Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Ніхто і ніщо не може ставити себе вище за владу народу

Ілюзія переваги, непридатна для суспільства без цінностей, особливо, коли такий соціюм очолюють затяті відвідувачі вечірок, позбавлені внутрішнього ідеолоґічного (себто, ідейного) стрижня. У Суомі прикладом слугує експрем'єр-міністр Санна Марін, яка хоч і очолює соціял-демократів, але навряд щиро сповідує заповіти "батьків-засновників" партії. Виступаючи нещодавно із промовою перед випускниками приватного Університету Нью-Йорка, вона представила себе "провісницею феміністичного проґресу" і назвала консервативні цінності "загрозою свободі, правам людини та демократії".

   На думку пані Марін, як і достоту молодих однопартійців, «нині триває протистояння поглядів, тому кожен має обрати свою сторону [правий чи лівий], адже "золотої середини" – немає». Власне, поділ на два ворожі табори під час найбільшою після Другої світової війни геополітичної кризи загрожує демократії як такій, особливо у США, де трампісти-путіністи воліють закритися у власній шкарлупі, бо ж "America first", а решта світу най розраховує на себе. Сумно, що експрем'єр-міністр Фінляндії зайняла наступальну позицію, підливши бензину у вогонь поляризації думок, лишень наростивши кількість підписників і вподобань у соціяльних мережах.

   Під час 4-річної каденції пані Марін разом із партнерками по урядовій коаліції йшлося про створення "кращого світу без прихильности жодної з існуючих ідеолоґій"; нині ж її риторика значно полівішала, хоча цінностей та знань від цього у Санни не побільшало. Ганьбище ситуації, перш за все для Суомі, полягає у тому, що гасла (тобто, слова) підміняють дії, коли місію демократії, прав і свобод, ґлорифікують відверті популісти вмілим жонґлюванням термінів. Схожа ситуація була понад 100 років тому, коли крайньо ліві сили скористалися революційним хаосом і захопили владу, яка лежала у всіх під ногами.

   "Неправильний" ціннісний вибір людей (якщо точніше, – виборців) був очищений шляхом "правильної" політики, так само як шалена популяризація серед широкого загалу користи від винаходів (скажімо, протикоронавірусної вакцини) у гарній обгортці підмінила сенс науки. Світові цілителі, як Санна Марі зліва чи Дональд Трамп справа керовані якоюсь "вищою місією", забувають, що ніхто з них, як і ґрупа їхніх прихильників у всіх суспільних верствах, не є вищим за реальну владу народу. Намагання виглядати "мудрішим аванґардом" є більш руйнівним фанатизмом, аніж конструктивною дискусією, яку зазвичай зводять до водоспаду нищівної критики безмовного й заляканого опонента.

   Зрештою, безрідним космополітам сучасности, які є виразниками безідейного популізму, слід розуміти, – у державі з республіканською за Конституцією формою устрою відбувається не боротьба взаємовиключних цінностей, а співіснування всіх видів і систем цінностей. Соціял-демократи можуть дебатувати з етнонаціоналістами на рівних, бо обом цим таборам держава й Основний закон забезпечують таке право. Замість насадженого згори масової "згоди натовпу" вільні люди розмірковують по-своєму, адже цінності (якщо вони панують у конкретному суспільстві) – це не факти, але думки, висловлення яких є ознакою зрілости.

За матеріалами "Yle Mielipide"

Неоднозначні підсумки виборів у Бразилії

Офіційний виступ 38-го президента Федеративної Республіки Бразилія (далі ФРБ) з приводу своєї поразки на цьогорічних виборах завершив увесь плин найбільш напруженої доби 32-ї елекції в історії Землі Святого Хреста. З цього моменту, коли з-за усіх політичних бар'єрів пролунали політичні позиції, починається нова, не менш драматична та, у всій своїй глибині, трагічна постелекторальна доба в історії країни, що розділить її на "до" та "після". З цієї причини наш канал, який був одним з кількох в українському медіапросторі, що ознайомлював аудиторію з усіма критичними подіям у Terra de Santa Cruz під час цих двох кульмінаційних днів, оголошує про припинення трансляції виборчого марафону, і публікації відносно ситуації у країні будуть виходити за крайніх змін.

   Надалі будемо щоденно молитися за бразильську націю, лише від волі якої та Божого знамення буде залежати подальший хід існування цієї великої країни! Відтак пропонуємо підбити неоднозначні підсумки звершеного у неділю (30.X.2022) президентського голосування. Чому неоднозначні? Бо ми хочемо звернути вашу увагу на неординарні аспекти, які потрібно враховувати при подальшій аналітиці цьогорічного плебісциту, проведеного у Південній Заокеанщині. Це волевиявлення з одного боку, призвело до катастрофічної поразки сил здорового глузду перед обличчям комуністичної тиранії, та напроти – принесло справжній тріумф консерваторам у ряді даних питань.

   У першу чергу, дуже сильним аргументом на користь якісної першості результатів Жаїра Мессіаша Болсонару стала висока здатність чинного президента об'єднати довкола себе більш, ніж 70% поміркованого електорату з таборів аутсайдерів, які вибули з електоральної кампанії за результатами першого туру виборів. Варто зазначити, що настільки високою мобілізація "третіх" голосів не змогла реалізуватись у жодного кандидата в історії Бразилії, який міг брати участь у другому турі загальнонаціональних президентських голосувань.

   Тá як не іронічно – за виключенням нового-старого президента Луїза Інасу Лули да Сілви, якому за допомогою численних фальсифікацій і підкупів вдалося не тільки стати лідером для виборців, обранцям яких не поталанило з проходженням на наступний щабель електоральної драбини, а й через кампанію цензури та "чорних" політичних замовлень вкрасти голоси у свого ж опонента Жералду Алкміна. Другий аспект, яким теж потрібно апелювати у проблемі якісності консервативних показників на цьогорічних виборах, став феномен одночасної перемоги чинного голови країни у трьох найбільш вагомих центрах усього життя Бразилії, так званій "Федеральній Аванґардній Трійці" у складі трьох основоположних штатах, що задають grand narrative у сьогоднішньому суспільному дискурсі держави. Йдеться про місто-столицю Бразилíа (політичний полюс), адміністративний округ Ріу-ді-Жанейру (одвічне осердя культурної еліти) та мегалополіс Сан-Паулу (сполучення всіх міських агломерацій найбільшого промислового басейну Південної Америки).

   За давніми статистичними поняттями, які існували до президенства Жаїра Болсонару, всі ці 3 різночинні полюси Бразилії ніколи не могли дійти спільного консенсусу, що характеризувався переважанням у цих регіонах абсолютно антиподових соціальних категорій відповідно до їхньої політичної орієнтації. Перемога Болсонару у цих адміністративних пунктах не тільки утвердила маєстат лідерства правих сил на життєво важливих для країни майданчиків, а й стала символом єднання всіх найбільш продукуючих верств населення у прагненні до перемоги над червоними концтаборами. Феноменальності ситуації додає і той факт, що подібне явище бразильська держава могла спостерігати лише одного разу до цього, – а саме під час минулих виборів, коли Болсонару за підтримки цих самих штатів став нинішнім очільником ФРБ.

   Окремо варто зазначити успіх консервативних сил у більшості штатів країни. У рамках всенародної елейсії, що супроводжується різким контрастом за кількістю жителів у тих чи інших адміністративних одиницях, цей параметр не відіграє суттєвої ролі. Проте є дуже суттєвим сигналом реальної єдності регіонів довкола постаті Жаїра Болсонару, яка, фактично, стала тією засадою, що на даний момент розколола країну на умовно консервативний Захід та комуністичну Східну Приатлантику.

   Не варто також забувати і про те, що Бразилія є федеративною державою! Розбудова федеративної системи, яка до президенства Болсонару була лише на папірці, дала поштовх для розвитку справжньої влади регіонів у країні. Одним з нереалізованих за час правління 38-го президента пунктів курсу на федералізацію держави стала виборча реформа, згідно якої Земля Істинного Хреста мала відійти від практики загальнонаціонального плебісциту та увібрати основоположні начала непрямої електоральної системи, притаманних іншій федеративній республіці – Сполученим Штатам Америки.

   Відповідно до незвершеного зачину, президента мали б обирати окремі штати у складі своїх унікальних виборників. Їхня ж кількість дорівнювала б чисельності представників даної територіальної диференціації в обох палатах Національного Конґресу, голосування яких мало орієнтуватись на абсолютні результати регіонального градуювання. Як виявилося, недоведення державного діла до кінця зіграло свою фатальну роль для майбутнього бразилійського народу...

За матеріалами "Плуга та Меча"

Криза думки

«Минуле не завжди тягне назад. У ньому розсипані нечисленні, але потужні пружини, які розпрямляючись, штовхають нас в майбутнє...». – Це слова видатного японського вояка XX ст. і консервативного революціонера Юкіо Мішіми, який сповідував істинні цінності земного життя.

   "Істина" у спотвореному постмодерністському задзеркаллі звучить приблизно так: "адепти" традиційних цінностей" є природженими рабами, які звикли до свого рабства і бісяться, якщо хтось бути рабом не хоче. Власне цю, так би мовити "істину", ми чуємо усюди, куди б ми не пішли. Подібні думки нам підносять як "прогрес" людської думки.

   Зараз гуманісти відкрито заявляють, що сучасний світ створений виключно прогресом і загальним розвитком людства. Проте, як ми розуміємо, сучасний світ створений постійними підмінами і спотвореннями початкового світу традиції та релігійності. Схожі спотворення сталися майже 300 років тому під час Великої Французької Революції; так сталося і під час самогубства Європи у часи Першої світової війни.

   Все це призвело до хворих побічних реакцій у вигляді червоної революції 1917 р. на просторах колись великої імперії Романових. Кращий приклад потворності висловив білогвардійський генерал Пьотр Краснов: «Їхня релігія "лєнінізм", а "заповіти Ілліча" – це їхні заповіді».

   Затим красиві гасла зароджувалась в нетрях ліберальної демократії і призвели до того, що зараз прийнято називати суспільством споживання. На зміну скинутим монархам прийшли "обранці народу" – президенти й інші політикани. Сьогодні більшість із них незалежно від власних намірів, у першу чергу, зобов'язані рахуватися не зі своїми союзниками, сюзеренами, васалами та народом, як їхні далекі попередники, а з головами різних корпорацій і компаній, про багатства яких не могли мріяти королі та імператори, які існували до них.

   У руках цих глобалізаторів і різного роду інтеграторів поняття добра та зла постійно міняються місцями. В усі часи люди, які істерично збирали в своєму будинку безліч зайвих речей вважалися ненормальними: якби були вони бідняками, котрі збирають у себе вдома все міське сміття або ж багатіями, що забивають свої маєтки зверху до низу дорогим одягом і розкішними меблями. Однак сьогодні люди, що набивають свої будинки грошима, нещадно обкрадаючи все населення, прикрашають обкладинки таких популярних журналів як "Time" і "Forbes".

   Попри це, таких людей шанують, поважають і ставлять в приклад іншим, менш заможним, а то й зовсім бідним і знедоленим. Так само і шлюб колись вважався сакральним божественним проявом вищих людських почуттів, що нині перетворився всього лише в юридичну формальність. У наш час звично бачити, як дружина звичайного роботяги йде до коханця-багатія втілювати свої статеві забаганки, а дружина багатія навпаки ублажає якого-небудь колгоспного жиголо у брудних нетрях міста.

   Все це відбувається від того, що у суспільстві споживання людство позбавило себе першого сенсу свого існування. Людина прагне споживати все більше і більше не знаючи меж своїм бажанням. Сучасному людству постійно чогось не вистачає: людина стала подібна до комара, який істерично шукає за чий рахунок він може продовжити своє існування – ось і все чого досягло це "суспільство людини новітнього часу".

   Основними рисами сучасного суспільства є його безхарактерність, втрата власної гідності, бажання жити одним днем. Навіть в епоху християнських імператорів все це вважалося життєвим досвідом язичників греків і римлян, враховуючи при цьому їхні помилки та культурні досягнення. Сучасний мультикультурний ліберальний світ, з якогось дива називає лицарське Середньовіччя відсталим і похмурим періодом європейської історії, відкидаючи його на смітник самої історії.

   Все це говорить про деградацію суспільства, про його падіння, а може і повернення навіть не в язичницьку епоху, а в часи бронзового століття – у Содом і Ґоморру. Тому сучасним християнам ні в якому разі не можна піддаватися на ту потворну брехню, яку несе верхівка ліберального суспільство. Не дивлячися на все, в цьому світі криза людської свідомості дуже сильно впливає на сучасних християн і на всю християнську проповідь в цілому.

   Якщо в апостольські часи поняття добра і зла були присутні в суспільстві, то сьогодні для кожної людини вони "індивідуальні". Однією з основних завдань є мужність прийняти виклики цього згубного для людства часу. Тому впадати в почуття безвиході і капітулювати перед духом цього часу для християн сьогодні є одним з найстрашніших злочинів проти людини і Господа Бога.

   Цей світ не може відповісти на справжні лицарські чесноти нічим крім брехливих фікцій, бо життя християн в усі часи було найкращою проповіддю віри. Саме тому християнству ще належить зайняти свою справжню позицію в серцях нинішніх європейців. Щира віра і бажання відстояти те, що нам дорого послужить початком для побудови нового Середньовіччя!

За матеріалами "Катехизму"

"Кишеньковий ананас" Кремля з Бразилії вимагає капітуляції України

76-річний "abacaxi brasileiro" зі штату Пернамбуку має намір повернутися у президентське крісло у Палаці Планалту. Йдеться про засудженого за корупцію відвертого неомарксиста і поплічника кремлівського бункерного щура з Бразилії Луїза Інасіу Лилу да Силву. Ця істота вишкірилася на Україну, забуваючи, що серед його потенційних виборців цілком можуть бути етнічні українці.

   Кампанія-2022 за океаном у самому розпалі й вона б лишилася непомітною у нас, якби не скандальна заява експрезидента (обіймав посаду у 2003-2011 рр.). У намаганні вислужитися перед своїм давнім партнером із Москви (Лула з Пуйлом знайомі ще з часу розпаду СССР, їх пов'язує один ідейний стрижень – потяг до химерних лівацьких утопій), старий-новий кандидат взявся нападати на нового суб'єкта міжнародної політики. Головний конкурент чинного бразильського лідера Жаїра Мессіаша Болсонару переконаний, що цим догодить Кремлю, який позичить кілька мільйонів ненависних американських доларів для зомбування електорату.

   Так от, у чому суть проблеми? Лула да Силва поспілкувався з журналістами авторитетного видання "Time", на шпальтах і обкладинці якого наче суддя виніс вирок Володимиру Зеленському. Сеньйор ананас (як кличуть його критики  з правоконсервативного табору) відверто заявив, що Президент України (увага!) – «відповідальний за війну, не менше, а може навіть більше за Путіна».

   І на цьому провідник бразильських неомарксистів не спиняється. Лула да Силва називає Зеленський «пихатим і самозакоханим комедіантом (десь ми вже таке чули!), який вважає себе королем "Coca-Cola", замість того щоби вести перемовини про негайне припинення війни». Ініціатора, організатора та виконавця бійні в Україні, сеньйор ананас, звісно, не вказує.

   Президент України, на думку Лули да Сілви, мав би не виступати у парламентах інших країн світу, не просити зброю для захисту від агресора, а домовлятися на умовах Кремля, який нібито пропонує мир. Далі буде невеличкий уривок із великого "словесного посліду" цього пропутінського бразильського політика, який не палає бажанням іти на пенсію:

   «Я критично ставлюся до позиції, яку зайняв Зеленський. Він міг би попрацювати більше, щоби менше людей гинуло у цій непотрібній нікому війні. Іноді я дивлюся, як Президент України виступає з екранів перед депутатами різних держав, отримує овації, наче він не президент, а досі актор, розумієте? У цій війні Зеленський має таку саму відповідальність, як Путін. Вони рівні, вони винні. Скажімо, як Саддам Хусейн і Джордж Буш-молодший обидва винні у розв'язанні війни в Іраку. Я переконаний, Зеленський хотів війни. Якби він не хотів війни, він би домовлявся за будь-що. Але я думаю, що тепер ніхто не прагне сприяти миру. Люди заохочують ненависть до Путіна. Це не вирішить конфлікту. Нам потрібно заохочувати домовленість між Москвою та Києвом. Однак західні країни, а особливо США, мають іншу думку. Вони підбадьорюють цього хлопця [Зеленського] і він продовжує думати, що він найкращий. Це не так. Якби я зараз був президентом [Бразилії], то серйозно поговорив би з ним. Я б сказав йому наступне: – "Агов, чоловіче, ти хороший артист, ти хороший комік, але нам не потрібна війна, щоб ти з'явився і підкорив весь світ своєю посмішкою, це зайве". І передай Путіну: "Гей, Путіне, у тебе багато зброї, але тобі не потрібно застосувати зброю проти України, мирімося". Ось, що я б сказав».

   Фактично, недокандидат у президенти Бразилії вирішив знову осідлати улюблену тематику всіх ліваків – пацифізм. При цьому, Лула да Силва у "найкращих традиціях" всіх, хто "за мир", вперто не хоче визнавати призвідником війни московитів із їхнім Пуйлом. Але повсякчас і де тільки може покладає вину ще й на жертву, тобто нас із вами, шановні українці.

   До речі, ледве не забув, цей 76-річний "abacaxi brasileiro" став першим політиком своєї країни, який висловився публічно з приводу кремлівської агресії. Натомість пан Болсонару поки стабільно відмовчується й уникає будь-яких розмов на цю тему. Як і його син Едуарду, котрий торік відвідав Київ із робочим візитом і навіть заприятелював із депутатом від "Слуги народу" Святославом Юрашем, але це, очевидно, не посприяло нашій з вами справі.

   І на останок про європейських партнерів бразильського неомарксиста. Вірніше у нього він один, але найліпший – Олаф Шольц. Бувши пересічним партійцем, німецький соціал-демократ брав участь у налагодженні двосторонніх відносин із заокеанськими "єдиновірцями", розповідав їм про практику узаконення одностатевих "шлюбів" і запровадження криміналізації за порушення прав представників ЛҐБТ-спільноти, а нині вже як канцлер намагається всидіти на кількох стільцях одночасно, не даючи Україні необхідну зброю напряму, але через Нідерланди, ну, з ким не буває.

   Що ж, побажаємо Лулі да Силві з тріском пограти цьогорічні президентські перегони, а Болсонару нарешті схаменутися й обрати правильну сторону. Оскільки мовчання, переконаний, гратиме проти нього. Українці Бразилії, останнє слово за вами!

Автор – Павло Ковальов

"Jobbik": мадярські кишенькові радикали ґлобалістів

Політична партія "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom), відомий більше за короткою назвою "Jobbik", була колись однією з найбільш праворадикальних сил в Європі. Загони її військово-спортивного крила (мадяр. Magyar Gárda) не раз маршували вулицями Будапешта, погрожуючи сусіднім країнам відібрати "етнічні мадярські землі", зокрема й українське Закарпаття. Однак сьогодні ця партія демонструє зовсім протилежну, до колись декларованої політичної позиції.

   2 роки тому новим лідером руху "Jobbik" обрано етнічного єврея, хоч і похрещеного у католицтво — Пийтера Йокоба. Він оголосив про здійснення докорінних реформ всередині щойно очолюваної ним політичної сили. По-перше, "Jobbik" відмовився від праворадикальної риторики та не буде більше наводити жах на національні меншини (першочергово — циган) у Мадярщині, а по-друге, партія планує брати участь у проєктах, пов'язаних зі вшануванням жертв Голокосту.

   Але справжній поворот руху "Jobbik" у бік центризму, а тепер, вірогідно, вже й лівацтва, розпочався за каденції колишнього лідера Ґабора Вони, що після програшу на останніх парламентських виборах у 2018 р. взагалі пішов з політки. Відверто неонацистська партія втратила довіру виборців за кілька років до того, під час розгортання міграційної кризи в Європі. Керівництво "Jobbik" не змогло (а може і не захотіло) вчасно використати принагідну ситуацію у своїх цілях, чим істотно посилила позиція чинного прем'єр-міністра Віктора Орбана з "Альянсу молодих демократів — Мадярського громадянської спілки" (мадяр. Fiatal Demokraták Szövetsége — Magyar Polgári Szövetség).

   Саме теперішній голова мадярського уряду взяв на озброєння не тільки риторику своїх опонентів, але й жорсткі методи у протидії нелегалам, чим здобув популярність громадськості. Закриття кордонів для мусульманських дивним чином збіглася у часі з кампанією проти мадярсько-американського олігарха єврейського походження Дьордя Шороша. До слова, саме його підозрюють у підкупі керівництва "Jobbik", котре змінило свого лідера на поміркованого лівоцентриста, що буде боротися з антисемітською політикою як всередині партії, так і зовні — з діями Віктора Орбана.

   «Якщо комусь не подобається те, що як робить пан Шорош, то це особиста проблема тієї особи. Відтак будь-які рішення спрямовані на заборону або перешкоджання діяльності благодійних фондів нашого співвітчизника-філантропа слід розцінювати як ганебний антисемітизм, якому не місце у мадярській політиці. Ймовірно, що пан Орбан просто не здатний запропонувати кращі альтернативи», — з промови Йокоба під час вступу на посаду голови партії.

   Наведена цитата нового очільника "Jobbik" може свідчити лише про те, що мадярські неонацисти стали ручними, кишеньковими радикалами глобалістів. Упродовж останніх місяців, навіть попри карантинні обмеження на тлі пандемії коронавірусу, партія Йокоба вже налагодила співпрацю з ліберальною опозицією, щоб у жовтні 2020 р. поборотися за крісло міського голови Будапешта у двобої з висуванцем Орбана. Відтак "Jobbik" тепер перебуває у реальній, а не у бутафорній конфронтації з чинним мадярським урядом, з яким марно намагалася конкурувати упродовж міграційної кризи.

   Рядові ж партійці досі у стані шоку й не можуть осягнути нову для себе дійсність — лідер їхньої політсили єврей-лівоцентрист, якому не болить "Велика Мадярщина". Цьому є логічне пояснення: керівництво партії в особовому складі лишилося статичним, за виключенням кількох представників, а докорінних змін зазнала її політична програма, з якої зникли згадки про посягання на територіальну цілісність країн-сусідів, де проживає чисельна етнічна мадярська спільнота. Стиль і сутність оновленого руху "Jobbik" набуває ознак подібних до тих, що їх в Україні спостерігали під трансформації СНПУ на ВО "Свобода" з єдиною заувагою — українські націоналісти довели свою відданість Батьківщині та Ідеї Nації у кровопролитних боях із московськими агресорами, у той час, як мадярські праворадикали пристосувалися до комфортних умов глобалістичного проєкту, що ним є Євросоюз.

Автор — Kalev Korpinen

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».

   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...

   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".

Автор — Денис Ковальов

Чому боротьба за рівність — це шлях у Пекло?

Якщо хтось досі не здогадався, то сучасні борці за тотальну і всюдисущу рівність (ліваки, анархісти, комуністи та інші їм подібні істоти) більш слабкі, обділені рівнем інтелекту, ніж решта людей. Вони не можуть досягати висот у своєму житті та банально забезпечити своє життя у матеріальному плані, тому вони стають борцями за міфічну рівність. Вони просто не можуть змиритися з тим, що є успішніші за них люди, які завдяки своїй наполегливості, силі характеру, праці та життєтворчому духу досягають висот, розвиваються, нарощують нові сили в постійній боротьбі та підкорюють цей світ.

   Враховуючи це, борці та борчині хочуть зрівняти із собою працьовитих та успішних людей, щоб бути з ними на одному рівні. Та люди традиції, старого порядку, вічних цінностей – це люди боротьби! Вони знають, що таке повне пригод активне життя, що таке порядок і сила. Адже вони формують своє життя зусиллям незламної волі наполегливості. Їхнє життя – це своєрідний акт самовдосконалення, підкорення свого життя та світу.

   Люди праці й традиції найбільше шанують цезарів, величних людей старих часів, героїв та воїнів. Світ правих — це світ вічної боротьби та вибору, а не деградації та рівності! Світ порядку та ієрархії, а не хаосу та анархії. Саме через це так звані борці за рівність є всього на всього заздрісниками, ні на що не здатними невдахами та ледарями, які за допомогою "ідеї утопічної рівності" хочуть бути на одному рівні з кращими.

   Люди традиції не борються за абстракції, а творять своє життя, підкорюють та впорядковують його! Ми — представники правого руху, віримо в ієрархію, а не рівність, бо вона стимулює розвиток, щоб бути кращими. Люди у нашому світі ніякі не брати, а конкуренти: "Homo homini lupus est!". Боротьба за місце під сонцем — це поступ, а мирне співіснування чи нейтралітет – шлях деградації, занепаду та гниття. Кожен має право обрати своє...

За метеріалами "Голосу Крові"

Свобода, яку вони втратили

Різношерста молодь збивається у купки, радісно стукає у барабани та вигукує вульгарні гасла про свободу, рівність і ще трохи про свободу. Нікому не цікаво, що було раніше, як працює цей світ і навіщо люди з'явилися тільки двох статей. Всі гуманітарні науки сучасності (соціологія, філософія, психологія) крутяться навколо сподівань цих хлопців. Вчені роблять все, що в їх силах, аби максимально звільнити розум і звичаї мілленіалів.
   Для здійснення всіх своїх задумів у молодих і прогресивних інтелектуалів є все необхідне. По-перше, це товстелезний фоліант з роздумами Зіґмунда Фройда для звільнення потаємних бажань. По-друге, трішечки Герберта Маркузе для виходу з-під гніту капіталу. Ну і, по-третє, ще зовсім трохи Жана-Поля Сартра для вирішення екзистенційних рівнянь. Коли ж євроінтегровані й толерантні юнаки з плакатами у руках виходять з вимогами надати їм повну свободу, вони не до кінця розуміють, що їм не витримати всього тягаря цієї свободи. Не дарма Жан-Поль Сартр писав, що свобода – це ще той вантаж, з яким потрібно вміти впоратися.
   Але все ж, кожен є вільним у міру свого внутрішнього стану. Хтось може мати всілякі матеріальні блага, повноту життєвих умов і можливість робити все, але при цьому не вміти розпоряджатися тим, що має. Іншому це все не буде дано, але маючи найменші можливості для маневру ця людина сповна насолодитися можливостями наданими долею.
   Ліберали стверджують, що головною цінністю та основоположною важливістю є людська особистість і права людини! Свобода особистості це те, що західний спосіб життя диктує всьому світу за допомогою всіляких важелів впливу: від абстрактно-культурних до конкретно-фінансових під гаслом – «Ви ще не вільні? Тоді ми йдемо до вас!». Бути вільним у їхньому розумінні означає мати доступ до необмеженого споживання й задоволення всіх бажань. Хочеш змінити стать? – Будь ласка. Вирішив стати маленькою дівчинкою у свої сорок? – Відмінно! Перелік всіляких сценаріїв розвитку повно, але суть одна – задоволення усіх бажань девіантних індивідів. У їхньому розумінні це і є "свобода".
   Давайте правильно поставимо питання: свобода "для чого" або "від чого"? – Свобода від патріархальних цінностей, які заганяють проґресивну спільноту в темряву століть; свобода від ґендерних стереотипів, які нав'язують неусвідомлені батьки своїм дітям; у кінець кінцем свобода від поліцейської держави; і так далі. Люди, яким не властива внутрішня свобода, шукають і намагаються звинувачують батьків, вчителів і злих бандитів в однакових куртках у тому, що вони відібрали у них мрію. Так вона, сучасна свобода: ні обмежень, ні норм, ні правил...

За матеріалами "Renovazio"

Марксизм – служка капіталізму

Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
   По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
   По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
   По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
   По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
   До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
   Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
   Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
   Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
   Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
   У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
   Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.

   Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
   Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології  – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Осмислити Лєніна

На вечері пам'яті Кондрада Крайцера філософ Мартін Гайдеґґер зауважив, що будь-яке споминання, в першу чергу, має бути приводом до осмислення  події чи особи, що споминається. У 100 річницю воістину революційних змін, що відбулись на українській землі, варто ще раз повернутись до осмислення особистості, що стояла у центрі цього процесу!
   Є люди, навколо яких кружляє історія; які мислять і творять її... Це люди, які не  тільки одержимі, але і можуть одержати своєю одержимістю маси, як зазначав у "Вотані" Карл-Ґустав Юнґ щодо діяльності Адольфа Гітлера. До таких, безумовно, належить і Владімір Ілліч Ульянов (він же Лєнін). "Монстр археомодерну і його батько", – ось яке визначення можна дати цій постаті!
   Різні терени Русі покинули епоху традиції у різний час. Якщо в Річ Посполиту капіталізм та інші принади модерну прийшли у першій половині ХVII ст., то у Московію модерн увірвався тільки з реформами Пєтра І на початку століття ХVIIІ-го. Однак, в обох випадках, і особливо – у випадку Московії, модерн так і не зміг глибоко проникнути у  суспільство, яке в основі своїй залишилось архаїчним. І понині народи Сходу Європи несуть у собі древні дохристиянські обряди, сакральні знання, мислення та світосприйняття: від ненависних лібералам та їх  челядникам "паскосвятства" до природного відторгнення чужинців і  збоченців, і найголовніше – це збереження залишків такого скарбу, як магічна картина світу. Все це – ті "пережитки", яких на прогресивному Заході вже майже не зустрінеш (на відміну від негрів-салафітів та лезбійсько-трансґендерних сімейств).
   Для того, щоб  зруйнувати ці залишки питомо людського і остаточно перетворити мешканців Сходу Європи на працівників та споживачів світовим фінансовим капіталом була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (далі РСДРП). В цьому плані цікавим є її перший з'їзд, на якому з 9 присутніх 5 були довгоносими чужинцями із "чєрти осєдлості", і тільки 4 – руського  походження. Власне, в цьому і полягала мета проекту: використати архаїчні пориви народів Русі до справедливості, щоб зламати недокапіталістичну аграрну Російську Імперію, зламати її  напівфеодальний, а значить, ієрархічний, священний державний порядок, встановити владу промислово фінансового капіталу в економіці через ринкові механізми та у політиці – через буржуазну парламентську  демократичну республіку...
   Так би все і сталось, якби їх всіх, цих  довгоносих хитрунів, не захопив нестримний потік волі їх євразійського  вождя – Владіміра Лєніна. Найбільшою загадкою можна вважати, як, все ж таки, представник іншого племені – напів-руський, напів-калмик зміг не  тільки, як в анекдоті, затесатись у таку тісну компанію, а ще й очолити  її. Власне, відповідь – це тільки одержимість і здатність одержати  інших...
   ...Лютнева революція 1917 р. перемогла. Самодержавство впало, проголошено буржуазну демократичну республіку, готуються установчі  збори, дух парламентаризму вже витає у повітрі, зсильні та політичні емігранти повертаються додому. Одним з перших серед них з-за кордону (одразу після Георгія Плєханова) вривається в нову буржуазну дійсність Лєнін. І просто розриває всіх своїми "Квітневими тезами": ніякої співпраці з Тимчасовим урядом; націоналізація промисловості, землі і банків; всю владу – радам робочих, селянських та солдатських депутатів; припинення імперіалістичної війни; соціалістична революція!..
   Не дивлячись на  те, що газета "Правда" описує його прийом як теплий, вже після першої промови в рядах революційних солдатів замайоріла думка підняти вождя більшовиків на штики. Навіть ті, хто приїхав із Лєніном у одному німецькому вагоні, почали потихеньку відсторонюватись від нього. Бюро ЦК РСДРП та Петроградський комітет м'яко кажучи холодно сприйняли "Квітневі тези". Чи не єдина їх палка захисниця – Олександра Колонтай – українка з древнього козацького роду Домонтовичів, що корінням сходить до однієї з гілок Рюриковичів! Однак, вирішено обговорити тези у районних комітетах Петрограда.
   На той час у партію більшовиків вступила величезна кількість робітників та солдатів, що абсолютно не розумілись не те що на марксизмі, а й в цілому більше знайомі були зі Святим письмом, ніж з  якимись сатанинськими писаннями модерну! Звісно, що теза про необхідність побудови розвиненого капіталізму для переходу до соціалізму для них була порожнім звуком. Соціалізм – тут і зараз! І під соціалізмом народ розумів (і зараз розуміє!) не майбутні кращі часи прогресу, а повернення у старий добрий "Золотий Вік". Для робітника і селянина тоді це була допетровска Русь, для обивателя сьогодні – це "Русь Червона" (хто б до цього як не ставився).
   І Лєнін на 100% відповів на запити розбурханої революційної архаїчної народної маси. Водночас, народ підтримав Лєніна. Після його блискучої перемоги і одностайної підтримки на відкритих зборах трьох районних партійних організацій Петрограда Іосіф Сталін завершує паузу та підтримує Лєніна. Вождь тріумфує у всіх організаціях, а потім – на конференції партії більшовиків. Об'єднання РСДРП(б) з буржуазними меншовиками – реформістами-модерністами відкинуто. Партія стає на рейки підготовки до соціалістичної революції...

   За  півроку незламна воля монстра Лєніна не тільки приведе більшовиків до влади, але і розчавить модерністів-реформістів з УНР, які б прекрасно ужились із Тимчасовим урядом, кадетами, есерами та меншовиками. І навіть – з більшовиками без Лєніна.
   Хтось вважає політику ліберальних марксистів з УНР помилковою. Ні, вона була вірною. Вірною для того, щоб разом із об'єднаною РСДРП та іншими демократичними партіями буржуазної Росії вести народи Русі шляхом модернізації. Але вони не врахували (не могли  врахувати!) фактор Лєніна. Якби не він – політичні нащадки Винниченка і  Мартова, Петлюри і Троцького під червоними і синьо-жовтими прапорами водили б зараз народи демократичної Росії на веселкові "МоскваПрайди". Але, не судилось... Рука Господня, навіть у кривавий спосіб, навіть зусиллями часто не кращих людей, завжди ламає плани дітей Диявола. Так воно буде і сьогодні. Чим, браття та сестри, і спасемось!
   P.S. А повалення  пам'ятників цьому монстру археомодерну на нашій святій землі символізує  перехід до іншої стадії – епохи археопостмодерну. Але це вже зовсім інша історія...

За матеріалами "Ingmar Crimson"

ETA – незламний рух баскської нації

   Коли говорять про терор у Західній Європі, то насамперед говорять про ісламські терористичні організації, однак виявляється, що до них активну терористичну діяльність вела антиіспанська організація басків – ЕТА. Довгий час членів ЕТА не називали терористами. Чому? Причина проста – баски з ЕТА довгий час боролися з режимом іспанського диктатора націоналіста Франциско Франко, і за це їм не те щоб прощали терор, але вже точно робили знижку. Більше того, бойовики ЕТА поєднують ідеологію марксизму, та свого баскського націоналізму. Таке химерне змішення "лівизни" і "правизни" зазвичай вводить в оману не тільки політологів, а й навіть праві партії Європи, які співчувають баскам.

Агітація від ЕТА

   ЕТА (баск. Euskadi Ta Askatasuna; укр. Країна Басків і Свобода) — одна з найстаріших терористичних організацій Європи. Вона була утворена в 1959 році, як рух студентського опору. Молодь виступала проти диктатури генерала Франциско Франко та його намагань знищити культуру і традиції самобутніх басків. Коли генерал Франциско Франко помер — організація не зникла. Вона швидко переросла у воєнізоване угруповання і сформулювала мету — незалежність Країни Басків (Басконія). ЕТА виступає за незалежність 7 провінцій так званої етнічної Басконії: 4 іспанських та 3 французьких. Задля досягнення поставленої метиі — незалежності краю, ЕТА використовує терор. Організація неодноразово використовувала у своїй боротьбі замахи на іспанських політиків. На рахунку ЕТА — смерть іспанського прем'єр-міністра Луїса Карреро Бланко та ще кількох іспанських політиків. У перервах члени ЕТА підривали машини в людних місцях. За півстоліття жертвами терористів стали 800 людей. Сьогодні в стані радикальних басків ЕТА відбуваються цікаві події. Вони розгублені спокоєм своїх співгромадян, більшість яких не хочуть незалежності краю (а колись бойовиків ЕТА підтримували майже все населення Басконії).

   Перейдемо до історії. У позаминулому столітті тероризм в Іспанії користувався підтримкою великої частини населення. В Іспанії непарламентські методи відстоювання своїх інтересів використовували, перш за все, селяни. Селянські хвилювання відбувалися переважно на півдні Іспанії – в Андалусії. Пояснювалося це також дуже просто – зростанням демократії в світі взагалі і національним підйомом безпосередньо в Іспанії. Найвідоміший теракт того часу – вбивство в 1897 році прем'єр-міністра країни Антоніо Кановаса. З кінця ж позаминулого століття в Іспанії терористи підпали під вплив ''лівизни''. Спочатку це був анархізм – робітничий рух було повністю сформовано на ідеях Бакуніна. До кінця першої світової в Іспанії було вже безліч різних анархістських організацій. Найбільша і найвпливовіша з них – ІФА (Іберійська федерація анархістів) та її керівник Буенавентура Дурруті. Цей лідер анархістів у 1909 році застрелив архієпископа сарагосського.

   Після подій Громадянської віни 1936-1939 років і приходу до влади генерала Франциско Франко лівий центр Іспанії перемістився з Каталонії в Басконію. Саме тут, після кількох десятиліть побутового, майже неорганізованого тероризму, в 1959 році і була створена ЕТА. Ввона боролася з генералом Франциско Франко за свободу, перш за все, свій край, і природньо, борці бажали побудувати нове суспільство. Так що нічого дивного в поєднанні націоналізму і лівизни ЕТА немає.

   На початку 1960-х років бійці ЕТА практикували все, чим вони займаються і зараз – вибухи потягів, розстріли жандармів та іспанських політиків. ЕТА діяла і діє безпосередньо в Країні Басків, а також у південно-західних французьких провінціях – Лабур, Басс-Наварра і Суль. Генерал Франциско Франко намагався придушити ЕТА, як рух, і частково йому це вдалося. У 1962 році діяльність ЕТА стихла. Але в 1964 році знову активізувалася, після чого терор став систематичним. Так як ЕТА боролася з генералом Франциско Франко, тому ліві іспанці і просто іспанці-антифашисти по всій країні підтримували баскських повстанців. У 1975 році генерал Франциско Франко помер, але ЕТА продовжувала діяти.

Представники ЕТА

   Однак, спочатку новий демократичний уряд зробив певні кроки – надав баскам автономію, звільнив політв'язнів, але бійцям ЕТА цього було мало, і терор тривав. Тому, після того басків перестали називати борцями з режимом генерала Франциско Франко і стали називати просто терористами і сепаратистами. За весь час свого існування ЕТА переживала декілька розколів. У тому числі розкол на марксистське і націоналістичний крила. Після того, як в 1979 році бійці ЕТА вперше за свою історію вбили соціаліста – Германа Гонсалеса – їх остаточно з марксистів перейменували в терористів.

   В кінці 1980-х років іспанські поліцейські створили спеціальний "ескадрон смерті" для збройної боротьби з бойовиками ЕТА. Офіційно він називався антитерористичною групою звільнення, але його суть від цього не змінювалась. У результаті з 1983 по 1987 роки цей "ескадрон" помилково вбив 27 людей, прийнятих за терористів. Іспанська влада крізь пальці дивилися на ці помилки, але коли справа торкнулася подібних вбивств за кордоном, помилки довелося визнати. Але нове ХХІ століття змусло бійців ЕТА звернутись більше до націоналізму.

   ЕТА має контакти з ІРА (Ірландська республіканська армія) в Ірландії. Бойовики ЕТА навчилися заробляти гроші на свою національно-визвольну боротьбу. Вони обкладають так званим "революційним податком" баскських підприємців, грабують виключно іспанські банки і викрадають людей з метою отримати за них викуп. Щорічний прибуток від такої фінансової діяльності, за деякими даними становить € 1,5 млрд.

   У жодного регіону Іспанії немає сьогодні такої автономії, як у басків. Тут є власний парламент, власна поліція, власна система освіти, свої власні податки. Але непримиренні члени ЕТА хочуть саме незалежності своєї батьківщини від Іспанії. Певний час радикальні баски сподівалися, що вони знайдуть бажану незалежність шляхом переговорів, і в 1998 році оголосили перемир'я та тимчасове припинення терору. Але в середині 2000 року іспанський уряд Хосе Аснара, якого колись намагалися вбити бійці ЕТА, відмовилися навіть обговорювати умови надання незалежності Країні Басків. Принаймні, самі радикальні баски саме це називають причиною того, що вони повернулися до тероризму. керівництво ЕТА виступило із заявою про відмову від збройної боротьби. В рамках боротьби за незалежність Країни Басків організація буде дотримуватись від тепер мирних засобів. Проте представники основних іспанських політичних партій назвали чергову заяву сепаратистського угрупування ЕТА про припинення вогню ''недостатнім''. Тому, 10 січня 2011 року керівництво ЕТА оголосило про повне припинення збройної боротьби, чим поставила крапку у півстолітній війні за незалежність Басконії.

Територія Країни Басків

   Сьогодні іспанці ходять на демонстрації проти антикризових реформ свого уряду, тому що правляча Іспанська соціалістична робітнича партія не в силах стримати інфляцію. Влада ж в особі непримиренного прем'єр-міністра Хосе Луїса Сапатеро, наступника Хосе Аснара, заявляє, що буде намагатись утримати на плаву економіку Іспанії, а також, що не менш важливо, і надалі нещадно боротися з террором бойовиків ЕТА. Бо саме вони, на думку уряду, є головним чинником економічної кризи в Іспанії, так як на боротьбу з ними уряд витратив більше € 3 млрд.

   Але, навіть така завуальована агресія з боку іспанського уряду не вплинула на активізацію терористичної діяльності ЕТА. 28 лютого 2010 року в ході спільної операції спецслужб Франції та Іспанії був заарештований лідер ЕТА Ібона Арронатегу. А вже 5 вересня 2010 року

   Як висновок, хотілося б сказати, що незважаючи на те, що в баскському національно-визвольному русі завжди був присутній націоналізм, ідеї марксизму докорінно, інакше кажучи – негативно, змінили цей рух – остаточно знищивши бойову складову, яка несла баскській нації визволення від іспанського гноблення. Сьогодні бойовики ЕТА, через ідеї марксизму стали політиками, які тепер підкоряються іспанському уряду, хоча і відстоюють певні національні питання у своєму краї. Залишається тільки сподіватись, що баскський національно-визвольний рух на чолі з ЕТА відродиться, але буде більш дієвим, ніж він був колись, і є зараз.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту right-world.net)