Хмільні напої на Русі – з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" народної душі.
Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилучитися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476-1477 рр.) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу, або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість - адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітивши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу – і вже порожню повернути йому.
Хитрий венецієць легко відбувся. Сиґізмунд фон Герберштайн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої: мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від австрійських Габсбурґів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пиятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настанням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супроводжувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі стараються, щоб «зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приводу до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями...» і так далі.
А ось проводжають із Москви до Персії ґольштинця Адама Олеарія – це вже друга чверть XVII ст. Гофмайстер Борис Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з нашими дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними. В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Ґольштінія у Московії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з домівок у монастир», що «серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник». Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 р. спостережливого й переконаного протестанта Олеарія – так лікуються й тепер. Чи раніше в Московії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася! Він сам бачив 24 вересня 1634 р. публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку: «Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову пригнали до Кремля».
Варварська боротьба, варварські методи – як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Фьодором Достоєвським "безодні" московського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках.
Автор – Євген Гуцало
Немає коментарів:
Дописати коментар