Естонія хоче відновлення справедливості, Московія — проти

Державний кордон між Естонською Республікою і РФ має відповідати пунктам Тартуської мирної угоди від 1920 р., яка de jure й de facto лишається чинною. Таку думку нещодавно вкотре повторив голова Рійґікоґу Генн Пиллуаас, вимагаючи від Кремля повернути загарбані землі: Петсері (нині Печорський район Псковської області) та Яанілін (Івангород з околицями Кінгісеппського району Ленінградської області). Політик певен, що тільки після передачі Естонії окупованих РФ територій можна говорити про діалог і співробітництво двох країн.

   Зі слів Генна Пилуааса можна зрозуміти, що йому як і решті націоналістів маленької балтійської республіки, йдеться про соборність і відновлення історичної справедливості. А от московити, як природні загарбники, вважають подібні висловлювання "зазіханням" на нібито "ісконно їхні землі". Хоча останні чомусь після завершення Другої світової війни перетворилися на занедбану, депресивну діру, звідки тікає молодь, зокрема й до сусідньої Естонії.

   Таллінн і Москва не можуть вибудувати нормальні відносини один з одним з початку 1990-х, коли більшовицький проєкт під назвою СССР почив у Бозі. Представники путінського режиму не перший рік звинувачують естонську владу навмисній ескалації дипломатичного конфлікту через прикордонну суперечку, відкидаючи прийняття за основу Тартуської угоди. І це зрозуміло, нащадки ґебістів вигідно показати сусідів загарбниками, тоді як вони — "миротворці, визволителі та возз'єднювачі" (ось тільки Крим, Війпурі, Яанілін ніколи не були, не є і не будуть кацапським!).

   Маленка балтійська республіка, попри своє становище у складі ЄС і NATO, а отже без огляду на вказівки з Брюсселя і Вашингтона, намагається виробити власну зовнішньополітичну стратегію. Особливо, коли йдеться про напружені відносини з країною-агресором зі Сходу. Якщо Москва, котра неодноразово переступила через міжнародне право і порушила status quo повоєнних кордонів емоційно ностальгує за втраченою величчю недоімперії, то Таллінн воліє дотримання укладених двосторонніх угод, включно з поверненням незаконно відібраних у нього в 1944-1946 рр. земель.

   «Якщо вони хочуть нормальних добросусідських відносин, треба повернути нам наше. Адже ще угода від 12 січня 1991 р. між РСФСР і Естонією визнана всі юридичні факти, що підтверджують нашу спадкоємність у тому числі законність Тартуського договору 1920 р., який ніким не був анульований. Ми повинні діяти так само прямо, як 100 років тому діяли Установчі Збори Естонії; ми чекали відновлення нашої державної самостійності півстоліття, можемо почекати ще, щоби наш прапор нарешті замайорів над нині окупованими територіями», — прокоментував ситуацію Генн Пиллуаас.

За матеріалами "Eesti Päevaleht"

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.

   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.

   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.

   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Забутий Донбас

В Україні та за її межами Донбасом частіше за все називають 2 східні області Української Держави – Донецьку та Луганську. Але насправді Донеччина і Луганщина це, так би мовити, центр Донецького кам’яновугільного басейну. Існують ще Західний Донбас, до якого належать декілька східних районів Січеславщини (окупаційна назва Дніпропетровська область) та кілька південних районів Харківщини. А от у складі сусідньої РФ знаходиться Східний Донбас, який деякий період своєї історії знаходився у складі Української соціалістичної республіки совєтів.

   Нині Східний Донбас окупований РФ та входить до складу Ростовської області. Найбільшими містами Східного Донбасу є Шахти, Новошахтинськ, Кам’янськ-Шахтинський і Донецьк. Як бачимо, навіть самі назви міст Східного Донбасу вказують на те, що тут також, як і на українському Донбасі, займаються переважно здобиччю вугілля. Цілком, увесь Донбас, а точніше Донецький кам’яновугільний басейн розподіляється на 30 вугленосних районів. З них 11 районів Східного Донбасу окуповані РФ. Проте, більша частина вугленосного району знаходиться у складі України.

   Заселення українцями Східного Донбасу розпочалося ще у другій половині XVIII ст., тоді як після зруйнування Запорoзької Січі та встановлення кріпацтва московською владою, українські козаки та селяни перебираються на Донські землі, займаючись тут сільським господарством. Але спалах економічного життя у цьому краї, як і на всьому Донбасі, припадає на середину ХІХ ст., коли швидкими темпами, за допомогою іноземних спеціалістів, починає розвиватися вугільна промисловість в Російській імперії.

   Лише за кілька десятиліть напівпорожні до того землі розбудовуються шахтами та шахтарськими селищами, залізницями та вугільними підприємствами. На берегах р. Сіверський Донець та по його притоках, що впадає у Дон, неподалік від старих козацьких поселень Гундорівська, Кам’янська, Сулинівський, тощо, виникають нові селища при копальнях та заводах – Свинарівська Копальня, Сулинський Завод, а також залізничні станції – Біла Калитва, Коксова, Гукове, Сулин, Гірна, Власівка, Шахтна. Тут, на площах поширення кам’яного вугілля та антрациту будуються кам’яновугільні копальні та окремі шахти і металургійні заводи.

   Значне збільшення українського населення на Східному Донбасі призвело до того, що з приходом до влади більшовиків було ухвалено рішення про об’єднання усіх донбаських земель у складі совєцької України. Визвольний рух в Україні у 1917-1921 рр., і бажання великої частини українців до створення незалежної української держави, змусили більшовиків включити до складу УССР як можна більше пролетарських районів Донецького кам’яновугільного басейну, аби таким чином за допомогою солідарного з комуністичною владою робітничого класу нейтралізувати українське селянство та українських самостійників.

  Столиця УССР була перенесена зі схильного до незалежності Києва у більш комуністичний та зросійщений Харків, а 23 березня 1920 р. Рада Народних Комісарів РСФСР ухвалила рішення про об’єднання всього Донбасу в складі Донецької губернії УССР з центром у Луганську. Східний Донбас увійшов до складу Шахтинського повіту цієї губернії, який згідно з новою адміністративною реформою 1923 р. став Шахтинською округою з центром у місті Шахти.

   Та вже наступного після реформи року Східний Донбас було відібрано від України. Політична ситуація кардинально змінилася – визвольний рух в Україні було приборкано силою: голодом у 1921-1923 рр. та репресіями. Проте, у Донському краї місцеві козаки ніяк не хотіли приймати совєцької влади, тож тепер більшовикам було вкрай необхідно пролетаризувати окуповану Донщину. І в Харкові, і в Бахмуті (тодішній столиці Донецької губернії), виступали рішуче проти розділу єдиної шахтарської області, наполягаючи, що розрив структури промислового регіону негативно відіб'ється на економіці, але Москва не хотіла чути України. 2 червня 1924 р. більшу частину Шахтинської і Таганрізької округ, було приєднано до Південно-Східної області РСФСР з центром у Ростові-на-Дону, яка у жовтні того ж року була перетворена в Північнокавказький край.

   Для того, аби зменшити відсоткову кількість українців в адміністративній одиниці, восени 1925 р. до Шахтинської округи приєднали більшу частину Морозівської округи, де переважну більшість складали етнічні росіяни, та перейменували округ в Шахтинсько-Донецький. В результаті, згідно з переписом 1926 р., українців в окрузі виявилося тільки 13,1%, менше, ніж у сусідньому Донецькому округу, з центром у Міллерові, де українці переважали – 55,1%.

  Після низки нових адміністративних перетворень, Східний Донбас опинився у складі Ростовської області РФ. За часів Хрущова, 1954 р., на недовгий період, шахтарські райони РФ стали основою новоутвореної Кам’янської області, з центром спочатку у Кам’янську-Шахтинському, а потім у Шахтах, але 1957 р. ці землі знову повернуто під керування Ростова-на-Дону, і таким чином утворення 3-ї області на Донбасі, поруч із Донецькою та Луганською областями України, так і не відбулося.

   Зараз Східний Донбас є депресивним район Ростовської області РФ. Вугільна промисловість краю зазнала великого занепаду. Залишається сподіватися тільки на майбутнє, якого у населення Східного Донбасу немає через політику кремлівської та місцевої влади.

За матеріалами "Гайдамаки"

Перманентний майдан

В революцій завжди гіркий присмак. Перемога далась важкою ціною, але антиукраїнський режим повалено. Тепер саме час дати відповідь на питання, які позитивні зміни мають статися та, що загрожує реалізації волі українського народу?

  Спершу, ще раз згадаємо подвиг Героїв України, який відбувся 20 лютого, а також усіх загиблих поборників правих ідей, що загинули за часи останніх протистоянь. Саме їх звитяга дозволила подолати спротив корумпованого, авторитарного та антинародного режиму внутрішньої окупації. Ці люди боролись супроти та поклали себе в жертву, задля того, щоб живі отримали бодай можливість жити у вільній та соборній Україні. Це важливий момент для усвідомлення, зараз українці отримали лише проміжну перемогу, яка відкриває критично важливі можливості:

1) забезпечити прихід до органів центральної влади, представників громадськості, які походять із середовища вільних духом людей із високими цінностями;

2) оновити соціально-економічну систему, спрямувати потік коштів із центрального бюджету не в напрямку обмеженого кола високо посадовців та преференційованих олігархів, але забезпечити підтримку соціально-економічного розвитку громад країни;

3) забезпечити реалізацію принципів професіоналізму та особистої відповідальності на всіх рівнях управління бюджетних установ та організацій;

4) сформувати те саме громадянське суспільство, яке ладне забезпечити докорінні зміни на рівні всіх міст та містечок України.

  Звичайно, кожен зможе навести ще по декілька пунктів тих змін, що він жадає, і які притаманні будь-якій незалежній національній державі, яка дбає про добробут всіх своїх громадян. Однак метою даної статті є привернути увагу читачів до тих дій, які забезпечать невідворотність позитивних змін в житті нашої нації, яку я розумію виключно як позитивну органічну єдність активних патріотів України, які вільно реалізовують свій творчий потенціал у різних сферах життя спільноти.

    На разі ми маємо дві групи загроз: внутрішні та зовнішні. Серед внутрішніх я розумію як саму кризову ситуацію з точки зору ризику обвалу національної економіки, так і загрозу відсутності необхідних докорінних змін у всіх органах влади. Україна виходить із протистояння з величезними втратами. Національний бюджет виявляється непідкріпленим, різко скоротилися золотовалютні резерви, продовжується стрімка інфляція гривні, все це каже про загрозу в майбутньому голодних бунтів. Самостійно з цієї ситуації ми не вийдемо і за заявами потенційного нового прем’єр-міністра ключовим завданням нового уряду стають перемовини про отримання значної фінансової допомоги від МВФ та ЄС. Україна потрапляє у ситуацію нової економічної залежності й це є вимушеним кроком, від якого ми навряд чи можемо ухилитись і наслідки чого ми будемо оплачувати ще багато років.

  Будувати нову державність надзвичайно складно. І це відбувається на фоні приходу до влади нових облич. На щастя зараз склад уряду проходить через процедуру консультації з Майданом, тому принаймні зараз верхівка центральної влади залишається підзвітною громадськості. Однак, що можна говорити, коли власне Арсеній Яценюк сам говорить про новий уряд, як про уряд камікадзе? Такий стан речей говорить про те, що на разі утворюється технічний тимчасовий уряд, який розійдеться після вживання першочергових заходів. В ситуації стабілізації економічної системи можна очікувати витіснення посадовців вже постійними міністрами.

    І тут ми переходимо до наступної загрози: життя українців може залишитись на тому ж рівні, до влади просто прийдуть нові обличчя, які будуть заспокоювати громадськість заявами про піклування розвитку самостійної української держави, яка повернеться у зашморг корупції, бюрократії, олігархії. Вітчизняні мільярдери дійсно не бажають розколу країни, визнають нинішню владу, але тільки через вкоріненість на території України власних бізнесів. Українську спільноту вони не забажають бачити в вигляді дійсно незалежної та творчої національної сили. Їх значно скоріше влаштує повернення до старої розподільчої системи, коли національні кошти розпилюються із врахуванням інтересів олігархів.

 Ситуація ускладнюється вельми небезпечними зовнішніми загрозами. Уже достеменно відомо, що Російська Федерація надала притулок біглому псевдо президенту Януковичу. Він дозволяє собі заяви щодо своєї легітимності, вважає себе законно обраним та незаконно усуненим. Вже реалізується сценарій дестабілізації традиційної порохової діжки у вигляді АР Крим, нині на Донбасі, у Харкові та в Луганську. По території Криму роз’їжджали представники ЛДПР, агітуючи людей отримувати російське громадянство та голосувати за перехід до складу Російської Федерації. Разом із тим Путін ляскає зброєю на кордоні, проводячи "планові" військові вчення. Зараз ми як ніколи близькі до втягнення у збройний конфлікт, у ситуації перехідних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Тому ми вже зараз маємо зробити все належне, щоб забезпечити внутрішню єдність перед обличчям тих, хто не бажає вільного життя для українського народу.

   Всі події почались на Майдані, зараз свої Майдани є в більшості великих міст України. Це за влучною аналогією реінкарнація Січі, тут акумулюється та вивільнюється чиста енергія української нації. Сьогодні це наші цитаделі єднання, основа майбутнього розквіту, центр вільного життя та творчого потенціалу нації. Ми вже змінили свою ментальність, я впевнений, що кожен, хто запустив у свої легені та думки повітря Майдану не підкориться ані ворожій агресії, ані тиску власних органів влади та корумпованих чиновників, можновладців та олігархів.

   Майдани є і будуть, вони стануть постійним дорадчим та контролюючим органом влади на центральному та місцевому рівнях. З рештою, я вважаю доречним легалізувати Майдан спеціальним законом. Вільний український народ вже не придушать ані власні корумповані чиновники та олігархи, ані ворожа інтервенція. Зараз і надалі заборона Майдану є початком широкомасштабної партизанської війни. Тільки громадськість знає і дбає про свої інтереси. Ми вже вийшли зі стадії терпіння, сподівання, що щось нам дасться за волею долі. Українці самі творять свою долю.

   У сьогоднішній ситуації ми маємо підтримувати проукраїнські сили в центральних та місцевих органах влади, а вони мають керуватись у своїй діяльності волею Майдану. У ситуації жорстких економічних та мілітаристських загроз українці мають показати приклад соборності для всіх націй у всі часи.

Автор – Левко Писарчук

Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».

  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...

  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.

  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.

   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.

  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.

  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.

  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.

   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.

   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.

  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.

  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні роз’їжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.

   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

Автор – Євген Положій

Творець державницької традиції

  Безпосередня активна участь полкника Євгена Коновальця в бурхливих подіях на наддніпрянській Україні в 1917-1919 рр. була для нього важким іспитом державницько-політичної зрілости. Його він видержав блискуче.

  Вже першим своїм виступом полковник Євген Коновалець підняв угору прапор українського самостійництва і міцно та рішуче держав його розвиненим під час дворічних боїв проти червоних і білих московських імперіялістів, не схиливши його вниз ні в одному із так численних моментів важких, аж до IV-го Універсалу — до повного національно-державного самостійництва. В питанні національно-державної самостійности України залишається він весь час строго принциповим і безкомпромісовим.

  Друга основна риса полковника Євгена Коновальця, виявлена ним так виразно в добі збройних змагань, це його державницько-творча настанова. Держава в розумінні майбутнього Провідника УВО-ОУН – є Гарантом волі й добробуту. Виведеній тоді українськими соціялістами на сцену політичної дії засаді “насамперед партія!”, полковник Євген Коновалець з усією рішучістю протиставляє засаду “насамперед держава!”. А тому він позитивно ставиться до УНР, хоч соціялістичні експерименти її керівників йому ніяк не подобаються, і так же позитивно ставиться він теж до гетьманської Української Держави.

   Від керманичів УНР вимагає полковник Євген Коновалець безупинно державницько-творчої програми і дії: плянової розбудови справно діючого адміністраційного апарату; формування здисциплінованої армії; заведення ладу й порядку та вкорочення всякої анархії і сваволі антидержавницьких елементів; припинення оргій партійщини; передання керування державними фінансами та економікою країни в руки не партійних агітаторів, але дійсних фахівців; розбудови шкільництва і всіх інших ділянок державно-національного життя.

Соборна Україна, за яку боровся Євген Коновалець

   Соборництво — це третя основна риса патріотизму полковника Євгена Коновальця, так прикладно задемонстрована ним у дії в тих часах важкого іспиту. Для нього існує лише одна Україна і лише один український народ.

  Як здецидований самостійник і державник майбутній Провідник УВО-ОУН Євген Коновалець усвідомлює собі від першого дня революції в Росії конечність існування міцної, здисциплінованої української армії, без якої не оборонити самостійності відновленої української держави перед новими імперіялістичними зазіханнями Москви. Тому плянові організування української армії присвячує свою головну увагу. Будучи ж соборником, він вважає, що українці із західніх земель, які опинилися на території східньої частини України, так само зобов’язані захищати Золотоверхий Київ, як і наддніпрянці.

  Його пожиттєвим символом віри від днів ревеолюбції стали три головні слова: «Самостійництво, державництво й соборництво!».

Січові Стрільці полковника Євгена Коновальця

   Ні головою уряду, ні міністром, ані провідником якоїсь із впливових політичних партій в періодах Центральної Ради та Директорії УНР Євген Коновалець не був. У роках збройної боротьби за українську державу 1917-1921 рр. він був тільки комендантом та ідейно-політичним провідником одної із військових формацій УНР — Січових Стрільців. А однак — саме він, полковник Євген Коновалець, був тим, хто найбільше заважив на тому, що політичні події на наддніпрянській Україні в 1917-1921 рр. прибрали виразний характер боротьби за самостійну українську державу.

   Цю істину мусить признати кожен совісний і чесний дослідник тієї доби нашої історії!

  Наш національний Провідник – Євген Коновалець із Куренем, а згодом Корпусом Січових Стрільців був завжди надійною опорою для уряду української держави та здецидованим оборонцем її самостійности в найбільш критичних моментах. Його постать під політично-моральним оглядом на тлі тодішніх подій і осіб це — постать велетня. Цю непересічність індивідуальності Євгена Коновальця признають і його партійно-політичні противники.

Євген Коновалець і Стрілецька Рада у 1920 р.

   Так ось, львівська газета “Діло” (з датою 31 травня 1938 р.), орган УНДО, писало про роль і значення полковника ЄвгенаКоновальця в боротьбі Наддніпрянщини за державність в 1917-1921 рр.: «З іменем Євгена Коновальця зв’язана найсвітліша сторінка історії боротьби проти Московщини; його ім’я для кожного українця означає передусім творця Січових Стрільців, спершу невеличкого куреня, потім корпусу, тієї єдиної й цілком вийняткової української військово-революційної формації, яка мала де-де більше значення від її чисто військових операцій, її перемог і поразок: це була школа українця-соборника й українця-державника, школа, з якої виходив ідеальний тип українця, який не знав партикулярного патріотизму, для якого не існувала Галичина, ані Наддніпрянщина, Буковина ані Закарпаття, та який думав виключно тільки всеукраїнськими категоріями, хоч би вони в даному моменті йшли позірно на шкоду тіснішій батьківщині, в якій Січовий Стрілець народився…».

  Велич світлої постаті полковника Євгена Коновальця як носія ідеї і чину державного будівництва така сильна, а його заслуги в спрямуванні збройної боротьби українського народу в 1917-1921 рр. на шлях самостійництва й державництва такі непересічні, що навіть американська “Народня Воля”, орган соціялістів, противників українського націоналізму, в числі з датою 2 червня 1938 р. таки признала: «Євген Коновалець, бувший хорунжий австрійської армії, полонений росіянами, став восени 1917 р. комендантом “Галицького Куреня” в Києві, що пізніше прийняв назву Куреня Січових Стрільців. Курінь виріс у полк, а далі в корпус... Комендант Коновалець на тому становищі заслужився багато, що політика українського уряду не схитнулася довгий час ні в большевицький, ні в польський, ні в денікінський бік… На еміграції члени Стрілецької Ради з Коновальцем на чолі дали почин до організації відпору проти поляків і большевиків, окупантів українських земель...».

Вождь української національної революції

  У важкому, але нестримному марші до свободи від початкку революції 1917-1921 рр. вів український народ в перших двадцяти роках полковник Євген Коновалець — Вождь української національної революції, а після його трагічної загибелі веде до перемоги — його дух!

Автор – Петро Мірчук

Соборна України у вогні

Століттями розірвана на шматки між ворожими сусідами українська нація на початку ХХ ст. (1917-1921 рр.) нарешті змогла отримати шанс скинути багатовікові пута неволі і возз'єднались на своїй землі в єдиній Українській державі (УНР). Акт возз'єднання, злуки двох Україн (УНР та ЗУНР) підписаний у січні 1919 р. був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни (з боку членів Директорії УНР та уряду ЗУНР) спільності тоді не було попри схожі ідеологічні засади.
  «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».
  Чому не відбулась довгоочікувана злука? Все через те, що Україна з усіх боків була оточена ворогами:
   1) з півночі і сходу – Радянська Росія;
   2) з півдня – Добровольча армія Антона Денікіна;
  3) з заходу – Румунія, Чехословаччина та Польща, яку підтримували країни Антанти (Велика Британія та Франція).
   Особливо жорстокими була війна УНР проти Польщі та Радянської Росії. Слід зазначити, що українсько-російська війна 1918-1921 рр. на сьогодні більш широко відома, а от українсько-польська війна 1918-1919 рр. і участь у ній країн Антанти залишається загадкою. Ось цікавий факт – цілковитий брак боєприпасів примусив частини УГА відступити на вихідні позиції між Збручем і Дністром. Через те, що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією Юзефа Галлєра, яку французький уряд забезпечив всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна.

Інтерв'ю з представниками УNГ

   Польська армія Юзефа Галлєра була формована французьким, американським та британським урядами у Франції з метою подальшого її використання польським урядом у Варшаві в боротьбі проти більшовицьких військ. Під час славетної Чортківської офензиви армія Юзефа Галлєра зазнала значних втрат, однак, отримавши допомогу від Антанти, польські війська витіснили УГА за річку Збруч.
   Отже, Європа допомагаючи полякам у відтворенні власної держави зруйнували прагнення українців на відновлення власної. Європа, у яку ми сьогодні так прагнемо увійти, допомогла полякам і більшовикам у крові знищити Соборну Україну, тому не маємо повзати на колінах і просити у злочинців нічого, наш час настав.
   Починається доба ІІІ-го Гетьманату – Великої України від Сяну до Дону, не маємо змарнувати цю мить, маємо повернути нашій нації та державі одвічну славу та силу!
   Слава Nації!

Автор – Денис Ковальов

Українська Соборність – реальна чи міфічна

   22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було всенародно оголошено "Акт Великої Злуки" між Наддніпрянською та Галицькою Україною, який днями раніше було підписано між урядами Західноукраїнської та Української Народних Республік у Фастові. Слід зазначити, що роком раніше, а саме 22 січня 1918 р. Центральна Рада в Києві своїм ІV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.

Агітаційна листівка до дня Соборності України

   Згідно з підписаним "Актом Злуки" на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині мала постати єдина Велика Україна. Мрії, задля запровадження яких, найкращі сини України боролися і вмирали, мали стати дійсністю і реальністю, однак цього не сталося. Не будемо вдаватися у подробиці поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., слід детально вивчити проблемо реальності і міфічності української соборності тоді і зараз.

   Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ ст. — на початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Мадярщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Оригінал Універсалу злуки УНР та ЗУНР

   "Акт Злуки" від 22 січня 1919 р. був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію української нації про незалежну, соборну, самостійну, і що головне, національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. "Акт Злуки" мав  надати завершеної форми самостійній українській державі, і сприяти подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об'єднання мало на меті і практично-політичний аспект, адже обидві держави, ЗУНР і УНР, потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

   Етнонаціональна консолідація двох українських держав базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Важливим є й факт легітимності завершального процесу Соборності, який передував "Акту Злуки". Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 р. уклали "Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території" обох українських державних утворень в одній державі.

Соборна Україна

   Однак Соборність виявилась лише на папері. Керівництво ЗУНР і УНР стояли на різних політичних та ідеологічних платформах, які заважали спільно діяти проти ворогів та окупантів. Так президент УНРади Євген Петрушевич був  затятим самостійником-націоналістом, стояв на позиціях проголошення незалежності України, такі самі погляди підтримував і голова Української радикальної партії віце-президент УНРади Лев Бачинський. Голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський та перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко були далекі від українського націоналізму і стояли на соціал-демократичних засадах, яка мала дещо спільне з Російською соціал-демократичною революційною партією меншовиків, а Симон Петлюра, другий голова Директорії УНР, займав поміж ними усіма центристську позицію, однак не виключав можливості її радикалізації в бік націоналізму.

Михайло Сергійович Грушевський

   Таким чином, незважаючи на спільну мету – здобуття Української Соборної Самостійної Держави, автори "Акту Злуки" не знайшли спільне у своїх політико-ідеологічних відмінностях. Тимчасовий парламент Соборної Української Держави – Трудовий конґрес України був свого роду дорадчим органом, який корився наказам Директорії УНР і не мав реальної влади. Важливо зазначити, що протягом літа 1919 р. – весни 1920 р. Соборна Україна знаходилась у так званому "трикутнику смерті" – з заходу загрозливо наступали польські війська, зі сходу та півдня у наступ перейшли більшовицька Червона Армія та Добровольча Армія генерала Антона Денікіна. Це поставило під питання існування Соборної України.

   Консолідації Соборній Україні завадили наступ трьох ворожих армій, з жодною, з яких не можливо було домовитись про мир без втрати території чи повної самостійності. Поки Директорія УНР домовлялась про спільні військові дії проти більшовицької Червоної армії, Українська Галицька Армія та Українські Січові Стрільці домовились про мир з Добровольчою Армією генерала Антона Денікіна. Домовлятись з більшовиками для уряду Соборної України було ганьбою.

Винниченко Володимир Кирилович

   Після двох зимових походів на Київ спільного українсько-польського війська і їх поразки, Червона Армія перейшла у насту і дійшла до Вісли, однак у Польщі військові перемоги більшовиків закінчились. Славнозвісне "диво на Віслі" і повна катастрофа Червоної Армії змусила більшовиків піти на підписання мирної угоди. Так, 18 березня 1918 р. уряд РРФСР, УСРР й Польщі підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія Соборної України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений польськими союзниками до переговорів, що означало зраду. Таким чином, існування Соборної України було ліквідовано без її згоди, колишнім військовим союзником.

   Об'єднання українських земель в Соборну Україну все ж таки відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося, з вищенаведених причин. Одже, перед фактом військової катастрофи восени 1919 р. і в 1920 р. уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої власні регіональні інтереси, а не про інтереси єдиної Соборної України. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 р. кабального Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України, Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь.

Симон Васильович Петлюра

   Таким чином, окупація Польщею західноукраїнських земель, а більшовиками Наддніпрянської України, знову відсунула на невизначений період воз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як втілення в життя віковічних прагнень української нації, а як результат таємної радянсько-німецької змови, зазначеної у пакті Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. про сфери впливу, а також гри більшовицького керівництва на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. Свято свободи, що прийшло зі сходу, обернулося для населення жорстокими буднями, багатотисячними смертями. На жаль, об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній Соборній Україні виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав, ворожих і досі до України. А методи, якими було здійснене нове об'єднання "Сходу" і "Заходу" в 1939 р., полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.

Євген Омелянович Петрушевич

   Все ж таки об’єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України. Сьогодні, славну традицію живого ланцюга повторюють мільйони українців в різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу нарешті вже Соборної України. Однак питання про те чи є Українська Соборність реальною чи міфічною і досі залишається.

   Нажаль, сучасний антиукраїнський режим диктатури Президента Віктора Януковича ставить під сумнів всі ідеали Української Соборності. Не потрібно перераховувати всі "досягнення" олігархічної влади з Данєцка, які і так всім відомі. Однак, все ж згадаємо, що саме завдяки Віктору Януковичу і його команді в Соборній Україні зменшено вдвічі кількість українських шкіл, збільшено чисельність службовців правоохоронних, а надто, каральних органів, з великим успіхом панує корупція і бандитизм, за патріотами і націоналістами йде постійне спостереження як за "ворогами народу", і це все вдалося зробити за якісь два роки при владі!

Живий ланцюг від Львова до Києва у 1990 р.

   Однак надія, як відомо, вмирає останньою, на щастя, надія української нації буде жити вічно! І про це свідчить виступ Олега Тягнибока, лідера ВО "Свобода" на Софійській площі у Києві, де зазначено, що нарешті прийшов час зробити докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній системі. Щоденна боротьба української нації за виживання пробуджує генетичну пам'ять та інстинкт самозбереження. Це надихає нові й нові тисячі українців на спротив антиукраїнському антинародному режиму. У новітній історії України було дві революції. Першу, 1989–1991 рр., коли постала незалежна Соборна Українська Держава, не було завершено. Другу, 2004 р., було зраджено. А 2012 р. має стати початком третьої революції – революції справедливості – справедливості соціальної і національної, яка завершиться перемогою і перетворить Соборну Україну з "держави для олігархів" у державу для українців, де пануватиме соціальна і національна справедливість!

Живий ланцюг через р. Дніпро у Києві у 2011 р.

   Одже мета, яка вела десятки поколінь українців вже давно зрозуміла, залишилось з твердим і холодним розумом її здійснити – завершити здобуття Соборної України перетворивши її в дійсно вільну Українську Соборну Самостійну Державу, в Україну без холопа і без пана!

   Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту istpravda.com.ua)