Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Тихий голос України в озерному краї Суомі

Цьогоріч лютневий номер тематичного додатка найбільшої фінляндської газети "Гельсинґін Саномат" (HS Teema) присвячений Україні. У ньому вміщено і мій есей під назвою "Тихий голос України". Нижче спробую подати читачам його основні тези.

   Початок: ілюстрація того, наскільки голос України чутний у Суомі. У жовтні 2022 р. відбувся Гельсинський книжковий ярмарок, на якому було із десяток панельних дискусій та інших заходів про події в Україні, але... без жодного гостя з України. З наших там була аж одна учасниця, яка мешкає у Суомі, і говорила вона не про політику, а про українську поезію, та це було вдалині від двох головних сцен.

   Натомість російських учасників ("хороших русскіх") було як мінімум двоє (а може, й троє), і два "політичних" заходи з їх участю відбулися на головних сценах, із трансляцією і викладеним записом. На жаль, така ситуація не дуже мене й здивувала, бо у Суомі звикли дивитися на Україну та багато інших колишніх частин СССР не безпосередньо, а крізь російську призму. Навіть повномасштабне вторгнення не змінило цієї оптики, чи принаймні зміни відбуваються дуже повільно, із великою інерцією.

   За рік стався прогрес, і на торішньому книжковому ярмарку було вже три заходи з українськими гостями. Один із них – на головній сцені, за участю Олександра Михеда, але шлейф проблем тягнеться далі: якщо фіни захочуть почитати Михеда фінською мовою, нічого не вийде – таких перекладів просто нема. А взагалі переклади української літератури фінською мовою – велика рідкість, це стосується і класиків, і сучасників.

   Далі: приклад того, що інтерес до української літератури існує. У муніципальних бібліотеках фінляндського столичного регіону є два примірники «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (фінською мовою), і на них – довжелезна черга, 32 людини. Потім – короткий огляд української літератури, починаючи від Івана Котляревського, зі згадкою про несприятливі умови її розвитку, утиски української мови, "Розстріляне Відродження", але із констатацією того, що попри це в її середовищі регулярно з'являлися видатні письменники.

   На шпальтах HS Teema згадую і про відмінності між українцями та росіянами внаслідок різної історії двох народів, а також про те, що російський дисидент чи класик російської літератури – аж ніяк не завжди друг України. Наводжу слова Володимира Винниченка, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І як висновок: «Нема чого дивуватися, що в сучасній Україні різні відомі діячі, від Пушкіна до Солженіцина, ідуть услід за російським кораблем» (ну, сформулював я це, може, й не зовсім так...).

   Наостанок – узагальнення. Україна воює за своє існування і водночас робить важливі кроки, щоб інтеґруватися в Європу. Імовірно, фіни й українці дедалі частіше ставатимуть партнерами у різних процесах, а знання культури одне одного завжди допомагає краще порозумітися, тому бажано працювати на популяризацію української культури у Суомі.

   Способи можуть бути різні: інтенсифікація викладання української мови, збільшення кількості носіїв фінської мови, які знають українську і завдяки цьому зможуть перекладати нашу літературу. Було б непогано видати фінською бодай кілька класичних українських творів. Є потреба й у традиційних великих фінсько-українському та українсько-фінському словниках, слів так на 50 000 – 80 000, але саме собою це все навряд чи зробиться, треба фінансування.

   Найбільше приголомшило існування фонду Cultura-säätiö, який щороку надає ґранти на загальну суму 200 000 євро на «вивчення, викладання і дослідження російської мови та пов'язаної із нею культури». Тож я запитую в кінці: з огляду на те, що знання російської культури у Суомі й так уже набагато більше, ніж знання української, а з другого боку внаслідок відомих подій інтерес до рос. мови дуже впав, то чи не краще буде переорієнтувати бодай частину цих коштів на українську культуру? (До речі, це державні кошти, і таке їх цільове використання базується на ухвалі фінського парламенту від 2013 року).

Автор – Юрко Зуб

Плазування перед московським Ґоліятом

Колишній фінляндський політик, а нині знаний письменник-публіцист, Лассе Легтінен нещодавно виклав спогади про свою молодість. Він описує суспільно-політичну дійсність у Суомі за доби президентства кремлівського аґента Урго Калеви Кекконена. За твердженням пана Легтінена, у 1960-х рр. суть поширеного нині у світі слова "фінляндизація" (фін. Suomettuminen) тоді взагалі не розуміли й не сприймали.

   «Після закінчення Другої світової війни фінському народові довелося створити прийнятний для себе новий образ Совєцького Союзу та його керівників. Так, Іосіф Сталін став добрим "батьком народів", хоча ще кілька місяців до того, влітку 1944-го він утілював усе всесвітнє зло. Дивовижна зміна у настроях! А все тому, що совєцький вождь виявив виняткову прихильність до Суомі, не окупувавши й не приєднавши до СССР нашу країну. У наших батьків виникло своєрідне почуття вдячності», – стверджує Лассе Легтінен.

   Експолітик та ексдепутат Едускунти від Соціял-демократичної партії наголошує, що у 1945-1991-х рр. (і навіть досі, про що свідчить дозвіл на перебування у країні багатотисячної російськомовної громади!) фінляндське суспільство хворіло на горезвісний "стокгольмський синдром". Тому плазування Гельсинкі перед Москвою, що за Кекконена, що після нього, – було набутою звичкою політиків. Це психологічний стан, за якого у людей, взятих у заручники проти їхньої волі, виникає позитивне ставлення до свого загарбника.

   «Наче Сталін був суворим батьком, який несподівано відклав ремінь і не став пороти свою волелюбну дитину. Тому страх дитини, яка подорослішала у горнилі бойовища, дорослішання, відразу змінилося вдячністю. З роками відносини між Суомі та СССР перетворилися на взаємини полоненого й окупанта, в яких перший згодом дедалі сильніше виправдовував дії другого, до всього щиро вірячи у благі наміри», – аналізує недавнє минуле соціял-демократ Легтінен.

   З його слів, маючи такий синдром, люди пізніше можуть давати свідчення на користь тих, хто їх пригноблював. Що й сталося за президентства Кекконена: фінляндці почали проводити урочисті заходи з нагоди совєцьких пам'ятних дат, на яких дякували Лєніну за те, що він, мовляв, "у грудні 1917 р. дав їхній країні незалежність"; вихваляли совєцько-фінляндський Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу; і тому подібне. У Суомі навіть відзначали річницю з нагоди повернення півостровів Ганко та Порккала, які доти були "орендовані" московитами.

   «У нашій внутрішній політиці важливість вказаної двосторонньої угоди про "всеосяжну дружбу" щиро оспівувалась. Громадяни вірили, що ось тепер-то московити неодмінно не будуть нам ворогами та загарбниками, а навпаки... Хоча особливої військової вигоди цей документ не становив. Наша проросійська політика за доби фінляндизації вважалася неймовірною мудрістю. Про це повідомлялося у кожному державному виступі: від депутатів муніципальних рад до міністрів і президента республіки. Жоден фін не наважувався це оскаржити, і Москві цього було достатньо, про що тепер варто шкодувати», – висновує Лассе Легтінен.

Автор – Kalev Korpinen

Чи боїться Московія Уральську республіку?

Відповідь на це риторичне питання очевидна — так, боїться, ще і як! Бо для Кремля, що у 2014 р. волав про "самовиявлення народу Криму і народу Донбасу", справжня федералізація і реґіоналізація державного утворення РФ рівноцінна смерті. Ось чому Уральська республіка, яка була проголошена 1 липня 1993 року в Єкатеринбурзі, була знищена у зародку, але на відміну від Ічкерії не силою зброї, а засобами бюрократії, корупції та політичних репресій.

   В Україні про самовизначення уральців майже нічого не відомо, за винятком кількох дописів у дружньому нам часописі "Січовик". А проте, Уральській республіці вдалося проіснувати на мапі світу цілих 4 місяці — до 9 листопада 1993 р. (на думку більшості правників із РФ, вона de facto існує до тепер!). Ідея її створення належить тодішньому голові адміністрації Свердловської області Едуарду Росселю й полягала не у від'єднанні Уралу від Московії, а у підвищенні статусу цього суб'єкта федерації, набутті більшої економічної й законодавчої самостійности.

   Початок юридичного оформлення Уральської республіки було покладено навесні 1993 р. Місцева влада провела опитування щодо розширення повноважень Свердловської області у суспільно-господарчій сфері до рівня республіки РФ — понад 83% респондентів відповіли позитивно. Після цього вже у кінці жовтня 1993 р. була підписана Конституція Уральської республіки, почали друкувати уральські франки на зміну рублям.

   Але "смарагдова вольниця" була не довгою. Вже 9 листопада 1993 р. вийшов Указ президента РФ Боріса Єльцина під №1874 про розпуск Свердловської обласної ради, а наступного дня — відсторонили від посади самопроголошеного очільника Уральської республіки Едуарда Росселя; усі рішення місцевої влади Кремль визнав недійсними (такими, що суперечать новій Конституції РФ). Нечисельні борці за самовизначення Уралу, однак, не припинили домагатися своїх законних прав і свобод, хоча реґіональна еліта під тиском Москви здала без бою всі ініціативи, повністю проіґнорувавши бажання 83% жителів Свердловської області розвивати власний край без урахування забаганок федерального центру.

   Єльцинський наступник із КГБ пішов ще далі — запропонував уральським політикам "вливатися" у нову державно-економічну модель, де багатому на копалини реґіону відводиться роль колонії Москви; за незгодними почали полювати й відправляти до катівень у разі протестних акцій. Приміром, відсторонений Едуард Россель в 1995 р. знову очолив Свердловську область, просидівши у теплому кріслі аж до 2009 р., тоді як сьогоднішній ґубернатор краю Анатолій Гайда (до слова, у 1993 р. він керував ґрупою розробників Конституції Уральської республіки) "проїхався" майже всіма поверхами "соціального ліфта", створеного для таких колаборантів Кремлем, набивши при цьому власні кишені чималими статками. Нині ж ідея уральського самостійництва жевріє на вигнанні — у Гельсинкі, — де її марно намагаються задушити путінські опричники руками фінляндських правоохоронних органів, про що вже тут неодноразово писалося і згадувалося; але її виразники не здаються, продовжуючи свою боротьбу заради вільного майбутнього без хлопа, без пана і без клятого московського каґана!

За матеріалами "Свободного Уралу"

Судова система Фінляндії співпрацює з Кремлем проти регіоналістів

Період добровільно-примусової фінляндизації не минув у Фінляндії, адже безпосередні гвинтики системи лише набули нових форм, пристосувавшися до мінливої сучасності. Яскравим тому прикладом є боротьба місцевих правоохоронних і судових органів проти політичних еміґрантів із РФ. Особливо тих, хто прагне скинути московське ярмо.

   Поліції та прокуратурі міста Гельсінкі, виявляється, муляє око намет "Урал — це не Росія". Його щовихідних виставляє на сходах перед парламентом Фінляндської Республіки діяч руху "Вільний Урал" і політичний еміґрант Андрєй Романов. За таке "нахабство" йому присудили 9 годин в окремій камері та чималенький штраф в євро, які уродженець Магнітогорська не в змозі виплатити.

   За словами учасника руху "Вільний Урал", що працює тривалий час на розвал путінського режиму, суди Фінляндії теж залучені у процес боротьби з ним як регіоналістом РФ. Провідна північноєвропейська країна, що має репутацію доволі демократичної та свободолюбної, виявляється, може застосовувати репресивні заходи проти тих, кого зараз у Кремлі назвали "ворогами народу". Тобто, замість прихистку і доступу до медійних ресурсів задля широкого розголосу про репресії всередині РФ, фінляндська правоохоронна і судова система робить спроби покінчити з уральським регіоналізмом, послуговуючися при цьому допомогою відверто московських агентів впливу.

   Назверх така ситуація демонструє, що Фінляндія, попри смерть СССР у 1991 р., продовжує існувати у духовно-політичній парадигмі фінляндизації, йдучи на поступки (звісно, що тільки тактичні, а не стратегічні) своєму сильнішому та агресивнішому сусіду зі Сходу. Тому, будь-які агітаційні чи протестні акції під прапором Вільного Уралу у середмісті Гельсінкі оперативно згортаються, а безпосередній учасник і організатор щоразу мусить проходити кілька кіл бюрократично-судового пекла, відстоюючи своє право на свободу слова. Місцеві правозахисники, які звикли боронити права різних меншин і ображених, прикметно, відмовчуються й фактично закривають очі на те, що поліція, прокуратура й суди порушують так звані права людини безпосередньо під стінами фінляндського парламенту.

   За всі свої акції у середмісті столиці Фінляндії уральський регіоналіст вже встиг відсидіти в окремій камері майже добу, а місцевій пресі рекомендували жодним чином не згадувати про його протест, який створює медійний шум і заважає владі країни мати дружні відносини з Кремлем. Як наголосив Андрєй Романов, всього б цього могло й не бути, якби фінляндська влада ставилися до нього і йому подібних політичних еміґрантів із РФ як до біженців, адже варто стати неугодним путінському режиму, його вірні пси дістануть тебе у будь-якій точці світу — тобто, тебе відразу вносять у чорні списки, відразу закрита дорога до дешевого житла, доступної медицини, стаючи людиною другого сорту. Отака сумнозвісна (радше вибіркова) демократія і захист людської гідності!

Автор — Денис Ковальов

Як московити Фінляндію радянізовували

   Фінляндія як незалежна держава існує майже століття. До 1809 р. вона була провінцією Швеції, а з 1809 р. до 1917 р. Велике князівство Фінляндське входило до складу Російської імперії. Але за роки своєї незалежності країна зробила колосальний крок вперед, ставши одним з лідерів нової Європи.

Традиційне алегорічне зображення Діви-Фінляндії

   Праця дослідниці М. Ляліної "Практічѣскій путеводитель по Фінляндіи", виданий в Одесі в 1908 р., попереджає російського мандрівника, що мав намір відвідати цю північну провінцію імперії: "Нужно іметь ввиду, что личность каждого тут, как в свободной стране, уважается очѣнь высоко, и поэтому всякое невежлівое обращѣніе или грубость, дажѣ незначітельная и неумышленная, принимается как личная обида или оскорбленіе".

  Фраза "как в свободной стране" – мабуть, саме це порівняння найбільш точно відображало становище Фінляндії. І не тільки сто п’ятдесят років тому, коли Велике князівство входило до складу Росії, але і протягом більшої частини ХХ ст., коли Фінляндія була змушена маневрувати між ворогуючими блоками Сходу і Заходу. Лише в останні роки Фінляндська Республіка змогла остаточно відкинути слівце "как", перетворившись на справді вільну країну, якої більше не потрібно постійно озиратися на грізного сусіда з берегів Неви та Волги.

7-й Президент Фінляндської Республіки – Юго Кусті Паасіківі

   Сьогодні важко собі уявити, що ще у 1987 р. в Гельсінкі до хрипоти сперечалися про те, чи може Фінляндія вступити до Ради Європи (Фінляндська Республіка була єдиним із демократичних держав Європи, що не входила в цю організацію, виконуючу в основному правозахисні функції), побоюючись, що це викличе невдоволення СРСР, без схвалення якого фінське керівництво протягом півстоліття не приймало жодного принципового рішення. Але з тих пір, на щастя для громадян цієї північної озерної країни, Фінляндія вступила не тільки до Ради Європи, а й до Євросоюзу, а членство в NАТО хоч і не стоїть на порядку денному, але відкрито обговорюється у фінському суспільстві.

   Здавалося б, Фінляндія, колишня окраїна Російської імперії, яка воювала до того ж на боці Третього Райху у Другій світовій війні, була приречена на те, щоб перетворитися в "народну демократію". Можна лише гадати, чому Йосіф Сталін вирішив не перетворювати Фінляндію на маріонетку за моделлю Польщі або Мадярщині. Чи то цьому сприяли дипломатичні таланти президента Юго Кусті Паасіківі та міністра юстиції і майбутнього президента Урго Калева Кекконена, яким в 1948 р. вдалося переконати радянське керівництво у тому, що їх країна може стати другом СРСР і без політичних змін.

Територія Фінляндії після підписання Паризької мирної угоди у 1947 р.

   Так чи інакше, але Фінляндія не стала в повному розумінні сателітом Радянського Союзу, хоча і змушена була десятиліттями звіряти свій політичний годинник з кремлівськими курантами. Деякі американські, французькі та німецькі політологи навіть ввели в обіг термін "фінляндизація" (фін. suomettuminen) — процес або стан обмеження свободи закордонної політики (наприклад, вимушений нейтралітет) і меншою мірою внутрішньої політики однієї держави іншою. Назва походить від характеру відносин між Фінляндією та СРСР упродовж 1944-1989 рр. Пізніше термін почали застосовувати й до деяких інших не надто могутніх країн, які проводять політику, вигідну сильним сусідам чи державам, що мають значний вплив у регіоні.

   Так, 10 лютого 1947 р. в Парижі був підписаний мирний договір, за умовами якої Фінляндія передавала під контроль СРСР території Петсамо, Салла та Карельський перешийок з містом Вііпурі (сучасний Виборг). Крім того, Фінляндія мала виплатити репарації у розмірі $ 300 млн., що мали бути погашені товарами (деревиною, папером, кораблями, харчовими продуктами). Аландські острови мали стати демілітаризованою зоною. Окремо був підписаний документ про обмеження Збройних Сил Фінляндії. СРСР орендував півострів Порккала-Удд біля Гельсінкі терміном на 50 років за ціною 50 млн. фінських марок на рік (повернутий фінам у 1956 р.).

8-й Президент Фінляндської Республіки – Урго Кекконен

  Незважаючи на значні втрати, нанесені війною, Фінляндія змогла зберегти свою незалежність. Однак, якби СРСР був зацікавлений у цьому, нема сумніву, що фінська незалежність була б знищена. Фінляндія вийшла з війни із розумінням цього факту й наміром побудувати нові та конструктивні відносини із СРСР. Йдучи на постійні поступки радянській владі, фінське керівництво планомірно домагалося своїх цілей. За свою лояльність до радянського сусіда Фінляндія одержала унікальний торговий статус: в рамках системи міждержавної торгівлі фінські промтовари обмінювалися на радянські енергоносії, що відкрило для фінських підприємців ринок збуту, де у них не було конкурентів. Однак, Гельсінкі був змушений відмовитися від пропозиції США поширити на постраждалу від війни Фінляндію дію "плану Маршалла" по відновленню зруйнованої Європи. У 1956 р. Фінляндія відмовилася засудити радянське вторгнення до Мадярщини.

  Протягом 1945-1991 рр. радянське партійне керівництво слідкувало, зокрема за призначеннями найвищих посадових осіб, тому всі найвищі посадовці Фінляндії повинні були бути лояльні до радянської політики, якою б та не була. Країна зберегла незалежність, ринкову економіку, демократію та часткову свободу слова (хоча з бібліотек вилучали книги з "антирадянською пропагандою"), але дотримувалася політики нейтралітету, не вступаючи ні до NАТО, ні до EEC (з 1993 р. EU).

Країни-члени НАТО (дані на 25 квітня 2012 р.)

   Фіни завжди мали шанс отримувати вигоду з найбільш несприятливих для себе обставин. Так, перебуваючи під владою "дикої" Росії в XIX ст., вони зуміли домогтися того, чого у них не було протягом семи століть "цивілізованого" швецького панування – законного статусу для своєї рідної мови, автономії, органів самоврядування, власної валюти.

   Крах СРСР впродовж 1988-1991 рр., як не дивно, боляче вдарив по Фінляндії. До кінця 1980-х рр. частка СРСР у зовнішній торгівлі перевищувала 26%, а вже на початку 1990-х рр. на колишні радянські республіки (окрім Естонії, Латвії та Литви) доводилося менше 7%. Втрата головного торгового партнера збіглася з загальною кризою в Європі, в результаті чого економіка країни пережила спад, який навіть порівнювали з Великою депресією 1930-х рр. Народ, який звик до високого рівня добробуту і соціальних гарантій, зіткнувся зі своєрідною шоковою терапією. Але шок пішов на користь. У нове століття країна вступила з упевненістю в своїх силах. До традиційних галузей промисловості додалися нові.

Пінгвін Такс – емблема і талісман Лінукса

   Символи сьогоднішньої Фінляндії – найбільший виробник мобільних телефонів у Європі компанія Nokia і гроза Microsoft – фінський програміст Лінус Торвальдс, автор операційної системи Linux. Фінляндія – один зі світових лідерів за кількістю користувачів Інтернету. Предметом особливої ​​гордості фінів є те, що вони виконали "критерії конвергенції" – досить жорсткі фінансово-економічні умови приєднання до єдиної європейської валюти і потрапили в групу країн, де євро замінить національні гроші.

  Сьогодні фінське суспільство сповідує загальноєвропейські цінності. Століття залежності від тих, хто сильніший, навчили прагматичний народ одному: користь можна отримати з будь-якої ситуації. А замість того, щоб боротися з обставинами, краще поставити їх собі на службу. І бачити в економічної глобалізації та європейської інтеграції не загрозу національній самобутності, а спосіб заявити про себе на світовій арені. А зовнішньополітична лінія "Паасіківі-Кекконена", двох самих знаменитих фінських президентів післявоєнного часу, безповоротно пішла в минуле.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту finland.org.ua)