Майдан як місце свободи та антимосковщини

От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.

   Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.

   Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.

   Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.

   Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.

Автор – Олеся Яхно

Формуймо наш порядок денний уже на завтра

Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу. Натомість повне панування одноразового, фрагментарного та сингулярного мислення. Замість того, аби зрозуміти глобальні тенденції ХХІ ст., зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї – в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.

   Перед нами стоять загрози та виклики глобалізованого світу. По-перше, це лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку. По-друге, перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття. По-третє, знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав. По-четверте, руйнування родин, а також поява постлюдини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на абиякий проміжок часу.

   У відповідь від наявних "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань. І це не дивує! Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" і логістику його масового розповсюдження.

   Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов’язаними з жодними реаліями. Все що завгодно – лише крім сенсу. Політичний суб’єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється – його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.

   На це потрібно реагувати. І в першу чергу потрібно деколонізувати мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцинаціями. Адже політичне є продуктом людського духу, і тому як будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відбиває певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.

   Це можна зробити вже – розпочавши великий дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури тощо. Головне, аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня – якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе. А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...

Автор — Сергій Чаплигін

Покликом до нових барикад буде спроба знищити державну самостійність України

Український спротив, як і рух за власну державність поляків та угорців, завжди викликав сильний інтерес, ба навіть симпатію у тих народів світу, котрі боролися проти гнобителів. По-перше, він від самого спочатку був антикомуністичним й антитоталітарним, але при цьому — демократичним і волелюбним, не дивлячись на внутрішні ідеологічні відмінності його представників (націоналіст Степан Бандера, або ж ліберал В'ячеслав Чорновіл). А по-друге, українська нація є найбільш пасіонарною та неспокійною в кращому сенсі цього слова, на всьому постсовєцькому просторі.

   Знаково, що українців із-поміж сусідів вирізняє холодна байдужість до нав'язаних ззовні правил. Вони не готові "підкорятися, терпіти й прощайтеся з незалежністю", так само як і "відмовлятися застосовувати насильство під час протестів та думати про власний національний, тим більше регіональний проєкт". Мешканцям Богом даної землі від Сяну до Дону (мрії про Кавказ теж мають місце), як і багато десятків років назад, також притаманна ігнорація думки одержимого ресентиментом агресивного московського ведмедя про "братній народ" та союз із ним.

   Хоча при цьому всьому, попри 2 революційні Майдани, наша державність продовжує шукати свого "правильного" курсу, перебуваючи під безпрецедентним тиском. Є фактом що українці, котрі спершу голосують за колаборантів й комедіантів, а потім жаліються на скруту і здачу національних інтересів ворогам з усіх усюд, все ж набираються досвіду. Ми вже не ті, що були раніше: в чомусь розчаровуємося, щось приймаємо, а в деяких питаннях досі не визначилася, — це нормально, бо головною цінністю для себе переважна більшість все ж визнала державну самостійність Батьківщини.

   Деякі закордонні оглядачі, особливо з далеких країн, зазначають, що нам вдалося зберегти властиве невдоволення, прагнення до самопозиціювання та до реалізації "неможливого". Справжня ж політика є "мистецтвом неможливого", якщо хто не в курсі справ. Вороги й партнери закидають, що українці, котрі постійно лізуть мурувати вогняні барикади, хочуть затвердити себе, а не розчинитися в безликому, невільному, тісному, уніфікованому євразійському просторі, де вибір не з легких — або ЄС, або СССР-2.

   У зв'язку з цим українська нація пробудила до життя політичну ідею альянсу, альтернативного і постсовєцькому і глобалістському проєктам, поставивши на порядок денний конаючої Європи потребу консервативно-революційного та вдумливо-національного об'єднання на терені між Чорним, Адріатичним (відтак Середземним) й Балтійським морями. До спілки держав Міжмор'я кличуть ті народи, яким притаманні свобода, народовладдя і самоврядування, але аж ніяк не контроль, репресії та деградація. Таким бачиться українцям шлях звільнення від знівеченого минулого й ще не накинутого чужинцями майбутнього, де також не буде місця популізму і пропаганді.

За матеріалами "Facebook"

Плоди Революції Гідності: війна, зрада, реставрація

Давайте визнаємо, що Майдан програв! Програв як засіб швидкого переведення країни на інший шлях розвитку. Ми не стали колонією Москви, в першу чергу, через тупість самої кремлівської верхівки, яка мала всі шанси втопити 5% майданівців в крові і байдужості міщан... Бо що робити з Віктором Януковичем, ми знали, а ось далі – ні! Це не означає, що не треба боротися за своє. Але час на те, щоб швидко й легко, ми вже впустили. На жаль!..
   Нам не вдалося повалити владу "комсомольців 80-х". Вони змогли замість реформ відбутися перефарбуванням паркану. Вони змогли не допустити реального очищення силових та судових органів влади. Вони так і не допустили до влади свіжу кров. Так, система їх влади хитається на очах, вона не ефективна, але вона – є, та єдина, яка працює й має реальний вплив.
   Тепер комсомольці-олігархи вже третій рік поспіль намагаються блокувати покарання тих, хто під час Революції Гідності виступив на стороні узурпатора Віктора Януковича та його кремлівських ляльководів. Бо прекрасно розуміють, що подзвін буде й за ними. Тому будуть розвалюватися справи беркутівців, будуть виходити на волю вбивці, судді-перевертні будуть випускати на волю корупціонерів та відбілювати синків багатіїв...
   Як не дивно, але нова-стара влада буде діяти по звичному сценарію. У 2019-му ам нав'язуватимуть знов два відомі ним сценарії: або – взірця 1999-го, з другим туром між Петром Порошенком та кимось на кшталт Юлії Тимошенко (голосуємо проти когось за владу); або 2010-го, нічним кошмаром з Юлією Тимошенко проти Юрія Бойка чи ще чогось подібного з табору українофобів.
   Наше завдання на найближчі роки – це нарешті сформувати своє політичне представництво. З кого і як – не питайте, сам поки не знаю. Але без цього ми приречені на вічну зраду типу сьогоднішнього так званого суду. Якщо ще простіше, нам потрібен новий 1994-й! З одночасними перевиборами й президента, й парламенту – хай і не дочасними, але без приходу до влади потім нового Леоніда Кучми чи йому подібного бариги.

Автор – Богдан Буткевич

Банкова: Реванш або споконвіку було Слово!

Невдовзі, а саме завтра, маємо згадувати феєричні події справжнього початку Революції Гідності, що стались на вулиці Банковій у Києві у так званий День Провокатора. Побиття студентів-єврооптимістів псами режиму Януковича дало шанс більш дієвим силам правого спрямування розпочати давноочікувану вуличну війну проти системи. Банкова 1 грудня 2013-го р. народила нових воїнів – незламних борців націоналістичного українського футуризму!
   Проте, нові українські борці-футуристи не могли взятись нізвідки… Як писав свого часу український націоналіст Ярослав Оршан, «те, що нині є на потребу, це існування, диктованого знов же здоровим інстинктом того, хто атакує й кого атакують, такого пляну боротьби української національної революції, що заключав би в собі імперативи конкретної акції й для провідних організованих кадрів, і для якнайширших мас власного суспільного тла…». Отже, бунтівна революційна молодь, яка, мов ті козаки з Дикого Поля, змогла осідлати багатотонний бульдозер була спрагла до радикальних дій, і цьому сприяла освіченість та начитаність виконавців антисистемного чину.
   Постмайданне покоління народило нову творчу когорту сміливців, які провіщають ідеї українського панування і вигнання московських бісів з усіх етнічних земель України, програмуючи своїми працями (книжками, агітками, газетами, плакатами, музикою) нову будучину як футуристичний ідеал нашого буття. Зростання цього революційно-майданівського покоління радикальної молоді відбулось завдяки доктринерським дороговказам публіцистів, авторів книг “Революція haute couture”, “Ватра 1.0”, “Християнство. Націоналізм. Революція” та “Маятник Революції”. Саме вони сформували той міцний ідейний фундамент, ту цеглину спотикання, що стали поглинати молоді розуми українців, спраглих до прямої дії супроти антиукраїнської дійсності.
   Власне, люди з таким ставленням, що вміють і мусять, бо це їх життєва конечність, діяти, що виказують здоровий інстинкт при побудові планів конкретної акції та інтелектуальних змагів, не беруться будувати райдужні повітряні замки майбутнього золотого віку України! Навпаки, вони стають лицем до конкретного сьогоднішнього дня і вимагають виклику, що лежить безформною масою і чекає, щоб йому надали форму. Оті молоді публіцисти національної революції, її ідейний поклик, змогли пробудити в кількох тисячах українських молодиках над-ідею націоналістичного реваншу.
   У фашистській Італії духовне і військове уособлювали книга і гвинтівка, в оновленій Україні ці символи теж на часі. Гвинтівка, яка визволяє знедолені тіла від гніту, допомагає опанувати цей буремний світ! Книжки, що запалюють серця – це вони несуть неймовірну шаленість до неочікуваних пригод нашого завтра, залишаючи позаду манірну буденність нашого вчора! Молоді серця, що палахкотять жагою до змін і пристрастю до дій, прагнуть зруйнувати цей старий світ віджилих примар минулого раз і назавжди, а замість нього збудувати справжню національну державу. Збудувати не колись у майбутньому, а саме нині! Тільки магічна властивість слова знає, на яку жертвуть йдуть ті, кому сама доля вказала на шлях бунтівного поступу. Позаду вже немає минулого, є тільки тут і зараз – тільки так революційній Реванш бере штурмом корумповану Банкову. Молодих революціонерів-реваншистів надихає шалений магнетизм слова, втаємничений сенс книги, які не можливо передбачити – тільки відчути. Відчути всім тілом гарячий заклик до майбутніх барикад, може й не гвинтівкою, проте з бруківкою у руці почути перші посвисти ворожих куль, збожеволіти від пекельних розривів шумових гранат і не втрачаючи ні на мить свідомості знову йти у наступ... Це і є революція! Народжена словом, зігріта запальною сумішшю, прокладена бульдозером...
   Як написано у Євангелії від Івана: «In principio erat Verbum…», або «Споконвіку було Слово…» – і цим Словом, автори книг “Революція haute couture”, “Ватра 1.0” та “Християнство. Націоналізм. Революція” змогли зарядити спраглу до рішучих дій українську молодь метафізикою справжньої революції, її футуристичним екзистенціалізмом. Дискурс, який розпочали автори “Революції haute couture”, “Ватри 1.0” та “Християнства. Націоналізму. Революції” – це своєрідний відгомін руху колон, які маршируючи під чорними стягами, готувались до рішучого штурму та Великої Пригоди, якою стала 1 грудня 2013-го р. вулиця Банкова у Києві. Слово активних правих публіцистів зі Львова, Києва та Полтави змогло зарядити максимальною лаконічністю радикально налаштованих націоналістів і перевернути сприйняття реальності на свій бунтівний лад.

   Слово підготувало ґрунт для бунту. Бунт стався на Банковій. Банкова породила Реванш, активісти якого стали авангардом довгоочікуваної революції – тієї національної револьти бруківки, агресії шумових гранат, спротиву запальної сумішші, голосу і присмаку крові, життя та смерті, чорного диму шин та нескінченно палаючого вогню... Грудневий Майдан – це без малого велика історична подія в новітній історії України, де вулична війна начитаної молоді проти старої вмираючої системи стала реальністю. Події на Банковій 1 грудня 2013-го р. стали каталізатором справжнього життя і правди, дали Україні реальний шанс вирватися зі щупальців совєцької гідри, неймовірним зусиллям волі вийти зі старого летаргічного сну і очуняти ранковою зорею визвольної війни в степах Донбасу.
   Чорні прапори Реваншу і запальна суміш з бруківкою стали відправною точкою у нових літературних звершеннях публіцистів правого спрямування. Вони породили нове покоління тих, кому доля Україна важлива не тільки на словах, а й справами також. Тому не варто припиняти боротьбу, треба йти вже пройденим шляхом, дорогою нашого поступу!

Автор – Денис Ковальов

Білий день надії

Світає... Настав білий день. Ширяють вільні птахи. Україна теж, все своє життя, поривається до волі. Україна теж, мала, має і матиме крила. Чи це крила Скіфських і Сарматських Вершників, які не мчали, а летіли. Чи це крила Руського Воїнства, Козацьких Полків, Гайдамацьких Загонів, Січового Стрілецтва, Галицької і Надніпрянської Армій, Активістів ОУН, Орлів УПА і АТО, які своїми крилами затулили Україну від наступу зла. Здійнялась Україна в холодну, непривітну синь неба - крилами Небесної Сотні. Крім невидимих крил, Україна має дула автоматів, кулеметів, артилерії, танків... Але зараз мова переважно про крила, небо, висоту.
   Чим більше в України озброєних до зубів ангелів-охоронців, тим вище здіймається вона у своїй славі. Нова, Велика Україна - це Україна війни, це агресивна держава. Інакше - не може бути за означенням. Україна купалась в променях слави, була вільною, степовим яструбом різала небо, тільки тоді, коли горіла агресією і дихала війною на оточуючий, меркантильний світ. Багато хто ламав Україні крила… Бо зависоко любить літати! Ламали москалі, які здебільшого "переварили" більшу половину континенту, а Україну не змогли і ніколи не зможуть. Ламали поляки, але самі зламались і втратили свою державу на великий час. Ламав їй крила і найнебезпечніший диктатор всієї земної цивілізації, геній зла - Йосип Сталін. Ламали інші… Але не зламав ніхто!
   Скільки б не згорала Україна - вона підіймається з попелу завжди. Багато хто, цього ніяк не втямить, адже історія нікого не вчить, окрім як - найпроникливіших. Україна горіла Майданом, а тепер піднімається з попелу небуття, могутніми змахами крил Небесної Сотні і героїв східного фронту. Але крила бувають не тільки духовними. Україна має також міцні, величезні, металеві крила, крила літаків Олега Антонова, конструкторське бюро (КБ) якого, було створене 31 травня, 1946 р. в Києві.

   Великий шлях еволюції здолали залізні птахи України. Вінець - найбільший літальний гігант світу - український транспортний літак: АН 225 "Мрія", адже такий розмах крил, може мати тільки мрія і більше ніщо, у цьому білому світі, у цей білий день. Українська Мрія втричі більша за найбільший літак, найбільшої (по факту) країни світу - США. Поки це, тільки біла мрія України, яка "то виринає, то потопає в хмарах", викликаючи у заздрісної москальні – "зубний скрежет" і "триповерхові компліменти". Азовський Рух, крокує своїм шляхом твердо, залізно, невідступно - щоб небесна мрія з найбільшими в світі, білими крилами - перетворилась на ще більшу, світлу реальність, вже тут – на священній, українській землі...
   Щоправда і небесну білу Мрію, готова спаплюжити перекупна, крамарська влада, призначивши керувати заводом Антонова - колишнього продавця машин. Небесному польоту, авіаційному життю - вона протиставляє грошову, приземлену суть. Ангелів Майдану і Війни, вона кидає за грати - щоб не піднімали своїми змахами крил Україну, щоб їх спинила стеля "одиночки". Українській Нації, влада прив`язує до шиї гантелі тарифів, цін, русифікації, корупції, грабежу. Влада та її чиновники - чужі Україні кроти, які у своїх норах, як у казочці про Попелюшку, вічно рахують на рахівниці своє золото, яке ніколи не зможуть витратити. Вони самі не полетять і нам намагаються не дати. Дарма, адже ми народжені для неба...
   P.S. Шпаги сонячних променів наскрізь проштрикнули кімнату. Порошинки сяють як діаманти і молекулами, повільно плавають в концентрованих потоках світла...

Автор - Ярослав Чорний

Французька революція і зрада

Відразу після перемоги Майдану в політичному словнику частини українців міцно утвердилося слово “зрада”. І не важливо, чи це помилка влади, чи це поразка військових, чи це відверта некомпетентність в деяких питаннях керівників держави і армії.

   Дане політичне кліше розкручується до небезпечних і небувалих розмірів, що адепти думки “зраданасзливають”, починають поводитися інколи, мов релігійні фанатики, і абсолютно перестають сприймати чи навіть намагатися зрозуміти іншу точку зору. Люди стають агресивними й відразу звинувачують своїх опонентів у продажності чи розумовій відсталості та просто ображають. Це нове модне слово звучить не лише від простого народу, а часто з уст досить серйозних політиків, які підкидають дров у вогонь зради, будуючи собі політичні рейтинги, користуючись ситуацією, що склалася в державі.

   Спочатку здавалося, що можливо проблема лише в українському менталітеті. Мовляв, скидати і не любити владу – це наша національна традиція, а владу яка не виправдує очікувань народу й поготів. Але ми не одинокі в своїй зраді. Це характерна риса багатьох постреволюційних суспільств, тому що часто люди, пройняті романтичним революційним духом, починають жити в такому ж романтичному революційному ідеальному світі. Але дійсність не така. І, зустрічаючись з дійсністю, у революціонера-романтика виникає відчуття незакінченості революції та її зради. «От, якби нас не зрадили, все було б добре», «Якби революція дійсно закінчилася, все було б чудово».

   Візьмемо до прикладу матір всіх революцій – "Велику Французьку Революцію". Після прийняття Людовіком ХVI сторони народу і виконання ним вимог революціонерів (скасування привілеїв дворянства і духовенства, прийняття декларації прав людини і громадянина, і так далі) Франція фактично перетворилася конституційну монархію.

   Після цього в середовищі революціонерів почався розкол: жирондисти та монтаньяри бачили по-різному зовнішню і внутрішню політику, що привело до постійних конфліктів між ними. Першим зрадником став генерал Лафайєт, який був прихильником конституційної монархії і посередником між Національними зборами та королем, його ув’язнили. Після повалення монархії в національному конвенті починає лідирувати Якобінський клуб – найбільш радикальне крило революції, яке завдяки популістським гаслам отримує найбільші симпатії серед народу.

   Якобінці під керівництвом Робесп’єра починають боротися з контрреволюцією. «Перше треба розібратися зі зрадниками всередині країни, а потім воювати з зовнішнім ворогом» – заявив Робесп’єр. Спершу під гільйотину потрапили роялісти, але цього виявилося мало – зрадники страчені, а економіка не піднімається, війна не виграна. І починається те, що в російській мові називається “мракобєсіє” : поміркований – зрадник, не ненавидиш короля – зрадник. На рахунок останнього, це вершина ідіотизму, бо на законодавчому рівні було закріплено, що кожен має ненавидіти короля. Були справи, коли людей страчували за те, що вони “недостатньо сильно ненавиділи покійного Людовіка XVI”. Через свою поміркованість (небажання займатися терором) під гільйотину потрапили навіть батьки революції Дантон та Демулен. Дісталося навіть трупові графа Мірабо, якого визнали зрадником посмертно та провели ексгумацію.

   Закінчилась епоха боротьби з уявними “ворогами революції” після страти самого Робесп’єра. Тисячі невинних та хороших людей стали жертвами підозр Якобінців та різних доносів. В революційному запалі апологети світлого майбутнього чинили розправи з ворогами революції не тільки у Франції: це було в Росії, Німеччині, Італії, Аргентині, Чилі, Камбоджі – список можна продовжувати. Десь це були сотні людей, десь мільйони.

   Річ у тому, що у постреволюційний ейфорії можна будь-кого заклеймити зрадником чи ворогом, стратити чи посадити без суду і слідства, а фанатичний натовп, який боровся за свободу, за справедливість буде схвально підтримувати злочинні кроки, які здійснюються в ім’я революції. Сподіваємося, що Україна не стоїть на порозі подібних подій…

Автор – Михайло Верховинський

Реформи під час війни як показник повноцінної держави

Дід пам’ятає як у 2005 р. курс долара був 5 грн. Потім відбулись всілякі грандіозні події, революція, скинення президента та інші пертурбації і зараз отой клятий долар по 7,6 грн. Отакий він нестабільний, отой єгипетський фунт. Тих, хто зараз набрав у груди повітря і приготувався починати у всьому звинувачувати “хунту”, і все таке інше, дід просить – видохнути, будь ласка! І послухайте, що дід зараз розкаже. Діда давно просять висказатися про гривню, то дід і висказується. Чай-каву заваріть, читати трошки є що. Попереджаємо – все нижчевикладене просто власні думки, опінія, спостереження простого сільського хлопа.

   Якщо у вас вдома на кухні перестає текти вода, або лише дзюрчить ржава й вонюча, то можна безкінечно міняти краники – вода все одно не потече. Можна навіть поставити платиновий краник із стразами, але і від цього якість води не покращиться. Можна навіть отого клятого крана зняти і при всій сім’ї суворо топтати його на кухні ногами – результат буде той же. Це вам любий слюсар скаже. Висновок – треба розбирати стіну і змінювати труби. І бажано, по всьому стояку.

   Наведений приклад, звичайно, не досконалий. Економічна система України набагато складніша матерія, ніж простий водопровід. Проте, аналогія простежується достатьно чітко. Тобто, можна оту нещасну Гонтарєву без кінця топтати ногами і щодня відкривати проти неї карні провадження, а чи від цього укріпиться гривня? Сільська аналітика дає однозначну відповідь – ні, не укріпиться.

   Курс національної валюти – це дуже складна річ. Дід не буде глибоко лізти в цю матерію, але візьмемо, наприклад, Єгипет. Єгипетський фунт покоїться на 3-х китах: Суецький канал, туризм та експорт деяких товарів. При тому 2 перші статті доходів гарантують надходження валюти в саму країну, а держава вже знає як зробити так, щоб валюта не сильно витікала з Єгипту. Звідси і курс 7,6 грн. навіть після революцій, тощо. Бо Суецький канал працює на відмінно, а валюта притікає. І щодо туризму – ми ж бачимо, що в будь-яких ситуаціях єгиптяни кістьми ляжуть, аби забезпечити туристам максимальний комфорт, щоб вони в Єгипет їздили і валюту привозили.

   А що ж у нас? Суецького каналу в України нема, предки нам пірамід не настроїли, то і туристів не так багато. Крим москалі відібрали, то весь потік туристів з Ялти та Алушти тепер у Одесі та Буковелі. Внутрішній ринок в нас теж не такий, якби всім нам хотілось. Тому, економіка в України, а значить і курс гривні, залежать від експорту. Експорт давно організовано через посередницькі фірми, а валюта в країну поступає лише в тих кількостях, які необхідні для оплати місцевої робочої сили, послуг, сировини і податків та зборів. Решта виручки від експорту осідає за бугром. У момент погіршення внутрішньої ситуації приток валюти зменшується, забезпечення гривні слабне, Національний Банк України починає щось регулювати і забороняти, експортери жахаються ще більше, валюти стає ще менше, населення панікує і забирає вклади і пішло-поїхало – ажіотаж і все таке інше. Тим часом у московському Кремлі пан Хуйло радісно потирає руки.

   Теперішню систему починав створювати Леонід Кучма в далекому 1994 р. на руїнах совецької моделі, яка на той час дійшла до свого логічного гаплика. Кучмі треба було економіку якось ратувати, тому він не довго думаючи пішов по простому і зрозумілому йому російському сценарію: феодально-олігархічна модель при сильному папі-президентові. Треба визнати, що на тому етапі система себе виправдала – економіка потроху укріпилася, в країну зайшла певна кількість валюти, були створені умови для запровадження власних повноцінних грошей. Але економічна система імені Кучми-Юща-Яника, яка на 2013 рік вичерпала свій ресурс, труби повністю засмітися, перержавіли, почали суттєво протікати, тобто – хомутами і фільтрами проблему вже не вирішити. Пора розбирати стіну, брати в руки болгарку, вирізати труби по всьому стояку і змінювати систему водопостачання нашого будинку згідно із вимогами сучасних технологій.

   Дід не збирається кричати й репетувати, тим більше когось там критикувати. Дід ставить діагноз і показує, що конкретно слід лікувати. І ще дід каже, що теперішній обвал гривні – шанс для України змінити економічну модель. При чому – шанс унікальний, бо зійшлися в купу всі необхідні передумови для швидких і радикальних реформ. Для цього наш управдом має чітко повідомити мешканцям будинку, що система водопостачання в нас засмітилася, будемо ставити нові труби, фільтри і другі системи очистки та контролю. Ну, щоб як у людей було, як у тому ж ЄС. Але для цього будуть проведені деякі роботи, які викличуть дискомфорт у громадян. З водою проблем не буде, управдом вже договорився і, МВФ та інші країни на час проведення ремонту завозитимуть в наш дім воду бутлями в у потрібній нам кількості.

   Найкращий період для проведення ремонту – весна 2015 р. Якщо цей шанс буде втрачено, ну що ж… шкода, але не смертельно. “Хунта”, звичайно замінить краник, поставить нові фільтри, завезе ще пару бутлів води від МВФ і літо якось пройде. Але восени почнеться все по новому, проте, вже із значно гіршими симптомами. Тому дід радить все ж робити якісні реформи та ремонт водогону цієї весни.

   Кожна криза – це набір можливостей. Рік тому Кремль почав проти нас війну і в результаті ми вже маємо армію, а через деякий час наша армія буде кращою на континенті! І озброєна та оснащена так, як треба армії солідної держави. Так само і з економічними проблемами – падіння гривні має дати поштовх для системної реформи економіки, яка давним-давно назріла. І тут нема чого соромитися, Україна має всі шанси розраховувати на успіх: світове суспільство нас розуміє, підтримує і готове сприяти. Особливо, якщо побачить, що “хунта” взялася за справу всерйоз. Небайдужі громадяни також вимагають замінити економічну систему, бо це вже не можливо витримати, тобто розуміння громадськості теж буде. Важливо лише весь час розказувати людям, що саме робиться і які результати. Навіть той факт, що іде війна, теж дуже сприятлива обставина. 

   Війна – це найкращий час для проведення радикальних економічних реформ – все одне до одного. Ну а олігархи… По-перше, їх хоча і шкода, але не дуже сильно. А по-друге, вони самі підставились так, що нехай звиняють, народ їх рятувати не збирається. Ну, а по-третє, серед олігархів теж є розумні люди, які в душі розуміють, що втратити частину краще, ніж втратити усе. Так що, краще їм із “хунтою” співпрацювати.

   Тому, як-то кажуть, шановна “хунта”, в тебе зараз намітився класний шанс. А якщо ти маєш сумніви, то відкинь їх усі. Дід ще раз каже – весна 2015 р.! Тому, дій! І пам’ятай, “хунта”, що вдала заміна в Україні економічної моделі буде найстрашнішим ударом по усім прагненням Кремля заковтнути Україну, хоч і частинами, якщо не всю повністю. Нанеси цей удар, шановна “хунта”, хоча б тому, що нам остогид наш східний сусід-окупант.

   Українці, шановні читачі, друзі, зберігаємо бойовий дух та слідкуємо, щоб був хоча б візуальний порядок! І нехай Господь Бог береже наших бійців у зоні АТО від ворожою кулі та міни!

   Слава Україні!

Автор – Свирид Опанасович

Пам'ятай Революцію Гідності!

Лише рік тому, 18 лютого 2014 р. почався завершальний акорд Майдану. Високі політикани порадували публіку оксюмороном "мирний наступ" і повели активістів та “Самооборону Майдану” на Верховну Раду, само собою, що провладні спецпідрозділи отримали наказ зупинити ходу. Цього дня почалася вакханалія, яка завершилась розстрілами сотні громадян, згорілим центром Києва та втечею президента. Досі за ці дії не був покараний НІХТО! Починаючи від Януковича, що знайшов собі притулок у РФ, хоча для нього держава давно мала найняти кілера-професіонала, закінчуючи беркутівцями, що стріляли зі зброї по людях. 
   Жоден міністр уряду Януковича-Азарова-Арбузова так і не сів за грати. А садити слід було хоча б за опір революції і протидію Майдану, про конституційний переворот 2010-го р. взагалі мовчу, навряд чи когось покарають за нього.

   Цей день колись став найгарячішим. Цього дня Майдан висів на волосині – по Інституській вже йшла чорна рота Беркуту з автоматами Калашникова. Перші загибелі. Спочатку три, потім вже сім,а далі рахунок вже збився...

   Метро зачинили, аби не дати киянам приїхати на Майдан. Усіх студентів відпустили з пар. Місто волало сиренами, таксисти скориставшись закриттям метро втричі підняли ціни. Сонце сідало,а Майдан вже горів. Не можна описати, мабуть, того німого жаху, який того дня огорнув усіх нас. Згоріли профспілки. Згоріли разом з пораненими, які лежали всередині.

   Екс-міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко по ТБ сказав, що активісти стріляли по беркутівцям, і деяких правоохоронців було госпіталізовано з вогнепальними пораненнями. Було байдуже.... Хай мруть, аби лише помститись за Майдан. Я щиро сподіваюсь, що по наші ментах дійсно стріляли. Як виявилось, після революції нікого з них не покарають... Тієї ночі активісти спалили БТР. Це вже значило щось дійсно велике. Невідомо як Майдан зміг встояти.

  Зранку 19 лютого 2014 р. народилась нова країна: беззбройні люди голими руками захищали Майдан від озброєних бійців "Беркуту" та загонів Внутрішніх Військ МВС. Прості люди,що назавжди увійшли в історію України та світу як Небесна Сотня,не відступили навіть коли мусора відкрили вогонь на враження. Герої вмирали,але так і не пустили "Беркут" на Майдан. В річницю розстрілу Небесної Сотні нам всім треба замислитись: чи досяг Майдан своєї мети? Нами керують олігархи, наш "президент" заради свого бізнесу в Росії зраджує українських військових на Сході, здає російським окупантам віковічні українські землі. В річницю смерті Небесної сотні ми вийдемо на Майдан і привселюдно скажемо, що ліміт довіри владі вичерпано.

  Яке значення мала та вистраждана перемога, яку нібито здобули в 20-х числах лютого 2014 р.? Раціональні дядьки скажуть, що ми нічого не здобули і що взагалі долар буде скоро по 50 грн., ось тоді і поскачемо. Але мабуть, не все можна виміряти матеріально і революції власне для нематеріального розуміння речей і потрібні. Вони допомагають відкинути індивідуальне, матеріальне заради духовного,колективного –пожертвувати своє "зараз" заради колективної вічності.

   Врешті-решт ми нарешті ствердили у собі справжній європейський дух. Це зовсім не права людини і ліберальні цінності середнього классу, а те, через що Європа стала великою і відомою - завойовництво, комбатативний дух і самопожертва. Доки ми не соромимося нових Хрестових походів – лише доти ми можемо вважати себе європейцями. 

   Звичайно, чисті вулиці і огірки в супермаркетах по євростандартах, ось що для більшості зараз символізує Європу. Але чи за ці речі слід йти на смерть? Чи за право купувати картоплю вже чищеною ми готові були скласти свої голови?

   Мабуть, не за це. У Європі такого зараз можуть не зрозуміти, але дух повстання це єдина цінність, яку Європа дала нам повністю. Дух, що стверджує особистість і колектив. Це наша альфа і омега. Затертий до дірок класик сказав, що націю народжує влучний постріл... Агов! Чуєте? Постріл, не реформи житлово-комунального господарства і навіть не електронний уряд. Навіщо народжувати націю, спитаєте ви, адже вона інколи навіть стає на заваді вільному ринкові,який зараз усі так полюбляють?

   Це потрібно, аби коли за вікном гримітиме вибух нової війни, ми відчували себе воїнами, а не менеджерами. Звичайно, менеджмент – надважлива штука. Але куди поділися усі брокери і маклери, де їх знання ринку, коли необхідні ножові вуличні бої з сепаратистами в Донецьку чи в Криму?

   Ми так і не побудували спражню націю. Досі… Але все попереду!

За матеріалами Чорної Ради