Відразу після перемоги Майдану в
політичному словнику частини українців міцно утвердилося слово “зрада”. І не важливо, чи це помилка влади, чи це поразка
військових, чи це відверта некомпетентність в деяких питаннях керівників
держави і армії.
Дане політичне кліше розкручується до
небезпечних і небувалих розмірів, що адепти думки “зраданасзливають”, починають поводитися інколи, мов
релігійні фанатики, і абсолютно перестають сприймати чи навіть намагатися
зрозуміти іншу точку зору. Люди стають агресивними й відразу звинувачують своїх
опонентів у продажності чи розумовій відсталості та просто ображають. Це нове
модне слово звучить не лише від простого народу, а часто з уст досить серйозних
політиків, які підкидають дров у вогонь зради, будуючи собі політичні рейтинги,
користуючись ситуацією, що склалася в державі.
Спочатку здавалося, що можливо проблема
лише в українському менталітеті. Мовляв, скидати і не любити владу – це наша
національна традиція, а владу яка не виправдує очікувань народу й поготів. Але ми не одинокі в своїй зраді. Це
характерна риса багатьох постреволюційних суспільств, тому що часто люди,
пройняті романтичним революційним духом, починають жити в такому ж романтичному
революційному ідеальному світі. Але дійсність не така. І, зустрічаючись з
дійсністю, у революціонера-романтика виникає відчуття незакінченості революції
та її зради. «От, якби нас не зрадили,
все було б добре», «Якби революція дійсно закінчилася, все було
б чудово».
Візьмемо до прикладу матір всіх
революцій – "Велику Французьку Революцію". Після прийняття Людовіком
ХVI сторони народу і виконання ним вимог революціонерів (скасування привілеїв
дворянства і духовенства, прийняття декларації прав людини і громадянина, і так
далі) Франція фактично перетворилася конституційну монархію.
Після цього в
середовищі революціонерів почався розкол: жирондисти та монтаньяри бачили
по-різному зовнішню і внутрішню політику, що привело до постійних конфліктів
між ними. Першим зрадником став генерал Лафайєт, який був прихильником конституційної
монархії і посередником між Національними зборами та королем, його ув’язнили.
Після повалення монархії в національному конвенті починає лідирувати
Якобінський клуб – найбільш радикальне крило революції, яке завдяки
популістським гаслам отримує найбільші симпатії серед народу.
Якобінці під керівництвом Робесп’єра
починають боротися з контрреволюцією. «Перше
треба розібратися зі зрадниками всередині країни, а потім воювати з зовнішнім
ворогом» – заявив Робесп’єр. Спершу під гільйотину потрапили роялісти, але
цього виявилося мало – зрадники страчені, а економіка не піднімається, війна не
виграна. І починається те, що в російській мові називається “мракобєсіє” : поміркований – зрадник, не ненавидиш короля –
зрадник. На рахунок останнього, це вершина ідіотизму, бо на законодавчому рівні
було закріплено, що кожен має ненавидіти короля. Були справи, коли людей
страчували за те, що вони “недостатньо
сильно ненавиділи покійного Людовіка XVI”. Через свою поміркованість (небажання займатися терором)
під гільйотину потрапили навіть батьки революції Дантон та Демулен. Дісталося
навіть трупові графа Мірабо, якого визнали зрадником посмертно та провели
ексгумацію.
Закінчилась епоха боротьби з уявними “ворогами революції” після страти самого Робесп’єра. Тисячі невинних та
хороших людей стали жертвами підозр Якобінців та різних доносів. В революційному запалі апологети
світлого майбутнього чинили розправи з ворогами революції не тільки у Франції:
це було в Росії, Німеччині, Італії, Аргентині, Чилі, Камбоджі – список можна
продовжувати. Десь це були сотні людей, десь мільйони.
Річ у тому, що у
постреволюційний ейфорії можна будь-кого заклеймити зрадником чи ворогом,
стратити чи посадити без суду і слідства, а фанатичний натовп, який боровся за
свободу, за справедливість буде схвально підтримувати злочинні кроки, які
здійснюються в ім’я революції. Сподіваємося, що Україна не стоїть на
порозі подібних подій…
Автор – Михайло Верховинський
Немає коментарів:
Дописати коментар