вівторок, 5 грудня 2017 р.

Синдром "малороса" як метод поневолення українців

Як відомо, формування нації неможливе без участі еліти – представників освічених верств суспільства. Тривалий час Україна не мала своїх національних поводирів з вищої касти, адже була підневільною територією кількох держав-окупантів. Проте так званий "український проект" не виник з нічого чи-то пак з волі представників австрійського й німецького генштабів. Він скрупульозно розроблявся українськими інтелектуалами у тісних кабінетах, підпільних клубах чи кав'ярнях, де вони готувались до майбутнього національного зриву, опонентами якого мали стати "заблудлі українські вівці"...
   Спочатку їхня аргументація на користь "окремішності" українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування "історичної козацької нації". Згодом, коли ця "нація" розпалася під впливом цілої низки внутрішніх й зовнішніх чинників, українські інтелектуали звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття "ми", і хто належить до "інших". Головним питанням кінця ХІХ-го – початку ХХ-го ст. було так зване "малоросійство".
   Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз цього явища дав Євген Маланюк: «Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово. Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар… Бо, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке не будь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо національне. Це – національне пораженство! Отже, є то логічне степенювання: хитливість, зрадливість, зрада й агентурність. Адекватним перекладом слова "малорос" киргизькою мовою є "манкурт"...».
   Проте звинувачувати малоросів у тому, що вони не є сповідниками української ідеї, ренегатами власного народу, не варто. Адже ці заражені московською отрутою знедолені українці потребують співчуття та настанов на правильний шлях. Відібрану пам’ять у безвольних, національно нестійких індивідуумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги.
   Так, скажімо, в ісламській традиції для означення такої мімікрії серед представників однієї спільноти існує поняття "taqiyyāh" – обережна поведінка або приховування своїх поглядів (визначення чесноти шиїта у присутності суннітів). Європейські та українські психологи об’єктивніші у визначенні сутності "малоросійства". Вони говорять, що це цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським; це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з анакрастичним синдромом та інші. Такий мазохізм нерозривно пов’язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садистськими якостями. Конформна, вихована в "колективістському" дусі, нездатна до особистої вільної відповідальності та самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи, вирватись з полону яких мислення неспроможне.
   Розглядаючи феномен "малоросійства" необхідно зауважити, що як соціально-політична течія вона пропонує окремим представникам українства втечу від власного національного. Це свого роду специфічний різновид "втечі від свободи", притаманний певному типу української людини, що йдучи за нашим східним сусідом, прагне сильної руки пана-господарника. Таким чином, "малорос", як і "хохол", позбавлений будь-якого самостійного мислення через власне бажання до стабільності та безпеки (миру).
   У результаті – духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів "малоросійства". Водночас, публіцистика Дмитра Донцова називає цей синдром не інакше як "драгоманівщиною", а його носіїв – "драгоманівською людиною". Вона виступає провідником космополітизму, так званого "світового громадянства", заперечуючи націоналізм, як ознаку відсталості та старомодності.
   У свою чергу Юрій Липа охарактеризував синдром "малороса" втечею в хуторянство: «...То є втеча від природи: то є втеча від частини свого “я”, то є зменшення себе, отже, пораженство. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апофеозу нижчих емоцій».
   Сучасний же дослідник Володимир Войтенко пропонує розглядати кілька типів носіїв комплексу "малоросійства": 1) пасивне, ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної; 2) "малоросійське яничарство"; 3) номенклатурне; 4) "малоросійський мазохізм", характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему "як нас мучили вороги"; 5) ритуальне є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нас християни, які які у нас писанки та шаровари.
   На останок зауважимо, що спалах "малоросійства" у незалежній Україні (перехід україномовних громадян намову окупанта; співчуття мусульманським мігрантам; сприйняття ідей мультикультуралізму та ґендерної рівності) зумовлений застряганням частини суспільства, попри революційний Майдан і війну, у минулому, підсвідомо прагнучи "ковбаси за 2,20". Щоб подолати цей нав'язаний нам Москвою синдром, варто виплекати у собі почуття справжньої гідності та кровної помсти тим ворогам, які здійснили великі злочини над українською нацією. Адже без перемоги не буває миру, а без покарання винних (вбивць, ґвалтівників, корупціонерів, терористів) не може існувати жодна правова держава!
Автор – Денис Ковальов

Немає коментарів:

Дописати коментар