Суфлер Кекконена – залаштунковий диригент Війни-продовження

На початку совєцько-фінляндської війни 1941-1944 рр. (відома, як Війна-продовження) президент Ристо Рюті хотів, щоби Суомі та СССР не мали спільного кордону, терени довкруж Лєнінграда стали б фінляндськими, а саме місто – "вільним від червоної чуми" під контролем фінів і німців. Ці плани виявлено у записах маловідомого дипломата, які раніше не публікувалися. Мова про Ааро Пакаслагті.

   Сучасний історик і багаторічний співробітник міністерства закордонних справ Суомі пан Маркку Реймаа дослідив біографію так званого "суфлера" (радше, нашіптувача) Урго Калеви Кекконена. Дипломат Ааро Пакаслагті виявився "сірим кардиналом" у надскладні для фінської нації та фінляндської державности часи. Зокрема, у фокусі уваги події літа-осені 1941 р. і літа 1944 р., коли Третій Райх чинив тиск на свого північноєвропейського союзника.

   Виявилося, що президент Рюті у розмові із послом нацистів у Гельсинкі паном Віпертом фон Блюхером запропонував варіянт розмежування державних кордонів, після поразки СССР у війні. Головна лінія пролягала б від гирла річки Нева, річищем Сювярі й далі дрібними водоймами до Білого моря. Уряд Суомі за допомогу Німеччині в агресії мав намір здобути чималу територіяльну винагороду – приєднати цілковито Кольський півострів і тогочасну совєцьку Карелію; найкращим варіянтом для фінляндців стала б відсутність спільного кордону із залишками СССР чи іншою Московією.

   Натомість Третій Райх міг би розпоряджатися теренами Інґрії й сусідніми із нею південними та східними областями. Війна-продовження тривала вже кілька місяців на момент згаданої вище розмови Рюті із Блюхером, який доповів викладене телеграмою своєму начальству у Берлін. Своєю чергою, пан Пакаслагті згадує, що міністр закордонних справ Суомі пан Рольф Віттинґ координував майбутню демаркацію та делімітацію, що мала відбутися відразу із завершенням війни.

   Але, як тоді з'ясувалося, райхсканцлер Адольф Гітлер ще не був готовий займатися цими питаннями, оскільки був зосереджений на захопленні Москви. Плани про переділ земель і креслення кордонів у воєнний час розроблялися на нижчому рівні чиновники й дипломати у Гельсинкі. Доктор технічних наук Рейно Кастрен, який служив у розвідці Головного штабу та у військовій адміністрації Східної Карелії, пропонував зібрати у межах Великої Суомі всі спорідненні фінам у мовно-культурному вимірі народи: мокшан, ерзян, марійців, удмуртів, комі, ба навіть хантів і мансі.

   Вважалося, що на територіях, прилеглих до Суомі, проживало приблизно 850 тисяч фіно-угрів, а на інших впритул до Уральських гір – приблизно 2,5 мільйона. Попри всі труднощі воєнного часу, цю ґрупу потрібно було зібрати разом на фінляндській державній території, з якої водночас депортувався б "сторонній матеріял" (слов'яни та ґерманці, а також євреї й татари). Лєнінград, у планах Кастрена і Віттинґа названо "відверто штучним витвором і тягарем, який необхідно демонтувати за непотрібністю", на його місці мало б постати спільне німецько-фінляндське поселення, вільне від московських впливів.

   Як згадує пан Пакаслагті, знаменита "Клятва меча" Карла Ґустафа Еміля Маннергейма, виголошена 11 липня 1941 р. викликала роздратування у чиновників і деяких депутатів, зокрема Кекконена. Він зателефонував до інформаційного відділу Ставки Головнокомандувача у місті Міккелі та відчитав його співробітників за втручання у зовнішню політику. Пакаслагті та Кекконена у своїх відомствах вели запеклу боротьбу проти поширення військового впливу на цивільну сферу.

   Лише після завершення Другої світової війни з'ясувалося, що автором оригінального тексту "Клятви меча" був бойовий генерал Вільо Туомпо, який зробив це відповідно до вказівок маршала. Самому Маннергейму плани приєднати себе сусідню Карелію згадували  не лише критики та опоненти, а й ветерани із правими поглядами, котрі не пробачили невідповідність гучних слів зі справами. Фінляндські дипломати змушені були заспокоювати світову громадськість, особливо країни-переможці, які перекроювали Європу на власний розсуд, але то вже інша історія.

За матеріялами "Ilta-Sanomat"

Українці Надволжя – відроджений нарід

Ця тематика мала бути висвітлена у проєкті "Мультифронтир", але потім там обмежилися іншим періодом. Скажемо кілька слів, як нині в Україні поширений погляд на совєцький період як на суто окупацію й асиміляцію, а Україну – як колонію Москви. Проте це не так; принаймні, не зовсім так.

   Інтернаціоналізм, який більшовики  спробували використовувати не лише для зовнішнього вжитку, а й для внутрішнього, претендував на універсальність для всього світу. Лєнін і його найближчі однодумці знали, що із колоніальним підходом світ не опануєш. Тому взяли на озброєння коренізацію – метод зміцнення влади та залучення місцевого населення до комуністичного будівництва.

   Ця політика Москви передбачала масову освіту рідною мовою і створення національних адміністративних  одиниць у тих місцевостях,  де відповідна  рідна мова корінного народу (українців, карелів, татар тощо) буде основною чи добре поширюваною. Лише питання було у територіяльному масштабуванні таких одиниць. Потребу цього на рівні республік Кремлю втовкмачив досвід боротьби за Україну і насамперед війни проти УНР.

   Так, опісля спроби нехтування українською мовою у 1919 р.,  уже від початку 1920-го почалася більшовицька українізація. У самій УСРР, у тому числі й унаслідок творчого опрацювання практики УНР у творенні національно-культурної автономії, від середини 1920-х коренізація пішла на рівень районів, а також сільських рад із відповідною більшістю населення тих чи інших національних меншин. Українізували більшовики навіть етнічних московитів!

   Мало того, ті райони та села офіційно називалися "національними", тобто були закріплені законодавчо за українцями. І лише після того, як цей досвід на "союзному" рівні  було визнано успішним та вартим наслідування (цьому найдужче чинили спротив у РСФРР), його почали втілювати й на теренах усього СССР. Тому найширше більшовицька українізація здійснювалася у заселених переважно українцями районах і селах РСФРР саме у 1929-1932 рр., зокрема у Надволжі (так званий Жовтий Клин).

   Подекуди, як на Далекому Сході (так званий Зелений Клин), це взагалі по суті були 1931-1932 рр., особливо після приїзду харків'янина Панаса Буценка. Десь рух почався раніше, як от на Кубані (так званий Малиновий Клин), але скрізь то було використано Кремлем ще і як важіль для здійснення свого другого комуністичного штурму. Така коренізація допомагала усувати чи принаймні зменшувати національний складник спротиву.

   Українці по суті ініціювали таку глибоку коренізацію – із них і почалися заборони та, відповідно, відмова від районного та сільського рівня коренізації. 14 та 15 грудня 1932 р. українізація була згорнута – спочатку на Кубані, а наступного дня і на інших теренах РСФРР. В УСРР згортання коренізації серед етнічних меншин, як і ліквідація нацрайонів та сільрад,  почалися трішки пізніше (у 1933 р. тут боролися саме з "українським буржуазним націоналізмом"), але теж незабаром була здійснена.

   Але попри те, що засади внутрішньої політики були змінені, на рівні союзних та навіть автономних республік рідна мова лишилася. Мабуть, свою роль зіграв і міжнародний чинник, а от про українців Надволжя, як "відроджений нарід" вже у СССР не говорили. Про них публічно згадали вже після розвалу совдепії, і тоді ж була витворена назва цього масиву – "Жовтий Клин".

Автор – Геннадій Єфіменко

Американська ретроспектива: московська аґресія проти України, Зимова і Корейська війни

Якщо Захід хоче покінчити з війною в Україні, то слід пригадати події 85-річної давнини. На цьому наполягає адмірал Військово-морських сил Армії США у відставці та колишній Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі Джеймс Ставридіс. Він чомусь переконаний, що у будь-яких перемовинах про припинення бойових дій історія може стати потужним інструментом створення шляху до миру.

   Зараз, дивлячись на жорстокий конфлікт на українській землі та намагаючись уявити, чим може закінчитися московитська агресія, пригадуються дві війни XX століття. Перша – це Зимова війна (1939-1940) між СССР і Суомі, друга – Корейська війна. Адмірал Ставриді запитує: чого ми можемо навчитися у цих двох конфліктів і що може бути основою для врегулювання ситуації в Україні?

   Почнемо із Суомі, де паралелі дуже сильні, що аж в очах постають ледь не ідентичні картини: Буча наче Суомуссалмі, а зруйнований дронами й ракетами Київ нагадує розбомблений Гельсинкі. Зимова війна почалася із раптового нападу у листопаді 1939 р., коли Червона армія (номінально) під керівництвом Іосіфа Сталіна здійснила неспровокований напад на набагато дрібнішого сусіда. Попри колосальну перевагу у чисельности й озброєнні, фінляндці орґанізували енерґійну і творчу оборону.

   Використовуючи на свою користь зимову погоду, ландшафт, а також імпровізовану зброю, таку як знаменитий "коктейль для Молотова", захисники Суомі до останнього боролися з совєцькими військами та по праву цим пишаються до нині. Але погані новини у тому, що зрештою вони були змушені віддати Москві майже 11% своєї території, яким би запеклим не був усенародний опір. Величезна нерівність у живій силі та бойовій техніці зробила це неминучим.

   Фінляндці також мали пообіцяти Кремлю, що залишаться нейтральними (позаблоковими) та не приєднаються до жодних західних коаліцій. Це був неприємний вибір, але він зберіг Суомі як суверенну державу. Урок тут очевидний: зіткнувшись із потужнішим противником, ви повинні зберігати гнучкість і бути готовими обміняти землю на світ; можливо, вам також доведеться відмовитися від вступу до оборонних союзів на свій вибір.

   «Живіть, щоби боротися далі, як це зробила Суомі, і, можливо, одного разу ви опинитеся в НАТО. Це моя особиста порада нейтральним країнам Європи», – зауважує адмірал Ставридіс. Далі він згадує події Корейської війни, яка залишила не лише шрами, а власні два потужні уроки майбутнім поколінням.

   Підтримувані СССР і КНР комуністичні загони корейці вдерлися з півночі на південь півострова у червні 1950 р., і бойові дії тривали протягом трьох наступних років. Знадобилися важкі перемовини, щоби привести конфлікт до "замороженого" стану шляхом перемир'я. Перший урок із Кореї, який можна застосувати до України, полягає у необхідності створення значної фізичної демілітаризованої зони між супротивними сторонами (хоча всім відомо, що Кремль на це не погодиться).

   Лінії поділу між Північною та Південною Кореєю довжиною понад 240 км існують 70 років, за цей час вона пережила безліч суперечок і вторгнень з обох боків, але наявність демілітаризованої зони допомогла зберегти непросту стабільність і відносний мир на півострові. Розмір, структура, комплектування та фундаментальна орґанізація корейської демілітаризованої зони є непоганим набором прецедентів та питань для України. Але звісно, вибір за Києвом:

1. Чи має будь-яка зона після масштабного конфлікту укомплектована виключно українцями та московитами по обидві сторони фронту?
2. Або, можливо, війська ЄС стануть з одного боку, а китайці з іншого?
3. Як щодо сил НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ)?
4. Чи цілком нейтральні миротворчі сили ООН, набрані, можливо, з Південної Америки та країн Африки на південь від Сахари, та як вони мають бути влаштовані?

   Корейська демілітаризована зона – це глибина у 5 км, де не повинна розміщуватись армія (хоч обидві сторони побудували військові позиції трохи далі). І хоча здебільшого її охороняють війська двох Корей, там також наявні сили ООН, у тому числі американські солдати. Коли йдеться про Україну, можна розглянути безліч комбінацій, але історія демілітаризованої зони дуже повчальна та навряд згодиться, враховуючи екзистенційність цього 11-річного конфлікту.

   Другий урок Корейської війни зовсім неприємний – війна може продовжуватися навіть після припинення вогню: дві Кореї технічно досі перебувають у стані війни й часто трапляються випадки, які майже завжди спровоковані КНДР, коли військові обстрілюють один одного артилерійськими снарядами, торпедами та іншими боєприпасами. Проте хитке перемир'я зберігається. Аналогічно, РФ і Україна навряд чи зможуть повністю примиритися найближчим часом.

   Корейська війна (1950-1953) показує, що не обов'язково розв'язувати всі проблеми відразу, країни можуть принаймні домовитися про розумне припинення вогню, що веде до перемовин, а потім перемир'я (але з Москвою у такі ігри краще не бавитися). «Не дозволяйте прагненню ідеального результату стати ворогом хорошого – особливо якщо це дозволить гарматам замовкнути», – закликає адмірал Ставридіс.

За матеріялами "Bloomberg"

Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Плазування перед московським Ґоліятом

Колишній фінляндський політик, а нині знаний письменник-публіцист, Лассе Легтінен нещодавно виклав спогади про свою молодість. Він описує суспільно-політичну дійсність у Суомі за доби президентства кремлівського аґента Урго Калеви Кекконена. За твердженням пана Легтінена, у 1960-х рр. суть поширеного нині у світі слова "фінляндизація" (фін. Suomettuminen) тоді взагалі не розуміли й не сприймали.

   «Після закінчення Другої світової війни фінському народові довелося створити прийнятний для себе новий образ Совєцького Союзу та його керівників. Так, Іосіф Сталін став добрим "батьком народів", хоча ще кілька місяців до того, влітку 1944-го він утілював усе всесвітнє зло. Дивовижна зміна у настроях! А все тому, що совєцький вождь виявив виняткову прихильність до Суомі, не окупувавши й не приєднавши до СССР нашу країну. У наших батьків виникло своєрідне почуття вдячності», – стверджує Лассе Легтінен.

   Експолітик та ексдепутат Едускунти від Соціял-демократичної партії наголошує, що у 1945-1991-х рр. (і навіть досі, про що свідчить дозвіл на перебування у країні багатотисячної російськомовної громади!) фінляндське суспільство хворіло на горезвісний "стокгольмський синдром". Тому плазування Гельсинкі перед Москвою, що за Кекконена, що після нього, – було набутою звичкою політиків. Це психологічний стан, за якого у людей, взятих у заручники проти їхньої волі, виникає позитивне ставлення до свого загарбника.

   «Наче Сталін був суворим батьком, який несподівано відклав ремінь і не став пороти свою волелюбну дитину. Тому страх дитини, яка подорослішала у горнилі бойовища, дорослішання, відразу змінилося вдячністю. З роками відносини між Суомі та СССР перетворилися на взаємини полоненого й окупанта, в яких перший згодом дедалі сильніше виправдовував дії другого, до всього щиро вірячи у благі наміри», – аналізує недавнє минуле соціял-демократ Легтінен.

   З його слів, маючи такий синдром, люди пізніше можуть давати свідчення на користь тих, хто їх пригноблював. Що й сталося за президентства Кекконена: фінляндці почали проводити урочисті заходи з нагоди совєцьких пам'ятних дат, на яких дякували Лєніну за те, що він, мовляв, "у грудні 1917 р. дав їхній країні незалежність"; вихваляли совєцько-фінляндський Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу; і тому подібне. У Суомі навіть відзначали річницю з нагоди повернення півостровів Ганко та Порккала, які доти були "орендовані" московитами.

   «У нашій внутрішній політиці важливість вказаної двосторонньої угоди про "всеосяжну дружбу" щиро оспівувалась. Громадяни вірили, що ось тепер-то московити неодмінно не будуть нам ворогами та загарбниками, а навпаки... Хоча особливої військової вигоди цей документ не становив. Наша проросійська політика за доби фінляндизації вважалася неймовірною мудрістю. Про це повідомлялося у кожному державному виступі: від депутатів муніципальних рад до міністрів і президента республіки. Жоден фін не наважувався це оскаржити, і Москві цього було достатньо, про що тепер варто шкодувати», – висновує Лассе Легтінен.

Автор – Kalev Korpinen

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».

   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...

   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".

Автор — Денис Ковальов

Вклонитися Маннергейму, вибачитися перед фінами

Війна — справа мужніх і хоробрих, чиї серця сповнені прагненням справедливості. Але часи невблаганно змінюються, диктуючи нові правила, які створили люди, що і дня не нюхали пороху, мерзлого ґрунту та гнилої плоті. Тож благородний похід в ім'я високих ідеалів, оспіваний трубадурами та кобзарями, став надбанням підручників з історії, поступившись місцем антигуманній агресії задля матеріальної наживи.
   Ймовірно, що так розмірковував і фінляндський маршал, регент і президент вільної держави Суомі — Карл-Ґустаф-Еміль Маннергейм. Він наголошував, що нова (сучасна) доба приносить з собою нові обов'язки, але, як і раніше, всі основні питання людства вирішуються залізом та кров'ю. Ореол героїзму та святості ще довго буде супроводжувати цю постать сучасної історії Фінляндії, постать захисника державної незалежності.
   Саме з метою вклонитися маршалу Маннергейму та звернутися до фінської нації, у Гельсінкі завітав речник "Правого сектору" та директор видавництва "Zалізний тато" — Дмитро Савченко. Він, як персона відома у націоналістичному русі, від імені українців вибачився перед народом Фінляндії за участь наших пращурів у Зимовій Війні (30.ХІ.1939-13.ІІІ.1940) на боці агресора — армії СССР. Звернення було зроблено 26 липня цього року на могилі фінляндського маршала.

Звернення Дмитра Савченка до фінської нації

   Вчинок речника "Правого сектору" сміливо можна прирівняти до дипломатичного кроку окремо взятої людини, яка не дивлячись на політичну ситуацію у Європі, встановлює мости між дружніми Україні державами. І це не дивно, адже постать Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма для Фінляндії завжди актуальна так само, як для нашої країни постать гетьмана Павла Скоропадського. Тож попри будь-які спроби москалів розсварити наші вільні нації, ми не зупинимось на досягнутому, продовжуючи справу славних попередників.

Автор — Денис Ковальов

Фінський мисливець за червоними

Коли підіймається тема видатних льотчиків Другої світової війни, то завжди згадують цілу низку німецьких професіоналів на чолі з Еріхом Гартманом, або совєцьких Івана Кожедуба та Олександра Покришкіна. І більшість навіть не підозрює, що у такої маленької країни, яка грала далеко не першу роль у цій війні, як Фінляндія були свої аси, які не поступалися іншим.

   Далі мова піде про найвідомішого спеціаліста-винищувача Суомі, Ейно-Ілмарі Юутілайнена... У 437 бойових вильотах хоробрий вояк Юутілайнен збив 94 ворожих літаків. Нагадаємо, що найкращий винищувач антигітлерівської коаліції українець Кожедуб має 64 підтверджені перемоги, а японський пілот Хіройосі Нісідзава 87. Тобто, фінський ас (фін. Ässien Ässä) є найкращим після німецьких профі. Варто відмітити, що він за всю свою кар'єру жодного разу не був збитий.

Ейно-Ілмарі Юутілайнен народився 21 лютого 1914 р. у містечку Лієкса. Рішення стати льотчиком молодий Юутілайнен прийняв після того, як прочитав книгу про "Червоного барона" Манфреда фон Ріхтгофена, найкращого німецького аса Першої світової війни. До початку війни з СССР, він пройшов гарний вишкіл у фінській авіашколі. До речі, Юутілайнен був непитущим, чого не скажеш про інших його колег , з якими він вчився. Може, саме тому він і досяг таких висот!?

   Першу свою перемогу у Зимовій Війні він одержав, збивши радянський бомбардувальник "ДБ-3". А основну кількість радянських пілотів він настріляв вже після початку війни між СССР та Третім Райхом. Останньою жертвою в кар'єрі фінського аса Юутілайнена став совєцький "Лі-2", який він збив 3 вересня 1944 р. По завершенню війни він написав книгу "Я бив сталінських соколів"...

   Після відставки Юутілайнен купив старий літак і відремонтувавши його, ще багато років брав участь в авіашоу. Справді, він був народжений літати! Помер великий льотчик 21 лютого 1999 р. як раз в день свого 85-ліття.

За матеріалами "Зентропи України"

Back in the day in Finland

Back in the day, we had communist rebellion, it was in 1918, the same year Finland got its independence from Russian rule. At that same time Russia was going through the same thing, “red revolution”, and even sent few of these commie agitators here, to fight, and to stir up the pot.

   What the commie scum, nor the soon to be Soviet Russia did not know was, that Finnish people hated communism, and wanted nothing to do whit it. Finland was nationalist country back then. In fact, it started a brutal civil war, where mercy was not given nor asked. Countless people, red and white but mostly red’s, were killed, persecuted and eventually the communist rebels was gathered to concentration camps, where they were executed, starved and battered, though eventually they were let go. It´s an ugly part of my country´s history in many ways, but never the less; Heroic!

   One man stood above all others, High Commander Marshal Mannerheim, who led the White’s (The nationalist volunteer paramilitary) and a few good German volunteer´s in victory against the scum who wanted Finland to go to same road that the Russia was going, straight to shit hole, to communism. When I say brother fight’s brother, I mean it, the reds of Finland were brothers, but they were badly brainwashed by these agitators of communism, and took up arms, and thus sealed their destiny. They crossed the line where brotherhood no more means nothing, they became the enemy, enemy of the whole nation, enemy of the state, and most of all they were enemy’s of our culture, of what it is to be a Finnish man and woman.

  The point here is, that this war was orchestrated by the communist agenda, dangerous brainwashing ideology from the east, that makes no sense in real life, and is just another power tool for the “man behind the curtains”. And who is this “man” these days, Putin! Pulling the strings, stirring up the pot, making brother turn to enemy´s side, creating chaos to gain power...

When the civil war in Finland happened, there was only one thing that saved the nation; Brotherhood of Nationalism, that burned inside every decent Finnish man and woman, but sadly that flame has almost died out in Finland, whit the coming of soft values and liberal agenda, that favor’s giving in to Islamist’s, communist’s and whatever the fuck’s demand’s, and the country is going down, fast!

   Nationalism should be woken up in Finland, before it’s too late! Before the element’s dangerous to our nation’s health comes to power. I see Ukraine as a 21th century’s front line against the culture-breaking and decadent ideologies of eastern effect. This is the reason I give 100% support to the real hero’s of this fight, Regiment “Azov”, “Misanthropic Division”, and all the battalion’s fighting the real enemy. 

   Let’s hope that the Ukraine’s own red rebellion end´s the way it did in Finland; Rebel’s sent to the concentration camps, and Independence won from the separatist scum. Let them day-dream of Soviet Union in shallow grave. Glory to Ukraine! Personally, I will continue to support the cause, and see the “Azov” and “Misanthropic Division” as beacon of hope for white Europe! This is not the least because of the trend I see in my country’s politicians, that of being afraid of Putin’s Russia, and thus deter of making strong statement’s and act’s against that decadent and despicable regime!

   There was a time when my country, Finland, took up arms and went to war against Soviet Union bastard’s, just like Ukraine’s Nationalist’s are doing now, but that´s another story, and that was back in the day in Finland.

   Glory to Ukraine!

Author – Santtu R. / ”Malus”