Українці Надволжя – відроджений нарід

Ця тематика мала бути висвітлена у проєкті "Мультифронтир", але потім там обмежилися іншим періодом. Скажемо кілька слів, як нині в Україні поширений погляд на совєцький період як на суто окупацію й асиміляцію, а Україну – як колонію Москви. Проте це не так; принаймні, не зовсім так.

   Інтернаціоналізм, який більшовики  спробували використовувати не лише для зовнішнього вжитку, а й для внутрішнього, претендував на універсальність для всього світу. Лєнін і його найближчі однодумці знали, що із колоніальним підходом світ не опануєш. Тому взяли на озброєння коренізацію – метод зміцнення влади та залучення місцевого населення до комуністичного будівництва.

   Ця політика Москви передбачала масову освіту рідною мовою і створення національних адміністративних  одиниць у тих місцевостях,  де відповідна  рідна мова корінного народу (українців, карелів, татар тощо) буде основною чи добре поширюваною. Лише питання було у територіяльному масштабуванні таких одиниць. Потребу цього на рівні республік Кремлю втовкмачив досвід боротьби за Україну і насамперед війни проти УНР.

   Так, опісля спроби нехтування українською мовою у 1919 р.,  уже від початку 1920-го почалася більшовицька українізація. У самій УСРР, у тому числі й унаслідок творчого опрацювання практики УНР у творенні національно-культурної автономії, від середини 1920-х коренізація пішла на рівень районів, а також сільських рад із відповідною більшістю населення тих чи інших національних меншин. Українізували більшовики навіть етнічних московитів!

   Мало того, ті райони та села офіційно називалися "національними", тобто були закріплені законодавчо за українцями. І лише після того, як цей досвід на "союзному" рівні  було визнано успішним та вартим наслідування (цьому найдужче чинили спротив у РСФРР), його почали втілювати й на теренах усього СССР. Тому найширше більшовицька українізація здійснювалася у заселених переважно українцями районах і селах РСФРР саме у 1929-1932 рр., зокрема у Надволжі (так званий Жовтий Клин).

   Подекуди, як на Далекому Сході (так званий Зелений Клин), це взагалі по суті були 1931-1932 рр., особливо після приїзду харків'янина Панаса Буценка. Десь рух почався раніше, як от на Кубані (так званий Малиновий Клин), але скрізь то було використано Кремлем ще і як важіль для здійснення свого другого комуністичного штурму. Така коренізація допомагала усувати чи принаймні зменшувати національний складник спротиву.

   Українці по суті ініціювали таку глибоку коренізацію – із них і почалися заборони та, відповідно, відмова від районного та сільського рівня коренізації. 14 та 15 грудня 1932 р. українізація була згорнута – спочатку на Кубані, а наступного дня і на інших теренах РСФРР. В УСРР згортання коренізації серед етнічних меншин, як і ліквідація нацрайонів та сільрад,  почалися трішки пізніше (у 1933 р. тут боролися саме з "українським буржуазним націоналізмом"), але теж незабаром була здійснена.

   Але попри те, що засади внутрішньої політики були змінені, на рівні союзних та навіть автономних республік рідна мова лишилася. Мабуть, свою роль зіграв і міжнародний чинник, а от про українців Надволжя, як "відроджений нарід" вже у СССР не говорили. Про них публічно згадали вже після розвалу совдепії, і тоді ж була витворена назва цього масиву – "Жовтий Клин".

Автор – Геннадій Єфіменко

Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Неоднозначні підсумки виборів у Бразилії

Офіційний виступ 38-го президента Федеративної Республіки Бразилія (далі ФРБ) з приводу своєї поразки на цьогорічних виборах завершив увесь плин найбільш напруженої доби 32-ї елекції в історії Землі Святого Хреста. З цього моменту, коли з-за усіх політичних бар'єрів пролунали політичні позиції, починається нова, не менш драматична та, у всій своїй глибині, трагічна постелекторальна доба в історії країни, що розділить її на "до" та "після". З цієї причини наш канал, який був одним з кількох в українському медіапросторі, що ознайомлював аудиторію з усіма критичними подіям у Terra de Santa Cruz під час цих двох кульмінаційних днів, оголошує про припинення трансляції виборчого марафону, і публікації відносно ситуації у країні будуть виходити за крайніх змін.

   Надалі будемо щоденно молитися за бразильську націю, лише від волі якої та Божого знамення буде залежати подальший хід існування цієї великої країни! Відтак пропонуємо підбити неоднозначні підсумки звершеного у неділю (30.X.2022) президентського голосування. Чому неоднозначні? Бо ми хочемо звернути вашу увагу на неординарні аспекти, які потрібно враховувати при подальшій аналітиці цьогорічного плебісциту, проведеного у Південній Заокеанщині. Це волевиявлення з одного боку, призвело до катастрофічної поразки сил здорового глузду перед обличчям комуністичної тиранії, та напроти – принесло справжній тріумф консерваторам у ряді даних питань.

   У першу чергу, дуже сильним аргументом на користь якісної першості результатів Жаїра Мессіаша Болсонару стала висока здатність чинного президента об'єднати довкола себе більш, ніж 70% поміркованого електорату з таборів аутсайдерів, які вибули з електоральної кампанії за результатами першого туру виборів. Варто зазначити, що настільки високою мобілізація "третіх" голосів не змогла реалізуватись у жодного кандидата в історії Бразилії, який міг брати участь у другому турі загальнонаціональних президентських голосувань.

   Тá як не іронічно – за виключенням нового-старого президента Луїза Інасу Лули да Сілви, якому за допомогою численних фальсифікацій і підкупів вдалося не тільки стати лідером для виборців, обранцям яких не поталанило з проходженням на наступний щабель електоральної драбини, а й через кампанію цензури та "чорних" політичних замовлень вкрасти голоси у свого ж опонента Жералду Алкміна. Другий аспект, яким теж потрібно апелювати у проблемі якісності консервативних показників на цьогорічних виборах, став феномен одночасної перемоги чинного голови країни у трьох найбільш вагомих центрах усього життя Бразилії, так званій "Федеральній Аванґардній Трійці" у складі трьох основоположних штатах, що задають grand narrative у сьогоднішньому суспільному дискурсі держави. Йдеться про місто-столицю Бразилíа (політичний полюс), адміністративний округ Ріу-ді-Жанейру (одвічне осердя культурної еліти) та мегалополіс Сан-Паулу (сполучення всіх міських агломерацій найбільшого промислового басейну Південної Америки).

   За давніми статистичними поняттями, які існували до президенства Жаїра Болсонару, всі ці 3 різночинні полюси Бразилії ніколи не могли дійти спільного консенсусу, що характеризувався переважанням у цих регіонах абсолютно антиподових соціальних категорій відповідно до їхньої політичної орієнтації. Перемога Болсонару у цих адміністративних пунктах не тільки утвердила маєстат лідерства правих сил на життєво важливих для країни майданчиків, а й стала символом єднання всіх найбільш продукуючих верств населення у прагненні до перемоги над червоними концтаборами. Феноменальності ситуації додає і той факт, що подібне явище бразильська держава могла спостерігати лише одного разу до цього, – а саме під час минулих виборів, коли Болсонару за підтримки цих самих штатів став нинішнім очільником ФРБ.

   Окремо варто зазначити успіх консервативних сил у більшості штатів країни. У рамках всенародної елейсії, що супроводжується різким контрастом за кількістю жителів у тих чи інших адміністративних одиницях, цей параметр не відіграє суттєвої ролі. Проте є дуже суттєвим сигналом реальної єдності регіонів довкола постаті Жаїра Болсонару, яка, фактично, стала тією засадою, що на даний момент розколола країну на умовно консервативний Захід та комуністичну Східну Приатлантику.

   Не варто також забувати і про те, що Бразилія є федеративною державою! Розбудова федеративної системи, яка до президенства Болсонару була лише на папірці, дала поштовх для розвитку справжньої влади регіонів у країні. Одним з нереалізованих за час правління 38-го президента пунктів курсу на федералізацію держави стала виборча реформа, згідно якої Земля Істинного Хреста мала відійти від практики загальнонаціонального плебісциту та увібрати основоположні начала непрямої електоральної системи, притаманних іншій федеративній республіці – Сполученим Штатам Америки.

   Відповідно до незвершеного зачину, президента мали б обирати окремі штати у складі своїх унікальних виборників. Їхня ж кількість дорівнювала б чисельності представників даної територіальної диференціації в обох палатах Національного Конґресу, голосування яких мало орієнтуватись на абсолютні результати регіонального градуювання. Як виявилося, недоведення державного діла до кінця зіграло свою фатальну роль для майбутнього бразилійського народу...

За матеріалами "Плуга та Меча"

Криза думки

«Минуле не завжди тягне назад. У ньому розсипані нечисленні, але потужні пружини, які розпрямляючись, штовхають нас в майбутнє...». – Це слова видатного японського вояка XX ст. і консервативного революціонера Юкіо Мішіми, який сповідував істинні цінності земного життя.

   "Істина" у спотвореному постмодерністському задзеркаллі звучить приблизно так: "адепти" традиційних цінностей" є природженими рабами, які звикли до свого рабства і бісяться, якщо хтось бути рабом не хоче. Власне цю, так би мовити "істину", ми чуємо усюди, куди б ми не пішли. Подібні думки нам підносять як "прогрес" людської думки.

   Зараз гуманісти відкрито заявляють, що сучасний світ створений виключно прогресом і загальним розвитком людства. Проте, як ми розуміємо, сучасний світ створений постійними підмінами і спотвореннями початкового світу традиції та релігійності. Схожі спотворення сталися майже 300 років тому під час Великої Французької Революції; так сталося і під час самогубства Європи у часи Першої світової війни.

   Все це призвело до хворих побічних реакцій у вигляді червоної революції 1917 р. на просторах колись великої імперії Романових. Кращий приклад потворності висловив білогвардійський генерал Пьотр Краснов: «Їхня релігія "лєнінізм", а "заповіти Ілліча" – це їхні заповіді».

   Затим красиві гасла зароджувалась в нетрях ліберальної демократії і призвели до того, що зараз прийнято називати суспільством споживання. На зміну скинутим монархам прийшли "обранці народу" – президенти й інші політикани. Сьогодні більшість із них незалежно від власних намірів, у першу чергу, зобов'язані рахуватися не зі своїми союзниками, сюзеренами, васалами та народом, як їхні далекі попередники, а з головами різних корпорацій і компаній, про багатства яких не могли мріяти королі та імператори, які існували до них.

   У руках цих глобалізаторів і різного роду інтеграторів поняття добра та зла постійно міняються місцями. В усі часи люди, які істерично збирали в своєму будинку безліч зайвих речей вважалися ненормальними: якби були вони бідняками, котрі збирають у себе вдома все міське сміття або ж багатіями, що забивають свої маєтки зверху до низу дорогим одягом і розкішними меблями. Однак сьогодні люди, що набивають свої будинки грошима, нещадно обкрадаючи все населення, прикрашають обкладинки таких популярних журналів як "Time" і "Forbes".

   Попри це, таких людей шанують, поважають і ставлять в приклад іншим, менш заможним, а то й зовсім бідним і знедоленим. Так само і шлюб колись вважався сакральним божественним проявом вищих людських почуттів, що нині перетворився всього лише в юридичну формальність. У наш час звично бачити, як дружина звичайного роботяги йде до коханця-багатія втілювати свої статеві забаганки, а дружина багатія навпаки ублажає якого-небудь колгоспного жиголо у брудних нетрях міста.

   Все це відбувається від того, що у суспільстві споживання людство позбавило себе першого сенсу свого існування. Людина прагне споживати все більше і більше не знаючи меж своїм бажанням. Сучасному людству постійно чогось не вистачає: людина стала подібна до комара, який істерично шукає за чий рахунок він може продовжити своє існування – ось і все чого досягло це "суспільство людини новітнього часу".

   Основними рисами сучасного суспільства є його безхарактерність, втрата власної гідності, бажання жити одним днем. Навіть в епоху християнських імператорів все це вважалося життєвим досвідом язичників греків і римлян, враховуючи при цьому їхні помилки та культурні досягнення. Сучасний мультикультурний ліберальний світ, з якогось дива називає лицарське Середньовіччя відсталим і похмурим періодом європейської історії, відкидаючи його на смітник самої історії.

   Все це говорить про деградацію суспільства, про його падіння, а може і повернення навіть не в язичницьку епоху, а в часи бронзового століття – у Содом і Ґоморру. Тому сучасним християнам ні в якому разі не можна піддаватися на ту потворну брехню, яку несе верхівка ліберального суспільство. Не дивлячися на все, в цьому світі криза людської свідомості дуже сильно впливає на сучасних християн і на всю християнську проповідь в цілому.

   Якщо в апостольські часи поняття добра і зла були присутні в суспільстві, то сьогодні для кожної людини вони "індивідуальні". Однією з основних завдань є мужність прийняти виклики цього згубного для людства часу. Тому впадати в почуття безвиході і капітулювати перед духом цього часу для християн сьогодні є одним з найстрашніших злочинів проти людини і Господа Бога.

   Цей світ не може відповісти на справжні лицарські чесноти нічим крім брехливих фікцій, бо життя християн в усі часи було найкращою проповіддю віри. Саме тому християнству ще належить зайняти свою справжню позицію в серцях нинішніх європейців. Щира віра і бажання відстояти те, що нам дорого послужить початком для побудови нового Середньовіччя!

За матеріалами "Катехизму"

Рашизм – не фашизм, а сурогат неонацизму з необільшовизмом

Нарід-пацюк, який населяє просторий терен від загарбаного у німців Кьоніґсберґу до відібраного в японців Карафуто, не здатен мислити самостійно. Відтак він здебільшого (статистично це не можливо уточнити на сьогодні зі зрозумілих обставин) підвладний брехливій пропаґанді. У цілому росіяни несуб'єктна маса, людський пластилін для створення покірних виконавців забаганок режиму: ординського, царського, комуністичного, олігархічно-ґебістського тощо.

   Велетенська ресурсна федерація під вкраденою назвою "Росія" ніколи не була, а нині й поготів не є монолітною державою так званого "титульного народу", тобто московитів чи пак великоросів. Навіть з'єднане спільним кордоном на кілька тисяч утворення з центром у Кремлі та підперезане сурогатною псевдоідеолоґією рашизму продовжує існувати як клаптикова країна, яку населяють не менше 50 етносі із власними мовами та віруваннями. За конституцією, до складу РФ офіційно входить 21 національна республіка (Чечня, Удмуртія, Саха тощо), де лунають поодинокі, але вже публічні заклики до виходу й набутті суверенітету як у 1917 і 1991 рр.

   Тá кого на Московії хвилюють якісь основні чи будь-які інші, особливо Божі, закони, коли їхня солдатня взялася нести на Захід крізь український терен лютий морок замість світла?! Поєднавши більшовизм із нацизмом псевдофілософи (радше наближені до влади старці з високою самооцінкою) на кшталт Алєксандра Дугіна породили рашизм, який має певні схожості з фашизмом, але насправді ним не є. Навпаки, це з ворожого табору летять звинувачення на адресу українців і перш за все наших захисників у прихильності та навіть практиці фашистівської ідеолоґії, притаманної виключно італійцям, про що неодноразово стверджував її основоположник Беніто Муссоліні.

   Доволі знаково, що на Сході (у ресурсній федерації) та на Заході (в Європейському союзі та США) панує спільна негласна єдність щодо таврування інакодумців саме словом-ярликом "фашист". Хоча ніхто з тих, кого обмовляють, а подекуди це – цілі нації, не тільки не розуміють сенс поняття, зародженого у вирі Великого войовища 1914-1918 рр. на Апеннінах, але і плутають його з подібними ідеолоґічними доктринами (тобто, московитським більшовизмом і німецьким нацизмом). Означена колізія на руку ворогам, котрі своєю пропаґандою маніпулюють термінами, підмінюючи зміст не так формою, як словесним навантаженням, а пересічні громадяни не обтяжують себе пошуком його первинного походження.

   А проте існування фашизму, не кажучи вже про панування, і взагалі всіх споріднених із ним ідеолоґічних практик можливе у розвиненому індустріальному суспільстві, натомість у постіндустріальному – люди-громадяни атомізовані, їм немає діла до держави, як і державі більше немає діла до тих, хто підтримує її податками та службою в орґанах влади задля підтримки правопорядку. На Московії ця тенденція доведена до краю, у  зв'язку з чим ніякого фашизму там бути не може a priori. Реальний максимум можливої ​​"ідеолоґії", котра поверхово присутня серед обмеженого кола "обраних" жителів ресурсної федерації – анархо-капіталізм чи анархо-соціалізм, оскільки як державне утворення РФ в основі є безідейною мафіозною структурою.

   Повертаючися до рашизму, зауважимо, що синкретизм більшовизму (уточнимо – чекізму або ґебізму) і нацизму також поверховий, оскільки після заглиблення у сутність цього сурогату стане зрозуміло наступне: коріння цієї псевдоідеолоґії, химерного вчення спадкоємців так званого Южинського гуртка, тримається за імперський реґресивний шовінізм середини XIX ст., оздоблений сумнозвісним євразійством. Окрім того, означене явище сучасності озброєне тваринною ненавистю до чужого (демонізацією всього українського, європейського, американського) та вивищенням власного, мутованого єства, яким керує абсолютне зло у вигляді смерті. Тож як би сучасні авторитетні інтелектуали, подібно Тимоті Снайдеру, не намагалися прирівняти рашизм до фашизму (на правду реакційної ідеолоґії проґресу, породженої добою Модерну), у них це не виходить через жорстку дійсність "тюрми народів", де буряти з мокшанами відверто вважають себе "русскімі", відмовляючися від власної ідентичності.

   Ось цé населення Московії, де замість проєкту із формування покірного homo sovieticus кремлівський режим взявся ліпити мовчазний і бездушний "російський народ", достоту атомізоване й відірване від дійсності. Ресурсна федерація, на відміну від волелюбної України чи навіть слабкодухої Білорусі, позбавлена громадянського суспільства та справжньої еліти, замість яких є "терпіли" (континґенти-поселення) й "вертухаї" (корумповані службовці та обранці), котрі виконують забаганки обмеженого кола осіб (тобто, банди ґебістів сполученої з оліґархами). Тому все це "господарство", весь цей московитський устрій не годиться для визначення жорсткої, зібраної та від природи футуристичної політичної системи (фашизму), орієнтованої на завоювання життєвого простору не стільки силою зброї, скільки силою ідеї та слова.

   "Прапороносцями" рашизму є невеликий гурт путіністів. Цілком очевидно, що вони не будуть захищати власноруч вигаданий світогляд на фронтах, за них це зроблять безідейні "бойові буряти" та TikTok-піхота Рамзана Кадирова. Більшості населення РФ вказане явище хоч і зачепило лишень поверхню мозку, одразу під черепною коробкою, проте завдало непоправної ментальної шкоди, вивернувши на спід так звану масову свідомість.

   Подібному тому, як після 1918 р. німці страждали на "Ваймарський синдром", а мадяри на "Тріаноський", сучасні московити-росіяни зовсім не виглядають страждальцями, радше пацієнтами психічної лікарні. Адже після 1991 р. вони невиліковно хворіють на гіпертрофовані розлади, викликані розвалом СССР, що його роками хочуть відновити (наче трупи здатні повертатися до існування), а ми воліємо не допустити, заплативши надвисоку ціну – життя тисяч українців. Ось це і є звичайний рашизм, пропахлий мертвою плоттю, що відійшла у потойбіччя шляхом найстрашніших передсмертних мук у безмежному мороці; його ми маємо здолати раз і назавжди, допоки він не опанував наш світ.

Автор – Денис Ковальов

Світова пандемія спонукає уряди запроваджувати "паспорти здоров'я"

Поки ми всі з вами сиділи у карантині на самоізоляції, планета потроху почала оговтуватися від пандемії коронавірусу. На тепер можна стверджувати, що нас чекає новий дивний світ, реалізація якого до сьогодні була лише антиутопічною вигадкою письменників, як Джордж Орвелл, Олдос Гакслі та Рей Бредбері. Західні ліберальні демократії вже замислилися над запровадженням тоталітарних практик, запозичених у псевдокомуністичного китайського режиму.
   Наприкінці квітня влада Чилі оголосила, що після скасування карантинних обмежень, усі громадяни країни, які перехворіли на COVID-19 у примусовому порядку отримають "імунні посвідчення" або так звані "паспорти здоров'я". За словами чиновників, такі люди отримають більше прав у порівнянні зі здоровими, а саме: свобода пересування без обмежень і перевірки з боку правоохоронців, повернення на роботу з імовірною підвищенню зарплатнею і тому подібне. Подібну практику мають намір також запровадити уряди Греції, Німеччини та Італії.
   Санітарно-епідеміологічна деспотія різного політичного забарвлення буде тільки наростати, ймовірно, що це зачепить і Україну. Зазначені документи будуть надаватися тим, хто перехворів на коронавірус для безперешкодного в'їзду/виїзду. Відтак про візи чи безвізовий режим у тому стані, що їх українці встигли запізнати упродовж останніх 30 років, можна поступово забувати, бо світ не буде таким, яким він був до пандемії — це факт!
   Люди, в яких після виявлення COVID-19 невдовзі одужали або мають стійки антитіла до нього, будуть знаходитися у привілейованому становищі у порівнянні зі здоровим. Адже ті, хто досі не перехворів на коронавірусну інфекцію, розглядатимуться урядовцями різних країн як потенційною біологічною зброєю масового зараження. Без жартів: молоді, у котрої дуже важко зафіксувати симптоми захворювання, щоби не опинитися "поза законом", вигідніше буде добровільно заразитися COVID-19 інакше — санкції з боку державної влади.
   Західні країни несвідомо (а може навпаки) наслідуватимуть методи цифрового тоталітаризму, що діють у КНР, аби контролювати своїх і чужих громадян під час в'їзду/виїзду. Так, багато що зміниться в нашому світі, треба звикати, на жаль... На останок перефразуємо влучні слова англійського письменника Роберта-Луїса Стівенсона, відомого своїм "Островом скарбів": «І здорові будуть заздрити хворим!» (мовою оригіналу: «That die'll be the lucky ones!»), — краще і не скажеш, правда?!

Автор — Данило Катраник

Подвійні стандарти й підміна понять — норма для країн Заходу

Суспільно-політична система, запроваджена комуністами у 1949 р. на території континентального Китаю, може похизуватись тим, що майже на 100% утілила у життя найгірший кошмар Джорджа Орвелла. Звісно, на Заході (у США та ЄС) також існує держнагляд за власними громадянами, але це не іде у порівняння з тим, що робить влада КНР. Там мільйони мусульман уйґурів, лише через свої релігійну і етнічну приналежність, перебувають у концтаборах нового зразка, де замість живих охоронців нагляд здійснюють сотні дронів, замаскованих під птахів.
   Проте, це лише одна сторона китайської монети, яку платять уряду рядові мешканці Піднебесної. Інша — це нав'язування державним апаратом рейтингу довіри (радше — покірності) всім громадянам КНР, що означає на практиці доступ до певних пільг на його підставі. Все відбувається за сценарієм, описаним у романі-антиутопії "1984", який ніби став для влади КНР свого робу методичкою, бо також став доступний широкому загалу у 1949 р.
   І найцікавіше починається тоді, коли лідери КНР приїжджають з дружнім візитом до якоїсь європейської країни, скажімо — Фінляндії. Тут місцеві урядовці (президент і прем'єр-міністр) радо тиснуть руку головному комуністу планети та посміхаються, ніби й немає тих концтаборів для уйґурів, немає репресій щодо корінних мешканців Тибету, немає згортання демократії у Гонконґу... Сучасний континентальний Китай явно являє собою все те, що ми звикли розуміти під словами фашизм і нацизм, але лідер цієї країни ходить не в піджаку зі свастикою, а в строгому темному костюмі, зшитому кравцями з країн Заходу, бо ж він — дорогий і важливий партнер.
   Зовсім інша ситуація, коли на теренах Європі кілька молодиків одягаються в символіку давно зниклої держави (Третій Райх), чиєю тінню лякають усіх кого не ліньки. Тоді влада обурюється, преса зчиняє моментальний ґвалт, а деякі громадські активісти прагнуть стерти на порох кількох молодиків лиш за носіння певного одягу, яким лякають дітей і дорослих! А проте, не так давно цілі покоління були нацистами й фашистами — від Лісабона та Дубліна до Гельсінкі й Бухареста, і нічого, ніхто не робив з цього трагедії, бо велика кількість людей (від студентів та робітників до власників підприємств і міністрів) добровільно несли цей прапор заради здобуття кращого майбутнього.
   Ідеологія минулого перетворилася зі світогляду людей з плоті й крові на чудовисько, прецедент, який можна використовувати в зручних для себе випадках, попри думку інших. Тому, коли десь хтось кричить про повернення нацизму/фашизму, запитайте, а чи не підтримує цей хтось партнерські зносини з досі існуючими диктатурами, як КНР, Куба, КНДР чи Венесуела. І головне не забувати — у майбутньому всі антифашисти будуть з табору колишніх фашистів, що вчасно встигли залишити корабель, який пішов на дно і перефарбуватися у сприятливі для них кольори нової епохи.

За матеріалами "YLE"

Матеріалізм нашого ворога

Кожна людина звикла сприймати світ крізь призму власного світогляду, що формується впродовж цілого життя з таких елементів як: життєві обставини, батьківське виховання, ідеологія та генетична пам’ять. Всі ці моменти змушують нас розглядати речі виключного під власним кутом. Це є вкрай помилковим підходом, який приречений постійно помилятись у своїх спробах провести коректний аналіз того чи іншого явища, події чи окремо взятої людини.

   Яскравим прикладом цього є сприйняття націоналістичним середовищем нинішніх ворогів України, як ідейних фанатиків відродження московської імперії та адептів ідеології шовінізму (використання слова "націоналізм" в даному контексті було б вкрай неправильним, виходячи хоча б з його лексичного значення). На перший погляд всі їхні дії дійсно підпадають під всі категорії вищезгаданої ідеології, зміст котрої полягає у примарному звеличенні власного народу шляхом територіальної, воєнної та політичної експансії своєї країни.

   Втім, дані висновки з’являються при аналізі категоріями, якими звикли міркувати націоналісти, себто категоріями народу, нації, їх добробуту та історичної ролі. Помилковість подібного підходу стає дедалі виразнішою, якщо ми починаємо розглядати окремі гвинтики цієї машини. У ролі гвинтика в нас виступить фронтмен і, водночас, уособлення цілої системи сучасної РФ – пан В.В. Путін.

   Говорячи про даного персонажа, невільно спливає цілий ряд риторичних питань: «Коли людина, що прожила більшу частину свого життя в СССР і була буквально нафарширована комуністичною, матеріалістичною ідеологією почала перейматись такими ідеалістичними питаннями, як велич нації? Коли чоловік, що наживав мільйони доларів за програмою "нафта в обмін на продовольство" так різко змінив свій світогляд меркантильного пройдисвіта, що творив статки на власних напівголодних співвітчизниках, на світогляд месії цілого народу та Батька Нації? І, зрештою, чому цей його збочений патріотизм дрімав всі ті роки поки бюджет РФ не наповнився нафтодоларами?». Ці цікаві, хоч і доволі суперечливі для когось, питання дають нам змогу зазирнути у минуле цієї людини та зрозуміти, що, окрім грошей, її, за великим рахунком, нічого не цікавить, а міжнародні авантюри, у які вона так любить влізати це лиш спосіб примножити статки або принаймні не загубити того, що вже є.

   Саме така історія відбувається зараз у Сирії, де даний персонаж намагається не допустити будівництва газопроводу з Близького Сходу до Європи, аби Газпром лишався монополістом у нафтогазовій галузі. Саме така історія відбувається з усіма спортивними змаганнями, які у себе приймає, або у яких бере участь путінська РФ, і які є лишень ширмою для розпилу бюджетних чи призових грошей. І саме така історія відбувається, коли пан В.В. Путін намагається придушити повстання у пострадянських республіках, які можуть стати гарним посібником зі скидання клептократії для росіян, а отже становлять суттєву небезпеку для статків кремлівського володаря і його найближчого оточення.

   З іншого боку це прекрасна наука як для України, так і для будь-якої іншої країни світу, де панівну роль намагається отримати матеріалістична ідеологія, роль якої зараз грає перероджений соціалізм під сучасною назвою "неолібералізм". Якщо населення держави живе виключно заради матеріальних благ або тілесних задоволень, то рано чи пізно таке суспільство деградує до рівня, яким його представлено у путінській РФ. А отже, призведе до подібної катастрофи.

Автор — Олександр Вайс

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».

   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...

   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".

Автор — Денис Ковальов

Чому боротьба за рівність — це шлях у Пекло?

Якщо хтось досі не здогадався, то сучасні борці за тотальну і всюдисущу рівність (ліваки, анархісти, комуністи та інші їм подібні істоти) більш слабкі, обділені рівнем інтелекту, ніж решта людей. Вони не можуть досягати висот у своєму житті та банально забезпечити своє життя у матеріальному плані, тому вони стають борцями за міфічну рівність. Вони просто не можуть змиритися з тим, що є успішніші за них люди, які завдяки своїй наполегливості, силі характеру, праці та життєтворчому духу досягають висот, розвиваються, нарощують нові сили в постійній боротьбі та підкорюють цей світ.

   Враховуючи це, борці та борчині хочуть зрівняти із собою працьовитих та успішних людей, щоб бути з ними на одному рівні. Та люди традиції, старого порядку, вічних цінностей – це люди боротьби! Вони знають, що таке повне пригод активне життя, що таке порядок і сила. Адже вони формують своє життя зусиллям незламної волі наполегливості. Їхнє життя – це своєрідний акт самовдосконалення, підкорення свого життя та світу.

   Люди праці й традиції найбільше шанують цезарів, величних людей старих часів, героїв та воїнів. Світ правих — це світ вічної боротьби та вибору, а не деградації та рівності! Світ порядку та ієрархії, а не хаосу та анархії. Саме через це так звані борці за рівність є всього на всього заздрісниками, ні на що не здатними невдахами та ледарями, які за допомогою "ідеї утопічної рівності" хочуть бути на одному рівні з кращими.

   Люди традиції не борються за абстракції, а творять своє життя, підкорюють та впорядковують його! Ми — представники правого руху, віримо в ієрархію, а не рівність, бо вона стимулює розвиток, щоб бути кращими. Люди у нашому світі ніякі не брати, а конкуренти: "Homo homini lupus est!". Боротьба за місце під сонцем — це поступ, а мирне співіснування чи нейтралітет – шлях деградації, занепаду та гниття. Кожен має право обрати своє...

За метеріалами "Голосу Крові"

Бій за Тампере — фінські Крути навпаки

Дуже часто доводиться чути порівняння української військової історії з фінською. Деякі горе-експерти так затято проводять паралелі звитяжного чину фінської нації часів Зимової Війни та підносячи до небес заслуги Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, забуваючи про події, обставини та людей, які цьому передували. Звісно, що ніхто не заперечує заслуг Маршала Фінляндії у боротьбі за незалежність з кількома окупантами, але 100 років тому не він один відіграв важливу роль у становленні фінської державності.
   Скажімо, однією з найкривавіших подій у Визвольній Війні Фінляндії 1918-го р. була битва за стратегічне місто Тампере. Саме про неї сьогодні й поговоримо. На наш погляд, цей бій можна порівняти з героїчною обороною Крут українським юнацтвом, хоче це лише умовності.
   Так, після "червоного заколоту", вчиненого у кінці січня місцевими радикальними соціал-демократами, весь південь Фінляндії по лінії Порі-Вілппула-Гейнола-Лаппеенранта-Рауту опинився у руках більшовицьких маріонеток. Законний "білий" уряд Пера-Евінда Свінгуфвуда тимчасово переїхав на західне узбережжя, у місто Вааса. Звідси й мав розпочатися визвольний похід новоствореної Фінляндської Армії під проводом генерала Маннергейма.
   Із самого початку війни "червоних" і "білих" Тампере вважалось другим після Гельсінкі бастіоном "пролетарської революції", воротами у Центральну та Північну Фінляндію. Місто було зайняте червоними повстанцями ще у січні 1918-го р., але на його території все ж діяли невеликі підпільні загони новоутвореного "Охоронного Корпусу". Бійці-патріоти мали підготувати плацдарм та місцеве населення до очікуваного визволення Армією Фінляндії.
   План урядових військ полягав у тому, щоб оточити місто й ліквідувати усі наявні в ньому сили "червоних". Генерал Маннергейм поділив свою армію на 4 угруповання, якими командували Карл Вілкман, Мартін Ветцер, Гаральд Г'ялмарсон і Ернст Ліндер. На противагу "білим", оборону Тампере здійснювали "червоні" командири Ейно Раг'я і Гуґо Салмела. Очільник вищого органу влади фінляндської "пролетарської революції" Куллерво Маннер вагався, пропонуючи своїм соратникам зберегти сили для майбутнього наступу й здати місто, відступивши на Схід до кордонів РСФСР. Однак керівництво "Червоної Гвардії" Фінляндії, за особистим наполяганням Льва Троцького, обрала шлях неповернення — оборону Тампере.
   Увечері 26 лютого 1918 р. генерал Маннергейм віддав наказ шведському воєначальнику Ліндеру наступати на селище Лемпяяля, таким чином перерізавши залізницю Тампере-Порі. Це мало замкнути кільце навколо Тампере з півдня. Згодом було визначено дату загального наступу усієї Армії Фінляндії — 15 березня. Як пізніше стверджував сам Маннергейм, для нього було важливим завершити операцію до настання весняного бездоріжжя, що могло істотно ускладнити просування військ.
   Активна фаза наступу на Тампере була розпочата у переддень висадки експедиційного корпусу Імперської Армії Німеччини у Ганко. Генерал Маннергейм розумів значення визволення міста власними силами, тож німецька Балтійська дивізія під проводом Рюдіґера фон дер Ґольтця мала лише відтягувати на себе сили супротивника на Півдні, концентруючись навколо Гельсінкі. На ранок 25 березня Ліндер зайняв передмістя Сіурі, завершивши оточення Тампере, а за 3 дні, 28 березня, у так званий "кривавий страсний четвер", розпочався штурм міста силами Ветцера і Вілкмана.

   Опір "червоних" був запеклим. Вони розуміли, що Тампере — ключ до всієї Південної Фінляндії, а головне, до Гельсінкі. Тож головні сили "Червоної Гвардії" були сконцентровані у центрі та у східних районах міста. Та всупереч цьому угруповання Ветцера увійшло в Тампере: 2-й єгерський полк, кинутий у бій, блискуче витримав іспит, попри втрату половини свого складу. За словами Маннергейма, командири з винятковою хоробрістю вели за собою недавніх призовників, які бачили перед собою осяяне успіхом майбутнє вільної від "червоної чуми" Фінляндії. Саме тут, на закривавленій бруківці промислового Тампере, і загартовувався той славетний фінський мілітарний дух, котрий мечем дарував нації самостійність.
   Упродовж 29 березня — 2 квітня 1918 р. бої затихли. Розпочалась остання фаза звільнення міста. На ранок 3 квітня, після кількахвилинної артпідготовки, урядові війська почали штурм центральної частини Тампере. Наступ відбувався з Півдня та Сходу, бо на Заході загони "Червоної Гвардії" встигли підготуватись, спорудивши надійні укріплення та барикади, які противник не зміг подолати. Того ж дня 10 тис. німецьких жовнірів висадилися у Ганко, розпочавши наступ у бік Гельсінкі довжиною у 120 км. Увечері 4 квітня кільком сотням "червоних" вдалося вирватися з оточення, тому на ранок 5 квітня запеклий опір чинили найбільш червоногвардійці. Квартал за кварталом упродовж дня контроль над Тампере переходив до урядових військ, які не щадили ворога. Тому вже невдовзі місто було в руках Армії Фінляндії.
   Бої закінчилися опівдні 6 квітня 1918 р., після остаточної капітуляції залишок "Червоної Гвардії". Полонених (приблизно 10 тис. осіб) зібрали на центральній площі Тампере, оголосивши зрадниками Фінляндської Держави. Згодом найбільш активних "червоних заколотників" (до 300 осіб) було розстріляно, а за вироком у допомозі окупації були страчені 200 більшовицьких найманців з РСФСР. Історики країни Суомі схильні у думці, що бій за Тампере став найбільшою битвою Визвольної Війни 1918-го р. "Червоні" зазнали величезних втрат у живій силі, а тому були зламані морально. Подальший опір військам генерала Маннергейма та німецькому експедиційному корпусу лише підтвердив неспроможність лідерів "пролетарської революції" реально оцінити ситуацію, що склалась. Тому, вже 12 квітня було звільнено Гельсінкі, а 29 квітня — Вііпурі.
   Визвольна Війна Фінляндії проти "червоної чуми" завершилась 16 травня 1918 р. спільним урочистим парадом об'єднаних фінсько-німецьких військ у столиці незалежної держави Суомі. Тут також варто додати, що попри значну військову та політичну підтримку Німеччини, законний уряд Фінляндії зміг власними силами звільнити більшу частину Півдня країни, охопленого "пролетарською революцією". Водночас, мирна угода підписана у лютому 1918 р. у Брест-Литовську розв'язала руки Дієвій Армії УНР, яка останні 2 місяці зазнавала поразки у боях з більшовиками. У кінці березня українські війська відновили наступ і вже невдовзі повернули втрачені міста: 29 березня 1918 р. Запорозький кінний полк імені Костя Гордієнка з приданим йому Запорозьким кінно-гірським гарматним дивізіоном визволили Полтаву від військ московської комуни, а 8 квітня 1918 р. Запорозький полк імені УНР розгромивши війська московської комуни переможно вступив до Харкова.

   Що ж до порівняння бою за Тампере і битви під Крутами, то воно радше умовне. Адже, по-перше, керівникам нещодавно проголошеної незалежної Фінляндії вдалося не стати на манівці лівої пропаганди, а обрати шлях національного державного будівництва за європейським зразком (брали за приклад Швецію та Німеччину). По-друге, Фінляндська Армія не була демобілізована і деморалізована більшовицькою та пацифістською пропагандою, а тому змогла не тільки вистояти, але й чисельно збільшити свої лави. По-третє, фіни як нація розуміли важливість окремішності та власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями, тим паче, якщо там буде колишня метрополія. Тож усі (від старого до малого) йшли воювати за своє майбутнє без нав'язаних ідеологічних штампів, відстоювати свою честь і гідність, захищати себе та своїх близьких від заражених "червоною чумою" озброєних бойовиків. Ну і, по-четверте, на відміну від Крутів, бій за який на правду сповнений трагізмом та біллю за полеглу молодь, битва з Тампере несе справжнє осяяння героїзму, попри криваві наслідки. Адже уряд Фінляндії чудово розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами (включно з розстрілами), а не тільки юнацьким запалом, розбудова самостійної держави є неможливою. Шкода, що керманичі України упродовж 1917-1921 рр. цього так і не збагнули: через ідеологічні та класові сварки на 70 років вони віддали націю на поталу ворогам для кривавої розправи.

Автор — Денис Ковальов

Свобода, яку вони втратили

Різношерста молодь збивається у купки, радісно стукає у барабани та вигукує вульгарні гасла про свободу, рівність і ще трохи про свободу. Нікому не цікаво, що було раніше, як працює цей світ і навіщо люди з'явилися тільки двох статей. Всі гуманітарні науки сучасності (соціологія, філософія, психологія) крутяться навколо сподівань цих хлопців. Вчені роблять все, що в їх силах, аби максимально звільнити розум і звичаї мілленіалів.
   Для здійснення всіх своїх задумів у молодих і прогресивних інтелектуалів є все необхідне. По-перше, це товстелезний фоліант з роздумами Зіґмунда Фройда для звільнення потаємних бажань. По-друге, трішечки Герберта Маркузе для виходу з-під гніту капіталу. Ну і, по-третє, ще зовсім трохи Жана-Поля Сартра для вирішення екзистенційних рівнянь. Коли ж євроінтегровані й толерантні юнаки з плакатами у руках виходять з вимогами надати їм повну свободу, вони не до кінця розуміють, що їм не витримати всього тягаря цієї свободи. Не дарма Жан-Поль Сартр писав, що свобода – це ще той вантаж, з яким потрібно вміти впоратися.
   Але все ж, кожен є вільним у міру свого внутрішнього стану. Хтось може мати всілякі матеріальні блага, повноту життєвих умов і можливість робити все, але при цьому не вміти розпоряджатися тим, що має. Іншому це все не буде дано, але маючи найменші можливості для маневру ця людина сповна насолодитися можливостями наданими долею.
   Ліберали стверджують, що головною цінністю та основоположною важливістю є людська особистість і права людини! Свобода особистості це те, що західний спосіб життя диктує всьому світу за допомогою всіляких важелів впливу: від абстрактно-культурних до конкретно-фінансових під гаслом – «Ви ще не вільні? Тоді ми йдемо до вас!». Бути вільним у їхньому розумінні означає мати доступ до необмеженого споживання й задоволення всіх бажань. Хочеш змінити стать? – Будь ласка. Вирішив стати маленькою дівчинкою у свої сорок? – Відмінно! Перелік всіляких сценаріїв розвитку повно, але суть одна – задоволення усіх бажань девіантних індивідів. У їхньому розумінні це і є "свобода".
   Давайте правильно поставимо питання: свобода "для чого" або "від чого"? – Свобода від патріархальних цінностей, які заганяють проґресивну спільноту в темряву століть; свобода від ґендерних стереотипів, які нав'язують неусвідомлені батьки своїм дітям; у кінець кінцем свобода від поліцейської держави; і так далі. Люди, яким не властива внутрішня свобода, шукають і намагаються звинувачують батьків, вчителів і злих бандитів в однакових куртках у тому, що вони відібрали у них мрію. Так вона, сучасна свобода: ні обмежень, ні норм, ні правил...

За матеріалами "Renovazio"

Осмислити Лєніна

На вечері пам'яті Кондрада Крайцера філософ Мартін Гайдеґґер зауважив, що будь-яке споминання, в першу чергу, має бути приводом до осмислення  події чи особи, що споминається. У 100 річницю воістину революційних змін, що відбулись на українській землі, варто ще раз повернутись до осмислення особистості, що стояла у центрі цього процесу!
   Є люди, навколо яких кружляє історія; які мислять і творять її... Це люди, які не  тільки одержимі, але і можуть одержати своєю одержимістю маси, як зазначав у "Вотані" Карл-Ґустав Юнґ щодо діяльності Адольфа Гітлера. До таких, безумовно, належить і Владімір Ілліч Ульянов (він же Лєнін). "Монстр археомодерну і його батько", – ось яке визначення можна дати цій постаті!
   Різні терени Русі покинули епоху традиції у різний час. Якщо в Річ Посполиту капіталізм та інші принади модерну прийшли у першій половині ХVII ст., то у Московію модерн увірвався тільки з реформами Пєтра І на початку століття ХVIIІ-го. Однак, в обох випадках, і особливо – у випадку Московії, модерн так і не зміг глибоко проникнути у  суспільство, яке в основі своїй залишилось архаїчним. І понині народи Сходу Європи несуть у собі древні дохристиянські обряди, сакральні знання, мислення та світосприйняття: від ненависних лібералам та їх  челядникам "паскосвятства" до природного відторгнення чужинців і  збоченців, і найголовніше – це збереження залишків такого скарбу, як магічна картина світу. Все це – ті "пережитки", яких на прогресивному Заході вже майже не зустрінеш (на відміну від негрів-салафітів та лезбійсько-трансґендерних сімейств).
   Для того, щоб  зруйнувати ці залишки питомо людського і остаточно перетворити мешканців Сходу Європи на працівників та споживачів світовим фінансовим капіталом була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (далі РСДРП). В цьому плані цікавим є її перший з'їзд, на якому з 9 присутніх 5 були довгоносими чужинцями із "чєрти осєдлості", і тільки 4 – руського  походження. Власне, в цьому і полягала мета проекту: використати архаїчні пориви народів Русі до справедливості, щоб зламати недокапіталістичну аграрну Російську Імперію, зламати її  напівфеодальний, а значить, ієрархічний, священний державний порядок, встановити владу промислово фінансового капіталу в економіці через ринкові механізми та у політиці – через буржуазну парламентську  демократичну республіку...
   Так би все і сталось, якби їх всіх, цих  довгоносих хитрунів, не захопив нестримний потік волі їх євразійського  вождя – Владіміра Лєніна. Найбільшою загадкою можна вважати, як, все ж таки, представник іншого племені – напів-руський, напів-калмик зміг не  тільки, як в анекдоті, затесатись у таку тісну компанію, а ще й очолити  її. Власне, відповідь – це тільки одержимість і здатність одержати  інших...
   ...Лютнева революція 1917 р. перемогла. Самодержавство впало, проголошено буржуазну демократичну республіку, готуються установчі  збори, дух парламентаризму вже витає у повітрі, зсильні та політичні емігранти повертаються додому. Одним з перших серед них з-за кордону (одразу після Георгія Плєханова) вривається в нову буржуазну дійсність Лєнін. І просто розриває всіх своїми "Квітневими тезами": ніякої співпраці з Тимчасовим урядом; націоналізація промисловості, землі і банків; всю владу – радам робочих, селянських та солдатських депутатів; припинення імперіалістичної війни; соціалістична революція!..
   Не дивлячись на  те, що газета "Правда" описує його прийом як теплий, вже після першої промови в рядах революційних солдатів замайоріла думка підняти вождя більшовиків на штики. Навіть ті, хто приїхав із Лєніном у одному німецькому вагоні, почали потихеньку відсторонюватись від нього. Бюро ЦК РСДРП та Петроградський комітет м'яко кажучи холодно сприйняли "Квітневі тези". Чи не єдина їх палка захисниця – Олександра Колонтай – українка з древнього козацького роду Домонтовичів, що корінням сходить до однієї з гілок Рюриковичів! Однак, вирішено обговорити тези у районних комітетах Петрограда.
   На той час у партію більшовиків вступила величезна кількість робітників та солдатів, що абсолютно не розумілись не те що на марксизмі, а й в цілому більше знайомі були зі Святим письмом, ніж з  якимись сатанинськими писаннями модерну! Звісно, що теза про необхідність побудови розвиненого капіталізму для переходу до соціалізму для них була порожнім звуком. Соціалізм – тут і зараз! І під соціалізмом народ розумів (і зараз розуміє!) не майбутні кращі часи прогресу, а повернення у старий добрий "Золотий Вік". Для робітника і селянина тоді це була допетровска Русь, для обивателя сьогодні – це "Русь Червона" (хто б до цього як не ставився).
   І Лєнін на 100% відповів на запити розбурханої революційної архаїчної народної маси. Водночас, народ підтримав Лєніна. Після його блискучої перемоги і одностайної підтримки на відкритих зборах трьох районних партійних організацій Петрограда Іосіф Сталін завершує паузу та підтримує Лєніна. Вождь тріумфує у всіх організаціях, а потім – на конференції партії більшовиків. Об'єднання РСДРП(б) з буржуазними меншовиками – реформістами-модерністами відкинуто. Партія стає на рейки підготовки до соціалістичної революції...

   За  півроку незламна воля монстра Лєніна не тільки приведе більшовиків до влади, але і розчавить модерністів-реформістів з УНР, які б прекрасно ужились із Тимчасовим урядом, кадетами, есерами та меншовиками. І навіть – з більшовиками без Лєніна.
   Хтось вважає політику ліберальних марксистів з УНР помилковою. Ні, вона була вірною. Вірною для того, щоб разом із об'єднаною РСДРП та іншими демократичними партіями буржуазної Росії вести народи Русі шляхом модернізації. Але вони не врахували (не могли  врахувати!) фактор Лєніна. Якби не він – політичні нащадки Винниченка і  Мартова, Петлюри і Троцького під червоними і синьо-жовтими прапорами водили б зараз народи демократичної Росії на веселкові "МоскваПрайди". Але, не судилось... Рука Господня, навіть у кривавий спосіб, навіть зусиллями часто не кращих людей, завжди ламає плани дітей Диявола. Так воно буде і сьогодні. Чим, браття та сестри, і спасемось!
   P.S. А повалення  пам'ятників цьому монстру археомодерну на нашій святій землі символізує  перехід до іншої стадії – епохи археопостмодерну. Але це вже зовсім інша історія...

За матеріалами "Ingmar Crimson"