Повітряний простір як фактор геополітики

Розширення власного життєвого простору протягом всієї історії було головною метою кожного народу. Але придатними для існування були тільки 2 типи геополітичного простору – суходіл, як територія безпосереднього мешкання, та море, як джерело ресурсів та шлях комунікацій. Протягом останніх 200 років збільшення кількості населення, обмеженість життєвого простору та бажання розширити придатні для використання ресурси спонукали людство до освоєння наступної природної стихії – повітря.

   Чому повітряні ресурси сьогодні займають чи не найважливіше місце у геополітичних планах великих держав? Освоєння повітря є одним з найбільш актуальних напрямків зовнішньої та внутрішньої політики багатьох держав, тому є необхідність детальніше розглянути ці процеси у світовому масштабі. Використовуючи теоретичну базу геополітики як науки, можна констатувати, що повітря є геополітичним простором; воно відповідає всім запропонованим критеріям: має територію з окресленими певним чином межами, є джерелом могутності та ресурсів держави, потребує контролю та захисту.

   Використання повітря як геополітичного простору зараз відбувається у двох протилежних за змістом напрямках. По-перше, це економічна експлуатація повітря для транспортування вантажу і пасажирів; а по-друге, цей простір має необмежені ресурси для швидкісного пересування, що разом з наявністю певних технічних засобів відкриває можливості для активних та ефективних військових захоплень. Останнім часом все чіткіше спостерігається загальносвітова тенденція переходу гегемонії від континентальних і морських держав до повітряних.

   Таким чином, повітря може бути як джерелом економічного прибутку через транспортування, так і являти собою військову загрозу окремим регіонам чи світові в цілому. Відтак виникає необхідність чіткого регулювання використання повітряного простору. Це знайшло відображення у низці міжнародних, регіональних і локальних документів – Паризька конвенція (1919), Варшавський договір (1929), створена у 1944 р. Міжнародна орґанізація цивільної авіації (IKAO) та інші.

   Україна як транзитна територія між Сходом та Заходом, за своїм геополітичним положенням має всі шанси для ефективного використання власного повітряного простору з економічною метою. Совєцька "спадщина" у вигляді технічної бази для створення літаків та іншої техніки за умов необхідного фінансування може стати основою для активної експлуатації повітряної стихії як джерела матеріального прибутку. Дотримання регіональних та міжнародних договорів забезпечує участь України у процесах світового розвитку.

   Поза тим, повітряна стихія є геополітичним простором, яка разом із суходолом і морем становить "життєвий простір" (нім. das Lebensraum) людства. На сучасному етапі вона може змінити розподіл сил на світовій арені – гегемоном може стати тá держава, яка максимально ефективно використовує повітряний простір для військово-політичного розширення, контролю території та отримання матеріальної користі від його експлуатації.

За матеріалами "Світовиду"

Василь Рябоконь — рятівник Кубані

Василь Рябоконь — офіцер Полтавського полку, що на початку ХХ ст. дислокувався на Південному Кавказі. Ця постать маловідома сучасній Україні. А між тим, Василь Рябоконь був народним месником Кубані, який вів боротьбу з московськими окупантами до 1924 р.
   У розпал Перших визвольних змагань він став символом боротьби, а ім'я "Рябоконівця" стало прозивним і страхітливим для більшовиків. Кубанці навпаки були гордими носіями цього почесного звання. Бо згодом ще багато років горді українці Кубані, плюючи в обличчя совєцьким катам, говорили: "Рябоконя на вас нема оце".
   Свою службу Василь Рябоконь почав у Полтавському полку в Тифлісі (нині — Тбілісі). У 1918 р. повернувся у рідні місця, був членом Лебединської ради, однак через розбіжності з більшовиками одразу після приходу білогвардійців прилучився до їхнього руху. Згодом він був зарахований у Другій Уманський полк.
   На початку 1920 р. червоні комісари зайняли рідні місця кубанського месника і вбили його батьків. Сам Василь Рябокінь переховувався до приходу врангелівського десанту — у серпні 1920 р. командування Збройних Сил Півдня Росії передало затятому борцю з більшовизмом 3-ю сотню полку "Порятунок Кубані" полковника Сергія Скакуна. У 1920-1925 рр. рештки цього формування діяли як повстанська група, здійснюючи нальоти на хутори та знищуючи червоних активістів — восени 1925 р. Василь Рябокінь потрапив у пастку чекістів, його загін був розгромлений, а сам кубанський месник згодом  був засуджений і розстріляний.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Військовий парад як вияв здорового мілітаризму

Майдан. Музиканти у піксельці п'ють каву і курять, розмістивши інструменти на парапетах. Хлопці у розгрузках та нових беретах їдять у фастфудах. Простір дороги заполонила урочиста сцена. Спекотний день репетиції параду. Приємний пейзаж.

   Та й парад до Дня Незалежності це приємно. Більше того гарно. Здоровий державний мілітаризм. Чиста техніка, яка пізнала або скоро пізнає бойову багнюку. Дійсно бойові прапори частин.

   Що святкувати, коли триває війна? — Принаймні те, що українська армія не переходить Збруч, а знаходиться за тридцять кілометрів від кордону. Та й треба більше святкувань, бо якось дістала ця українська вічна незадоволеність. Тому парад — це круто!

Автор — Олексій Бешуля

Як Армія УНР визволяла Донбас

Бої за донецьку заглибину 1918 року — це героїчний військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Володимиром Сікевичем. У квітні 1918 р. на східні терени Катеринославської губернії почався наступ українського війська проти більшовиків з метою встановлення української влади. Під час походу спеціальна група Запорізького корпусу Армії УНР звільнила Придніпров'я, Харківщину та Донеччину від більшовиків.
   Перші успіхи на фронті українське військо здобуло 10 квітня 1918-го. А вже наступного дня після переформування Запорізької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду УНР, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Було сформовано Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків. Група мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування запорожців поводив сам генерал Олександр Натієв.
   Після 12-годинного бою 15 квітня українські війська здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених; 17 квітня 3-й піхотний полк зайняв Слов'янськ, а 18 квітня — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами зайняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. На ранок 30 квітня вояки Армії УНР дійшли до станції Ковпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків поневоленого українського Донбасу...

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Кому дістається незалежність?

Кому дістається справжня незалежність? Відповідь на це запитання до сміху проста: незалежність дістається тому, кому вона потрібна і хто до цього докладає бодай мінімальні зусилля. Коли українці вкотре почнуть свою пісню за "лихую долю", варто поцікавитися: а що вони зробили, щоб мати щасливіше життя?

  Чому менші чисельністю, територією, економічним потенціалом, талантами народи (наприклад, такі, як латвійці) отримали свою незалежність на відміну від нас? Тому, що вони більше прагнули цього, проявили більше характеру. І вони її ВИБОРОЛИ, а не отримали. Бо все у житті потрібно виборювати, а не отримувати, як даність. Бо вони мають психологію пана-господаря, вершителя власної долі, а не раба, що позирає на різні боки, шукаючи поглядом свого хазяїна.

   При всій нашій військовій обдарованості, героїзмі та ліпших бойових якостях ми залишилися ні з чим. Бо не сприймали незалежність всерйоз і не знали, що з нею робити. Ключ до розуміння - психологія. Народ із психологією наймита-раба не матиме політичного успіху попри успіх військовий.

  Під час визвольних змагань першої половини ХХ-го ст. ми продемонстрували неабияку військову майстерність та самопосвяту, але не зробили жодних кроків до здобуття свободи. Читаючи про події тих років, можна зробити висновок: українці бачили себе як партизанів, але не як повноцінну армію. Вони ховалися в лісі, конспірувалися, атакували й тікали, грабували конвої, робили відплатні акції. Але ніде ви не зустрінете, щоб перед вояками стояла задача захопити населений пункт, винищити колаборантів, призначити власну адміністрацію, мобілізувати під свої стяги місцевих, взяти на облік неблагонадійних, оголосити свої правила винятковими й обов'язковими до виконання. І це на своїй землі, у себе вдома! У москалів чомусь із цим ніколи не було проблем, де б вони не були. Бо це - наслідок психології. Тільки народ із повноцінною психологією матиме незалежність! І це справедливо.

   P.S. Дивуєтеся, чому Латвія має незалежність, а Україна - ні? Пропонуємо вашій увазі два повчальні відео: 1) як у Латвії, зокрема, ще в дитячому садочку проводять військово-патріотичні уроки; 2) як латвійська поліція ставить на місце москальських десантників. Тож, дивіться і робіть висновки.

За матеріалами "ВАРТИ"

Природна велич України

Незалежність лише попереду... До неї ми прислухаємось, коли чуємо гуркіт канонади на Сході, її хижий відблиск очей бачимо у вогні одеського Будинку профспілок. Незалежність настає зовсім не від юридичних актів, а від актів психологічних - перш за все актів помсти за накинену насильно неволю.

  Не визнавати своєї хоч у чомусь гіршості - мститися, Європа сичатиме - мститися далі, бо ми маємо не менші права на розпорядження майбутнім Європи, аніж її давні керівники. Навіть якщо ми походимо не з глибини віків, а створились десять років тому - ми все одно маємо право на ВСЕ. Нація починається з абсолютної віри в неї як вищу цінність.

   Нам ніхто не дасть зрозуміти, що ми - майбутнє Європи, якщо ми самі себе такими не зробимо. Україна почнеться зі смерті московського звіра, якому ми маємо нанести удар в серце. Давні міфи оповідають про героя, який під час ініціації дізнався, що його батько це насправді вітчим, який убив справжнього батька, після цього герой йде і вбиває вітчима на знак помсти. Саме так станеться і з Україною - націоналізм - наша ініціація, що колись дала нашим предкам правду, що зовсім не Москва наш батько, а справжнього батька вбивця. Щось подібне відчував Міхновський, коли носив офіцерську російську форму, ненавидячи Росію, щось таке відчував Донцов, навчаючись в російському університеті в Петербурзі і щиро будучи ворогом Росії - вони вже були ініційовані націоналізмом і знали що година помсти близька.

  Не буде ніколи спокою тим, хто вічно лише спокою шукає. "Українська ідилія" з хатами, тином і тихим плином життя - застарілий стереотип, який або знищиться нами, або знищить нас. Не Москва насправді здатна нас знищити, а саме ось ця "тихість", ось ця "скромність" і безтурботність, які зводять нанівець усі починання в державному житті. Йому можемо протиставити віру, як колись протиставили віру "реальності", що не задовольняла римляни, франки, німці, англійці та інші великі нації. Ресурси - другорядні, ми їх точно знайдемо, якщо дуже повіримо і дуже захочемо. А нині - жодного плекання культу слабкості і ниття, жодної зневіри і капітулянтства - лише культ національної величі і культ перемоги. 

   Закінчую рядками з Маланюка (бо це дійсно вартий уваги і як ніколи комбатативний поет, у чиїх рядках ні краплі такого приємного для наших лібералів і соціалістів ниття): 

"Ще прогримить останній судний грім 

Над просторами неладу і зради 

І виросте залізним дубом Рим 

З міцного лона Скитської Еллади..."

За матеріалами Чорної Ради

Шюцкор – на захисті незалежності Фінляндії

Минає 75-та річниця від дня початку підступного нападу СССР на маленьку Фінляндію 30.11.1939 р. та 97-ма річниця з дня проголошення Фінляндії незалежною республікою 06.12.1917 р. Однак, і досі фіни відчувають загрозу з азійського Сходу, адже нині Україна як і вся Європа опинились у безвихідному становищі: або нова тотальна світова війна із вірогідністю застосування ядерної зброї, або нікому не потрібні “мирні” переговори. Все ж, у тяжкі години військової загрозу зі Сходу на захист Батьківщини виходили мужні добровольці, захисники Вітчизни, і Фінляндія цьому гарний приклад.

   Так було одразу після початку Першої світової війни. Фінські добровольці, патріоти та націоналісти, які прагнули здобуття самостійності своєї батьківщини з пазурів московського царизму, з дозволу німецького кайзера Вільгельма ІІ утворили 27-й єгерський батальйон. Цей батальйон фінських єгерів відправили одразу на війну із армією Російської імперії, але не у Фінляндію, а в Латвію. Лише з Лютневою революцією 1917 р. фінським єгерям було дозволено перебазуватись на Батьківщину.

 Взагалі, час створення добровільної, оборонної організації Шюцкор (фін. Suojeluskunta) складно визначити. Шюцкор утворився сам по собі, у зв'язку з обставинами того часу. Документальним свідченням появи організації Шюцкор вважається лист фінляндського солдатського комітету від 16.05.1917 р. адресоване до військового штабу у Гельсінкі, в якому підтверджувалося, що для майбутньої незалежної фінської держави необхідні власні збройні сили. Були потрібні негайні заходи для організації корінного населення, що б воно було готове діяти проти військ Російської імперії. Навчання військових кадрів мали проводитись на базі єгерського батальйону, який вже був перекинутий до Великого князівства Фінляндського.

   У травні 1917 р. представники єгерського батальйону утворили в середмісті Гельсінкі "Активний комітет", що складався з наступних особистостей: статський радник Алексіс Грінпенберґ в якості голови, доктор Ейно Суолахті, майстер кінного спорту Гаральд Окерман, віце-суддя Отто Окессон, кандидат медичних наук Свен Доннер, магістри Type Сведлін і Ейно Вяліканґас, а також кандидат філологічних наук Елмо Кайла. Усередині комітету утворили робочий відділ, що займався організаційними питаннями.

   Влітку єгері "Активного комітету" 1917 р. розробили проект територіального поділу Великого князівства Фінляндського на округи, в які призначили власних начальників і окружні правління. Окружні правління сформували організації Шюцкора в поселеннях і призначали начальників місцевого відділення. Всю діяльність наказали заховати під виглядом спортивного клубу, добровільної пожежної дружини або чогось подібного. В інструкціях по діяльності начальника округу підкреслювалося, що організації Шюцкора повинні бути повністю нейтральними. Організації почали зростати чисельно по всій країні.

   Так, 25.01.1918 р. Сенат Фінляндії наказав воякам Шюцкора виступати в якості державних збройних сил. До цього у ролі армії були задіяні поліцейські загони – організація "Знамено порядку" та Корпус охорони Фінляндської держави. Перше положення про діяльність організації Шюцкор було підписано 02.08.1918 р., оскільки уряд не хотів втратити контроль над ситуацією. Указ робить охоронні загони частиною збройних сил як резерв з добровольців. Указ визначив структуру організації. Закон про організацію Шюцкора був прийнятий 22.12.1927 р., коли бійцям було наказано стати складовою частиною збройних сил держави. Вищим органом управління Шюцкора Фінляндії став Головний штаб. Першим головнокомандувачем Шюцкора був полковник Генрік фон Ессен (до 1921 р.), після нього – генерал Лаурі Мальмберг (до закриття організації в 1944 р.). Організація включала, крім танкових військ, всі наземні роди військ, а також окремо під загальним командуванням перебував флот Шюцкора. Кількість членів за весь період існування було майже 100 тис. осіб.

   Наведено цитату з офіційного статуту Шюцкору: «…У мирний час завданням Шюцкора є стимулювання і збереження боєготовності серед народу, а також його духовний і фізичний розвиток. Шюцкор дає своїм членам військове навчання і проводить просвітницьку діяльність у рамках своєї програми…».

   Вступ до лав Щюцкора був добровільним, членом міг стати будь чоловік, громадянин Фінляндської Республіки досягнувши 17 років, чия лояльність до влади не викликала сумнівів. Значок з гербом організації носили на лівому рукаві. Герб представляв собою латинську літеру «S» (абревіатура назви організації) на тлі відповідному гербу округу. Вгорі 3 ялинкових гілочки, коріння яких ведуть у часи громадянської війни – при битві за Тампере  в травні 1918 р. фінські війська використовували справжні ялинові гілки, щоб відрізняти своїх від більшовицьких загарбників.

   Під час кількох совєцько-фінських війн з активістів Шюцкора утворювали тилове ополчення за місцем проживання, і у них були мобілізаційні завдання. Для цього Фінляндія була розділена на округи, число яких було різним у різні роки. В період усього існування у Шюцкора мав центральне положення в обороноздатності Фінляндії. Шюцкор підтримував постійно навчання власної стотисячної армії, у якій крім усього іншого було відмінне особисте спорядження. Це проявилося під час Зимової війни 1939-1940 рр., коли зі спорядженням солдатів були великі проблеми.

   Вже 19.09.1944 р. в Москві було підписано Угоду про перемир'я між СРСР і Великобританією з одного боку і Фінляндською Республікою з іншого. Відповідно до пункту №21 угоди, Фінляндія була зобов'язана розпустити всі так звані "прогітлерівські" та "профашистські", військові, воєнізовані і тому подібні організації на своїй території. Вже 03.11.1944 р. парламент Фінляндії схвалив без голосування закон про розпуск Шюцкора. Карл Густав Еміль Маннергейм як президент затвердив закон. У зв'язку з підписанням угоди про перемир'я між СССР та Фінляндією Шюцкор розформували 06.11.1944 р., а його майно частково перейшло у власність держави, частково пішло на громадські потреби, наприклад, на допомогу інвалідам, сиротам і близьким загиблих, переселенцям з окупованої Східної Карелії. У наказі від 16.11.1944 р. Карл Густав Еміль Маннергейм подякував воякам Шюцкора за їх відданість та жертовність на благо Батьківщини.

   Упродовж останніх 70 років вояки та активісти Шюцкора поступово переходили у громадську та політичну діяльність. Офіцерство Шюцкора перейшло на штатну роботу до збройних сил Фінляндії на правах радників з певної військової галузі. Нині, ветерани Шюцкора є одним з прикладів мужності, хоробрості та відданості для молодого фінського покоління патріотів, що зберегли власні традиції та національну ідентичність. Честь і повага, яку шуцкорівці заробили у битвах задля захисту власної Батьківщини не один раз буде жити у відданих синах Фінляндії, що не скорилась під чоботом Кремля.

Автор – Денис Ковальов

Під прапором перемоги

«В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малим, частинними позиціями і вартостями, здобути головну мету. В цьому полягає всяка перемога, виграш. А пожертвувані, втрачені вартості — це ціна перемоги. Що більша мета, що тяжче змагання — то більші бувають жертви…», — сказав колись ідеолог українського націоналізму та Провідник ОУН-Р Степан Бандера.

  Але іноді, боротьба за свої переконання переходить усілякі межі, бо ціна виграшу – поневолення іншої нації, її інтелекту та життєвого простору. Ось наприклад, минулими вихідними на могилі лідера ОУН-Р Степана Бандери у Мюнхені було вчинено акт вандалізму невідомими особами. Як повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, була здійснена спроба розкопування поховання. За його інформацією, вандали зламали надгробний хрест і почали розкопувати поховання.

  Невже ті, хто зробив цей акт вандалізму гадають, що їм так просто це зійде з рук? – Ні! Невже вони, ці вандали, гадають, що українці не знають чиїх це рук справа? – Звичайно, що знаємо, Кремля! Але справа тут не в тому, що московські виродки прагнули знищити свого одвічного ворога та не дати українцям завершити національно-визвольну боротьбу, ні. Все це пов’язано з тим, що вперше українці всієї України відчули себе вільними – узявши червоно-чорний бандерівський прапор вони пішли у кривавий бій із псами режиму Віктора Януковича і ліквідували його, хоча не вибудувану Партією Регіонів та КПУ корупційну систему влади. Однак, це лише початок. Люстрація і кастрація вже чекає на своїх "героїв" з числа сепаратистів, комуністів, регіоналів, олігархів, і всіх інших українофобів та україножерів.

  Глум над могилою українського націоналіста стався тому, що ім’я Степана Бандери вже звучить на весь світ голосом повсталої України, що кров’ю підтверджує свою незалежність, яку колись хтось ніби нам просто дав! Степан Бандера та червоно-чорний прапор стали символами нової України, яка не повернеться у совєцьке минуле, яка буде йти до встановлення в державі Гетьманату та Nаціократії!

   Але, серед представників українського суспільства є й ті, хто радів вандалізму на могилі Степана Бандери. Це вже названі українофоби та манкурти-ліберали, що захищають примарні "пам’ятки історії", консервуючи в свідомості української нації комуністичні ідеї про світле майбутнє завдяки Лєніну, Сталіну та СССР!

  Донедавна, ще рік-два тому, уся Наддніпрянщина, Донбас та Крим були заставлені фалічними ідолами часів совєцького панування в Україні. Революція Гідності все змінила – почався повномасштабний члєнінопад! Початок якого був покладений знесенням пам'ятника Лєніну в Києві на Бессарабській площі 8 грудня 2013 р. Однак після повідомлень про смерті активістів Майдану і появи Героїв Небесної Сотні, які загинули під час Революції Гідності в Києві, ліквідація совєцьких монументів стала невідворотною. Валячи пам'ятники, українці таким чином заявляють, що вони позбавляють свої населені пункти від символу тоталітаризму і відкривають шлях до оновленої України.

  Характерним є повалення Лєнінів у Січеславі (Дніпропетровську). Українські патріоти зібралися після обіду 21 лютого на площі Лєніна з метою повалити пам'ятник. Вже ввечері на площі розпочалися збори територіальної громади міста, які одностайно прийняли 2 рішення: 1) знести пам'ятник Лєніну на виконання Указів Президентів України про знищення символів тоталітаризму та осіб, причетних до організації Голодомору 1932-1933 рр.; 2) Перейменувати площу Лєніна у площу Героїв Майдану. Протягом 7 годин активісти намагалися повалити пам'ятник вручну, але це не давало результатів. Після опівночі вже 22 лютого українським патріотам вдалося повалити ідола своїми силами, після того як одна з ніг була підпиляна болгаркою.

 Але на цьому справа не завершилась. Представники міської влади та наступники ідеї Лєніна-Сталіна виступили проти перейменування центральної площі міста та засудили "акт вандалізму"! Лише рішучі дії містян, що вийшли 22-23 лютого на масові мітинги під державним синьо-жовтим і бандерівським червоно-чорним прапорами, змусили офіційно визнати перемогу українців над совєцьким гнобителем поставивши крапку на кривавому минулому.

   Нині, в центрі Січеслава (Дніпропетровська) на площі Героїв Майдану комунальні служби остаточно прибрали постамент, на якому стояв "вождь пролетаріату". Що буде на центральній площі міста замість постаменту наразі невідомо, але відомо одне – більше ніяких символів комунізму та московської окупації в славетному козацькому місті більше не буде.

   До чого було викладено весь цей матеріал? – Все дуже просто! Доки в Україні і досі стоять фалічні символи совєцької та московської епохи, доти нам українцям ще терпіти різного роду утиски як від нашої влади, де ще сила силенна українофобів та манкуртів, так і від східного ворога – Московії! Усі совєцькі та московські ідоли в Україні мають бути негайно знищені! Україна знову повстала, і цього разу, нас вже не зупинити!

  Як застереження тим, хто вважає "нашою історією" всі ці фалічні каменюки, хотілося б нагадати, що більшовики прийшовши до влади одразу знищили всі монументи та архітектурні пам’ятки, які були пов’язані із добою царизму! Не вірите, ось вам тоді довідка.

 14 квітня 1918 в газеті "Известия" був опублікований черговий декрет Ради Народних Комісарів, що називався "Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царів і їх слуг, і вироблення проектів пам'ятників Російської Соціалістичної революції". У декреті говорилося: «В ознаменование великого переворота, преобразившего Россию, Совет Народных Комиссаров постановляет: 1) Памятники, воздвигнутые в честь царей и их слуг и не представляющие интереса ни с исторической, ни с художественной стороны, подлежат снятию с площадей и улиц и частию перенесению в склады, частию использованию утилитарного характера. 2) Особой Комиссии из Народных Комиссаров Просвещения и Имуществ Республики и Заведывающего Отделом изобразительных искусств при Наркомате Просвещения поручается мобилизовать художественные силы и организовать широкий конкурс по выработке проектов памятников, долженствующих ознаменовать великие дни Российской Социалистической Революции. 3) Областные и губернские Советы приступают к этому же делу, не иначе как по соглашению с вышеуказанной Комиссией».

   Власне, сам декрет підписали: В.І. Лєнін – як голова Раднаркому, А.В. Луначарський – як нарком освіти та І.В. Сталін. Отже, почалася війна з пам'ятниками. Був висунутий лєнінський план "монументальної пропаганди" – стратегія розвитку монументального мистецтва та його мобілізація як найважливішого агітаційного засобу революції і комуністичної ідеології у свідомості простих людей.

   А ви кажете, вандалізм! І що ж ми бачимо? Самими засновниками більшовицького режиму пам'ятники сприймалися як наочна агітація. Саме так, не історія, не мистецтво скульптури – а вид пропаганди!

   То ж скажіть, шановні читачі, якщо ж скульптури, від майстерних до бездарних, натикані в кількості сотень тисяч по всьому колишньому СССР, чи є це мистецтвом і культурою? – Звичайно, що ні! Це, як говорив сам Лєнін – "монументальна пропаганда" не більше, ні менше!

Чи потрібна нам українцям така пропаганда зараз? – Ні, не потрібна, а от для комуністів так. Чи правильно це з точки зору історичної справедливості? – Поза всяких сумнівів абсолютно правильно. Комунякам воздалося тією ж монетою, якої вони першими стали платити. Якщо завгодно – це була історична карма. Як робили вони – так вчинили і з ними.

Трохи позитиву на згадку про Революцію Гідності!

   Тому, завершуючи статтю, хотілося б зазначити, що звичайно знесення фалічних совєцьких ідолів не принесли нам мільярді у державний бюджет, але жити стало легше і вільніше без огидних члєнінів та йому подібних виродків. Наш прапор – червоно-чорне бандерівське знамено – він веде нас до перемоги як колись вів наших нащадків з УПА та ОУН! Ми переможемо Москву та її сателітів!

   Слава Україні! – Героям Слава!

Автор – Денис Ковальов

Литовський щоденник

Литва – країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії. 16 лютого 1918 р. було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 р., коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини. 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 р., спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.

  …Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у Литву в червні 1989 р. як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.

   "На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською – львів'янкою, яка у 1970-их рр. студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК КП Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою. Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.

  Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім – її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" – селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову... Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.

   Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.

  Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру. Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 р. очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.

   А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 р. добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян – колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру – невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця.

  Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру – ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ. Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.

   Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі). Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні…

Автор – Мирослав Греділь

Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».

  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...

  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.

  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.

   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.

  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.

  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.

  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.

   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.

   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.

  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.

  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні роз’їжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.

   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

Автор – Євген Положій

Творець державницької традиції

  Безпосередня активна участь полкника Євгена Коновальця в бурхливих подіях на наддніпрянській Україні в 1917-1919 рр. була для нього важким іспитом державницько-політичної зрілости. Його він видержав блискуче.

  Вже першим своїм виступом полковник Євген Коновалець підняв угору прапор українського самостійництва і міцно та рішуче держав його розвиненим під час дворічних боїв проти червоних і білих московських імперіялістів, не схиливши його вниз ні в одному із так численних моментів важких, аж до IV-го Універсалу — до повного національно-державного самостійництва. В питанні національно-державної самостійности України залишається він весь час строго принциповим і безкомпромісовим.

  Друга основна риса полковника Євгена Коновальця, виявлена ним так виразно в добі збройних змагань, це його державницько-творча настанова. Держава в розумінні майбутнього Провідника УВО-ОУН – є Гарантом волі й добробуту. Виведеній тоді українськими соціялістами на сцену політичної дії засаді “насамперед партія!”, полковник Євген Коновалець з усією рішучістю протиставляє засаду “насамперед держава!”. А тому він позитивно ставиться до УНР, хоч соціялістичні експерименти її керівників йому ніяк не подобаються, і так же позитивно ставиться він теж до гетьманської Української Держави.

   Від керманичів УНР вимагає полковник Євген Коновалець безупинно державницько-творчої програми і дії: плянової розбудови справно діючого адміністраційного апарату; формування здисциплінованої армії; заведення ладу й порядку та вкорочення всякої анархії і сваволі антидержавницьких елементів; припинення оргій партійщини; передання керування державними фінансами та економікою країни в руки не партійних агітаторів, але дійсних фахівців; розбудови шкільництва і всіх інших ділянок державно-національного життя.

Соборна Україна, за яку боровся Євген Коновалець

   Соборництво — це третя основна риса патріотизму полковника Євгена Коновальця, так прикладно задемонстрована ним у дії в тих часах важкого іспиту. Для нього існує лише одна Україна і лише один український народ.

  Як здецидований самостійник і державник майбутній Провідник УВО-ОУН Євген Коновалець усвідомлює собі від першого дня революції в Росії конечність існування міцної, здисциплінованої української армії, без якої не оборонити самостійності відновленої української держави перед новими імперіялістичними зазіханнями Москви. Тому плянові організування української армії присвячує свою головну увагу. Будучи ж соборником, він вважає, що українці із західніх земель, які опинилися на території східньої частини України, так само зобов’язані захищати Золотоверхий Київ, як і наддніпрянці.

  Його пожиттєвим символом віри від днів ревеолюбції стали три головні слова: «Самостійництво, державництво й соборництво!».

Січові Стрільці полковника Євгена Коновальця

   Ні головою уряду, ні міністром, ані провідником якоїсь із впливових політичних партій в періодах Центральної Ради та Директорії УНР Євген Коновалець не був. У роках збройної боротьби за українську державу 1917-1921 рр. він був тільки комендантом та ідейно-політичним провідником одної із військових формацій УНР — Січових Стрільців. А однак — саме він, полковник Євген Коновалець, був тим, хто найбільше заважив на тому, що політичні події на наддніпрянській Україні в 1917-1921 рр. прибрали виразний характер боротьби за самостійну українську державу.

   Цю істину мусить признати кожен совісний і чесний дослідник тієї доби нашої історії!

  Наш національний Провідник – Євген Коновалець із Куренем, а згодом Корпусом Січових Стрільців був завжди надійною опорою для уряду української держави та здецидованим оборонцем її самостійности в найбільш критичних моментах. Його постать під політично-моральним оглядом на тлі тодішніх подій і осіб це — постать велетня. Цю непересічність індивідуальності Євгена Коновальця признають і його партійно-політичні противники.

Євген Коновалець і Стрілецька Рада у 1920 р.

   Так ось, львівська газета “Діло” (з датою 31 травня 1938 р.), орган УНДО, писало про роль і значення полковника ЄвгенаКоновальця в боротьбі Наддніпрянщини за державність в 1917-1921 рр.: «З іменем Євгена Коновальця зв’язана найсвітліша сторінка історії боротьби проти Московщини; його ім’я для кожного українця означає передусім творця Січових Стрільців, спершу невеличкого куреня, потім корпусу, тієї єдиної й цілком вийняткової української військово-революційної формації, яка мала де-де більше значення від її чисто військових операцій, її перемог і поразок: це була школа українця-соборника й українця-державника, школа, з якої виходив ідеальний тип українця, який не знав партикулярного патріотизму, для якого не існувала Галичина, ані Наддніпрянщина, Буковина ані Закарпаття, та який думав виключно тільки всеукраїнськими категоріями, хоч би вони в даному моменті йшли позірно на шкоду тіснішій батьківщині, в якій Січовий Стрілець народився…».

  Велич світлої постаті полковника Євгена Коновальця як носія ідеї і чину державного будівництва така сильна, а його заслуги в спрямуванні збройної боротьби українського народу в 1917-1921 рр. на шлях самостійництва й державництва такі непересічні, що навіть американська “Народня Воля”, орган соціялістів, противників українського націоналізму, в числі з датою 2 червня 1938 р. таки признала: «Євген Коновалець, бувший хорунжий австрійської армії, полонений росіянами, став восени 1917 р. комендантом “Галицького Куреня” в Києві, що пізніше прийняв назву Куреня Січових Стрільців. Курінь виріс у полк, а далі в корпус... Комендант Коновалець на тому становищі заслужився багато, що політика українського уряду не схитнулася довгий час ні в большевицький, ні в польський, ні в денікінський бік… На еміграції члени Стрілецької Ради з Коновальцем на чолі дали почин до організації відпору проти поляків і большевиків, окупантів українських земель...».

Вождь української національної революції

  У важкому, але нестримному марші до свободи від початкку революції 1917-1921 рр. вів український народ в перших двадцяти роках полковник Євген Коновалець — Вождь української національної революції, а після його трагічної загибелі веде до перемоги — його дух!

Автор – Петро Мірчук