понеділок, 30 листопада 2020 р.

Україна на узбіччі Великого Турану

2020-й рік став справді проривним для країн тюркського світу. Азербайджану вдалося відновити свій суверенітет над окупований вірменами майже 3 десятиліття Нагірним Карабахом. Своєю чергою, Туреччина посилила власні позиції у Середземноморському регіоні, потіснивши з Балкан, Сирії та Лівії до того амбітного Кремля.

   На превеликий жаль Україна у цій геополітичній грі пасе задніх і це попри бажання вітчизняного міністерства закордонних справ здобути для нашої держави статусу спостерігача у Тюркській Раді. Проте, навіть усупереч перепонам Москви, Київ все ж прагне заявити про свою суб'єктність на просторах Євразії, а зацікавлення справами так званого Великого Турану (тур. Büyük Turan) фактично підтверджує це. Додамо ще й інтерес Лондона, Варшави та Будапешта до цього процесу і назверх отримуємо унікальну геополітичну вісь.

   Варто зауважити, що створена восени 2009 р. Тюркська Рада (азерб. Türk Şurası) об'єднує 5 тюркомовних країн: Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччину й Узбекистан із метою зближення політичних поглядів, обміну інформацією, пропаганди спільної для них культури, розширення економічних зв'язків, тощо. Статус спостерігача має сусідня з нами Мадярщина, а влада Туркменістану до тепер розмірковує над своїм вступом до цієї міжнародної організації, де провідну роль займає активний просувач пантюркізму Реджеп Тайїп Ердоган. За президенства останнього, Турецька Республіка стала справжнім регіональним лідером, а відтак суперником РФ, Ірану, Франції, ба навіть США, які мають свій інтерес у Північній Африці, на Близькому Сході та Середній Азії.

   А ще "неоосманіст" Ердоган у 2013 р. започаткував військово-політичний блок TAKM (тюркський аналог NATO), куди входять Азербайджан, Киргизстан, Монголія й Туреччина, де на подив панують ідеї Мустафи Кемаля-Ататюрка. Можна дорікати чинному турецькому президенту за його надмірну увагу до проблем близьких і не дуже країн, але як невтомному відроджувачу пантюркізму та їх безпосередній реалізатор у конкретних геополітичних умовах йому вдається запропонувати справжню альтернативу заблудлим у глобалізованому світі вівцям. Там, де, скажімо, Москва і Брюссель активних суб'єктів своїх інтеграційних проєктів перетворюють на пасивні об'єкти, Анкара пропонує рівноправне партнерство, яке вже відчув на собі Баку.

   Яке ж місце у такому випадку залишається Києву? — Наразі, поки, лише спостерігача. Проте двері можливостей для України (важливого зв'язкового чинника між Півднем і Північчю, Сходом і Заходом!) у тюркському світі не зачинятимуть; на це є кілька причин, вагомими з яких є, безумовно, кремлівська агресія і вибагливі примхи ліваків-євробюрократів, що маємо нарешті здолати, спершися на надійних союзників, а не ситуативних партнерів, тож хай буде!

Автор — Данило Катраник

субота, 21 листопада 2020 р.

Вітаємо у післякоронавірусному світі!

Пандемія коронавірусу вплинула на міжнародні ринкові відносини, поставивши під сумнів поточну форму капіталізму. Захворювання спонукало найбагатших і найвпливовіших людей на планеті до вироблення нової схеми зміцнення глобальної диктатури, контролю за збіднілими масами. Фактично, повернення до нормального життя, яким воно було рік чи два тому, вже неможливе.

   Станом на тепер найбільші транснаціональні компанії, зокрема у сфері інформації (Google, Facebook, Twitter) беруть на себе більше суспільної відповідальності, впливаючи на політичне життя тієї чи іншої країни (згадаймо останні події у США). Клуб мільярдерів під назвою Всесвітній економічний форум, що відбувається щороку у швейцарському Давосі, працює над перетворенням акціонерного капіталізму у капіталізм "зацікавлених сторін", де глобальні корпорації крім строго економічної діяльності активно втручатимуться у життєдіяльність громадянина кожної держави на планеті відповідно до власних інтересів. А пандемія коронавірусу тільки на руку цим спритним ділкам, адже вона знаменує різкий поворот нашої глобальної траєкторії.

   Найзаможніші мешканці Землі, як-от Сорос, Рокфеллери та їм подібні, формують для всіх нас "нову нормальність", радикально відмінну від тієї, яку ми потроху залишимо позаду. Іншими словами, світова політика й економіка постраждають настільки серйозно, що шлях назад буде відрізаний. Якщо раніше можна було говорити про Нове Середньовіччя, то тепер ситуація все більше нагадує первісний світ, коли криза посилиться, а всіх нас спіткають незворотні руйнування разом із bellum omnium contra omnes!

   Уся політична опозиція, включно з маргінальними радикальними групами, буде розчавлена всіма доступними засобами. Спонсори Всесвітнього економічного форуму мають намір насадити COVID-диктатуру культурмарскистського чи ліволіберального штибу, де сім'ї, релігії та традиційним цінностям не буде місця, як і здоровому мисленню. Можна мати певність, що це нова "класова війна" за масову примусову передачу влади та багатства від широких верств робочого і середнього класу до вищого з повною зачисткою інакодумства.

   Якщо ліберальна демократія (у тому вигляді, якою вона є тепер) і глобалізація будуть розширюватися, то й національній державі місця не залишиться. Вихованці псевдоінтелектуальної Соросівської школи вже працюють над цим, насаджуючи всюди ЛҐБТ-тоталітаризм і заґратовуючи при цьому незгідних, поки що поодиноких дисидентів консервативних настроїв. Якщо зараз не дати бій цій необмеженій диктатурі фінансового капіталу, то ми станемо заручниками втіленої у життя химерної Орвеллівської антиутопії "1984".

За матеріалами "Steigan"

субота, 14 листопада 2020 р.

Панфіноуґризм як відповідь на слов'янофільство

Серед науковців-гуманітаріїв існує усталена думка, що ідеологія і рух з об'єднання та культурної взаємодії фіно-уґорських народів з'явилися у так званий міжвоєнний період (1919-1938 рр.). Однак насправді коріння панфіноуґризму чи панфеннізму (фін. Panfennismi, нім. Panfinnougrische) сягає першої половини позаминулого століття. Він постав не на порожньому місці, на відміну від офіційного імперського наративу держави Романових — "православ'я-самодержав'я-народність" — запровадженого графом Сєргєєм Уваровим й ідеологом слов'янофільства Міхаілом Погодіним.

   Оскільки царська ідеологія панславізму не була актуальна для Великого Князівства Фінляндського, її місце заступила гідна місцева альтернатива, розробкою якої в 1830-1850 рр. займалися члени Фінського літературного товариства, відомі нам як фенномани. Вони пропагували зверхництво великих фіно-уґорських народів (головно фінів у Суомі та Карелії, естонців в Естляндії й Ліфляндії, а також мадярів на землях корони святого Іштвана) над малими (саамами, карелами, лівами тощо). Задля підкріплення беззаперечності теорії панфіноуґризму, здійснювався збір і публікація власне фінських фольклорних творів.

   Крім того, фенномани налагоджували перші тісні культурно-політичні зв'язки із представниками естонського та мадярського національних рухів. Спільно вони мали не тільки наукову, але, в першу чергу, ідеологічну спрямованість, оскільки воліли узаконити свою мовно-культурну асиміляцію менш розвинених братніх, а то й зовсім чужих народів (як до прикладу, здійснювалася мадяризація словаків і українців). Знаково, що попервах ні московський царат, ані австрійське цісарство не вважали панфіноуґризм якимось серйозним викликом собі, він-бо розвивався галузях науки, літератури, мистецтва і тільки з подіями "Весни народів" й після — набув відверто політичного забарвлення.

   У другій половині ХІХ ст. найпалкіші адепти цієї течії (племінного націоналізму або Heimoaate) на теренах Суомі та Мадярщини оголосили династії Романових і Габсбурґів колоніалістами й визискувачами фіно-угорської спільноти. Адже монархи, зокрема такі, як Ніколай I, репрезентували інтереси не всіх своїх підданих, а переважно російської та німецької націй. Тому вони вдавалися до репресивної державної політики проти інших, кількісно малих народів своїх багатоетнічних імперій — фіно-уґрів якщо не змосковщували, то понімечували.

   Фактично, панфіноуґризм став цілком природною відповіддю на такі дії влади: з культурно-наукової сфери боротьба стала політичною, вийшовши далеко за межі проживання тих же фінів, естонців і мадярів. Будителі останніх прагнули залучити до руху й інші фіно-уґорські (здебільшого безграмотні) племена, котрі мешкали на берегах Волги та на Уралі, але ті не змогли зберегти власну самобутність через імперський мовно-культурний тиск. Слід насамкінець додати, що такий погляд на Схід від Гельсінкі, Таллінна й Будапешта не мав на меті плекати створення спільного державного утворення для всіх фіно-угорських народів, а лише їхнє відособлення (усамостійнення) від імперського центру і набуття власної національної ідентичності через поголовне просвітництво.

Автор — Денис Ковальов

субота, 7 листопада 2020 р.

Бог відвернувся від Америки

Консервативно налаштовані люди можуть скільки завгодно нити в інтернеті, що Демократична партія США незаконно втручається у вибори (що, звичайно, є правдою). Однак це не скасовує простого факту: Дональд Трамп стрімко втратив 6% білого чоловічого електорату, основного кістяка Республіканської партії на цих виборах. Що зробив 45-й американський президент, аби покращити життя усім своїм громадянам, та зокрема своїм основним виборцям?

   Правильно, нічого, бо реальні доходи більшості населення стагнують або падають. Нафтова криза та некерована глобалізація зробили мільйони людей безробітними — так званий "індустріальний пояс" Америки тепер краще іменувати "іржавим". У США зростає нерівність, зникає середній клас, деградує середня освіта (американські школярі у світовому рейтингу з математики на 37 місті, тоді як польські на 10, а російські на 30), збільшується кількість тих, хто вкорочує собі життя через пристрасть до спиртних напоїв і наркотиків.

   Чи змінив пан Трамп ці ганебні тенденції в країні? Як бачимо, ні. Навпаки, в останній рік свого президентства він пришвидшив поляризацію суспільства, що спричинило зростання політичного насилля в країні, до чого додалися наслідки від коронавірусної пандемії.

   Тож чи варто нарікати на те, що ліберальний демократ Джо Байден використав поточну ситуацію на свою користь і впевнено йде до перемоги у Білий дім?! Адже навіть реформа його конкурента зі зменшення податків і регуляцій не призвела до збільшення інвестицій від приватних компаній: вони просто використали вільні гроші для викупу своїх акцій. Тепер Америка матиме зовсім інше обличчя, іншу роль, ніж дотепер.

   Звісно, в останні роки США втратили позицію міжнародного арбітра (жандарма глобального правопорядку), бо їх перенаситили власні величезні соціально-економічні та політичні проблеми. Десятиліттями усталенні там державі інституції тріщать по швах, а так званий "deep state" фактично розколотий, перебуваючи у пошуку нового ідеалу. Відтак, можливо, ми спостерігаємо присмерк старої Америки, від якої відвернувся навіть Господь.

За матеріалами "Гуляй Поля"

понеділок, 2 листопада 2020 р.

Українцям насадили штучну систему координат

Ну, що знову здивовані результатом виборів? Як за таких голосувати можна? Чому такі люди дурні, чому з ними ніхто не працює?

   Та штука ж не в людях, а в системі координат. Якщо загнати сотню академіків на молочну ферму – це навряд підвищить її ефективність. І навпаки, якщо трудовий колектив шахти №3 загнати в науково-дослідний інститут, то це так само вплине на інноваційну діяльність як академіки на ферму.

   Система координат, у якій перебуває політична система України, називається ліберальна демократія. Обидві складові: й ліберальність, і демократія свідомо брешуть. І якби вони брехали виборцям, то це було б ще пів біди, але вони брешуть самим собі у головному компоненті – у своєму погляді на те, що є людина.

   З точки зору лібералізму людина є доброю істотою. Зверніться до класиків цього вчення на триста років вглиб, якщо не вірите. І добру людину треба звільнити від пригноблення її доброти з боку монархії, аристократів, церкви (на початках лібералізму) та патріархату, стереотипів, буллінґів із шеймінґами (на даному етапі лібералізму). Бо суто через пригноблення своєї доброти людина може чинити зло.

   З точки зору демократії людина є раціональною істотою. Так, саме на такому твердженні базується виборче право. Не вірите – зверніться до джерел, тільки не до античності – вона з сучасною демократією має тільки спільну назву, позаяк раціональність тут береться як те, що людина у своїх діях керується розумом, розуміє причинно-наслідкові зв’язки та робить вибір зваживши альтернативи.

   Тож вибори, на які всі нарікають, відбуваються у системі координат зі свідомою брехнею про те чим є людина, а це десь те саме, як назвати миш’як рахат-лукумом, ґрунтуючись на цьому твердженні почати його жерти, а потім дивуватися отруєнню організму. Щоб усе було добре тут або ліберальної демократії потрібно позбутися, або для участі в ній людина має довести свою доброту та раціональність. Але обидва варіанти – обмеження загального виборчого права та ієрархізація суспільства.

Автор – Олексій Бешуля

пʼятниця, 23 жовтня 2020 р.

Московія вагітна руїною, штовхнемо її до прірви!

Затяжні війни в Україні, Сирії та Лівії позбавили Кремль права надягати на себе мантію "світового жандарма". Наш східний сусід вже немає достатніх можливостей вести тривалу агресивну політику зовні та всередині. Останні тому приклади — ситуація в Хабаровську, Білорусі, Киргизстані та Нагірному Карабасі.

   Дехто сприймає кволе реагування Москви на нові виклики наслідком пандемії коронавірусу. Не варто скидати з рахунків і невдачі путінського режиму у воєнній сфері — НАТО (переважно США з Туреччиною) сильно дали по руках агресору, показавши, що буде, коли РФ сунеться за власні межі з бойовою технікою і "зеленими чоловічками" наводити лад. Падіння світової ціни на нафту і газ також слід згадати, бо без валюти за паливо економіка Кремля буде стрімко просідати.

   Знаково, що на відміну від влади, пересічні громадяни Московії нарешті почали усвідомлювати, до якої прірви їх підвів власний уряд на чолі з ґебістами. Бюджетні кошти, котрі мали йти на соціальне забезпечення, Кремль спрямував на дотації маріонеткових режимів (Абхазія, "ДНР/ЛНР", Південна Осетія, "ПМР", Сирія під проводом Башара аль-Ассада) і фейкове переозброєння армії. Не варто дивуватися тому, що зараз тереном від Калінінграда до Владивостоку блукає привид "нещадного російського бунту", який путінський режим вперто не помічає чи удає, що його немає.

   Усвідомлення того, що РФ знаходиться у стані важкої кризи, з'явилося задовго до пандемії коронавірусу. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного у кінці 2019 — на початку 2020 рр. у Приморському краї. 72% респондентів із різним рівнем доходу найсхіднішого регіону країни вважають, що Московія існує в умовах кризи, на подолання якої підуть не роки — десятиліття!

   Відтак менше ніж рік знадобилося для того, щоби прикра дійсність увійшла у домівку майже кожного московита, крім хіба заможних мешканців Рубльовки, Грозного, Санкт-Петербурга і Казані. Решта — мусить скніти у злиднях через власну дурість і відмову виходити на вуличні протести, ховати у труні ґебістський режим. Маємо надію, що системні проблеми в економіці, істотне падіння рівня життя, зростання цін і податків унаслідок неясності перспектив на майбутнє все ж дадуть поштовх внутрішній руїні в РФ, а її керманичі, нарешті, полишать нас у спокої та займуться власними проблемами (хоча, це малоймовірний сценарій).

За матеріалами "Тлумача"

субота, 17 жовтня 2020 р.

Молодь Фінляндії обирає націоналістів

Планетарна пандемія коронавірусної інфекції з КНР похитнула довіру європейських виборців до панівних в їхніх країнах партій. Тобто, скажімо, у Німеччині громадяни радо віддають свої голоси лівим силам, у Фінляндії ж навпаки – готові підтримати правих. Соціологи фіксують особливо різкий сплеск популярності "Справжніх фінів" серед тамтешньої молоді, якій набридло очікувати невідомого майбутнього від соціалістичного уряду.

   Що це означає на практиці? – Якщо, приміром, сьогодні відбулися парламентські вибори, то кожен 5-й мешканець Суомі віком від 18 до 35 років (19% опитаних громадян, з яких 29% – чоловіки, а 10% – жінки) віддав би свій голос націоналістам. Фактично, у фінляндської молоді нарешті почала прокидатися власна національна гідність, а може, навіть, бажання турбуватися про свою батьківщину (раніше були популярними різного роду лівацькі сили з їх ідеологією руїни традиційно усталеного світу).

   Слід наголосити, що зростання партійних рейтингів "Справжніх фінів" має свій ґрунт і не з'явився, мовляв, на порожньому місці. Цьому передувала активна робота з громадянами упродовж всього минулого десятиліття: на кожен запит чи прохання депутати-націоналісти давали чітку відповідь, або йшли на конкретні кроки. Крім того, самих потенційних виборців партії "Справжні фіни" об'єднує високий рівень освіченості та водночас ставлення до політики як культурної чи оперативної проблеми важливої для сучасної молоді.

   Знаменно, що фінських націоналістів під проводом Юссі Галла-аго на правду розглядають "радикальними реформаторами" суспільства, при цьому незаслужено порівнюючи з нацистами до приходу у владу на хвилі "Великої депресії". Опоненти з-поміж лівих сил закидають "Справжнім фінам" відмову від мультикультурної асиміляції нелегалів, підтримку вуличного насильства і, навіть, співпрацю з прокремлівськими марґанільними елементами (але ніхто так ще і не довів останнього). Швидше за все зростання довіри молоді Суомі до незаплямованих корупцією націоналістів, а не пандемія COVID-19, змусила уряд перенести (муніципальні) вибори до місцевих рад з 18 квітня на 13 червня 2021 року

   Насамкінець не буде зайвим додати, що під час попереднього перебування в уряді (від 29 травня 2015 р. до 28 червня 2017 р.) представники "Справжніх фінів" відверто чесно ставилися до власних програмних цілей завдань партії та передвиборчих обіцянок. Так, вони мали сміливість приймати важкі та непопулярні рішення, за які суспільство їх хоч і критикувало, але не піддало ні осуду, ні остракізму (чого не скажеш про ситуацію в Україні з міністрами від ВО "Свобода"). Відтак варто очікувати, що наступне волевиявлення завдяки молоді дасть "Справжнім фінам" великий кредит довіри, забезпечивши відповідними важелями впливу для розв'язання насущних питань і демонстрації реальної роботи патріотів на благо суспільства, а не казнокрадів чи пустомелів із грантожерських структур.

Автор – Денис Ковальов

вівторок, 13 жовтня 2020 р.

Іван Котляревський — пробуджувач козацької нації

Протягом тривалого часу Іван Котляревський, який був досвідченим офіцером, намагався в складі царської армії створити український полк. Урешті-решт йому це вдалося лише під час війни 1812 року — у містечку Горошин Хорольського повіту на Полтавщині розпочалося формування 5-го Полтавського козачого полку Малоросійського народного ополчення. Місцеві селяни та козаки були рішуче налаштовані стати до лав війська.

   У Горошині у Котляревського одразу знайшлися помічники в особі українського шляхтича, відставного ротмістра поміщика Гудими-Левковича та військової еліти, колишніх армійських офіцерів Старицького, Родзянка, Устимовича, Булюбаша й Позена. Вони разом набирали в ополчення козаків, котрі після служби на Запорожжі, жили в навколишніх хуторах. Така підтримка дала змогу штабс-капітанові Котляревському сформувати й забезпечити полк всього за 17 днів.

   Але автор "Енеїди" наперед висунув єдину умову: по закінченні війни з Наполеоном підрозділ збережуть як постійний козацький підрозділ! Однак, яке ж було розчарування Івана Котляревського, коли після війни було заборонено функціонування полку. Адже в цьому держава Романових вбачала для себе небезпеку.

   Іван Котляревський опісля ніколи не займався військовою справою, він довго боровся за права "козаків" аби їм як ветеранам надали землю і належно заплатили за службу. Але на кінцевому етапі ніхто не отримав ніякої винагороди, а царем Алєксандром І взагалі було виставлено особистий ультиматум авторі "Енеїди" за боротьбу за права козаків, чітко висловившися проти таких дій. Монарх із династії Романових погрожував Котляревському в позбавлені всіх його титулів і власного родинного маєтку.

   Проте "тиха боротьба" класика української літератури продовжувалася протягом всього його життя. Він працював вихователем і викладачем вкладаючи землякам найголовнішу зброю в руки — це знання, виховуючи цілі покоління українських патріотів завдяки своїй безпосередній праці та безсмертному твору "Енеїда". Ми всі стоїмо на плечах попередників, так на зміну Котляревському прийшов Тарас Шевченко, який беззаперечно визнавав авторитет класика і перейняв стяг його боротьби у свої руки.

За матеріалами "Facebook"

середа, 7 жовтня 2020 р.

У війни жіноче обличчя

Якісний агітпроп завжди сприяє військовим успіхам на фронті. Про це знали віддавна, ще до плакатів із Дядьком Семом, котрий кликав американців на війну з німцями, чи кінострічок Ґьоббельса і Ріфеншталь, де возвеличувалася безмежна німецька доблесть. Нині побідні витвори радше відлякують, аніж дають свіжі сили знекровленим військам, оскільки ми всі живемо у світі тотального збройного пацифізму.

   Хоча, судячи з останніх подій на Кавказі, державна машина Азербайджану змогла знайти ключ до сердець пересічних громадян, поповнивши армійські лави необхідною кількістю бійців. Україні про такі "чудодійні ліки" лишається мріяти. Бо чинна влада під проводом Володимира Зеленського, як спершу і попередня, вперто прагне миру з одвічним окупантом, що засів на берегах Москва-ріки.

   У день відновлення бойових дій за Нагірний Карабах на просторах світової мережі вклали військово-патріотичний відеоролик під назвою "Atəş" ("Вогонь"). Пісню, в якій прославляється визвольний похід азербайджанців на Захід, на тлі дієвої армійської техніки виконують відомі місцеві співаки — Джейхун Зейналов і Нермін Керімбейова. Власне, образ останньої зіграв важливу роль у підвищенні морального духу Збройних Сил Азербайджану, що викидають зі своєї землі окупантів.

   Безпосередні зйомки кліпу відбулися ще цьогоріч влітку у прифронтовому селі Алханли, після липневих провокацій зі сторони вірменських підрозділів у Нагірному Карабасі, котрі грубо порушили режим припинення вогню. Співачка Нермін Керімбейова, яку азербайджанські патріоти визнали найгарнішим символом справедливої війни проти окупантів, не приховує своїх емоцій від перебування у фронтових шанцях. За її словами, не багато зірок місцевого шоу-бізнесу наважуються приїхати у зону проведення бойових дій та ще й за власним бажанням сприяти моральному піднесенню захисників Азербайджану.

   Знаково, що українських акторів і співачок, які теж мали за честь відвідати гарячі точки Донбасу з 2014 р., аби підтримати наших воїнів, можна перелічити по пальцях двох рук. Між тим, азербайджанська влада по праву оцінила внесок Нермін Керімбейової, котра не вперше возвеличує шляхетність рідного війська. «Я не просто виконую патріотичні пісні, моя мета, що її також всіляко підтримав і президент Ільгам Алієв, надихати музикою чоловіків на воєнні подвиги, які не мають боятися йти до армії, але вірити, що справедливість візьме гору й Азербайджан поверне свої споконвічні землі», — підсумувала співачка.

Автор — Данило Катраник

субота, 3 жовтня 2020 р.

"Заморозити" Донбас за прикладом Карабаху не вийде

Всі конфлікти на постсовєцькому просторі, крім московсько-української війни, переходили у так званий "заморожений стан" тільки після поразки однієї зі сторін. Одна з них, de facto, але аж ніяк не de jure, визнавала втрату території та заспокоювалася на певний час аби накопичити нові сили для відновлення суверенності. Як, приміром, Азербайджан на 25 років.

   Ситуація на Донбасі істотно відмінна від тієї, що має місце у Нагірному Карабасі. По-перше, у нас на Сході досі тривають які-не-які бойові дії (тобто конфлікт малої інтенсивності). А по-друге, Україна не визнала своєї поразки, всупереч значним людським і територіальним втратам, хоча по суті ми й далі ведемо війну з Московією, яку змогли зупинити — у нас звільнено 2/3 окупованих весною-влітку 2014 року земель Донеччини та Луганщини.

   Наявний інструментарій укладених у Мінську угод не передбачає обов'язкове її виконання обома сторонами конфлікту. Цей пакет документів радше покликаний зупинити активну фазу війни, аби зменшити смерті наших громадян (військовослужбовців із цивільними), підготуватися й думати далі, що робити, скажімо "заморозити" Донбас за прикладом Придністров'я. Однак, як показують останні події на Південному Кавказі, будь-яке "замороження" конфлікту завжди передбачає, що він колись неодмінно знову буде "розморожений".

   Для того, щоби змусити Московію піти на цей процес у Східній Україні, слід використати принцип холодильника. Українська дипломатія має "розігріти" проблемні точки на території країни-агресора. Увага Кремля має переключитися з Донбасу, скажімо на Інгушетію чи Татарстан.

   Зараз, коли путінський режим демонструє слабкість, треба чимдуж бити його у больові місця, щоби виграти час для відновлення нашої територіальної цілісності, включно з Кримом. Україна має посприяти виснаженню ресурсно Московії, чия економіка демонструє стрімке падіння. Допоки цього не станеться, ні про яке "замороження" конфлікту, чи повернення наших окупованих земель не може йти мови.

За матеріалами "Еспресо"

пʼятниця, 25 вересня 2020 р.

Інтелектуальне піратство губить українську книгу

Цікаво спостерігати за дискусією, де так багато говорять про принципи та цінності. Поділяю стурбованість, обурення та занепокоєння. Водночас для мене показовими є не лише ідейні коментарі, але здебільшого ідейні вчинки.

   Без узагальнень, лише конкретика. Взяти хоча б, такий вузький сегмент, як військово-історична література. Роками спостерігаю за тим, коли українці, чиє серце крається від покривдженого становища української мови, сканують і викладають у відкритий доступ все те, що видає "Темпора" чи інші принципово україномовні видавництва.

   Одного лише історика Ярослава Тинченка на кількох українських торентах – 20 книжок! Під кожною роздачею безліч коментарі на кшталт «Дякую! Чудовий реліз. Давно чекала на цю книгу». Особисто знаю людей, які чекають не на вихід книги, а на такий-от реліз на сайті "Гуртом" і паралельно палають праведним гнівом щодо безпринципності книгарні "Є".

   Це ж саме стосується і книжок Віктора Моренця, Романа Коваля, Юрія Юзича та багатьох інших дослідників. "Волонтери" та "активісти" чесно крадуть зі справді цінних книжок все, включно з ілюстраціями, завантажують всюди, куди можна завантажити, часто навіть без посилань на книгу. Натомість паперові видання лежать в авторів і у видавництвах – нещасних 500-1000 примірників не можуть продати роками, чи не ганьба?!

   Також особисто знаю ідейних і фахових авторів, для яких роялті в 3000-5000 гривень – це їхній місячний бюджет на прожиття. Напевно зайвим буде казати, що піратство для таких авторів є не просто трагедією, а питанням побутового існування. Знищують, негідники, українське книговидання, тоді як справжні українці ж принципово підтримують українську книгу гривнею, тому й мають право на праведний гнів.

Автор — Павло Подобєд

субота, 19 вересня 2020 р.

Покликом до нових барикад буде спроба знищити державну самостійність України

Український спротив, як і рух за власну державність поляків та угорців, завжди викликав сильний інтерес, ба навіть симпатію у тих народів світу, котрі боролися проти гнобителів. По-перше, він від самого спочатку був антикомуністичним й антитоталітарним, але при цьому — демократичним і волелюбним, не дивлячись на внутрішні ідеологічні відмінності його представників (націоналіст Степан Бандера, або ж ліберал В'ячеслав Чорновіл). А по-друге, українська нація є найбільш пасіонарною та неспокійною в кращому сенсі цього слова, на всьому постсовєцькому просторі.

   Знаково, що українців із-поміж сусідів вирізняє холодна байдужість до нав'язаних ззовні правил. Вони не готові "підкорятися, терпіти й прощайтеся з незалежністю", так само як і "відмовлятися застосовувати насильство під час протестів та думати про власний національний, тим більше регіональний проєкт". Мешканцям Богом даної землі від Сяну до Дону (мрії про Кавказ теж мають місце), як і багато десятків років назад, також притаманна ігнорація думки одержимого ресентиментом агресивного московського ведмедя про "братній народ" та союз із ним.

   Хоча при цьому всьому, попри 2 революційні Майдани, наша державність продовжує шукати свого "правильного" курсу, перебуваючи під безпрецедентним тиском. Є фактом що українці, котрі спершу голосують за колаборантів й комедіантів, а потім жаліються на скруту і здачу національних інтересів ворогам з усіх усюд, все ж набираються досвіду. Ми вже не ті, що були раніше: в чомусь розчаровуємося, щось приймаємо, а в деяких питаннях досі не визначилася, — це нормально, бо головною цінністю для себе переважна більшість все ж визнала державну самостійність Батьківщини.

   Деякі закордонні оглядачі, особливо з далеких країн, зазначають, що нам вдалося зберегти властиве невдоволення, прагнення до самопозиціювання та до реалізації "неможливого". Справжня ж політика є "мистецтвом неможливого", якщо хто не в курсі справ. Вороги й партнери закидають, що українці, котрі постійно лізуть мурувати вогняні барикади, хочуть затвердити себе, а не розчинитися в безликому, невільному, тісному, уніфікованому євразійському просторі, де вибір не з легких — або ЄС, або СССР-2.

   У зв'язку з цим українська нація пробудила до життя політичну ідею альянсу, альтернативного і постсовєцькому і глобалістському проєктам, поставивши на порядок денний конаючої Європи потребу консервативно-революційного та вдумливо-національного об'єднання на терені між Чорним, Адріатичним (відтак Середземним) й Балтійським морями. До спілки держав Міжмор'я кличуть ті народи, яким притаманні свобода, народовладдя і самоврядування, але аж ніяк не контроль, репресії та деградація. Таким бачиться українцям шлях звільнення від знівеченого минулого й ще не накинутого чужинцями майбутнього, де також не буде місця популізму і пропаганді.

За матеріалами "Facebook"

середа, 16 вересня 2020 р.

Не можливо обманювати ціле людство в усі часи

Самі лише фахівці читають старі книги. Але ми тепер так виховали цих фахівців, що вони менше за всіх здатні витягти звідти мудрість. Домоглися ми цього, прищепивши їм історичний погляд.

   Той таки історичний погляд, коротко кажучи, означає наступне: коли фахівець знайомиться з думками давнього автора, він не думає про те, чи вважати написане істиною. Йому важливо, хто вплинув на цього давнього автора. А також, наскільки його погляди узгоджуються з тим, що він писав в інших книгах.

   Відтак, яка фаза в його розвитку або в загальній історії дýмки цим ілюструється, чи як все це вплинуло на більш пізніх письменників. А отже, як це розуміли (особливо колеги цього фахівця), що сказали вчені в останнє десятиліття та яким "наразі є стан проблеми". Бачити в авторі джерело знань, припускати, що прочитане змінить думки або поведінку, ніхто не стане!

   І це сувора прикрість сучасності. Оскільки це все "по-справжньому наївно". Ми не можемо обманювати ціле людство в усі часи.

   Дуже важливо відокремити кожне покоління від попередніх і наступних, адже там, де знання призводить до вільного спілкування поколінь, завжди є небезпека, що помилки, характерні для певного покоління, будуть виправлені істинами, характерними для іншого. Проте завдяки отцю нашому та історичному погляду великі вчені зараз так мало живляться минулим. До слова, як і найбільш неосвічений підмайстер, котрий вважає, що "в давнину була сама дурня".

Автор — Клайв Стейплз-Льюїс

четвер, 10 вересня 2020 р.

Планомірне заміщення замість стимулювання народжуваності завдає непоправної шкоди Європі

Природна людність корінних європейців щороку скорочується. Головними чинниками цього процесу є: відсутність у молоді та осіб середнього віку (незалежно від статі) бажання відтворювати собі подібних через уявний комфорт; панування ідеологій визиску (неокапіталізму) і розбещення (ліволібералізму), що насаджують хибну систему цінностей; сприяння міграції чужоземців із наявним варварськи світоглядом загарбників. Відтак варто очікувати того, що рівень народжуваності невдовзі сягне катастрофічної позначки, подолати яку вже буде не можливо навіть державним фінансовим заохоченням майбутніх батьків робити дітей.

   Останній тому приклад — заможна і назверх щаслива Фінляндія. Місцеві науковці з Інституту демографічних досліджень нещодавно шокували громадськість своєю заявою. Оприлюднивши результати щорічних досліджень, вони наголосили, що у гонитві за економічною стабільністю та перебуванням у так званому "першому світі" країна розплачується падінням народжуваності.

   Як виявилося, люди зі сталим достатком не мають потреби не те, що сформувати родину з 1-2 дітьми, але й взагалі не сприймають серйозних стосунків. Станом на тепер сумарний коефіцієнт новонароджених зменшився до 1,35 на 1 жінку. Для того, щоби зберегти фінську націю (кількість якої сягає 5-6 мільйонів у цілому світі) від природної загибелі, щорічний мінімальний показник повинен знаходитися на рівні 2,1-2,3.

   За словами науковців з Інституту демографічних досліджень, Фінляндія сьогодні — один із лідерів за найнижчим природним відтворенням власної людності, котру чомусь державна влада в особі міністра внутрішніх справ вирішила замінити мігрантами. Ухвалена урядом програма передбачає небачений досі для країни суспільний експеримент, який зачепить усі верстви населення. Її головними пунктами є так званий "міжсекційний фемінізм" (фактично узаконені привілеї для ЛҐБТ), "боротьба з дискримінацією" (тобто репресії проти захисників традиційних цінностей) і "позитивне ставлення" до нелегалів із країн Азії та Африки.

   Отже, замість того, аби взятися за порятунок власних громадян, кількість яких щороку невблаганно занепадає, лівацька влада Фінляндії сприяє його заміщенню чужинцями. Цілком імовірно, що урядовці з Гельсінкі керуються настановами представників так званої Франкфуртської школи, беручи до уваги лише економічну складову проблеми та запозичуючи досвід сусідньої Швеції — нестачу платників податків, які забезпечують своїми внесками державний пенсійний фонд, добровільно-примусово покривають відповідною чисельністю уродженців із далеких країв. Тому вже за 20-30 років переважну більшість фінляндських громадян становитимуть правовірні мусульмани з темним кольором шкіри, для яких фінська мова буде рудиментом.

За матеріалами "Yle Areena"

субота, 5 вересня 2020 р.

Занепад цивілізації відбивається в її архітектурі

Все, до чого торкається рука сучасної людини, перетворюється на попіл або гидоту. Коріння цього явища шукаймо у самій нашій природі, далебі згадуючи не злим тихим словом Чарльза Дарвіна. Адже скільки б ми не вчилися та не всмоктували знання, їх видасться замало, щоби подолати тваринні інстинкти.

   Роздивімося навколо, що оточує людство у створених ним населених пунктах сьогодні? — Чудові пам'ятки, так звана культурна спадщина, жевріє в оточені егоїстичного невігластва! Починаючи з 1945 р. (події, завдяки якій ліволіберальний несмак запанував у світі) усі без винятку архітектурні новації покликані вбити дух і потяг до прекрасного.

   Скло і бетон замінили мармур, а прагматичний та утилітарний погляд на мистецтво проклали шлях масовій деградації. Попервах були тільки експерименти молодих, але амбітних архітекторів, які з роками свою унікальність знеславили конвеєрними, подібними одна на одну коробки. Європа, Америка, Азія, Австралія — майже всюди, крім хіба що Африки та Антарктиди, споруджуються бездушні високі багатоповерхівки, котрими меркантильні псевдомитці-одноденки прагнуть нівелювати культурне надбання предків.

   Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що Україну оминула така ж сумна доля. Аж ніяк! Київ, Січеслав, Одеса, Львів, а віднедавна ще й Полтава, опинилися під пильною увагою підприємливих ділків, які інсценують пожежу архітектурної пам'ятки, на місці якої невдовзі зводять черговий недолугий об'єкт, мета якого — спустошити кишені пересічних громадян (це ж або готелі з ресторанами, або бізнес-центри з торгово-розважальними закладами).

   У таких будівлях відсутнє почуття свого місця, чим підривається дух спільності громади, на території якої з'явився ще один "витвір" сучасності. Ініціатори подібних змін у гонитві за прибутком, навмисно нав'язують свій світогляд, показують, кому насправді належать втрачені нами вулиці. Вони здійснюють наругу над суспільною сферою, бо мислять примітивно заради одномоментної користі, а від цього, на жаль, страждає загальне благо, яке відновити буває ой як нелегко, зчаста і зовсім не можливо, тож думайте!

Автор — Денис Ковальов

середа, 27 травня 2020 р.

Стежками балтійських "лісових братів" мандруватимуть туристи

Уряди Естонії та Латвії вирішили подолати наслідки карантину завдяки пожвавленню туристичної галузі. Цікаво, що спеціально виділені кошти спрямують не на розвиток вже відомих і звичних історичних пам'яток чи маршрутів, а на місця бойової слави так званих "лісових братів" (ест. metsavennad, латв. meža brāļi). Таким робом, планується культивувати правду про національних естонських і латвійських героїв часів Другої світової війни серед туристів.
   Станом на тепер влада вказаних балтійських республік розробляє маршрути, якими мандруватимуть охочі до воєнної історії гості. Виявлені роками раніше укріплені лісові шанці та бункери-криївки вже дбайливо відреставровані. Знаменно, що фінансовий бік справи взяв на себе Євросоюз, виділивши на потреби сільського туризму Естонії та Латвії 2 мільйони євро, що підуть на створення нових музейних атракцій, присвячених "лісовим братам".
   Одразу слід зазначити, що повстанчі загони, які діяли у країнах Балтії упродовж 1940-1950-х рр. поряд з УПА в Україні, змагали до волі своїх батьківщин від "червоних окупантів". Прикметно, що як за часів СССР, так і тепер в РФ "лісових братів" заведено прираховувати до "посіпак нацистів", "фашистів", "вбивць мирного люду", коли насправді вони здійснювали терор виключно щодо совєцької влади. Відтак на сьогодні вони офіційно визнані борцями за державну самостійність Естонії та Латвії, і є місцевими національними героями.
   За задумом профільних міністерств, туристичними принадами стануть як справжні "польові штаби" повстанців, так і спеціально відтворені криївки "лісових братів" згідно зі знайденими в архівах матеріалів. Планується також продемонструвати звичне партизанське життя в повоєнних умовах сталінської доби (1944-1953 рр.). Само собою вказану ініціативу не змогли оминути кремлівські пропагандисти, вкотре звинувативши країни Балтії у "русофобії" та "навмисному перегляді" історії Другої світової війни.
   А проте хотілося б підкреслити, що подібну практику вже кілька років поспіль доволі продуктивно реалізують у мальовничому італійському селищі Предаппіо. І не дарма, адже населений пункт є малою батьківщиною родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тамтешньому родинному меморіалі. Можливо і в Україні варто наслідувати таку недооцінену галузь туризму, пов'язану з воєнною історією та місцями бойової слави наших героїв — Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Нестора Махна, Юрія Горліса-Горського, Дмитра Климпуша, Романа Шухевича та інших.
За матеріалами "Правих новин"

субота, 23 травня 2020 р.

Судова система Фінляндії співпрацює з Кремлем проти регіоналістів

Період добровільно-примусової фінляндизації не минув у Фінляндії, адже безпосередні гвинтики системи лише набули нових форм, пристосувавшися до мінливої сучасності. Яскравим тому прикладом є боротьба місцевих правоохоронних і судових органів проти політичних еміґрантів із РФ. Особливо тих, хто прагне скинути московське ярмо.
   Поліції та прокуратурі міста Гельсінкі, виявляється, муляє око намет "Урал — це не Росія". Його щовихідних виставляє на сходах перед парламентом Фінляндської Республіки діяч руху "Вільний Урал" і політичний еміґрант Андрєй Романов. За таке "нахабство" йому присудили 9 годин в окремій камері та чималенький штраф в євро, які уродженець Магнітогорська не в змозі виплатити.
   За словами учасника руху "Вільний Урал", що працює тривалий час на розвал путінського режиму, суди Фінляндії теж залучені у процес боротьби з ним як регіоналістом РФ. Провідна північноєвропейська країна, що має репутацію доволі демократичної та свободолюбної, виявляється, може застосовувати репресивні заходи проти тих, кого зараз у Кремлі назвали "ворогами народу". Тобто, замість прихистку і доступу до медійних ресурсів задля широкого розголосу про репресії всередині РФ, фінляндська правоохоронна і судова система робить спроби покінчити з уральським регіоналізмом, послуговуючися при цьому допомогою відверто московських агентів впливу.
   Назверх така ситуація демонструє, що Фінляндія, попри смерть СССР у 1991 р., продовжує існувати у духовно-політичній парадигмі фінляндизації, йдучи на поступки (звісно, що тільки тактичні, а не стратегічні) своєму сильнішому та агресивнішому сусіду зі Сходу. Тому, будь-які агітаційні чи протестні акції під прапором Вільного Уралу у середмісті Гельсінкі оперативно згортаються, а безпосередній учасник і організатор щоразу мусить проходити кілька кіл бюрократично-судового пекла, відстоюючи своє право на свободу слова. Місцеві правозахисники, які звикли боронити права різних меншин і ображених, прикметно, відмовчуються й фактично закривають очі на те, що поліція, прокуратура й суди порушують так звані права людини безпосередньо під стінами фінляндського парламенту.
   За всі свої акції у середмісті столиці Фінляндії уральський регіоналіст вже встиг відсидіти в окремій камері майже добу, а місцевій пресі рекомендували жодним чином не згадувати про його протест, який створює медійний шум і заважає владі країни мати дружні відносини з Кремлем. Як наголосив Андрєй Романов, всього б цього могло й не бути, якби фінляндська влада ставилися до нього і йому подібних політичних еміґрантів із РФ як до біженців, адже варто стати неугодним путінському режиму, його вірні пси дістануть тебе у будь-якій точці світу — тобто, тебе відразу вносять у чорні списки, відразу закрита дорога до дешевого житла, доступної медицини, стаючи людиною другого сорту. Отака сумнозвісна (радше вибіркова) демократія і захист людської гідності!
Автор — Денис Ковальов

неділя, 17 травня 2020 р.

Здорове суспільство зароджується у традиційній родині

Яка різниця між близькими стосунками й далеким знайомством? — Спільна репутація та прийняття! Деякі явища, які відбуваються з родиною у суспільстві сьогодні виглядають доволі сумно.
   Між тим інститут сім'ї намагаються всіляко дискредитувати. Безліч організацій і окремих людей воліють накинути українцям сторонні цінності, які шкодять традиційній родині. Але те, що ми створюємо сьогодні — буде дорожньою картою для наших дітей завтра, і вони будуть оцінювати наш досвід.
   Як вони оцінять його? Куди поділися притаманні нашій нації: непохитність, стійкість, воля, гостинність та відкритість наших домів, справжня турбота про дітей? Відверто кажучи, у нашій історії були явища, які не сприяли зміцненню сім'ї, для цього нам слід фільтрувати минуле.
   Ми повинні прийняти те, що було прекрасним, й відкинути те, що було неправильним. Бути сміливими, щоби називати речі своїми іменами! Є багато речей, які нам намагаються накинути, і кажуть що це культурно, бо живемо у XXI ст.: "нормально" жити цивільним шлюбом; "нормально" кинути, якщо розлюбив; "нормально" передумати й вбити, якщо не хочеш народжувати; "нормально" самому вирішувати якої ти статі; "нормально" зраджувати, якщо сильно хочеться...
   Всі ці "нормальності", є результатом маніпуляцій і цілеспрямованих компаній по знищенню сім'ї в Україні та світі. Батьки не можуть, покластися на культуру для зміцнення сімейних цінностей. Чого їм слід чекати насправді, так це того, що багато культурних явищ, що впливають на їх дітей — будуть активно підривати цінності їх сім’ї, тому пильнуйте!
За матеріалами "Лабораторії дитинства"

неділя, 10 травня 2020 р.

Світова пандемія спонукає уряди запроваджувати "паспорти здоров'я"

Поки ми всі з вами сиділи у карантині на самоізоляції, планета потроху почала оговтуватися від пандемії коронавірусу. На тепер можна стверджувати, що нас чекає новий дивний світ, реалізація якого до сьогодні була лише антиутопічною вигадкою письменників, як Джордж Орвелл, Олдос Гакслі та Рей Бредбері. Західні ліберальні демократії вже замислилися над запровадженням тоталітарних практик, запозичених у псевдокомуністичного китайського режиму.
   Наприкінці квітня влада Чилі оголосила, що після скасування карантинних обмежень, усі громадяни країни, які перехворіли на COVID-19 у примусовому порядку отримають "імунні посвідчення" або так звані "паспорти здоров'я". За словами чиновників, такі люди отримають більше прав у порівнянні зі здоровими, а саме: свобода пересування без обмежень і перевірки з боку правоохоронців, повернення на роботу з імовірною підвищенню зарплатнею і тому подібне. Подібну практику мають намір також запровадити уряди Греції, Німеччини та Італії.
   Санітарно-епідеміологічна деспотія різного політичного забарвлення буде тільки наростати, ймовірно, що це зачепить і Україну. Зазначені документи будуть надаватися тим, хто перехворів на коронавірус для безперешкодного в'їзду/виїзду. Відтак про візи чи безвізовий режим у тому стані, що їх українці встигли запізнати упродовж останніх 30 років, можна поступово забувати, бо світ не буде таким, яким він був до пандемії — це факт!
   Люди, в яких після виявлення COVID-19 невдовзі одужали або мають стійки антитіла до нього, будуть знаходитися у привілейованому становищі у порівнянні зі здоровим. Адже ті, хто досі не перехворів на коронавірусну інфекцію, розглядатимуться урядовцями різних країн як потенційною біологічною зброєю масового зараження. Без жартів: молоді, у котрої дуже важко зафіксувати симптоми захворювання, щоби не опинитися "поза законом", вигідніше буде добровільно заразитися COVID-19 інакше — санкції з боку державної влади.
   Західні країни несвідомо (а може навпаки) наслідуватимуть методи цифрового тоталітаризму, що діють у КНР, аби контролювати своїх і чужих громадян під час в'їзду/виїзду. Так, багато що зміниться в нашому світі, треба звикати, на жаль... На останок перефразуємо влучні слова англійського письменника Роберта-Луїса Стівенсона, відомого своїм "Островом скарбів": «І здорові будуть заздрити хворим!» (мовою оригіналу: «That die'll be the lucky ones!»), — краще і не скажеш, правда?!
Автор — Данило Катраник

вівторок, 5 травня 2020 р.

Не дамо забалакати війну!

Теперішня влада в Україні, яка прийшла на гаслах про "мир і завершення війни за будь-яку ціну", фактично підігрує агресору зі Сходу, при цьому здаючи інтереси не тільки держави, але й української нації. А тим часом війна на Донбасі як тривала так і продовжує тривати з не меншою інтенсивністю ніж весною-влітку 2016 р. Пандемія коронавірусу дала чудову можливість Києву вкотре продемонструвати свою силу проти Москви, вдарити з усіх наявних стволів по окупантах, але команда Володимира Зеленського бажає за краще відсидітись у кущах.
   Адже не є таємницею, що ворог наразі немає ресурсів, щоби вести активні бойові дії. Цьому також сприяло падіння цін на нафту та запровадження карантинних обмежень, що вдарило по економіці не лише України, ЄС і США, але й РФ також. Станом на тепер Кремль заслабкий, аби не те що дійти до Києва, але й навіть пробити сухопутний коридор до Криму, цим маємо користатися на повну.
   Однак, де там!? Урядовці з Печерських пагорбів, яких фінансують всім відомі олігархи-українофоби, вирішили забалакати тему війни, спустити на гальма окупацію частини Донбасу та всього Криму. З екранів телевізорів і радіоприймачів дедалі менше лунають фронтові зведення, ніби у нас вже 6-й рік не має військової присутності агресора зі Сходу, а якийсь "внутрішній конфлікт інспірований націонал-фашистами та колективним Заходом".
   А проте, війна — це коли ти виконуєш свій обов’язок, а сцикливий працівник МВС вдома шиє тобі нову справу, при цьому починаєш бачити відверту різницю між баригами та ідеалістами. Війна — це коли на складах гниє купа зброї та техніки, а ти бігаєш із відремонтованим АКМ і їздиш на зламаному позашляховику, купленому волонтерами. Війна — це коли мінометний обстріл скидає всі маски й показує, хто є хто – герой, побратим, або лайно.
   Більшість громадян, якимось дивним чином втомилось від війни, жодного дня не бувши ні на фронті, ба навіть на звільненій території Донбасу. Але війна — це коли практика руйнує всі міфи та байки, а закон природного відбору повністю не працює. Війна також — це коли розчаровуєшся у матеріальному, починаєш цінувати інші речі (хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро), граючи у лотерею зі своїм життям, поки одні твої співвітчизники хочуть перемоги, інші — нажитись, а переважній просто все одно, аби був "мир і повний шлунок".
За матеріалами "АТО-шних знайомств"

субота, 25 квітня 2020 р.

Рузвельтівський "Новий курс" нам всім у поміч

Замість пошуків реформаторів і файних ґазд владі України слід зазирнути у минуле, щоби побачити як з подібними до сучасної кризи справлялися уряди заможних нині країн Заходу, скажімо США. Нічого не треба вигадувати, все давно за нас зробили спритні до підприємництва американці: беремо "Новий курс" (англ. New DealФранкліна Делано-Рузвельта — і вперед. А запрошення чи завезення до нас іноземних і дорогих фахівців, як і не українських футболістів, лише демонструє нашу нездатність подолати кризу власними руками.
   Ті, хто з історією на "ти" добре знають, що на початку 1930-х рр. США довелося зіткнутися з масштабним економічним колапсом, що призвів до спаду виробництва, інфляції, масового безробіття, краху фондового ринку і банківської системи. Влада, яку по виборах 1932-го р. очолив президент Ф. Делано-Рузвельт, мала застосувати рішучі заходи, спрямовані на відновлення економіки країни з досягненням докризового рівня розвитку. Лідер США пішов на такі дії — проведена у 1933-1936 рр. політика містила комплекс реформ, спрямованих на відновлення різних сфер народного господарства.
   Підвалиною американського соціально-економічного відновлення слугувала загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей авторства Джона-Мейнарда Кейнса. Її головна теза — необхідність стимулювання сукупного попиту населення за допомогою розширення обсягу державних інвестицій. Втручання державних органів в економіку (особливо у діяльність монополістів й так би мовити олігархічних підприємств) і регулювання процесів, які відбуваються всередині неї, мали забезпечити американцям відновлення загальної зайнятості та стимулювати подальший розвиток країни у цілому.
   Ті, хто побачить у цьому марксизм-лєнінізм-маоїзм, нехай запропонує свій план порятунку! До слова Беніто Муссоліні та Адольф Гітлер, попри свою приналежність до правого табору, у практичній площині все ж іноді користали з лівого. Вони ж-бо, як і Ф. Делано-Рузвельт, також жорстко регулювали діяльність великих корпорацій, обмежували можливість здійснення їхніх дій із метою запобігання монополій, контролювали банківську систему країни й витрачали значний обсяг державних коштів з метою підтримки малозабезпечених верств населення (але, якщо американська влада роздавала долару усім, хто цього потребував, то італійська і німецька лише тим, хто відповідав тогочасній панівній ідеологічній доктрині).
   Чи варто згадувати, що результатом здійснення інвестиційних вкладень з боку уряду США у межах політики "Нового курсу" за державні кошти було побудовано значну кількість об'єктів інфраструктури: 480 аеропортів, 78 тисяч мостів, 780 лікарень, 572 тисяч миль автошляхів, понад 15 тисяч шкіл. Рузвельтівські реформи торкнулися практично кожної сфери господарювання й були спрямовані на усунення наявних проблем, що заважають сталому розвитку країни (девальвація національної валюти, стимулювання дрібних і середніх селянських господарств, забезпечення державного страхування вкладів тощо). Відтак на тлі нової економічної кризи та світової пандемії COVID-19 знову набули актуальності питання про необхідність втручання держави в економіку, але ж ми знаємо, що за теперішньої влади про це годі й мріяти, бо олігархічна система в Україні не дозволить віддати себе на поталу справжнім реформаторам, а не профанам, які у нас були в уряді останні 30 років.
Автор — Денис Ковальов

пʼятниця, 17 квітня 2020 р.

Українці мусять ставити перед собою глобальні завдання

Усі біди самостійної держави Україна від того, що нею керують не ті, кому вона потрібна і кому болить її доля, але ті, для кого вона — об'єкт щоденного визиску й упослідження. Не варто дивуватися тому, що за останні 30 років політична еліта так і не змогла випрацювати національну ідею, якою б торувала шлях українська нація. Відтак метання між одіозними режимами, яким на сьогодні є РФ і ЄС, ні до чого доброго не приводять, а констатують безхребетність нас як суб'єкта міжнародні політики.
   Що й казати, маленькі нації (до прикладу словаки) переймаються дрібними (локальними) питаннями. Натомість великі нації (скажімо українці чи турки) мають значні амбіції та переймаються величними питаннями. Тож на порядок денний сьогочасного українства виходить давно назріла проблема — наша національна ідея (Ідея Nації, якщо хочете) мусить бути наступальною, активною, а головно не пацифістською, але агресивною (згадаймо добу Козаччини та Гетьманщини XV-XVIII ст., коли наші пращури розширяли українську ойкумену на всі сторони світу).
   Окрім того, щоб зрозуміти себе тут і зараз, необхідно виходити за наявні межі, головно — усталені державні кордони. Скажімо, з вибухом нового Майдану (сценарій цілком імовірний, враховуючи теперішній стан справ у країні) варто поставити собі за мету експортувати революційну хвилю, першочергово — на Схід до РФ, яка вже 6 рік здійснює окупацію наших земель. Експансія українського повстання відбуватиметься вже не як бунт скривджених народних мас (здебільшого його освічених верств) проти олігархічної влади, але як революція Русі-України проти Московської орди.
   Українство, як і взимку 2013-2014 рр., здатне знову показати гарний приклад і стати лідером для європейських націоналістів. Адже ми — спадкоємці федерації вільних скіфів, демократії Січі, республіки Гуляйполя, котрі своєчасно дали світу досвід самоорганізації Майдану. Нині це може стати джерелом органічного опору системі, як всередині держави, так і зовні.
   Те, що наближається революційна ситуація — абсолютний і безумовний факт, котрий не варто ігнорувати. Ланцюг раніше "неможливих явищ" вже почав збуватися, тому тепер його можна спокійно передбачати, а відтак підготуватися. Швидше за все повторення подій 2013-2014 рр., а тим паче 2004 р. не передбачається, бо зміни матимуть не регіональний (локальний), але планетарний (глобальний) характер, як 100 років до нас, тож приготування до наслідків розхитаного балансу мають розпочатися свідомими людьми вже зараз, допоки не стало запізно.
За матеріалами "Facebook"

понеділок, 13 квітня 2020 р.

Кінець безбар'єрної Європи

Європейський Союз вперше за історію свого існування може поновити контроль на внутрішніх кордонах між країнами-членами. Головна причина, як виявилося, не тероризм, масова міграція чи загроза московської агресії, але спалах коронавірусу. Крім того, зовнішні межі ЄС будуть зачинені на в'їзд/виїзд до кінця літа поточного року, що й окрім COVID-19 вдарить сильно по економіці цього наддержавного утворення, яка вже увійшла у стан рецесії.
   Що спонукало Брюссель і так званий франко-німецький домен (осердя євроінтеграційних рухів) до такого кроку? — По-перше, світова пандемія, яку, до слова, у комфортну та заможну Європу завезли мігранти. По-друге, відновити державний контроль над системою охороною здоров'я, що виявилась не здатною попри технологічні новації, до зустрічі з коронавірусом, і головно — порятунок спільної економіки всередині ЄС, коли у низці країн-членів зростають летальні випадки, а відтак зменшується кількість робочих рук.
   Не дивно, що патріотично і націоналістично налаштовані політичні кола деяких європейських держав на цьому тлі порушують питання доцільності подальшого існування наддержавного утворення на теренах Старого Світу. Як приклад євроскептики наводять нещодавній вихід Великої Британії з лав ЄС, котра тепер знову буде прагнути здобути власну індивідуальність та відновити колишню міць. Для багатьох же громадян ідея "єдиної Європейської держави" виявилась такою, що не відповідає дійсності та бажанням більшості (масова міграція упродовж 2014-2019 рр. і пандемія COVID-19 оголила кволість ЄС як наднаціональної структури), звідси — Brexit, Fixit і тому подібні відцентрові від Брюсселя рухи.
   Відповідно до поточної ситуації можна стверджувати, що Україні більше не слід прямувати шляхом шаленої євроінтеграції, яку ми обрали (швидше — нам накинули охочі до нового ринку торгаші) у 2013-2014 рр.,оскільки Старому Світу зараз буде не до нас. У тому вигляді, в якому зараз існує ЄС — це подоба, мавпування СССР з панівною ліволіберальної, ґендерною і мультикультурною ідеологією, що нівелює національну ідентичність та мурує на національних економіках континентальну, як частину глобальної. У гонитві довести свою приналежність до європейської цивілізації, ми не бачимо як обнуляємо нашу державність, оголюємо її не тільки перед байдужими політиками Заходу, але, що головніше, перед хижаком зі Сходу, руки якого по лікоть у крові наших співгромадян.
   Стосунки України та ЄС, які доволі тісно тривають з осені 2013 р., чіткіше дають зрозуміти, що нас там, (скажімо собі чесно) не чекають — ні найближчим часом, ні взагалі. Українці для вгодованих європейців не більше ніж мийники туалетів в Італії чи будівельники в Естонії, адже самі досі не здатні осмислити насущну кризу своєї колективності (національної солідарності), яка присутня у тих самих італійців чи естонців. З усіма мінусами та плюсами нашого суспільства, воно не потрібно нікому, окрім самих нас: українцям треба стати сильними, показати усім — наше суспільство може вижити та збудувати сильну, заможну державу без чужої фінансової чи військово-політичної допомоги, відтак наша нація гідна на щось більше, а ніж членство в ЄС чи Шенґенська безбар'єрна (безвізова) до нині зона, не кажучи вже про новий СССР.
Автор — Денис Ковальов

четвер, 9 квітня 2020 р.

Розвал РФ відкладається через небажання Заходу

Падіння цін на викопне пальне під час світової коронавірусної пандемії не привід для радісних очікувань скорішого розвалу Московського державного утворення. Кремлівська влада сама по собі не хоче, аби так довго вимурована нею країна під назвою РФ пішла у небуття за прикладом СССР. Цікаво, що подібну думку мають і українські західні партнери — США та ЄС — для яких самоліквідація Московії буде означати перебудову всієї геополітичної стратегії, напрацьованої за останні десятиліття.
   Чи варто згадувати, що найбільший і найгрізніший військово-політичний блок на планеті — NATO — улітку 2019 р. своїм програмним документом визнав своїм головним супротивником комуністичний Китай (тобто КНР). Що ж стосується РФ, то Північноатлантичний альянс визнає за нею роль суб'єкта світової політики, й дає розуміти, що в імовірному цивілізаційному конфлікті Захід-Схід не був би проти кремлівської помочі. То про який занепад Московії наразі може йти мова, хіба що у головах ура-патріотів, які не спромоглися навіть пройти в український парламент, не те, щоб розвалити країну-агресора.
   Судячи з останніх переговорів на нафтовому ринку, Вашингтону, Брюсселю і навіть Ріяду вигідно зберігати централізоване управління просторим євразійським тереном у лабетах Кремля. Адже до всього агресивна Московія, що спровокувала не один локальний конфлікт після розвалу СССР, може опинитися у таборі потенційних противників США і ЄС, яким буде тяжко побороти її разом із КНР, чиї людські ресурси спільно перевершують західні у кількасот мільйонів. Не забуваймо, що серед країн-учасниць NATO є й такі, які закрили очі на московсько-українську війну та анексію Криму (це про німців, італійців і французів), яким точно не хочеться мати неподалік свого дому, скажімо 25 чи 50 державних утворень із ядерними боєголовками.
   Як не стане В. Путіна, в РФ знайдуть іншого деспота, якого узгодять із Заходом, аби й надалі продовжувати наявну кремлівську політику, як всередині, так і зовні. І тут ми не можемо оминути історичні паралелі. Після повалення царату у 1917 р. уряди країн Антанти, замість того, щоби підтримувати національно-визвольні рухи пригноблених народів (всіх — окрім чомусь поляків), вирішили надати фінансову, технічну і гуманітарну поміч московським монархістам з-поміж прихильників "єдінай і нєділімай імпєріі", яку у найгірших проявах відтворили їхні запеклі вороги — більшовики.
   Але непорушна зовні монолітність Московського державного утворення все ж має свої хиби, через наявну подобу на тоталітарну систему. Чи варто нагадувати, як всього лишень за кілька днів із мапи світу щезли колись могутні соціалістичні режими багатонаціональної Югославії та СССР, яких Захід з усіх сил прагнув лишити на плаву заради уявної біполярності й залякування власних громадян "загрозою зі Сходу" (тепер це місце посіли КНР, Венесуела і КНДР). Тому українці, білоруси, кримські татари, чеченці та інші мають гуртуватися у власний блок (скажімо — Балто-Чорноморський союз), аби сприяти занепаду РФ своїми силами, оскільки ніхто крім нас не здолає цю "тюрму народів".
За матеріалами "Facebook"