Асадівські садисти просять захисту від справедливої кари

Сирія після падіння диктатури алавітів під проводом родини аль-Асад опинилася в замкнутому колі помсти, де надії на нове життя щоразу розбиваються об хвилю жорстокости та безкарности. Біднякам не буде куди йти, а хто зможе – поїде, як уже тікали після поразки революційних подій Арабської весни 2011-2013 рр. У зовсім новому для себе становищі опинилися вчорашні небожителі, яким на рівних опікувалися Московія та Іран.

   Нова Сирія для алавітів – членів релігійної громади на північному заході арабської країни, з якої походить і скинутий диктатор Башар аль-Асад – гірша за в'язницю, адже їх убивають цілими сім'ями. Затримки у розслідуваннях, які здійснюють правоохоронці-суніти, свідчать про загравання влади перед численними сирійцями, які вважають алавітів винними у кривавих злочинах колишнього режиму. Алавіти ж вимагають міжнародного захисту, побоюючись репресій за те, що вони були пов'язані, за своєю волею чи примусом, із кланом аль-Асад і його терором державного рівня.

   Після завершення громадянської війни торік у грудні часу почастішали викрадення та вбивства алавітів. Внаслідок спалаху насильства цьогоріч у березні загинули 1 334 особи, а перехідний президент країни Ахмед аш-Шараа пообіцяв переслідувати винних незалежно від їхнього походження та віросповідання. Для розслідування масових вбивств було створено незалежну комісію, яка діятиме до початку липня.

   Новостворені (чи пак реформовані) правоохоронні та судові органи пояснюють затримку великою кількістю свідків, яких необхідно допитати, та величезною кількістю відеозаписів, які необхідно проаналізувати. Ролики зафільмували самі злочинці та розмістили їх задля залякування сирійців у соціяльних мережах. Тепер учасників (орґанізаторів і виконавців) державного терору чекає або законний суд, або ж справедливе спонтанне судилище.

   Іноземні дипломати також бачать у цьому деяке замішання сирійської влади, оскільки головними підозрюваними виступають люди та уґруповання, з якими теперішня офіційна влада у Дамаску іноді не хоче, а іноді не може впоратися. Наприклад, протурецькі збройні загони сирійських туркменів (туркоманів), іноземні джихадисти, які входять до складу Міністерства оборони, або співробітники служби спільної безпеки. Президент аш-Шара і його посадовці, вихідці з угрупування "Hāy'āt Tāhrir al-Shām", не мають ні чисельної переваги, ні військових засобів, щоби контролювати ці радикальні угруповання, які суперечать його політиці поміркованости.

   Чи зможе новий уряд Сирії, який прагне зробити країну пристойним членом міжнародної спільноти, домогтися зняття санкцій і відбудуватися від колишніх жахів асадівського режиму, зупинити вбивства цілих сімей без суду та слідства і чи захоче? На узбережжі, де більшість алавітських сіл зазнали нападів, ситуація, як і раніше, нестабільна. Алавітів сприймають як внутрішнього ворога, що у душі тужать за колишнім порядком, тому без системи перехідного правосуддя під наглядом хоча б Туреччини, всі ці розправи продовжуватимуться і посилюватимуться.

За матеріялами "Le Monde"

Василь Рябоконь — рятівник Кубані

Василь Рябоконь — офіцер Полтавського полку, що на початку ХХ ст. дислокувався на Південному Кавказі. Ця постать маловідома сучасній Україні. А між тим, Василь Рябоконь був народним месником Кубані, який вів боротьбу з московськими окупантами до 1924 р.
   У розпал Перших визвольних змагань він став символом боротьби, а ім'я "Рябоконівця" стало прозивним і страхітливим для більшовиків. Кубанці навпаки були гордими носіями цього почесного звання. Бо згодом ще багато років горді українці Кубані, плюючи в обличчя совєцьким катам, говорили: "Рябоконя на вас нема оце".
   Свою службу Василь Рябоконь почав у Полтавському полку в Тифлісі (нині — Тбілісі). У 1918 р. повернувся у рідні місця, був членом Лебединської ради, однак через розбіжності з більшовиками одразу після приходу білогвардійців прилучився до їхнього руху. Згодом він був зарахований у Другій Уманський полк.
   На початку 1920 р. червоні комісари зайняли рідні місця кубанського месника і вбили його батьків. Сам Василь Рябокінь переховувався до приходу врангелівського десанту — у серпні 1920 р. командування Збройних Сил Півдня Росії передало затятому борцю з більшовизмом 3-ю сотню полку "Порятунок Кубані" полковника Сергія Скакуна. У 1920-1925 рр. рештки цього формування діяли як повстанська група, здійснюючи нальоти на хутори та знищуючи червоних активістів — восени 1925 р. Василь Рябокінь потрапив у пастку чекістів, його загін був розгромлений, а сам кубанський месник згодом  був засуджений і розстріляний.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Як Армія УНР визволяла Донбас

Бої за донецьку заглибину 1918 року — це героїчний військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Володимиром Сікевичем. У квітні 1918 р. на східні терени Катеринославської губернії почався наступ українського війська проти більшовиків з метою встановлення української влади. Під час походу спеціальна група Запорізького корпусу Армії УНР звільнила Придніпров'я, Харківщину та Донеччину від більшовиків.
   Перші успіхи на фронті українське військо здобуло 10 квітня 1918-го. А вже наступного дня після переформування Запорізької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду УНР, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Було сформовано Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків. Група мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування запорожців поводив сам генерал Олександр Натієв.
   Після 12-годинного бою 15 квітня українські війська здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених; 17 квітня 3-й піхотний полк зайняв Слов'янськ, а 18 квітня — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами зайняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. На ранок 30 квітня вояки Армії УНР дійшли до станції Ковпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків поневоленого українського Донбасу...

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Бій за Тампере — фінські Крути навпаки

Дуже часто доводиться чути порівняння української військової історії з фінською. Деякі горе-експерти так затято проводять паралелі звитяжного чину фінської нації часів Зимової Війни та підносячи до небес заслуги Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, забуваючи про події, обставини та людей, які цьому передували. Звісно, що ніхто не заперечує заслуг Маршала Фінляндії у боротьбі за незалежність з кількома окупантами, але 100 років тому не він один відіграв важливу роль у становленні фінської державності.
   Скажімо, однією з найкривавіших подій у Визвольній Війні Фінляндії 1918-го р. була битва за стратегічне місто Тампере. Саме про неї сьогодні й поговоримо. На наш погляд, цей бій можна порівняти з героїчною обороною Крут українським юнацтвом, хоче це лише умовності.
   Так, після "червоного заколоту", вчиненого у кінці січня місцевими радикальними соціал-демократами, весь південь Фінляндії по лінії Порі-Вілппула-Гейнола-Лаппеенранта-Рауту опинився у руках більшовицьких маріонеток. Законний "білий" уряд Пера-Евінда Свінгуфвуда тимчасово переїхав на західне узбережжя, у місто Вааса. Звідси й мав розпочатися визвольний похід новоствореної Фінляндської Армії під проводом генерала Маннергейма.
   Із самого початку війни "червоних" і "білих" Тампере вважалось другим після Гельсінкі бастіоном "пролетарської революції", воротами у Центральну та Північну Фінляндію. Місто було зайняте червоними повстанцями ще у січні 1918-го р., але на його території все ж діяли невеликі підпільні загони новоутвореного "Охоронного Корпусу". Бійці-патріоти мали підготувати плацдарм та місцеве населення до очікуваного визволення Армією Фінляндії.
   План урядових військ полягав у тому, щоб оточити місто й ліквідувати усі наявні в ньому сили "червоних". Генерал Маннергейм поділив свою армію на 4 угруповання, якими командували Карл Вілкман, Мартін Ветцер, Гаральд Г'ялмарсон і Ернст Ліндер. На противагу "білим", оборону Тампере здійснювали "червоні" командири Ейно Раг'я і Гуґо Салмела. Очільник вищого органу влади фінляндської "пролетарської революції" Куллерво Маннер вагався, пропонуючи своїм соратникам зберегти сили для майбутнього наступу й здати місто, відступивши на Схід до кордонів РСФСР. Однак керівництво "Червоної Гвардії" Фінляндії, за особистим наполяганням Льва Троцького, обрала шлях неповернення — оборону Тампере.
   Увечері 26 лютого 1918 р. генерал Маннергейм віддав наказ шведському воєначальнику Ліндеру наступати на селище Лемпяяля, таким чином перерізавши залізницю Тампере-Порі. Це мало замкнути кільце навколо Тампере з півдня. Згодом було визначено дату загального наступу усієї Армії Фінляндії — 15 березня. Як пізніше стверджував сам Маннергейм, для нього було важливим завершити операцію до настання весняного бездоріжжя, що могло істотно ускладнити просування військ.
   Активна фаза наступу на Тампере була розпочата у переддень висадки експедиційного корпусу Імперської Армії Німеччини у Ганко. Генерал Маннергейм розумів значення визволення міста власними силами, тож німецька Балтійська дивізія під проводом Рюдіґера фон дер Ґольтця мала лише відтягувати на себе сили супротивника на Півдні, концентруючись навколо Гельсінкі. На ранок 25 березня Ліндер зайняв передмістя Сіурі, завершивши оточення Тампере, а за 3 дні, 28 березня, у так званий "кривавий страсний четвер", розпочався штурм міста силами Ветцера і Вілкмана.

   Опір "червоних" був запеклим. Вони розуміли, що Тампере — ключ до всієї Південної Фінляндії, а головне, до Гельсінкі. Тож головні сили "Червоної Гвардії" були сконцентровані у центрі та у східних районах міста. Та всупереч цьому угруповання Ветцера увійшло в Тампере: 2-й єгерський полк, кинутий у бій, блискуче витримав іспит, попри втрату половини свого складу. За словами Маннергейма, командири з винятковою хоробрістю вели за собою недавніх призовників, які бачили перед собою осяяне успіхом майбутнє вільної від "червоної чуми" Фінляндії. Саме тут, на закривавленій бруківці промислового Тампере, і загартовувався той славетний фінський мілітарний дух, котрий мечем дарував нації самостійність.
   Упродовж 29 березня — 2 квітня 1918 р. бої затихли. Розпочалась остання фаза звільнення міста. На ранок 3 квітня, після кількахвилинної артпідготовки, урядові війська почали штурм центральної частини Тампере. Наступ відбувався з Півдня та Сходу, бо на Заході загони "Червоної Гвардії" встигли підготуватись, спорудивши надійні укріплення та барикади, які противник не зміг подолати. Того ж дня 10 тис. німецьких жовнірів висадилися у Ганко, розпочавши наступ у бік Гельсінкі довжиною у 120 км. Увечері 4 квітня кільком сотням "червоних" вдалося вирватися з оточення, тому на ранок 5 квітня запеклий опір чинили найбільш червоногвардійці. Квартал за кварталом упродовж дня контроль над Тампере переходив до урядових військ, які не щадили ворога. Тому вже невдовзі місто було в руках Армії Фінляндії.
   Бої закінчилися опівдні 6 квітня 1918 р., після остаточної капітуляції залишок "Червоної Гвардії". Полонених (приблизно 10 тис. осіб) зібрали на центральній площі Тампере, оголосивши зрадниками Фінляндської Держави. Згодом найбільш активних "червоних заколотників" (до 300 осіб) було розстріляно, а за вироком у допомозі окупації були страчені 200 більшовицьких найманців з РСФСР. Історики країни Суомі схильні у думці, що бій за Тампере став найбільшою битвою Визвольної Війни 1918-го р. "Червоні" зазнали величезних втрат у живій силі, а тому були зламані морально. Подальший опір військам генерала Маннергейма та німецькому експедиційному корпусу лише підтвердив неспроможність лідерів "пролетарської революції" реально оцінити ситуацію, що склалась. Тому, вже 12 квітня було звільнено Гельсінкі, а 29 квітня — Вііпурі.
   Визвольна Війна Фінляндії проти "червоної чуми" завершилась 16 травня 1918 р. спільним урочистим парадом об'єднаних фінсько-німецьких військ у столиці незалежної держави Суомі. Тут також варто додати, що попри значну військову та політичну підтримку Німеччини, законний уряд Фінляндії зміг власними силами звільнити більшу частину Півдня країни, охопленого "пролетарською революцією". Водночас, мирна угода підписана у лютому 1918 р. у Брест-Литовську розв'язала руки Дієвій Армії УНР, яка останні 2 місяці зазнавала поразки у боях з більшовиками. У кінці березня українські війська відновили наступ і вже невдовзі повернули втрачені міста: 29 березня 1918 р. Запорозький кінний полк імені Костя Гордієнка з приданим йому Запорозьким кінно-гірським гарматним дивізіоном визволили Полтаву від військ московської комуни, а 8 квітня 1918 р. Запорозький полк імені УНР розгромивши війська московської комуни переможно вступив до Харкова.

   Що ж до порівняння бою за Тампере і битви під Крутами, то воно радше умовне. Адже, по-перше, керівникам нещодавно проголошеної незалежної Фінляндії вдалося не стати на манівці лівої пропаганди, а обрати шлях національного державного будівництва за європейським зразком (брали за приклад Швецію та Німеччину). По-друге, Фінляндська Армія не була демобілізована і деморалізована більшовицькою та пацифістською пропагандою, а тому змогла не тільки вистояти, але й чисельно збільшити свої лави. По-третє, фіни як нація розуміли важливість окремішності та власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями, тим паче, якщо там буде колишня метрополія. Тож усі (від старого до малого) йшли воювати за своє майбутнє без нав'язаних ідеологічних штампів, відстоювати свою честь і гідність, захищати себе та своїх близьких від заражених "червоною чумою" озброєних бойовиків. Ну і, по-четверте, на відміну від Крутів, бій за який на правду сповнений трагізмом та біллю за полеглу молодь, битва з Тампере несе справжнє осяяння героїзму, попри криваві наслідки. Адже уряд Фінляндії чудово розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами (включно з розстрілами), а не тільки юнацьким запалом, розбудова самостійної держави є неможливою. Шкода, що керманичі України упродовж 1917-1921 рр. цього так і не збагнули: через ідеологічні та класові сварки на 70 років вони віддали націю на поталу ворогам для кривавої розправи.

Автор — Денис Ковальов

Звернення лідера іспанської фаланги до вояків армії Іспанії

...Ви чули на вулицях не тільки крики "Хай живе Росія!" і "Росія - так, Іспанія - ні!", але і жахливо безсоромне гасло "Смерть Іспанії!" (за такі крики ще не покараний ніхто, зате за крики "Хай живе Іспанія!" або "Повстань, Іспаніє!" вже кинуті у в'язниці сотні людей). Суть руху - радикально антиіспанська.

 Безчестя, заохочення колективної проституції робітничої молоді під час свят на лоні природи, на яких творяться всякі безсоромності. Підрив сім'ї, заміненої вільною любов'ю, громадськими їдальнями, полегшенням розлучень і абортів (ви ще не чули, як іспанські дівчата кричали в ці дні: "Діти - так, чоловіки - ні!"?). Заперечення честі, якою завжди визначалися справи іспанців, навіть в нижчих шарах суспільства. Сьогодні в Іспанії панує підлість, людей вбивають боягузливо, накидаючись сотнею на одного. Вихваляються зради і доноси.

  Хіба це Іспанія? Хіба це іспанський народ? Ми живемо ніби в якомусь кошмарі, старий іспанський народ (витриманий, мужній, великодушний) немов підмінили фанатичним, дегенеративним плебсом, що знаходяться під наркотичним впливом комуністичної пропаганди. Ваше зброя повинна вступити в справу, щоб врятувати фундаментальні цінності, порушивши дисципліну, що стала примарною. І так було завжди: останнє слово залишалося за зброєю. В останній момент - як сказав Шпенглер - завжди знаходиться загін солдат, який рятує цивілізацію. 

   Без вашої сили, солдати, нам буде титанічно важко перемогти в боротьбі. За допомогою вашої сили ми одержемо рішучу перемогу над ворогом. Подумайте про вашу страшну відповідальність. Те, що станеться з Іспанією, залежить від вас. Формуйте вже сьогодні найміцніший союз, не чекаючи, поки до нього увійдуть ті, що вагаються. Присягніть вашою честю, що ви відгукнетеся на сигнал до бою, який прозвучить вже скоро. І повторіть слова старої клятви: "Хай винагородить нас Бог, якщо ми це зробимо, і нехай він спитає з нас, якщо ми цього не зробимо".

   ¡Arriba España!

Автор - Хосе Антоніо Прімо де Рівера

Перманентний майдан

В революцій завжди гіркий присмак. Перемога далась важкою ціною, але антиукраїнський режим повалено. Тепер саме час дати відповідь на питання, які позитивні зміни мають статися та, що загрожує реалізації волі українського народу?

  Спершу, ще раз згадаємо подвиг Героїв України, який відбувся 20 лютого, а також усіх загиблих поборників правих ідей, що загинули за часи останніх протистоянь. Саме їх звитяга дозволила подолати спротив корумпованого, авторитарного та антинародного режиму внутрішньої окупації. Ці люди боролись супроти та поклали себе в жертву, задля того, щоб живі отримали бодай можливість жити у вільній та соборній Україні. Це важливий момент для усвідомлення, зараз українці отримали лише проміжну перемогу, яка відкриває критично важливі можливості:

1) забезпечити прихід до органів центральної влади, представників громадськості, які походять із середовища вільних духом людей із високими цінностями;

2) оновити соціально-економічну систему, спрямувати потік коштів із центрального бюджету не в напрямку обмеженого кола високо посадовців та преференційованих олігархів, але забезпечити підтримку соціально-економічного розвитку громад країни;

3) забезпечити реалізацію принципів професіоналізму та особистої відповідальності на всіх рівнях управління бюджетних установ та організацій;

4) сформувати те саме громадянське суспільство, яке ладне забезпечити докорінні зміни на рівні всіх міст та містечок України.

  Звичайно, кожен зможе навести ще по декілька пунктів тих змін, що він жадає, і які притаманні будь-якій незалежній національній державі, яка дбає про добробут всіх своїх громадян. Однак метою даної статті є привернути увагу читачів до тих дій, які забезпечать невідворотність позитивних змін в житті нашої нації, яку я розумію виключно як позитивну органічну єдність активних патріотів України, які вільно реалізовують свій творчий потенціал у різних сферах життя спільноти.

    На разі ми маємо дві групи загроз: внутрішні та зовнішні. Серед внутрішніх я розумію як саму кризову ситуацію з точки зору ризику обвалу національної економіки, так і загрозу відсутності необхідних докорінних змін у всіх органах влади. Україна виходить із протистояння з величезними втратами. Національний бюджет виявляється непідкріпленим, різко скоротилися золотовалютні резерви, продовжується стрімка інфляція гривні, все це каже про загрозу в майбутньому голодних бунтів. Самостійно з цієї ситуації ми не вийдемо і за заявами потенційного нового прем’єр-міністра ключовим завданням нового уряду стають перемовини про отримання значної фінансової допомоги від МВФ та ЄС. Україна потрапляє у ситуацію нової економічної залежності й це є вимушеним кроком, від якого ми навряд чи можемо ухилитись і наслідки чого ми будемо оплачувати ще багато років.

  Будувати нову державність надзвичайно складно. І це відбувається на фоні приходу до влади нових облич. На щастя зараз склад уряду проходить через процедуру консультації з Майданом, тому принаймні зараз верхівка центральної влади залишається підзвітною громадськості. Однак, що можна говорити, коли власне Арсеній Яценюк сам говорить про новий уряд, як про уряд камікадзе? Такий стан речей говорить про те, що на разі утворюється технічний тимчасовий уряд, який розійдеться після вживання першочергових заходів. В ситуації стабілізації економічної системи можна очікувати витіснення посадовців вже постійними міністрами.

    І тут ми переходимо до наступної загрози: життя українців може залишитись на тому ж рівні, до влади просто прийдуть нові обличчя, які будуть заспокоювати громадськість заявами про піклування розвитку самостійної української держави, яка повернеться у зашморг корупції, бюрократії, олігархії. Вітчизняні мільярдери дійсно не бажають розколу країни, визнають нинішню владу, але тільки через вкоріненість на території України власних бізнесів. Українську спільноту вони не забажають бачити в вигляді дійсно незалежної та творчої національної сили. Їх значно скоріше влаштує повернення до старої розподільчої системи, коли національні кошти розпилюються із врахуванням інтересів олігархів.

 Ситуація ускладнюється вельми небезпечними зовнішніми загрозами. Уже достеменно відомо, що Російська Федерація надала притулок біглому псевдо президенту Януковичу. Він дозволяє собі заяви щодо своєї легітимності, вважає себе законно обраним та незаконно усуненим. Вже реалізується сценарій дестабілізації традиційної порохової діжки у вигляді АР Крим, нині на Донбасі, у Харкові та в Луганську. По території Криму роз’їжджали представники ЛДПР, агітуючи людей отримувати російське громадянство та голосувати за перехід до складу Російської Федерації. Разом із тим Путін ляскає зброєю на кордоні, проводячи "планові" військові вчення. Зараз ми як ніколи близькі до втягнення у збройний конфлікт, у ситуації перехідних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Тому ми вже зараз маємо зробити все належне, щоб забезпечити внутрішню єдність перед обличчям тих, хто не бажає вільного життя для українського народу.

   Всі події почались на Майдані, зараз свої Майдани є в більшості великих міст України. Це за влучною аналогією реінкарнація Січі, тут акумулюється та вивільнюється чиста енергія української нації. Сьогодні це наші цитаделі єднання, основа майбутнього розквіту, центр вільного життя та творчого потенціалу нації. Ми вже змінили свою ментальність, я впевнений, що кожен, хто запустив у свої легені та думки повітря Майдану не підкориться ані ворожій агресії, ані тиску власних органів влади та корумпованих чиновників, можновладців та олігархів.

   Майдани є і будуть, вони стануть постійним дорадчим та контролюючим органом влади на центральному та місцевому рівнях. З рештою, я вважаю доречним легалізувати Майдан спеціальним законом. Вільний український народ вже не придушать ані власні корумповані чиновники та олігархи, ані ворожа інтервенція. Зараз і надалі заборона Майдану є початком широкомасштабної партизанської війни. Тільки громадськість знає і дбає про свої інтереси. Ми вже вийшли зі стадії терпіння, сподівання, що щось нам дасться за волею долі. Українці самі творять свою долю.

   У сьогоднішній ситуації ми маємо підтримувати проукраїнські сили в центральних та місцевих органах влади, а вони мають керуватись у своїй діяльності волею Майдану. У ситуації жорстких економічних та мілітаристських загроз українці мають показати приклад соборності для всіх націй у всі часи.

Автор – Левко Писарчук

Si vis pacem para bellum

All of you see what's happening in our country and in particular in the Crimea after escaping Victor Yanukovych.

   Who are mobilizing men of military age, and those who are "in stock" in the Armed Forces of Ukraine. If all this time we thought the army place where you can lose a year of his life, but now everyone should understand – except for us to defend our land no one.

   Russia under Putin is trying to impose a free Ukrainian people and even Western countries hysteria that we have in the Crimea and Kiev Nazis raping women, robbing stores and killing bystanders. It's all lies! Our country got rid of the usurper and the bandit, our national revolution triumphed, and now the Kremlin wants to unleash a war against free Ukrainians.

   Be a warrior, for men – it's a great honor, and for a Ukrainian Cossack and an heir of warriors, it is also duty. It is time, which brought to the fore the true priorities and values​​: the ability to wield weapons and knowledge of the intricacies of military affairs.

   Ukrainians can now go to the shooting range and learn how to hold and shoot. And in general – free time can now be used to improve knowledge about the weapons technology, military tactics and other useful knowledge from this area. Internet provides such an opportunity.

   Ukrainian National Revolution has been three months since the confrontation of the President Viktor Yanukovych with the people of Ukraine began. Yesterday the conflict took on a threatening form. Current situation may result in a civil war. Thus we take it upon ourselves to inform you about the events in Ukraine. We will provide you with yet another viewpoint regarding this conflict. We will do our best to remain fair and objective.

   Ukrainian National Revolution is an ongoing, continuous and progressive process that covers lifetime. It’s way of positive ideas and values ​​against the Bolshevik’s system is not as abstract theory and doctrine, as well as a living and dynamic force actor. Ukrainian National Revolution as a unanimous process consists of 3 phases: 1st phase – a process of prolonged and progressive underground struggle, 2nd phase – the process of national liberation final 3rd phase – is to build on the site of the destroyed USSR-Russia independent nation states to ensure their independence outside, exercise ideas and programs liberation revolution in the state and social system, the content and the construction of a life.

  Today Ukraine for Vladimir Putіn – is irrational stumbling like Carthago to Cato the Elder, as destroying a harmonious system of world order. One gets the impression that the Russian autocrat himself has come to believe in their own ideological notions technologists. In particular, that all Ukrainian Maidan – exclusive gathering of militants and radicals, trained in camps in the Baltic American money. And the anti-Russian movement in the Baltic States, in turn, created by American money in Poland. And go on.

  In general, the Maidan-Carthago in the underbelly of Russia must be destroyed. Again, the imperial- patriotic hysteria pumped Russian propaganda has reached such a degree that, if not give external output, then burst in some Biryulevo as ethnic clashes. If you want peace – prepare for war. For Ukraine, these words became a bitter truth!

   Honor for Ukraine! – Honor for heroes!

Writer – Denis Kovaljov

Отамани з родини Соколовських

  «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак. Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом», − писав Микола Фещенко-Чопівський, хорунжий армії УНР, про 16-літню Олександру Соколовську, легендарну отаманку Марусю.

Монумент українським воякам на варшавському цвинтарі "На волі!"

  У кожній країні є своя Жанна д'Арк. На Житомирщині такою національною  героїнею  є діва-воїн із Горбулева, яка народилася 1 грудня 1902 р. Олександра Соколовська була останньою восьмою дитиною дяка Тимофія Соколовського та Явдохи Квасніцької. Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали одними з ідеологів та організаторів Національно-визвольної війни українства 1917-1920-х рр. Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 р. було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського – Надія.

  Але, оскільки родина Соколовських, що дала Україні чотирьох отаманів, боролося проти більшовиків, то більшість відомостей  про неї у радянські часи було приховано, а їх імена стерті з історії. Правда про отаманських рух під час Громадянської війни у наші часи стає потрохи доступною завдяки розвідкам науковців та письменників, що об’єдналися довкола історичного клубу "Холодний Яр", який очолює  історик Роман Коваль. У своїй книжці "За волю і честь" історик згадує і про Марусю-Олександру Соколовську.

Незалежні українські держави – УНР та ЗУНР

  Коли прийшли більшовики, спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Тимофія Соколовського – Олекса 1900 р. народження. Наприкінці 1918 р. він відгукнувся на заклик "Українського національного союзу", збив ватагу з двох сотень завзятців. 5 січня 1919 р. Олекса загинув. Трагедія сталася в Коростишеві на мосту через Тетерів, влучила куля, яку хтось випустив із сусідньої хати. Отаманську шаблю на початку січня 1919 р. підхопив Дмитро, що був на шість років старшим від Олексія. Його загін уже збільшився до 500 козаків. Він був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнавали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) "крупным очагом кулацко-бандитского движения" на Правобережжі.

  В квітні 1919 р. виступи проти російських окупантів переросли на Поліссі в масове повстання. Провідником його став отаман Дмитро: «Будемо держати Україну!» – оголосив він.  Штаб повстанців очолив Тимофій Соколовський, якому тоді виповнилося 67 років. Але 8 серпня 1919 р. Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра.

Монумент отаманам Соколовським у Горбулеві

   Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. Дівчина була зв’язковою, маючи дар слова, їздила по селах, вербувала повстанців. Один із них – письменник Клим Поліщук так описував її: «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!».

   Коли вбили брата Дмитра, отаманом став Василь Соколовський. Люто помстилися повстанці за його смерть: вже за тиждень вони здобули Радомишль. Один із свідків тієї події згадував, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, яка прибула для придушення повстання. Невдовзі повстанська бригада імені Дмитра Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Слава про Соколовських дійшла і до Симона Петлюри.

Портрет отаманки Марусі-Олександри Соколовської

   В серпні 1919 р. він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою. Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів: його теж по-зрадницькому вбили односельці. Треба було обрати отамана, оскільки магія прізвища Соколовських була дуже сильна, то погляд повстанців зупинився на Марусі, яка воювала разом із братами. Розповідають, що вона піднялася на Дівич-гору, яку, за легендою, насипали в давнину ті дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників, набрала в кубанку-шапку жорстви і поклялася: «Нехай кожен камінь цей упаде на голову ворогам!». І Саша Соколовська, 16-річна вродлива дівчина з трішки рудавим волоссям і веснянками, стала отаманом Марусею.

   Після  смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Маруся очолила загін із 1000 козаків – 300 кінних і 700 піших вояків. Про бойовий шлях Марусі відомо не так багато. Відомо, що в серпні 1919 р. вона співдіяла із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ. Сотник УПА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею в селі Вересах біля Житомира. Перше, на що він звернув увагу, це "гострий погляд", "сміливий вояцький зір" дівчини і "кріс через плече". Маруся хотіла приєднатися до галичан.

Отамани-брати Соколовські

  У 1920 р. зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 р. її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР. Але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почала відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі Червоної армії.

   Вже 14 листопада 1920 р. в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан за сестрою далі не пішов, вирішив залишитися у Вахнівцях і служити тут у церкві. Маруся в Брацлавському повіті з’єдналася з трьома повстанськими відділами. Об’єднаний загін очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, напевне, проліг у бік кордону, адже достеменно відомо, що Артем наприкінці грудня 1920 р. опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, Маруся. Але точних даних про її подальше життя немає.

Полісся – бунтівний отаманський край УНР

   Слава про героїчну боротьбу Марусі та інших членів родини Соколовських поширилася по всьому Поліссі, постановою Директорії УНР вдові отамана Дмитра – Надії Соколовській було призначено пенсію. Немає і точних даних про загибель Марусі Соколовської. Відомо, що загін Соколовської у вересні 1919 р. розбив мадярський полк 58-ї совєцької армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі "Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції". Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбулева Радомишльського повіту. Боролася за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!». 

  Але в родині Соколовських існувала інша версія. Тут стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади. Рідня тихо раділа, що їй вдалося вберегтися. Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих у Румунії або Польщі. Напевне, поруч був і Оверко Куравський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевне, жила там під чужим ім’ям, може, тому що хотіла вберегти свою родину від більшовицьких переслідувань.

Військові нагороди УНР

  Після падіння совєцької влади в Горбулеві були відновлені могили членів родини Соколовських та встановлено пам'ятник козакам і козачкам "соколовцям", що полягли в українсько-радянській війні 1917-1921 рр. Увіковічити пам'ять про Олександру взявся і письменник Василь Шкляр. Наразі він збирає матеріал для свого нового історичного роману про отамана Марусю.

Автор – Оксана Чужа

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)

Тернистий шлях до неомріяної незалежності

  Цьогоріч 6 грудня Фінляндія відзначає 95-ту річницю з моменту здобуття своєї незалежності (фін. Itsenäisyyspäivä) від Російської держави. Цей день є національним державним святом, який на відміну від України святкується завжди помпезно і тріумфально – військовим парадом усіх сил (ВВС та ВМФ до піхоти та наземної техніки), а також прийомом видатних фінських громадян у палаці Президента Фінляндської Республіки в Гельсінкі. Але чому у Фінляндії, яка на відміну від України, не мала 1000-літню історію державотворення так бережно відносяться до своєї незалежності та державної самостійності? – Зверномось до історії аби дізнатись це!

Фінська листівка "З днем незалежності!"

   У середині XI ст. фіномовне населення (племена суомь, гяме, корела, іжора),  що жило між Балтійським морем та Онезьким озером, знаходилося в залежності від Новгородської республіки, пізніше від Шведського королівства. Фіномовні племена сприйняли західну культуру і шведські соціальні підвалини, через те, що були нав’язані "хрестом і мечом", а верхівка суспільства стала говорити шведською мовою. Кордон шведської та новгородської  (пізніше московської) сфер впливу багаторазово змінювалися протягом століть, поки ініціатива однозначно не перейшла до московської сторони.

   У 1710 р. і 1743 р. Швеція втратила південно-східну частину Фінляндії (Стара Фінляндія), а в 1808-1809 рр. – і всю решту Фінляндії. Російський імператор Олександр I не перешкоджав збереженню колишніх шведських традицій і ввів самоврядування для фінів, які розпоряджалися власними коштами незалежно від наказів з Петербургу. В той час, коли деспоти Європи манірно вправляються в освіченому абсолютизмі, завдяки ідеям романтизму у 1840-х рр. сформувалася національна самосвідомість фінів.

Фінська мапа змін кордонів Фінляндії з 1323 р. по 1944 р.

   У роки "великих реформ" Олександра ІІ почалися політичні дискусії, щодо політичного статусу Фінляндії: так, у 1863 р. було видано "Сейм наказ", згідно з яким у Гельсінкі щорічно почались скликатись представницькі збори – Фінляндський Сейм та Сенат. В Україні у цей час видається славнозвісний "Емський наказ", який забороняє друк книжок українською мовою. Великою перевагою Фінляндії був її автономний статус, який надав Олександр І ще в 1809 р. у Порвоо, що передбачав, зокрема, створення фінських національних військових формувань. У 1878 р. була створена фінська армія з дев'яти батальйонів.

   Після "Весни народів" і польських повстань  російські генерал-губернатори, як ставленики російського монарха і Великого Князя Фінляндського, почали підтримувати фіномовний національний рух, аби обмежити шведський вплив у Фінляндії, орієнтований на Захід, і не допустити можливі заворошуння у себе під боком. Завдяки такому необачному кроку російської влади фінська еліта (шведсько-, німецько-, фінсько-, російськомовна) зробила свій історичний вибір: бути фінами! А це означало — у майбутньому створити цілісну, потужну, структуровану національну культуру, громадянське суспільство, власний національний капітал, політичну систему і так далі.

Російський орел намагається відібрати збірник законів у Діви-Фінляндії

   Як тільки у 1880-х рр. фінська мова розвинулася настільки, щоб реально претендувати на роль загальнонаціональної літературної — в саме у цей момент тільки починає визрівати ідея фінляндської самостійності, але не створення окремого державного утворення, а приєднання Фінляндії до союзу вільних європейських націй. У подальшому ця ідея трансформується у ідею створення незалежної національної держави – Фінляндія. У так званий "Бобриковський період" (1899-1904 рр.) проводилась масова русифікація Фінляндії у всіх сферах життя.

   Революція 1905-1907 рр. змусила російський царизм відступити і схилитися до реформ. Фіни зробили свій внесок у цю революцію загальним страйком і Свєоборзьким збройним повстанням. В результаті чого "бобриківська" політика асиміляції була припинена, а конституційне управління Фінляндії було відновлено. Робітничий рух вдалося утихомирити введенням загального рівного виборчого права і скликанням однопалатного парламенту – Едускунти, замість чотирьохстанового Сейму.

Фінська листівка присвячена революції 1905-1907 рр.

   Після врегулювання загольноімперських питань прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін взявся за Фінляндію. У 1910 р. питання загальнодержавного значення знову перейшли від Едускунти у відання російських органів влади – Державної Думи і Ради міністрів. Замість несення військової служби фінів змушували платити особливий податок, бо довірити їм зброю було вже неможливо, ще свіжим було Свєаборзьке повстання, а фінська преса піддалася цензурі. У 1912 р. молоді фінські політики Юго Кусті Паасіківі і Пер Евіннд Свінгуфвуд у приватній бесіді в кулуарах Едускунти прийшли до висновку, що так далі тривати не може: настав час відокремитися від Росії. Однак сильний російський гарнізон у Фінляндії не залишав можливостей для досягнення поставленої мети. Власне, дві хвилі насильницької асиміляції, спочатку бобриківська, потім столипінська, з боку російського уряду і стали причиною своєрідного відчуження фінів від Росії. Ставлення до росіян у той час характеризувалося антипатією, іноді забарвлений в ксенофобські тони.

   Справжній рух за незалежність Фінляндії розпочався після Лютневої революції в Росії у 1917 р., котру спричинили заворушення через чисельні поразки у Першій світовій війні. Такий розвиток подій дав нагоду Фінляндії вийти з-під впливу Росії. У березні 1917 р. були відновлені привілеї Фінляндії, втрачені після революції 1905-1907 рр. Був призначений новий генерал-губернатор і скликаний новий склад Едускунти. Однак закон про відновлення автономних прав Фінляндії, ухвалений Едускунтою 18 липня 1917 р., був відхилений Тимчасовим урядом, а Гельсінкі зайняли російські війська. Після повалення Тимчасового уряду більшовиками у Петрограді та декількох непорозумінь між націоналістами і соціал-демократами у Гельсінкі про те, хто повинен мати владу в Фінляндії – ліві чи праві, Едускунта на чолі з Пером Евіндом Свінгуфвудом, проголосила Фінляндію незалежною державою 6 грудня 1917 р. За десять днів Рада народних комісарів на чолі з Владіміром Лєніним офіційно визнала незалежність Фінляндії.

Оригінал декларації незалежності Фінляндії

   В цей час радикально налаштовані соціал-демократи разом з іншими лівими силами організували загони Червоної гвардії і в січні 1918 р. проголосили Фінляндію соціалістичною робітничою республікою. Уряд Фінляндії на чолі з Пером Евіндом Свінгуфвудом формують незалежний національний уряд у Ваасі, де лідер консервативної партії барон Карл Ґустав Маннергейм очолив охоронні загони білої гвардії – Шюцкор (швед. Skyddskår), щоб перешкодити поширенню червоного революційного руху на північ. Розгорілася громадянська війна між "білими" і "червоними" – останнім допомагали російські війська, що ще залишалися в країні.

   Німецька імперія направила одну дивізію, щоб допомогти уряду у Ваасі встановити пронімецький режим – створити Королівство Фінляндія, де королем мав стати німецький принц Фрідріх Карл Гессен-Кассельський. Червоні виявилися не в змозі протистояти добре озброєним німецьким військам, які незабаром захопили Тампере і Гельсінкі. Останній оплот червоних Вііпурі (Виборґ) здався у квітні 1918 р. А 16 травня 1918 р. було скликано новий склад Едускунти для формування уряду, і Пер Евінд Свінгуфвуд був призначений виконуючим обов'язки голови держави – регентом. Розорення господарства країни і блокада з боку країн Антанти зробили життя в країні нестерпним, через що багато політичних партій втратили довіру народу.

Фінська листівка "Фіни та німці разом захищають незалежність Фінляндії"

   Вже у квітні 1919 р. була прийнята перша конституція незалежної Фінляндської Республіки, а президентом було обрано шведа за національністю, але фіна по духу – Каарло Юго Столберґа. Спірні питання з РРСФР були улагоджені завдяки мирній угоді, укладеній в Тарту в жовтні 1920 р., тоді ж Фінляндія стала членом Ліги націй. Конфлікт зі Швецією через Аландські острови був вирішений в 1921 р.: архіпелаг відійшов до Фінляндії, але був демілітаризований. Мовне питання в країні було зняте шляхом визнання обох мов — фінської і шведської — державними.

   Отже, підсумовуючи вище написане, хотілося б зазначити і підкреслити важливу думку. Навідміну від України, де процес націотворення і національної свідомості нараховував століття і призвів також до здобуття самостійності у 1917-1921 рр., у Фінляндії цей процес тривав всього 30-50 років, однак фінам вдалося втримати цю таку бажану незалежність. Українська влада Грушевського-Скоропадського-Винниченка-Петлюри не дбала про націю, не хотіла її охороняти армією, а тому програла власну державу носіям антиукраїнської ідеології. Якби там не було, але історія все ж таки розтавила все на свої місця. Тож, хай буде!

   Вітаю всіх з днем незалежності Фінляндії!

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту wikisource.org)