Майбутнє за синами посадки

Здавалося б, їх десятки тисяч, але... Одначе, розтягнувшися на сотні кілометрів (від холодного моря до хвилястої рівнини), вони не бачать одне одного. Тож лише по фотографіях у соціяльних мережах помічають відмітки, що накладає час.

   Вони не бачаться наживо роками та лише волею випадку у них збігаються відпустки або... Або ж вони просто опиняються у межах фізичної досяжності, щоби зійтися на хвилини й знову роз'їхатися. Так зійшлися на небосхилі зорі.

   І сьогодні, як і щоночі до цього, і ще багато ночей після, вони знову створять диво. Спостерігаючи посадки, перебуваючи біля чергових вогневих засобів, вслухаючись у радіозв'язок, топлячи буржуйку, живучи під землею, чекаючи свого часу в ППД, вдивляючись у монітор тепловізійних прицілів, тримаючи у руках пульт UAV, вони щоразу віддають свій час іншим, дозволяючи жити у мирі тим, хто за їхніми спинами. Це і є те саме справжнє: «...Смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, Життя дарував!».

   З прийдешнім усіх тих чоловіків і жінок, хто в цю, як і багато інших ночей, що були до цього і будуть після, несе свою службу, щоразу творячи нове диво... Диво життя. Дякую вам, і залишайтеся живими, слава нації!

Автор – Іван Костенко

Гетьманська модель Української держави

1978 р. у Нью-Йорку був викладений проєкт "Конституційних основ Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху". Ним українські консерватори-монархісти оприлюднили своє бачення державної моделі майбутньої незалежної України – проєкт, що гетьманці прагнули запропонувати Українському Народові опісля розпаду СССР. Вироблення документа обговорювалося й готувалося фахівцями-правниками на четвертих, п'ятих і шостих сесіях Ради Гетьманського Руху.

   Оголошуючи проєкт, президія зазначала, що таким чином «дає до рук, не тільки, членів і прихильників гетьманської ідеології, але також українського суспільства – проєкт ідеологічно-політичного документа, що являється актом боротьби за конституційні права Української Держави». Принципи побудови державности: традиціоналізм; трудова монархія; класократія. Основні засади Гетьманського Руху, перш за все, визначали, що Українська Nація не може існувати без своєї власної, незалежної та суверенної держави, а без існування Української Nації не може бути влаштованого громадського життя, ладу і спокою на Українській Землі.

   Виходячи з цього, ставилося завданням «орґанізувати ті сили, що хочуть збудувати незалежну і суверенну Українську Державу на всіх землях, заселених українською етнографічною масою». А отже, сповідувалася модель формування держави за етнографічно-національним принципом на основі соборности української історичної та національної території: «...утворити таку форму Держави, яка була б вища від дотеперішніх форм державности в Україні, більше відповідала потребам Української Nації й тому могла б забезпечити Українській Державі не ефемерне, а тривке існування на цілий ряд поколінь».

   Така держава мала спиратися на сталі класи всередині нації – на матеріяльно продуктивні, трудові й аристократичні, із забезпеченням кожному класу максимум її культурного та економічного розвитку. А відтак, гарантувати кожній верстві участь у правлінні державою, і головне, надати право місцевого самоврядування земель якнайширше. Власне, Земля – планована адміністративно-територіяльна одиниця в Україні після відновлення незалежности за історико-етнографічним принципом (до прикладу: Галицька, Київська, Одеська тощо).

   Всі класи та землі у гармонії між собою із правом самоврядування та особистої свободи формуються навколо одної, єдиної, шляхетної персони Національного Лідера в особі Гетьмана. Принцип трудової монархії стоятиме понад усіма класами й виключатиме домінування однієї партії чи касти. Така модель управління – персоніфікована в особі дідичного й незмінного монарха, уособлюватиме принцип національної та державної єдности, сталости національної традиції та зв'язуватиме таким чином цей принцип із поняттям непорушного, єдиного для всіх і поважаного всіма "Маєстату Нації та Держави"; монархом має стати "Гетьман всієї України", а національно-державний розвиток мав би тісно пов'язуватися із Церквою.

   Повнота влади у державі мала належати народові, персоніфікованому в особі монарха, і здійснювалася б через Гетьмана, через вищі законодавчі й судові органи. Українська монархічна ідея повністю відкидає диктатуру парламенту або Гетьмана і ставить вище них та народу лише Конституцію. Таким чином, Гетьман піти проти народу не може, це означає піти проти самого себе. Гетьманові мала належати обмежена Конституцією законодавча і судова влада; йому віддавалася ініціятива в усіх галузях законодавства.

   Гетьман мав санкціонувати закони, попередньо схвалені обома законодавчими палатами, після чого ці закони набирали б чинности. У випадках непогодження Гетьмана з ухвалами законодавчих палат, проєкт закону повертався б на повторний розгляд палат парламенту й набирав би чинності закону за умов схвалення його 2/3 персонального складу обох законодавчих палат. Гетьман мав призначати голову уряду та на подання голови затверджував би склад уряду, мав затверджувати та звільняти кожного міністра, а також приймати відставку уряду.

   Гетьман мав визначати зовнішніх взаємин Української Держави з іншими державами, а також приймати та акредитувати дипломатичних представників іноземних держав. Влада Гетьмана мала бути опертою на співпраці та співучасти в законодавстві й управлінні державою громадянства, орґанізованого на підставі Конституції; поширювалася б на всю територію держави. Титул Гетьмана мав бути таким: Його світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України.

   Найвищим законодавчим орґаном українського народу мав стати Державний Сойм (Перша Палата), який складався б з обраних представників терміном на 4 роки; кандидатів до Сойму мали висувати за списками Управління станів і класів та Козацькі Ради. Вибори передбачалися як: загальні, рівні, таємні та безпосередні з розподілом мандатів між класами та станами за пропорційним принципом відповідно до кількості поданих голосів. Право голосу мав кожен громадянин незалежно від статі, походження й віровизнання, що на момент виборів досяг повноліття (активне виборче право), а обраними, яким на момент волевиявлення виповнилося 24 роки (пасивне виборче право); ті, хто перебував би на військовій службі, могли б брати участь у виборах на загальних підставах.

   Один делеґат до Державного Сойму мав обиратися на кожних 100 000 населення, будь-то міського чи сільського, а порядок виборів до парламенту, функції та обов'язки обраних мали бути передбаченими окремим законом. До компетенції Державного Сойму мали б належати розгляд і схвалення державних законів, ратифікація договорів, вступ до міжнародних організацій, прийняття змін, правок, та доповнень до Конституції й так далі. Загальні збори Сойму мали обирати президію (керувала б засіданнями під час сесій і мала виконувати поточну роботу між сесіями), голову, двох заступників голови, секретаря і членів президії по одному від кожної землі.

   Другою законодавчою Палатою мала стати Гетьманська Рада. Вона б творилася із представників центральних орґанів і обраних шляхом загальних виборів у землях, при цьому представниками центральних орґанів вважалися б: склад Президії Державного Сойму, склад Президії Великої Козацької Ради, голова Генерального суду, старости земель, склад Президії Вищої Військової Ради, склад уряду (голова, його заступники та міністри, комендант Гетьманської Резиденції). Кожна Земля до Гетьманської Ради могла б обрати трьох членів терміном на 4 роки.

   Президія Гетьманської Ради мала складатися з голови Гетьманської Ради, обраних двох заступників, секретаря і трьох членів. У Гетьманській Раді рішення приймалося б звичайною більшістю голосів, за винятком: «Ухвалення, внесення змін і доповнень до Конституції», – та повторного розгляду законопроєктів на протест Гетьмана, де потрібна кваліфікована більшість голосів для подолання вето. Найвищим виконавчим органом в державі мав бути уряд – Кабінет Міністрів, що ніс би відповідальність за свою діяльність перед гетьманом: «Уряд Його Світлости Гетьмана Всієї України складався б із прем'єра, інших міністрів і державного секретаря – управителя справами Кабінету, і який призначався б Гетьманом».

   На чолі кожного міністерства мусив стояти міністр, що був відповідальний перед головою уряду і перед Гетьманом. Періодично голова уряду (за діяльність всього уряду), міністр (за діяльність у своїй галузі) зобов'язані були б звітуватися у Державному Соймі. Ухвали Сойму по звітах повинні були б надсилатися гетьманом. Місцеві орґани державної влади мали становити Ради представників від виробничих класів і станів усього населення – цією конституційною засадою передбачалося гарантувати найактивнішу та ділову, безпосередню і справді демократичну участь Українського Народу в законодавстві й Управлінню Державою.

   У цілому ж, державний устрій пропонованого наприкінці 1970-х рр. Гетьманату визначався принципом: свобода, авторитет, влада і відповідальність. Але, на превеликий жаль, Україна не постала у вигляді Союзу Гетьманців-державників, а постала, як "братня республіка" до Москви, яка визволиться лише шляхом кривавої борні. Рік 2014-й мав це виправити, і багато чого сталося хорошого попри аґресію РФ, але лютий 2022-го радикально все змінив.

Автор – Друг "Regius"

Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

Вигадане протистояння Просвітництва і Романтизму

Часто доводиться читати й чути, що, мовляв, Просвітництво і Романтизм – антиподи. Нібито Просвітництво – це "доба розуму", натомість Романтизм – це буяння почуттів. На жаль, цей поширений опис (штучна дихотомія) абсолютно хибний.

   Слід наголосити, що вся доба Просвітництва культивувала чуттєвість і опікувалася почуттями не менше за будь-якого романтика. У релігійній площині вже на початку XVIII ст. (тобто за століття до Романтизму) це вилилося у пієтизм; у театральній – у "слізну комедію" (франц. comédie larmoyante). Загалом же у літературі – у мистецтво сентименталізму.

   Тому насправді пропорція уваги до ratio та чуттів із переходом від Просвітництва до Романтизму практично не змінилася. Змінилося інше, і цю зміну найкраще можна описати метафорою: «Романтизм почався тоді, коли типові персонажі літератури Просвітництва самі стали авторами». Розумієте сутність штучної проблеми, якою згодом жонглюватимуть мислителі Декадансу?

   Щоби отримати типову романтичну прозу, достатньо уявити собі, що "Історію Тома Джонса, знайди" написав сам Том Джонс, а "Черницю" Денí Дідрó справді написала ця черниця (а не Дідро, який пише цей твір від її імені). Наприкінці XVIII ст. ця грань між автором та персонажем починає стиратися аж настільки, що Йóґанн Вóльфґанґ фон Ґьоте пише свого "Вертера" як "альтернативну автобіографію" (опис того, що з ним не сталося, але могло статися). А натомість читачі "Вертера" починають вкорочувати собі віку за його прикладом, намагаючись вже суто практично стати "авторами власного життя" (хай навіть за готовим взірцем) і самотужки поставити у цьому житті "фінальну крапку".

   Тому, якщо Романтизм для Просвітництва і є чимось "іншим", то це, безумовно, "своє інше" – у діалектичному розумінні Ґеóрґ Вільгéльм Фрíдрих Гéґеля, який мав не менше раціоналізму, ніж будь-хто з мислителів Просвітництва, і водночас описав розвиток свого Абсолютного Духа у цілком романтичному ключі. А оманлива казочка про "раціоналізм Просвітництва" найчастіше зумовлена тим, що інформацію про суть Просвітництва багато хто отримує із других рук Іммануїла Канта, який насправді проспав у своєму "доґматичному сні" чи не всю цю добу. Тож, мітичний "раціоналізм Просвітництва" – це зазвичай всього лише раціоналізм Канта, неправомірно екстрапольований на цілу епоху культурного розвитку.

Автор – Олексій Панич

Націоналізм та індивідуалізм

Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльности добро цілої нації, пам'ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прикмет й окремих осіб, і окремих індивідуалізованих ґруп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи доходити до рівня засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обов'язки.

   Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з погляду тієї самої окремої особи. А тому він тим приводить у моралі – до еґоїзму (з усіма його утилітарними, гедоністичними, мак'явелістичними та іншими варіянтами); у політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоби ніхто не був більшим за іншого); і нарешті – до анархії. Тобто руйнування всякого державного зв'язку.

   Націоналізм, виходячи із цілости, а не з індивіда, приводить навпаки: у моралі – до жертвенности та самопосвяти; а в політиці до справжньої організації, через поєднання індивідів тою ідеєю цілости. І, якщо соціялізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається виключне значення, а індивідуалізм навпаки – те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної та другої теорії, і твердить, що без нації не може бути розвитку індивідуальностей, а без розвитку індивідуальностей не може бути розвитку нації. Розвиток національної свідомости, що примушує людину час від часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомости.

   Але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі своєї індивідуальної гідности індивіди можуть мати й усвідомлення національної гідності. Не дурно писав московит Владімір Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистості, тобто, у слабкому розвитку колективного, громадського чуття»; адже поміж цими елементами є відносини пропорційности: за придушення особистости твориться з людей не суспільність, а отара...

   Але, з другого боку, цей розвиток особистости не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо інакше постає сваволя й анархія. Отже, висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних еґоїзмів і хижацьких апетитів. Однак має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає гармонійний різноманітний розвиток психічних вартостей людської особистости та спричинюється до збагачення якісної сили цілої нації.

   Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов'язків щодо суспільства і нації. Націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов'язків стосовно суспільства і нації. А це є можливим лише за постійної праці над зростанням і розвитком індивідуальних вартостей.

Автор – Євген Онацький

Європа як ідеольоґічна цінність

Еуропа! Уявлення, що в'яжуться з цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття... Адже вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольоґічних поглядів, і багато у чому собі ж суперечать; уже географічно, поняття Європи, спірне, бо ж політичні моменти побільшують непорозуміння.

   Наприклад, чи належить СССР до Європи чи ні? У школі вчили нас, що Урал є границею між Європою та Азією, сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Європи якомога далі на Схід!

   Знищення турецького панування у південно-східній Європі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина збудована Мустафою Кемалєм-Пашою сама змагає до духового й цивілізаційного зближення з Європою. Еспанію й Портуґалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Європи, хоча від 1936-го Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Портуґалія ж залишається при боці Еспанії.

   Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Європи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться. Європа стоїть перед нами як багатогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблема і саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розв'язка.

   Європа – це скорше душевне її визнання... Європа все відкриває нові карти історії людства, як така, вона проломила кордони власного простору через чужі континенти та океани; а все ж вона втілена у самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва. Європа неодностайна і її не можна звести до спільного знаменника, бо вона не була й очевидно не буде одним політичним табором.

   Європа, як певне визначення, узмістовлюється у різнорідности історичних націй нашого континенту. Європу переживається найсильніше тільки у власній нації! Це пережиття є одною з наймаркантніших рис українського націоналізму: як існує Європа Хвильового, так і є Європа Донцова!

   Слово "Еуропа/Європа" вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво, бо ж Європа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фаустівські процеси народження нового. В історії світу записуються перші розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто європейський дух і стиль! Українська національна революція повинна бути європейською не тільки в розумінні духової постави її носіїв і не тільки своєю пов'язаністю з тим усім, що хвилює Європу, тою пов'язаністю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку європейського духа, йде насамперед про виразно окреслене місце "Європи" в ієрархії наших ідеольоґічних цінностей.

   Європи існує в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивости власної ідеї?

   Ми підходимо тут до одної із найважніших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях. Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покриваються з собою. "Нація", як дійсність, існує, відколи є історія й у своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку.

   Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість ще некристалізована – це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомости – можливі знову 2 випадки: у першому – нація своє національне кредо й назовні називає власним ім'ям; в другому — вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального принципу, а у цьому другому випадку (наприклад, впливи французької революції 1789-го, або московського комунізму від 1917-го) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх висувають, і їхні діяння назовні. Ідеї французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції у світі на ціле століття.

   Для інших же націй, що стикалися із впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від "метрополії" цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини "свободи, рівности й братерства" була найважнішою – зовнішньополітичним післанництвом. Подібно і з московським большевизмом...

   Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився у сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не виправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема, супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольоґій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці.

   Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР у значній мірі спричинюється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789 і 1917 рр.) втрачають своє зовнішньополітичне значення. Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення свого оточення в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, яка вже минає, могли мати ідеольоґії, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, а проте забезпечували їм світове панування.

   Засуджена на компромітацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньополітичними осягами свій внутрішній "дефіцит". Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енерґії – отже примат внутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!

   І націоналістичні нації змагаються з оточенням – в обороні, або у наступі. Цей змаг мусів би відбуватися в чисто матеріяльній площині. Бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним ім'ям, голою національною правдою, обеззброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости?

   Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію «як духове й моральне поняття. Імперію, себто націю, що кермує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кілометра землі». І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духової боротьби, але, в противенстві до минулого, не діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй.

   Отже, коли йде про ідею поступу й удосконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких націй, інтенсифікації життя "спецієс", і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, аніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів... Так було, але так уже не буде.

   Ми бачимо в італійському "післанництві Риму", в італійському "латинстві", в нордійському післанництві III-го Райху Німеччини (що пристосоване для неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями) первні з другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми говоримо про "Європу" в українській націоналістичній ідеольоґії, то з того погляду, щоб ця ідеольоґія була звернена не тільки навнутр. Але й щоби переходила до ідейного наступу на оточення із більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу.

   Московська "Протиеуропа", українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, у стику з другими європейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом. Ось моменти, які кличуть нас за "Європою", що вже відчута й вимовлена, але ще невловні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеольогічна цінність. Слава Nації!

Автор – Ярослав Оршан

Ідея українського етатизму – відроджений Гетьманат

За минулі 33 роки українцям неодноразово з ТБ-екранів та зі сторінок друкованої преси повідомляли, що найкращий шлях сучасного державотворення – це модель західноєвропейської демократичної республіки на кшталт Польщі чи Франції. А проте, нам всім зрозуміло, що під цим крилось зовсім інше прагнення політичної верхівки (олігархів та колишньої совєцької партійної номенклатури) роздерибанити незалежну Україну й утекти за кордон відпочивати...

   Сучасна Україна – це сурогат постколоніальної УРСР з так званими європейськими демоліберальними "цінностями" визискую чого західного капіталізму. Сьогодні українському суспільству потрібна не якась нова чи іноземна модель державності, а власна і традиційна. Звернімо увагу, хоча б на відносно забуту ідею Гетьманату – він є справжнім уособленням теорії українського етатизму.

   Почнімо коротко з теорії та історії... Отже, термін етатизм у перекладі з французької означає напрям політичної думки, що розглядає державу як найвищий результат суспільного розвитку. Етатизм – це сильна політико-ідеологічна противага хаосу та анархії.

   Хоча засновником теорії етатизму і був француз Алексіс де Токвіль, його ідеї сприйняли далеко за межами Франції: у Туреччині – урядом Мустафи Кемаля, в Італії – фашистами Беніто Муссоліні, у Фінляндії – президентом республіки Кюості Калліо, у Китаї – комуністами Мао Цзедуна та націоналістами Чана Кайші, у Сакартвело – урядом Звіада Гамсахурдії, а в Арґентині – прибічниками Хуана Перона. Цей перелік можна продовжувати й надалі, але наше завдання полягає в іншому... Дещо інакше склалось в Україні та сусідній Московії.

   На відміну від Ніколая Карамзіна та Павла Мілюкова, український історик Михайло Грушевський та його політичний соратник Володимир Винниченко не були етатистами-державниками, як нам сьогодні малюють псевдоісторики, бо ж їхнім credo було – "народництво, автономія, федералізм", а не "самостійництво, нація, держава", які пропагували їхні політичні опоненти. До переліку українських етатистів-державників можна сміло зарахувати таких велетів думки, як Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський та Євген Онацький. Саме вони несли в народ ідею сильної та незалежної української держави з опертям на націю, що є дуже важливою умовою етатизму.

   А от виконавцями в цьому плані могли спокійно стати президент ЗУНР Євген Петрушевич та гетьман Павло Скоропадський, проте через свої ідейні розбіжності та амбіції втратили не тільки владу, але й довіру українців. Український етатизм сьогодні, враховуючи історичний досвід та багатовікову колоніальну трагедію нашої нації, має спиратись на більш ніж 100-річну державницьку спадщину, особливо на козацькі традиції Гетьманату. Українська традиційна держава – Гетьманат – не обов'язково має бути монархією, як-то уявляли собі Липинський та Скоропадський, радше своєрідний еквівалент так званому європейському республіканізму.

   Українська гетьманська традиція державності завжди народжувалась і мала розвиток у часи визвольних змагань, такі як Хмельниччина 1648-1657 рр., а також буремних революцій, як-от Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. Проте, самої лише військової сили, так званої військової диктатури чи хунти, для подальшої розбудови українського Гетьманату не є достатнім, це довела історія! Головною вадою, притаманною сучасним моделям управління країнами, є розподіл гілок влади.

   Чомусь вважається аксіомою, роздільність влади, на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Однак, це суперечить самій природі влади як такій. Розділена влада породжує антагонізми державного управління, бо ж для здійснення та проявлення своєї волі, народ створює владу, як інструмент примусу.

   Тільки об'єднавши законодавчу та виконавчу владу навколо однієї державної особи – всенародно обраного гетьмана – українці зможуть отримати у своє розпорядження ефективний інструмент для контролю над державним апаратом. І мова тут не йде про спробу узурпації влади гетьманом за прикладом путінської Московії чи лукашенківської Білорусі, зовсім ні. Бо ж будь-яка спільнота прагне отримати лідера, який буде ефективним у своїх діях і повинен бути мотивованим маючи повну відповідальність за своє керівництво державою.

   Українці свого часу зуміли створити такий державний устрій, при якому всі ці вимоги та очікування були реалізовані як найкраще та як найповніше. Козацька модель устрою, яка була спадкоємицею княжої Русі, полягала в тому, що гетьмана або кошового отамана обирали на велелюдних народних вічах/радах, наділяючи його всією повнотою влади. Він ставав "батьком", зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу владу, часто разом з судовою.

   Вся діяльність гетьмана відбувалася під пильним наглядом козаків, які періодично збирались на майдані для спільного вирішення його подальшої долі. Метод, коли народ обирає, а обранець отримує посаду і несе відповідальність, був притаманний не тільки військовому устрою козаків, а й широко розповсюджений в місцевому самоврядуванні в селах Галичини, Волині, Закарпаття, Поділля та Буковини. Раніше це був війт, а наразі староста.

   Гетьманат – це візія української держави у світанкових зорях етатизму. А ще, традиціоналізму, консерватизму та українського націоналізму. Це ідеальний симбіоз патріотичних ідей, покладених на фундамент української державницької традиції, а не вибухова суміш асимільованих утопій демолібералів з совєцькою ностальгією старшого покоління.

   Сучасна постколоніальна Україна, яка веде екзистенційну борню проти одвічного ворога із Північного Сходу, має відкинути пута культурмарксизму, демолібералізму та інших антиукраїнських ідеологій, що руйнують спадковість нашої державності, та нарешті звернутись до традицій героїчної минувшини. Ми вже неодноразово бачили, до чого псевдодемократія в сучасній Україні може призвести: стара влада відпрацьовує свою каденцію, заробивши статки і йде, лишаючи народ сам на сам зі своїми проблемами... За Гетьманату все має бути інакше.

   Гетьман на час, свого служіння народу, разом з наближеними до нього особами, які поручалися в його компетентності, все своє майно, передає у заставу фонду державного майна України. Після завершення строку перебування на посаді гетьмана, проводиться всенародний референдум громадян, з 2-х питань, "виконав" чи "не виконав" гетьман свої зобов'язання перед народом України. У випадку позитивної відповіді, гетьман одержує право знову брати участь у виборах, якщо ж ні, тоді правоохоронні й судові органи (МВС, ГенПрокуратура, ДБР тощо) мають визначити міру покарання та конфіскувати майно для відшкодування збитків громадянам.

   Таким чином, ми одержуємо ефективний засіб мотивації гетьмана до плідної праці. Зрозуміло, що для багатьох ідея відродження Гетьманату є дещо смішною, міфічною, недоречною, а проте спираючись на державницьку традицію вона все ж має сенс на своє життя. Якщо у майбутньому українцям буде даний шанс на побудову справжньої національної держави, праобразом такої обов'язково має стати Гетьманат, як увіковічення сталої етатистської традиції та прагнень нашої нації до самостійності та соборності.

   І на останок додамо дуже вдалий вираз В'ячеслава Липинського: «Немає права зватись гетьманцем і бути в гетьманських рядах той, хто українцем єсть на злість полякам або москалям. Хотіння всею душою своєї власної Української Держави – ось основна прикмета, що відріжняє гетьманця від не-гетьманця...».

Автор – Денис Ковальов

Концепція "відкритого суспільства" знищує нації зсередини

Нація – продукт ізоляції. Нація виникає тоді, коли якась окрема племінна група осідає на певній території та тривалий час із неї не сходить і інших на неї не пускає. Як наслідок, у цієї спільноти формуються унікальні, неповторні риси: мова (система комунікації), культура, мораль, традиції, світоглядні установки, менталітет, ну і генофонд, що визначає її типові антропологічні риси.

   Незрозуміла або малозрозуміла іншим спільнотам система комунікації (мова), яка є одним із головних маркерів нації, є безперечним свідченням існування тривалої ізоляції. Внаслідок цього нація регулярно не комунікувала з іншими спільнотами, але підтримувала комунікаційні зв'язки всередині. Тож розрив ізоляції веде до деконструкції нації.

   Відродження нації відбувається за тих самих умов, що й її народження: щоби відновити виснажені сили та загоїти національні травми, національний організм мусить на певний час ізолюватися від шкідливих й потужних зовнішніх впливів. І лише зміцнившись, відкритися для інтенсивних контактів. Тому концепція відкритого суспільства для постгеноцидної, постколоніальної нації є повільною смертю (хто хоче довершити справу Валуєва-Лєніна-Сталіна-Кагановіча-Путіна, не втрачаючи обличчя і репутації гуманіста, обов'язково пропагуватиме "відкритість").

Автор – Софія Дніпровська

Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Кривава пісня Донбасу продовжує складати куплети

Над згарищем Бахмуту ширяють кулі та іскриться полум'я реактивних детонацій. Попри це, останні тижні пройшли під акомпанемент "заворушки" на Півночі. Про російських добровольців заговорили з новою силою, силою яка втягує нас у внутрішній контекст політики РФ.

   Відкриваючись нам у нових гранях, серед яких ми невільно губимося та ризикуємо спокуситися хибними орієнтирами. Ми симпатизуємо усміхненим хлопцям з русявим волоссям, з трохи наївним та завзятим поглядом, які лихо борознять полями Білгородщини на трофейному БТР. Симпатизувати їм легко!

   Але чи маємо ми глобальний проект для РФ? Навіть не для РФ, а для цих соковитих ресурсами та іншими благами (а лише так ми маємо їх сприймати) шматків землі, води та повітряного простору. Проєкт затверджений та узгоджений, бажано із підписом та синьою печаткою.

   Ми тримаємо руку на пульсі, але не пропонуємо жодної ідеї, а без ідеї – це лише ілюзія контролю. Так, ми спостерігаємо і підкидаємо жару туди де палає, але щось заважає нам нарешті сказати собі правду про те, що кивання демократичним догматам – давно перетворилося у дешеву оперетку. Чи потрібні нам лояльні російська уряд/партія/армія? Можливо, але це не критично...

   Ми вдало використовуємо ситуативних союзників та надаємо багатьом героям нашого часу ресурсів для реалізації їх амбіцій у протистоянні російському режиму. Але варто хоча б собі сказати правду. Кордон 1991 р. – це присмак обірваного бенкету, а нам необхідно підкинути жару в ідею повернення етнічних земель.

   Ніякого кордону між Україною та РФ бути не може, адже не може бути самої РФ! Невиправдано обізвана "застарілою" думка про необхідність "війни за землю" – є єдиним чітким критерієм перемоги. Врешті-решт, асимілювати жителів Білгороду, Воронежа чи Курська нічим не важче, а подекуди і легше, за жителів Донецька чи Севастополю.

   Це не лише площа, а і простір для отримання ресурсів усім тим злим, пошрамованим і голодним, хто виживуть після. Вам здається ця логіка трошки варварською та надто біологічною, але в основі її незмінний мотив протистояння популяцій останніх тисяч років людської цивілізації. Якщо колесо Фортуни (а це ми побачимо дуже скоро) повернеться у наш бік, ми не маємо зупинятися.

   P.S. Наші апетити мають бути обмежені лише величиною наших амбіцій. Не лише повернути вкрадене, а і привернути нове. Мечем!

За матеріалами "Реваншу"

Побратимство

Запорожців не лякала небезпека в морських походах, бо головною метою їх усе ж таки було визволення з неволі своїх ближніх. У всякого ж із запорожців був десь за морем у неволі або брат, або батько, сестра, або мила-наречена, або щирий товариш-побратим. І всякий добрий козак-запорожець охоче йшов на небезпеку, і навіть оддавав своє життя за волю свого ближнього, не кажучи вже про родичів чи побратимів.

   Побратимство було у запорожців дуже розвинене й у великій пошані. Народні оповідання дають нам багато випадків, коли запорожець, одшукавши свого побратима у неволі й не маючи коштів, аби його викупити, віддавався сам у неволю. Але з умовою: щоби турок випустив його побратима на волю.

   Всякий турок охоче на це згожувався, бо йому було корисніше мати свіжого, здорового невольника замість знесиленого невольницьким життям і працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши декілька років на волі, знову вертався у неволю, щоби визволити свого побратима, що раніше віддався за нього. На знак побратимства запорожці мінялися натільними хрестами, а далі у їх все було спільне...

   Вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. У походах побратим один без одного не з'їдять, було, шматка хліба. У боях же побратими завжди билися поруч і не раз один одного рятували од смерти або захищали своїм тілом.

   Побратимство ж надавало запорожцям великої сили; воно було одною з таємних причин їхньої непереможности й того, що взяти у бранці запорожця ворогові щастило дуже рідко. Коли траплялося, що одного з побратимів хтось кривдив або ображав, то другий побратим зараз же за нього заступався. Коли ж побратима було зрадливо вбито, то той побратим, що лишався живий, був за нього месником.

Автор – Адріян Кащенко

Історія України – це, перш за все, історія українців

Що таке історія України? Це звісно ж розповідь про минуле  території, яка зараз належить державі під назвою Україна. Але територія не творить історію (хоч звісно її особливості впливають на перебіг подій і географічний детермінізм має певну рацію). Територія не є суб'єктом історичного процесу, лише об'єктом дії. Вона сцена вистави під назвою "історія".

   Хто є головним акторами на ній? Звісно люди! Тому історія країни, – це історія людей, що жили і діяли на цій території, об'єднувалися для досягнення спільних цілей. Однією  з яких було створення, забезпечення існування та розвитку країни, яка своєю чергою забезпечувала подальше існування цієї спільноти, яку називають нацією. Якщо коротко історія країни – це історія нації!

   Заяви про смерть національної історії, які лунають у тому числі від істориків, виявилися передчасними. Адже національні держави досі залишаються головним і напевно таки найефективнішим способом організації людства. Способом який найкраще забезпечує можливості для реалізації потенціалу окремої особистості, захисту її прав і свобод, збереження культурної різноманітності світу. Тому поки є національні держави (а наразі саме вони формують мапу світу) актуальною залишатиметься національна історія.

   В українському випадку зрозуміти історію України переповідаючи виключно історію її території навіть складніше ніж з історіями інших країн. Адже ця територія, за відсутності української держави, протягом століть була об'єктом дій інших народів. Їх ціллю було інкорпорувати ці терени (повністю чи частково) до власних держав. Поява та розвиток на нинішній території України держави під такою назвою із власним баченням свого минулого і майбутнього стали можливими саме завдяки українцям. Тому вони головний суб'єкт історії України.

   Перш, аніж відповісти на питання, хто ж такі українці варто пригадати, що таке нація загалом. Пропоную таке, трохи ліричне і неакадемічне визначення: нація – це спільнота людей, які читають однією мовою про спільне минуле і вірять у спільне майбутнє. Процес формування нації – це поширення від верхівки до загалу: грамотності, друкованого слова, історичних наративів. Активними учасниками цього процесу є вчителі та священики, які навчають грамоти,  поети та письменники, які оформляють мову, видавці, які роблять твори нею загальнодоступними та історики, що формулюють історичний наратив. Потім у процес включаються політики, які створюють державні інструменти (іноді створюють чи намагаються створити саму державу) для розвитку нації: систему освіти, мережу інституції культури, економічну базу.

   Нації формуються на базі етнічних груп (одніє, або кількох) від яких успадковують традиції мовні та культурні основи. Саме елементи етнічної культури забезпечують унікальне позиціонування однієї нації посеред інших. У бездержавних націй  спільність походження, мови, традицій є первинною основою для об'єднання в спільноту, вирізнення від інших. У державних до цього додаються державні кордони, символи (прапор, герб), календар важливих дат, підручник історії, національна економіка. Бездержавні нації  будуються на одній етнічній спільноті, наявність держави та її інструментів дає можливість включати (іноді добровільно, іноді ні) в процес творення нації різні етнічні групи, так постають політичні нації, приналежність до яких стає тотожною до громадянства держави.

   Виходячи з таких позицій – хто такі українці? Нині відповідь виглядає оманливо простою – громадянин держави Україна, той хто користується паспортом із тризубом на обкладинці. Але ж є люди, які живуть поза межами України не мають чи навіть ніколи не мали українського громадянства і тим неменше вважають себе українцями. Маємо потужну українську діаспору (мільйони людей!), значна частина яких народжена поза Україною, але тим неменше асоціюють себе з нею. Маємо ситуацію, коли задовго до створення незалежної держави у 1991 р. люди, які не визнавали совєтської України і жили поза її межами, вважали себе українцями.

   З іншого боку є ті, які будучи громадянами України протягом більше як 30 років досі не визнали й можливо не визнають себе українцями, або навіть не визнають існування українців взагалі. То ж може досить просто вважати себе українцем, щоби бути ним, незалежно від того де ти живеш? Адже як казав Ернест Ренан, «l'existence d'une nation est un plébiscite de tous les jours», прийшов, проголосував «Я українець» і досить? Ні, не досить!

   Національний вибір передбачає прийняття певних національних правил гри. Бути українцем – це прийняти як свої  національні традиції у культурі і навіть трохи в побуті. І так – прийняти (чи зберегти) мову, яка найчіткіше виокремлює одну національну групу від іншої, позиціонує її серед інших, бо є найкращим інструментом збереження особливостей національної культури. В українські ситуації саме мова є головним маркером, який вирізняє нас від сусідної російської нації. Наявність схожих елементів культури та традиції, використовується росіянами для заперечення самого факту окремішності української нації. Тому мова відіграє у нас визначальну  роль у процесі формування та розвитку нації, якому личить бізнесове гасло: «Позиціонуйся, або зникни».

   Все вище сказане стосується сьогодення.  Але бути українцем (американцем, французом, китайцем...) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що навпаки пам'ятати, щоб не повторити. І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою  входження в клуб "українці" – це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього.

   Прийняття цих критеріїв (мови, традицій, поглядів на минуле, бажання будувати спільне майбутнє) і робить людину представником тієї чи іншої нації. Якщо ці мова, традиція, погляди на минуле українські то людина може вважати себе українцем. Звісно прийняти ці правила гри легше тому хто виростає в самому "клубі", де вони формувалися.

   Народжений в Україні, в українській родині (тобто, тій, яка приймає мову, традиції, погляди на минуле і бачиь спільне майбутнє) стає українцем по замовчуванню. Хоч не виключається ситуація свідомої відмови від успадкованої національної ідентичності. В українській історії  такі відмови в минулому були спричинені зовнішнім тиском  спрямованим на знищення українців як нації, відтак бажанням людини пристосуватися до обставин в яких наявність української ідентичності стає завадою у самореалізації.

   Тому наявність  в особи українського паспорта не обов'язкова ознака її української національності. І навпаки його відсутність не заперечує такої можливості. Тож підсумовуючи і повертаючись до початку: історія України – це у першу чергу історія українців.

Автор – Володимир В'ятрович