субота, 30 жовтня 2021 р.

Формуймо наш порядок денний уже на завтра

Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу. Натомість повне панування одноразового, фрагментарного та сингулярного мислення. Замість того, аби зрозуміти глобальні тенденції ХХІ ст., зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї – в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.
   Перед нами стоять загрози та виклики глобалізованого світу. По-перше, це лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку. По-друге, перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття. По-третє, знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав. По-четверте, руйнування родин, а також поява постлюдини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на абиякий проміжок часу.
   У відповідь від наявних "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань. І це не дивує! Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" і логістику його масового розповсюдження.
   Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов’язаними з жодними реаліями. Все що завгодно – лише крім сенсу. Політичний суб’єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється – його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.
   На це потрібно реагувати. І в першу чергу потрібно деколонізувати мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцинаціями. Адже політичне є продуктом людського духу, і тому як будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відбиває певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.
   Це можна зробити вже – розпочавши великий дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури тощо. Головне, аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня – якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе. А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...

субота, 23 жовтня 2021 р.

Повітряний простір як фактор геополітики

Розширення власного життєвого простору протягом всієї історії було головною метою кожного народу. Але придатними для існування були тільки 2 типи геополітичного простору – суходіл, як територія безпосереднього мешкання, та море, як джерело ресурсів та шлях комунікацій. Протягом останніх 200 років збільшення кількості населення, обмеженість життєвого простору та бажання розширити придатні для використання ресурси спонукали людство до освоєння наступної природної стихії – повітря.
   Чому повітряні ресурси сьогодні займають чи не найважливіше місце у геополітичних планах великих держав? Освоєння повітря є одним з найбільш актуальних напрямків зовнішньої та внутрішньої політики багатьох держав, тому є необхідність детальніше розглянути ці процеси у світовому масштабі. Використовуючи теоретичну базу геополітики як науки, можна констатувати, що повітря є геополітичним простором; воно відповідає всім запропонованим критеріям: має територію з окресленими певним чином межами, є джерелом могутності та ресурсів держави, потребує контролю та захисту.
   Використання повітря як геополітичного простору зараз відбувається у двох протилежних за змістом напрямках. По-перше, це економічна експлуатація повітря для транспортування вантажу і пасажирів; а по-друге, цей простір має необмежені ресурси для швидкісного пересування, що разом з наявністю певних технічних засобів відкриває можливості для активних та ефективних військових захоплень. Останнім часом все чіткіше спостерігається загальносвітова тенденція переходу гегемонії від континентальних і морських держав до повітряних.
   Таким чином, повітря може бути як джерелом економічного прибутку через транспортування, так і являти собою військову загрозу окремим регіонам чи світові в цілому. Відтак виникає необхідність чіткого регулювання використання повітряного простору. Це знайшло відображення у низці міжнародних, регіональних і локальних документів – Паризька конвенція (1919), Варшавський договір (1929), створена у 1944 р. Міжнародна орґанізація цивільної авіації (IKAO) та інші.
   Україна як транзитна територія між Сходом та Заходом, за своїм геополітичним положенням має всі шанси для ефективного використання власного повітряного простору з економічною метою. Совєцька "спадщина" у вигляді технічної бази для створення літаків та іншої техніки за умов необхідного фінансування може стати основою для активної експлуатації повітряної стихії як джерела матеріального прибутку. Дотримання регіональних та міжнародних договорів забезпечує участь України у процесах світового розвитку.
   Поза тим, повітряна стихія є геополітичним простором, яка разом із суходолом і морем становить "життєвий простір" (нім. das Lebensraum) людства. На сучасному етапі вона може змінити розподіл сил на світовій арені – гегемоном може стати тá держава, яка максимально ефективно використовує повітряний простір для військово-політичного розширення, контролю території та отримання матеріальної користі від його експлуатації.
За матеріалами "Світовиду"

субота, 16 жовтня 2021 р.

Нація як особа

Спільнота має ознаки особистості. Коли етнос (від грец. ἐθνικός — народ) набуває таких ознак, він перетворюється в націю; по відношенню до будь-якої людини, з тих, що складають етнос, він формується зовнішніми географічними моментами. Але з якогось часу він починає усвідомлюватись, як одне і в усіх цих усвідомленнях є дещо спільне і він починає усвідомлюватись, як окреме. Все одно, що саме виступає суб’єктом, що стоїть на тому місці, якому звітується рефлексія: звір, людина, нація чи церква, аби мало місце конкретне спрямування рефлексії.
   Коли етнос усвідомлюється, як одне і окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей, і мислиться, як суб’єкт; тобто, він стає нацією (від лат. natio — плем'я), живою істотою для якої постійно мають місце моменти самоусвідомлення. Нація є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина і співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли у свідомості діє національний суб’єкт; нація в порівнянні з людиною є вища особистість.
   Людина, так чи інакше, є певна однобічність. Нація є велика інтеграція всіх однобічностей, вона є цілісністю і тільки ця особистість реалізується у всіх аспектах духу. Таким чином, треба усвідомити, що крім людини і Бога, є інші особистості – нації.
   Існування націй не є випадковим моментом у житті людства, воно з необхідністю витікає з фундаментального принципу свідомості – з принципу відокремлення і виділення цілого з цілого. Нація, ймовірно, тим відрізняється від усіх інших спільнот, що тяжіє до універсальності; треба бачити інше, щоб усвідомити себе, як окреме. Нація – це інтегрована особистість; вона має своє обличчя, свій шлях, свій інтерес.
   У наших силах є впливати на її реалізацію, так само, як наша реалізація залежить від якості національної особистості. Тут має місце пряма аналогія з людиною. У рефлективному плані ми можемо розрізнити два "поверхи" суб’єкту – миттєвий суб’єкт (в момент даного акту рефлексії) і суб’єкт-особистість, образно кажучи, надбудований на всій масі миттєвих суб’єктів.
   Людська особистість є сума миттєвих особистостей і кожна рефлексія прямо впливає на неї. Але якість кожного прояву є похідною від якості цілої особи; у зв’язку з цим кілька слів про засади націоналістичної організації. Організація може бути сильною, коли вона є духовною містичною спільнотою; а містичним моментом є визнання існування вищої національної особи – і постійна апеляція до неї.
Автор – Анатолій Лупиніс

вівторок, 5 жовтня 2021 р.

Втрачені можливості добровольчого руху

Рік тому один із засновників батальйону "Донбас" Семен Семенченко оприлюднив власну стратегію територіальної оборони України. Він запропонував організувати ешелоновану систему — зміцнювати не тільки підрозділи, що перебувають у зоні бойових дій на Сході, але й вибудувати стратегічні межі у так би мовити мирному запіллі. Правильні, дуже правильні речі актуалізував та тільки пусте це все...
   Не будемо кривити душею — українські пасіонарії, що рушили на фронт весною-влітку 2014 р. ще тоді проґавили свій шанс. Всій цій камарильї, що перебуває після Майдану при владі озброєний народ, самоорганізованість громадян, патріотизм страшніші за московитські танки, окупацію та руїну. Страшніші за Вову Путіна, що тільки й вміє, аби погрожувати.
   Бо такий народ, що має в руках хоча б пістоля, може спитати у цих ворюг та їхніх представників у Верховній Раді та Кабінеті міністрів, у чергового рятівника-Президента за розграбовану за майже 30 років Неньку-Україну. А тим часом, той самий кремлівський карлик з ними ж однієї крові та плоті. Він такий самий ворюга і совок — рідна душа, не те що той сякий-такий нарід.
   А "ветеранський рух" чи пак добровольчо-волонтерський рух, спитаєте ви? — Ну покладімо руку на серце: нема його. От нема і все тут! Є розпорошені гуртки з цілком шкурними інтересами з-поміж колишніх учасників бойових дій. Земля, пільги, пенсії, соціальні виплати та програми, політичні ґешефти, зі, знову ж таки, "прикоритними танцями" — ото і все навколо чого обертаються всі їхні інтереси.
   Залиште свої мрії та надії про вільні загони озброєних молодих ветеранів, на кшталт німецьких "Freikorps" чи "Stahlhelm". І про територіальну оборону, в решті решт. Погляньте і послухайте, що говорять ті, хто донедавна "душу й тіло клав за нашу свободу": «Народ мені винен! Держава мені дай, бо я ворога мочив, я воював». Ото і вся риторика.
   А ще, деякі так звані "ветерани", що не знайшли себе у мирному житті, взялися за пошук грошей. А в кого ті гроші? — Абсолютно вірно, у точку, я б сказав! У тих, хто розпилює бюджет на районних державних і не дуже посадах: від якогось районного чи міського чиновника до народного депутата і міністра. Ну звісно, іноді можна і погомоніти, що війна, що хлопці гинуть, а ви, сволота така позабували! Що от якби по тим зажерливим тиловим пацюкам та й з БМ-21 "Град" вжарити, щоби прочуняли... а те, що самі вже тими пацюками поставали, то таке.
   Я оце подивився на весь той нещодавній "ветеранський" гендель навколо того червоно-чорного прапора біля обласної державної адміністрації у Дніпрі й просто очманів. Подія, сама по собі, нейтральна. Аж ні! — Наша заява, не наша заява, ми "за", ні — ми "проти"! Три дні суперечок, сварок. І між ким, між своїми: «Не дамо втягнути себе в маніпуляції та спекуляції!». І пішло-поїхало...
   Це, взагалі, те, чим має займатися Рада ветеранів московсько-української війни? Це та подія, на яку ветеранам взагалі варто було б увагу звертати? Чи чиїсь політичні інтереси обслуговують браві воїни АТО/ООС? Бляха-муха! Та вони між собою про якийсь флагшток із прапором домовитися не можуть, про які загони "Freikorps" чи територіальної оборони, швейцарські чи ізраїльські моделі мова?!
   А, ну так, ще вони записали якесь страшенне відеозвернення до Володимира Зеленського. Погрожують йому бунтом, новим Майданом через "очолюване ним повернення" прокремлівської наволочі до влади. Ага, ніби не за попереднього президента у політику вигулькнув кум Вови Путіна і решта українофобів. Ото і вся діяльність.
   До речі, а подібні суто політичні демарші — це теж справа, якою має займатися Рада ветеранів? Чи вона створена для того аби обслуговувати політичні амбіції конкретних осіб? Коли займеться ця Рада об‘єднанням ветеранів і створенням ветеранського руху, а не виступатиме танцпідтримкою у чергового політичного афериста? Чи, хоча б, розв'язуватиме проблеми травмованих на війні бійців, медиків і волонтерів? За сприяння обороні України я вже мовчу. Там цим і не пахне.
   Хоча, про що це я розмріявся?! — Це ж всього-на-всього дорадчий, консультативний орган, який фактично позбавлений будь-яких можливості щось вирішувати як на рівні громади (села, міста), так і на рівні всієї держави. Толку від нього, як з козла молока. А ви й далі сподівайтеся на нездійснений український "Freikorps".
За матеріалами "Реваншу"

пʼятниця, 1 жовтня 2021 р.

Перспективи місцевого самоврядування в Україні

Переживання себе як частини нації, починається із розуміння місцевості в якій ми живемо, будь то місто чи містечко, чи й того менше. Проте саме тут ми реалізовуємо себе. Однак чи можемо ми гармонійно розвиватись у спільноті, що не має дійсно незалежного місцевого самоврядування? Відтак дана стаття присвячена розгляду формування та розвитку українських міст.
   Для початку, що ми розуміємо під місцевим самоврядуванням? Як на мене, не має значення чи то це звична для нас система місцевих рад та міських голів, чи то, це було б традиційне народне віче. Головна ознака – це самостійність, дійсна самоврядність. Це здатність розпоряджатися усіма ресурсами території та нести самостійну відповідальність за її розвиток. На сьогодні ж Україна проходить у цьому питанні шлях спільний для більшості східноєвропейських країн. Створені органи місцевого самоврядування сліпо копіюють чинну за СССР модель, змінились лише назви. Дійсного нового наповнення дуже мало.
   Така ситуація засновується на виключно формальному наданні місцевому самоврядуванню автономності, самостійності в прийнятті та реалізації соціально-економічних програм, створенні власного бюджету, який мав би забезпечувати підтримку чинної муніципальної інфраструктури разом із забезпеченням розвитку території. Проте, на сьогодні, ми не можемо говорити про можливість самозабезпечення громад. Теперішнє податкове законодавство вводить надзвичайно низьку кількість місцевих зборів. А як можна говорити про амбіційні проєкти, коли місто залишається із купою проблем та недостачею коштів?
   Звісно у такій ситуації залишається їх лише розкрадати. А навіщо їх вкладати туди, де вони просто розчиняться? Хай краще вони підуть до мого бізнесу. Це логіка багатьох очільників "місцевого самоврядування". Більш того, системні економічні проблеми доповнюють цю картину неможливістю отримати закладені у місцевий бюджет кошти. Місцеві бюджети залежать від проведення всіх розрахунків через Державну скарбницю України, яке може довготривалий час перекривати доступ органів місцевого самоуправління до власних коштів.
   У результаті будь-яка громада стає фінансово залежною. Органи місцевого самоврядування займаються пошуком дотацій чи то з боку державного бюджету через різноманітні субсидії та субвенції (таким зокрема є місто Київ, яке користується своїм особливим статусом), чи то з боку представників бізнесу, що мають власний інтерес до питань розвитку території (наприклад, Січеслав). Відповідно ми живемо у містах, які фінансово залежить від досить сумнівних центрів впливу.
   З рештою, достатньо серйозної шкоди самостійності місцевого самоврядування завдає партійна приналежність депутатів рад та міських голів, які через потребу дотримання партійної дисципліни, приймають рішення, виходячи зовсім не з інтересів місцевих громад. У результаті утворюється численні недоліки в адмініструванні територій, на яких ми проживаємо. Не залежно від розміру, чисельності населення та інших статистичних даних, необхідно визначити відсутність дійсного місцевого самоврядування.
   Відповідно численні соціальні негаразди нашого суспільства залишаються без перспектив принаймні більш-менш гармонійного розв’язання. Зокрема, мова йде про посилення міграційних процесів у кінцевому пошуку кращого місця, що призведе до перенаселення одних міст на користь знелюднення інших. До того ж в наслідок таких процесів великі міста втрачають притаманну їм естетичну привабливість, стають центрами постійного збільшення рівня безробіття, дисгармонійного економічного розвитку, поширення соціальної апатії тощо.
   Міста, які мали б ставати центром розвитку регіону, сплачують численні витрати на підтримку лицемірного образу успішності ділового центру внаслідок зубожіння власних передмість або робочих районів. Тим часом ціннісні сенси занепаду громад часто залишаються без уваги. Все те, що можна називати патріотизмом починається із виплеканого поважного ставлення до власного міста. Перш за все, людина усвідомлює себе як частину нації через громаду, частиною якої є ми та наші сім’ї. А потім поширюємо своє уявлення про світ на рівень власної країни. Тож процеси руйнації місцевих громад, мають незліченно глибокі наслідки.
   На справді, ми маємо справу зі сформованими на місцевому рівні об’єднаннями чиновників, що звикли до банального розпилу державних дотацій, власного комунального господарства тощо. На економічно розвинених територіях визначальну роль, хоча це й не афішується, відіграють представники місцевої бізнес-еліти, які принаймні зацікавлені в розвитку економіки міста та перетворення його в автономний та впливовий центр господарського життя. Зокрема, тут можна говорити про приклади Донецька та Січеславська, яким вдавалося формувати конкурентні політичні еліти не тільки на місцевому, але й на державному рівні.
   На сьогодні, вплив економічної еліти визначає вектор дійсного розвитку місцевого самоврядування. Воно не сформувалось як самостійний організм, тож легко приймає позицію тих, хто в нього інвестує. Ми ж маємо повернути його, якщо не обличчям до громади, то принаймні змусити інколи до нас прислухатись. Механізм тут тільки один: прихід до міських рад. Якщо представники громадськості будуть складати принаймні 30% депутатських місць, то вони зможуть здійснювати вплив на життя у місті, змушувати бізнесменів та чиновників відчути його пульс. Сильне місцеве самоврядування може бути тільки в сильної громади.
Автор – Левко Писарчук

пʼятниця, 30 липня 2021 р.

Наближаймо світанок української нації!

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз'єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об'єднана держава, а вже потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців», – хрестоматійна фраза письменника-історика, державного діяча з П'ємонту Массімо д'Адзельйо.
   В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід, і це не може не впливати на соціяльно-політичну ситуацію в країні... Наголосимо, що попри всі слова та навіть спроби довести зворотне, Україна – держава, яка вже існує, вона – дійсність. Тепер же завдання кожного з нас – створити українця; це стосується не стільки народження дітей, скільки створення óбразу (нім. Ukrainische Nation-gestalt), шляхом пропаґанди та просування основоположних націєтворчих принципів.
   Активна позиція і наполегливість порівняно невеликої кількості українців вже здійснила чималий вплив на розвиток солов'їної. Наша мова вийшла зі стану оборони, перейшовши у потужний наступ, хоч він і не такий шалений як нам би хотілося. Тепер перед українцями постала нова, ще більша загроза – руйнівна ліволіберальна ідеолоґія.
   Жоден із нас поодинці не здатен фізично протистояти насадженню збоченню на вулицях, у школах, міністерствах, культурі... Але кожен може висловити своє ставлення, поширити інформацію, вийти на протест тощо. Наша активність, віра у свою правоту, наполягання на своєму, заперечення і максимальний інформаційний спротив можуть робити дива.
   Якщо зараз здається, що насунулися найтемніші часи, то незабаром неодмінно прийде світанок. Світанок української нації! Без усвідомлення цього не можливо збудувати здорову національну державу так званого європейського типу, щоби там не казали у Москві, Брюсселі чи Вашинґтоні; вони роками переливають із пустого у порожнє, нівелюють новопосталу суб'єктність Києва на міжнародній арені, але ми йдемо своїм шляхом.
За матеріалами часопису "Січовик"

понеділок, 19 липня 2021 р.

Самодостатні українці: між керованим натовпом і політичною нацією

Погодьтеся, що ми живемо у справді цікаві часи. Власне живемо у таких унікальних обставинах, коли кожен сам яскраво демонструє на широкий загал те, ким він є насправді. Адже нічого вічного немає у цьому світі окрім істини.
   Так, усе в цьому світі змінюється. Особливо швидко змінюються політичні кумири та електоральні смаки. Сьогодні натовп поклоняється і славить їх, а завтра викидає цих кумирів на смітник, щиро дивуючись тому, як вони ще вчора могли їм поклонятися та різати горла за них своїм друзям, рідним і близьким, які не поділяли їх тодішні погляди...
   Сподіваємося, що швидко минуть часи подібного масового безумства. І обдурені всілякими пройдисвітами на кшталт зєльця, пєтьмєна та іншої чужородної аферистичної мразоти люди прозріють. Прозріють і будуть щиро дивуватися — як таке могло статися?!
   Чому ж громадяни однієї країни на мапі Європи стали масово вразливими перед вірусом розбрату і маніпуляцій? Може це наслідок бездуховного і фізичного рабства, принижень і терору окупаційного режиму. Чи все ж власне небажання "йти у ногу з часом", саморозвиватися й ставати кращим.
   Попри все, маю надію на те, що історія сприятиме виробленню масового імунітету нашого суспільства проти популізму, легковірності та розбрату. Маю надію, що ми добре засвоїмо цей урок. Бажаю нащадкам не повторити його у майбутньому: не ставайте на наші граблі!
Автор — Андрій Іванюк

субота, 10 липня 2021 р.

Леся Петлюра — життя на вигнанні

Єдиною дитиною у родині Отамана військ УНР Симона та Ольги Петлюри була донька Леся. Народжена у 1911 р., дівчинка стає сучасницею блискавичних подій на скрижалях історії Першої світової війни. Прізвище "Петлюра", статус її тата, його відповідальність змушує маленьку Лесю поступитися українському народу батьківськими плечима.
   Вона відійшла у тінь і чекала. А коли у варшавській квартирі родині не вистачатиме грошей навіть на їжу, то Леся розділятиме батьківську долю політичних вигнанців. Її життя — це переїзди з міста у місто, з країни до країни — чим старше вона ставала, тим далі була від України.
   Вже у Парижі дівчинці врешті вдається хоч трохи набутися з татком. Там Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, не маючи великих статків, скромно мешкає із родиною на 5-му поверсі готелю у Латинському кварталі, біля Університету Сорбонни (на вулиці Тенар, 7). Він не припиняє своєї діяльності й на еміґрації.
   14-річна Леся спостерігає за батьком і вбирає його мудрість. Великим потрясінням для родини стає вбивство Симона Петлюри у 1926 р. Душевні переживання, втрата близької людини, брак коштів — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою дівчина бореться довгі роки.
   Початок Другої світової війни подарував сім'ї Петлюри надію на повернення до рідної Полтавщини. Леся мріяла поїхати до цілющого повітря Криму. Проте вже у листопаді 1941 р. у Камбо-ле-Бен, де, здавалося б, Лесі ставало вже ліпше, вона помирає на 30-му році свого життя; згодом була похована разом із батьками на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
За матеріалами "Women of freedom"

понеділок, 5 липня 2021 р.

Теракт Брейвіка: невивчені уроки

10 років тому норвезький патріот Андерс Берінґ Брейвік влаштував криваву бійню місцевим послідовникам так званого культурмарксизму і прибічникам расового змішування, здійснивши масовий розстріл на острові Утьоя та підірвавши фурґон із вибухівкою в урядовому кварталі Осло. Жертвами стали 319 осіб, з яких 8 загинуло під уламками будівель, а ще 69 — померли від прицільних пострілів Брейвіка. За це слуги Феміди цілком справедливо засудили його до 22 років позбавлення волі.
   Мотиви такого злочину зрозумілі — норвезький патріот на правду хотів десятками смертями невинних людей власноруч зупинити процес Великого Заміщення (франц. Grand Remplacement) корінного білого населення своєї країни чужинцями з Азії та Африки, але обрав не ту ціль. Дехто вважає, що Брейвіку нібито вистачило сміливості відкинути ілюзорний імідж правого радикала як добровільного учасника умовно толерантної демократичної системи й завдати нищівного удару владі, котра і по сьогодні сприяє міґрації з країн так званого "третього світу". Однак достоту відомо, і сам терорист це підтвердив на суді, що йому близька соціал-дарвіністська (майже нацистська) расова теорія сполучена із давньоскандинавською реліґійною практикою.
   Брейвіковий ідеал Норвеґії, а відтак і Європи — земля населена виключно білими людьми без жодного кольорового міґранта, де панують одвічні європейські традиції та культура. Зразками ж для наслідування він вважав таких правителів минулого, як Карл Мартелл, Влад Цепеш і Карл ХІІ, котрі уособлювали нетлінну велич Старого світу. Натомість головними ворогами визначив адептів мультикультурної та ґендерної ідеолоґії (просто кажучи, сучасних ліваків), які, на його думку, стали безальтернативно домінувати на Заході після всім відомих подій "червоного травня" 1968 р.
   Власне постає питання: чи вивчили земляки норвезького терориста, а ними й решта європейців криваві уроки 10-річної давнини? На жаль, відповідь неґативна — Старий світ, як до слова і Новий, загруз у хворобливому толерантному ставленні до інородців, повсюдному сприянні ЛҐБТ-пропаґанди та цензуруванні незалежних (незгодних із такою політикою) ЗМІ включно з лідерами суспільної думки (яскравий тому приклад — обмеження доступу 45-го президента США Дональда Трампа до соціальних мереж). До України теж докотилася ця хвиля, хоча поки не у такому масштабі, які хотілося б ініціаторам Великого Заміщення, бо у нас же 8-й рік триває війна із Московією, але нашим іноземним партнерам поки немає на це ради.
   У вакханалії, далебі аґонії ліволіберальної надбудови цивілізації колективного Заходу, що полонила більшість країн, фактично не лишилося й місця для дискусії; жодного обговорення посталої на порядок денний 2020-х рр. проблеми не буде! І тут немає за щó винити Брейвіка, адже його відверто радикальний вчинок був наче vox clamantis in deserto, який мав би спонукати таких як і він патріотів струснути підмурівки застарілої Європи та дати бій клептократичній системі, котра вихолощує традиційне єство з європейців, — не сталося. Тому-то нині ми всі спостерігаємо швидкоплинну зміну доби: ще вчора жили за нібито (постмодерного) Нового Середньовіччя, а завтра вже опиняємося у Новій Кам'яній Добі, де вірогідно пануватимуть найсильніші дикуни з пристосуванцями.
Автор — Данило Катраник

четвер, 1 липня 2021 р.

Чи боїться Московія Уральську республіку?

Відповідь на це риторичне питання очевидна — так, боїться, ще і як! Бо для Кремля, що у 2014 р. волав про "самовиявлення народу Криму і народу Донбасу", справжня федералізація і реґіоналізація державного утворення РФ рівноцінна смерті. Ось чому Уральська республіка, яка була проголошена 1 липня 1993 року в Єкатеринбурзі, була знищена у зародку, але на відміну від Ічкерії не силою зброї, а засобами бюрократії, корупції та політичних репресій.
   В Україні про самовизначення уральців майже нічого не відомо, за винятком кількох дописів у дружньому нам часописі "Січовик". А проте, Уральській республіці вдалося проіснувати на мапі світу цілих 4 місяці — до 9 листопада 1993 р. (на думку більшості правників із РФ, вона de facto існує до тепер!). Ідея її створення належить тодішньому голові адміністрації Свердловської області Едуарду Росселю й полягала не у від'єднанні Уралу від Московії, а у підвищенні статусу цього суб'єкта федерації, набутті більшої економічної й законодавчої самостійности.
   Початок юридичного оформлення Уральської республіки було покладено навесні 1993 р. Місцева влада провела опитування щодо розширення повноважень Свердловської області у суспільно-господарчій сфері до рівня республіки РФ — понад 83% респондентів відповіли позитивно. Після цього вже у кінці жовтня 1993 р. була підписана Конституція Уральської республіки, почали друкувати уральські франки на зміну рублям.
   Але "смарагдова вольниця" була не довгою. Вже 9 листопада 1993 р. вийшов Указ президента РФ Боріса Єльцина під №1874 про розпуск Свердловської обласної ради, а наступного дня — відсторонили від посади самопроголошеного очільника Уральської республіки Едуарда Росселя; усі рішення місцевої влади Кремль визнав недійсними (такими, що суперечать новій Конституції РФ). Нечисельні борці за самовизначення Уралу, однак, не припинили домагатися своїх законних прав і свобод, хоча реґіональна еліта під тиском Москви здала без бою всі ініціативи, повністю проіґнорувавши бажання 83% жителів Свердловської області розвивати власний край без урахування забаганок федерального центру.
   Єльцинський наступник із КГБ пішов ще далі — запропонував уральським політикам "вливатися" у нову державно-економічну модель, де багатому на копалини реґіону відводиться роль колонії Москви; за незгодними почали полювати й відправляти до катівень у разі протестних акцій. Приміром, відсторонений Едуард Россель в 1995 р. знову очолив Свердловську область, просидівши у теплому кріслі аж до 2009 р., тоді як сьогоднішній ґубернатор краю Анатолій Гайда (до слова, у 1993 р. він керував ґрупою розробників Конституції Уральської республіки) "проїхався" майже всіма поверхами "соціального ліфта", створеного для таких колаборантів Кремлем, набивши при цьому власні кишені чималими статками. Нині ж ідея уральського самостійництва жевріє на вигнанні — у Гельсинкі, — де її марно намагаються задушити путінські опричники руками фінляндських правоохоронних органів, про що вже тут неодноразово писалося і згадувалося; але її виразники не здаються, продовжуючи свою боротьбу заради вільного майбутнього без хлопа, без пана і без клятого московського каґана!
За матеріалами "Свободного Уралу"

четвер, 29 квітня 2021 р.

Передпокій Європи: Україна не стане на коліна перед Кремлем

Ми всі ці роки намагалися розчулити Європу ґей-парадами, а вона повернула до ПАРЄ країну, яка не провела в Кремлі жодного ґей-параду. (Невже українські гомофоби таки мають рацію?!) Європа має настільки потужний потяг до самогубства, що якби московити збили ще один нідерландський літак, в Амстердамі виступили б із вимогою негайно прийняти Московію до Євросоюзу.
   Втім, не нам ображатися на Європу. Ми допомагаємо зберегти рентабельність московитській електроенергетиці, розширюємо товарообіг з окупантом, відводимо війська, повертаємо вплив "колективних Портнових" до прокуратури, а "Медведчуків" — у Верховну Раду. Ми віддаємо московитам наш інформаційний простір, і якщо Європа продається за гроші, я не знаю чого б ми не віддали московитам задарма.
   Правда в тому, що лягати під Москву є економічно вигідним і Європі, і нам. Тому політичними засобами протидіяти Москві важко. А все тому, що політика є лише різновидом підприємницької діяльності й завжди суне за вигодою.
   Отже, спротив можливий лише на релігійному ґрунті. Національно-визвольна боротьба має бути доповнена війною за віру. Для кожного християнина є очевидним, що Москва — це осідок сатани, що РПЦ — небезпечне збіговисько лицемірів і тому все це має бути зруйноване.
   Адже путінська Московія, принаймні у власних фантазіях, може "протистояти" США, ЄС і НАТО завдяки коштам, які отримує з експорту енергоносіїв до країн колективного Заходу. Московія подібна до злісного офіціанта, який прислуговує клієнту, отримує чайові, але плює йому в каву, перед тим, як подати. То може настав час влаштувати їм православний джигад?
Автор — Дмитро Корчинський

четвер, 22 квітня 2021 р.

Крим безводний, бо залюднений

Ось уже 7 років, як український півострів Крим перебуває в окупації у московських аґресорів. За цей час вони не тільки встигли привласнити стратеґічні підприємства (включно з санаторіями та дитячими таборами), але й посприяти еколоґічній катастрофі, відновити сталінські репресії та заселити реґіон своїми орками. В одному лишень Сімферополі наближені до очільника Кремля оліґархи-будівники звели кілька нових житлових комплексів для "нових кримчан".
   Соціальними мережами справжні місцеві мешканці півострова, які досі зберігають вірність Україні й не проміняли наше громадянство на триколорний ура-патріотизм, ширять світлини, на яких видно масштаби будівництва. Багатоповерхові мурашники постають на околицях, де ще донедавна стояли відібрані у кримських татар приватні хати-самобуди. Тá путінська банда пішла далі й розпропаґувала серед громадян РФ усі принади від переїзду на окупований півострів – тепер колишні мешканці Костроми, Челябінська і Тюмені (не кажучи вже про нахабних гостей із Північного Кавказу) активно скуповують земельні ділянки на всій території півострова Крим.
   А тим часом прилеглі до Сімферополя, Бахчисараю, Алушти, Феодосії та Севастополя ставки, озера, водосховища і річки продовжують стрімко міліти. Не рятують ситуацію зі зневодненням реґіону навіть поодинокі дощі – оскільки зимово-весняні опади так і не сформували необхідного стоку, що наповнив би водойми життєдайним ресурсом. У зв'язку з цим окупаційна адміністрація в особі сепаратиста і колаборанта Сергія Аксьонова рекомендувала запровадити у Криму жорсткий (de facto вибірковий) графік подачі води: місцеві отримують її двічі на день по 2 години зранку і ввечері; приїжджі ж включно з "туристами" необмежено і цілодобово.
   Очевидно, що загарбаний московськими орками весною 2014 р. в України півострів поступово стає занадто дорогим задоволенням для Кремля. Навіть двох блокад (у 2015 і 2017 рр.), організованих українськими патріотами, виявилося досить, щоби зайве довести, наскільки Крим залежний від материкової України. Ціни на продукти уперто зростають, попри наявність розрекламованого Керченського мосту, а об'єми прісної води зменшуються, що неодмінно призведе до соціального невдоволення (а може навіть і політичного вибуху).
   Своєю чергою, ватажок ґебістів Московії продовжує блокувати всі спроби міжнародних орґанізацій, в тому числі ОБСЄ та ООН, здійснити хоч якийсь прозорий моніторинґ на території тимчасово окупованого Криму. Влада України, що за каденції президента Петра Порошенка, що за Володимира Зеленського, так і не спромоглася перейти від обговорення "Кримського питання" до практичних кроків (подивимося, чим обернеться так звана цьогорічна "Кримська платформа") – лише кволий осуд і латентна колаборація. А у цей самий час півострів, з якого репресіями намагаються вигнати українців і кримських татар, перетворюється на потужний військовий плацдарм для ймовірного наступу Кремля, тому і заселяють його "безрідними Іванами" з усіх усюд, котрі мають істотно змінити кримську демоґрафічну мапу на користь окупантів.

За матеріалами "Krym.UA"

вівторок, 13 квітня 2021 р.

Московія буде знищена за всяку ціну!

"Смерть" Московської держави, яку нині уособлює так звана РФ, — ось запорука миру в усьому світі. Адже Кремль із дня свого заснування на березі Москва-річки завжди був вартовим азійської традиції: деспотії у найгірших її проявах і тортурах щодо власного чи підкореного чужого населення. Відтак суб'єкти федерації вже зараз повинні думати тільки про себе й відмовлятися надалі "годувати" московського всюдисущого Левіятана.
   Не варто забувати, як з народженням РФ на початку 1990-х рр., москвичі звозили 18-річних хлопчаків до Чеченської Республіки Ічкерія, яка щойно постала з уламків щойно померлого СССР. Із молодих жителів Новосибірська, Уфи та Іркутська робили "гарматне м'ясо": ненавчених і не вмілих воювати, їх свідомо ставили колонами проти добре озброєних чеченських формувань. Рештки бійців "могутньої та непереможної" армії Московії, кого недоїли собаки, тоді збирали бозна-як, повертаючи рідним у цинкових макінтошах без жодних почестей; когось каліками кинули напризволяще збирати милостиню на вулицях столиці багатонаціональної недобитої імперії зла.
   Також не варто забувати, як весь цей час мешканці Москви, хто активно, хто пасивно, взяли участь у знищенні корінного населення у різних регіонах. Евенкам, нганасанам, марійцям, вепсам, ненцям, чувашам, комі та іншим етносам влаштували справжнісінький геноцид. Вони сотнями тисяч на рік помирають на своїй малій батьківщині: від поганої екології (бо путінська банда визискує з надр корисні копалини заради власної наживи); від неякісних харчових продуктів, що поставляються Москвою (бо таким чином легко і швидко впокорити будь-який бунтівний дух); від поганої медицини, яка цілеспрямовано не фінансується федеральним центром; від тому подібних жахіть, які офіційна пропаганда Кремля (власне як і системні опозиціонери) намагається не афішувати, бо "рассіянє" мусять ненавидіти NATO і українців, а не дивитися, що робиться у них вдома.
   Крім того, мало хто знає (а українці, європейці та американці у це взагалі не посвячені), що саме москвичі постійно втягують населення регіонів так званої РФ у свої воєнні авантюри. Адже мешканцям федеральної столиці не годиться бруднити руки у крові та багнюці далеко від свого нескромного житла! Пригадайте вторгнення до Афганістану у 1979-му р., а потім кілька кампаній на Кавказі, що завершилися вервичкою ешелонів із трун, котрі тяглися з зони бойових дій до місць безпосереднього базування у Сибір, на Урал й інші окуповані досі московитами землі.
   Нині вже 7-й рік поспіль "кацапська повінь" заливає своїм "гарматним м'ясом" Україну — на Донбас і у Крим звозять зазомбованих пропагандою жебраків-строковиків із далеких регіонів, обіцяючи, як не "славну смерть в ім'я Вітчизни", так чималий бариш "за ліквідацію чи упокорення укронацистів". І головне, що треба пам'ятати: весь цей час москвичі забирали й забирають ресурси корінного населення суб'єктів федерації, поставляючи їх собі та своїм вірним друзям у Мінськ, Пекін, Берлін і Париж. Розвал РФ можливий, якби того не хотів колективний Захід, готуймося і наближаймо його разом!

Автори — Андрєй Романов і Данило Катраник

пʼятниця, 9 квітня 2021 р.

Іслам більше не "релігія миру", але "партія війни"

Вже давно не таємниця, що у ХХІ ст. мусульманство перетворилося з віри кочових пустельних племен арабів на загрозливу небезпеку для всього людства, починаючи з Європи. Подібну думку нещодавно висловив і блаженніший архієпископ Атенський і всієї Еллади Ієронім II. Очільник Грецької автокефальної православної Церкви прямо назвав іслам "політичною партією", в якій нічого не залишилося від релігії.

   Знаково, що блаженніший Ієронім II не єдиний вищий ієрарх християнства, який публічно і жорстко критикує послідовників Магомета, особливо після торішніх терактів в Європі. Однак вислови саме грецького архієпископа лунають доволі гучно і безапеляційно, доводячи до сказу мусульман, переважно з-поміж сусідніх турків. До слова, у 2020 р. священник засудив рішення чинного президента Туреччини знову перетворити собор святої Софії на мечеть, що протягом останніх 86 років мав статус національного музею.

   «Іслам і ті, хто дотримується його настанов – сіють розбрат і хаос, маючи на меті підкорення світу. Так мусульмани демонструють, що вони давно вже не прості віряни, а члени партійного угруповання політичного спрямування. Ось ому вони насаджують силою свої доґми, вони – люди експансії й про це сказано у вченні Магомета», – звернувся до православних християн архієпископ Ієронім II із нагоди 200-річчя проголошення державної самостійності Еллади 25 березня поточного року.

   На думку очільника Грецької автокефальної православної Церкви, образа і гординя сильно вдарили не тільки по цілому християнству в цілому, а й по всьому цивілізованому людству. Архієпископ певен, що кожній мислездатній людині, незалежно від віросповідання варто свідомості небезпеку від хвилеподібного і блискавичного поширення ісламу планетою. «Якщо мусульман не зупинити сьогодні, – наголошує блаженніший Ієронім II, – завтра і післязавтра буде занадто пізно, прийдешні покоління просто боятимуться сказати щось проти цих адептів агресивної політичної війни».

   Священник на правду має рацію, адже згуртовані у великі етнорелігійні громади (діяспорні ґетто) мусульмани (араби, неґри, курди, турки тощо) відмінно знають – у них сьогодні досить високий рівень народжуваності, який пересічним європейцям не дасться відтворити найближчими десятиліттями без відповідної державної програми підтримки. Так на наших очах у Старому світі відбувається сумнозвісна "Великої заміною" (англ. the Great Replacement): безбожні у більшості своїй нащадки Ричарда I Левового Серця та Фрідриха I Барбаросси непомітно вимирають, лишаючи прибульцям із пустель і тропіків власні безхазяйні домівки. Останні дуже спокійною й оптимістично говорять першим – «Одного дня все ваше неодмінно стане нашим!», і це не може не лякати та не насторожувати.

За матеріалами "Breitbart"

четвер, 1 квітня 2021 р.

Революція скасовується, готуймося до зрежисованих бунтів!

Я люблю революції, повстання, люблю громадянські війни, ну і просто війни, звісно. Не закоханий у них, просто люблю, особливо, в художньому оформленні як людина, котрій цікаві певні явища, котрі не дають старіти, лоскочуть нерви, спонукають до гормональних вибухів. Як у громадянина, у мене ставлення до цього складніше і ось тому я іноді думаю про пріоритети.

   Не треба бути геополітичним стратегом, щоби не розуміти — ​що наразі Україна є хоч і розграбованим від душі, але все ще жирним шматком у самісінькому центрі Європи! Що зараз вона в такому становищі (останні 7 років — це однозначно), за якого більш-менш розгорнута дестабілізація приведе до широкого і тотального громадянського конфлікту. А це, своєю чергою, призведе, як мінімум, до масштабного зовнішнього вторгнення з різних боків і, звісно, з благородними цілями: для збереження миру і демократії; для забезпечення прав людини та порятунку життя громадян; для запобігання техногенним і екологічним катастрофам; ну і тому подібне.

   І у зворотному порядку теж слід очікувати неприємностей: будь-яка ескалація війни на Сході України, її швидке розгортання — приведе до громадянського конфлікту. І навіть турбулентність від омріяного "розпаду РФ" приведе до всього цього, що описано вище, хоч і з різних боків, а ми знову опинимося "не готові", зокрема на рівні державних інституцій. І тоді така тоді "децентралізація" почнеться — ​мама не горюй, на рівні: «Дайош більше Україн, веселих і гарних»!

   Не скажу, що мене це не зацікавлює або не розбуркує як людину, не як громадянина. Як громадянин я за інше — пора посилювати Державну прикордонну службу, не на "вхід", а на "вихід", аби ні одна "зараза" не втікла від цього омріяного шабашу вогню, крові й металу. Від військкомату з повісткою, від голоду і холоду, від братніх пострілів по ногах і в спину, від розуміння — що все, край, там зі Сходу (і з Заходу) таке посунуло, що колись про нас будуть складати легенди й міфи, як героїчно ми все просрали, бо були такими "шаленими патріотами", не розставивши своєчасно і по ситуації пріоритети.

   Бо воювати з дверми та вікнами Офісу Президента вихідними, та ще й у балаклавах, та з селфі на смартфони — це аж ніяк не системна революція, жертовність і виважений терор; це не так страшно, як прямо бити Віктора Медведчука або Андрія Портнова; це навіть не так небезпечно, як "насрати в автозаку". Видихаються, та й весна ж на дворі, скоро городи підуть, шашлики, посівна... Ні, не буде революції, а от бардак — ​можливий, бо гегемонів не вбачається, лише одні бенефіціари всюди!

Автор — Ігор Куліковський

субота, 30 січня 2021 р.

Опозиціонери на РФ — актори погорілого театру

Ніякої позасистемної опозиції на території Московії немає. Можна з упевненістю стверджувати, що є актори погорілого театру, котрі імітують боротьбу з путінським режимом. Вони грають відведену спецслужбами Кремля роль таким чином, що їм мало хто щиро вірить.

   Останні стихійні, проте безрезультативні протести на підтримку Алєксєя Навального, якому "Крим — не бутерброд", яскраво демонструють змову. Влада РФ дозволила погратися опозиції у мітинги, аби виявити найбільших активних бунтівників у регіонах і заґратувати їх. Проводирі ж масових мирних протестів у суб'єктах федерації фактично прив'язані до московської імперської "тусовки", яка досить закрита (це своєрідний привілейований клас, і щоби туди потрапити, потрібно заслужити).

   У сучасній Московії опозиції не має та бути не може, оскільки все протиурядове інформаційне поле контролюється кремлівськими спецслужбами, що постійно "зачищають неугодних". Те саме стосується й решти: бракує справжніх незалежних і незаангажованих ЗМІ; немає правозахисників; відсутні політичні та громадські організації, але є ті, хто грають роль борців із режимом, отримуючи свої крихти з путінського столу... Не має сумнівів, що теперішній керманич Кремля доживає свій вік, тож його оточення зробило ставку на "бутербродного" опозиціонера.

   Задурені пропагандою громадяни РФ, вийшовши на протести з підтримкою А. Навального, не здатні в один момент (як у 1917 р.) зруйнувати тюрму народів. Мирним шляхом усталений роками ґебістський режим не зламаєш! На Московії все під контролем ментів і спецслужб, які не дадуть простолюду змінити кровожерливу імперську систему.

   І не варто марно створювати ілюзій, що показний ліберал А. Навальний, у разі зайняття кремлівського трону, прихильно поставиться до України та решти сусідів РФ: він такий самий імперець як і В. Путін. Прикметно, що таке хиже москальське нутро доволі характерно змалював Степан Бандера: «Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений. А російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння».

За матеріалами "Свободного Уралу"

понеділок, 18 січня 2021 р.

Після правди приходить ніщо

Феномен постправди позначений ганебними тенденціями, якими сповнений наш світ. Тепер усюди фейки, брехня, а люди не можуть зрозуміти, де істина і якою фактично є наша дійсність. Ще вчора можна було говорити про критичне мислення, проводити інтелектуальні дискусії, а завтра емоції та агресія змусять зігнорувати наявні факти заради тимчасової примхи певних політиків, олігархів чи власників медіакорпорацій.

   Люди ХХІ ст., у загальній своїй масі, сприймають навколишній світ виключно через уявні рожеві окуляри, якими є постправда. Це те, що ми хочемо чути, а не те, як воно є насправді: бегемот стає носорогом, чоловік — жінкою, свобода — ув'язненням. Основною причиною такого ганебного явища сьогодення є наслідок надміру інформації та надміру каналів її донесення.

   Не секрет, що людина здатна переосмислити тільки певний обсяг даних, збільшення кількості яких означає зростання рівня непереосмисленої, непроаналізованої, такої, що сприймається не розумом інформації. Маленька кількість каналів донесення інформації спричиняє боротьбу кожного з них за якнайбільшу аудиторію — з'являться прагнення подавати інформацію збалансовано, щоби задовольнити якомога більшу аудиторію з дуже різними уявленнями про світ. Збільшення кількості таких каналів після появи Internet зробило ідею всеохопності, а відтак й об’єктивності, нереальною, непотрібною...

   Простіше боротися не за всю аудиторію, а за свій сегмент, тому головним завданням стало знайти та втримати його. А отже, задовольнити тією інформацією, яку він готовий і хоче сприймати. Мережеві ресурси, радіо і ТБ вже говорять нам саме те, що ми хочемо чути, навіть якщо це брехня; розповідають про події, які ніби відбулися на різних планетах.

   А проте, жителі кожної з такої планети не знають і не хочуть знати про тих, що мешкають на інших. Навіть попри те, що насправді вони із сусідньої квартири, або й живуть разом. Так створюється нова дійсність, у фундаменті якої знаходиться брехлива постправда, а отже — ніщо!

За матеріалами "Facebook"

понеділок, 11 січня 2021 р.

Американські медіаресурси насаджують аморальні "норми"

Те, що зась Дональду Трампу і його прибічникам, можна Демократичній партії США та ліволіберальним інформаційним смітникам. Якщо ви досі не зрозуміли, то останні події довкола "кризи американської демократії" (включно зі свободою слова в Internet) свідчать про реалізацію найжахливішого сценарію на основі повісті-антиутопії "1984". Спершу тим, хто сповідує традиційні цінності закривають рота шляхом видалення сторінок у соціальних мережах, потім через залишені доступні форми передачі інформації насаджують мультикультурну пропаганду.

   Найвпливовіший надавач медійних послуг і продюсерська компанія "Netflix" взялася легалізувати порнографічну індустрію. Торік на хвилі протестного руху "Black lives matter" творча команда корпорації запустила специфічний кількасерійний проєкт під назвою "Blacked". Як з'ясувалося, його сюжет розповідає про "принади" та "переваги" залученості молодих білих жінок у порнофільмах виключно зі старшими від себе чорними чоловіками на прикладі реальних акторів.

   Прикметно, що офіційний сайт "Netflix" старанно приховує цю інформацію. Треба неабияк постаратися, аби знайти відповідний матеріал із позначкою "18+". І не дарма, адже власники та керівники позиціюють корпорацію не тільки як передову стрімінґову платформу, але й місце сімейного дозвілля (це ж вам не "PornHub", все-таки).

   Найцікавіше у цій ситуації те, що "креативні" директори вважають проєкт "Blacked" новим розважальним шоу без жодного підтексту. Фактично, під виглядом "відвертих розмов" порноакторів про свою "нелегку роботу" глядачів закликають не соромитися аморальності, пишатися своїми сексуальними збоченнями й стимулювати смерть розрізнених рас і національностей через їхнє змішання.

   Закон для подібних монополістів ринку, як відомо, не писаний. Позаяк тепер боронити "цінності", пропаговані "Netflix" та іншими подібними інфосмітниками, буде команда новообраного президента США Джозефа Байдена, котрий попри своє католицтво радо ллє воду на млин гомодиктатури. А між тим, не забуваймо, що Бог таки відвернувся від Америки й більше не захищатиме її населення своїм провидінням.

Автор — Ревуч Січовий

четвер, 7 січня 2021 р.

Естонія хоче відновлення справедливості, Московія — проти

Державний кордон між Естонською Республікою і РФ має відповідати пунктам Тартуської мирної угоди від 1920 р., яка de jure й de facto лишається чинною. Таку думку нещодавно вкотре повторив голова Рійґікоґу Генн Пиллуаас, вимагаючи від Кремля повернути загарбані землі: Петсері (нині Печорський район Псковської області) та Яанілін (Івангород з околицями Кінгісеппського району Ленінградської області). Політик певен, що тільки після передачі Естонії окупованих РФ територій можна говорити про діалог і співробітництво двох країн.

   Зі слів Генна Пилуааса можна зрозуміти, що йому як і решті націоналістів маленької балтійської республіки, йдеться про соборність і відновлення історичної справедливості. А от московити, як природні загарбники, вважають подібні висловлювання "зазіханням" на нібито "ісконно їхні землі". Хоча останні чомусь після завершення Другої світової війни перетворилися на занедбану, депресивну діру, звідки тікає молодь, зокрема й до сусідньої Естонії.

   Таллінн і Москва не можуть вибудувати нормальні відносини один з одним з початку 1990-х, коли більшовицький проєкт під назвою СССР почив у Бозі. Представники путінського режиму не перший рік звинувачують естонську владу навмисній ескалації дипломатичного конфлікту через прикордонну суперечку, відкидаючи прийняття за основу Тартуської угоди. І це зрозуміло, нащадки ґебістів вигідно показати сусідів загарбниками, тоді як вони — "миротворці, визволителі та возз'єднювачі" (ось тільки Крим, Війпурі, Яанілін ніколи не були, не є і не будуть кацапським!).

   Маленка балтійська республіка, попри своє становище у складі ЄС і NATO, а отже без огляду на вказівки з Брюсселя і Вашингтона, намагається виробити власну зовнішньополітичну стратегію. Особливо, коли йдеться про напружені відносини з країною-агресором зі Сходу. Якщо Москва, котра неодноразово переступила через міжнародне право і порушила status quo повоєнних кордонів емоційно ностальгує за втраченою величчю недоімперії, то Таллінн воліє дотримання укладених двосторонніх угод, включно з поверненням незаконно відібраних у нього в 1944-1946 рр. земель.

   «Якщо вони хочуть нормальних добросусідських відносин, треба повернути нам наше. Адже ще угода від 12 січня 1991 р. між РСФСР і Естонією визнана всі юридичні факти, що підтверджують нашу спадкоємність у тому числі законність Тартуського договору 1920 р., який ніким не був анульований. Ми повинні діяти так само прямо, як 100 років тому діяли Установчі Збори Естонії; ми чекали відновлення нашої державної самостійності півстоліття, можемо почекати ще, щоби наш прапор нарешті замайорів над нині окупованими територіями», — прокоментував ситуацію Генн Пиллуаас.

За матеріалами "Eesti Päevaleht"