У війни жіноче обличчя

Якісний агітпроп завжди сприяє військовим успіхам на фронті. Про це знали віддавна, ще до плакатів із Дядьком Семом, котрий кликав американців на війну з німцями, чи кінострічок Ґьоббельса і Ріфеншталь, де возвеличувалася безмежна німецька доблесть. Нині побідні витвори радше відлякують, аніж дають свіжі сили знекровленим військам, оскільки ми всі живемо у світі тотального збройного пацифізму.

   Хоча, судячи з останніх подій на Кавказі, державна машина Азербайджану змогла знайти ключ до сердець пересічних громадян, поповнивши армійські лави необхідною кількістю бійців. Україні про такі "чудодійні ліки" лишається мріяти. Бо чинна влада під проводом Володимира Зеленського, як спершу і попередня, вперто прагне миру з одвічним окупантом, що засів на берегах Москва-ріки.

   У день відновлення бойових дій за Нагірний Карабах на просторах світової мережі вклали військово-патріотичний відеоролик під назвою "Atəş" ("Вогонь"). Пісню, в якій прославляється визвольний похід азербайджанців на Захід, на тлі дієвої армійської техніки виконують відомі місцеві співаки — Джейхун Зейналов і Нермін Керімбейова. Власне, образ останньої зіграв важливу роль у підвищенні морального духу Збройних Сил Азербайджану, що викидають зі своєї землі окупантів.

   Безпосередні зйомки кліпу відбулися ще цьогоріч влітку у прифронтовому селі Алханли, після липневих провокацій зі сторони вірменських підрозділів у Нагірному Карабасі, котрі грубо порушили режим припинення вогню. Співачка Нермін Керімбейова, яку азербайджанські патріоти визнали найгарнішим символом справедливої війни проти окупантів, не приховує своїх емоцій від перебування у фронтових шанцях. За її словами, не багато зірок місцевого шоу-бізнесу наважуються приїхати у зону проведення бойових дій та ще й за власним бажанням сприяти моральному піднесенню захисників Азербайджану.

   Знаково, що українських акторів і співачок, які теж мали за честь відвідати гарячі точки Донбасу з 2014 р., аби підтримати наших воїнів, можна перелічити по пальцях двох рук. Між тим, азербайджанська влада по праву оцінила внесок Нермін Керімбейової, котра не вперше возвеличує шляхетність рідного війська. «Я не просто виконую патріотичні пісні, моя мета, що її також всіляко підтримав і президент Ільгам Алієв, надихати музикою чоловіків на воєнні подвиги, які не мають боятися йти до армії, але вірити, що справедливість візьме гору й Азербайджан поверне свої споконвічні землі», — підсумувала співачка.

Автор — Данило Катраник

Занепад цивілізації відбивається в її архітектурі

Все, до чого торкається рука сучасної людини, перетворюється на попіл або гидоту. Коріння цього явища шукаймо у самій нашій природі, далебі згадуючи не злим тихим словом Чарльза Дарвіна. Адже скільки б ми не вчилися та не всмоктували знання, їх видасться замало, щоби подолати тваринні інстинкти.

   Роздивімося навколо, що оточує людство у створених ним населених пунктах сьогодні? — Чудові пам'ятки, так звана культурна спадщина, жевріє в оточені егоїстичного невігластва! Починаючи з 1945 р. (події, завдяки якій ліволіберальний несмак запанував у світі) усі без винятку архітектурні новації покликані вбити дух і потяг до прекрасного.

   Скло і бетон замінили мармур, а прагматичний та утилітарний погляд на мистецтво проклали шлях масовій деградації. Попервах були тільки експерименти молодих, але амбітних архітекторів, які з роками свою унікальність знеславили конвеєрними, подібними одна на одну коробки. Європа, Америка, Азія, Австралія — майже всюди, крім хіба що Африки та Антарктиди, споруджуються бездушні високі багатоповерхівки, котрими меркантильні псевдомитці-одноденки прагнуть нівелювати культурне надбання предків.

   Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що Україну оминула така ж сумна доля. Аж ніяк! Київ, Січеслав, Одеса, Львів, а віднедавна ще й Полтава, опинилися під пильною увагою підприємливих ділків, які інсценують пожежу архітектурної пам'ятки, на місці якої невдовзі зводять черговий недолугий об'єкт, мета якого — спустошити кишені пересічних громадян (це ж або готелі з ресторанами, або бізнес-центри з торгово-розважальними закладами).

   У таких будівлях відсутнє почуття свого місця, чим підривається дух спільності громади, на території якої з'явився ще один "витвір" сучасності. Ініціатори подібних змін у гонитві за прибутком, навмисно нав'язують свій світогляд, показують, кому насправді належать втрачені нами вулиці. Вони здійснюють наругу над суспільною сферою, бо мислять примітивно заради одномоментної користі, а від цього, на жаль, страждає загальне благо, яке відновити буває ой як нелегко, зчаста і зовсім не можливо, тож думайте!

Автор — Денис Ковальов

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».

   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...

   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".

Автор — Денис Ковальов

Нові симптоми Нашої Доби

Відкриття притаманних жито вартостей, завдячуване Йоганом-Вольфґанґом фон Ґьоте і Фрідріхом Ніцше, було результатом геніальної прозірності майбутнього, подією величезної ваги, надбанням спільного для всієї епохи світовідчуття. Провіщена, ознаймована цими геніальними авгурами епоха настала: це наша епоха.

   Марно вдавати, ніби західна історія не зазнає нині тяжкої кризи. Симптоми цього доволі очевидні, і навіть той, хто найзатятіше це заперечує, відчуває їх своїм серцем. Помалу-малу дивний феномен, який можна було б назвати "життьовою дезорієнтацією", розпросторюється на дедалі більші обшири європейського суспільства.

   Ми орієнтуємось, коли у нас немає ані найменшого сумніву, де північ, а де південь, останні рубежі, що правлять за ідеальні приціли для наших дій і рухів. Життя, по суті, є дія та рух, а система цілей, в які ми вистрілюємо наші дії і ведемо наступ, є складовою частиною живого організму. Речі, яких прагнуть, речі, в які вірять, речі, які шанують і палко люблять, були витворені довкола нашої індивідуальності нашою власною органічною потенцією і становлять немов невиразно зв'язану з нашим тілом і нашою душею біологічну оболонку. Ми живемо в нашому оточенні, котре, своєю чергою, залежить від нашого світовідчуття. "Світ" павука різниться від "світу" тигра чи людини. Так само "світ" азіата не такий, як "світ" сократівського грека чи нашого сучасника.

   Іншими словами, рівночасно з еволюцією живої істоти модифікується також її оточення і, крім того, змінюється перспектива речей. Уявіть собі перехідний час, протягом якого великі цілі, що вчора надавали чітких обрисів нашому крайобразу, втратили свою ясність, свою вабливість, свою владу над нами, а ті, що дають їх замінити, досі не домоглися цілковитої очевидності й достатньої сили. Такої пори крайобраз немов затьмарюється, тремтить, здригається довкола суб’єкта; його хода теж стає непевною, адже порушено я стерто його головні цілі, а самі шляхи стають хисткі, тягають з-під ніг.
   Ось у такій ситуації опинилося сьогодні європейське існування. Система вартостей, що дисциплінувала діяльність європейця тридцять років тому, втратила очевидність привабливість, силу імперативу. Людина Заходу, втративши свою провідну зірку, страждає на, цілковиту дезорієнтацію!
   Зауважимо, що ще 30 років тому переважна більшість європейської людності жила задля культури. Наука, мистецтво, справедливість здавалися самодостатніми; життя, що повністю переливалося в них, було вдоволене самим собою. Достатність цих оман не бралась під сумнів. Індивід, звісно, міг облишити їх і присвятитися іншим, легшим інтересам; але він здавав собі справу, що, зробивши це, піддався б примсі, узасаднення ж існування культурою залишалось незмінним Він знав, що будь-якої хвилі може повернутися до канонічної і надійної форми життя. Точнісінько так у Європі часів християнства грішник бачив своє грішне життя на поверхні тих глибин його душі, де пробувала жива віра в закон Божий.
   Річ у там, що на межі XIX ст. і XX ст. політик, говорячи на асамблеї про "соціальну справедливість", "громадянські свободи", "народний суверенітет", зустрічав у душах аудиторії щирий, дійовий відгук. Не менший, ніж проповідування гуманізації мистецтва. Тепер такого немає. Чому? Може, ми перестали вірити в ці великі предмети? Чи нас мало обходить справедливість, наука та мистецтво?
   Відповідь однозначна. Так, ми продовжуємо в них вірити, але на інший кшталт і немов з іншої відстані. Нове світовідчуття, либонь, найкраще видно на прикладі молодого мистецтва. З дивовижною одночасністю нова генерація всіх західних країн продукує мистецтво – музику, малярство, поезію, яке дратує людей передніших генерацій. Навіть дійшлі розумом особистості, налаштовані доброзичливо, не можуть прийняти нове мистецтво з тривіальної причини: вони не годні його зрозуміти. Не в тім річ, що воно їм видається кращим чи гіршим; вони просто не вважають його за мистецтво. Тож вони щиро вірять, що це лиш якийсь гігантський фарс, що розкинув свої змовницькі тенета по всій Європі й Америці.
   Таке непримиренне розмежування старих і молодих у ставленні до сьогочасного мистецтва неважко пояснити. На дотеперішніх щаблях еволюції мистецтва відміни стилю, часом значні (згадайте-но про відступ романтизму перед неокласичними смаками), завжди обмежувалися змінами й заміщенням естетичних об'єктів. Форми прекрасного, яким віддавали перевагу, були відмінні за різних часів. Але, попри ці зміни в предметі мистецтва, лишалися незмінними постава і відстань суб'єкта щодо мистецтва. Та набагато радикальніше трансформація відбувається тепер, коли починає своє життя нова генерація. Молоде мистецтво різниться від традиційного не стільки своїми об'єктами, скільки радикальною зміною позиції суб'єкта.
   Спільний симптом нового стилю, що прозирає в усьому розмаїтті його проявів – це випручання мистецтва з "поважного" терену життя, позбавлення його ролі центру життьового тяжіння. Напів релігійний характер, двовікову пишну патетику естетичного чуття викоренено до решти. Мистецтво перетворюється для нової людини на філістерство, немистецтво, як тільки його починають сприймати неповажне. Поважне – це те, через що проходить вісь нашого існування. Але мистецтво неспроможне витримати тягар нашого життя. При такій спробі мистецтво зазнає краху, втрачаючи притаманну йому грацію. Якщо ми, навпаки, відтручаємо естетичне і зміщуємо кого з центру нашого життя на периферію, якщо сприймаємо мистецтво неповажне, тобто таким, яким воно є – як розривку, гру, розвагу, то витвір мистецтва постає перед нами в своїй справжній чарівності. Брак порозуміння між старими й молодими в царині естетики настільки значний, що годі щось вдіяти. Для старих неповажність нового мистецтва – це вада, якої треба позбутися; тим часом для молодих ця неповажність – найвища вартість мистецтва, тож вони рішуче й свідомо прагнуть до цього.
   Такий поворот у ставленні до мистецтва знаменує одну з найзагальніших рис нового світовідчуття, що я недавно назвав тортовим і святешним відчуттям життя. Культурний прогресизм, який був релігією 2-х останніх століть, міг поцінувати діяльність людини лише з огляду на її результати. Необхідність і обов'язок перед культурою спонукають людей до виконання певних дій. Зусилля, яких вживається для їх звершення, є доконечними. Ці доконечні зусилля, викликані певними цілями, с праця. Тому XIX ст. боготворило працю. Завважте, що вона полягає в непрестижних, кваліфікованих діях, а чесноти праці зумовлені доконечністю, якій вона служить. Тим-то праця мас однорідний і чисто кількісний характер, що дає змогу вимірювати її погодинно і відповідно винагороджувати.
   Праці протистоїть інший тип зусилля, породжений не примусом, а довільним і щедрим імпульсом життьової потенції: це спорт! Якщо в праці сенсу й вартості зусиллю надає мета, то в спорті результат ушляхетнює спонтанне зусилля. Йдеться про надлишкове зусилля, якому цілковито віддаються, не сподіваючись на винагороду, немов від повноти внутрішньої енергії. Тому спортивне зусилля завжди відзначається довершеністю. До нього неможливо застосувати міри ваги й обсягу, якими звичайно регулюються винагорода за працю. Достоту вартісного досягається лиш неекономним зусиллям; наукова й художня творчість, політичний і моральний героїзм, релігійна святість – це величні спортові результати. Та завважте, що досягнення цих результатів не потребує заздалегідь розробленого плану. Ніхто ще не відкривав фізичного закону, наперед поставивши це завдання; його, скоріше, одержують як неочікуваний дарунок в результаті приємної і безкорисливої взаємодії з природними феноменами.
   Тому життя, вважаючи цікавішою і вартнішою свою власну практику, ніж інші, колись незрівнянно престижні цілі, надає своєму зусиллю духу радості, щедрості, ба навіть фіґлярства, властивих спорту. Воно прагне якомога зменшити сумну похмурість праці, мотивованої патетичними міркуваннями про обов’язок людини і священну справу культури. Життя творить свої прекрасні витвори немов жартуючи, не надаючи їм великої ваги. Поет легковажить свою творчість, мов той футболіст. У свою ж чергу, XIX ст. мало гіркий присмак безпросвітної тяжкої праці. Сьогодні молодь наготовлена надати життю незворушності святечного дня.

   На ниві політики теж неважко виявити ознаки перемін. Найочевиднішою прикметою європейської політики цих років є депресія. Політикують менше, ніж у 1900-му р., і з меншою самовідданістю та завзяттям. Ніхто не чекає від політики щастя, а про наших дідів судять як про хлопчаків, що давали себе вбивати на барикадах за те чи інше формулювання конституційного права. Сьогодні у тих сценах одержимості вартісним видається хіба що шляхетний імпульс, який спонукував їх шукати смерті. Проте сам мотив ми вважаємо легковажним.
   "Свобода" – річ вельми проблематична, а вартість її двозначна; натомість героїзм – цей шляхетний спортивний порив, скерований поза власне життя, має нев'янучу життьову грацію. Історія суспільності останніх півтораста років зродилася з присяги в залі для гри в м'яча. Пригадайте картини, що відтворюють пишний спектакль; пригадайте екзальтовану метушню, з якою депутати вершили свої славетні діла Сам акт присяги показує, що політиці надавалось релігійного забарвлення. Хто не добачить дистанції, що відділяє нас від такого способу почування? Втім, повторюю, не про те йдеться, що політичні принципи втратили вартість і значення. Свобода, як і донині, здається нам чудовою річчю, але це тільки схема, формула, інструмент для життя. Підпорядковувати життя свободі обмежувати політичну ідею – не що інше, як ідоловірство!
   Вартості культури не згинули, вони просто змінили свій ранг. В будь-якій перспективі, коли запроваджується ноші термін, відповідних змін зазнає вся їхня ієрархія. У спонтанній системі поцінувань, яку нова людина приносить з собою і, якою сама вона є, з'явилася нова вартість – життьова, що лише своєю приязністю утискає решту вартостей. Передніша епоха без бач і однобічно віддавалась поцінуванню культури, нехтуючи життям. Якщо відчути життя як незалежну від його змісту вартість, то навіть попри визнання вартості науки, мистецтва й політики, в цілісній перспективі нашого серця, вони вартуватимуть, на правду, менше…

Автор – Хосе Ортеґа-і-Ґассет

Memento mori!

Сьогодні еліта має говорити про смерть! Якщо сенс існування людини полягає в якомога довшому і якіснішому існуванні, то ніщо, окрім погибелі, не може її налякати.
   Мистецтво минулого зображало життя, прагнучи відобразити його якнайточніше. Але воно не змогло перейти прірву власного бажання до реальності, себто до життя. Реалізм - це завжди кінець мистецтва. Вихід знайшов невідомий православний художник-русин, Андрій Варгола, нащадок мігрантів із Закарпаття. Він почав клепати зображення невеличких, але поширених предметів, повторюючи їх на полотні, насміхаючись над самою структурою реальності. Але жарти не можна повторювати, тож і ця метода є недоречною. Тим більше, сміятися сьогодні або небезпечно, або нецікаво. Усе, що становило Західну цивілізацію, вже давно висміяне. А чому не можна жартувати з іншими цивілізаціями, вам розповість залишок редколегії однієї паризької газети з карикатурами.
   Справжнє задоволення полягає в небезпечних крайнощах. Після легалізації наркотичних речовин у людей майже не залишиться засобів для отримання насолоди. Насолоду відчуває той, хто володіє недоступним, ховає його в кулак, коли поряд зупиняється доля, шукаючи, де саме вона припустилася помилки, де саме дала можливість дійти до самого краю і не впасти. Коли доступним стає все, залишається лише стрибнути з краю вниз. Сучасник боїться лише смерті. Сучасника зачаровує лише смерть. Сучасник насолоджується лише смертю. Відмінювання цього чорного погибельного слова дозволяє народжувати афоризми навіть частіше, аніж вони набридають. Тому його треба використовувати усюди, де тільки можна. Не забувайте лишень, що смерть завжди потребує плати за те, що стоїть за вашими плечима, задовольняє найгірші потреби і охороняє сон незчисленної орди близьких та рідних.
   З такого ракурсу життя здається всього лише однією з незчисленних середньовічних гравюр періоду спалахів чуми. Майже всіх їх пронизує сюжет Mortis Saltatio, коли персоніфікована смерть веде за собою представників усіх груп населення: купців, чиновників, духовенство, дітей, чоловіків, жінок, знать. Але тут є одне але... Лише через чорну плащаницю смерті видно справжнє життя. Це розуміли і середньовічні лицарі, і бійці українських добробатів. Проблема в тому, що тоді це ще не був єдиний спосіб побачити життя в усій красі. Сьогодні все не так просто.
   Мало лишень дійти до краю. Треба триматися на ньому до останнього. Мало лишень вмерти. Треба жити на кордоні між життям і смертю. Жити небезпечно - єдиний спосіб жити! Говорити про смерть - єдиний спосіб дати масам надію на життя! А тому, memento mori любий сучаснику, memento mori...

За матеріалами "Реваншу"

Маніфест Соціального Оптимізму і Хунтократії

Футуризм в Україні – на низькому старті. Він заявляє про себе, як найкоротший шлях до величі та творчого тріумфу Української Nації. В його судинах – практика прямої дії та естетика радикалізму і провокацій. Тож початок архітектонічного фут-процесу ми починаємо з оприлюднення чи не найоптимістичнішого маніфесту нинішніх буремних днів.

Маніфест Соціального Оптимізму і Хунтократії...

 Коли темна ера політиканства та імпотентних демократичних урядів в Україні сягне найвищої точки абсурду найпрогресивніші розуми суспільства осягнуть необхідність встановлення в країні військової дисципліни та управлінського менеджменту мілітарного типу. Стиль безхребетної демократичної політики тягне нашу державу у прірву поразок та банкрутства – це очевидно. Найвищі керівники країни виявляють неприпустиму вольову імпотенцію та втрату спроможності приймати рішення і нести відповідальність за них. З такими керівниками неможливо виграти жодної битви; неможливо встановити порядок та розбудувати повноцінну Державу. Україну врятує влада фронтовиків та військовий авторитаризм у вигляді Гетьманату.

   Нижче викладені пункти не є політичною програмою, натомість віддзеркаленням світоглядових векторів та загальної емоційної піднесеності, тих хто вбачає у Хунті єдиний шанс порятунку Ураїнської державності. Trincerocrazia Гряде!

   1. Жорстка дисципліна у суспільстві, злагодженість корпоративних зусиль та режим диктатури є початком Нової політики спрямованої на встановлення ладу та присутності сильної руки у державі.

   2. Нехай живуть і ширяться відвага, різкість і непоступливість у сплесках творчих актів та на полях битв світової історії. Геть політичну фразеологію та дипломатичні консенсуси! Нехай живуть прямі дії та Хунтократія!

   3. Наша позиція – це виклик усьому, що існує. Конфронтація – найкращий спосіб розуміння речей такими, якими вони є. Наш внутрішній стан – чимраз більший сплеск і невгамовне натхнення. Ідеї – сильніші від людей. Ідеї не люблять, коли люди ними граються, а потім забувають про них, як про плюшевого ведмедика, котрого під час розваг закинули за шафу. Якщо думки та ідеологеми не виражають себе у ризикованих вчинках, вони рано чи пізно починають смердіти болотом. Якщо філософські системи та ідеології не обґрунтовуються зброєю, вони не більше ніж словесні екскременти кімнатних теоретиків. Лише намір та вчинок індикатор щирості, а слово завжди лишає місце для лицемірства. Аби не втратити зв’язок із дійсністю і не пропасти безвісти у потоках теоретичного марення, соліпсизму і словоблудства, ми обрали шлях Боротьби. Перемога є найзручнішою формою самоконстатації і присутності у цьому світі. Філософська формула Декарта «Cоgito ergo sum!» – в наш час вичерпала себе. На зміну їй у свідомості має постати інший принцип «Перемагаю – отже існую». Справедливість нас цікавить лише як епілог експансії. Тому напад і несподівана атака – ознака хорошого смаку та симптом праведності.
   4. Ми безоглядно сповідуємо оптимізм і тому нас нестримно принаджує все у чому є стихія життя і розвитку. Сповнені життєствердною силою люди – ми тримаємо підборіддя припіднятим догори та спрямовуємо вістря свого погляду в небо. Наші союзники – світло, а не темрява; історична динаміка, а не міщанський спокій; прогрес, а не заскорубла традиція; вольова рішучість, а не вагання і сумніви; наступ, а не вичікувальне оборонництво; геополітичне нахабство, а не образ невинних жертв; творчий ерос, а не естетизована імпотенція; імперіалізм, а не націонал-демократія; нас наснажує пурпурове сяйво ранкового сонця, яскраве світло потужних прожекторів на стадіонах, в аеропортах, на терміналах і металургійних комбінатах. Ми діти динаміки і високих швидкостей, які перевершують пороги всього мислимого і припустимого. Хай живуть титанічні лати потужного військово-промислового комплексу та цифрові потоки надсучасних технологій. Україна повинна стати потужною геополітичною машинерією та закріпити за собою право бути агресором. Для того щоб повернути нашій державі втрачені території ми повинні виховати в собі ментальність окупанта та інтервента. Ми повинні опанувати вміння формувати свою 5-колону в тилу ворога та розхитувати ситуацію в його країні з середини. Не міжнародні хартії та меморандуми стануть справжнім гарантом територіальної цілості України, натомість виключно імперські зазіхання самих українців.

   5. Ми оспівуємо буйноцвіття Життя, гостросюжетні пригоди і авантюри. Наша етика виявляє працездатність лише в пориві оптимізму, що безперервно зростає, та у життєствердних сутностях. Життям ми називаємо те, що відбувається поза системою липких звичок, поза механізованими актами існування, тобто по той бік пересічності та нормальності. Справжня органічність і краса життя матеріалізується через уміння вистрибувати з контексту буденності і побуту. Ми прориваємося за межі ритуалізованих форм життя, ми пробиваємося крізь шкаралупу "гумозних" звичок, ми провалюємося у перламутрові нетрі неба, у світ нездоланних стихій, імпровізацій, мистецтва і війни.

   6. Хай живуть небезпеки і загрози, яким належить зрежисувати майбутні сюжети Історії. Геть кімнатно-пенсійний спокій історії, геть диванний, осілий спосіб життя, геть зачарований трикутник "робота – дім – бухло". Фукуяма, ти чуєш нас?! "Кінця історії" не буде, натомість ми продовжимо її ерою інтенсивного розвотку та нової колонізації світу. Новації, експеременти, небезпеки та ризики – ось наш верстат, яким ми створюватиме нову тканину історичного розвитку. Присутність загрози мобілізує войовничий дух особистості, активізує в ній інстинкт боротьби і протистояння. Щойно людина відчула за спиною подих всіляких небезпек – її затиснуто в дилему: або бавовніти від страху, або змагати до переможного кінця. У місцях локалізації небезпек формується епос та історія. Війна розмовляє мовою втрат, але мислить категоріями Перемоги. Історію створюють Війни, але редагують Перемоги. Сама пт собі Війна – це найефективніший засіб дезінфекції епох і суспільних формацій. А мирний час – здебільшого аморальне явище. З його теплого лона виходять орди ситих, розбещених і жадібних людей. Вони живуть заради своїх ротів, і сфера їхніх інтересів не виходить за межі поверхні власного тіла. Геть егоїстів і солодкавих нарцисів, геть депутатських і суддівських синочків, які понтуються на гламурних автівках своїх татусів! Геть гонорових і самозакоханих тьолок, які зверхньо ставляться до людей і вважають, що світ їм "зобов’язаний" лише за те, що їхні параметри 90-60-90! Нам не потрібні ваші силіконові перса і намащені олією дупи, нам не потрібні гламурні брязкальця і комфортабельні лайнери. Ми потребуємо зброї і буремних випробувань! Ми потребуємо полум’яної поезії і творчого еросу.
   7. Ми оспівуємо міць, високоточну спритність і відшліфований атлетизм сучасної зброї. Акцентом нової футуристичної естетики є велич військової техніки і геометричний порядок шеренг, що крокують. Зброя для нас не лише інструмент встановлення влади та справедливості, а й об’ємний символ маскулінної сили, невгамовної статевої потенції і готовності до творчого запліднення життєвого та історичного матеріалу. Ми не сприймаємо реальність, інфіковану лібералізмом, в якій суспільними привілеями користуються геї, збоченці, солодкаві егоїсти, депутати, менти, нелегальні мігранти, та усілякий антропологічний мотлох з Донбасу, який приховує свій сепаратизм під лагідною фразою "ми за мір". Товарно-грошові вартості та мотлох крамничних вітрин ми розметемо щетинистим жмутком гострих багнетів, аби розмістити на спорожнілих прилавках квітучі букети ракет і боєприпасів. Доступ до зброї повинен бути вільний, адже вона має слугувати народові і перебувати в його руках. Державна влада мусить боятися своїх громадян, лише за таких умов свавілля чиновників і ментів зникне назавжди. Без зброї неможливо творити культуру і шедеври сучасного мистецтва. Ми боротимемось за реанімацію ядерного статусу України й у творчих майстернях варитимемо уранові коктейлі, якими нашпигуємо болванки голкоподібних ракет.

   8. Сейсмічна активність наших сердець, енергія рук і нахабність наших зазіхань слугує одній меті — возвеличити Святу Україну і перетворити її на суб’єкта активної колоніальної політики. У сучасному світі з його глобальними процесами оборонницько-вичікувальний тип геополітичної поведінки є завідомо програшним. Класичний націоналізм опирається на принцип: «Збережи свою Націю!» і є ідеологією позиційного оборонництва. Однак реалії сьогодення врази агресивніші та напруженіші порівняно з часами, коли націоналізм був ефективним. Нинішній час вимагає врази активніших дій. Потрібно виходити з межі своєї історичної території та насаджувати своє за її межами. Єдиний шанс зберегти за собою право на існування – це не оборонятися, натомість йти у наступ. Досить національно-визвольних змагань, час розпочинати колоніальні війни! Час переносити театри бойових дій з українських теренів у метрополії країн-агресорів та відкривати приховані амбасади п’ятих колон в тилу ворога. В контексті сьогодення принцип: «Збережи свою Націю!» – неповнокровний та недостатньо ефективний. Настав час імперіалістичних настанов: «Збереження Нації можливе через її примноження та насадження її духовних змістів за межами історичних територій!».
   9. Переосмислення історичного минулого України є першочерговою умовою розбудови Нової конструктивно впорядкованої Держави. Для плідного зведення модерного Гетьманату потрібен багатий ресурс ідейно-психологічної ствердності та радикально-оптимістичні настанови у суспільному житті. Постійне апелювання до трагічних образів минувщини українського народу прив’язує нас до звичної ролі жертв геополітичних колотнеч, ординських навал, голодоморів. Накладаючи принцип всебічної оптимізації історичного тонусу Нації на реалії сьогодення, перед нами постає необхідність в ініціюванні помітних редакційних змін в усіх версіях життєпису нашої Народу та Держави. Нас не влаштовує жодна офіційна і визнана владою редакція "Історії України". Шкільні підручники, що висвітлюють тисячолітні шляхи становлення українства, пишуть вправні фальсифікатори і зрадники національної пам’яті. Вчені, міністри, дослідники, які є їхніми упорядниками, обслуговують інтереси держави ворога. Підручники з історії України не роздмухують у серцях нових поколінь полум’я національної гордості. Над цими жалюгідними книжками хочеться плакати і витирати носовичками жалобні соплі від "лихої долі українців". Наші пращури не були тєрпегорцями та "ображеними" на весь світ демократами. Тому ми, Хунтократи, ставимо собі за мету сконструювати життєствердну й оптимістичну редакцію історії України. Ввести її в навчальні програми освітніх закладів та установ, аби наступне покоління Українців позбулося сопливого трагізму вишиватників. На сторінках нових підручників та історичних монографій ми висвітлимо покоління наших пращурів у донині не баченій і водночас правдивій іпостасі. Вони постануть у світлі тисячоліть войовничими племенами, агресорами, великими шукачами пригод, авантюристами і тріумфаторами. Ми очистимо рідну Історію від трагічних образів, поразок і Голодоморів. Геть журливі пісеньки суворочолих слюнявих -патріотів у вишиванках, з меланхолійними вусами, які понад усе полюбляють відзначати річниці поразок та національних трагедій. Геть цих соплежуїв, які нав’язують нам образ потерпілих і невдах. Ми – Українці, козацька Nація відчайдухів, підпільників, піратів, грабіжників та естетів.

   10. Ми проголошуємо у площині Nової футуристичної естетики образ Дитини еталоном найдосконалішої і найдовершенішої краси. Ми потребуємо яснозорих дитячих облич і усмішок, нерозчленованих фонем, і артикул новонароджених немовлят, і безугавної енергійності дитячих рук і ніг. Ми возвеличимо кожну жінку, яка виявляє готовність народити українському чоловікові щонайменше 10 дітей. Хай живуть родинні цінності і культ багатодітності! Хай живе родинне мистецтво і життєрадісні малюнки дітлахів! Хай живе одвічний і ні з чим незрівнянний за величністю Подвиг Материнства! Нам не потрібні фривольні шльондри з глянцевих обкладинок "Плейбоя", від яких тхне інтелектуальним зубожінням і дешевизною; нам не потрібні інфантильні дєвочки-курсистки на правах чесних "давалок" і строкаті Аделіни та Беатріче. Ми потребуємо жінок, які забезпечуватимуть історію Української Nації новим людським матеріалом. Геть механічний секс заради самої насолоди; геть добровільну бездітність і безвідповідальність перед старшими поколіннями у питаннях дітонародження! "Секс" ми замінимо життєдайним Коханням, гармонійним актом поєднання чоловічої і жіночої сутності з обов’язковим зачаттям дитини! За умисне та цілеспрямоване ненародження дітей Хунта введе жорстку кримінальну відповідальність. 
   З настанням військового авторитаризму найпочеснішою формою здійснення творчого акту стане народження малюка, а точніше – серійного продукування дітей. Своїми творчими зусиллями на ниві дітонародження ми зупинимо стрімку депопуляцію українського народонаселення і на фронтах демографічного поступу своїми невгамовними лібідозними імпульсами здійснимо великий прорив. Більше доньок – більше турботи і любові. Більше синів – ширше лави нашої армії. Більше дітей – більше шансів на Імперію. Новонароджені – найефективніша інвестиція у майбутнє нашої Нації та її Перемогу. 
   Тиражуватися слід стихійно! Часу не так багато!

За матеріалами "Формації Правого Футуризму"