здійсненого россіянськими окупантами (чи пак московитами).

   То ж змінімося, станьмо кращими, українізуймося, станьмо правдивими українцями, станьмо россіянофобами (москвоненависниками)! Не соромимося відстоювати, захищати й утверджувати права українського народу на нашій святій українській землі, всіма доступними способами й засобами юридичної відповідальности, психольогічного впливу і фізичної дії. Адже лем тоді вороги українського народу втихомиряться або й еміґрують, коли побачать в Україні силу і волю українського народу, об'єднаного спільним баченням теперішнього та майбутнього.

   І лем тоді ми здобудемо й розбудуємо величну державу для нашого народу – українську Україну у межах від Берестя по Мозир, Стародуб, Вороніж, Волгу, Каспій та Кавказ і на Зеленому Клині. Слава Україні! Слава українському народові!

Автор – Василь Коружак

Передпокій Європи: Україна не стане на коліна перед Кремлем

Ми всі ці роки намагалися розчулити Європу ґей-парадами, а вона повернула до ПАРЄ країну, яка не провела в Кремлі жодного ґей-параду. (Невже українські гомофоби таки мають рацію?!) Європа має настільки потужний потяг до самогубства, що якби московити збили ще один нідерландський літак, в Амстердамі виступили б із вимогою негайно прийняти Московію до Євросоюзу.

   Втім, не нам ображатися на Європу. Ми допомагаємо зберегти рентабельність московитській електроенергетиці, розширюємо товарообіг з окупантом, відводимо війська, повертаємо вплив "колективних Портнових" до прокуратури, а "Медведчуків" — у Верховну Раду. Ми віддаємо московитам наш інформаційний простір, і якщо Європа продається за гроші, я не знаю чого б ми не віддали московитам задарма.

   Правда в тому, що лягати під Москву є економічно вигідним і Європі, і нам. Тому політичними засобами протидіяти Москві важко. А все тому, що політика є лише різновидом підприємницької діяльності й завжди суне за вигодою.

   Отже, спротив можливий лише на релігійному ґрунті. Національно-визвольна боротьба має бути доповнена війною за віру. Для кожного християнина є очевидним, що Москва — це осідок сатани, що РПЦ — небезпечне збіговисько лицемірів і тому все це має бути зруйноване.

   Адже путінська Московія, принаймні у власних фантазіях, може "протистояти" США, ЄС і НАТО завдяки коштам, які отримує з експорту енергоносіїв до країн колективного Заходу. Московія подібна до злісного офіціанта, який прислуговує клієнту, отримує чайові, але плює йому в каву, перед тим, як подати. То може настав час влаштувати їм православний джигад?

Автор — Дмитро Корчинський

Свобода слова і думки в Україні знову під загрозою?

Що спільного між Партією регіонів і "Слугою народу"? — Обидві політичні сили налаштовані підлаштувати українку дійсність під себе, а не навпаки. Відтак досягнення Майдану (чи то 2004 р., а чи 2013-2014 рр.) зводяться нанівець недолугими законодавчими ініціативами.
   Якщо поплічники Віктора Януковича відзначилися диктаторськими законами та спробою нав'язати українофобію на державному рівні, то соратники Володимира Зеленського мають намір наслідувати сумнозвісні "європейські стандарти та цінності". Так, вже цього місяця Верховна Рада розгляне законопроєкт про медіа, яким передбачаються штрафні санкції за "дискримінаційні висловлювання на основі етнічного походження, громадянства, раси, релігії та вірувань, віку, статі, фізичних вад, стану здоров’я, сексуальної орієнтації тощо". Отже, "Слуги народу" (ніби відтворюючи картину з антиутопії Джорджа Орвелла "1984") запроваджують покарання за думкозлочин.
   У цьому плані цікавим є те, що найбільш ймовірними порушниками будуть пересічні українці, яким прагнуть нав'язати "ґендерну ідеологію" та вкотре змусити повернутися у лоно "русскава міра". Тому карати будуть саме свідомо налаштованих громадян, для яких так звані "веселкові прайди" та "травневе вшанування дідів" суголосні самознищенню власної самобутності. Ініціатори зазначеного законопроєкту пропонують увести в обіг таке поняття як "мова ворожнечі" (англ. hate speech), на підставі чого незалежні ЗМІ та особисті сторінки українців у соціальних мережах будуть довільно блокуватися правоохоронними органами.
   Крім того, теперішня влада в Україні буде забороняти будь-які тексти, статті, книги, відеозаписи, в яких відповідні цензори виявлять ознаки засудження гомосексуальної девіації та прав ЛҐБТ-спільноти. За критику та осуд на винуватців та поширювачів накладатимуть штрафи у розмірі від 5 (23615 грн.) до 50 (236150 грн.) розмірів мінімальної заробітної плати. Самі порушення будуть прирівнюватися до злочинів середньої тяжкості й внесені у Кримінальний кодекс України.
   Намагання "Слуг народу" (чи може прислужників олігархів-українофобів) створити власне інформаційне ґетто може зіграти проти них самих. Адже ініціатори законопроєкти, керуючись низкою міжнародних нормативно-правових актів, порушують чинну Конституцію України, а саме статтю 34. У ній чітко прописано, що «Кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір».

   Лукавство, блюзнірство і спроба народними депутатами, обраними влітку 2019 р., мавпувати чужий досвід, кінець кінцем стане своєрідним Рубіконом, після якого не можливо буде говорити про будь-який авторитет законодавства, а тим паче — неупередженість правосуддя. Криміналізація дискримінації на правду порушує права громадян України, суперечачи її Основному закону. Але кого це хвилює, коли держава знаходиться на межі суспільно-господарської кризи та громадянського вибуху від недолугого урядування вчорашніх комедіантів, рестораторів і фотографів?..

За матеріалами "05366.com.ua"

Законотворці РФ прирівняли російськомовних українців до росіян

Кремль повертається до колоніальної практики щодо перетворення етнічних білорусів і українців на етнічних росіян. Причиною тому є глибока демографічна криза, що охопила територію РФ. Відповідний законопроєкт вже винесено на розгляд Державної Думи та Ради Федерації.
   Як вдалося з'ясувати, московські законотворці планують змінити кілька пунктів у наявному федеральному законі про громадянство РФ, прирівнявши до росіян осіб, що розмовляють у побуті російською мовою, але є громадянами сусідніх держав, у першу чергу України та Білорусі. Цих іноземців (тобто — українців і білорусів) пропонується визнати носіями російської мови, у разі якщо вони або їхні родичі по прямій лінії постійно проживали на території РФ, СССР чи Російської імперії. Визначати "російськість" українців і білорусів буде спеціальна комісія, створена при Державній Думі.
   Ця так би мовити законодавча ініціатива передбачає можливість визнання носіями російської мови громадян Республіки Білорусь і громадян України без проходження особистої співбесіди з представниками спецкомісії. Головна умова — у письмовій заяві вказати як свою рідну мову російську, етнічна складова чи якісь інші фактори враховуватися не будуть! Таким чином, кілька мільйонів російськомовних українців і білорусів (ті, що є заробітчанами на території РФ на заробітках, чи ті, які там перебувають тимчасово з особистих причин) будуть іменуватися росіянами.
   На разі невідомо, чи буде поширена ця норма після її ухвалення народними обранцями й на тих українських і білоруських громадян, що опинилися в РФ не з власної волі, скажімо — біженці з окупованого Криму і Донбасу. Але цілком зрозумілий хід думок всієї владної вертикалі: по-перше, Кремль має закрити "демографічну дірку" наявними людським ресурсом "братніх народів"; а по-друге, законопроєкт має більш стратегічну мету — перетворити усіх російськомовних громадян сусідніх держав на росіян, щоб згодом регулярною армією захищати права без їхньої ж згоди, чи в Білорусі, чи як вже 6-й рік це робиться в Україні. Тому ті, хто продовжує іменувати себе "російськомовним патріотом" має нарешті визнати свою хибність, оскільки його "російськомовність" стала зручним інструментом у руках нашого ворога, який засів у московському Кремлі.

За матеріалами "Правих новин"

Старі гріхи нової влади

Ні дня не проходить без скандалу та інтриг довкола так званої "Зе-команди" новообраного Президента України. Перші законодавчі ініціативи викликають не тільки жваве обговорення, але й певний острах у суспільстві. Скажімо, якщо узаконення зняття недоторканності з народних обранців підтримують переважна більшість українців, то продаж SIM-карток тільки за паспортом і реєстрацією IMEI-кодів телефонів така ж кількість громадян відверто засуджують.
   "Слуги народу" посилаються на існування подібних законодавчих "ініціатив" у понад 90 країнах світу, зокрема й в ЄС, задля посилення боротьби з телефонними зловмисниками та вимагачами. Адже не є таємницею, що SIM-кaртa слугує своєрідним аналогом ID-посвідчення, за яким вираховують особу громадянина. Варто наголосити, що в Україні спроба прив'язати власника мобільного телефону до паспорта не нова, до цього вже вдавалися попередники Володимира Зеленського з-поміж прибічників Віктора Януковича і Петра Порошенка.
   Вперше про запровадження реєстрації SIM-кaрт заговорили напередодні футбольного чемпіонату 2012 р. Тодішня депутатська більшість прикривалась спробою вираховування хуліганів, які мали б вчиняти безчинства з приїжджими вболівальниками. Але спроба провалилась, щоб повернутись за 2 роки під час Майдану в пакеті "диктаторських законів".
   Однак революційне Вогнехреща сплутало плани українофобів, і "закони" було скасовано. Проте в серпні 2017 р. коаліційна більшість вирішила, що під час війни з РФ варто завадити окупаційним військам анонімно отримувати інформацію про дислокацію та перебазування ЗСУ, коректуючи вогонь телефоном. Тож паспортизація власників мобільних телефонів вважалась єдиноможливим і превентивним засобом кібербезпеки.
   Та у народних обранців щось знов не склалося і закон відклали до нових віників. І ось тепер виявляється, що нова влада з-поміж "Зе-команди", не вивчивши помилки попередників, готується стати на ті самі граблі, розпочавши довготривалий процес ідентифікації абонентів. Ніхто з новобраних депутатів Верховної Ради, що пропонують ухвалити вказану норму, не замислився над тим, чи є ця ініціатива конституційною, але її всіляко намагаються представити як "прогресивну", котра зближує Україну з "цивілізованим світом".
   Подібні "ініціативи" від тих, хто не розуміється в українському законодавстві, є нічим іншим як спробами відвертання основної уваги українців від нагальних питань. Під виглядом убезпечити громадян від уявних загроз, як у романі-антиутопії Джорджа Орвелла "1984", новоявлені законодавці йдуть на порушення чинних наших із вами конституційних свобод, не розуміючи свою помилку. Наразі ж законопроєкт відкликано через збурення суспільства, але чи на довго?

Автор — Денис Ковальов

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Коли кремлівський холуй у керма парламенту твоєї країни

Кремлівські маріонетки з усіх щілин лізуть до високих державних крісел у сусідніх країнах. Десь їм це не вдається, як скажімо в Естонії чи Литві, а десь вони мають перемінний успіх. Чи варто говорити, що найбільш ласими для Москви є Україна, Грузія та Молдова, країни, що їх тримає кремлівський режим на короткому повідку через окуповані території, сплюндровані війною.
   Ось доволі показова ситуація. Так, 20 червня член Комуністичної партії РФ Сєргєй Гаврілов, відкриваючи сесію Міжпарламентської асамблеї православ'я у Тбілісі, зайняв місце спікера грузинського парламенту. Це обурило громадськість, котра розтлумачила такі дії не інакше, як демонстрацію справжнього обличчя влади країни, яка керується з кремлівських кабінетів.
   Звісно, що це лиш випадковість. Однак насправді вона може бути нічим іншим як випробовуванням на міцність характеру запального грузинського народу напередодні парламентських виборів: чи проковтнуть чергову кремлівську витівку грузини? Якщо так, можна запускати масштабний план з дестабілізації ситуації в країні; якщо ні — шукати нові шляхи для досягнення кремлівського сценарію поневолення Грузії.
   Що ж до України, то у нас на очах країна-агресор прагне всадовити свою маріонетку, якщо не у прем'єрське крісло, то у крісло Голови Верховної Ради цілком законним шляхом — через волевиявлення. Політична сила кума В. Путіна і відомого на всю країну україножера Віктора Медведчука вірогідне стане другою за чисельністю фракцією у парламенті, а отже — буде виторговувати місце під сонцем на Печерських пагорбах. І цей сценарій може справдитися лиш в одному випадку, коли олігархи домовляться з Кремлем на вигідних для себе умов про розподіл України на феодальні регіони-наділи.
   А проте, за вікном 2019-й рік і в Україні досі триває війна. Здавалося б, мають відбутися зміни, давно очікуване громадянами покращення, але... у владних кулуарах формується чисто прокремлівська реакція з ненавистю до українського народу під проводом Віктора Медведчука. Не забувайте про це, коли будете стояти перед урною для виборчого бюлетеня!

За матеріалам НВР "Правий сектор"

Чому окупований Донбас — гангрена на тілі України?

Чим довше триває гібридна війна, тим частіше виникає думка, що окупований Донбас — наче гангрена на тілі України. Про це знають всі, але постає ряд питань, головне з яких: що ж з цим робити? І ось тут існують можливі варіанти...
   Варіант перший — залишити все як є та спробувати відгородиться від сепаратистських квазідержавних утворень "залізною завісою", намагатися будувати "щасливе майбутнє" без цих територій. За теперішнього розвитку подій між Україною, РФ та її маріонетками ("ДНР/ЛНР") окупований ворогом Донбас перетвориться з гнійника на ракову пухлину, яка буде збільшувати свої хворобливі метастази на мирну українську територію. Тому кремлівський сценарій 2014-го може бути реалізований у найближчі роки — Схід та Південь самовільно відійдуть окупанту і не факт, що вдасться утримати уражені цими новими метастазами території України.
   Варіант другий — спробувати домовитися з сепаратистами та їхніми кремлівськими кураторами. Але домовитися про мир можна буде, тільки прийнявши умови Москви, які полягають в "особливому статусі Донбасу" (іншою мовою Україна стане федеративною державою під протекцією РФ). Москва та її маріонетки на Донбасі від такого розвитку подій будуть тільки раді: наприклад, РФ перекладе фантастичні витрати, пов'язані з утриманням скаліченого війною регіону на наші з вами плечі; утримувати громадський порядок та бути владою на місцях продовжать ті, хто роками вбиває наших громадян з ненавистю до всього українського; на додачу до всього, у Верховну Раду увійде натовп "депутатів"-сепаратистів, які об'єднавшись з уже наявними колаборантами, просуватимуть кремлівський сценарій з ліквідації України як суверенної європейської держави.
   Виходячи з вище сказаного, залишається тільки третій варіант — військовий. Це найоптимальніше вирішення ситуації, яка склалась на буремному Сході. Так, він найскладніший і жорсткий, але він єдиний з усіх можливих варіантів, що дає надію на розв'язання питання по Донбасу на користь України: наступ українського війська по всьому фронту повинен бути в стилі "Blitzkrieg", тобто приховане зосередження сил, котрі значно перевершують противника із застосуванням всіх наявних у розпорядженні ЗСУ та ГенШтабу засобів і ресурсів; населені пункти та осередки опору ворога мають бути блоковані, а основною метою буде блискавичний вихід на українсько-московський кордон.
   Однак слід розуміти, що РФ завжди зможе (спираючись на свої ресурси) перекинути будь-яку кількість військ і техніки, щоб не допустити розгрому квазіутворень "ДНР/ЛНР". Тому, після виходу на державний кордон, в найкоротші терміни повинна бути створена "лінія відчуження" глибиною в 30-40 км, котра повинна стати зоною тотального мінування за прикриття максимальної кількості української артилерії та засобів ППО. Зрозуміло, про наявність, будь-якого мирного населення на даній території мови бути не може.

   Виконання всіх цих заходів дозволить не поспішаючи покінчити з блокованими сепаратистами, а потім "вдумливо" навести лад на тимчасово окупованих територіях Донбасу. До слова сказати, подібна тактика була успішно застосована Францією в Алжирі! Там теж вдалося навести порядок з терористами, які засіли у містах: тільки після створення мінних полів і зон відчуження на кордонах з Марокко і Тунісом, звідки йшло постачання арабським сепаратистам, військова складова війни в Алжирі однозначно завершилася перемогою Франції.

За матеріалами "Sarmat.Today"

Матеріалізм нашого ворога

Кожна людина звикла сприймати світ крізь призму власного світогляду, що формується впродовж цілого життя з таких елементів як: життєві обставини, батьківське виховання, ідеологія та генетична пам’ять. Всі ці моменти змушують нас розглядати речі виключного під власним кутом. Це є вкрай помилковим підходом, який приречений постійно помилятись у своїх спробах провести коректний аналіз того чи іншого явища, події чи окремо взятої людини.

   Яскравим прикладом цього є сприйняття націоналістичним середовищем нинішніх ворогів України, як ідейних фанатиків відродження московської імперії та адептів ідеології шовінізму (використання слова "націоналізм" в даному контексті було б вкрай неправильним, виходячи хоча б з його лексичного значення). На перший погляд всі їхні дії дійсно підпадають під всі категорії вищезгаданої ідеології, зміст котрої полягає у примарному звеличенні власного народу шляхом територіальної, воєнної та політичної експансії своєї країни.

   Втім, дані висновки з’являються при аналізі категоріями, якими звикли міркувати націоналісти, себто категоріями народу, нації, їх добробуту та історичної ролі. Помилковість подібного підходу стає дедалі виразнішою, якщо ми починаємо розглядати окремі гвинтики цієї машини. У ролі гвинтика в нас виступить фронтмен і, водночас, уособлення цілої системи сучасної РФ – пан В.В. Путін.

   Говорячи про даного персонажа, невільно спливає цілий ряд риторичних питань: «Коли людина, що прожила більшу частину свого життя в СССР і була буквально нафарширована комуністичною, матеріалістичною ідеологією почала перейматись такими ідеалістичними питаннями, як велич нації? Коли чоловік, що наживав мільйони доларів за програмою "нафта в обмін на продовольство" так різко змінив свій світогляд меркантильного пройдисвіта, що творив статки на власних напівголодних співвітчизниках, на світогляд месії цілого народу та Батька Нації? І, зрештою, чому цей його збочений патріотизм дрімав всі ті роки поки бюджет РФ не наповнився нафтодоларами?». Ці цікаві, хоч і доволі суперечливі для когось, питання дають нам змогу зазирнути у минуле цієї людини та зрозуміти, що, окрім грошей, її, за великим рахунком, нічого не цікавить, а міжнародні авантюри, у які вона так любить влізати це лиш спосіб примножити статки або принаймні не загубити того, що вже є.

   Саме така історія відбувається зараз у Сирії, де даний персонаж намагається не допустити будівництва газопроводу з Близького Сходу до Європи, аби Газпром лишався монополістом у нафтогазовій галузі. Саме така історія відбувається з усіма спортивними змаганнями, які у себе приймає, або у яких бере участь путінська РФ, і які є лишень ширмою для розпилу бюджетних чи призових грошей. І саме така історія відбувається, коли пан В.В. Путін намагається придушити повстання у пострадянських республіках, які можуть стати гарним посібником зі скидання клептократії для росіян, а отже становлять суттєву небезпеку для статків кремлівського володаря і його найближчого оточення.

   З іншого боку це прекрасна наука як для України, так і для будь-якої іншої країни світу, де панівну роль намагається отримати матеріалістична ідеологія, роль якої зараз грає перероджений соціалізм під сучасною назвою "неолібералізм". Якщо населення держави живе виключно заради матеріальних благ або тілесних задоволень, то рано чи пізно таке суспільство деградує до рівня, яким його представлено у путінській РФ. А отже, призведе до подібної катастрофи.

Автор — Олександр Вайс

Фінська школа: чому замовчують недоліки?

Під очільництвом Лілії Гриневич відбувся перегляд освітньої програми в цілому – від садочків до вишів. Замість поглиблення знань із їхнім практичним застосуванням (біологічні та хімічні досліди, екскурсії у музеї тощо) чиновники Міносвіти продовжують планомірно ґвалтувати дітей поверхневістю "заради галочки" та чергового гранту від західних партнерів. Не варто забувати, що з виділених західними партнерами на реформу освіти 6 млн. євро, за призначенням підуть лише 2 млн. євро, бо решта – це оплата консультаційних послуг тих, хто напоумив здійснити докорінні зміни в  українському шкільному навчанні.

   За останній рік фахівці та експерти у галузі освіти напророкували Україні цілу торбу змін, які профільне міністерство запозичить у Фінляндії для покращення шкільного та університетського навчання. Адже як відомо, ця північноєвропейська країна – флагман сучасної системи освіти за рейтингом "Economist Intelligence Unit". Та чи все так райдужно, як розповідають експерти з  екранів телевізорів українцям?..

   Відповідаючи на це питання, ми виділимо кілька аспектів. По-перше, перехід від традиційної до сучасної освіти відбувся наприкінці 1960-х рр., на хвилі, спричиненої підйомом лівих ідей і поширенням так званого єврокомунізму, запозиченого у сусідній Швеції вже у середині 1970-х рр. По-друге, криза консервативної ідеології на тлі самоліквідації соцтабору та поява ліволіберального Євросоюзу на початку 1990-х рр. дали нове дихання деструктивним теоріям про ґендерне виховання дітей з раннього шкільного віку. Ну, і по-третє, на фоні заміни справжніх дисциплін хворобливими теоріями про рівність і мультикультуралізм, відбулось їхнє істотне розмивання та падіння рівня знань серед дітей старшого шкільного віку.

   У цілому реформа освіти у Фінляндії підмінила акцент у навчанні – необхідність вивчати скажімо математику зникла, поступившись місцем роботизованій техніці. Таким чином, пристосувавшись до нових вимог трудового життя мінливої сучасності. Звісно, що практики стало більше, але теорія все ж основа знань, якою не варто нехтувати.

   Що змінилось за останні півсторіччя у фінляндській системі освіти? – Учні початкової та середньої школи зрідка роблять домашнє завдання, а їхні знання не оцінюються зовсім. Крім того, вчителі проводять з дітьми тільки 4 години на день, решту часу присвячують професійному вдосконаленню, зокрема й в обов’язкових гуртках толерантності та мультикультурної рівності. Засилля різного роду ґендерних дисциплін призвело до зменшення математичного мислення у суспільстві, яке ще до початку 2000-х рр. стояло в авангарді глобального технологічного прориву (міжнародне дослідження "Trends in International Mathematics & Science Study" показує, що математичні навички фінських школярів погіршилися у рази з показниками 10-річної давнини).

   Водночас, у міністерстві освіти Фінляндії вважають, що вже за кілька років загальноосвітні школи все частіше будуть частиною багатофункціональних центрів. А будь-який зв'язок з минулим (тобто традиційною системою освіти) залишиться у підручниках історії та педагогіки. Передбачено, що школи стануть освітніми комплексами для гуманітарного обслуговування не тільки школярів, але й інших мешканців того населеного пункту, в якому вони розташовані.

   Саме ці важливі недоліки фінської школи свідомо ігнорують, або ж навмисно приховують від українців, так звані експерти та чиновники Міносвіти. Цілком зрозуміло, що відхід від традиційного навчання з комплексом усталених дисциплін та заміною їх девіантним вченням про "gender" – це програмоване знищення відсотка освіченості нації. І технологічний прорив, який неминуче впливає на українське суспільство, потребує не вигадок хворих шаленців, а покращення стану шкільної та університетської інфраструктури з гарантованим працевлаштуванням випускників за своїм фахом.

Автор – Данило Катраник

Чому боротьба за рівність — це шлях у Пекло?

Якщо хтось досі не здогадався, то сучасні борці за тотальну і всюдисущу рівність (ліваки, анархісти, комуністи та інші їм подібні істоти) більш слабкі, обділені рівнем інтелекту, ніж решта людей. Вони не можуть досягати висот у своєму житті та банально забезпечити своє життя у матеріальному плані, тому вони стають борцями за міфічну рівність. Вони просто не можуть змиритися з тим, що є успішніші за них люди, які завдяки своїй наполегливості, силі характеру, праці та життєтворчому духу досягають висот, розвиваються, нарощують нові сили в постійній боротьбі та підкорюють цей світ.

   Враховуючи це, борці та борчині хочуть зрівняти із собою працьовитих та успішних людей, щоб бути з ними на одному рівні. Та люди традиції, старого порядку, вічних цінностей – це люди боротьби! Вони знають, що таке повне пригод активне життя, що таке порядок і сила. Адже вони формують своє життя зусиллям незламної волі наполегливості. Їхнє життя – це своєрідний акт самовдосконалення, підкорення свого життя та світу.

   Люди праці й традиції найбільше шанують цезарів, величних людей старих часів, героїв та воїнів. Світ правих — це світ вічної боротьби та вибору, а не деградації та рівності! Світ порядку та ієрархії, а не хаосу та анархії. Саме через це так звані борці за рівність є всього на всього заздрісниками, ні на що не здатними невдахами та ледарями, які за допомогою "ідеї утопічної рівності" хочуть бути на одному рівні з кращими.

   Люди традиції не борються за абстракції, а творять своє життя, підкорюють та впорядковують його! Ми — представники правого руху, віримо в ієрархію, а не рівність, бо вона стимулює розвиток, щоб бути кращими. Люди у нашому світі ніякі не брати, а конкуренти: "Homo homini lupus est!". Боротьба за місце під сонцем — це поступ, а мирне співіснування чи нейтралітет – шлях деградації, занепаду та гниття. Кожен має право обрати своє...

За метеріалами "Голосу Крові"

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов

"Безвіз" і Перший Голодомор

Падіння УНР восени 1920-го р. означало й падіння візового режиму з двома Московіями: білою і червоною (а запровадив той режим вельмишановний Гетьман Павло Скоропадський). Вже на початку 1921-го р. тим "безвізом" скористалася двомільйонна червона армія Владіміра Лєніна, а з нею – стільки ж цивільних "харчових мігрантів" з усіх московських палестин.

   Так, багато московитів незабаром реемігрувало – ну коли (згідно з доктриною Лєніна) було подолано "обжорство украінскіх крєстьян". Але багато й залишилося! Насамперед ті, які всього за кілька років добре натуралізувались серед українців. Ці "натуралізовані" москалі легко впізнаються у документах вже за 1927-й р. – про реєстрацію новонароджених дітей мігрантів, зокрема у запилених справах на полицях Чернігівського обласного архіву.

   От стандартна тека "Заяви до Дептівської сільської ради про реєстрацію новонароджених дітей" (тепер це Конотопський район Сумської області). З п'яти родин переселенців з Московщини чотири власноруч написали заяви непоганою українською мовою. І лише родина з Тамбовської губернії відписалася у Дептівську сільраду по-чужому. А могли ж усі п'ятеро: "Какая разніца, дароґі сначала сдєлайтє, нє упадобляйтєсь" і все у такому дусі... І нічого б їм не було – двомільйонна окупаційна армія нікуди не ділася!

   Але перемогла українська мова! Ну принаймні до Другого Голодомору у 1932-1933 рр. А потім уже й незручно якось було... То син воєнного, то "Крим-ето-Крим", то "ідітє на фронт". Та й "безвіз" з усіма Московіями досі працює. Скоро 100 років як...

Автор – Ростислав Мартинюк

Телевізор як засіб внутрішньої окупації

Багато хто з націоналістів і патріотів вже давно забув, що таке перегляд "зомбоящика". І лише таке свято як Новий рік відкриває нам вікно в інший, чужий світ, який є реальним для абсолютної більшості сучасних українців. Світ "українського" телебачення...

   Невеличка ремарка! Щоб бути об’єктивним, автор цієї статті спеціально подивився в мережі дані соціології. Цифри дещо різняться, але найменший вказаний відсоток громадян, які вважають своєю рідною мовою українську – це 60%, найбільший – 67%. Навіть якщо ми беремо першу цифру, логічно очікувати хоча б такого ж відсотка української мови у новорічному телеефірі. Це так, якщо вважати, що ТБ-ящик просто механічно задовольняє потреби аудиторії, а насправді, жодної мовної та культурної політики у країни, яка воює проти РФ немає! Однак реальність показує, що мовна та культурна політика у телеефірі присутня, навіть дуже активна й агресивна. І ця активна, подекуди занадто агресивна мовна і культурна політика йде зі Сходу, а отже є продуктом Москви.

   Ми свідомо залишаємо поза увагою випуски новин (хоч і з ними ситуація, м’яко кажучи, не "україноцентрична"), але тут є дуже значні відмінності каналів – від геть московського "Інтера" до цілком патріотичних "ТСН" на "1+1". Мільйони глядачів вмикають телевізор для того, щоб розважитися та відпочити – і з перших хвилин потрапляють у міцні обійми "русскава міра". Варто пройтися послідовно від 1-ї кнопки на пульті до 12-ї впродовж новорічної ночі, і що ж ми побачимо і почуємо? Українська мова була лише на 2-х телеканалах. З них лише на одному вона переважала, на іншому – була мовою кепкування міських новоукраїнців з селюків Старої України. Вся решта каналів являє собою безальтернативне панування "вєлікава і маґучєва язика".
   Весь натовп "українських" зірок, всі ці Полякови, Потапи, Манатікі, Дорни, Зеленські, Могилевські, у новорічну ніч радісно розважались у колі своїх – нашого малоросійського "бомонду", і звісно ж спілкувались між собою мовою цього "бомонду" – російською. Цією ж мовою "наші" зірки співають своїх пісеньок... Адже хто такі 40 млн. української аудиторії, щоб заради них вчити "сєльскоє нарєчіє", коли значно більші збори можна "зрубати" на концертах у країні, яка на сплачені гастролерами податки, вбиває наших громадян на Сході та утримує окупаційний контингент у Криму? І оті самі 60-67% україномовних українців мусили це ковтати – бо хто ж вони такі у порівнянні з "сталічнимі звьоздамі"?..
   Ця зневага тих, хто вибився у так звану міську богему і навіть – найвище визнання та мрія всього життя! – час від часу гастролює у Москві. Прихильники "українських" зірок – це мільйони тих, хто їх годує, що гидкіше за цинізм та брехню наших політиків (останні хоча б дають собі працю нас дурити та прикидатись своїми), ці ж "клали" на нас з усією відвертістю колоніальної містечкової псевдо-еліти!
   Але спробуємо на секунду абстрагуватись від форми (мови) та подивитись на зміст. І, о дивне відкриття – філософський принцип зв'язку форми та змісту виявляється не абстракцією, а жорстокою реальністю, і мовою окупанта нам у вітчизняному телеефірі, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, насаджують абсолютно послідовні окупаційні повідомлення. Мова не про відверті рупори Кремля, як вже згаданий вище "Інтер" чи ахметівська ТРК "Україна", а про такі, здавалося б, "чисті" українські канали як "НТН", "СТБ", "1+1" та "ICTV". Вони майже добу транслювали нескінченний марафон старого совєцького лайна з постійними алюзіями та обігруваннями старої естради доби та штампів кіно доби СССР у всіх жартах конферансьє. Вишенькою ж на торті виглядав ну дуже "патріотичний" і архі-комедійний "Вечірній Квартал", чиї актори послуговувалися виключно мовою окупанта, а всі їхні пісеньки з нібито "актуальним" змістом були покладені на музику совєцької старовини.
   Що маємо у підсумку? Перегляд новорічного телеефіру – дуже пізнавальна річ, яка допомагає багато що для себе прояснити та розставити по поличках. На четвертому році війни з РФ "наше" телебачення не тільки не допомагає нам захищатись та перемагати, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України! Путінські танки змогли окупувати лише Крим і третину Донбасу, тоді як імперським насиченням ТБ і культурними кодами повністю окуповано український медіапростір. За межами випусків новин (які робляться журналістами, хоч якось дотичними до реального світу) телевізійний вимір належить компанії провінційних недо-зірок, рівня сільської команди КВК (він же КВН).
   У світі цієї недоелітки нема нашої війни, нема нашої мови, історії та культури, тобто того, що ми власне захищаємо у цій війні. Їхній світ дуже примітивний! А через незнання іноземних мов та брак освіти він весь складається з простеньких штампів совєцької мас-культури. Верхівкою ж досконалості для них є так би мовити "культур-мультур" їхніх трохи більш успішних колег з Москви; нашу ж культуру, історію та мову вони по-перше не знають, а не знаючи – наперед зневажають і не люблять; по-друге, вони зневажають і не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь фільтри єдиної доступної їм культури – москальської.

   Враховуючи те, хто формує український телепростір, і те, чим він наповнений, перестаємо дивуватись нашим поразкам і проблемам у повсякденні. Ми починаємо швидше дивуватись перемогам і тому, що ми ще тримаємось на фронті та на плаву як держава. Скоріш за все, цей наш український шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі успадкований від предків. Адже лише загартовані духовно можуть спокійно жити у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, і все ж залишатись українцями!
   Так ми воюємо і не перестаємо дивувати себе і свого ворога. Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми, поки що, програємо вщент. Програємо всім цим ненашим зірковитим індивидам, ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, ненашим олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати! Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів і тією найманою шоблою, яка на їхні (тобто на наші, вкрадені олігархами) гроші, промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То може, нарешті вже час дати їм гідну відсіч, шановні українці?..

Автор – Євген Дикий