Основною частиною цінностей неоднорідних західних суспільств є міжнародна система, заснована на правилах. Рівночасно, це важливий інтерес для нас у галузі безпеки та оборони. Громадяни Суомі, як затяті поборники букви й сенсу закону, помиляються, коли вважають, що здичавілий сусід гратиме (а тим паче воюватиме) за правилами.
Отже, Карелія (Karjala) або ж Карельський перешийк, чи варто фінам повертати ці землі до лона своєї держави? Питання складне й одночасно ні, бо після десятиліть московитської присутности там замість розвинених поселень і незайманої природи – буквально ледь заселена випалена пустка. Але у медійному просторі на тлі війни в Україні та у Палестині знову обговорюють фінляндці долю відданих після Другої світової війни теренів.
Нові речі відбиваються через знайомі, давно забуті теми, хоч у пошкоджений часом і загарбниками карельський сосняк лізуть не тією частиною тіла. Відтак, найчастіше втрата перешийка разом із другим за кількістю населення Суомі (до 1940/1944 р.) міста Війпурі та маршрут евакуації тамтешніх жителів згадувався як приклад тяжкої долі, до якої фіни просто пристосувалися. Знання не полягало у тому, що подібна несправедливість не повинна повторитись, скоріше, говорилося, що такі речі трапляються у жорстокому світі, й іншим було б розумніше зализувати рани та не дутися.
«Бути як фіни!», – цей заклик після 20.II.2014 (а особливо після 24.II.2022) західні чиновники, політики, депутати, аналітики й журналісти один поперед одного радили українцям. Мовляв, не противтеся злу насиллям і зайвою боротьбою, бо східний сусід усе одно переможе через свої ресурсні переваги (у людях, техніці, грошах тощо). Така помилкова сьогодні думка пов'язана із довгою історичною перспективою, котру як досвід для інших просували фінляндські дипломати та їхні колеґи у Німеччині.
Війни були завжди, принаймні від появи згуртованих людських спільнот; кордони зрушувалися, землі завойовувалися. Тому, vae victis і вся слава переможцям. Звичайно, людина людині, як і раніше, вовк, але існує можливість змінитися, бо нинішня міжнародна система, заснована на правилах, створена після Другої світової війни, попри всі її недоліки, – найамбіційніша спроба в історії людства спробувати вирішити конфлікти мирним шляхом.
Передовими частинами цього порядку є Орґанізація Об'єднаних Націй, Міжнародний карний суд (у Гаазі), Декларація прав людини ООН, резолюції Ґенеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН та інші численні міжнародні угоди. Результати було отримано відразу після 1945 р. – шлейф кривавих конфліктів у тіні Холодної війни розтягнувся аж до нині. На позір локальні війни між державами, зокрема, стали ніби досить рідкісними, хоча широкий загал на планеті вдавав, що не помічав їх.
Одна з найпоширеніших помилок стосується права завойовника. У давнину було широко визнано негласною доґмою, що будь-яка держава може розширяти свої землі (відсувати кордони) шляхом бойових дій, як от нині в Україні робить РФ. Це сталося не просто так, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, адже завоювання виправдовувалися з правових, теологічних та моральних підстав (тут пригадаймо багатолітній ізраїльсько-палестинський конфлікт).
Європейський колоніальний період також ґрунтувався на праві завойовника. Порівняно недавно багато європейців вважали цілком розумним, що вони можуть завойовувати, грабувати та заселяти терени, котрі вони "відкрили" незалежно від бажань тамтешнього корінного населення (так, приміром, шведи підкоряли фінів і карелів, а данці естонців та лівів на схід від Балтійського моря). Однак право завойовника офіційно більше не визнається.
Ні в наступальній війні, ні в оборонній війні, ні на референдумах, влаштованих після появи "зелених чоловічків". Ні, навіть якщо окупації виправдані історією, священними писаннями, вищим рівнем розвитку чи міркуваннями безпеки – ні в Криму, ні на Західному березі Йордану, ні на Донеччині, ні на Ґоланах, але не у Карелії. Кордони, які були сформовані після створення ООН та об'єднання держав, зазвичай вважаються постійними (хоч би якими штучними вони були спочатку).
Інша сторона медалі у тому, що старі державні межі не можна викопати, крім як шляхом перемовин і взаємовигідних домовленостей. Згадавши втрачений Суомі переший, зауважимо, що його приналежність до СССР (а тепер РФ) було підтверджено Паризькою мирною угодою від 1947 р. Це в минулому – час, коли такі завоювання були звичайним явищем, фіни не хочуть повертати за жодну ціну, а тому гучне гасло «Karjala takaisin», – не більше, ніж пропаґандивний ресентимент, який більшість мешканців Суомі за жодних обставин не втілюватимуть у життя.
Багатьом ізраїльтянам важко ухвалити це рішення, деякі хотіли б розширення Ізраїлю й контролю над історично та реліґійно важливими місцями. Але йдеться про принцип системи, що ґрунтується на правилах, – і, звичайно, про права палестинців. Відповідно, порядок, що ґрунтується на правилах, означає для палестинців, що держава Ізраїль є визнаною частиною міжнародної спільноти зараз і в майбутньому, як і їхня власна держава, котра досі чітко неоформлена.
Система, заснована на правилах, іноді виглядає жорсткою, неефективною чи надмірно обмежувальною навіть з погляду Суомі. Однак це явна перевага невеликої країни, котра постійно користується вдалим й не дуже митями історії. Це був один із чотирьох стовпів політики безпеки 12-го президента Саулі Нійністьо, який у дипломатії та геополітиці прагнув наслідувати 9-го президента-угодовника Урго Кекконена.
Звичайно, не можна покладатися лише на правила, які постійно порушують такі недодержави, як РФ і КНР. Погляньте на те, щó переживає Україна й очікуймо подібної долі для Тайваню. Можливо, нарешті настав час від теоретизування про альтернативу міжнародному порядку після Другої світової війни перейти до його втілення, щоби зупинити неоколонізаційні потуги азійських деспотій?!
За матеріялами "Yle Mielipide"
Немає коментарів:
Дописати коментар